Про-читання · “Автор репрезентував важливе для сучасної української та європейської медієвістики власне бачення розвитку української літератури”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Новий погляд на український літературний Ренесанс (Архієпископ Ігор Ісіченко. Історія української літератури: Середньовіччя. Ренесанс (ХІ–ХVІ ст.). – Харків: Видавництво Точка, 2021. – 643 с.)
Слово Просвіти, №33 за 2022 рік
Архієпископ, доктор філологічних наук, професор Ігор Ісіченко є знаним в Україні та світі медієвістом, дослідником давньої української літератури. З 1981 року він викладає курс історії української літератури у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. Його перу належить ряд підручників, монографій, наукових статей. Він є членом ПЕН Україна. З 1993 до 2020 рр. обіймав посаду архієпископа Харківського і Полтавського Української Автокефальної Православної Церкви. Від початку повномасштабної війни з рф Владика залишався і залишається в Харкові, продовжуючи працювати і провадити церковні богослужіння.
Оксана СЛІПУШКО, доктор філологічних наук, професор, завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості КНУ ім. Т. Шевченка Нова книга Ігоря Ісіченка стала сучасним поглядом на давню українську літе! ратуру, репрезентувала авторські позиції щодо найбільш актуаль! них і важливих питань сучасної медієвістики. Насамперед книга є одним із перших наукових і навчальних видань, в якому добу українського літературного Рене! сансу (Відродження) репрезенто! вано як самодостатню, повну в історії національного письменс! тва. Таким чином автор запере! чив думку Д. Чижевського про так звану “неповноту” україн! ської літератури та відсутність уній епохи Ренесансу. Саме націо! нальне літературне Відродження дає всі підстави інтегрувати нашу літературу в тогочасний європей! ський культурний і літературний простір. У своїй праці Ігор Ісіченко розвинув та узагальнив існуючі традиції, а також критично ос! мислив наявні праці. Загалом представлено у книзі цілком но! ве, відповідне викликам і вимо! гам сучасності бачення завдань і місії української медієвістики. У вступі до підручника автор осмислює феномени книжності, письменства, літератури, об’єкт їх вивчення. На його думку, “принциповою відмінністю цієї ранньої української літератури від письменства нового часу була цілковита відмова від художньої вигадки” (с. 8). Загалом літерату! ру ХІ–ХVІ ст. називає цілком правомірно літературою факту. Не всі писані тексті періоду від! носить до масиву літературної творчості, даючи при цьому влас! не визначення поняття “літера! турний текст”. Це – “графічний еквівалент словесного повідом! лення, який оприявнює знако! вий зміст повідомлення, виводя! чи його предмет поза межі пов! сякденної дійсности в сферу ширших узагальнень. Літератур! ну творчість ХІ!ХVІ ст. не можна розглядати як засіб семіотизації мовної діяльности людини” (с. 9). Згідно з концепцією Ігоря Ісі! ченка, історія літератури має роз! глядатися в структурі літерату! рознавчих дисциплін. Історію лі! тератури визначає як наймолод! ший “складник літературознавс! тва” (с. 11), що почала формува! тися в ХVІ!ХVІІІ ст., коли з’явля! лися перші історії національних літератур. Не деталізуючи наявні думки щодо походження етноніму “Русь”, дослідник для вивчення історії української літератури важливим називає те, що “на по! чаток існування нашого пись! менства цей етнонім уже міцно закріпився за слов’янськими племенами, які об’єдналися у Ве! лике князівство Київське довко! ла полян” (с. 28). Як правомірно міркує автор, після того, як Мос! ковське царство почало назива! тися Російською імперією, у ХУ! ІІІ ст. відбулося переосмислення і переусвідомлення давніх грець! ких термінів. Оскільки на озбро!
єнні московського царства вони набули характеру пропагандист! ського, утверджували ідеологію Російської імперії, виділилися терміни Великоросія та Малоро! сія. Усе це “обумовило поступову відмову від них українських авто! рів. За альтернативу назві “Русь” вони поширять у ХІХ ст. назву “Україна” на весь життєвий простір нашого народу й стануть називати себе “українцями”, ви! мушено відмовившись від само! назви “русини” через її присво! єння росіянами” (с. 29). А факт виникнення руської мови Ісічен! ко вважає результатом інтеграції українських говорів. Вона фор! мувалася у середовищі україн! ських міст, насамперед Києві. У підручнику детально аналі! зується проблема періодизації лі! тературного процесу. Автора, книжника Ісіченко називає від! правником інформації, читачів називає її реципієнтами, сприй! мачами. На його думку, Серед! ньовіччя є літературою традиціо! налістичною, де закріплювалися жанри, змінювався романський стиль на готичний. Наголошує на міжнародному контексті україн! ської літератури, впливах інших культур на формування києво! руської книжності. Торкається також суспільних вимірів побуту! вання літературного твору. Літе! ратуру розглядає за власною пері! одизацією. Так, розділ І присвячений до! бі Середньовіччя – “Середньо! віччя (кінець Х – середина ХV ст.)”. Визначальний жанр літопи! су називає “документом локаль! ного характеру”, що “поступово переростає в державну хроніку, покликану закріпити в історич! ній пам’яті найважливіші події суспільного життя” (с. 73). Ігор Ісіченко виокремлює Раннє Се! редньовіччя (до кінця Х ст.), що є умовним, адже достовірні пам’ятки відомі з середини ХІ ст. Зріле Середньовіччя окреслює ХІ–ХІІІ ст. Домінуючою рисою періоду називає те, що “історич! не минуле Руси постійно присут! нє в творах як основа розвитку, гарантує збереження її етнокуль! турної ідентичности” (с. 85). Піз! нє Середньовіччя окреслює ХІV! ХV ст., коли “Русь входить у Піз! нє Середньовіччя зануреною в переживання цивілізаційної ка! тастрофи, принесеної перемож! ним монгольським походом на Захід” (с. 87). Наголошує, що культура і література княжої Руси суттєво вплинула на Литовське князівство. Особливо приділяє увагу церкві: “Руська ієрархія шу! кає шляхи інтегрування в загаль! нохристиянську спільноту зі збе! реженням власної конфесійної ідентичности” (с. 91). Загалом увага до церковного життя, ролі та місії церкви у формуванні книжності займає у праці значне місце, що зумовлено статусом ав! тора як Владики. Детально у підручнику про! аналізовано готичний стиль з йо! го символіко!алегоричним спо! собом зображення, ірраціоналіз! мом, увагою до людини та її по! чуттів. Орнаментальний стиль називає його похідною. Зазначає дидактизм творів, де перевага віддається “повчальним інтер!
претаціям притчевого характеру” (с. 93). Окремий розділ присвяче! но Біблії як “великому коду” лі! тератури Середньовіччя, функці! онуванню біблійних текстів у культурі руського середньовічно! го простору. Детально говорить і про значення візантійської спад! щини у літературному житті Ук! раїни. Зокрема, ораторської й учительської прози, аскетичних творів, житій святих, апокрифів, хронографів, природничо!по! вчальних і оповідних творів. Се! ред учительної та ораторської прози приділяє особливу увагу “Слову про Закон і Благодать” Іларіона, творчості Феодосія Пе! черського, “Повчанню” Володи! мира Мономаха, творчості Кли! мента Смолятича, Кирила Турів! ського, “Слову” (Молінню) Да! нила Заточника, анонімному тво! рові “Слово про погибель Руської землі”, проповідям Серапіона. Далі подає аналіз творчості мит! рополита Григорія Цамблака, ін! тегруючи її у контекст русько!ук! раїнської культури і літератури. Наголошує на його ролі у розбу! дові руської церкви. Далі автор подає огляд русь! кого літописання, зазначаючи, що “для середньовічних книжни! ків термін “літопис” був не за! гальним окресленням окремих подібних за своїм складом і побу! довою творів, а певною дискур! сивною стратегією, що передба! чала злиття окремих інформацій про суспільно важливі події в єдиний синтетичний текст” (с. 258). Жанр літопису називає ком! пілятивним, зведення тут пода! ються з різних джерел. Репрезен! товано такі пам’ятки, дискусій! ний “Літопис Аскольда”, а також найдавніше київське літописне зведення, перше і друге Києво! Печерські літописні зведення, “Повість врем’яних літ”, Київ! ський літопис, Галицько!Волин! ський літопис, Литовсько!Руські літописи. Таким чином представ! лено генезу середньовічного киє! воруського літописання, наголо! шено на його державотворчій мі! сії. Акцентовано увагу на житій! ній літературі, княжих і монаших житіях. Останні проаналізовані особливо детально, що відобра! жає домінантні наукові зацікав! лення автора та його власну жит! тєву позицію і місію. Велика увага приділяється і Києво!Печерському патерику, який Ігор Ісіченко називає най! важливішою пам’яткою україн! ської агіографії: “Поява Києво! Печерського патерика стала нас! лідком засвоєння київським мо! нашеством східної християнської аскетичної традиції та унорму! вання чернечого життя відповід! но до уставу константинополь! ського ігумена Феодора Студита з урахуванням реалій руського Се! редньовіччя” (с. 365). Досліджен! ня паломницької літератури доби Середньовіччя основується на те! зі про те, що “досвідчення доро! ги, споглядання священних ре! ліквій, входження в простір біб! лійного чи історико!церковного передання переживається як ду! ховний акт, вихід у пограниччя землі й Неба” (с. 395). Ведучи мо! ву про “Слово о полку Ігоревім”, автор подає історію досліджень пам’ятки і розглядає дискусійне питання автентичності твору. На! голошує на його жанровій само! бутності й відмінностях від інших текстів через потужний вплив на нього поетики народної культу! ри. Текст містить елементи тра! диційної слов’янської міфології, “часом навіть говориться про ме! жовий характер “Слова”, поєд! нання в ньому елементів писем! ної та усної словесності” (с. 418–419). На думку автора, сюжет і пое! тика твору будуються на симво! лічних уявленнях, загалом текст не вписується в середньовічну систему жанрів. Аргументом на користь автентичності Ісіченко цілком закономірно вважає від! криття тексту “Задонщини”, в якій присутні ремінісценції “Слова о полку Ігоревім”. Проте відсутність оригіналу пам’ятки зумовлює дискусії щодо її автен! тичності. Загалом Ігор Ісіченко чітко визначає важливість при! сутності “Слова о полку Ігоре! вім” у духовному житті України протягом 200 років, що є домі! нантним чинником розвитку на! ціонального письменства. Саме це визначає “непроминуще місце “Слова” в історії української лі! тератури — незалежно від того, чи це справді винятково талано! витий скалок утраченого масиву середньовічного письменства, чи майстерна містифікація кінця ХVІІІ ст.” (с. 442). Розділ 2 підручника “Рене! санс (середина ХV!ХVІ ст.)” присвячено аналізу цієї епохи. Фактично одним із перших Ігор Ісіченко визначає присутність доби Відродження в українсько! му культурному і літературному просторі. Ренесансом він називає епоху в культурі та літературі Єв! ропи, “естетичні ідеали якої ви! значаються відродженням антич! ного ідеалу гармонійної, урівно! важеної краси, відкриттям самос! тійної цінности людини світу, се! куляризацією мистецтва та сус! пільного життя” (с. 443). Наголо! шує на культі індивідуальної сво! боди, інтелекту, художніх пошу! ках авторів. Виокремлює головні ознаки доби, зокрема акцентує увагу на світському характері культури, відродженні інтересу до античності, гуманістичному характерові. Базовою тут вважає філософію гуманізму з утвер! дженням особистості. Гуманізм Ігор Ісіченко розглядає як систе! му ідей і поглядів на людину, що бачиться головною цінністю. Ри! сою ренесансного світогляду на! зиває індивідуалізм. Приділяє увагу автор і ролі книгодрукуван! ня, шкіл. Зокрема, Острозької школи, Львівської братської школи. У підручнику визначено важливу роль Речі Посполитої у формуванні української культу! ри, адже загалом “серед руської шляхти переважало прагнення інтегруватися в загальнопольське середовище” (с. 465). У контексті Ренесансу Ігор Ісіченко розглядає також Рефор! мацію як “рух віднови християн! ської церкви, що проходив під гаслами повернення до апостоль! ської традиції, нібито порушеної в Середні віки” (с. 469). Харак! терними її рисами називає поши! рення релігійних ідей і рухів, суп! ротив авторитаризму в церкві. Наголошує на важливій ролі Пе! ресопницького Євангеліє 1556–1561 рр. як спробі перекла! ду Євангелія на українську мову з польської та чеської мов. У розді! лі 3 “Поетична творчість” автор розглядає творчість Юрія Дрого! бича, Павла Русина з Кросна, Се! вастяна Кленовича, Герасима Смотрицького, Андрія Римші, аналізує збірку віршів “Просфо! нима”. Далі подає аналіз поле! мічно!публіцистичної прози, на! зиваючи полемічну публіцистику в епоху Ренесансу “одним із най! динамічніших видів літературної творчости” (с. 529). Проблемати! ка цієї прози визначалася ідеями Реформації. Очевидно, можна подумати про розмежування Ренесансу і Реформації, подавати їх як пев! ною мірою окремі літературні пе! ріоди. Також Ігор Ісіченко наго! лошує на зв’язкові конфесійної приналежності та етнічних пріо! ритетів: “зміна конфесії майже неминуче спричиняла й зміну на! ціонального самоусвідомлення” (с. 531). Дуже детально розглядає життя і творчість Станіслава Орі! ховського. Далі автор подає ціка! вий і мало вивчений в Україні ма! теріал у підрозділі “Польські ім! пульси міжконфесійної полемі! ки”. Тут аналізує творчість Петра Скарги, Бенедикта Гербеста, Ост! розький гурток полемістів, зок! рема Герасима Смотрицького, Василя Суразького, “Апокрисис” Фристофора Філалета, Клирика Острозького, анонімний трактат “Пересторога” (традиційно ймо! вірним автором називає Юрія Рогатинця). Детально проаналі! зовано життя і творчість Івана Вишенського. Фактично цією книгою Вла! дика Ігор Ісіченко завершив створення нового курсу історії української літератури. 2011 року побачив світ його підручник “Іс! торія української літератури: епо! ха Бароко ХVІІ–ХVІІІ ст.”. А ни! ні вийшов підручник, присвяче! ний двом попереднім періодам – Середньовіччю та Ренесансу. Та! ким чином автор репрезентував важливе для сучасної української та європейської медієвістики власне бачення розвитку україн! ської літератури епохи Середньо! віччя, Ренесансу і Бароко (Х–ХVІІІ ст.). Книга є значним здобутком історії української лі! тератури, з’являючи авторитетну думку вченого щодо нашого дав! нього письменства.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
