Читацьке віче · “Нам треба прагнути до того, щоб в Україні кожен день був днем рідної мови”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Про топонімію і не тільки
Слово Просвіти, №32–33 за 2023 рік
Григорій ДОНЕЦЬ, м. Київ
Проблема, порушена в дописі Миколи Гриценка “Не вихлюпнули б дитя…” (“СП”, ч. 30 за 2023 р.), вкрай важлива. Адже топонімія – це наше середовище, це не просто називництво, а й ідеологічний, мислетворчий, духовний чинник. А коли дивитися ширше, то таку саму функцію виконують і державні свята, пам’ятні дати, постаменти, меморіальні дошки. Недарма ще Конфуцій стверджував, що знаки і символи керують світом. Тож у цьому питанні має бути ретельно продуманий підхід, належне обґрунтування. Однак, на жаль, не завжди так відбувається навіть на загальнодержавному рівні. Так, складається враження, що День Державності був проголошений зопалу, непродумано, бо коли абсолютно умовний день хрещення Русі-України визначається Днем Державності, то виходить, що нібито до хрещення у нас не було держави. Себто таким чином укорочується і фальсифікується наша історія. До того ж, християнська релігія не тільки не зміцнила українську державність, а й не запобігла її руйнуванню на довгі століття, ще й породила таке потворне і вороже до нас явище, як “масковскоє православіє”. У чому ж логіка і правдивість цього “свята”? І що тоді означає День Незалежності? Дивний вигляд має і приурочення Дня української писемності і мови до Дня вшанування пам’яті Нестора-літописця. Але ж він писав штучною для нас церковнослов’янською мовою, яка витіснила народну українську мову з офіційного вжитку щонайменше на 800 років. Куди логічніше було б відзначати День української мови, наприклад, вдень народження Івана Котляревського. А взагалі нам треба прагнути до того, щоб в Україні кожен день був днем рідної мови. Далеко не все добре із символами в нашій столиці. Хай не ображаються християни, але герб із зображенням архангела Михаїла не відповідає ні історичній, ні духовно-світоглядній традиції Києва, якому як населеному пункту 20 тисяч років. Тут жили наші предки в часи Мізинської культури, Трипільської цивілізації, Скіфської держави, Антії, Русі… Сучасний же герб із зображенням постаті в шатах римського легіонера, що має єврейське ім’я (в греко-російській вимові), був офіційно затверджений наприкінці ХVІІІ ст.
Єкатєріною, московською царицею, що, за словами Шевченка, “доконала нашу Україну”. Архангел Михаїл здавна є національним покровителем юдеїв (див. Словник Брокгауза і Єфрона), а в Російській імперії став символом колоніалізму і деспотизму: його прилаштовували до гербів багатьох колонізованих міст в Україні (Бердичева, Богуслава, Василькова, Гадяча, Звенигородки, Канева, Черкас та ін.), його зображення було на печатці Малоросійської колегії (таке собі тавро від поневолювача), він символізував “Союз Михаїла Архангела” – чорносотенну організацію, що фінансувалася охранкою і чинила погроми. Прикметно, що в Біблії цей ангел з’являється як змієборець, який скидає страшного змія з неба на землю – на біду людям. Відчуймо різницю: наш Кожум’яка вбиває змія-людожера, звільняючи від нього людей. Неспроста Михайло Грушевський називав архангела Михаїла “казенним гербом”, зауважуючи, що “ніякої української традиції в нім не звісно”. Першим офіційним гербом Києва можна вважати Трисуття (Тризуб), яке карбували на монетах за часів Київської Русі. Тож саме зображення Трисуття в певному обрамленні і мало б стати гербом нашої столиці. До речі, цей символ відомий на теренах України з понад сорокатисячолітньої давнини. І Києву слід би взяти приклад із влади Київської області, яка нещодавно замінила герб Київщини, керуючись патріотизмом і здоровим глуздом. Взагалі Київ – це окрема розмова. Просто вражає якась дивна затятість столичної влади, що оберігає пам’ятники Щорсу, Пушкіну, Булгакову, а останньому з них, запеклому московському монархісту і українофобу, ще й створили музей, який досі функціонує як символ ворожого нам “русского міра”. Натомість ім’я такого великого сина України, як І. Нечуй-Левицький, у столиці фактично зневажене. Візьміть мапу Києва – ви не знайдете на ній вулиці імені цього видатного письменника. Ні, вона існує, але така малесенька (на кілька невеликих споруд), що її навіть не позначають. А була ж добра нагода належно увіковічити це славне ім’я, перейменувавши на його честь колишню вулицю Пушкінську, на геноцид українського народу. У Сумах наприкінці липня ворожа ракета зруйнувала навчальний корпус Сумського міжрегіонального вищого професійного училища, де був розташований Центр досліджень руху опору Голодоморів на Сумщині. З початку його відкриття (майже шість років) тут діяла унікальна виставка графічних малюнків Миколи Бондаренка “Україна – 1933: кулінарна книга. Пам’ять людська”. Експозиція включала 89 робіт. Микола Бондаренко проіякій письменник проживав понад двадцять років, про що свідчить меморіальна дошка. Але топонімічна комісія подає пропозицію, а Київрада називає цю вулицю іменем Євгена Чикаленка. Що ж, особистість, безумовно, гідна вшанування, але ім’я Чикаленка можна було дати колишній вулиці Льва Толстого, і така розумна пропозиція була. Так ні: вулицю Льва Толстого перейменовують на честь… П. Скоропадського, який наполегливо і послідовно втягував незалежну Україну в лоно московської імперії і вже підготував був, як сучасний Лукашенко, договір з росією про спільну союзну державу. Де ж тут хоч якийсь глузд, тим більше, в самісінькому центрі Києва, біля Бессарабки, вже була вулиця П. Скоропадського? Пригадую, як серед громадськості столиці виникла благородна ідея створити музей І. Нечуя-Левицького на Ярославовім Валу, де певний час мешкав класик і зберігся будинок того періоду. І що ж? Київське чиновництво заявило, що немає належних передумов, бо бракує відповідних експонатів. Але подібна ситуація не завадила швидко створити музей Булгакова, ще й прилаштувати згодом перед ним (без жодних обговорень!) пам’ятник цьому україноненависнику, котрий українську мову називав “гнусним язиком”, а українських патріотів – “самостійнимі ізмєннікамі”. Іван Нечуй-Левицький – настільки видатна постать не лише в нашій літературі, але й в ідеології україноцентризму, в націєі державотворенні, що заслуговує на таке ж гідне вшанування, як і Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка. Перечитаймо його художні твори, такі праці, як “Непотрібність великоруської літератури для України і для Слов’янщини” та “Українство на літературних позовах з Московщиною”, і ми побачимо, наскільки актуальні і сьогодні його роздуми про Україну, про зловорожий “русскій мір”. Згадаймо, що цього року виповнюється 185-та річниця від дня народження І. Нечуя-Левицького. То, очевидно, є сенс таким поважним інституціям, як ВУТ “Просвіта”, НСПУ, Інститут літератури НАН України, звернутися до Київради з пропозицією присвоїти ім’я І. Нечуя-Левицького вулиці в центрі Києва, де він тривалий час проживав.
люстрував страшні щоденні “рецепти”, за якими готували українці під час Голодомору 1932–1933 років, щоб вижити. За кожним ліноритом – реальні історії родин з Буринщини, розказані художнику свідками тих страшних подій. Після ракетної атаки росіян унікальні роботи нашого земляка, завдяки яким практично весь світ дізнався про геноцид українців, опинились під завалами. Завдяки відповідальній та злагодженій роботі підрозділів ДСНС України у Сумській області, допомозі співробітників закладу та волонтерів більшість ліноритів Миколи Бондаренка – 66 гравюр – були врятовані. За інформацією куратора Центру досліджень руху опору Голодоморів на Сумщині Тетяни Сорокіної, роботи постраждали, але їх можна відновити. Пошуки ліноритів продовжуються.
Фото: sm.dsns.gov.ua
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
