“Борючись за свою волю й державність, · українці провадили боротьбу за волю · й добробут Західного Світу”. Інформаційний простір · с. 6сторінка оригіналу ↗
Як чужинці пізнавали бездержавну Україну Уроки діаспори для сучасних зденаціоналізованих «слуг народу» та їх прихильників
Слово Просвіти, №33 за 2019 рік
Закінчення. Початок на стор. 5
всюджувачів). У такий спосіб реалізовувалося: у Великій Британії — 505, за межами цієї країни — 224. Кількість примірників, які списувалися за статтею “дарові” (тобто передавалися безкоштовно) складала 315. До речі, остання цифра якщо й змінювалася, то в бік збільшення. То рахувалося як редакційний запас.
Зазвичай безкоштовно примірники розсилалися поштою, згідно із наперед складеним адресарем, до бібліотек, наукових інституцій, редакцій газет, політичних партій, університетів, коледжів та шкіл, а також окремим політикам, ученим, журналістам, парламентарям.
Цікаво проаналізувати, у якій кількості й куди розходився наклад.
Ось дані за 1971 рік. Передплата. Зарубіжжя: Канада (Ліга визволення України) - 86, Канада (індивідуальні передплатники) — 20, США — 65, Австралія — 20, Європа — 8. Всього за рубіж за передплатою і через кольпортаж — 608 прим.
Даровані. Зарубіжжя: Європа — 95,
США — 60, Канада — 12, Аргентина — 2, країни Азії — 140, Велика Британія — 55. Усього дарованих 364 прим.
Велика Британія (передплата і кольпотраж): відділи СУБ — 360, осередки СУМ — 13, індивідуальні 36 прим.
В цілому ж географія поширення журналу (передплатникам і безкоштовно), згідно з помітно розширеним адресарем на початок 70-х років ХХ ст. виглядає так (в порядку спадання кількості висланих примірників за країнами): Велика Британія, США, Канада, Аргентина, Бразилія, Туреччина, Австралія, Швейцарія, Швеція, Голландія, Бельгія, Корея, Японія, В’єтнам, Китай, Індія, Ізраїль, Пакистан, Єгипет та ін.
Тенденція до зменшення числа передплатників, що намітилася на початку 80-х років, змушувала засновників і редакцію глибше проаналізувати причини цього явища та вдаватися до додаткових заходів, спрямованих на посилення промоції видання. Факти про це знаходимо в щорічних звітах діяльності СУБ. Так це питання стало предметом обговорення в організації на початку 1986 року. Було названо чотири причини, за якими “The Ukrainian Review” втрачав свої позиції на ринку англомовних видань українців діаспори. Назвемо їх:
1. Брак запопадливих кольпортерів в українських громадах, зосібно з числа молодшої генерації.
2. Пасивність потенційних передплатників знову ж таки з числа молоді.
3. Неготовність нашого читача “споживати” українську літературу наукового напрямку чи політичної тематики через втомленість від політичних баталій, у яких виростали старші емігранти.
4. Консервативність форми, змісту, часом мови як основні причини незацікавленості тематикою.
5. Млява роботи з реклами та промоції видання відділеннями СУБ на місцях та іншими українськими організаціями.
В іншому архівному документі вказується ще й на таку проблему, яка з роками стала нагадувати про себе все більше: дуже мале зацікавлення до журналу проявляють ті українці, які одружені на чужинках, або діти яких не володіють українською мовою.
Від тієї пори акції з промоції видання ставали голоснішими. Це давало певні результати.
Такі приклади. На звернення до американських земляків відгукнувся пан Я. Ровенчук із США. Він оформив річну передплату на “The Ukrainian Review” для 15-ти прихильних українській справі репрезентантів ООН, пожертвувавши для цього зі свого заробітку 100 доларів.
Добрий вислід мала компанія на Австралію, де набуто 20 нових передплатників.
Кілька вдалих акцій провела редакція від початку 80-х років під девізом “Нові адресати, нові шляхи пошуку читачів”. І ось їх результат.
1980 рік. Новим тереном поширення журналу стала Іспанія. Влітку група небайдужих українців організувала там відділ Об’єднання Бувших Вояків Українців у Великій Британії. Від імені цього відділу було послано письмове звернення до організаторів чергової міжнародної конференції у справах дотримання Хельсинських домовленостей з прав людини, яка того ж року проходила в Мадриді. Там не забарилися з відповіддю: закупили 100 примірників українського англомовного журналу.
1982 рік. У Лондоні проходила одна з найбільших конференцій Антибольшевицького Блоку Народів. Там зібралися сотні представників поневолених Москвою народів і тисячі українців зманіфестували на головному сквері в Лондоні свої прагнення до волі почерез розчленування російської тюрми народів — СРСР — на національні держави. Підготувавши спеціальний випуск до цієї події, редакція квар
Спільний пікет українців і британців біля посольства
Росії в Лондоні тальника результативно презентувала своє видання на цьому поважному світовому форумі.
Серед нових адресатів поширення журналу тієї пори — Австрійський парламент, куди стало надходити 20 примірників “The Ukrainian Review”.
Від третього числа за 1983 рік журнал перейшов на нову технологію в наборі та офсетний друк, дотримуючись раніше визначеного формату та обсягу (кожне число мало мати не менше ста сторінок).
Втім, попри чималі зусилля редакції та засновників помітно поліпшити ситуацію з утримуванням бодай досягнутого рівня річних накладів уже не вдавалося.
З року в рік все важче ставало дотримуватися і регулярного випуску в світ кожного числа в межах кварталу. Графіки випуску чисел стали стабільно порушуватися від 1979 року. На заваді регулярності випуску квартальника ставали дві головні причини: нестабільність фінансування та ускладнення роботи редакції, члени якої мешкали в різних країнах світу.
1992 рік став останнім в житті цього журналу.
Чужинці про англомовний український квартальник Несподіваний для українців діаспори сюрприз зробив офіційний друкований орган Британського парламенту “Congress Record”: у числі від 10 вересня 1964 року на його шпальтах уміщуються кілька статей, які були опубліковані на сторінках лондонського журналу Союзу Українців у Великій Британії “The Ukrainian Review”. Поміж тих передруків — “Шевченко — апостол свободи” Андре Франсуа Понсе, “Шевченко і українська національна ідея” Є. Маланюка та “Шевченко в очах своїх сучасників” д-ра К. Сікра. Загальний обсяг цих статей — понад 40 сторінок.
Завдяки чому такий “український прорив” на шпальти британського парламентського видання міг статися?
Справа була такою. Конгресмен британського парламенту від республіканської партії, українець за походженням, Дервінський звернувся з офіційним поданням до спікера Палати Репрезентантів з пропозицією звернути увагу на публікації квартальника “The Ukrainian Review”. Загострюючи питання домінування в інформаційному просторі Великобританії російських радянських пропагандивних матеріалів, конгресмен вважав за необхідне дати можливість західному читачеві мати альтернативу точку зору в українському питанні, зокрема із джерел, що їх мають вільні українці західного світу зі сторінок низки своїх видань.
Окремо пан Дервінський звертає увагу на знакову подію світового значення,
до якого мільйони українських емігрантів ішли десятиліттями, — відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні.
Варто процитувати витяг із цього звернення:
“Різні матеріали,
опубліковані в українській еміграційній і світовій пресі щодо пам’ятника Тарасові Шевченку мають бути видані окремою книжкою за підтримки британського парламенту.
Пам’ятник Шевченку є нашою другою статуєю Свободи,
що нав’язує до визволення й незалежности всіх уярмлених націй у комуністичній імперії… Намагання Москви та її колоніальних маріонеток використати Шевченка у своїх власних цілях провалилися. Події, які довели до встановлення цього пам’ятника, творять окремий розділ у нашій боротьбі проти загрози російського імперського колоніалізму. Я переконаний, що цей передрук має велике значення для зрозуміння нами сил націоналізму в СССР”.
До цього подання депутат додав і окремі числа самого журналу, і витинки статей із нього, які пропонував для передруку в офіційному парламентському виданні.
На подання це, як з’ясувалося незабаром, спікер Палати Репрезентантів Британського парламенту наклав позитивну резолюцію. І вона була виконана.
Ще слід звернути увагу на одну коротку, але ємку оцінку цього видання, мовлену з вуст посла Британського парламенту від Ноттігаму полковника Кордо під час його зустрічі з представниками українських організацій Лондона в парламенті: “Своїм знайомством з Україною і українцями я завдячую “The Ukrainian Review”.
“Добре розвинена інформативно-пропагандистська дія зменшує жертви на полі бою” І на завершення розповіді про цей фактично невідомий в Україні журнал англійською мовою, який упродовж майже чотирьох десятиліть другої половини ХХ ст.
ревно видавали у Великій Британії кращі представники світового українства коштом своїх земляків, кілька актуальних для українського сьогодення витинок із його публікацій:
“Повоєнний період з його тенденцією до спокою й насолоди безжурним життям, підсилюваний московською пропагандою і страхами нуклеарної війни, дозволяв різним русофілам, космополітам і пацифістам виходити на верх, а своєю пропагандою пустошити ідейно-моральне обличчя західної людини, яка готова була заради цього спокою піти на співжиття з московськими розбійниками, не дивлячись, що цей його спокій куплений кров’ю мільйонів найкращих синів і дочок українського народу”.
“Свою боротьбу проти імперіялістичної Москви українці вважали не тільки їхньою національною справою. Борючись за свою волю й державність, українці провадили боротьбу за волю й добробут Західного Світу”.
“Імперіялістична Москва винаходить щораз нові засоби і чинники, які протиставить національно-самостійницьким прагненням поневолених нею народів. Іна Заході, помимо деякого протверезіння, що унагляднюється у твердішій і рішучішій поставі західних великодержав у відношенні до Москви, ідеї розчленування московської тюрми народів на національні держави ще не настілки закріпилися, щоб ми могли бути спокійніші про наше майбутнє. Українська еміграція мусить продовжувати свою працю на чужинецькому відтинку, а для цього мусить знайти відповідні засоби”.
А ось цитата-побажання від тогочасних читачів, що має стосунок до майбутнього цього журналу, з нагоди його першого десятиліття. Воно, на жаль, не справдилося. Але про нього мусимо пам’ятати сьогодні, як про одне з найбільших бажань десятків і сотень тисяч наших земляків у діаспорі, які поклали свої життя на олтар Української незалежності:
“The Ukrainian Review” мусить розростатися, знаходити нових співробітників і читачів. Придержуючись думки про те, що добре розвинена інформативно-пропагандистська дія зменшує жертви на полі бою, ми повинні робити все можливе, щоб правда про Україну досягнула кожну впливову одиницю у вільному Світі”.
Чи здатні ми, нині сущі в Україні, творити таку Правду?
Замість висновків Квартальний журнал “The Ukrainian
Rewiew”, що виходив у Лондоні упродовж 1954—1992 років коштом української еміграції, — цінна сторінка української зарубіжної журналістики та українсько-британських взаємин, яка досі була невідомою через брак підшивок цього рідкісного видання в бібліотеках України.
За змістом, проблематикою, автурою,
мережею поширення набув неабиякого авторитету в західному світі: на його публікації посилалися провідні політики західних держава, їх передруковували інші чужинські видання. Посилання на статті часто вміщувалися в зарубіжних бібліографічних покажчиках.
Свою боротьбу проти імперіалістичної
Москви українська еміграція вважали не тільки національною справою. Борючись за свою волю й державність, українці провадили боротьбу за волю й добробут Західного Світу.
Публікації журналу “The Ukrainian Re
wiew” особливо актуальними є тепер, коли Україна боронить свою незалежність від російського агресора на Донбасі і потребує сильної підтримки усього західного світу.
Київ — Лондон — Київ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
