Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №33 за 2022 рік

16 с. · 29 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 33 (1176), 22—28 вересня 2022

Звернення до Президента України Володимира Зеленського від доктора філологічних наук, професора, директора Інституту української мови НАН України, дійсного члена НТШ, члена Політичної ради Народного Руху України Павла ГРИЦЕНКА Шановний Володимире Олександровичу! Звертаюся до Вас у зв’язку з тим, що в тяжкі дні боротьби України проти російської агресії, боротьби українського народу за свою національну незалежність, за збереження своєї ідентичності ми бачимо, окрім успіхів наших воїнів, окрім відданості наших волонтерів справі звільнення України, окрім зусиль українського народу, і такі процеси, які значною мірою підважують результати того, що ціною свого життя роблять воїни на фронті, волонтери на неокупованих територіях. Ідеться про неоголошену, здавалося б, тиху, але інтенсивну за своїми результатами й послідовну в здійсненні нову русифікацію України. Цей процес руйнує основи української ідентичності, не тільки створюючи умови для “какая разніца”, а й повертаючи той стан, який був в Україні до початку російської агресії. Про що йдеться? Ідеться про те, що ми не тільки розглядаємо нові законопроєкти, які послаблюють наші чіткі позиції в оцінці недопустимості російського впливу в Україні. Ми водночас на рівні державних службовців, на рівні відповідальних осіб даємо інструкції громадянам, підказуємо їм, як обійти закони України щодо обов’язкового навчання українською мовою. І це роблять систематично, публічно. Чиновники Міносвіти підказують, що саме в законах сформульовано в такий спосіб, щоб його окремі положення можна було обійти, закон не виконувати, розсувати окремі щілинки в законі й по-новому утверджувати російську мову в освіті. І це при тому, що в нас є анклави, де української мови майже немає або вона наявна лише у звітах чиновників. Але про яку українську освіту може йтися серед частини угорців на Закарпатті, серед частини румун на Чернівеччині й Одещині, серед болгар на півдні України, де панує неукраїнськомовна освіта, де переважає угорська, румунська, російська мови? Цим ми готуємо робочі руки не для України, а одразу через національні гетто виштовхуємо молодь за межі України. Ми не формуємо привабливий образ України для цієї молоді, Україна не є ментально рідною для них, вони не знають мови цього народу й опиняються на узбіччі українського соціуму. Виїжджаючи за кордон, ця молодь здебільшого до України більше не повернеться. І не треба думати, що станеться диво і ситуація зміниться сама собою. Таких чудес не буває! Хочу підкреслити, Володимире Олександровичу, що через систему освіти ми формуємо пріоритети національної свідомості, ідентичності. Це шлях, де ми можемо відновити історичну пам’ять українців, усіх громадян України. Невипадково на тимчасово захоплених територіях окупанти знищують насамперед українськомовну освіту! Окупант везе своїх учителів, які викладатимуть лише російською мовою, формуючи російськоцентричний світогляд. Хіба це не сигнал нам усім, щоб ми посилили відповідальність наших освітян за україноцентризм освіти, за формування української України, українського простору?! Не можу спокійно говорити про наш медіапростір. Зробивши важливі кроки щодо ніби упорядкування медіапростору, ми забули про упорядкування мовне. Сьогодні знову всіх вражає мовна “нарізка” в медіа — поєднання і “перебивання” української мови російською. На рівні суспільної свідомості цим формуємо мовну байдужість, руйнуємо основи володіння українською мовою, створюємо передумови посилення суржику. Нам не байдуже, яку Україну ми будуємо. Ми цілеспрямовано формуємо сприйняття в суспільстві ситуації, що російська мова в Україні так само має право на існування, як і українська мова. Чому ми забуваємо, що це мова агресора, з якою він прийшов в Україну, мова, яку визначив Путін як важливу зброю? За доктриною Путіна: “де закінчується простір функціонування російської мови, там закінчується простір інтересів росії і присутності росії”. Чому ми маємо допомагати росії загарбати Україну, формуючи передумову – російськомовний простір?! То невже сьогодні, пройшовши через біль і кров, через колосальні людські втрати, ще маємо говорити про неприпустимість російської мови в медіапросторі України? Неприпустимо, щоб працівники медіа не уміли сказати українською мовою двох речень: сидить на інтерв’ю військовик, генерал. Давніше всі казали: військовики не знають української мови. І сидить кореспондент, яка ставить запитання. Генерал говорить прекрасною добірною українською мовою, а в нього послідовно запитують лише російською. Де видано таке приниження національної гідності і які міністри культури це підтримують? Чи не є це якраз утіленням ідеї, яка прозвучала від співробітників Вашого офісу, про “недостатність, низький рівень української культури”? Якщо ми цілеспрямовано публічно принижуємо українську культуру, якщо ми послідовно звужуємо поле функціонування української мови в медіа, то ми унеможливлюємо поширення й набуття сили і цією культурою, і цією мовою. Не варто забувати, що українська культура – це велика культура світового рівня, із глибокими в часі традиціями, пройнята ідеями вселюдського гуманізму. У Святогірську українських воїнів зустрічають зі сльозами на очах. Фото Тетяни Головатюк, АрміяInform Володимире Олександровичу, Ваша політична сила сьогодні при владі. Тому особисто Ви несете відповідальність і за цю силу, і за її чин, дії. Ваша політична сила у Верховній Раді становить більшість. Тому мені видається, що моє звернення до Вас є обґрунтованим як звернення до генерального помислодавця: багато ідей ішло від Вас особисто і від Ваших провідних однопартійців. Ви не просто президент і Верховний Головнокомандувач. Сьогодні Ви – символ України. Але якої України? Я хочу, щоб президент моєї держави Україна був символом УКРАЇНСЬКОЇ УКРАЇНИ. Тільки тоді ми зможемо увійти в коло європейських країн, у коло сучасних цивілізованих держав зі своїм ексклюзивним національним обличчям. І ніхто не буде запитувати: ви з росії? Ні, ми – Україна. Тому прошу Вас докласти всіх зусиль, аби зупинити цю повзучу русифікацію, зупинити політичні ігри навколо багатомовності в Україні та підтримки інших мов. За Конституцією ми можемо і зобов’язані підтримувати єдину державну українську мову. Тому розмови відповідальних працівників Міністерства культури про підтримання інших мов, а не української, викликає подив. Звертаюся до Вас у надії, що Ви мене почуєте. Я готовий і до дискусії, і до роз’яснень, і до демонстрації на будь-якому рівні величі нашої мови, нашої національної культури – основи української ідентичності. Вірю, що ми зможемо зробити все для розпросторення і утвердження української мови й української ідентичності як основи побудови нової європейської УКРАЇНСЬКОЇ УКРАЇНИ! Бажаю Вам успіхів. Разом ми все зробимо! Україна переможе! Слава Україні!
Суспільство · “Пам’ятаймо, що туди, де зникає українськість, обов’язково вриваються “через вікна” зайди, приходить війна”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

понувала запровадити (після перемоги) в Україні аж три (!) державних мови – укра! їнську, роzійську та англійську, наводячи, як завжди, невдалий приклад Швейцарії. Скільки крові випито, щоби конституцій! но, законодавчо (як історична справедли! вість) в Україні утвердилася, нарешті, єди! на державна мова – Українська. І ось укотре непоодинокі голоси вола! ють мало не кремлівським риком – “дайошь рассєйську!” Мусимо остаточно визначитися, чи є “українськими культурними діячами” та! кі, як Лозниця чи Оксана Байрак (закінчу! вала відомий київський університет), яка на початку агресії московитів написала: “ми повинні бути з братнім народом разом”, тобто Україна повинна бути окупованою роzією. Очевидно, недоречним є і публічний “плач” мера Одеси, який шкодує, що на роzійське “наїжджають”, свято оберігаю! чи пам’ятник катюзі!єкатєрінє ІІ. Проголосовані нещодавно Верховною Радою України три закони щодо заборони та суворі обмеження на російські книги та музику, руzько!білоруський книгодрук, рашистське мовлення на телебаченні та радіо є добрим кроком на шляху ліквідації 400!літнього лінгвоциду та етноциду, вчи! неного московією. Правда, не слід загра! вати з “білими списками”, куди мають увій! ти так звані “харошіє руzкіє”, які знову нам в ліберальній обгортці експортуватимуть вєлікую руzькую культуру та матєрной ма! гучій язік, яким запедикульозено навіть гундяївські “церкви”. Вдивімося уважно в те, а що твориться з українською мовою, культурою, літературою, історією в кацап! стані, які дикунства чиняться на тимчасо! во окупованих територіях України з усім українським. Всезагальний геноцид укра! їнців “третьоримською” наволоччю! За українську мову, українськість лю! дям перерізають горло. Тому замість “біло! роzійського списку” пропонуємо “нашим” доморощеним любітєлям виспівувати та витанцьовувати москальські шансоно! частушки не в нашому національному культурному просторі, а в мокві, тундрі тамоzкві. А ми вже якось обійдемося без їхнього моzковського газман&кіркоровсько! го гудрону. Лише такою твердою, впевненою по! зицією можна вибудовувати націєтворчий вектор державницької політики. Пам’ятаймо, що туди, де зникає україн! ськість, обов’язково вриваються “через вікна” зайди, приходить війна. З боку мос! ковії вона завжди була війною проти Укра! їнської Ідентичності, що є незборимим бастіоном нашої Державності. Цю істину почав розуміти і світ. Агент! ство Reuters вважає боротьбу за ідентич! ність останньою главою на довгому шляху України до позбавлення багатосотлітньої спадщини правління моzкви. А в газеті The Guardian зазначено, що “процес, який раніше називали “декомуніза! цією”, тепер називають “дерусифікацією”, яка знищить політику московитів, спрямо! вану на руйнування української ідентичнос! ті”. Тому наш поступ у цьому має бути твердим, безкомпромісним, без запопад! ливої толерантності. Без вагань і позіхань. Чесним перед національною Пам’яттю. Як писав у своєму “Пророці” Олег Ольжич: О очі мої гарячі, Уста мої сірі, спраглі, Що бачите тільки Сонце, Щоб тільки кричати Правду!
Суспільство · “Пам’ятаймо, що туди, де зникає українськість, обов’язково вриваються “через вікна” зайди, приходить війна”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“Третьоримське” руzькомірство

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 19 вересня. Нещодавно британські політики досить лаконічно висловились щодо агресії роzії: “Що швидше та більше допоможемо, то швидше Україна переможе”. Пам’ять навернуло далеко назад, у гли! бину століть, переконуючи, що майже ні! чого не змінилося відтоді, як псковський чернець Філофей, звертаючись до москов! ського князя, закликав покінчити з содо! мою і гоморою (мужолозтвом), педофілією в московських церквах. Тоді в те “учення” про “третій рим” він закладав інший зміст, стверджуючи, що Рим загинув, бо мораль! но розклався. Ще більше “розкладеною” була московщина, починаючи з церкви. М. Костомаров згадує датського диплома! та, який з цього приводу писав: “москов! ський митрополит дає за добрі гроші дозвіл продавати біля церкви горілку. Люди біля церкви співають і розпутствують. Жінки не відставали від чоловіків. У московщині всі матюкаються. Жінки, дівчата, діти, прос! толюд і аристократія. Матюкаються на! віть у церкві священники й ченці”. І ось із лона цієї “церкви” виплоджується сата! нинська доктрина “третьоримства”. Трохи пізніше ідеологи, поети, церковні ієрархи, історики (від карамзіна, соловйова, клю! чевського до покровського) впакували це “дюжино!рядкове” вчення в прокрустове ложе імперської концепції, коли, почина! ючи з ХVІ століття, активізується загарб! ницька політика кремля. Найстрашніше, що тоді був сформова! ний і культ ката, який одержував (окрім платні) ще й майно страченого. Тому на московщині охочих претендентів здобути цю ганебну “професію” було вдосталь. І не дивно, адже в “московському улусі” існував величезний запит на цей диявольський чин, оскільки тут вибудовувалася “мрія” про безмежну імперію, підкорюючи, гра! буючи території, землі, вбиваючи й ґвалту! ючи цілі народи. Сам глубінний народ “виховувався” ідеологією вбивств та каті! вень. Чому таким “успіхом” і була наділе! на московсько!лєнінська влада 1917 року, кинувши в маси люмпену клич – “грабуй награбоване”. Більшовизм породив неба! чений терор, знищуючи свободу, “про! славляючи” масові репресії, породжуючи владу гвинтівкою (за Мао Цзедуном). Ди! кунство опричнини ніколи не покидало цю “месіанську” орду. Природно, що моск! вини завжди вбивали своїх царів!вождів (як і решту) без жодного суду. Опертя на злодіїв, душогубів, брехню, доноси става! ло основою буття різнопошивних імпер! ців. Бо як інакше можна розцінювати пуб! лічне “нагородження” (“За усердіє”) царем миколою І матері!селянки, що виказала поліцейським рідного сина, який втік із війська, і яке пізніше перекочувало в “пав! лико&морозівську” систему виховання. Дух опричників витав століттями в цьому ди! кому “римо&московстві”. Тому й “Пытош! ный приказ” царя!вбивці івана ІV так вдало прижився в катівнях НКВД. Недарма на 20!ту річницю “ЧеКа” його очільника ка! та!єжова совєтський уряд нагородив золо! тою “відзнакою” опричника – собачою го! ловою з мітлою. Такими ж опричниками!вбивцями є і теперішні “асвабадітєлі”. Слід визнати, що цією безглуздою та людожерною ім! перською “ідеєю” були просякнуті думки і дії, собачі голови і криваві руки всіх мос! ковитів – від царів до псарів, від церков! них “патріархів” до глубінного народа. “Пьотри!єкатєріни”, “алєксандри!ніко! лаї”, “лєніни!сталіни!троцькі”, “брєжнє! ви!суслови”, “щербицькі!маланчукі”, “путіно!мєдвєдєви!гундяєви” та інша “людиноподібна” живність, фальшуючи та нищачи все живе й правдиве, всіляко утримували на плаву цю несусвітню єресь про московське месіанство. Як, чим, зара! ди чого? Відповідь – завоюваннями, гра! біжництвом, брехнею, людиновбивством, репресіями, геноцидом. Задля владарю! вання “третього риму”, сучасного нацист! ського “руськомірства”. Такою незмінною ця політика, ідеоло! гія та практика залишається донині. Але завжди, так розпорядилася історія, на цьо! му шляху зла і свавілля московських “тре! тьоримців” стояла Україна, українство, ук! раїнськість. Нацистська модель людиноне! нависництва “uber alles” у рашистському виконанні отримувала свій спротив від ук! раїнців, не даючи можливості деспотичній імперії “довічно” владарювати. Саме їхня (Українців) боротьба за волю, незалеж! ність, державність ставала реальною заг! розою існуванню московії. Недарма го! ловний узурпатор українства “пьотр І” за! певняв, що “отторжєніє малороссійского народа от государства нашего – начало всєх нашіх бєдствій”. Такою есенцією “пропах! нутий” і нинішній диктатор та невдаха!ле! гіонер – путлєр. Справді, втримання України в кігтях “двоголового” страхіття було “альфою і омегою” всієї імперської політики впро! довж століть. Ханські царі, радянські моск! вини, путлєрівські людожери – всі “одним миром мазані”. Пам’ятаючи “заповіти” блудливої єкатєріни ІІ, що небезпечно від! бирати в України все й відразу, вони нищи! ли це “все” залежно від сили національно! го спротиву. Однак із особливою ненавис! тю ліквідовувалося ними все те, що відріз! няло українців від московських ординців: українська мова, українська культура, укра! їнська історія, українська Церква, націо! нальна традиція. Не дивно, що наприкінці 1950!х років АН УРСР уже не видавала українською мовою жодної наукової праці з вищої ма! тематики, астрономії, фізики, механіки, хімії, фізіології, медицини… А на з’їзді іс! ториків у Стокгольмі 1960 року в чисель! ній делегації науковців був єдиний історик (не українець) з радянської України (Ште! па П. “Московство”). Та й навіщо, адже кремлем здійснювалася політика нищення історичної пам’яті українства. Згадую ці окремі факти для того, щоби засвідчити “сталість” такої геноцидної практики що! до українців. Адже і в нинішні часи повно! масштабної агресії московії проти України вивчення дітьми української мови, літера! тури, історії, культури, навчання за україн! ськими програмами вважається “роз! стрільною статтею”. Деспотія “третього риму” проявляється сповна і є реальною загрозою не тільки для України, але й для людства. Але завжди є вихід, надія і воскресіння. Бо нагадував Тарас Шевченко усім сущим на цьому білому світі, що таки “Встане Ук! раїна. Світ правди засвітить”. Це буде та са! ма “нова Еллада”, що вбереже людство від вселенського зла знавіснілої орди “тре! тьоримців” та “руськомірців”. І це стане знаком справедливості, оскільки не може москвин – народ волоцюг і садистичної жорстокості (за горьким) – володіти пра! вом творити дику опричнину. Мусимо по! бороти, здолати. Поборемо! 2 липня. Справді, моzковія є найбільш загрозливою для світу. Бо серед семи головних загроз, які визначив мадридський саміт НАТО, роzія – на першому місці. Вона є класичною тиранічною деспотією. Ганебно, але складником цієї загрози є також і білорусь, перебуваючи у військово! політичній інтеграції з ерефією. Оскільки ще до початку повномасштабного вторг! нення в Україну вона проявила себе як ворожа нам країна, поплічник і співучасник держави!терориста, яку чомусь “незручно” і досі так правдиво називати. Однак минуло 12 років (після 2010!го) відтоді, як була змінена ця абсолютно за! старіла (абсурдна) діюча версія Стратегіч! ної концепції Альянсу, що стверджувала: роzія має бути “стратегічним партнером” НАТО. Нібито й не було 2014 року, вось! мирічної загарбницької війни проти Укра! їни та жахливого людиновбивства з боку московії, яка давно перекреслила всі нор! ми міжнародного права та світопорядку. Лише тепер Світ дедалі більше починає усвідомлювати, що перемогти це вселюд! ське зло рашистської недоімперії, яка си! лується таки стати “надімперією зла”, то недостатньо діяти “вроздріб”, секторально, епізодично, фрагментарно, а інколи й за! попадливо. Відчутно нагальність систем! ної (світового рівня) програми, що вклю! чає комплекс дій мілітарного, економічно! го, фінансового, санкційного, інформа! ційного, гуманітарного, глобально!інсти! туційного характеру усіх провідних дер! жав. Тобто потрібна ідеологія повалення ра! шистської недоімперії. Непросто буде до! сягнути єдності країн “Великої сімки”, а тим більше G!20. Але поза цим важко за! безпечити в подальшому мир та безпеку світу, як і неможливо уявити безпечне тво! рення незалежної Української держави, коли поруч бовванітиме агресивний ди! кобраз, нехай і конаючої русні. Гуманістичного успіху зможемо досяг! нути, опираючись не тільки на військові результати, хоча, поза сумнівом, головним пріоритетом є саме перемога України над кремлем на полі битви. Однак здолаємо це екзистенційне зло лише тоді, коли зуміємо також перемогти культурно, ментально, світоглядно, ідеологічно, інформаційно. Адже не забуваймо, що маємо справу не лише з ядерним монстром, але й з дуже агресивно зомбованим, здебільшого абсо! лютно нетерпимим до “іншого”, здичаві! лим імперськістю “глубінним народом”, який несе на хоругвах тиранії ідеологію ненависті різномастих пушкіних, достоєв! ських, горько!бєдних, булгаково!гладко! вих та інших вєлікіх руzькіх… Ось це домашнє завдання Україна ви! конуватиме майже самостійно. Зробити цю справу можна через осмислення влас! ної історії, культури, філософії буття, пов! ністю відмовившись від “послуг” не тільки чужинсько!московитського погляду на світ, але й від тих доморощених академістів, істориків, філософів, археологів, педагогів, культурологів та артистів, журналістів, політтехнологів, що “шкварили штуку”, догоджаючи руzькомірству. Не згрішу, коли скажу, що ця “інтелі! гентська” гільдія також є співучасником трагедії українського народу, “привідкрива! ючи” браму для зайд. Бо ненавидячи все українське, люто виступаючи передусім проти утвердження в Україні української мови як державної, активно підтримуючи кремлівські наративи в культурній, науко! вій, мовній, церковній, інформаційній сферах, вони і були тими прямими “запро! шувачами” для асвабаждєнія. Це на основі їхніх “умовиводів” кремлівські мудрагелі виписували стратегії упокорення України, творили військові доктрини, за якими землі (України), де чутно голоси руzько! язікіх, “поют шансон и танцуют бариню”, будують пам’ятники єкатєрінам, сталіним та жуковим, називають вулиці своїх міст та сіл пушкіно!московськими, які мають бу! ти тільки “навєкі с рассієй”. Очевидно, що так надалі бути не може. Як би не називалися чергові кампанії (де! колонізація, декомунізація, дерусифікація чи деімперіалізація), однак вони мають бути справжніми, не повторюючи помилок двох майданних революцій. Бо страшно великі жертви тисяч українців нікому не дадуть права чинити по фарисейськи, коли вмирають за Україну кращі, а потім гірші й нікчемні (українофоби, колаборанти, зрад! ники) знову намагатимуться правити й вершити “чорнії діла”. Якось до сфер духовних, наукових, культурно!освітніх не доходять руки. Дар! ма, адже саме там “народжуються” Грома! дяни, Люди. Мабуть, не варто керуватися при аналізі “людинотворчих” галузей дос! татньо заяложеним поняттям “люстра! ція”. Однак ці сфери потребують ладу та чистилища. Бо далеко не єдиною зрадни! цею в Україні є така собі директорка&душ! кіна київського ліцею, що готова була зус! тріти квітами орків, котрі пообіцяли цій сновиді посаду “міністерки освіти”. Але є питання. Хто ж підбирає і призначає такі “кадри”? Не єдиною, гадаю, є серед естрадно! музичного загалу подібні до вічно співаю! чої Могилевської, яка нещодавно запро!
Читацьке віче · “Ми перервали наш звичай і традицію бути поміркованими, красномовними, знецінили й очорнили благодать, яку несе культурне слово”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зити! Щоб тобі свиня здохла! Щоб тобі світа білого не бачити! Щоб тобі сто чортів! Щоб тобі хата згоріла! Щоб тобі черево лусло! Щоб тобі чорно було! Щоб тобі чорт кумом став! Щоб тобі щастя не було! Щоб тобі язик руба став! А хай тобі всячина! А нехай тобі трясця! А нехай тобі нічого не вдасться! Аби тобі грім пальнув з ясного неба! Аби тобі все клином було! Бодай на тебе кольки й трясці! Бодай на тебе ломоти і гризоти! Бодай тебе грець трапив! Бодай тебе трясця взяла! Бодай тебе цап буцнув! Бодай ти галушки не проковтнув! А щоб ти вдавився! Бодай тобі заціпило! А нехай тебе на банти винесе! Най тебе нагла кров заллє! Хай тебе із землею змісить! Хай ти скиснеш! Хай тобі абищо! Хай тобі всяка всячина! Бодай ти тричі запався! Бодай тобі грець! А хай тобі цур! Хай тобі грець! Хай тобі дідько! Чорт би тебе спік! Чорти б тебе вхопили! А хай тобі пек! Чорти б тебе лупили! Бодай тебе на марах винесли! Бодай тебе той знав, що трясе очеретами! А добра б тобі не було! А грім тебе бий! А заклало б тобі! А западись ти! А холери на тебе нема! А скис би ти! А стукало б тобі по голові! А хай тобі абищо! А хороби на тебе нема! А холєра б тебе взяла ще до вечора! Аби тебе побило! Бери тебе морока! Бодай на тебе завійниці й перелоги! Дідько б тебе вхопив! Бодай тебе в жито головою! А пес би тобі губи облизав! А кров би тебе нагла залляла! А крутила б тебе лиха година! Лихо тебе бери! Матері твоїй грець нехай! Матері твоїй ковінька! Матері твоїй хиря! Най би тебе пранці з’їли! Най тебе шляк трафить! Най тя нагла кров заллє! Неварений кисіль твоєму батькові в горло! Нехай тобі грець! Побрав би тебе стопекельний диявол! Сіль тобі в очі! Сто чортів тобі в печінку! Щоб тебе вдавило! Щоб тебе перша куля не минула! Щоб тебе підняло і гепнуло! Щоб тебе вертіло! Щоб тебе взяло за печінки! Щоб тебе взяло й не відпустило! Щоб тебе вхопило! Щоб тебе грім побив! Щоб тебе заґрабали вже! Щоб тебе чорти в пеклі смажили! Щоб тебе колька сколола! Щоб тебе кури заграбали! Щоб тебе лиха біда побила! Щоб тебе Морена побила! Щоб тебе носило і не посадило! Щоб тебе коза з’їла! Щоб тебе різало коло пупа! Щоб тебе розірвало! Щоб тебе розперло! Щоб тебе скрутило! Щоб тебе холера взяла! Щоб тебе хороба напала! Щоб тебе муха вбрикнула! Щоб тебе нечиста сила взяла! Щоб тебе чорти на лотоках рознесли! Щоб тебе свята земля не прийняла!..
Читацьке віче · “Ми перервали наш звичай і традицію бути поміркованими, красномовними, знецінили й очорнили благодать, яку несе культурне слово”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Не уподібнюймось до ворогів! (Щоб Слово було Богом)

Любов СЕРДУНИЧ, спілчанка НСПУ, НСЖУ, НСКУ, ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, смт Стара Синява (Хмельниччина) Слово – зброя, але не ганебне! Із чиїх тільки вуст не звучать нині матюки! Маю на увазі оту ще лютневу фразу, адресовану ворожому кораблеві. І пішло!понеслося! Навіть біґборди поставили! Ганьба! Телека! нали не завжди запікують (не пікають, не приглушують) ці ганебні слова! На кого ми перетворюємось? До кого уподібнились?! А до нашого ворога! Мало того, нецензур! щина – це ще й негативна енергія, яку ко! жен із нас поширює, замість того, щоб нести позитив! Тим самим ми (ви, ті, хто користується матюками!) ще й засвідчуєте своє збіднене мовлення, свою деградацію! І жодних виправдань немає і не може бути! А!а, це ви так розслаблюєте нерви? І що, допомагає?.. А чому не українськими від! повідними словами? Не знаєте? То шукай! те, вивчайте українську лексику, вона – пребагата, навіть лайливими словами, але вони – не соромітницькі! (Нижче їх буде предостатньо). Можна ще якось зрозуміти вживання ганебних слів, коли людина говорить про щось страшне згарячу, усно, одразу, не встигнувши поміркувати, чим їх можна за! мінити. Позаяк усне мовлення тим і відріз! няється від писемного, що перше – необду! мане. Проте коли ці слова з’являються на телеекранах, біґбордах, у дописах в інтер! неті та ще й від відомих людей – це недо! пустимо. І насамперед тому, що їх читають і діти. Це швидко ввійде у їхнє мовлення, причому виправданням у них буде: “А по телевізору так пишуть і говорять… А так у вірші написав поет”. Раніше таких слів не друкували, а якщо й десь траплялося, то писали їх не повністю, а з трьома крапка! ми всередині. Ми перервали наш, український, зви! чай і традицію бути поміркованими, крас! номовними, знецінили й очорнили благо! дать, яку несе культурне слово, очорнили словами проклять і матюків. Матюки ста! ли вже не просто емоціями, а громадян! ською позицією, словами, які заполонили все. Такого ніколи не було. Ми довго можемо виправдовувати! ся, що нібито мат знімає стрес і таке ин! ше... Але… Люди! Ми перейшли на мову ворога! Та! ке мовлення – це його норма: і дорослих, і навіть дітей, і пересічних людей, і так зва! ної еліти (публічних людей), і московин! ських матерів із синами, а чоловіків із дру! жинами. Це вони, знавіснілі, безпардонні, безкультурні, криють усе і всіх своїм ма! том. І живуть із цим ЇХНІМ матом, вто! пившись у словесному брудові з головою і несучи негатив світові. Матюки московитів – це, як стверджу! ють фахівці, діагноз у психіатрії, назива! ється копролалія (лат. coprolalia; від дав.!гр. κοπροс “кал, бруд” + λαλια “мова”) – хво! робливий, иноді непереборний потяг до цинічної та нецензурної лайки без жодної причини. Особливо виражений за синдро! му Туретта, спостерігається і при инших захворюваннях: шизофренії, прогресивно! му паралічі, рідше – маніакальних станах. Звісно, не в усіх, хто вживає московин! ську нецезурщину, – маніакальний стан. У багатьох – просто обмежений словнико! вий запас. І звичка, набута за часів перебу! вання в срср. Бо раніше, навіть удома, в родині батьків, між собою, а не тільки пуб! лічно, ми не говорили цих ганебних слів. В українців Слово було Богом! Себто слово обожнювали: до Слова (Мови) ставилися як до Бога, як до Святині. І як до Зброї. Зброї за Добро, за Правду, за Мир. Але по! ганої звички легко позбутися! Варто лише кілька разів вибачитися публічно. Згадай! мо мовлення наших бабусь і дідусів, яке не було засмічене ганебною московинською нецензурщиною. Повернімо собі таке Слово, його Святість! Зупиняємо всю цю нецензурщину!!! Щоб Бог не відвернувся від нас у важкій ситуації. А тепер пишу НАШІ, українські слова проклять, якщо комусь так хочеться про! клинати. Хоча… Ви ж християни?! А що каже християнська заповідь? Що прокли! нати – гріх! Та й, мабуть, не лише христи! янська, бо наша, українська національна, мораль таку заповідь мала ще у дохристи! янські часи… Тож вибирайте, що з цих перлів годить! ся для ворогів: Щоб ти запався! Щоб ти з пуття зійшов! Щоб ти землі наївся! Щоб ти золи наївся! Щоб ти ломця наївся! Щоб ти лоп! Щоб ти луснув! Щоб ти місця собі не знайшов! Щоб ти чемериці наївся! Щоб ти муравиці напився! Щоб ти сказився! Щоб ти нагнувсь і не розігнувсь! Щоб ти захоробився! Щоб ти запався! Щоб ти наївся обметиці! Щоб ти не знав, який ниньки день! Щоб ти правцем став! Щоб ти рачки лазив! Щоб ти скис! Щоб тебе злидні обсіли! Щоб ти скрутився! Щоб ти сонця не бачив! Щоб ти тріс! Щоб ти не доїхав, а назад не вернувся! Щоб ти світла не побачив! Щоб ти щастя не знав! А смоли б тобі гарячої до рота! Стонадцять чортів тобі в хвіст! Чорт би тебе за душу взяв! Стосот дияволів на тебе! Трясця твоїй матері! Триста болячок тобі в печінку! Тьфу на тебе! А чорти взяли б тебе! А взяв би тебе дідько! Хай тебе вирве! А бодай тобі лиха не було! А бодай тобі мешти намокли! Щоб у тебе пір’я в роті поросло! Щоб із тебе вийшла пара! Щоб тебе дідьки взяли! Щоб ти був спрігся! Щоб тобі очі вилізли на потилицю! Щоб ти сказився! А бодай тебе миша вбрикнула! А бодай тебе чорти вхопили! А бодай ти пропав! А бодай ти смоли в пеклі напився! Хробака тобі в рот! А бодай тобі в печінках гекнуло! А бодай тобі грець! А бодай тобі добра не було! А бодай тобі жаба на ногу наступила! А бодай тобі заклало! А бодай тобі тисячу чортів! А бодай тобі в горлі кістка стала! А бодай тобі язик усох! Щоб тобі пусто було! Щоб тобі дух сперло! Щоб тобі булька з носа вискочила! Щоб тебе дрібні воші обсипали! Щоб тобі вилізло! Щоб тобі всі зуби поламалися об сухий гречаник! Щоб тобі добра не було! Щоб тобі заціпило! Щоб тобі кіт бовтуна зніс! Щоб тобі курка на ногу наступила! Щоб тобі на тім світі чорт бороду обсмалив! Щоб тобі очі на лоба повилазили! Щоб тобі повилазило! Щоб тобі рачки ла-
Читацьке віче · “Ми перервали наш звичай і традицію бути поміркованими, красномовними, знецінили й очорнили благодать, яку несе культурне слово”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

“Лісова пісня” Лесі Українки – Славень величі духа і месійності українського народу

Наталія ГУМНИЦЬКА, м. Львів Сьогоднішня жорстока повномас! штабна війна, яку цинічно розв’язала Ро! сійська Федерація проти миролюбної Ук! раїни в центрі Європи, оголила багато проблем міжнародного масштабу, які пе! реживає людство на порубіжжі XX–XXI століть. Наріжною серед них є проблема втрати ціннісних духовних орієнтирів, які сягають ідеалів Гармонії, Краси, Любові з глибин античності, а також первісних, дохристиянських часів. З перших днів цієї жорстокої навали світові лідери й прості громадяни не перес! тають дивуватися, як героїчно Україна бо! ронить свою сакральну землю у нерівній війні з терористичним проявом. Звідки ми черпаємо такі нелюдські сили, звідки такий аристократизм духа і моральна стійкість? На витоки цього дивовижного героїзму й потужної мотивації нашого народу певною мірою дає відповідь геніальна письменни! ця!інтелектуалка Леся Українка у своїй не! перевершеній національній драмі!феєрії “Лісова пісня”. Цей визнаний глибоко фі! лософський шедевр світової літератури Ле! ся Українка написала на розламі XIX–XX століть, у період складних катаклізмів у пе! редчутті Першої світової війни. З усіх драматичних творів Леся Україн! ка лише два присвятила українській тема! тиці: “Лісову пісню” і “Бояриню”. Проте “Лісова пісня” є особливою перлиною, ді! амантом, який виник завдяки міфопое! тичному осмисленню, ограненню Лесею Українкою українського фольклору і при! роди. Глибокі дитячі враження від казок, повір’їв, переказів, легенд, а також десят! ків переспіваних і записаних народних пі! сень сформували в душі непересічної враз! ливої Лесі цілий Український космос, в якому відобразилося гармонійне співжит! тя окремої особистості з силами Природи. На інтуїтивному рівні українці відчували як силу, так і красу природи. Світогляд українського народу в перед! християнській добі характеризується аіє! рархізмом, тобто нівелюванням розмежу! вання між органічною й неорганічною при! родою. Наші пращури сакралізували при! роду, вважали її одухотвореною. Саме тому архетипом “Лісової пісні” є дерево. Головна героїня твору Мавка “березу” “сестрою на! зиває”, а в кінці драми стає вербою. У творі задіяні усі чинники, які з великим естетич! ним смаком творив, плекав і використову! вав український народ: пісня, мелодія, ко! лір (малярство, вишиванка, килимар! ство…), слово (міфи, легенди, перекази, ба! лади, думи, поеми, пісні)... Адже витончена ніжна мелодія сопілки Лукаша розбудила велику любов у Мавки і повернула їй душу. Мерехтлива палітра різнобарвних ніжних кольорів матеріалізує оприявнює особливі відчуття на рівні інтуїції глибоких підсвідо! мих переживань героїв драми. Такий незгладимий дитячий світ, сфор! мований багатим різноманітним народ! ним фольклором, вибухнув майже через чверть століття (рукопис 1911 р., а видрук у “Літературному Віснику” у 1912 р.) міфо! поетичним шедевром, який світові літера! турознавці та критики ставлять поруч з “Затопленим дзвоном” Гауптмана, “Пер Гюнтом” Ібсена, “Сном літньої ночі” Шекспіра… Леся Українка силою свого поетичного слова оприявнила велич душі українського народу, його потенційну ме! сійність у цьому літературному шедеврі, який знайшов широке визнання у світі. “Лісова пісня” стала величним Слав! нем високої Духовності Українського на! роду, який проживав у гармонії з божес! твенною Природою за виробленими ним впродовж століть непорушними мораль! ними законами. За ритмами і циклами цих законів функціонувало і виживало впро! довж столітніх катаклізмів українське су! спільство. Моральні закони співжиття спільноти і Природи є тим первнем стій! кості, шляхетності, аристократизму, висо! кої духовності українців. Ці закони і мо! ральні чесноти стали для більшості нашої нації сакральними і непорушними! Така пошана українців до природи ві! дображена в образі дядька Лева, за яку лісо! ві істоти платять дядькові тим самим. Про! те герої як “Пер Гюнта”, так і “Затопленого дзвону” не демонструють таких гармоній! них відносин. З цієї гармонії народжується Краса і жертовна любов Мавки до Лукаша. Мавка (в цьому персонажі Леся Українка зашифрувала свою Мрію про ідеальну Лю! бов, Красу, Гармонію) духовно вища за Лу! каша, який не зумів встояти перед люд! ською дуалістичною природою і проміняв вірну любов Мавки на матеріальні запити Матері та Килини. Мавка делікатно дорікає своєму коханому, вказує на його трагічну помилку, що він не зміг “своїм життям до себе дорівнятись”. У ці слова Мавки Леся Українка заклала глибоку філософську тезу від античності “Пізнай себе” (Платон) до філософії Григорія Сковороди з його сен! тенцією “не тіло Людина, а Душа Людина” та Шевченкового “раз добром нагріте сер! це, вік не охолоне”. І цей ряд наших духов! них поводирів, талановитих класиків мож! на продовжувати до сьогоднішніх днів. Щоб збагнути шляхетну природу Українця, потрібно читати українських класиків, зок! рема “Лісову пісню” Лесі Українки, яка до! сі чекає на свої високо фахові переклади різними мовами світу. Як і решта неповтор! них українських класиків. Доречно тут згадати геніальні лаконічні новели Василя Стефаника, які демонстру! ють велич українського селянина, велич його непохитної любові до своєї землі, до свого коріння. І наших геніальних режисе! рів Олександра Довженка і Леоніда Осику. Та, на щастя, ще багато!багато імен та істо! ричних подій, які в результаті й витворили унікальний тип Українського безстрашно! го непохитного Воїна, який готовий при потребі віддати своє Життя за волю рідної Української Землі, за демократичні цін! ності людства. У цьому і полягає месійність України. Бо лише вільна людина, людина Відродження може жити в гармонії одна з одною і Природою! А за потреби – безза! стережно стати на захист цивілізації.
Подія року · “Якби Україна говорила українською, то ми сьогодні не мали б цієї війни”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Конкурс імені Яцика в умовах російсько& української війни фінішував успішно

22-й Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика, засновниками якого є Ліга українських меценатів і Міністерство освіти і науки України, став, напевне, чи не найскладнішим із усіх попередніх. До карантину додалася російсько-українська війна. Але нині конкурс фінішував, і ми знаємо імена переможців. Про умови проведення мовного турніру і його успішне завершення в час російсько-української війни розповідає один із засновників, доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології НМАПО імені П. Л. Шупика, голова наглядової ради ПрАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця”, президент Міжнародного благодійного фонду “Ліга українських меценатів” Володимир ЗАГОРІЙ. – Володимире Антоновичу, буквально напередодні війни, у лю! тому цього року, ми з вами говори! ли про надзвичайно складні – “ка! рантинні” – умови, в яких відбува! лися два останні конкурси, але ми навіть уявити не могли, що чекає на Україну 24 лютого. – Ми всі відчували, що є сер! йозна загроза російської інтер! венції, і розуміли, що ця загроза велика, але в це не хотілося віри! ти. 26 лютого мав відбутися чет! вертий, фінальний, етап конкур! су, аби визначити переможців 22! го конкурсу, але він, зрозуміло, не відбувся в призначений час. 24 лютого, коли у Київ прилетіли ракети, стало не до конкурсу. У ті перші дні й тижні війни, коли був наступ ворогів на Київ, взагалі важко було зорієнуватися, що і як буде. Життя стало підпорядкова! ним реаліям війни. Ніхто тоді взагалі не міг сказати, коли і за яких умов ми завершимо наш мовний турнір. Буквально напередодні війни працівники Ліги українських ме! ценатів розіслали організаторам в областях бібліотечки для наго! родження кожного переможця третього етапу конкурсу, а це по! над 800 бібліотечок. Саме стільки переможців було у третьому – об! ласному – етапі конкурсу. Розіс! лали також все необхідне для проведення змагань. Інститут ук! раїнської мови НАНУ під орудою директора Павла Гриценка підго! тував завдання в усіх номінаціях, які також були розіслані і мали бути розпаковані і оприлюднені перед учасниками турніру 26 лю! того рівно о 10!й годині. Три перших місяці війни тему завершення 22!го конкурсу годі було навіть озвучувати. Але нап! рикінці травня у міністерстві осві! ти запропонували таки провести фінальний етап змагань і завер! шити конкурс. Ми погодилися. Звісно, виникло багато питань – як і в який спосіб це зорганізува! ти і де шукати переможців? Знає! мо, скільки мільйонів українців виїхали з дітьми за кордон і про! живають нині по всьому світу – у країнах Європи, США, Канади, навіть в Австралії… Вже не кажу про тих дітей із батьками і без батьків, яких змусили виїхати до росії. То – вже наша трагедія. А скільки нині дітей на окупованих територіях, скільки дітей – під постійними російськими обстрі! лами… – У Міністерстві освіти нас поінформували, що у підсумковому етапі нашого мовного марафону взяли участь 556 учнів та студен* тів із понад 800 фіналістів. Знаю* чи, як розкидала війна людей і скільки нині переселенців, знаючи, скільки міст і сіл під окупацією, скільки дітей у далеких світах, ця цифра вражає, бо працівникам мі* ністерства і освітянам в регіонах довелося розшукувати перемож* ців, організовувати їхню роботу дистанційно, тримати все під контролем і врешті*решт успішно провести підсумкове змагання. – Можемо тільки подякувати міністерству освіти і науки за та! ку неймовірну роботу. В поперед! ні роки четвертий етап традицій! но відбувався в усіх областях – дуже урочисто, зі святами рідної мови, з нагородженням подарун! ками й дипломами переможців 3! го (обласного) етапу конкурсу, а до Києва як члени журі приїзди! ли оцінювати роботи фіналістів представники всіх регіонів Украї! ни. Звісно, засідання журі відбу! валося у Києві і перевіряли робо! ти переможців кілька днів. Нині все було інакше. Фіналісти писа! ли роботи дистанційно, фотогра! фували їх і надсилали до Інститу! ту модернізації змісту освіти МОН України, який відповідає за цей проєкт від міністерства осві! ти. А члени журі перевіряли ро! боти і теж дистанційно... Нині список переможців 22!го конкур! су оприлюднений на сайті МО! НУ. Ви знаєте, мені зараз хочеться багатьом нагадати, який конкурс ми проводимо вже 22 роки. Це конкурс – на знання української мови, конкурс, у країні, яка нині на фронтах російсько!україн! ської війни виборює страшною ціною своє право на те, аби в Ук! раїні її громадяни говорити укра! їнською мовою, своє право на ук! раїнську ідентичність, культуру, історію… Переконаний, якби Ук! раїна говорила українською, як польською поляки в Польщі, як німецькою німці у Німеччині, як французькою французи у Фран! ції, то ми сьогодні не мали б цієї війни. Ніхто б не приходив сюди рятувати “русскоє насєлєніє Ук! раїни”. Врешті, ця війна з північ! ним сусідом триває майже 400 ро! ків, і маємо нині шанс на перемо! гу… Я переглянув списки пере! можців 22!го конкурсу. Там пред! ставлена практично вся Україна – від Одеси до Чернігова і від Во! лині до Харкова, від Закарпаття до Миколаєва... Вражає! А це школярі, учні профтехосвіти і ко! леджів, студенти. Нагадаю, у на! шому конкурсі вже беруть участь діти тих конкурсантів, які змага! лися в ньому 22 роки тому. А ба! гато хто з учасників конкурсу ни! ні зі зброєю в руках захищає Ук! раїну. Ще чекаємо на результати від міністерства оборони України. Військові планують провести підсумковий етап конкурсу у ве! ресні. – Попри ковід і карантин цього року в конкурсі брали участь, зок* рема, школярі Бельгії та Придніс* тров’я. І хоч нині маємо непросту ситуацію, але готуємо для них дипломи переможців нашого кон* курсу. Звісно, в електронному виг* ляді. Могли би передати як пода* рунки й книжки для переможців, але це складно. – Був час, коли нас підтриму! вало міністерство закордонних справ. Саме тоді у конкурсі брали участь українські діти діаспори з понад тридцяти країн світу. При! гадую з приємністю кілька років підряд на сцені театру ім. Івана Франка під час урочистої цере! монії нагородження переможців – понад тридцять прапорів цих країн. І це були не просто прапо! ри, це була ще й реальна робота міністерства закордонних справ з українською діаспорою тих кра! їн. В останні роки цього, на жаль, не було. А це надзвичайно важли! во, адже українці світу в такий спосіб єдналися довкола України. Вкотре переконуємося, що все залежить від держави і від кон! кретних чиновників, від їхнього державницького чи недержав! ницького ставлення до країни. Ана прикладі Бельгії і Придніс! тров’я бачимо реальне бажання українців підтримати свою Бать! ківщину, спілкуватися україн! ською мовою. І тут держава – попри війну! – мусить звернути увагу на них! – Мабуть, варто згадати у нашій розмові і меценатів конкур* су… – Насамперед хочу згадати нашого колективного мецената – Союз українок Австралії. Тради! ційно вони підтримують конкурс від самого його початку, щороку Володимир Загорій даючи щедрі пожертви. Не був винятком і цей конкурс. Але коли в Україні розпочалася повномас! штабна війна, вони попросили зібрані і надіслані для перемож! ців конкурсу кошти передати на Збройні Сили України. Це над! звичайно патріотичний вчинок і надзвичайно важливий у ті перші тижні війни. Від їхнього імені ми передали цю пожертву – 200 ти! сяч гривень – на армію. Нині, почувши, що конкурс завершив! ся, вони знову почали збір коштів на премії для переможців 22!го конкурсу. До речі, в Австралії є й інші меценати нашого конкурсу. Письменниця Леся Ткач також щороку встановлювала свої пре! мії для переможців. Принагідно хочу сказати, що ми маємо пре! мію імені Дмитра Нитченка, батька Лесі Ткач, засновану Лі! гою українських меценатів і ро! диною Дмитра Нитченка для тих, хто стоїть в обороні українського слова. І цього року журі визначи! ло лауреатів цієї премії, людей, які щиро вболівають за державну мову і підтримують наш конкурс. Це письменниця, журналістка Ірен Роздобудько, український історик, ведучий радіо “Культу! ра”, громадський та політичний діяч, науковий співробітник Інс! титуту історії України НАН Укра! їни Олександр Алфьоров і науко! вець, громадський діяч, Уповно! важений із захисту державної мо! ви Тарас Кремінь. Думаю, неза! баром ми вручимо лауреатам на! городи. – Як відбудеться фінальна частина конкурсу – нагородження переможців? – На жаль, також дистанцій! но. Ніхто нині, під час війни, не візьме на себе відповідальність збирати школярів і студентів у якійсь залі для нагородження. Знаю, що були пропозиції наго! роджувати у Львові, на батьків! щині Петра Яцика, але нині в Ук! раїні нема безпечного місця. І ніхто не ризикне везти дітей. Тож, грошова винагорода буде надіслана на банківські картки переможців чи їхніх батьків, а дипломи передані в електронно! му вигляді. Ми плекаємо надію, що і цьо! го року переможці 22!го Міжна! родного конкурсу з української мови ім. П. Яцика отримають Президентські стипендії. Це не такі вже великі кошти в масшта! бах держави, а для підтримки і престижу державної мови у час російсько!української війни це було б надзвичайно важливо і знаково, бо ми воюємо і за укра! їнську мову також! Розмову записала Світлана КОРОНЕНКО Вітаємо організаторів і учасників 22&го конкурсу ім. Петра Яцика! Дирекцію Ліги українських меценатів Президента в/ш. п. Володимира Загорія Голову журі конкурсу в/ш. п. Павла Гриценка Виконавчого директора в/ш&ну п&і Світлану Короненко&Слабошпицьку Міністерство освіти і науки України Вельмишановні організатори, учасники і переможці 22-го Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика, учителі, викладачі і батьки! Союз Українок Австралії, сердечно вітає Вас із завершенням 22!го Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика, у рік, коли почалася агресивна війна проти України від споконвічно! го, запеклого російського ворога, спричиняючи страшні нелюдяні наслідки вбивства й руйнації українського народу і України. Ця страшна війна жахом сколихнула і охопилa весь світ! У такий склад! ний і небезпечний час, Ви спромоглися довести 22!ий конкурсу до його завершення, щоб нагородити переможців преміями. Це дійсно героїчний і цінний вчинок, що заслуговує на високе признання. Честь і Хвала Вам! Конкурс ім. Петра Яцика є не тільки потрібний для збереження і відродження української мови – він необхідний, особливо зараз! Україна і український народ відважно і героїчно бо! реться за незалежність і цілість своєї України. Ми горді за наших захисників – Збройних Сил України, що у ве! ликій небезпеці обороняють Україну на передовій лінії війни, і всіх тих, що відважно захищають свій рідний край. Ми віримо в перемо! гу і світле майбутнє України! На жаль, ворог наш підло і підступно намагається знищити Україну. Але ж українці, це народ древнього, сильного і вольного Роду, що існував ще у часи Київської Русі, і ко! зацької доби! Українознавці сучасної і давньої історії України вірять, що український геній ще здивує світ! Слава Україні! Героям Слава! Дорогі учасники і переможці конкурсу ім. П. Яцика! Сьогодні Ви – герої свята! Ви отримали заслужені нагороди за Ваше знання і любов до рідного слова. Це чудово і прекрасно, ми вітаємо Вас! 22!й Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика офіційно завершується, але це не кінець – духовне відродження України і української мови та відбудова зруйнованої ворогом України, буде продовжуватись у цей складний час. Тож не зупиняйтеся, гордо і відважно несіть наш стяг і запалену іскру любові до рідного слова і передавайте це майбутнім поколінням України. Бажаємо Вам успіху, великих досягнень, творчого натхнення і Божого благословення у Вашому житті! Хай здійсняться мрії, збудуться надії! Союз Українок Австралії, Любомира Квасниця-Кей, голова організації Валентина Домазар, культурно!освітній референт
Подія року · “Мова – це золота ниточка, яка поєднує між собою покоління, людей по всій земній кулі однієї нації, однієї культури, однієї ментальності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Конкурс імені Яцика в Італії

Цього року вперше відбувся конкурс імені Петра Яцика в Італії. Його ініціатором стала координаційна група в складі: Жанна Чернега, Світлана Стець, Тетяна Лукащук, Наталя Федорович. У першому етапі конкурсу взяли участь п’ять шкіл: українська суботньо-недільна школа “Пресвята Родина” (м. Помпей), українська суботня школа “Престиж” (м. Рим), українська суботня школа “Соняшник” імені Григорія Ткачука (м. Сереньйо), українська школа “Радість” (м. Равена), українська школа “Радість” (м. Болонья). Всього змагалося 37 учасників у номінаціях 4, 5, 6, 7, 8 класи. Завдання для конкурсантів розробили вчителі цих шкіл, а сам конкурс відбувався дистанційно. Роботи конкурсанти надсилали журі електронною поштою. Жанна Чернега Проведення в Італії такого конкурсу – це знакова подія, ад! же українці – одна з найчисель! ніших етнічних груп в Італії. За статистикою, станом на 1 січня 2019 року кількість українців, які офіційно мають посвідку на про! живання в Італії, – 234058 осіб. Це трудова еміграція, яка приїз! дить до Італії на заробітки від се! редини 1990!х років, італійці ук! раїнського походження, так звані “італійські українці”, а також представники католицького ду! ховенства. Як зазначає Вікіпедія, “щороку на Апенінському півос! трові зростає кількість україн! ських дітей. Частина з них приїж! джає завдяки возз’єднанню сі! мей, інші народжуються в Італії в українських чи змішаних сім’ях. В Італії діє низка суботніх та не! дільних шкіл, у яких діти навча! ються паралельно з італійськими навчальними закладами. З 2009 року дві з цих шкіл, “Престиж” (м. Рим) та “Перша ластівка” (м. Венеція), за домовленістю з Мі! ністерством освіти і науки Украї! ни, надають можливість отрима! ти український диплом про се! редню освіту”. Конкурс з української мови імені Петра Яцика в Італії – це знакова подія, яка засвідчує лю! бов українців Італії до рідної мо! ви і бажання прищепити любов до неї дітям, які виростають уже в італійському середовищі. На моє запитання, чому було вирішено проводити конкурс, пані Жанна Анна ПРОКАЗЮК, студентка ІІІ курсу журфаку ЛНУ ім. І. Франка, членкиня “Молодої Просвіти” Старокостянтинівська “Про! світа”, що на Хмельниччині, в часи активної фази російсько!ук! раїнської війни мобілізована, як ніколи. Можливо, скажете: “Та ви ж у тилу, вам спокійніше”. Але не забувайте, що у нас військове містечко, тому “прильотів” заз! нали вже в першу ніч вторгнення рашистів. Але я не про те, а про особливу згуртованість просві! тян, у тому числі молодого крила “Просвіти”, у цей непростий час. Звичайно, плетемо сітки, зби! раємо, що можемо, аби підтрима! ти і територіальну оборону, і тих, хто на передовій. Однак не поли! шаємо й культурно!просвітниць! кої роботи. Так, наша очільниця Лідія Ярохно веде курси з ви! вчення української мови, де вдосконалюють свої знання п’ят! надцять переселенців. До них до! єдналися двоє наших містян, які закінчили російську школу й не вивчали української, бо батьки їхні були військовими, а, як відо! мо, в такому випадку можна було відмовитися від цього навчально! го предмета. Заняття відбуваються в цен! тральній бібліотеці за активного сприяння її працівників. До кін! ця серпня було успішно закінче! но курс, що передбачає 25 уроків. Розпочато набір охочих вивчати й удосконалювати українську в нову групу. Чернега, голова асоціації Support UA children APS, відповіла: – На превеликий жаль, люди які виїхали за кордон на заробіт! ки, в першу чергу думають, як за! робити грошей, щоб вижити та прокормити сім’ю, а все решта переходить на задній план. Знаю українців, де мама й тато – вихід! ці з України, а їхні трійко дітей не розуміють української мови. Батькам, звичайно, це болить, але зранку до вечора вони повин! ні працювати, а діти за той час вчаться в італійському середови! щі. Ввечері вже не вистачає енер! гії, щоб займатися вивченням мови. Є і змішані сім’ї. Тут ситуа! ція не краща. Як бути, де шукати вихід? У Мілані, де є 20 000 тільки резедентів українців, не було жодної школи, окрім як при гре! ко!католицькій церкві по неділях зранку і тільки дві години. У Мілані є не одна російська школа, а от української суботньої школи до 2020 року не було. В ро! сійську водили і наші земляки. У розмові з ними розумієш, що на! давали вони перевагу російській через престиж, а також через те, що, володіючи нею, можна було потрапити на роботу (в основно! му) в магазин, де отоварювалися туристи з росії. Щоб відкрити школу при асо! ціації, потрібні або спонсори, або багато учнів, щоб можна було пе! рекрити витрати і не навантажу! вати сімейний бюджет. Але і низька ціна не дуже впливає на ентузіазм батьків водити дітей до школи у свій вихідний, а якщо це ще серед тижня, то взагалі скрут! но. Найперше запитання, яке ми ставили перед собою, як заціка! вити батьків? Відповідь є – через престиж мови! Через вивчення біографій відомих українських персоналій! Через участь у прес! тижних конкурсах! Через премі! ювання вчителів та учнів. Слоган один: “Українська – це круто”! Коли мені сказали, щоб я не навантажувала свою дитину ук! раїнською, бо жити їй за кордо! ном (ніколи не знаєш куди нас закине доля), можливо, краще вчити російську? – я відповіла, що сина не готую в продавці, а бажаю йому працювати у міжна! родній компанії, де за теперішні! ми критеріями необхідно знати мінімум чотири мови, одна з яких рідкісна. Тоді, кажу, давайте вва! жати, що українська якраз і є тією “рідкісною”. Я хочу, щоб наші діти сприй! мали нас через призму бачення наших письменників, істориків, щоб вони почали думати україн! ською. Для мене українська мова –
Подія року · “Мова – це золота ниточка, яка поєднує між собою покоління, людей по всій земній кулі однієї нації, однієї культури, однієї ментальності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Прищепити любов до української мови

Катерина ГРУДКО, організаторка конкурсу ім. Петра Яцика, Придністров’я Востаннє цей конкурс про! водився у нас 2006 р. У цьому навчальному році ми вирішили проводити його для учнів та сту! дентів Придністров’я, оскільки у нас три офіційні мови, і діти вивчають українську мову як другу офіційну в кожній школі нашої держави. Ми плануємо проводити цей конкурс щороку, бо організація, до якої я входжу, має на меті прищепити любов до україн! ської мови учням, зацікавити їх літературою та культурою Украї! ни. Для цього ми організовуємо безліч конкурсів і намагаємося співпрацювати з українськими організаціями. Конкурс у цьому навчально! му році ми провели дистанцій! но, так, як писали ще в умовах карантину. Відкриття конкурсу розпочалося о 9.00 зі слів голови нашої організації “Світоч” Оль! ги Грудко, потім була невеличка святкова частина, в якій ми оз! найомили дітей з біографією П. Яцика та розповіли про сам кон! курс, після чого всі діти були по! ділені на класи та кожен з них перейшов за посиланням на ві! део зустріч зі своїм вчителем, от! це моя ідентичність, мій іденти! фікаційний маркер. Коли я чую десь за кордоном українську мо! ву, розумію, що це своя людина. Ми можемо володіти декількома мовами, але думаємо та живемо рідною. Мова – це золота ниточ! ка, яка поєднує між собою поко! ління, людей по всій земній кулі однієї нації, однієї культури, од! нієї ментальності. Зараз, в період війни, мова на фронті – це ще й рятівник життя. Мова – основа державності. римав завдання та розпочинав писати під камерою свою робо! ту. Роботи відправляли елек! тронною поштою, і зв’язок від! ключили. Усі роботи перевірила комісія за декілька днів. Були підбиті підсумки, які ми відпра! вили до Ліги українських меце! натів. У змаганнях брали участь уч! ні з шести міст та багатьох сіл. Учні та вчителі зраділи, що у нас знову проводиться цей конкурс. Вони переказують вам щирі ві! тання і бажають перемоги й миру. У конкурсі змагалося 195 уч! нів, але ми не всіх подали до списків, оскільки не всі роботи були достойні, хоча за активну участь і любов до української мови можна було нагородити всіх. У цьому навчальному році ми плануємо провести конкурс в очному режимі і повідомити про це всіх учителів, тому що не всі про нього знали і змогли долу! читися. Ми розуміємо, що зараз у вас тяжкий час. Ми хвилюємось та молимось за Україну. Тримай! тесь, ми з вами. До нас приїхало багато ваших діток, яких ми під! тримуємо і яким допомагаємо. Ми розуміємо, що в Україні справжня війна. Борімося до пе! ремоги! Є мова – є держава, нема мови – колонія. Давайте позбуватися совкого минулого. Звертаюся до всіх вчи! телів за кордоном, розумію, з якими труднощами вони зіштов! хуються, та все ж організовуйте уроки хоча б онлайн, але органі! зовуйте! До речі, коли дитина вчить мову батьків, вона ще біль! ше починає їх поважати. Спілкувалася Світлана КОРОНЕНКО
Подія року · “Мова – це золота ниточка, яка поєднує між собою покоління, людей по всій земній кулі однієї нації, однієї культури, однієї ментальності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Просвітництво – це копітка й невідкладна робота

– Коли розпочинали роботу, трохи переживала, чи вдасться зацікавити, не розчарувати, – ді! литься думками Лідія Ярохно. – Однак за кілька занять зникла напруженість, з’явилася щира довіра, вільний обмін думками. Наприклад, при вивченні теми “Місто. Село. Вулиця” просто зворушувало, з якою щемливою любов’ю вони описували рідні їм місця. Перед очима оживали ву! лиці Харкова, Запоріжжя, Мелі! тополя, поставали залишені бу! динки й будиночки, сади й пар! ки, аж сльози наверталися на очі і хотілося й самому побувати в тих краях. Від молодих курсисток почу! ли, що вони і їхні друзі давно хо! тіли спілкуватися українською, однак бракувало україномовного середовища. Тому харків’янка Анна й Вероніка з Мелітополя часто затримувалися після за! нять, аби ще поспілкуватися ук! раїнською, просто поговорити. Для такої роботи були залучені молоді просвітяни, які швидко знайшли з однолітками спільну мову. За час роботи курсисти не ли! ше ретельно працювали, але й здружилися, давали цікаві пропо! зиції, зокрема щодо поглиблення знань з історії України. Врахову! ючи побажання слухачів, ми за! лучили до цієї роботи просвітян! істориків – директорку ЗОШ № 8 Тетяну Скрижевську, наукового співробітника історико!краєз! навчого музею Тараса Проказю! ка, які, крім лекцій, провели ці! каві краєзнавчі екскурсії. Роботу з рідним словом уріз! номанітнювали, залучаючи кур! систів до літературних зустрічей з письменниками, зокрема Віталі! єм Міхалевським – членом НСПУ, головою обласної “Про! світи”, доцентом Хмельницького національного університету; а та! кож з відомими письменниками! просвітянами Анатолієм Ненцін! ським та Василем Горбатюком, які прибули до Старокостянти! нова з нагоди сторіччя й ушану! вання пам’яті Миколи Магери – письменника, педагога і першого очільника відродженої в 1990 ро! ці Хмельницької обласної “Про! світи”. Запам’ятається і старо! костянтинівцям, і слухачам кур! сів вечір!презентація поетичної збірки Лідії Ярохно “На терезах вічності”, бо у віршах порушені проблеми сучасності, пов’язані з воєнним лихоліттям. Просвітництво, вважаємо, – це також клопітлива й невідклад! на робота з молодими україн! ськими громадянами. І хоча в умовах воєнного стану не так лег! ко й безпечно зібрати аудиторію, наші просвітяни використовують будь!яку нагоду для спілкування з молоддю. Одне з таких зібрань відбулося в Хмельницькому літе! ратурному музеї з нагоди Дня ук! раїнської державності, де перед курсантами, майбутніми прикор! донниками, виступила письмен! ниця!просвітянка і волонтерка Л. Ярохно, запрошена працівни! ками музею. Досвідчені просвітяни кажуть, що був період, коли вважалося, що час “Просвіти” вже минув, ад! же з’явилася незалежна Україн! ська держава, українська мова, мова титульної нації, стала дер! жавною, у школах вивчається іс! торія України – практично все те, про що колись мріяли наші попе! редники – великі просвітники! подвижники ХІХ століття. Однак життя підказує, що насправді до остаточного й безповоротного ут! вердження нашої українськості на всіх рівнях ще треба докласти не! мало зусиль. А це і є наш прямий обов’язок, бо хто ж тоді, як не ми?
Український шлях · “Згодом домінуюча українсько)державницька, національно)визвольна місія випала на славну й легендарну Запорізьку Січ”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Усеєвропейська слава перемог Української Зброї

Юрій РУДЕНКО, доктор педагогічних наук, професор Нині національно!патріотич! на еліта, інтеліґенція очищає історію, гуманітарні сфери Украї! ни від численних, вельми задав! нених та новітніх (ворожі сили ніколи не дрімали й активізува! лися з 2014 року) псевдоідей і тео! рій, викривлень, шельмувань не! чистих на руку фальсифікаторів, політиків та їхніх продажних по! пихачів!слуг. Усвідомлюючи смертоносні виклики й загрози для життєді! яльности як українського, так і інших народів, насамперед Схід! ної та Центральної Європи, наша національна інтелектуальна, ду! ховна й військова еліта оволоді! ває багатющим досвідом здобут! ків та воєнних перемог Руси!Ук! раїни (ХІ–ХІІІ ст.), Королівства Руського (Галицько!Волинської держави ХІІІ – першої половини ХIV cт.), козацьких республік За! порізької Січі та Гетьманщини (ХV–XVIII ст.). Ми осмислюємо те, що наші пращури, сповнені лицарської звитяги, знекровлювалися, на! приклад, у ХІІІ–ХIV ст. в нерів! ній борні з ураганним натиском татаро!монгольських орд. Части! на предків переселялися на По! лісся, наші етнічні землі Велико! го князівства Литовського, зго! дом – на наші терени у складі Польського королівства. Численні представники нашої шляхти, інте! лектуально!духовної та військової еліти вступали в шлюби з місце! вою шляхтою, знатними родами, брали активну участь у культурно! му, політичному й державному житті, зміцнювали взаємини і єд! ність з білорусами, литовцями, по! ляками у боротьбі з татаро!мон! гольськими нападниками. Із пам’ятного 1320 року об’єд! нані війська литовців та україн! ців у результаті кількох перемож! них битв із татаро!монгольськи! ми окупантами, в тому числі й на Синіх Водах (восени 1362 р.), по! чали визволяти значну територію України. Кожен із наших грома! дян зобов’язаний знати імена перших визволителів: воєводи Пренцеслав, Світольд, Блуд, пол! ковники Громвал, Турнил, Перу! над, Ладим та ін. вояки!герої, ли! царі меча і чести. Знаменно, що одночасно з перемогами над зайдами!ворога! ми на визволених українських те! ренах Великий князь Литовський Ґедимін потвердив “права і зви! чаї руські”, “старі привілеї та ін! ші документи, писані письмом руським”, “запровадив їх на всіх своїх землях разом з письменами або грамотою руською” (“Історія Русів”, 1991, с. 41). Тобто здобут! ки україно!руської культури роз! вивалися на державному рівні. У добу великого європейсько! го Ренесансу, Гуманізму і Рефор! мації (ХIV–XVII ст.) при владі в Польщі перебувала проукраїн! ська (частина істориків називає українсько!польська, а то й укра! їнська) королівська династія Ягеллонів (1422–1572) – у пері! од, названий “золотим віком”. Ще в 1401 р. після багатьох збройних сутичок пихаті, зарозу! мілі німецькі хрестоносці спеці! альною місією прислали королю Польщі Владиславу ІІ Ягайлові два закривавлені мечі, що озна! чало, за звичаями Середньовіччя, запеклу й жорстоку війну, виклик на неї. Як твердять історики, ук! раїнський князь Венцеслав Сві! тольдович зібрав своє військо, з’єднався з польським і литов! ським воїнством, “мавши при то! му свого війська 37 тис. при воє! водах Ольговичу та Острогету та при полковниках Рогдою, Поле! личу, Громвалу, Колядичу і Ку! палдію”. Біля міста Динабурґа “піхота вломилася всередину та! бору хрестоносців, ударила на них руськими своїми списами в тил і на всі боки і зчинила серед них сум’яття, а довколишні вій! ська напали тоді на них з усіх бо! ків і завдали рішучої їм поразки, так що пораховано їх убитими і полоненими до 50 тис. Запаси і спорядження з усім табором діс! талися здобиччю переможцю – і таким чином надовго хрестонос! ців тих приборкано” (“Історія Русів”, с. 46). Польський володар Владислав ІІІ Ягеллон, син Владислава ІІ Ягайла і королеви Софії Оль! шанської, досяг визначних здо! бутків у військовій справі. Під! тримавши Угорщину, до складу якої входила частина русинсько! українських етнічних земель, він зі своїм військом 1439 р. виступив проти армади турецького султана Мурада ІІ. Ворожі османські вій! ська були розгромлені у Тран! сильванії, де на той час прожива! ло багато українців. Результатом таких перемог було те, що угорці визнали молодого Владислава ІІІ своїм королем. У цих воєнних походах і битвах брали участь 43 700 воїнів під командою воє! вод київського Світольдовича й сіверського Ольговського, пол! ковників Тризни, Гудими, Блуди! ча, Дулепи, Претича, Станая, Бурлія та Артазія. Це був, безу! мовно, тріумф української і поль! сько!литовської зброї. Чи кожен українець знає імена наших геро! їв!полководців? У 1516 р. перший козацький гетьман Предслав Лянцкорон! ський, зять князя К. Острозького і свояк короля Олександра І Ягел! лона, переміг у трьох битвах воро! гів – турків, татар і волохів, які нападали на Галичину й Волинь. У результаті цих перемог були ві! дібрані українські землі понад Дністром та біля гирла Дніпра, відлучені ворогом ще від часів на! вали хана Батия. Козаки створи! ли сильну сторожу між Бессарабі! єю і Кримом та понад Дніпром. Їхні військові укріплення назива! лися “засіками” й “січами”. Зго! дом домінуюча українсько!дер! жавницька, національно!виз! вольна місія випала на славну й легендарну Запорізьку Січ. Князь!патріот Дмитро Виш! невецький, будучи обраний геть! маном Запорізької Січі, по!ли! царському боровся з ворогами волі та свободи України, володів багатьма громадянськими чесно! тами. За такі високі якості його називали “батько”, “козацький батько”, “батько народу”. Істо! рики називають гетьмана Д. Вишневецького засновником Запорізької Січі, чим уславив се! бе навіки. Він загинув мучениць! кою, але героїчною смертю. Бай! да!Вишневецький як лицар!пе! реможець оспіваний у народних легендах, думах та піснях. У попередній період Неза! лежности, розвиток якого галь! мували, притлумлювали антиук! раїнські зовнішні недруги з Мос! ковщини!Росії та внутрішня її “п’ята колона”, надто мало відо! мостей знали і молодь, і дорослі про козацького гетьмана, князя Остафія Ружинського. Він нав! чався в університетах Німеччини й Франції, пізнавав здобутки єв! ропейської військової справи, те! орію і тактику ведення бою. Збагачений досягненнями єв! ропейських військових наук, О. Ружинський здійснив рефор! мування козацького устрою. За! снував 20 сталих козацьких пол! ків (за назвою великих міст Укра! їни) кількістю по 2 тис. вояків ко! жен. Важливо, що він наполегли! во й жорстко поборював сваво! лю, анархічні явища серед коза! ків, утвердив сотенну, полкову і ґенеральну старшину, дбав про матеріальне забезпечення й озб! роєння війська. 1516 року геть! ман О. Ружинський у нічному бою з татарами під Білгородом застосував кмітливість, військо! во!технічний винахід. Паперові ракети (секрет виготовлення їх поки що невідомий), які козацькі вершники у пітьмі кидали в лави піших та кінних ворогів, палали, вибухали, “перестрибували з міс! ця на місце і робили до шести пострілів кожна”, – як пише ав! тор “Історії Русів”. Ці летючі спа! лахи!снаряди наводили невимов! не жахіття і на татар, і на їхніх ко! ней, які з переляку затоптували своїх же вершників та піших воро! гів. Повна перемога над ворогом була забезпечена. За часів гетьма! нування О. Ружинського значно підвищився статус козаків і поша! на до них, їхнього війська навіть збоку поляків та інших європейців, представники яких охоче попов! нювали козацькі лави. У 1552 р. загарбницькі війська Османської імперії були зупинені фортифікаційною лінією: Ост! рий Холм – Вишеград – Ягер (Егер) – Путна. Це вже була ет! нічна зона проживання русинів! українців. Тому захистом цих фортець керували тамтешні укра! їнці. Стратегічним центром обо! ронного фронту була Ягерська фортеця, капітаном (комендан! том) якої став українець Степан Рускай (Дуб). Земляки, оборонці фортеці, яких було близько 2000 чол., під орудою С. Руская відзна! чилися козацькою звитягою, кмітливістю й винахідливістю, чим уславилися козаки на тере! нах Європи. Ворожі війська так і не змогли захопити цю фортецю – цитадель героїчних україн! ських вояків. Після перемоги її захисники отримали нагороди. Імена героїв викарбувано на “стелі гонору” у Відні. С. Рускай (Дуб) був призначе! ний воєводою Семигородщини, заселеної на той час переважно українцями. Як патріот свого на! роду він прилучив до Семиграддя і фортецю Ягер, і деякі інші укра! їнські етнічні землі. Користую! чись широкою підтримкою наро! ду, він боровся за єдність україн! ців, їхню державну самостійність. Австрійська влада звинуватила його у державній зраді, ув’язнила й катувала героя, але надуманий злочин!наклеп так і не було дове! дено. 1572 року С. Руская з підір! ваним здоров’ям на вимогу гро! мадськости таки випустили на волю. Того ж року героя, борця за соборність України, не стало. В Угорщині, до складу якої входять підкорені уграми (вони прибули з Уралу наприкінці ІХ ст.) етнічні українські та ін. землі, написано десятки книжок, вір! шів, інших художніх творів, у яких С. Рускай прославляється як угорський народний герой. А про те, що він був русин!українець, боровся за єдність українських земель із своїми єдинокровними краянами, і за що був запроторе! ний за ґрати й катований, уника! ють говорити цю історичну прав! ду. Українця Степана Руская зро! били високим взірцем для угор! ської молоді. Дослідник С. Семе! нюк слушно підкреслює, що “в Угорщині вміють робити собі ле! генди з представників інших ет! носів не гірше, ніж у Росії чи Польщі”. Степан Рускай – ви! значний діяч української історії, і глибокі знання про героїчне жит! тя сина нашого народу допомага! ють мужньо боронити свободу незалежної України від сьогочас! ної ворожої московсько!росій! ської навали. У наш відповідальний час за долю Матері!Батьківщини по! глиблюймо знання про багатора! зового переможця москвино!та! тарських орд Великого коронно! го гетьмана, князя Костянтина Острозького. З меншою кількіс! тю воїнів він перемагав ворожі полчища під Очаковим (1497), Слуцьком (1508), Вишнівцем та Лопушним (1512), Теребовлею (1524), Ольшаницею (1527) та ін. Так, 1514 р. у битві під Оршею він з 30 тис. воїнів розтрощив мос! ковську армаду 80 000 чол. Це був великий тріумф об’єднаних ли! товських, польських, україн! ських, білоруських, сербських, угорських та німецьких загонів під командуванням К. Острозь! кого. Волинський літопис порів! нював К. Острозького з О. Маке! донським, Пором Індійським, Тиграном Вірменським. Київ! ський літописець зазначав, що К. Острозький переміг “силу ве! лику московську”. Відомий істо! рик М. Стрийковський називав звитяжного гетьмана “другим Ґаннібалом”, а папський леґат у Польщі Пізоні відзначав, що “князь Костянтин у бою не пос! тупається хоробрістю Ромулові”. Наші могутні князі!патріоти батько Костянтин і син Василь! Костянтин Острозькі (їх шаноб! ливо називають “некороновані королі України”. – Ю. Р.) мали власні війська, які звитяжно бо! ронили Вітчизну, культуру, освіту. Століттями наші сусіди!поля! ки трактували великого пол! ководця Станіслава Жовкевсько! го (1547–1620) як сина свого на! роду. Та чи були для цього вагомі підстави? С. Жовкевський вва! жав себе русином!українцем, про що нерідко твердив, що зафіксо! вано в історичних документах. Він не раз на сеймах заявляв по! лякам, що “Польща тримається тільки на плечах Руського Атла! су” (С. Семенюк), тобто україн! ського народу. Жовкевський був польним гетьманом (1588–1618), Київським воєводою (1608–1618), Великим коронним гетьманом Речі Посполитої (1618–1620). Набравши 6 тис. вояків пере! важно на Київщині, С. Жовкев! ський вирушив походом на Мос! кву, з якою Річ Посполита була у стані війни. Навальними ударами він розгромив ворожі війська, за! хопив білокам’яну (1610) і “при! мусив бояр обрати московським царем польського королевича Владислава” (С. Семенюк). Про цю воєнну кампанію з Москов! щиною (1609–1618) він написав у своїх споминах!книзі “Початок і розвиток московської війни” (1612). У кількох боях він здобу! вав перемоги й над татарськими ордами. Знаково, що в 1503 р. першим великим коронним гетьманом (міністром оборони) Польщі та Литви король Олександр ІІ Ягел! лон призначив Миколу Каме! нецького, українця за походжен! ням. Потім на цій найвищій вій! ськовій посаді були українці: К. Острозький, І. Тарновський, С. Жовкевський, І. Ходкевич та ін. “Усі наступні гетьмани також були українцями за своїм похо!
Нотатки письменника · “Волелюбній незалежній Україні з таким лицарським народом суджена Перемога над Московією – нашим одвічним ворогом!” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дженням” (С. Семенюк). Хіба це не засвідчує славу української зброї, величезні військові талан! ти нашого народу? Мало хто з ук! раїнців знає і шанує таку збройну звитягу України, тому і Європа та увесь світ понині майже нічого не відають про нашу національну військову велич. Усім відомо, що Наполеон у 1812 р. здобув Мос! кву, столицю “імперії зла”, але мало хто знає, що двома віками раніше переможцями біло! кам’яної були Жовкевський, Ходкевич і Сагайдачний – того! часна “непереможна трійця” сла! ветних полководців, етнічних ук! раїнців. Величезне історичне значен! ня і духовно виховний потенціал мали перемоги українських військ (у спілці із союзниками) у баталіях під Ґрюнвальдом (1410), Келугерені (1595), Хотином (1621), Конотопом (1659), битвах під проводом Б. Хмельницького, І. Собеського та ін. Дорогоцін! ний, окроплений кров’ю воєнний досвід наших перемог стає відо! мий Європі та світові, що підви! щує авторитет і статус незалежної України в очах людськости. Військова могуть і перемоги над ворогами військ Литви, Польщі, Речі Посполитої, Угор! щини часто досягалися звитягою, героїзмом українців, яких нерід! ко було більше половини вояків в арміях цих держав. Очевидним фактом є той, що тоді, коли до складу військ Польщі не входили українці, її збройні сили слабша! ли, зазнавали поразок, що й призвело згодом до відомих поді! лів Польської держави і втрати її наприкінці ХVIII cт. Тисячолітню історичну основу мають високі морально!ду! ховні й героїко!бойові цінності сучасної української лицарськос! ти, закладені нашими кровними пращурами в гени Нації. Коли у мільйонів українців оживає ко! зацько!лицарський дух, їхні фі! зичні, інтелектуальні, духовні та вольові, дієво!практичні ресурси, зусилля наснажуються, повнять! ся тією енерґетикою, експресією, ентузіазмом, спрямовані на по! долання диявольських сил Мос! ковії!Росії, осліпленої зненавис! тю і злобою до України та інших народів. Героїчна непереможна звитя! га рідного народу найвиразніше виявлялася протягом віків у кра! щих його представників – витя! зів непоборної сили волі та сили духу, інтелектуалів!ґеніїв у різних сферах життя, лицарів меча і чес! ти, гідности й совісти. Така висо! ка духовність і практично!пове! дінкова діяльність лягли в основу образу українця, який став упро! довж останнього тисячоліття іде! алом української людини. Образ такого ідеалу відображений на! шим національним ґенієм у фольклорі, розмаїтих народних мистецтвах, творах класиків ук! раїнської літератури і щонайчас! тіше називається лицар, козак&ли! цар. Культурно!історичні пам’ят! ки останніх сторіч розкривають лицарськість українців і в кожен історичний період на новому рів! ні як вищу сферу, квінтесенцію їхньої духовности, національно корисної діяльности. Волелюбній незалежній Укра! їні з таким лицарським народом суджена Перемога над деспотич! ною Московією – нашим одвіч! ним ворогом!
Нотатки письменника · “Волелюбній незалежній Україні з таким лицарським народом суджена Перемога над Московією – нашим одвічним ворогом!” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Тільки правда зостанеться

рошені по різних підрозділах, на! сичених переважно вихідцями з азіатських республік тодішнього срср. Прийнявши “присягу”, опи! нився на лихої пам’яті Тоцькому полігоні, де було випробувано на відкритій місцевості скинуту з лі! така атомну бомбу. “Ненадійні” “от москвы до самых до окраин” ковтали невидиму радіацію поб! лизу уранових шахт на Далекому Сході. Так лихої пам’яті компар! тійна влада дбала про “спадко! вість поколінь”. Під час гіркої служби спало на розум писати гуморески із солдатського побуту й надсилати до газети уральського військово! го округу. У тамтешній редакції виходець з України в званні пол! ковника доклав неймовірних зу! силь, щоб молодий земляк про! довжив навчання у вузі, з якого був витурений. Пощастило, інак! ше не сказати, одержати диплом. З клеймом підозрюваного в “на! ціоналізмі” нелегко було “виби! ватися в люди”. Сім літ “рецен! зувалася” в колишньому видав! ництві “Радянський письмен! ник” поетична збірка “Скажи, мені, соколе” з передмовою док! тора філологічних наук І. П. Бе! резовського, вже покійного, по! ки появилася 1987 р. За сприят! ливіших обставин у тому ж ви! давництві 1990 р. побачив світ схвально зустрінутий читачами прозовий твір історичної темати! ки “Ключі од вирію”. Постійно наражаючись на перепони друкуватися, не “писав у шухляду”, як дехто хвалиться. Перечитував у бібліотеках Акаде! мії наук на вулиці Володимир! ській у Києві та на Подолі істо! ричні праці, яким хотілося дові! ряти. До речі, книги М. Грушев! ського то з’являлися у відкрито! му доступі, то зникали в недо! ступних спецфондах. Не кажу вже про інші “специфічні” видання. 24 травня 1964 р., коли пра! цював кореспондентом РАТАУ – філіалу ТАРС, телефони в агент! стві обривали дзвінки із зарубіж! жя від “українських буржуазних націоналістів”. Допитувалися: “Що з бібліотекою Академії наук України?”. Начальство відбріху! валося: “Нічого не знаємо”. Че! рез два дні вони ж одержали на! каз поширити повідомлення про пожежу в книгозбірні. Врешті!решт відбулося зре! жисоване КДБ судилище. Усі учасники процесу дали підписку про “нерозповсюдження інфор! мації”. Таємний співробітник КДБ виявився не Віктором По! гружальським, а Віталієм Погар! жельським. Перемінив прізви! ще, аби відмежуватися від бать! ка, засудженого як “заклятий во! рог народу”. Числився у росій! ському відділі, а обсипав фосфо! ром відділ україністики. Причи! на – “помста директору”. Впая! ли йому про людське око 10 ро! ків. Скільки відсидів – таїна таїн. “Буржуазні націоналісти” в Ук! раїні обурювалися, що палій нев! довзі оселився в Молдові, обій! няв посаду в одній з бібліотек. З 2006 р. проживав у Тирасполі, при тому залишався громадяни! ном України. Промінь світла на темне діло – спогади українського дипло! мата Олександра Овсюка. Він переповів, як того часу реагував на трагічну подію заступник Мі! ністра закордонних справ УРСР Анатолій Кисіль: “Який там у біса Підгур! ський? Нам подзвонили в ЦК, що бібліотека горить, і ми негай! но кинулися туди. Вскочили в приміщення: там на всіх стела! жах з українськими виданнями, особливо дореволюційними та емігрантськими, висіли таблич! ки “К сожжению”. Зі слів Оксани Забужко, за один день згоріли “стародруки й літописи – ціле наше середньо! віччя пішло з димом, майже вся домосковська доба”. Чи будуть коли!небудь опри! люднені прізвища тих, що на свій розсуд розпоряджа! лися культурною спадщи! ною правічного українсько! го народу?.. З того ж ЦК поступала команда вогнеборцям ряту! вати марксистсько!ленін! ську літературу. Викинуте нещодавно на смітник спіш! но переправили до Держав! ної республіканської бібліо! теки УРСР імені КПРС. Скільки неоціненних ви! дань пожер вогонь і яку кіль! кість рукописного знешко! дила вода? Імовірно, це досі під грифом секретності. Де! що вдалося відновити за ра! хунок збережень обмінно! резервного фонду, розосе! редженого по підвалах жит! лових будинків у Києві. Свого часу М. Грушев! ський зауважував: “Біда Ук! раїни в тому, що нею керу! ють ті, яким вона не потріб! на”. Всесвітня історія прок! линає нестямних правите! лів, які затягують із собою в могилу якомога більше людства. Доле праведна! Благослови врешті!решт Україну на повнокровне духовне відрод! ження! Українська народна мудрість провіщає: “Все згине, тільки правда зостанеться”. Сонце схо! дить. Пробивається крізь чорні хмари варварської війни, спро! вокованої нестямними в рф про! ти миролюбної України. Та хай там що – розвиднюється. Бібліо! тека імені КПРС після проголо! шення незалежності Української держави удостоїлася назви – Парламентська. Нині ж – Націо! нальна бібліотека України імені Ярослава Мудрого. Монгольської закваски ра! шисти силуються позбавити во! лелюбний український народ предковічної пам’яті. На моє пе! реконання, український етнос із першими словами своєї мови за! роджувався в Мізинській архео! логічній культурі. Її вікування – понад ХХІІ–ХІV тисячоліття до нової ери. Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадку! вала Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно! обрядових дійств на Різдво, Ве! ликдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Медового Спа! са, Маковія, Яблучного Спаса, Покрову, коли перший сніг при! порошує землю, а дівчата на порі побиваються: “Покровонько, Покровонько, покрий мені голо! воньку – як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дів! кою гидючою”. Не кажу вже про дотепер збережені ритуальні за! жинки та обжинки одних з пер! ших на третій від Сонця життє! дайній планеті рільників, хлібо! робів. З пробудженням української національної свідомості у мене відкрилося, як мовлять спорт! смени, “друге дихання”. Спасибі Видавничому центру “Просвіта”. Опублікував 2006 р. глибинне дослідження, не боюся цих слів, “Україна в дзеркалі тисячоліть”. З непохитною вірою, що можна воскресити пережите рідним ро! дом за неміряні тисячоліття сво! го буття, спромігся на видання: “Золото Дажбожих внуків” (2015), “Перед очима істини” (2015), “Майстер!клас з імпера! тором” (2017), “Щедрик летить із Києва” (2018), “Віч!на!віч з вічністю” (2019), “Слово про антського короля Божа” (2020), “Володар грому” (2020), “Возне! сіння у Вальгаллу” (2021), “Як праведник біса осідлав” (2021). Звертаюся до охочих читати. Телефонуйте: моб. (050) 542*54* 10, дом. 248*27*56, Вадим Івано* вич. Порозуміємося, як одержати ту чи іншу книгу. Не пожалкуєте. Відкриється море незнаного, ціка* вого, визначального, доленосного. За обсягом кожне з основних ви* дань – понад 400 сторінок.
Нотатки письменника · “Волелюбній незалежній Україні з таким лицарським народом суджена Перемога над Московією – нашим одвічним ворогом!” · с. 7сторінка оригіналу ↗

До Перемоги!

Вадим ПЕПА, лавреат Літературно!мистецьких премій імені І. С. Нечуя!Левиць! кого та імені Олеся Гончара Мені судилося народитися 1936 р. у потомственій хлібороб! ській сім’ї в селі Драбів теперіш! ньої Черкаської області. В стар! ших класах школи відчув покли! кання до літературної творчості. Виросли крила після першої пуб! лікації в районній газеті. Закін! чив школу зі срібною медаллю. Одразу ж поступив на новоутво! рене відділення журналістики філологічного факультету Київ! ського державного університету імені Тараса Шевченка, тепер Національного. Сприйняв як важливий пово! рот у політиці викриття Хрущо! вим “культу особи і діяльності Сталіна”. Не зважав на те, що ідеологічний тоді вже окремий факультет журналістики, як і фі! лологічний, по саму зав’язку напхані сексотами. У студент! ських дискусіях висловлював невдоволення становищем без! правного селянства “в Союзі світлого комуністичного майбут! нього”. Один з однокурсників, згодом уславлений майстер кри! водушного слова, незмінний член парткому позавчорашньої Спілки письменників, підступно викрав мій щоденник, який не призначався для чужих очей. На засіданні університет! ського парткому ректора!акаде! міка, докторів і кандидатів наук шокувала остання строфа мого вірша, присвяченого, звичайно ж, Тарасу Шевченку: А поки що спи, Тарасе, Прийдемо збудити, Як почнем кайдани рвати І волю кропити. Ухвала одностайна: вик! лючити. Від тюрми урятував батько, демобілізований у званні гвардії капітана з по! над десятьма бойовими ор! денами, що дзвеніли на кіте! лі для урочистих виходів. У порівнянні з іншими виг! нанцями зі столичного уні! верситету я легко відбувся. Опинився робітником дру! гого розряду на Металургій! ному заводі імені Сталіна в місті Сталіно. Тепер не менш лиховісний Донецьк, окупо! ваний варварського виплоду рашистами!мародерами. “Подсуєтілся” горезвіс! ний міністр оборони жуков. Видав наказ мобілізувати позбавлених студентських квитків. Мені випала муш! тра в оренбурзькій глибинці разом із потерпілими з Біло! русі, тодішньої Молдавії, Грузії, Вірменії, Азербайджа! ну. “Курс молодого бійця” без права виходу за межі вій! ськової частини відбули в Бузулуці. Потім були розпо! Микола ДМИТРЕНКО Ця осінь аж ніяк не золота: Руда, іржава, слізна і кривава, Степи згоріли і горять життя На берегах Дніпра і зліва, й справа. Гримить, фурчить, гуде і вибуха, Земля бунтується, і на дорогах вирви. Аж моторош бере, як затиха, Як з!під вогню безпека тебе вирве. Осінній лист прилипне до лиця, Мов подорожник до нової рани. Куди веде тебе дорога вбита ця? Які у тебе, які в долі плани?.. Колись надію пригортав, яснів І шелестів багряними стежками… Тепер криваві твої ночі й дні, І ти – мов криця, як пекельний камінь. А осінь плаче, скавулить, рида: Мов листя, полягло вже побратимів… Рашистів заіржавилась орда – Від нас ганебно вона тут загине. Ця осінь аж ніяк не золота, Але у мене лиш одна дорога: Туди, де бій, де справедлива мста, Де славна Українська Перемога! 19.09.2022 р., м. Київ
Проєкт “СП” Розкажу про свого батька · с. 8сторінка оригіналу ↗

Осколки в голові забрав із собою

Микола ТИМОШИК, журналіст З ім’ям святого Степана – в отруюване Москвою українське життя У кліровій книзі Данинського Свято- Троїцького храму, до якого відносилося і батькове маленьке сільце Шатура, за 1918 рік місцевий священник зафіксував 156 новонароджених, більшість із яких були хлопчики. Ім’я Степанка друга дитина простих селян Олени (з данинського дому Вовкогон) та Лазура Тимошиків отримала на честь святого Степана, що припадало на другий день по Різдву. Оскільки хлопчик з’явився на світ наприкінці грудня, то найближчим для його покровительства і був саме це святий. Ім’я це його не раз рятувало від біди. Рясно народжуючи своїх дітей у ті хоча й віхольні, але ж і надто обнадійливі роки Української національної революції 1917–1921 років, патріотичні, працьовиті й побожні селяни Ніжинської округи свято вірили в кращу долю своїх діток. Навіть у найгірших снах не могли вони й передбачити, якими диявольськими колами пекла зі смертельними випробуваннями доведеться всім їх пройти. Розруха громадянської війни і перший голод на початку 20-х, тиф, продрозверстка і продподаток, насильна колективізація, Голодомор 1932–1933, сталінські репресії – то все впало на плечі юного покоління післяреволюційної доби – отруєного посланим Москвою страхом як покарання за українську непокірність і вільнолюбство. Сім літ у воєнних чоботях Навесні 1939-го Степан був призваний до лав червоної армії. І подальші роки його молодого життя можна змальовувати або окремими розділами в темних і світлих тонах книги, або пунктирним окресленням того осібного житейського відтинку довжиною у більш ніж шість років. Без перебільшення, послані долею Ангели-Охоронці допомагали йому щодня й щоночі долати те, чого не вдалося уникнути більшості його однополчан-побратимів, – смерті. Виберу тут друге, коротше: радянсько-фінський фронт загадкової й мало описаної в радянській історії війни 1940-го; оборона Москви 1941-го; Другий Білоруський фронт найскладнішої воєнної пори 1942–1944 років. І весь час – на передовій, в окопах і бліндажах, під свист куль і гуркіт канонад, віч-на-віч зі смертю, яка приходила туди чи не щодня. У час одного із боїв його винесли на носилках, зрикошеченого кулями й осколками. Ті осколки в ногах, руках і голові проносив усе своє життя та й забрав із собою на той світ в останній день березня 1996-го. Ніхто з лікарів не наважувався їх витягати. Колгоспна панщина в надії на добріше і краще завтра У рідну Шатуру повернувся після піврічної тулачки військовими госпіталями глибокого російського тилу. Відразу пішов працювати до колгоспу. І це будучи інвалідом першої групи. Та він ще мав сили. І мав надії, що завтра буде добрішим і кращим. Бо хотілося кращого життя – коли не собі, то бодай трьом синам. На ту колгоспну панщину виходив щодня доти, поки носили ноги. За дешеві натуральні трудодні, які рідко уречевлювалися грошима (данинський колгосп “Жовтнева революція” постійно числився у відсталих). Бо воєнної пенсії на шість душ сім’ї та вирощеного на стандартному для колгоспної родини на Чернігівщині городі в 40 соток явно не вистачало. Про війну не любив ні згадувати, ні розповідати на люди. А про тих, хто, обвішаний медалями, стало сидів у президіях частих сільських зборів й довго розповідав про війну по-написаному, з гіркотою казав: “То тилові криси, вони справжньої 21-річний командир взводу Степан Тимошик, радянсько-фінський фронт, 1940 війни й не нюхали”. Свої нагороди мав, але навіть на 9 травня не завжди навішував на піджак. Раз, коли я вже був студентом столичного університету, подав мені перелік і попрохав замовити на них у Києві “колодочки”. І то мене особливо вразило, бо їх за назвами назбиралося на повних три ряди. З усіх воєначальників любив маршала Жукова. У студентські роки купив видані Політвидавом України в перекладі українською його “Спомини і роздуми” та й порадував батькові на День перемоги. Зачитав її зі своїми товаришами, що називається, до дирок. Знали б вони, що відповів чотириразовий герой Радянського Союзу Жуков на донесену йому перед форсуванням Дніпра восени 1943 року інформацію про те, що на чотирьох червоноармійців є лише одна рушниця. А відповідь була такою: нічого, мовляв, страшного, чим більше хохлів загине, тим менше доведеться вивозити їх у Сибір. Але про цей строго засекречений факт стало відомо вже тоді, коли батька не стало. Інвалідська воєнна пенсія в 9 рублів Це після реформи 1961 року. Мені, тоді п’ятирічному хлопчикові, врізалася в пам’ять майже не змінювана упродовж років церемонія після отримання тієї пенсії від сільського листоноші. Я мусив піднятися на табуретці до високо прикріпленого електролічильника й голосно продиктувати “накручені” за мі- Галина і Степан Тимошики. Початок 1990-х років сять цифри. Батько акуратно розкривав чергову свою записну книжку й заповнював її низкою цифр і слів. Це означало – відразу “розчитаться з государством”. У цей “розчот” входили такі витрати з кожного колгоспного двору: світло, податок на землю, оранка (сіянка, обробка) городу колгоспними кіньми, торф, вугілля, дрова, мельниця, оплата підводи для виїзду цілою родиною на базар у Ніжин або носівську Макіївку. Ще було (разу рік) – за парування корови чи свині. Далі бралася друга записна книга: туди заносилися часткові внески з пенсії на більш дорожчі покупки, які планувалися на ближчі місяці (перекриття хати, покупка поросяти чи корови, доставка півпричепа торфу чи курного вугілля зі станції Лосинівка. Остача з пенсії йшла на традиційне застілля із ближчими друзями-фронтовиками (лиш обов’язково з якогось приводу, а не просто так). Не раз скрушно котрийсь із них порівнював: та що тієї інвалідської пенсії – пару пляшок “казьонки”, ото й усього. Дві шокуючі покупки з інвалідської пенсії Головним мірилом достатку в сім’ї батько вважав повноту свійської живності в сараї на одні двері та під солом’яною стріхою. “Бідні, – казав, – це ті, хто тримає в сараї лише одне порося, бо то ледачі. А в нашому хліві, хлопці, щороку два кабани вигодовуються, отож, маємо свіжину іна Різдво, і на Паску”. Та я і жив від дитинства з думкою, що ми не бідні. Але дві покупки з батькової пенсії були особливо шокуючі. І спогад про них щоразу навертає сльози. Гармоня. І тепер пам’ятаю її ціну – 25 рублів. Трирядна “Тула” з дворядними басами “стягнула” тоді майже третину його річної воєнної пенсії. І якщо мати на оці, що в тодішніх колгоспах за працю до сьомого поту держава “платила” безгрошівними трудоднями (у непорядний спосіб натуралізованими соломою, гичкою чи жомом), то батьків той учинок і досі мені видається незбагненим. Гармоня призначалася для всіх нас – трьох братів, що наступали на п’яти один одному з різницею що два роки. Але від початку вона слухалася найбільше Андрушку. І пізніше ніколи не посварила нас. Бо ні старший Ваня, ні я не шаленіли так від неї, як середній брат. Телевізор. Це диво з’явилося в нашій хаті восени 1968. Тоді вчився у шостому класі. “Весна-5” коштувала 240 рублів. На той час це дуже велика сума. І збиралася не один рік. На таку важну покупку в сільмазі батько забрав мене прямо з уроку, щоб разом бачити, як завмаг вимикає і налаштовує контраст (щоб не “сніжив”). День пішов на те, щоб налаштувати над хатою звернену сигналом “на Київ” просту саморобну антену. Тодішні радянські телевізори були налаштовані на прийом лиш двох програм: ЦТ (центральне телебачення, з Москви) і УТ (Українське телебачення, з Києва). Не куплений костюм у столиці Батько віз на Бессарабку продавати зарізане теля. Грамотний найменший син мав би стати помічником за прилавком. Той перший маршрут до столиці у червні 1970-го – до дрібниць у пам’яті. Колгоспний їздовий дід Аврам підводою доправив нас та два клумаки до платформи “Дослідна”, що перед Носівкою. Далі електричкою Ніжин – Київ до головного вокзалу, а звіди на таксі з тими клумаками до Бессарабки – займати місце у тісній кімнаті для приїжджих продавців із специфічним товаром на ранковий наплив покупців. Завбачливо взятий з дому мішок мав слугувати мені матрацом на ніч під металевим столом, заваленим тушками. Та то пусте для допитливого сільського хлопчика, який уперше в такому гамірному й красивому місті. Пізній вечір. Казка від вогнів на Хрещатику, пам’ятник Леніну, панорама колишньої вулиці Леніна (тепер – Богдана Хмельницького) згори оглядового майданчика біля кінотеатру “Дружба”. Другого дня замість стояти за прилавком відпросився в батька оглядати вже денний Київ, але не дальше ста метрів по колу від Бессарабки. Виторг за теля склав 65 рублів. Дорогою до метро на вокзал я вперто тягнув батька за рукав на протилежний бік Хрещатика, в ЦУМ. Бо надибав там зранку у вітрині костюм до школи, про який мріяв. І розмір підходив. Ціна тому костюму дитячої мрії – 15 рублів. Батько довго тримав його у руках. Але… не купив. Сказав просто: “Нехай іншим разом”. І я із жалем зрозумів: вдома треба гроші на інші, нагальні, покупки. Ще деталь тієї поїздки. У напівпорожньому вагоні електрички на Ніжин він акуратно записує у свій блокнот назви станцій і полустанків, просячи мене голосно читати, бо без окулярів сам не може. На моє запитання “Навіщо це?” – проста й мудра відповідь: “Так це ж цікаво!”. Як у криничну воду дивився: в час майбутніх близьких і далеких журналістських доріг (автобусами, потягами, кораблями, літаками) став фіксувати у своїх записниках маршрути тих подорожей. І щоразу в ті миті згадував ніжинську електричку… Де мені було знати, що через три роки випаде щастя стати студентом Шевченкового університету, до якого не дійшов тоді затополеним бульваром Шевченка метрів зо сто… 30 пігулок “Букарбану” на останок життя Коли чую нині від когось із старших, як гарно було при колгоспах, як дбало “государство” за фронтовиків, пригадую, з якими труднощами діставав тоді, працюючи вже журналістом у Чернівцях, сердечні краплі “Валокордин” для матері та протидіабетичні індійські пігулки “Букарбан” – батькові. Батько був совісним – ніколи не ходив по начальницьких кабінетах (хоч мав на те право), аби “вибити” (інакше слово не підходить) собі путівку на лікування, якийсь речовий дефіцит для сім’ї чи ті ж хронічно дефіцитні за совєтської пори чужоземні ліки. І ніколи нічого не просив для себе. Мати згадувала, як не раз заставала його за підрахунками пігулок того “Букарбану”, що зоставалися в присланій мною з Чернівців, Києва чи Москви коробці. Помі-
Національна еліта · “Блиск світових тріумфів, що відсвічував у глибині її погляду, не притьмив того світла, що від отчої світлиці”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тивши це, казала: “То давай напишемо Колі в Чернівці, може, там йому знову вдасться їх дістати”. На те він твердо казав: “Та не треба беспокоїть. У нього й без нас там багато клопотів. А я вже так прожив багато, ще місяць протягну”. Ніжинська “районка” про бандерівців З усіх коротких і, на жаль, нечастих наїздів у Данину в час восьмирічної роботи журналістом на Буковині лише раз побачив розгублене і розсерджене обличчя батька. То був початок літа 1990-го. Лиш вступив у двір, як він затряс переді мною свіжим числом районної газети: “Коля, поглянь, що в нас твої бандерівці хочуть зробити!” (“Мої бандерівці” – то не лише тому, що я поїхав туди працювати, а й одружився там, і діти там мої народилися). Дивуюся, беру до рук газету, читаю. З першої шпальти перший секретар райкому партії волає про загрозу автобусів із жовто-синіми прапорами, які “прибули із самої бандерівщини і безперешкодно їздять нашими дорогами, збурюють людей на мітинги, хочуть розвалити наші колгоспи та спалити скирти”… Я те не міг далі читати та дорікнув батькові: “І ти віриш такій нісенітниці?”. “Та як не вірити! – сказав з емоціями. – Та це ж у газеті написано!” Вірив усьому тому, що друкувалося в газетах, любив їх читати. Ніжинську “Під прапором Леніна”, з якої я ще зі шкільної пори починав свій шлях у професійну журналістику, передплачував десятиліттями. Перечитував там усе, від першої й до останньої сторінки. Коли вже пам’ять стала підводити, на кожній статті ставив помітку “прочитано”, аби не повертатися до неї знову. Ще вів записні книжки. З них можна довідатися, хто й коли помер у селі, коли (за роками) посадили картоплю, якого числа випав перший сніг, коли купили в Макіївці корову Мелашку і скільки телят вона привела. Записи ті мали авторитет у селі. Як тільки з-поміж колгоспних механізаторів на табурі чи в автопарку виникали якісь суперечки щодо тих чи тих сільських подій, хлопці посилали брата Іваньку до батькових “архіпів”, як називала ці записнички племінниця Тетянка. Іванька безпомильно віднаходив у тих записах правильне потвердження спірного факту. В окремій записничці значилися дати приїздів на канікули внуків із далекої Буковини – Ярика і Алінки. Як замовляв надгробок Незадовго до смерті показав мені витинку з районної газети – реклами районного похоронного бюро пам’ятника з цементового вапняку: проста стела з хрестом і місце для фотографії. Пристав до мене кріпко: “Замов мені таке, поки я живий і маю гроші з пенсії, сховаєш на горищі сараю в соломі, а як врем’я прийде, то готове вже поставите, та й не будете безпокоїться і витрачатися”… “Не можу я виконати такого твого прохання, – казав йому не раз. – Та ж люди в селі сміятимуться…”. А він все наполягав. По смерті батька його численні записнички перейшли до мого архіву. Багато зних послужили переконливим і рідкісним фактажем до мого двотомового “Села”. Шкодую лиш за тим, що не забрав відразу до свого київського помешкання його воєнний чемодан. В час одного приїзду в Данину серце похололо, коли побачив ту пам’ятку, вже прогнилу від вологи, посеред двору, – братова дружина насипала туди зерно для качок і курей… Тут на світлині батькові – лише 22. Таким він і постав на мармуровому пам’ятнику на головному цвинтарі в Данині... Поряд з моєю матір’ю, двома його сестрами Катериною та Галиною та двома синами – Іванькою та Андрушкою... Дякую Тобі, Батьку. За все. І прости-пробач. За все.
Національна еліта · “Блиск світових тріумфів, що відсвічував у глибині її погляду, не притьмив того світла, що від отчої світлиці”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Великий голос Соломії

Андрій СОДОМОРА, м. Львів Хтось із шанувальників таланту Соломії Крушельницької назвав її голос великим. Незвичний епітет зацікавив. І ось, розгорнувши виданий наприкінці XVIII ст. “Поетичний словник латинської мови” (thesaurus), я зауважив, що серед двох десятків епітетів, які стосуються голосу, фігурує і “великий”: “magna vox”. “Великий” – не лише щодо сили, а й “поважний”, “благородний” голос. Перше – належне фізиці, друге – душі. Звідки те друге, чого не виміряє жоден прилад, хіба що серце відчує, – про це са- Соломія Крушельницька, Львів, 1951 р. ма ж Соломія, словами пісні, яку вона співала, повертаючись із великого світу: “Родимий краю, село родиме!.. / Вас я вітаю, місця любимі, / Зелені ниви, ліси, могили, / Щасливі з вами дні ми уплили”... Природа... Рід... Нарід... Пам’ять серця... Про це, зокрема, – й Сидір Воробкевич: “Де вітри віють, / Трави зеленіють, / Де гори високі / Й ліси широкі, – / Там серце моє!”, а згодом, пам’ятаємо, – й Володимир Сосюра: “Любіть Україну, як сонце, любіть, / Як вітер, і трави, і води...” “Великий голос” – це “велике серце”. А серце “велике”, “благородне”, коли черпає з глибин, символ яких – джерело; воно, в античних, – “святе”, “благородне”. Від того джерела Соломія причащалася з дитинства: “Мої батьки з Бучацького, а я родилася на Поділлю... доросла таки в Білій коло Тернополя... Моє село нічого собі... досить веселе”... За простими словами життєпису – найніжніший, якщо мова про село, Шевченків образ: “Хатки біленькі виглядають, / Мов діти в білих сорочках”. Село – співало. А спів, як і будьяке мистецтво, що є “наслідуванням природи” (Цицерон), починається з подиву: “Що то за Божа краса!”; починається – і закінчується: згасає подив – згасає й мистецтво, починається “інерція”, що в етимологічному значенні слова означає “відсутність творчості”. До речі, зима, в андо наших читачів, передплатників, просвітян Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: тичних, на відміну від весни, – “інертна” (iners), тобто “нетворча”. Звідси – “весна народів”, “весна” кожного народу – на відміну від тоталітарної “зими”. У хорі дівочих голосів звучав і Соломіїн голос, сповнений подиву й любові до рідного краю; голос, який, набувши мистецького вишколу (талант вимагає праці), мав стати великим. Звучав у піснях веселих, але – й сумних (“Ой одна я, одна...”): велике серце, як і великий голос, тому й великі, що в них – не лише веселість, а й смуток. І саме в смутку – глибина душі (“Кращий смуток від сміху, бо при обличчі сумнім добре серце” – із книги Екклезіястової). “Очі веселі, але з якимсь затаєним сумом” (із спогадів про Соломію). Життєлюбні й сонцелюбні елліни, з якими в нас так багато спільного у світовідчуванні, вражали не тільки радісними, але й вкрай сумними нотами – у зворушливій пісні й проникливій думці: був у них “філософ, який сміється”, був і той – “який плаче”. І все ж, як у них, так і в нас, домінувала веселість, точніше радість, жага життя, яка й відкриває дорогу в світ широкий. Про це – у своїх візіях німецький письменник-просвітитель, великий поціновувач народної пісні Йоганн Гердер: “Україна стане новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист колись прокинуться... постане культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного Моря, а звідти на весь світ”... Серед улюблених пісень Соломії – і “Цвітка дрібная” (“Веснівка”) Маркіяна Шашкевича – її, звернений до ранньої Весни, благальний голос: “Нене рідная! / Вволи ми волю – / Дай мені долю, / Щоб я зацвіла, /Весь луг скрасила, / Щоби я була, / Як сонце ясна, / Як зоря, красна. / Щоби-м згорнула / Весь світ до себе!” (несподівана асоціація з Паскалем: “Всесвіт охоплює і поглинає мене, як точку, – простором; я ж його охоплюю – думкою”)... У тій Цвітці бачимо Україну, що після затяжної, віками триваючої зими потяглась до сонця, до світу, щоб його “згорнути” лю- Родина Крушельницьких – о. Амвросій Крушельницький з дружиною Теодорою (сидять у центрі), стоять Володимир і Соломія. Сидять зліва направо: Олена з донькою, Марія, Емілія, Анна. Село Біла на Тернопільщині, кінець 1890-х рр. Соломія Крушельницька, 1910-ті рр. З автографом для сестри Анни бов’ю, красою, піснею... На тій дорозі, яку обрала Україна, їй навперейми, знову ж, із Півночі, – Зима: “Бо вихор свисне, / Мороз потисне, / Буря загуде, – / Краса змарніє, / Личко зчорніє, / Головоньку склониш, / Листоньки зрониш, – / Жаль серцю буде”... Поряд із цією, що від зболілого серця, пісенною чутливістю, – впевненість німецького просвітителя: “Постане культурна нація...”, несхитна віра – нашого Каменяра (з “Веснянок”): “Дивувалась зима: / Як посміли над сніг / Проклюнутись квітки / Запахущі, дрібні?.. / І найдужче над тим / Дивувалась зима, / Що на цвіт той дрібний / В неї сили нема”. Голос Соломії таки згорнув до себе увесь світ. Саме тому, що той великий голос виповнювала любов до малої вітчизни, до села родимого, до цвітки дрібної; тому, що проріс він із національного, себто народного підґрунтя, з якого – й “глибина душі”. Любов до свого єдналась із шаною до “чужого”, бажанням “научатись чужому”, ширити свої обрії, від рідних, подільських, – до світових... Стара священича хата, у якій “все біліло і віяло свіжістю”; обійстя, де моріжком зеленіло подвір’я, гули бджоли в пасіці коло садка, розмаїттям барв “співав” розкішний квітник. Отець Амвросій, Соломіїн батько, порався коло пасіки, вчив дітей співу, а потім брав до рук скрипку чи в оригіналі читав Ґете... “Вибілена хата”, “садок”, “пасіка”, “квітник”, “скрипка”, “спів” – слова-архетипи, від яких “серце б’ється – ожива...” Соломія – із саду пісень... Блиск світових тріумфів, що відсвічував у глибині її погляду, не притьмив того світла, що від отчої світлиці, від села родимого... “Заздрісний” Час, посягнувши на фізичну силу Соломіїного голосу, певно ж, як і та Зима з Франкових “Веснянок”, дивується, що на те світло, яке від любові до рідного краю, на те творче світло, з якого й постав великий голос нашої співачки, навіть у нього – “сили нема”... АТ “Альфа-Банк, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДР- ПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Савчук Василь Дмитрович – 500 грн. 2. Климович Владислав Миколайович – 500 грн. 3. Черняхівський Олексій Іванович – 1000 грн. ЗЗввееррннеенннняя
Пишуться вірші... · “Маленький окрайчик великого щастя: Спати у ліжку своєму удома”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Л Лю юббоовв П ПРРО ОЦ ЦЬЬ.. Душевні землетруси

*** Нас визволили, і нема на то ради... Станіслав Людкевич Ложку повну, ба навіть чубату, МУки сипле біда щохвилини, Бо щоранку виводять на страту Сухоребрі бездушні новини. Що з них взяти? Вони – конвоїри. Повелителі ж – факти уперті. ... Кардинал той, що названий сірим, Радник вже у дводзьобої смерті. Вісті цифрами гатять... Готова Тій статистиці вибрати очі! ... А біда заграває до слова, Ще й цитує послання пророчі... Каже, любить абревіатури: І АТО, і ООС, і так далі... Гнів мій камінь у неї пожбурить – Не врятує і це від печалі. Бо на справжнє ім’я відзиватись Кров гієни нікому не радить... Замість неї говорять гармати. Це – війна. І нема на то ради... Вишиванка Червоне – то любов, а чорне – то журба... Дмитро Павличко. “Два кольори” Вибігла із пісні – гірко плаче, Личко затуливши рукавом... Де ти бродиш, вірний мій козаче? Тяжко!важко в світі обидвом. Із чужин прибилася додому – Бігла по слідочках біла нить... Плаче, бідна. В закутку тісному Кожним своїм хрестиком тремтить. Витягли зі скрині, та не рада... Нині ж (крівця крапле...) – й поготів: Нею прикривають на парадах Прірву ненажерливих ротів. В душу чорну кулачком гатила, Та вона з народження глуха... Битись з ними, Господи, несила – Не бояться встиду і гріха. ...Хрестики у жменю чорноброві – Межи очі кодлові, яке Злото найсвятішої любові Юді віддало за срібняки... Після Майдану Усе б нічого. Жив би... Тільки очі – Колюче терня, по якім душа Ходити приневолена щоночі... Той біль уже і вдень не полиша. І задурив би, якось би затуцькав, Як поле мінне, обійшов здаля... Без промаху стріляє Інститутська – У серце, як в десяточку, вціля... Уклін, Майдане! Ці безсмертні очі У небі, що продимлено!гірке... Бруківку виколупую щоночі – І кидаю, і кидаю, і ки... *** Не рятує усмішка Джоконди: Орди сатанинські спокій зрушать... Гатять вісті – перші вражі бомби – Деренчать шибки в чутливих душах. Бо ж людина, прецінь, не з заліза, Як істота в цьому світі кожна... Вклякнула при дверях та валіза, Що назвали коротко – “тривожна”... Чи ж уперше? Боже, чи уперше Хмари чорні там, на виднокрузі?.. Десь здалека: “ой верше, мій верше...”, А йому назустріч – “ой у лузі”... Дідо в стрісі знов шукає ґвера: Пре москаль, то треба чатувати... Правнук дзвінко: “Батько наш – Бандера!”, Дідо вторить: “Україна – мати!” *** – Ані руш! – я собі. – Тут стояти! І щитом – світло стрітенських свіч... Знов тополі виходять на чати, Протинаючи списами ніч. В землю цю, достобіса прекрасну, Серцем босим навіки вросла. ...Київ, Харків, Херсон і Попасну Огортає кривава імла... Страх під серцем нехай не замлоїть, А зіниці викрешують лють – Її наші новітні герої На каральні мечі переллють! Стоїмо! Будь, Пречиста, зі мною... Зайдам клятим свого не віддам! Перемога над нами сурмою: Слава Нації! – Смерть ворогам! *** Підпалили – миттю запалала Батьківщина, що на всіх – одна... Хлопці п’ють, бо хлопцям “по цимбалах”, Що розперезалася війна. День чи ніч – ті межі хмелем стерті, – Хай лиш Бахус чарку піднесе! ... Дивляться ТАМ хлопці в очі смерті... ТУТ же – наплювати на усе. ...Знов неділя. Церква кличе всує – Стежки дзвін для них не промете... І в захланний рот перемандрує Гривня, що украдена в дітей... Це ж які душевні землетруси Топлять в чаді оргій і забав? Вирватись від змія того мусиш, На кону ж бо: пан або пропав. Тільки серцю в хаті рідній мілко – Рветься з пекла того напролом... Ох, село... Моя ти перепілко З перебитим “градусом” крилом... Нелюди сміються з тебе ниці, Руки потираючи: хе!хе... На! Тримайсь за ниточку традицій – Вибирайся, рідне, на сухе! *** У барвінках наших ЩО шука Та мара, зловісна і потворна?.. Хай відсохне катові рука, Що криваві запустила жорна... Та ж було, було уже не раз, Що змагався з Богом “фюрер бравий”... А весна – навпомацки до нас Крізь дими розпатлані й заграви. – Засади нас, житечком засій! – Бухнуть в ноги збомблені городи... Гречкосії не ламають стрій – І земля хлібами нагородить! *** – Вже пора! – березіль. – Треба йти – В пекло гнати зачумлені танки! ...Ще зима виставля блокпости – Ці похнюплені сірі світанки. Та не бджоли назустріч мені, А ракети... Назвав біс – “крилаті”... Птаство в тім’я їх дзьобає: ні! – Не гатіть по Шевченковій хаті! Тупо б’ють, невблаганні і ниці... Зимо, геть! Без сліду й вороття! Відчиню насіннєві крамниці – На врожай! Перемогу! Життя! *** ...Підле, насміхалось, хихотіло – Лихо, що за чуба узяло. Та прийшов і буцнув понеділок: Опритомній – залізай в сідло! Вітер хай злетить з руки легкої – Навтішайся небом весняним – Лиш воно у серці рани згоїть... Ти ще ж – на коні, а не під ним! *** Наш світ розбомбили... Криваве причастя... Доля диявола добре відома! ...Маленький окрайчик великого щастя: Спати у ліжку своєму удома... А ви, наші любчики, під небокраєм... Вас, найрідніші, від тьми вбережемо: Молитвами стелимо, ними ж вкриваєм, Серце під голови ваші кладемо... *** Всі хустини барвисті – на потім, І на потім – сукні ясні... Лік єдиний: втопитись в роботі І молитися день при дні – За найкращих у всесвіті хлопців, За мужів, що числа їм несть, Що по!лицарськи носять при боці Найкоштовнішу зброю – ЧЕСТЬ! *** “У центрі Львова виставили 109 по& рожніх дитячих візочків – вшанували пам’ять убитих війною дітей...” 18.03.2022 р. Світе мій тихий, Ясний, Вишиті рукави... Мама не вчила клясти, Вчила: з Богом живи! Так і жила б, допоки Долю пилА б до дна... Та підпалила кроки Фурія зла – війна... Душу мою шматує, Вік вкоротила сну... Мам, наука не всує, Тільки, прости, – кляну... Знаю, воно негоже, Та розуміє Бог... Діти гинуть, о Боже... Щоб ти, путлєре, здох! Ранкова перекличка Тонко зойкнула електричка. Знову ранок... Весна. Видих!вдих... Звична вранішня перекличка Давніх друзів моїх дорогих. ...Київ. Спала з котом у ванні Мила Рая*. Вогонь з верховіть... Оповість Базилевс останні Вісті з фронту: столиця – стоїть! Вторить Харків: рашистські сили Наші вибили вчора упень! – Під Чугуєвом теж скосили Купу нечисті! ...Це – Верховень. Мовить Толя Кичинський: – Друзі, Все, що діється нині, – не сон. Тільки знайте: на виднокрузі – Наше сонце! Вкраїнський Херсон! ...Так, одної ми “групи крові”: Україна живе у крові! ...Не питаю зранку: – Здорові? Тільки: – Як ви там, рідні? Живі?.. *Рая Харитонова *** Захлинатись би, люди, блакиттю Без отого гіркого знаття: Цвітом яблуні райської миттю Облетіло минуле життя... Спогад серце ракетою вразить: Там, із того ясного “давно”, Нам цукатами нині ті фрази, Що були повсякденним “пшоном”: – Як ся спало? ... – Що снилося, пані?... – Вдався пляцок? ... – На каву підем?... Запашні, золоті, первозданні, Ті “детальки” творили Едем. В бомбосховищах – дні учорашні... Та пульсує надія жива! ...Від імперського “пунктика” раші Побіліла в Землі голова... Будем бити орду до знемоги! Гілку миру голубка несе... “Все – для фронту, для Перемоги!” – “Україна – понад усе!” *** Що ж, вигнанцю з квітучого раю... Маєм стати з тобою на бій. Я не прошу тебе – вимагаю: Ти у грудях моїх задубій! Спило щастя хмільного немало, Як буяла весна чарівна: Медом пахло і воском спливало... Та ударила люта війна. Ніжність витруси в очі калині, Причастися вогнями повстань! Маєм стати до бою ми нині... Чуєш, серце? Гранатою стань! Щоб тебе, як обвугляться ночі Й переповниться чаша гірка, Я жбурнула війні межи очі – І моя не здригнулась рука! смт Дубляни, Самбірщина
Про-читання · “Автор репрезентував важливе для сучасної української та європейської медієвістики власне бачення розвитку української літератури”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Новий погляд на український літературний Ренесанс (Архієпископ Ігор Ісіченко. Історія української літератури: Середньовіччя. Ренесанс (ХІ–ХVІ ст.). – Харків: Видавництво Точка, 2021. – 643 с.)

Архієпископ, доктор філологічних наук, професор Ігор Ісіченко є знаним в Україні та світі медієвістом, дослідником давньої української літератури. З 1981 року він викладає курс історії української літератури у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. Його перу належить ряд підручників, монографій, наукових статей. Він є членом ПЕН Україна. З 1993 до 2020 рр. обіймав посаду архієпископа Харківського і Полтавського Української Автокефальної Православної Церкви. Від початку повномасштабної війни з рф Владика залишався і залишається в Харкові, продовжуючи працювати і провадити церковні богослужіння. Оксана СЛІПУШКО, доктор філологічних наук, професор, завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості КНУ ім. Т. Шевченка Нова книга Ігоря Ісіченка стала сучасним поглядом на давню українську літе! ратуру, репрезентувала авторські позиції щодо найбільш актуаль! них і важливих питань сучасної медієвістики. Насамперед книга є одним із перших наукових і навчальних видань, в якому добу українського літературного Рене! сансу (Відродження) репрезенто! вано як самодостатню, повну в історії національного письменс! тва. Таким чином автор запере! чив думку Д. Чижевського про так звану “неповноту” україн! ської літератури та відсутність уній епохи Ренесансу. Саме націо! нальне літературне Відродження дає всі підстави інтегрувати нашу літературу в тогочасний європей! ський культурний і літературний простір. У своїй праці Ігор Ісіченко розвинув та узагальнив існуючі традиції, а також критично ос! мислив наявні праці. Загалом представлено у книзі цілком но! ве, відповідне викликам і вимо! гам сучасності бачення завдань і місії української медієвістики. У вступі до підручника автор осмислює феномени книжності, письменства, літератури, об’єкт їх вивчення. На його думку, “принциповою відмінністю цієї ранньої української літератури від письменства нового часу була цілковита відмова від художньої вигадки” (с. 8). Загалом літерату! ру ХІ–ХVІ ст. називає цілком правомірно літературою факту. Не всі писані тексті періоду від! носить до масиву літературної творчості, даючи при цьому влас! не визначення поняття “літера! турний текст”. Це – “графічний еквівалент словесного повідом! лення, який оприявнює знако! вий зміст повідомлення, виводя! чи його предмет поза межі пов! сякденної дійсности в сферу ширших узагальнень. Літератур! ну творчість ХІ!ХVІ ст. не можна розглядати як засіб семіотизації мовної діяльности людини” (с. 9). Згідно з концепцією Ігоря Ісі! ченка, історія літератури має роз! глядатися в структурі літерату! рознавчих дисциплін. Історію лі! тератури визначає як наймолод! ший “складник літературознавс! тва” (с. 11), що почала формува! тися в ХVІ!ХVІІІ ст., коли з’явля! лися перші історії національних літератур. Не деталізуючи наявні думки щодо походження етноніму “Русь”, дослідник для вивчення історії української літератури важливим називає те, що “на по! чаток існування нашого пись! менства цей етнонім уже міцно закріпився за слов’янськими племенами, які об’єдналися у Ве! лике князівство Київське довко! ла полян” (с. 28). Як правомірно міркує автор, після того, як Мос! ковське царство почало назива! тися Російською імперією, у ХУ! ІІІ ст. відбулося переосмислення і переусвідомлення давніх грець! ких термінів. Оскільки на озбро! єнні московського царства вони набули характеру пропагандист! ського, утверджували ідеологію Російської імперії, виділилися терміни Великоросія та Малоро! сія. Усе це “обумовило поступову відмову від них українських авто! рів. За альтернативу назві “Русь” вони поширять у ХІХ ст. назву “Україна” на весь життєвий простір нашого народу й стануть називати себе “українцями”, ви! мушено відмовившись від само! назви “русини” через її присво! єння росіянами” (с. 29). А факт виникнення руської мови Ісічен! ко вважає результатом інтеграції українських говорів. Вона фор! мувалася у середовищі україн! ських міст, насамперед Києві. У підручнику детально аналі! зується проблема періодизації лі! тературного процесу. Автора, книжника Ісіченко називає від! правником інформації, читачів називає її реципієнтами, сприй! мачами. На його думку, Серед! ньовіччя є літературою традиціо! налістичною, де закріплювалися жанри, змінювався романський стиль на готичний. Наголошує на міжнародному контексті україн! ської літератури, впливах інших культур на формування києво! руської книжності. Торкається також суспільних вимірів побуту! вання літературного твору. Літе! ратуру розглядає за власною пері! одизацією. Так, розділ І присвячений до! бі Середньовіччя – “Середньо! віччя (кінець Х – середина ХV ст.)”. Визначальний жанр літопи! су називає “документом локаль! ного характеру”, що “поступово переростає в державну хроніку, покликану закріпити в історич! ній пам’яті найважливіші події суспільного життя” (с. 73). Ігор Ісіченко виокремлює Раннє Се! редньовіччя (до кінця Х ст.), що є умовним, адже достовірні пам’ятки відомі з середини ХІ ст. Зріле Середньовіччя окреслює ХІ–ХІІІ ст. Домінуючою рисою періоду називає те, що “історич! не минуле Руси постійно присут! нє в творах як основа розвитку, гарантує збереження її етнокуль! турної ідентичности” (с. 85). Піз! нє Середньовіччя окреслює ХІV! ХV ст., коли “Русь входить у Піз! нє Середньовіччя зануреною в переживання цивілізаційної ка! тастрофи, принесеної перемож! ним монгольським походом на Захід” (с. 87). Наголошує, що культура і література княжої Руси суттєво вплинула на Литовське князівство. Особливо приділяє увагу церкві: “Руська ієрархія шу! кає шляхи інтегрування в загаль! нохристиянську спільноту зі збе! реженням власної конфесійної ідентичности” (с. 91). Загалом увага до церковного життя, ролі та місії церкви у формуванні книжності займає у праці значне місце, що зумовлено статусом ав! тора як Владики. Детально у підручнику про! аналізовано готичний стиль з йо! го символіко!алегоричним спо! собом зображення, ірраціоналіз! мом, увагою до людини та її по! чуттів. Орнаментальний стиль називає його похідною. Зазначає дидактизм творів, де перевага віддається “повчальним інтер! претаціям притчевого характеру” (с. 93). Окремий розділ присвяче! но Біблії як “великому коду” лі! тератури Середньовіччя, функці! онуванню біблійних текстів у культурі руського середньовічно! го простору. Детально говорить і про значення візантійської спад! щини у літературному житті Ук! раїни. Зокрема, ораторської й учительської прози, аскетичних творів, житій святих, апокрифів, хронографів, природничо!по! вчальних і оповідних творів. Се! ред учительної та ораторської прози приділяє особливу увагу “Слову про Закон і Благодать” Іларіона, творчості Феодосія Пе! черського, “Повчанню” Володи! мира Мономаха, творчості Кли! мента Смолятича, Кирила Турів! ського, “Слову” (Молінню) Да! нила Заточника, анонімному тво! рові “Слово про погибель Руської землі”, проповідям Серапіона. Далі подає аналіз творчості мит! рополита Григорія Цамблака, ін! тегруючи її у контекст русько!ук! раїнської культури і літератури. Наголошує на його ролі у розбу! дові руської церкви. Далі автор подає огляд русь! кого літописання, зазначаючи, що “для середньовічних книжни! ків термін “літопис” був не за! гальним окресленням окремих подібних за своїм складом і побу! довою творів, а певною дискур! сивною стратегією, що передба! чала злиття окремих інформацій про суспільно важливі події в єдиний синтетичний текст” (с. 258). Жанр літопису називає ком! пілятивним, зведення тут пода! ються з різних джерел. Репрезен! товано такі пам’ятки, дискусій! ний “Літопис Аскольда”, а також найдавніше київське літописне зведення, перше і друге Києво! Печерські літописні зведення, “Повість врем’яних літ”, Київ! ський літопис, Галицько!Волин! ський літопис, Литовсько!Руські літописи. Таким чином представ! лено генезу середньовічного киє! воруського літописання, наголо! шено на його державотворчій мі! сії. Акцентовано увагу на житій! ній літературі, княжих і монаших житіях. Останні проаналізовані особливо детально, що відобра! жає домінантні наукові зацікав! лення автора та його власну жит! тєву позицію і місію. Велика увага приділяється і Києво!Печерському патерику, який Ігор Ісіченко називає най! важливішою пам’яткою україн! ської агіографії: “Поява Києво! Печерського патерика стала нас! лідком засвоєння київським мо! нашеством східної християнської аскетичної традиції та унорму! вання чернечого життя відповід! но до уставу константинополь! ського ігумена Феодора Студита з урахуванням реалій руського Се! редньовіччя” (с. 365). Досліджен! ня паломницької літератури доби Середньовіччя основується на те! зі про те, що “досвідчення доро! ги, споглядання священних ре! ліквій, входження в простір біб! лійного чи історико!церковного передання переживається як ду! ховний акт, вихід у пограниччя землі й Неба” (с. 395). Ведучи мо! ву про “Слово о полку Ігоревім”, автор подає історію досліджень пам’ятки і розглядає дискусійне питання автентичності твору. На! голошує на його жанровій само! бутності й відмінностях від інших текстів через потужний вплив на нього поетики народної культу! ри. Текст містить елементи тра! диційної слов’янської міфології, “часом навіть говориться про ме! жовий характер “Слова”, поєд! нання в ньому елементів писем! ної та усної словесності” (с. 418–419). На думку автора, сюжет і пое! тика твору будуються на симво! лічних уявленнях, загалом текст не вписується в середньовічну систему жанрів. Аргументом на користь автентичності Ісіченко цілком закономірно вважає від! криття тексту “Задонщини”, в якій присутні ремінісценції “Слова о полку Ігоревім”. Проте відсутність оригіналу пам’ятки зумовлює дискусії щодо її автен! тичності. Загалом Ігор Ісіченко чітко визначає важливість при! сутності “Слова о полку Ігоре! вім” у духовному житті України протягом 200 років, що є домі! нантним чинником розвитку на! ціонального письменства. Саме це визначає “непроминуще місце “Слова” в історії української лі! тератури — незалежно від того, чи це справді винятково талано! витий скалок утраченого масиву середньовічного письменства, чи майстерна містифікація кінця ХVІІІ ст.” (с. 442). Розділ 2 підручника “Рене! санс (середина ХV!ХVІ ст.)” присвячено аналізу цієї епохи. Фактично одним із перших Ігор Ісіченко визначає присутність доби Відродження в українсько! му культурному і літературному просторі. Ренесансом він називає епоху в культурі та літературі Єв! ропи, “естетичні ідеали якої ви! значаються відродженням антич! ного ідеалу гармонійної, урівно! важеної краси, відкриттям самос! тійної цінности людини світу, се! куляризацією мистецтва та сус! пільного життя” (с. 443). Наголо! шує на культі індивідуальної сво! боди, інтелекту, художніх пошу! ках авторів. Виокремлює головні ознаки доби, зокрема акцентує увагу на світському характері культури, відродженні інтересу до античності, гуманістичному характерові. Базовою тут вважає філософію гуманізму з утвер! дженням особистості. Гуманізм Ігор Ісіченко розглядає як систе! му ідей і поглядів на людину, що бачиться головною цінністю. Ри! сою ренесансного світогляду на! зиває індивідуалізм. Приділяє увагу автор і ролі книгодрукуван! ня, шкіл. Зокрема, Острозької школи, Львівської братської школи. У підручнику визначено важливу роль Речі Посполитої у формуванні української культу! ри, адже загалом “серед руської шляхти переважало прагнення інтегруватися в загальнопольське середовище” (с. 465). У контексті Ренесансу Ігор Ісіченко розглядає також Рефор! мацію як “рух віднови християн! ської церкви, що проходив під гаслами повернення до апостоль! ської традиції, нібито порушеної в Середні віки” (с. 469). Харак! терними її рисами називає поши! рення релігійних ідей і рухів, суп! ротив авторитаризму в церкві. Наголошує на важливій ролі Пе! ресопницького Євангеліє 1556–1561 рр. як спробі перекла! ду Євангелія на українську мову з польської та чеської мов. У розді! лі 3 “Поетична творчість” автор розглядає творчість Юрія Дрого! бича, Павла Русина з Кросна, Се! вастяна Кленовича, Герасима Смотрицького, Андрія Римші, аналізує збірку віршів “Просфо! нима”. Далі подає аналіз поле! мічно!публіцистичної прози, на! зиваючи полемічну публіцистику в епоху Ренесансу “одним із най! динамічніших видів літературної творчости” (с. 529). Проблемати! ка цієї прози визначалася ідеями Реформації. Очевидно, можна подумати про розмежування Ренесансу і Реформації, подавати їх як пев! ною мірою окремі літературні пе! ріоди. Також Ігор Ісіченко наго! лошує на зв’язкові конфесійної приналежності та етнічних пріо! ритетів: “зміна конфесії майже неминуче спричиняла й зміну на! ціонального самоусвідомлення” (с. 531). Дуже детально розглядає життя і творчість Станіслава Орі! ховського. Далі автор подає ціка! вий і мало вивчений в Україні ма! теріал у підрозділі “Польські ім! пульси міжконфесійної полемі! ки”. Тут аналізує творчість Петра Скарги, Бенедикта Гербеста, Ост! розький гурток полемістів, зок! рема Герасима Смотрицького, Василя Суразького, “Апокрисис” Фристофора Філалета, Клирика Острозького, анонімний трактат “Пересторога” (традиційно ймо! вірним автором називає Юрія Рогатинця). Детально проаналі! зовано життя і творчість Івана Вишенського. Фактично цією книгою Вла! дика Ігор Ісіченко завершив створення нового курсу історії української літератури. 2011 року побачив світ його підручник “Іс! торія української літератури: епо! ха Бароко ХVІІ–ХVІІІ ст.”. А ни! ні вийшов підручник, присвяче! ний двом попереднім періодам – Середньовіччю та Ренесансу. Та! ким чином автор репрезентував важливе для сучасної української та європейської медієвістики власне бачення розвитку україн! ської літератури епохи Середньо! віччя, Ренесансу і Бароко (Х–ХVІІІ ст.). Книга є значним здобутком історії української лі! тератури, з’являючи авторитетну думку вченого щодо нашого дав! нього письменства.
Шістдесятники · “Залишається Земля, людська гідність, людський Дух, втілений у ту Землю”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Плаксій. Панно “Земля”: історія створення за спогадами сучасників

1996 року до колекції Національного музею літератури України надійшла добірка живопису, графіки, меморіальних речей та документів відомих художників-шістдесятників Алли Горської та Віктора Зарецького, передана їхнім сином Олексієм Зарецьким. Серед мистецьких творів осібне місце займає велика флоромозаїка “Земля”, створена 1968 року. Наталя КУЧЕР, зав. сектору Національного музею літератури України Творчий розвій подружжя художників Алли Горської (1929–1970) та Віктора Зарецького (1925–1990) припав на часи хрущовської “відлиги”, лібералізації сфер суспільного життя, національного відро! дження. Талановиті вихованці Київського художнього інституту одразу поринули в мистецьке та громадське життя – росіянка Алла Горська відкрила для себе українську культуру, вивчила мову і стала українською художницею. Подружжя стало лідерами руху шістдесятників, були серед організа! торів Клубу творчої молоді “Сучасник”. Їх помешкання було салоном молодої укра! їнської інтелігенції, а після закриття Клубу – його неофіційним осередком. Вони ін! тенсивно працювали в живописі та графіці – на початку 60!х років роботи Алли Гор! ської та Віктора Зарецького неодноразово експонувались на всесоюзних та республі! канських виставках. Як відзначав Олексій Зарецький, ху! дожники!інтелектуали Алла Горська і Вік! тор Зарецький вбачали за суспільно!полі! тичним конфліктом 60!х грандіозні мож! ливості, у них виникла ідея монументаль! ної школи всесвітнього значення. Світо! глядним переворотом для них стало зна! йомство зі світовим мистецтвом, зокрема мексиканським монументалізмом. Твор! чість Дієго Рівери, Альваро Сікейроса та Хосе Клементе Ороска справила на них не лише естетичне враження – вони розгля! дали її як становлення національного мис! тецтва у зв’язку з розвитком мексикан! ської державності. Ідея українського націо! нального, державного мистецтва була для них однією з ключових, головним теорети! ком її був Віктор Зарецький. З 1965 по 1970 роки Алла Горська і Вік! тор Зарецький разом з художниками!од! нодумцями працювали в монументально! му мистецтві. У співавторстві з Григорієм Синицею, Галиною Зубченко, Борисом Плаксієм вони виконали мистецькі, нова! торські розписи та мозаїки в Донецьку та Донецькій області, Жданові (Маріуполі), Краснодоні та Києві. Зі спогадів Віктора Зарецького ми діз! наємось, як до них потрапив молодий ху! дожник Борис Плаксій. Алла Горська вва! жала, що для того, щоб справа була жива, треба в бригаду вливати нову енергію. В 1966 році художник Володимир Прядка порадив їм молодого цікавого хлопця. Бо! рис Плаксій – “талановитий чоловік, за! кінчував педагогічний. Гарно по дереву рі! зав. Багато цікавого нам дав. Мав свіжий погляд. В основі його монументального світосприйняття були мексиканці, в пер! шу чергу Сікейрос, – це був його бог”. Панно “Земля” народилось в перерві між роботою в Краснодоні у 1967–1968 роках. В Києві була вже заявка на роботу над ме! моріалом “Молода гвардія”, і вони втрьох почали робити ескізи. І як пише Борис Плаксій, “…а потім виникла ідея. Ми час! то ходили до майстерні на Чорній горі. По дорозі валялося багато корчів. Я кажу: “Давайте з них спробуємо зробити якусь флоромозаїку”. Віктор Зарецький дістав великого розміру 188х162 см тирсоплиту, на якій мали викладати композицію. До! мовились, що кожен, хто йде до майстерні, буде збирати необхідний матеріал – корін! ня, дерево та ін. Кору Борис Плаксій та Алла Горська дістали на складі, де лежали дуби – вони спеціально туди поїхали. Швидко зробили ескіз і взялися працюва! ти. Борис Плаксій детально описав процес створення панно. Головний задум і центр композиції – Оранта. До неї вирішили ро! бити руки як коріння. Алла Горська спо! чатку сприйняла задум, а потім опущені вниз руки почали її непокоїти – в іконо! графії Богородиця!Оранта завжди тримає руки піднятими високо вгору – вона мо! литься за весь світ. Про це зображення Оранти на стіні Софійського собору в Ки! єві якраз у 1966 році з’явилась ґрунтовна стаття Сергія Аверінцева. Для шістдесят! ників в час войовничого атеїзму Софія Ки! ївська була не лише вершинним мистець! ким твором світового рівня, еталоном кра! си, а й символом духовності. Але Борис Плаксій трактував опущені руки по!своє! му – як коріння, яке тримає Оранту на цьому світі. Митці працювали з захопленням, до нестями. Поступово на тирсоплиті з обох боків від Оранти з’явились зображен! ня зігнутих до самої землі жінок з величез! ними руками – Віктор Зарецький підбирав корчі до долоней. Аллі Горській не подоба! лась монотонність викладеного дерева, івона запропонувала ввести ще один мате! ріал – соломку. Цей матеріал любив вико! ристовувати Григорій Синиця в своїх ро! ботах. І хоча її пропозиція викликала не! прийняття, вона ввела в роботу солому – голови жінок почали сяяти і внесли від! блиск світла в похмуру тканину картини. Поблизу вулиці Філатова, де була май! стерня Горської!Зарецького, була май! стерня Івана Кавалерідзе — художника, скульптора. Він був для них справжнім ма! естро, одним із авторитетних митців, які уособлювали тяглість культури і неперерв! ність традицій. Він навчався в Києві, Пе! тербурзі і Парижі і мав широкі погляди на мистецтво. Тому саме його Алла запросила подивитися на цю роботу, яка була нова! торською і за змістом і за способом тракту! вання. Прийшов вісімдесятирічний Іван Кавалерідзе, поставили йому стільця. Для художників була важлива саме його реак! ція на цей модерний твір, тому вони уваж! но спостерігали за виразом його обличчя. Він довго сидів і вдивлявся в роботу. На! решті сказав: “От, якби встали старі майс! три, то вони б вам сказали спасибі”. Це панно справило величезне вражен! ня також на Володимира Прядку та Сергія Білоконя, який був частим гостем у Гор! ської!Зарецького: “Може, це індивідуаль! не враження, але особисто я переконаний, що це один з наймогутніших творів того часу. У ньому українська ментальність, уся українська минувшина з її болем і надією”. Серед дослідників української діаспори мистецтвознавець і художник Богдан Пев! ний у статті про Аллу Горську “Ціна про! будження” вирізняє цей твір серед інших її робіт: “В її інкрустації Земля – в тому ди! вовижному сплетінні закопаних у землю сил, що випинаються глибокими борозна! ми на жіночому чолі, сплітають грубим ко! рінням мозолистих, жадібних, витягнутих рук, у тому покаліченому древі життя, можна побачити притаманну їй глибину осягнення традиції, повноту осягнення болів і сил рідної землі, яку відкрила для себе художниця і якій служила”. Дослід! ник відзначив самопосвяту художниці, її усвідомлення мистецтва як служіння рід! ній землі, яке було визначальним для Алли Горської. Ще 1965 року у листі до Опанаса Заливахи вона визначає своє творче кредо: “…існує мистецтво Мексики, що пред! ставляє свій народ. І я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке пред! ставляє свій народ. Народ незламний”. На жаль, окрім спогадів Бориса Плак! сія, ми не маємо записів Віктора Зарець! кого і Алли Горської, які стосуються без! посередньо цього твору. Але сприйняття мисткинею теми Землі і ставлення до неї як до чогось великого і святого простежу! ється в її листуванні. У листі до Опанаса Заливахи 1969 року вона пише: “Ластівко Опанасе, працюємо над ескізом фриза (у Краснодоні). Другий варіант. Стали на Землю. Тобто Земля увійшла як діюча особа. Добре. Прагнемо узагальнень”. В іншому листі до нього, розмірковуючи про роман Кобо Абе “Жін! ка в пісках”, вона уточнює: “І чисті уза! гальнення, і узагальнення через конкрет! не, і те, й те існує. Аби була Земля наша, її біль, її кров, її Сонце”. За півроку до заги! белі, 6 квітня 1970, роздумуючи про смерть, вона пише: “Смерть. Її явка обов’язкова. Поруч з такою масою чого варті комісії, виключення та інша суєта. Залишається Земля, людська гідність, людський Дух, втілений у ту Землю”. Ці слова написані вже після створення панно і засвідчують осмислення теми Землі у найвищому сенсі цього слова. Можна говорити, що це найдраматич! ніший твір у творчості Алли Горської і Вік! тора Зарецького, живопис і графіка яких найчастіше несли в собі відчуття свята. Твір сприймається як трагедія народу, біль Землі, яка не може прогодувати своїх дітей. Жінки тяжко працюють, їх руки непропорційно великі, вони зігнуті, об! личчя без очей. У центрі постать Оранти – зі страдницьким обличчям (також без очей), сивим волоссям, в чорній хустці, із застережно піднятими великими виробле! ними тяжкою працею руками. На ній бу! денний одяг сільських жінок Київщини та Полтавщини першої половини ХХ століт! тя; намисто з кісток (?), величезні босі но! ги вгрузли в землю. Всі фігури, як і вся площина мозаїки, виконані умовно: ак! центовано чорні плями за головою жінки – якщо це Оранта, як писав у своїх спога! дах Борис Плаксій, тоді це схоже на німб у вигляді двох чорних круків. У цій флоромозаїці потужно звучать те! ми національного болю – Голодомору, сталінських репресій та трагедій 1960!х ро! ків – розстрілу мирної демонстрації в Но! вочеркаську та куренівського потопу, про які довідалися шістдесятники. Тема голо! домору в той час була забороненою, але в родині Зарецьких про неї знали. Віктор За! рецький неодноразово розповідав про те, як на власні очі бачив у лютому!березні 1933 року вмираючих селян, які сповза! лись до міста і яких вранці, до початку ро! бочого дня забирали на підводи і непри! томних, і мертвих. Йому тоді було повних вісім років і він все добре запам’ятав. На ці розповіді звернули увагу і в середині 60!х років на “профілактичних бесідах” в КДБ йому було сказано, що це вигадка ЦРУ. Бе! зумовно, ця тема обговорювалась в родині. Хоча Алла Горська була з родини високо! посадовця, про голод також знала з ди! тинства – разом з мамою вона пережила блокаду в Ленінграді. Тема сталінських репресій і масового знищення української інтелігенції була добре відома шістдесятникам від їх стар! ших наставників – письменника Бориса Антоненко!Давидовича, перекладача Гри! горія Кочура, які були багаторічними в’яз! нями сталінських таборів. Саме їх помеш! кання стали для шістдесятників універси! тетами політичного життя. Багато розпові! дав про репресованих бойчукістів мисте! цтвознавець Іван Врона. Цілий світ драма! тургів і режисерів Розстріляного відро! дження відкривав учень Леся Курбаса, Мар’ян Крушельницький, вчитель Леся Танюка. Алла Горська бувала в його домі. Як зазначав історик, також член КТМ Сергій Білокінь, у розкритті правди про табори велику роль відіграв також магада! нець, товариш Варлаама Шаламова Арка! дій Добровольський. Про те, що Київ – одне велике кладо! вище, довірливо говорив Євгену Сверстю! ку старенький мистецтвознавець, дослід! ник орнаментів Подолу, Віккерс, який мешкав на вулиці Гоголя. Він уважно слу! хав “ворожі голоси” і запам’ятав ім’я Євге! на Сверстюка, яке повторювалося доволі часто. Вчений знайшов його адресу і зап! росив на розмову. Він вважав за обов’язок розповісти про захоронення розстріляних у 1930!ті роки людей, бо там треба класти квіти і ставити хрести. “В очах старого спалахували іскри ветхозавітного пророка, який має сказати людям те, що вони бо! яться знати! Правда мусить бути відомою. Ті люди, у яких відібрано життя, залишили по собі погашену пам’ять. “Я не знаю їх, але принаймні знаю, де це було. Київ – приховане кладовище”. Окрім того, Клуб творчої молоді “Су! часник” знаходився в приміщенні Жовтне! вого палацу, в підвалах якого у 1934 та 1937 роках розстрілювали заарештованих “воро! гів народу”. Про це президенту Клубу Лесю Танюку розповіла директорка закладу.
Шістдесятники · “Під Києвом є свої Соловки, і людей там полягло не менше, тільки про це ніхто не знає”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

числі декілька дітей, і біля сорока поране! но. Інформація про цю подію була засек! речена, коли Матвій Шапошников спро! бував її оприлюднити, його було піддано репресіям. 9 червня 1962 року Лесю Танюку пові! домив про це свідок тих подій, який завер! бувався на підробітки і долею випадку став очевидцем. Він втік з місця події і Лесь Та! нюк порадив йому сховатися у знайомих в селі. Спочатку він не міг повірити, що вбивство мирних людей, в тому числі дітей відбулося в шістдесяті роки, в часи лібера! лізації. Наступного дня Лесь Танюк розпо! вів про все Івану Світличному, Аллі Гор! ській, Галині Севрук, Людмилі Семикіній. Художниці одразу вирішили сформувати групу, зібрати ліки, продукти і поїхати в Ростовську область, щоб допомогти пос! траждалим. Досвідчений Іван Світличний зупинив їх і порадив Лесю Танюку зайня! тися місцями сталінських поховань під Києвом. Наслідками політичної діяльності ак! тивних учасників Клубу стали підви! щення уваги з боку влади, заборона прове! дення вечорів, присвячених Тарасу Шев! ченку та Лесі Українці, а згодом і арешти. Лесь Танюк пов’язував побиття Василя Симоненка, що спричинило загострення його хвороб і ранню смерть, із виявленням і оприлюдненням биківнянської трагедії. “Зі смертю Василя Симоненка скінчився етап, що його поіменовано було шістде! сятництвом. Враження таке, що піде на другий ЕТАП, з усіма наслідками, з цього неоковирного слова, котре існує в нашій свідомості хіба під конвоєм… Нехай мені розповідають хоч би що про Василя, я знаю одне: він є жертва доби, його вбито, вбито тому, що він був поет, і поет виразно український”. Розповідав він також про замах на своє життя під час відпочинку на Чорному морі в Одесі. Вітри “відлиги” ставали крижаними, починалися переслідування, суди і ув’яз! нення, звільнення з роботи. В щоденнику за 1968 рік Лесь Танюк на декількох сто! рінках веде облік переслідуваних. І саме в цей період 1967!1968 років Віктором За! рецьким, Аллою Горською і Борисом Плаксієм була створена флоромозаїка “Земля”. Тож трагізм, який звучить у цьо! му творі, назва, засоби вираження – вико! ристано також кістки – наводить на дум! ку, що це панно – реквієм. Трагічне пос! лання, яке зашифроване в цьому творі Ал! лою Горською, Віктором Зарецьким та Бо! рисом Плаксієм свідомо чи несвідомо промовляє про геноцид українського на! роду. СОРОКОВИНИ наголошував, що: “Письменник дав чита! чеві потрібні, актуальні високохудожні твори, які по!новому висвітлюють далекі сторінки історії, відроджують нашу високу духовність, утверджують державність, що має тисячолітню традицію”. Олесь Лупій залишається дієвим обо! ронцем українства. Поховали українсько! го речника на Солом’янському цвинтарі. Вуста його закрилися. Та письменник про! довжить спілкуватися з народом своїми творами, яким судилося довгоденствіє.
Шістдесятники · “Під Києвом є свої Соловки, і людей там полягло не менше, тільки про це ніхто не знає”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Душа турботлива і роботяща

Ці відомості хвилювали і тривожили молодих митців. Саме перебування їх зіб! рань у кімнаті під номером 13 для декого носило зловісний характер. Лесь Танюк розпитав старих працівників палацу і діз! нався, що розстрілювали в шестикутному приміщенні під оркестровою ямою і в ко! ридорах. Перші знищення українських письменників відбулися в грудні 1934 року. Тоді загинули Олекса Влизько, Іван та Та! рас Крушельницькі, Кость Буревій, Григо! рій Косинка, Дмитро Фальківський та ін! ші. Ймовірно, їх тіла ще не вивозили у Би! ківню, а ховали просто біля палацу і на схилах вздовж вулиці Інститутської. Спів! робітники говорили, що заквітчані пагор! би – велика братська могила. Режисер Лесь Танюк знав про репресії не лише з промови Хрущова на ХХ з’їз! ді КПРС про розвінчання культу особи Сталіна. Батько його мами, Микола Ке! нінгсфест, радянський німець з лютеран! ської родини, за фахом юрист, був розстрі! ляний 1938 року. Тож тема репресій мала для нього глибоко особистісний характер. Перша масова акція Клубу творчої мо! лоді була присвячена саме репресованому режисеру Лесю Курбасу. 14 травня 1962 ро! ку в Жовтневому палаці Лесь Танюк зорга! нізував грандіозний вечір до 75!річчя гені! ального режисера. Вечір тривав 8(!) годин. Лесь Танюк виявив блискучі здібності ор! ганізатора і режисера. Надійшли десятки вітальних телеграм від колишніх березілів! ців і акторів з усієї країни. Приїхала дру! жина Курбаса Валентина Чистякова, але, травмована сталінським режимом, вона боялась говорити публічно. Виступали на! родний художник СРСР Анатоль Пет! рицький, який назвав літературу “порно! графією”, народні артисти СРСР Василь Василько, Мар’ян Крушельницький, Лесь Сердюк. Знамениті митці розповідали правду про розстріляного вчителя і това! риша. Це було справжнє повернення гені! ального митця українській культурі, його посмертний тріумф. Другий вечір, присвячений пам’яті драматурга покоління Розстріляного від! родження, Миколи Куліша, відбувся 21 грудня того ж року. Вечір було доручено вести одному з стовпів радянської влади, поету Миколі Бажану. “Вечір унікальний. Вів Бажан. Рукопис його виступу – у мене. Студенти мало не зірвали йому промови. Скаже кілька слів – а жорстока зала скан! дує: “Людина стоїть в зореноснім Кремлі, Людина у сірій військовій шинелі…” Жах! І лише коли він дійшов до “підвалів цього будинку, де катували Миколу Куліша…”, йому вдалося взяти їх у руки. Сильний Петро ЗАСЕНКО Сьогодні криваві скорботні жнива на нашому ратному українському полі – гри! мить війна. Бідніє наш час на прекрасних людей. Збідніли і ми – письменники і чи! тачі: 14 серпня на 84!му році життя пішов від нас Олесь Лупій – поет, прозаїк, драма! тург, культурно!громадський діяч. Він на! лежав до покоління шістдесятників, твор! чість якого стала активним прологом до Руху опору в Україні. Член СПУ, лавреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, літе! ратурних премій ім. Івана Кошелівця, ім. Дмитра Яворницького. Заслужений діяч мистецтв України. Нагороджений Орде! ном Святого Володимира Великого ІІІ сту! пеня, Орденом “За заслуги ІІІ ступеня”, медаллю Всеукраїнського товариства “Просвіта” “Будівничий України”. Народився Олесь (Олександр) Васи! льович Лупій 28 березня 1938 року в селі Нова Кам’янка Рава!Руського повіту (те! пер Жовківського району) на Львівщині. Ще в повоєнні роки разом з батьком заз! нав репресій. Під час вивезення до Сибіру йому разом із сестрою Марією вдалося втекти. Навчався у Новокам’янській, Рава! Руській № 1, Белзькій та Луцькій № 1 се! редніх школах. Після закінчення першого курсу Луцького медучилища за рекоменда! цією Спілки письменників України 1956 року вступив на філологічний факультет Київського державного університету імені виступ, задав тон”, – писав Лесь Танюк. У щоденниках Леся Танюка є декілька трагічних описів побаченого і пережитого від страшного спадку кривавого режиму. 2 липня 1961 року він детально описав вра! ження від своєї поїздки на Соловки. Про це він поділився з учасниками Клубу, бага! тьох це шокувало. 26 серпня 1962 року він пише про відві! дини лісу поблизу селища Биківня біля Києва. Після вечора Леся Курбаса до Леся Танюка підійшла схвильована заплакана жінка і повідомила, що під Києвом є свої Соловки, і людей там полягло не менше, тільки про це ніхто не знає. Разом з Васи! лем Симоненком та Аллою Горською вони вийшли на очевидця тих подій, який гово! рив, що в биківнянському лісі поховано приблизно 420 тисяч чоловік. Вони поїха! ли на вказане місце і в лісі побачили хлоп! чиків, які грали у футбол – за ворота їм правили людські прострелені черепи. Алла Горська відійшла і розплакалась. “А до цього опису не знаю, як і приступити… Кожен з нас трьох – Алла, я й Василь – відчули на собі доторк того світу… мертва земля, яка витискає все те з себе, – і на по! верхні її – вимиті з землі черепи, кістки, я знайшов старого військового ґудзика, а старий, що водив нас туди, вручив мені в’язку ключів – з печаткою НКВД…”. Про все побачене вони розповіли Івану Світличному та іншим учасникам Клубу. Було вирішено створити комісію для пере! вірки місць масових поховань розстріля! них у 1930!х роках. Написали листа “Ме! морандум” і подали до міськради. Лесь Та! нюк вирішив подати листа лише за своїм підписом. З того часу робота Клубу почала виходити за межі культурологічної діяль! ності і набирала рис суспільно!політичної організації. Це згодом стало підставою для заміни Леся Танюка на посаді президента на кандидатуру Віктора Зарецького, якого вважали більш поміркованим. Проте замі! на не дала бажаних наслідків і 1965 року влада припинила діяльність Клубу в офі! ційному форматі. Закриття Клубу відбулося також в бру! тальному стилі радянських чиновників. У відсутність Леся Танюка невідомі про! никли в кімнату, розбили бюст Миколи Куліша, пограбували, забрали папери, вір! ші, поламали рамки для картин і навіть би! ли гіпсом по фортепіано. “Тепер я на влас! ні очі побачив, що живу у колі погромни! ків і шпани. (…) Украли багато віршів. Шпані потрібні вірші Драча? Удар під дих”, – розпачливо писав Лесь Танюк. І хоча таке ставлення шокувало молодих митців, вони не збиралися припиняти ді! Т. Шевченка. Згодом був старостою літера! турної студії імені Василя Чумака – СІЧ. Викладачі університету читали нам, студентам, лекції, користуючись дещо зау! ченою казенною термінологією, строго дотримуючись програмних академічних настанов. На заняттях літературної студії відчувалася розкутість, висловлювалися присутні вільно, дохідливо, навіть позна! чені вільнодумством. Тоді вже на заняттях літстудії головував Василь Симоненко. Ви! разно формувалася спільність літературно! журналістського осередку: Віктор Близ! нець, Іван Шпиталь, Микола Сом, Тамара Коломієць, Василь Діденко… Те студент! ське середовище було своєрідною школою творчого літературного навчання. Олесь Лупій відвідував лекції, але намагався не пропускати занять літературної студії. Працював у редакціях газет “Молодь України”, “Вечірній Київ”, “Літературна Україна”, звідки був звільнений за пози! тивну статтю “Собори душ людських” про відомий роман Олеся Гончара. У часи пе! яльність Клубу. Катеемівці почали збира! тися у помешканні та майстерні Зарецько! го!Горської, оселі Івана Гончара та на квартирах шістдесятників, які стали справжніми новітніми мистецькими цен! трами інтелектуалів, людей вільної думки. Хоча ще були живі свідки чорних сто! рінок історії репресій, і книги письменни! ків Розстріляного відродження почали ви! ходити друком, радянська влада намагала! ся не поширювати інформацію про мас! штаб злочинів. Нові катастрофи, які відбу! лися на початку 1960!х років вже в часи “відлиги”, також замовчувалися. Про Куренівську трагедію в Києві шіст! десятникам було добре відомо, хоча в пре! сі про це не було жодного рядка. Ліна Кос! тенко, яка мешкала з мамою поблизу Ки! рилівської церкви на Куренівці, відзнача! ла, що власне, шістдесяті роки для неї роз! почалися з цієї трагедії. Через кілька днів після техногенної аварії 14 березня 1961 року, Лесь Танюк зробив запис початку лекції свого улюбленого вчителя, народ! ного артиста Мар’яна Крушельницького: “Спочатку прошу вшанувати жертв Баби! ного Яру. Дякую. Прошу сідати. (…) Це наслідок подвійності нашого життя. Одне за рахунок іншого. Бажання стерти слі! ди?”. Масові розстріли єврейського насе! лення Києва фашистами у вересні 1941 ро! ку у Бабиному Яру також не розголошува! лися. Була заборона на вшанування не! винних жертв на місці трагедії. Невелики! ми групами родичі приходили до Бабиного Яру і таким чином вшановували пам’ять загиблих. Один з перших несанкціонова! них владою мітингів відбувся до 25!ї річниці розстрілів 29 вересня 1966 року. Українська інтелігенція також була при! сутня. Іван Дзюба виголосив промову, яка згодом була опублікована у мюнхенському часописі “Сучасність”. Активні учасники Клубу знали не лише про злочини сталінських часів, а й про су! часні криваві події – жорстоке придушен! ня мирної демонстрації робітників у Ново! черкаську. Внаслідок погіршення еконо! мічної ситуації в СРСР керівництвом було вирішено підняти ціни на деякі продукти на 30 відсотків. 1 червня робітники Ново! черкаського електровозобудівного заводу оголосили страйк і вийшли на демонстра! цію. Кількість робітників і містян сягала біля 5 тисяч чоловік. Були задіяні війська, але генерал!майор, Герой Радянського Со! юзу Матвій Шапошников відмовився зас! тосовувати проти демонстрантів танки. Його усунули від керівництва і здійснили розгін силовими методами. За деякими оцінками, 24 людини було вбито, в тому ребудови працював завідувачем редакції поезії видавництва “Радянський пись! менник”. У 1991–1999 роках працював відпові! дальним секретарем Спілки письменників України, у 1999–2001 роках – першим зас! тупником голови НСПУ. На третьому з’їз! ді письменників України обирався заступ! ником голови і секретарем Спілки. Перші вірші Олеся Лупія публікували! ся 1954 року у волинських газетах. А перша збірка поезій “Вінки юності” вийшла 1957 року. З того часу його літературна праця увінчалася вагомим творчим доробком – півсотні книг віршів, поем, перекладів, повістей та романів, кіносценаріїв, творів для дітей. Прекрасний поет і чуйний вихо! ватель молодих літераторів. Андрій Ма! лишко ще 1969 року у статті “Молоде жни! во” про Олеся Лупія писав: “Він весь по! вен такої акварельної прозорості і того хо! рошого оптимізму, що не цурається гос! трих граней чи болючих імпульсів люд! ської душі”. А критик Олекса Мишанич З давніх-давен наші предки на чорноземних гонах століть у часи глибокої скорботи уміли достойно передати піднесено-журливий настрій, коли проводили церемонію погребіння: “Козака несуть і коня ведуть, кінь головоньку клонить…” Які тривожно щемливі слова добирали, усвідомлюючи непроминальність долі – сумні проводи в час переселення Людини зі світу білого на тамтий невідомий світ…
Ексклюзив · “Її голос, здавалося, створений для того, щоб налякати оленів. Її голос був диким і містичним, таким, яким її наділила природа”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

“І богиня дала зрозуміти, що вона справжня”

Мистецький світ під егідою ЮНЕСКО відзначає 150-річчя від дня народження Соломії Крушельницької. Урочистості в Україні перенесено до Львова. 23 вересня в Національній опері імені Соломії Крушельницької відбудеться гранд-концерт “Соломія, BRAVA!”, наступного дня – балет “Повернення Баттерфляй” на музику Дж. Пуччині та М. Скорика і презентація роману Олександра Балабка “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької”, про який ішлося в попередньому числі “Слова Просвіти”. 25 вересня львівські митці покажуть містичну драму “Саломеа” за поетичним сценарієм Наталії Давидовської. Осягаючи величну постать у світовій культурі під час роботи над романом “Кімоно для Баттерфляй”, авторові вдалося знайти в італійських джерелах низку ніде не опублікованих документів. Тож сьогодні пропонуємо два з них, уперше українською. На терасі, що відкрита до безкрайнього простору моря, ми поринаємо в тиху бесі! ду. Поки опускається вечір, море запалю! ється вогнем, а пляж залюднюється. Вітер доносить до нас слабкий відгомін оркес! тру. Саломея Крушельницька напружує свій слух та душу: її змушує вібрувати простий музичний натяк, як арфу. Бо це жива музика. – “Лоенгрін”! – каже вона спокійно, проте голос видає внутрішню вібрацію. Вітер уже не доносить до нас звуки ор! кестру, а лише пахощі соснового лісу: – Скажіть, пані, чи знайомі в Півден! ній Америці, де ви були останнім часом, з репертуаром Ваґнера? – Знають і цінують не лише ранні тво! ри, а й тетралогію, справжнього Ваґнера. Для мене це було приємною несподіван! кою. Я не думала, що аргентинці мають достатню інтелектуальну підготовку. – А насправді... – А насправді вони віддають перевагу серйозній, складній, а не простій музиці. Вони, приміром, обожнюють вашого ве! ликого та багатостраждального Каталані. Вітер мовчить, море, мов підліток, який засинає, легко похропує. Це стан, ко! ли накочуються спогади, стан, коли душа мимоволі ступає по шовковистому сліду минулого, яке, за словами Анрі Батая, пос! тає перед нами. І Саломея Крушельницька поринає у спогади: – Які величні, які розкішні театри в Буенос!Айресі! (в оригіналі помилково заз! начено Нью&Йорка – О. Б.). Яке ідеальне поєднання публіки та сцени! Вистави ви! конувалися чудово: диригенти Тосканіні та Манчінеллі, хори “Ла Скала”, співаки найвищого класу... Я намагаюся зробити комплімент, ска! завши: “Ви також були серед них, синьйо! рино, і були, мабуть, найславетнішою спі! вачкою!” Але вчасно зупиняюся, розумію! чи, що комплімент був би зайвим, і що пе! ред великою синьйориною я виглядав би незграбним, дуже незграбним, тому про! мовчав. – А публіка найелегантніша, яку я ко! Соломія Крушельницька – Ельза в опері Ріхарда Ваґнера “Лоенгрін” ли!небудь бачила. Один абонемент коштує не менше тридцяти!сорока тисяч на сезон. Жінки щовечора змі! нюють свої парфуми та коштовності. І найприємніше, що найбільша та найкраща частина цієї публіки – іта! лійці: на берегах Ла!Плати розмов! ляють італійською, співають італій! ською, всі розуміють. І це втішає. – Спасибі за Італію. – Тому що я не італійка? – О, ви сестра наша по духу! – …Цього року також забажали змінити репертуар у Буенос!Айресі, запросили “Опера комік” з Парижа. Проте слід очікувати, що незабаром її місце знову займуть італійські ар! тисти. Натомість італійське мистец! тво майже заборонене в Росії: тепер росіяни хочуть переробити його для себе. Вони переклали італійські опе! ри російською, вони запрошують ро! сійських співаків, російських музи! кантів: це справжня націоналістична революція. А музичне виробництво різко зросло. Італійська музика та італійські артисти нині там мають лише один театр, де, боляче визнава! ти, зиск витіснив мистецтво та пос! тавив на його місце комерційні пот! реби. Навіть англійці намагаються пристосувати італійську оперу під се! бе, але це буде складно зробити, ос! кільки їхня мова не найкраще підхо! дить для відтворення модульованих і мело! дійних звуків. Вечірні тіні густішають, ховаючись у складках пурпурового шовку, що огортає Саломею Крушельницьку, яка тепер із прудкими й сильними руками, складени! ми на грудях, з прекрасною гордою голо! вою, трохи закинутою назад, здається ме! лодійним синтезом тірренського вечора: – Театр, про який я шкодую, що закри! ли, – це “Дон Карлос” у Лісабоні: добрий театр і хороша публіка! Португальці та іс! панці дуже люблять італійських співаків: їхніми мовами могли би бути чудові перек! лади, але вони віддають перевагу італій! ській. Також у Каїрі я побачила велику прихильність до Італії. У мене складалося враження, що співаю в Італії: публіка май! же італійська, але хедивові одаліски, які приходили до театру із закритими облич! чями, розвіювали цю ілюзію. Я хотіла по! бувати в гаремі, але мені сказали, що буду розчарованою, оскільки і він уже європеї! зований. – А ви таки розчарувалися! Тінь усмішки змусила мене замовкну! ти... – У Каїрі я зустріла кількох пашів: во! ни також європеїзовані, розмовляють французькою, дотепно жартують. Від єгиптян у них залишилася хіба що феска. – …і душа. Можливо. Спалах непроникливої таємниці буття раптом викликав мовчання... – І що тепер, синьйорино? – А тепер я відпочиваю. А восени поїду до Лондона та Північної Америки. Тих країн я не знаю... І знову комплімент прилипає до моїх губ, і знову я встигаю його відсунути. Чу! дова артистка, гарна та молода пані підве! лася. І богиня дала зрозуміти, що вона справжня. Яка богиня! О, яке море сумне тепер, коли не стало світла! А. Рагьянті “Viareggio”, тірренський морський і кліматичний журнал, 6 серпня 1911 р. Переклад з італійської О. Балабка
Ексклюзив · “Її голос, здавалося, створений для того, щоб налякати оленів. Її голос був диким і містичним, таким, яким її наділила природа”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Бруно Баріллі: “До сьогодні я не маю спокою”

Я вперше побачив її на сцені, коли ме! ні було вісімнадцять. Отже, тридцять років відділяють мене від того далекого вечора. Тридцять років помилок, відкриттів, бігу та знехтуваних доль. *** На сцені Саломея Крушельницька була молодою квітучою дівчиною, палкою і по! тужною амазонкою. Її коліна були здатні зламати ребра коня. Це було створіння, народжене для бігу північними лісами. Її голос, здавалося, створений для того, щоб налякати оленів. Її голос був диким і міс! тичним, таким, яким її наділила природа. *** Я міг запізнати її, але не запізнав. Про! те Саломея Крушельницька, яка співала партію Ельзи в “Лоенгріні”, саме вона, за участі Вагнера, вона та мій учитель мате! матики спонукали змінити напрямок моєї кар’єри. Це був її дебют, що став моїм першим захопленням Вагнером. І співачкою. Але ця пристрасть була обопільною лише до Вагнера. *** Залишивши свої технічні вподобання, я звернувся до музики. У двадцять років почав вивчати сольфеджіо та грати на віо! лончелі. У двадцять один рік я втік до Ба! варії і там почав свою театральну кар’єру статиста в державних театрах. Тим часом Саломея Крушельницька здобувала пошанування нескінченними тріумфами в Італії. А я борсався в Німеч! чині від сцени до сцени в костюмі чи то то! реадора, чи розбійника. *** Поступово мюнхенські карнавали, пи! во, живописці, дешевизна і моделі змусили мене забути Саломею Крушельницьку. І ко! ли я, нарешті, вступив там до консерваторії у двадцять два роки, це стало лише профор! мою, щоб змусити замовкнути мого батька: музика більше не полонила мене. Я падав, я злітав, я не знав, чи мій день, що починав! ся омлетом, не завершиться кулею. *** Мої переживання ніколи не втомлюва! ли мене, моя втома ніколи не викликала у мене огиди. Тоді моє життя котилося дого! ри дригом, повне розпорошеності та без! ладу, тому я не можу його узагальнити. А історія із Саломеєю Крушельницькою від! даленіла, і я більше ніколи не згадував ні її, ні її обличчя. *** Коли вчора, почувши той голос, який я зовсім забув, той голос, який перевернув мою долю, той віддалений голос, трохи хрипкий, я підвів голову й подивився на сцену зали у Санта Чечілія, – там була Ельза, Ельза, вона була там! Але я її не за! пізнав. *** З цього приводу й знадобилася ота стисла автобіографія, щоб усі зрозуміли, що я нещасливий. І це правда. До сьогод! нішнього дня я не маю спокою. А оскільки інтимну інвентаризацію ми проводимо день у день, то настав час без! карно розчистити все, що з’являлося в ми! нулому. Саломея Крушельницька все ще гарна зовні, і якби не її голос, ви б дали їй тридцять років. Великий, але старіючий голос, що лине з великого, але водночас гарного рота. *** Інколи, особливо в низькому регістрі, ці звуки вириваються, наче з печі. На жаль, ми розуміємо, що після вогню йде дим, тож прийде холод і зима. Але залиш! ки гордого і нестримного темпераменту все ще живі в руладах старовинних італій! ських арій, якими відкривається програма. І глядачі аплодують їй. *** Моцарт, Шуман, Франц Шуберт, мело! дії Равеля, “По гриби” Мусоргського і “Бузок” Рахманінова енергійно витворю! ються тим її голосом, який одного дня так зачарував мене, і набувають міцного тер! пкого смаку. *** Її шляхетного інтелекту та незгасної ау! ри славетної артистки, жаданої у публіки, вже досить для успіху концерту. Ще до завершення програми я покинув своє місце. У сусідньому коридорі Сало! мея Крушельницька, яка збиралася знову вийти на сцену, проходячи повз мене, тор! кнулася мене своєю чорною сукнею. *** Вона така ж, як я, висока, щира, добро! зичлива, проста і мила, коли це потрібно. Тієї чарівливої миті я міг би назватися, по! говорити... І це було б помилкою. Та й най! більше, що я в неї міг запитати: синьйоро, ви віддаєте перевагу трабукко чи тоскан! ському з Флоренції? Але було вже пізно. Ось і цього разу я міг познайомитися з нею, але не наважився. Прощавай, Саломея Крушельницька, прощавай назавжди… Бруно Баріллі (Фано, 14 грудня 1880 – Рим, 15 квітня 1952) – італійський пись* менник і музичний критик. Народився 1880 року в родині художника. У Пармі (тут, ймовірно, він і почув Соломію Крушельниць* ку, яка 1898 року дебютувала на італійській сцені) почав вивчати музичну композицію в консерваторії Арріго Бойто. Потім продов* жив навчання у Мюнхені. Але згодом вирішив присвятити себе музичній критиці. У Мюн* хені Баріллі познайомився з сербською сту* денткою Даніцею Павлович (онукою короля Петра Карагеоргійовича), з якою пізніше од* ружився і від якої мав дочку, відому худож* Бруно Баріллі ницю Мілену Павлович&Баріллі. Повернув* шись 1910 р. до Італії, почав створення трьохактної опери “Медуза” на лібрето О. Шанцера, що в 1914 р. перемогла на конкур* сі в Мілані, але твір так і не було виконано. Його інша опера – “Емірал” (лібрето композитора) вважається найуспішнішою. Її було відзначено на Римському конкурсі му& зичних творів під головуванням Джакомо Пуччіні. 1919 р. Баріллі заснував журнал La Ronda в Римі, куди переїхав. У цьому виданні вів постійну колонку під назвою Delirama. Поряд з музичною критикою писав прозу. 1929 року створив серію оповідань під назвою “Il Paese del melodramma”, позначений його великою пристрастю до італійської класич& ної опери, надто – до Джузеппе Верді. Стаття Б. Баріллі надрукована у 1929 році під назвою “Саломея Крушельницька в Санта Чечілі”. Переклад з італійської О. Балабка
Пряма мова · “Я дуже хочу, аби врешті всі зрозуміли, на якій землі живуть, і повернулися до всього українського обличчям і серцем”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ССввііттллааннаа М МИ ИРРВ ВО ОД ДАА:: “Українські романси неможливо співати байдуже”

У другій колонній залі Київського академічного театру “Колесо” відбулася низка вечорів українського романсу народної артистки України Світлани Мирводи. Сьогодні пані Світлана – гостя “СП”. – Якими для вас були перші мі* сяці війни? – Як і для багатьох українців, війна для мене почалася ще у 2014 році. У складі різних груп я їздила з концертами на передову. Щодо повномасштабної війни, то скільки б не було прогнозів, все одно вона почалася неочіку! вано і страшно. Найбільше ляка! ло те, що я не знала, що робити. Знайомі пропонували виїхати за кордон, але я була не готова і від! мовлялася. Передавала для тероборони якийсь одяг, хоча цього мені зда! валося замало. Аж тут надійшла пропозиція поїхати в Болгарію. Голова секретаріату громадської організації “Україна!Світ” Алла Кендзера підказала, що там мож! на буде робити щось корисне. У місті Бургасі багато вимушених переселенців з України, зокрема, мами з дітьми, літні люди. Для них можна буде влаштовувати концерти, творчі зустрічі. Це дало мені поштовх, і я зрозуміла, що можу зайнятись улюбленою творчою роботою. Запам’ятався перший кон! церт у Болгарії. У холодному го! телі я зібрала матусь і дітей, стар! ших людей. Спершу пробувала співати стрілецькі романси, та вони викликали лише сльози. Зрозуміла, що для людей, які пе! режили стрес, потрібно співати щось інше. Не забуваючи, що йде війна, до концерту потрібно до! лучити й оптимістичні твори. Згодом знайомий художник Володимир Сторозум, який дав! но мешкає в Бургасі разом із дру! жиною Лідією, запросив мене на відкриття виставки “Видатні ук! раїнці та болгари”. Під час пре! зентації виставки місцева еліта збирала кошти для українських переселенців. Я розмістила інформацію про свій концерт у соціальних мере! жах. Її побачила співачка Катя Бужинська, яка мешкає в Софії і активно підтримує Україну кон! цертами. Разом ми зробили кон! церт у місті Кітені. Після цього я записала пісню “По той бік вій! ни” прямо на березі моря – для підтримки Маріуполя. Моя творча діяльність у Бол! гарії тривала. Була приємно зди! вована, коли почула, як україн! ські діточки, яким лише по чоти! ри!п’ять років, співали “Червону калину”. Якось до мене підійшла одна мама і сказала, що її син хо! че заспівати цю пісню, записати на відео і відіслати в Україну. Ма! ма хлопчика попросила, аби я підтримала його акомпанемен! том на гітарі. Коли ми почали ре! петицію, це почули інші діти, які теж виявили бажання співати. Так утворився гурт, який я назва! ла “Сонценята”. Разом ми вивчи! ли не один, а чотири куплети піс! ні, та виконували її під час різних концертів. Скрипалька з Чернігова Ла! риса Данилевська запропонувала щоранку виконувати Гімн Украї! ни. Перед сніданком ми виходи! ли на балкон і починали з пані Ларисою наш Славень – вона на скрипці, а я співала. До нас долу! чалися люди. Щойно скінчилася програма, відразу повернулася додому. Зі! знаюся, мала можливість побува! ти у 16 країнах. Їздила туди пра! цювати або відпочивати. Але жи! ти я хочу тільки в Україні. Першого червня я приїхала до Києва. За цей час трохи окріпла, і почалася робота. Запам’яталося відкриття виставки світлин марі! упольського фотохудожника Єв! гена Сосновського “Маріуполь – місто мужності й звитяги”. Вра! зив мене маріупольський хлоп! чик, який вів свого щоденника у сховищі, а тепер приїхав з Євге! ном до Києва... Стала записувати пісні. Я пе! реконана, що ми, люди мистец! тва, сьогодні не маємо права на відчай чи гнітючий стан. Мис! тецтво в такий складний час по! винно бути разом зі своєю краї! ною та її Збройними Силами. – А як вас звела доля з Київ* ським академічним театром “Ко* лесо”? – Щойно приїхала з Болгарії, як до мене зателефонувала адмі! ністраторка театру: “Пам’ятаєте, ви були у нас рік тому, і ми зроби! ли для вас невелику екскурсію те! атром. Біля камінної зали ви ви! гукнули: “От якби тут влаштува! ти вечір українського романсу!” То ви готові до такого вечора?” Ми зустрілися. Я сказала, що мені потрібен актор!ведучий. Мала певні напрацювання щодо історії українського романсу, але потрібно було здійснити певну підготовчу роботу. Мене познайомили з актором і режисером Анатолієм Сухано! вим. Його зацікавив цей проєкт, і ми почали працювати. Наприкін! ці липня була здача програми. Я запросила своїх друзів, акторів, однодумців. Усі сприйняли її ду! же тепло, і це надихнуло до по! дальшої роботи. Наші виступи відбувалися у вихідні. Люди, які мандрують Андріївським узвозом, можуть бачити афішу “Аристократичний салон українського романсу “Ро! манс PRO…”. Щоразу після цієї вистави (саме вистави, а не концерту) до мене підходили вдячні глядачі. Кажуть, що почули ті мелодії, які у нас вкрали рашисти і зробили своїми романсами, дізналися про ті романси, які вважалися народ! ними, але насправді мають авто! рів. Великий інтерес у публіки викликало й те, що автори сучас! них романсів сиділи в залі. Іноді я трохи змінювала про! граму, враховуючи те, хто з авто! рів завітав на нашу виставу. Роби! ла це для того, аби мій виступ був цікавим і для тих, хто завітав до нас вдруге. Крім цього, я щоразу змінювала свої сукні. Власне, збулася моя давня мрія – живий звук, спілкування з глядачем “очі в очі”. А сам романс неможливо співати байдуже. Ро! манс – це справжня свобода, ве! ликі можливості для виконавця. Романс – результат роботи трьох людей – композитора, поета і ви! конавця. Виконавець повинен відчути романс серцем і душею, передати це як свою історію. Пев! ною мірою це і акторська гра. Мене ця тема вабила давно. Ще далекого 2011 року я провела у Львові майстер!клас для учас! ників Міжнародного фестивалю українського романсу імені Квіт! ки Цісик, володаркою гран!прі якого стала Оксана Муха. Вже то! ді я говорила, що головне для ви! конавців романсів – душа, щи! рість, а те, що ти виконуєш, треба щоб йшло від тебе особисто. Виконувала романси під час своїх концертів і раніше. Але хо! тілося, щоб не було ніякої апара! тури. Лише живий звук бандури або гітари. Для романсу комфор! тний невеликий зал, не більше ніж на 40 осіб. І саме Камінна за! ла театру “Колесо” ідеально пі! дійшла до цього проєкту. Не знаю, як складеться доля цього спектаклю. Люди хочуть його ще раз побачити. Мені б теж було приємно виступити знову. – Будь ласка, зупиніться де* тальніше на програмі вистави. – Починаю з історичної до! відки. Ще з ХІІІ сторіччя роман! си виконували мандрівні музи! канти на теренах сучасної Іспанії. Вже потім вони дійшли і до коро! лівських дворів. Першим виконую романс “Не питай, чому в мене заплакані очі”, який багато хто вважає на! родним, проте текст написав Іван Огієнко. А в 1906 році цей вірш надрукувала одна з патріотичних київських газет. Тут автор висло! вив свої почуття до рідної землі, адже змушений був емігрувати. Текст був дещо змінений, тепер це звернення до коханої людини. А мелодію склав народ. Романс на слова Левка Леп! кого “Прощаюсь, ангеле, з то! бою” актуальний у наш час, адже багато людей втратили своїх ко! ханих через цю кляту війну. Розуміла, що ці два твори сумні. Треба було дещо змінити настрій. Тому далі виконала “За! грай ми, цигане старий” на вірші Сидора Воробкевича. А перед цим ведучий Анатолій Суханов згадував про твори і багатогранну діяльність Григорія Сковороди. Разом ми виконали кілька купле! тів із солоспіву на вірші Григорія Савича. Згодом переходимо до сучас! них романсів – “Звучи мені сона! тою” на вірші моєї подруги Зої Кучерявої. А ще співала візитівку моєї творчості – міський старо! винний романс “Грона акації”. Багато хто помилково думає, що це російський романс. Під час концертів мені не раз казали: “А моя бабуся співала цей романс з дещо іншим текстом, але теж ук! раїнською мовою”. У деякий вер! сіях згадується Андріївський узвіз, солов’ї, українська ніч. І соловей! ко саме “наспівував”, а не “нас! вистывал”, як у росіян. Звороти мелосу цього романсу притаманні українському сприйняттю і укра! їнському написанню мелодії. У нас було вкрадено багато мелодій. Ті ж “Айстри білі” – це ще один старовинний україн! ський романс. Мене дивувало в дитинстві, коли дорослі за столом співали “Вот кто!то с горочки спустился”. Розуміла, що слова ніякі, а мелодія гарна. Вже потім дізналася, що цю мелодію у нас теж нахабно вкрали. Представлена у виставі і твор! чість Тараса Шевченка. У першо! му відділі – романс на його вірші і музику Федора Надененка “На! що мені чорні брови”, який вва! жається народним. А під гітару співала романс “Якби зустрілися ми знову” на музику сучасного композитора Олександра Тка! ченка. Потім Анатолій розповідав, що і тепер створюються романси про війну, адже нам це болить. Я теж виконувала одну з пісень на цю тему на вірші Олександра Ба! лабка чи Тетяни Левицької. У виставі лунає київський ро! манс “Прилетіла канарейка”, му! зику до якого написав Володи! мир Губа, а слова – Валерій Ку! рінський до фільму “Дід лівого крайнього”. Головну роль вико! нував Микола Яковченко. Також у цій стрічці знімалися Костян! тин Степанков, Борислав Брон! дуков, Антоніна Лефтій. За вели! чезним столом збиралася родина і друзі, і звучав цей романс, гості передавали гітару один одному і співали. Настільки щемливо. Ось справжні кияни, для яких рідна мова українська. Завжди, коли ми з Анатолієм співали цю пісню, до нас долучалися глядачі. У програмі лунає прекрасний романс на слова Олени Теліги і музику Віктора Ліфанчука “До! рогий мій”. Звучить кілька сучас! них романсів на вірші Ніни Ді! денко, Валентини Швежикайте, Владлена Ковтуна, Тетяни Че! реп!Пероганич, а закінчували ці вечори “Гуцулкою Ксенею”, яку ми з Анатолієм виконували кіль! ка разів, бо народ любить цю піс! ню і підхоплює. Це пісенне дійство триває приблизно півтори години. Жод! ного разу не бачила у глядачів байдужих облич. Хтось усміхався, хтось іноді плакав, хтось підспі! вував, а хтось просто уважно слу! хав. – Неможливо не звернути ува* гу на ваш вишуканий одяг. – Не весь одяг новостворе! ний, але дещо моя кравчиня зро! била спеціально для цього спек! таклю. Я зріднилася з цим жан! ром ще під час навчання в кон! серваторії. Однак тоді не вистача! ло репертуару. Кожен вечір я змінювала по дві сукні. Якщо будуть нові вис! тави, то треба буде думати про новий одяг... (усміхається). У мене прекрасна творча майстриня. Ми не шиємо з чис! того відрізу тканини. Спершу я розповідаю, що хочу, вона додає свої ідеї, докуповуємо тканину чи якісь аксесуари до того, що вже маю. Вражаю, що у нас виходять аристократичні сукні. – Привертає увагу портрет на стіні... – Це робота волинського ху! дожника Валентина Данилюка, якого, на жаль, вже немає з нами. Це був справжній патріот. Спо! чатку він жив в Івано!Франків! ську, потім повернувся до рідної Волині, де на землі своїх прадідів поблизу Ковеля збудував власни! ми руками будинок, у якому лю! били збиратися українські митці. Він був у мене на концерті в Ковелі, запропонував намалюва! ти мій портрет. Загалом зробив не лише портрет, а й скульптуру з дерева, яку назвав “Муза”. Ця картина має назву “Україночка”. Запропонувала режисерові вико! ристати її під час вистави, Анато! лій сказав, що для антуражу це буде надзвичайно цікаво. Приносила вази, бо в залі обов’язково були автори, і ми да! рували їм букетики з калини чи чорнобривців. Одна глядачка так описала наше дійство: “В одній вазі п’ять колосків, в другій – чорнобривці. Портрет українки, бандура, гітара і цей одяг. Це така наша атмосфера, якої зараз дуже! дуже бракує”. Після першої вистави мені за! телефонувала однокурсниця з Луцька і сказала, що вони з чоло! віком у захваті від романсу на слова Олександра Олеся “Лю! бов”. Вона надіслала мені цей ро! манс, я в нього просто закохала! ся. Швидко вивчила і вже вико! нувала на наступних виставах. Рада, що цей проєкт спонукав мене до створення нових робіт. Ця програма стала немов части! ною моєї душі. Мені здається, що зараз наби! рають обертів саме твори патріо! тичного спрямування. Ще до по! чатку повномасштабного втор! гнення Росії багато артистів пе! реймалися війною. Їздили на пе! редову, писали на цю тематику. А інші робили вигляд, що у нас ні! чого не відбувається. Вони пояс! нювали, що їхнє мистецтво про високі почуття. Але не можуть бути високі почуття без зв’язку з тим, що відбувається з нашим суспільством, народом. Не мо! жуть бути окремо квіточки і ко! хання та війна. Можливо, сьогодні хтось пе! регляне свою діяльність, реперту! ар, ставлення до мови, хоча все повинно було змінитися ще у 2014!му. Українська мова має бу! ти не лише тому, що вона держав! на. Це мова нашого коріння, на! ших правіків. Вона йде з душі, серця, це наш український код. – Над чим ще працюєте? – Нещодавно записала нову пісню з народним артистом Ук! раїни Олександром Василенком. Зйомки робили у Пущі!Водиці та Андріївському узвозі. Можливо, скоро буде поїздка до військових. З вірою, надією та любов’ю звертаюся до всіх українців. Я ду! же хочу, аби врешті всі зрозуміли, на якій землі живуть, і поверну! лися до всього українського об! личчям і серцем. Україна прокинулася, проки! нувся давній козачий дух. Я бачу це в очах наших захисників, які пішли добровольцями на війну. Бажаю нам української Перемо! ги, щоб ми дожили до справ! жнього розквіту рідної держави. Бо немає такої країни у світі, як Україна. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
16 Цікаво знати · “За цією кулінарною збіркою стоїть доволі копітка й професійна робота упорядника і україноцентричного чоловіка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Чийого авторства кулінарна книжка Зиновії Клиновецької “Страви й напитки на Україні” (1910) (Фрагмент книги “Біблія борщу”, яка готується до друку у видавництві “Ярославів Вал”)

У “Біблії борщу” – майже 700 рецептів борщів зі 140 польських, білоруських, українських і російських кулінарних книг із 1682 по 2020 рік. Авторка опрацювала понад 300 кулінарних книг у пошуках рецептів. Це перша в світі антологія українського борщу. Кожна книжка супроводжується авторським коментарем. Видання науково-популярне для всіх, кого цікавить вітчизняна історія і кулінарія. Світлана КОРОНЕНКО У післямові до цієї книжки етнограф Лідія Артюх написала: “Книга З. Клиновецької “Страви й напитки на Україні” (Київ – Львів, 1913)… є першою справжньою кулінарною (поварською) книгою в Україні у повному розумінні цього слова, де зібрано тисячу рецептів національної кухні. Авторка використала матеріали, зібрані своїми попередниками у різних районах України, включила у книгу рецепти не лише селянської, але й шляхетської кулінарії, десятки рецептів напівзабутої козацької кухні. Клиновецька, на відміну від попередників, подає не лише описи виготовлення страв, але й основні принципи розкладки вихідних продуктів, а подекуди і їх точне дозування”. Далі пані Артюх зазначає: “У першому розділі – “Борщі та юшки” – зібрано п’ятдесят сім перших (рідких) страв, з яких найбільш виразними можна назвати традиційні українські борщі – це унікальне явище, яким по праву може пишатися народна побутова культура. Як відомо, навіть у одній національній культурі не може існувати лише одна-єдина для всієї етнічної території форма якогось елемента культури, – вона завжди багатоваріантна. Ми бачимо і у Клиновецької ряд борщів, об’єднаних одним принципом приготування, але й відзначених багатством різновидів: борщ волинський, чернігівський, кубанський, київський, а також борщ з потрухами, борщ пісний і т. ін. Доречний і другий розділ – “До борщів та юшок”, у якому ми бачимо рецепти характерних для української кухні додатків до рідких страв: каш, галушок, пампушок, пиріжків, грінок та ін.”. Ця чи не найзнаменитіша україномовна кулінарна книга початку ХХ століття містить аж 11 рецептів борщу. Як автор на обкладинці її значиться Зиновія Клиновецька. Але зібрав і упорядкував книжку Борис Дубровський, який і заховався за цим псевдонімом. Цю таємницю відкрила Наталія Чапленко, авторка кулінарного словника з поясненнями “Українські назви з кухарства й харчування”, виданого у Нью- Йорку Союзом українок Америки, 1980-го. Чапленко написала у передмові до свого словника: “…автором її (тобто книги “Страви й напитки на Україні” – С. К.) був Борис Дубровський, який зібрав і видав куховарські приписи своєї тещі, як мене поінформувала Ізидора Борисова”. До речі, Ізидора Борисова – це молодша сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова. Щоправда, докладної інформації про самого Дубровського пані Чапленко не залишила. Але, схоже, в діаспорі це був знаний усіма чоловік. А сам Дубровський у передмові писав, що його книга “…має таке саме право на існування, як подібні книжки, писані іншими мовами. Але позаяк одно з завданнів українців нашого часу єсть націоналізування свого життя, то, крім чисто практичної мети, ця книга має бути одним з тих дрібних елементів, що сприяють повноті цілого в справі націоналізації”. У передмові до книги автор дякує й тим кулінаркам, чиї рецепти лягли в її основу: “При нагоді впорядниця висловлює свою щиру подяку пп-ням М. Щербатюковій, К. Гаркушенко, О. Шкляревській, що ласкаво дозволили використати їхні записи, і всім тим, хто допоміг при складанні цієї книги”. Хто з цих пань теща пана Дубровського, вже, мабуть, не скаже ніхто. Як не знаємо ми й того, ким був сам Борис Дубровський. Ясно лишень, що за цією кулінарною збіркою стоїть доволі копітка й професійна робота упорядника і україноцентричного чоловіка. Дослідники пишуть, що саме Зиновія Клиновецька (точніше, той, хто стоїть за цим псевдо) вперше зуміла в своїй книзі об’єднати кухні Галичини та Великої України, які дуже і дуже різняться й досі. З цієї взірцевої борщової “хрестоматії” від Зиновії Клиновецької цілі покоління авторів українських кулінарних книг активно переписують “хрестоматійні” рецепти українських борщів різних регіонів аж до сьогоднішнього дня. До речі, говорячи про регіональні рецепти українських борщів з книги Клиновецької, хочеться зауважити, що до неї в жодній кулінарній книзі не було борщів під назвою “волинський”, “чернігівський”, “київський”, “кубанський” тощо… Натомість були “малоросійські”, “українські”, “польські”, “литовські”… Тож, чи не вигадав упорядник книги ці “регіональні” борщі, аби в такий борщовий спосіб об’єднати українців, нагадавши їм про питомо українські регіони. До речі, чи не вперше Заклинська подає й рецепт гетьманського борщу. Треба б дослідити, чи й цей рецепт також не вигадка, бо занадто сучасним виглядає він своїми інгредієнтами… Переглядаючи рецепти страву книзі Клиновецької, хочу звернути увагу на рецепти страв, дуже подібних до українського борщу, але які не відносять до них: таратута, верещака, шпундра, бурачинка, поребрина… Можливо, це також були варіації борщів. До речі, шпундра, яку у російських кулінарних рецептурниках останніх двох століть упорядники називають “буряки” (саме “буряки”, а не “свекла”!), практично завжди сусідить з борщами. Іноді ці “буряки” нічим не відрізняються від борщу… Борщ гетьманський (скоромний) (на м’ясному бульйоні, з м’ясом, цибулею, перцем, лавровим листком, корінням, буряками, капустою, квасолею, картоплею, помідорами, сметаною) Наливши холодною водою 4 ф. поребрини або груднини, покласти 2 цибулини, кілька зернин хвехверу (перцю – С. К.), 2 лаврових листя і поставить, щоб сильно і швидко закипіло. Процідивши, обполоснуть мясо і поділить його. Покласти в казан чи рондель покришеного коріння, 4-5 буряків невеликих, мясо, налить юшкою і поставить варить. Скоро покришені буряки зварються, покласти розрізану на потрібне число частин капусту, посолить. Коли капуста звариться, додать од-варену окремо квасолю з юшкою і кілька картоплин. Кілька свіжих чи консервованих баклажанів (авторка баклажанами називає томати – С. К.) одтушкувать з маслом, протерти на сито і улить у борщ. Дать закипіти і заправити сметаною. Запрошуємо!
16 Цікаво знати · “За цією кулінарною збіркою стоїть доволі копітка й професійна робота упорядника і україноцентричного чоловіка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

29 вересня 2022 року о 16.00 в Національному музеї літератури України (вул. Б. Хмельницького, 11) відбудеться церемонія вручення Народної премії імені Т. Г. Шевченка художнику Олександру Мельнику, поетові Богдану Томенчуку, вченому та публіцисту Георгію Філіпчуку.

Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Цікаво знати · “За цією кулінарною збіркою стоїть доволі копітка й професійна робота упорядника і україноцентричного чоловіка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
16 Цікаво знати · “За цією кулінарною збіркою стоїть доволі копітка й професійна робота упорядника і україноцентричного чоловіка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Запрошуємо вас стати учасниками цієї події!

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Емблема «Просвіта»Просвітянин