Проєкт “СП” Розкажу про свого батька · с. 8сторінка оригіналу ↗
Осколки в голові забрав із собою
Слово Просвіти, №33 за 2022 рік
Микола ТИМОШИК, журналіст
З ім’ям святого Степана – в отруюване Москвою українське життя У кліровій книзі Данинського Свято- Троїцького храму, до якого відносилося і батькове маленьке сільце Шатура, за 1918 рік місцевий священник зафіксував 156 новонароджених, більшість із яких були хлопчики. Ім’я Степанка друга дитина простих селян Олени (з данинського дому Вовкогон) та Лазура Тимошиків отримала на честь святого Степана, що припадало на другий день по Різдву. Оскільки хлопчик з’явився на світ наприкінці грудня, то найближчим для його покровительства і був саме це святий. Ім’я це його не раз рятувало від біди. Рясно народжуючи своїх дітей у ті хоча й віхольні, але ж і надто обнадійливі роки Української національної революції 1917–1921 років, патріотичні, працьовиті й побожні селяни Ніжинської округи свято вірили в кращу долю своїх діток. Навіть у найгірших снах не могли вони й передбачити, якими диявольськими колами пекла зі смертельними випробуваннями доведеться всім їх пройти. Розруха громадянської війни і перший голод на початку 20-х, тиф, продрозверстка і продподаток, насильна колективізація, Голодомор 1932–1933, сталінські репресії – то все впало на плечі юного покоління післяреволюційної доби – отруєного посланим Москвою страхом як покарання за українську непокірність і вільнолюбство.
Сім літ у воєнних чоботях Навесні 1939-го Степан був призваний до лав червоної армії. І подальші роки його молодого життя можна змальовувати або окремими розділами в темних і світлих тонах книги, або пунктирним окресленням того осібного житейського відтинку довжиною у більш ніж шість років. Без перебільшення, послані долею Ангели-Охоронці допомагали йому щодня й щоночі долати те, чого не вдалося уникнути більшості його однополчан-побратимів, – смерті. Виберу тут друге, коротше: радянсько-фінський фронт загадкової й мало описаної в радянській історії війни 1940-го; оборона Москви 1941-го; Другий Білоруський фронт найскладнішої воєнної пори 1942–1944 років. І весь час – на передовій, в окопах і бліндажах, під свист куль і гуркіт канонад, віч-на-віч зі смертю, яка приходила туди чи не щодня. У час одного із боїв його винесли на носилках, зрикошеченого кулями й осколками. Ті осколки в ногах, руках і голові проносив усе своє життя та й забрав із собою на той світ в останній день березня 1996-го. Ніхто з лікарів не наважувався їх витягати.
Колгоспна панщина в надії на добріше і краще завтра У рідну Шатуру повернувся після піврічної тулачки військовими госпіталями глибокого російського тилу. Відразу пішов працювати до колгоспу. І це будучи інвалідом першої групи. Та він ще мав сили. І мав надії, що завтра буде добрішим і кращим. Бо хотілося кращого життя – коли не собі, то бодай трьом синам. На ту колгоспну панщину виходив щодня доти, поки носили ноги. За дешеві натуральні трудодні, які рідко уречевлювалися грошима (данинський колгосп “Жовтнева революція” постійно числився у відсталих). Бо воєнної пенсії на шість душ сім’ї та вирощеного на стандартному для колгоспної родини на Чернігівщині городі в 40 соток явно не вистачало. Про війну не любив ні згадувати, ні розповідати на люди. А про тих, хто, обвішаний медалями, стало сидів у президіях частих сільських зборів й довго розповідав про війну по-написаному, з гіркотою казав: “То тилові криси, вони справжньої
21-річний командир взводу Степан Тимошик, радянсько-фінський фронт, 1940
війни й не нюхали”. Свої нагороди мав, але навіть на 9 травня не завжди навішував на піджак. Раз, коли я вже був студентом столичного університету, подав мені перелік і попрохав замовити на них у Києві “колодочки”. І то мене особливо вразило, бо їх за назвами назбиралося на повних три ряди. З усіх воєначальників любив маршала Жукова. У студентські роки купив видані Політвидавом України в перекладі українською його “Спомини і роздуми” та й порадував батькові на День перемоги. Зачитав її зі своїми товаришами, що називається, до дирок. Знали б вони, що відповів чотириразовий герой Радянського Союзу Жуков на донесену йому перед форсуванням Дніпра восени 1943 року інформацію про те, що на чотирьох червоноармійців є лише одна рушниця. А відповідь була такою: нічого, мовляв, страшного, чим більше хохлів загине, тим менше доведеться вивозити їх у Сибір. Але про цей строго засекречений факт стало відомо вже тоді, коли батька не стало.
Інвалідська воєнна пенсія в 9 рублів Це після реформи 1961 року. Мені, тоді п’ятирічному хлопчикові, врізалася в пам’ять майже не змінювана упродовж років церемонія після отримання тієї пенсії від сільського листоноші. Я мусив піднятися на табуретці до високо прикріпленого електролічильника й голосно продиктувати “накручені” за мі-
Галина і Степан Тимошики. Початок 1990-х років сять цифри. Батько акуратно розкривав чергову свою записну книжку й заповнював її низкою цифр і слів. Це означало – відразу “розчитаться з государством”. У цей “розчот” входили такі витрати з кожного колгоспного двору: світло, податок на землю, оранка (сіянка, обробка) городу колгоспними кіньми, торф, вугілля, дрова, мельниця, оплата підводи для виїзду цілою родиною на базар у Ніжин або носівську Макіївку. Ще було (разу рік) – за парування корови чи свині. Далі бралася друга записна книга: туди заносилися часткові внески з пенсії на більш дорожчі покупки, які планувалися на ближчі місяці (перекриття хати, покупка поросяти чи корови, доставка півпричепа торфу чи курного вугілля зі станції Лосинівка. Остача з пенсії йшла на традиційне застілля із ближчими друзями-фронтовиками (лиш обов’язково з якогось приводу, а не просто так). Не раз скрушно котрийсь із них порівнював: та що тієї інвалідської пенсії – пару пляшок “казьонки”, ото й усього.
Дві шокуючі покупки з інвалідської пенсії
Головним мірилом достатку в сім’ї батько вважав повноту свійської живності в сараї на одні двері та під солом’яною стріхою. “Бідні, – казав, – це ті, хто тримає в сараї лише одне порося, бо то ледачі. А в нашому хліві, хлопці, щороку два кабани вигодовуються, отож, маємо свіжину іна Різдво, і на Паску”. Та я і жив від дитинства з думкою, що ми не бідні. Але дві покупки з батькової пенсії були особливо шокуючі. І спогад про них щоразу навертає сльози. Гармоня. І тепер пам’ятаю її ціну – 25 рублів. Трирядна “Тула” з дворядними басами “стягнула” тоді майже третину його річної воєнної пенсії. І якщо мати на оці, що в тодішніх колгоспах за працю до сьомого поту держава “платила” безгрошівними трудоднями (у непорядний спосіб натуралізованими соломою, гичкою чи жомом), то батьків той учинок і досі мені видається незбагненим. Гармоня призначалася для всіх нас – трьох братів, що наступали на п’яти один одному з різницею що два роки. Але від початку вона слухалася найбільше Андрушку. І пізніше ніколи не посварила нас. Бо ні старший Ваня, ні я не шаленіли так від неї, як середній брат. Телевізор. Це диво з’явилося в нашій хаті восени 1968. Тоді вчився у шостому класі. “Весна-5” коштувала 240 рублів. На той час це дуже велика сума. І збиралася не один рік. На таку важну покупку в сільмазі батько забрав мене прямо з уроку, щоб разом бачити, як завмаг вимикає і налаштовує контраст (щоб не “сніжив”). День пішов на те, щоб налаштувати над хатою звернену сигналом “на Київ” просту саморобну антену. Тодішні радянські телевізори були налаштовані на прийом лиш двох програм: ЦТ (центральне телебачення, з Москви) і УТ (Українське телебачення, з Києва).
Не куплений костюм у столиці Батько віз на Бессарабку продавати зарізане теля. Грамотний найменший син мав би стати помічником за прилавком. Той перший маршрут до столиці у червні 1970-го – до дрібниць у пам’яті. Колгоспний їздовий дід Аврам підводою доправив нас та два клумаки до платформи “Дослідна”, що перед Носівкою. Далі електричкою Ніжин – Київ до головного вокзалу, а звіди на таксі з тими клумаками до Бессарабки – займати місце у тісній кімнаті для приїжджих продавців із специфічним товаром на ранковий наплив покупців. Завбачливо взятий з дому мішок мав слугувати мені матрацом на ніч під металевим столом, заваленим тушками. Та то пусте для допитливого сільського хлопчика, який уперше в такому гамірному й красивому місті. Пізній вечір. Казка від вогнів на Хрещатику, пам’ятник Леніну, панорама колишньої вулиці Леніна (тепер – Богдана Хмельницького) згори оглядового майданчика біля кінотеатру “Дружба”. Другого дня замість стояти за прилавком відпросився в батька оглядати вже денний Київ, але не дальше ста метрів по колу від Бессарабки. Виторг за теля склав 65 рублів. Дорогою до метро на вокзал я вперто тягнув батька за рукав на протилежний бік Хрещатика, в ЦУМ. Бо надибав там зранку у вітрині костюм до школи, про який мріяв. І розмір підходив. Ціна тому костюму дитячої мрії – 15 рублів. Батько довго тримав його у руках. Але… не купив. Сказав просто: “Нехай іншим разом”. І я із жалем зрозумів: вдома треба гроші на інші, нагальні, покупки. Ще деталь тієї поїздки. У напівпорожньому вагоні електрички на Ніжин він акуратно записує у свій блокнот назви станцій і полустанків, просячи мене голосно читати, бо без окулярів сам не може. На моє запитання “Навіщо це?” – проста й мудра відповідь: “Так це ж цікаво!”. Як у криничну воду дивився: в час майбутніх близьких і далеких журналістських доріг (автобусами, потягами, кораблями, літаками) став фіксувати у своїх записниках маршрути тих подорожей. І щоразу в ті миті згадував ніжинську електричку… Де мені було знати, що через три роки випаде щастя стати студентом Шевченкового університету, до якого не дійшов тоді затополеним бульваром Шевченка метрів зо сто…
30 пігулок “Букарбану” на останок життя Коли чую нині від когось із старших, як гарно було при колгоспах, як дбало “государство” за фронтовиків, пригадую, з якими труднощами діставав тоді, працюючи вже журналістом у Чернівцях, сердечні краплі “Валокордин” для матері та протидіабетичні індійські пігулки “Букарбан” – батькові. Батько був совісним – ніколи не ходив по начальницьких кабінетах (хоч мав на те право), аби “вибити” (інакше слово не підходить) собі путівку на лікування, якийсь речовий дефіцит для сім’ї чи ті ж хронічно дефіцитні за совєтської пори чужоземні ліки. І ніколи нічого не просив для себе. Мати згадувала, як не раз заставала його за підрахунками пігулок того “Букарбану”, що зоставалися в присланій мною з Чернівців, Києва чи Москви коробці. Помі-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
