Шістдесятники · “Під Києвом є свої Соловки, і людей там полягло не менше, тільки про це ніхто не знає”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Душа турботлива і роботяща
Слово Просвіти, №33 за 2022 рік
Ці відомості хвилювали і тривожили молодих митців. Саме перебування їх зіб! рань у кімнаті під номером 13 для декого носило зловісний характер. Лесь Танюк розпитав старих працівників палацу і діз! нався, що розстрілювали в шестикутному приміщенні під оркестровою ямою і в ко! ридорах. Перші знищення українських письменників відбулися в грудні 1934 року. Тоді загинули Олекса Влизько, Іван та Та! рас Крушельницькі, Кость Буревій, Григо! рій Косинка, Дмитро Фальківський та ін! ші. Ймовірно, їх тіла ще не вивозили у Би! ківню, а ховали просто біля палацу і на схилах вздовж вулиці Інститутської. Спів! робітники говорили, що заквітчані пагор! би – велика братська могила. Режисер Лесь Танюк знав про репресії не лише з промови Хрущова на ХХ з’їз! ді КПРС про розвінчання культу особи Сталіна. Батько його мами, Микола Ке! нінгсфест, радянський німець з лютеран! ської родини, за фахом юрист, був розстрі! ляний 1938 року. Тож тема репресій мала для нього глибоко особистісний характер. Перша масова акція Клубу творчої мо! лоді була присвячена саме репресованому режисеру Лесю Курбасу. 14 травня 1962 ро! ку в Жовтневому палаці Лесь Танюк зорга! нізував грандіозний вечір до 75!річчя гені! ального режисера. Вечір тривав 8(!) годин. Лесь Танюк виявив блискучі здібності ор! ганізатора і режисера. Надійшли десятки вітальних телеграм від колишніх березілів! ців і акторів з усієї країни. Приїхала дру! жина Курбаса Валентина Чистякова, але, травмована сталінським режимом, вона боялась говорити публічно. Виступали на! родний художник СРСР Анатоль Пет! рицький, який назвав літературу “порно! графією”, народні артисти СРСР Василь Василько, Мар’ян Крушельницький, Лесь Сердюк. Знамениті митці розповідали правду про розстріляного вчителя і това! риша. Це було справжнє повернення гені! ального митця українській культурі, його посмертний тріумф. Другий вечір, присвячений пам’яті драматурга покоління Розстріляного від! родження, Миколи Куліша, відбувся 21 грудня того ж року. Вечір було доручено вести одному з стовпів радянської влади, поету Миколі Бажану. “Вечір унікальний. Вів Бажан. Рукопис його виступу – у мене. Студенти мало не зірвали йому промови. Скаже кілька слів – а жорстока зала скан! дує: “Людина стоїть в зореноснім Кремлі, Людина у сірій військовій шинелі…” Жах! І лише коли він дійшов до “підвалів цього будинку, де катували Миколу Куліша…”, йому вдалося взяти їх у руки. Сильний
Петро ЗАСЕНКО
Сьогодні криваві скорботні жнива на нашому ратному українському полі – гри! мить війна. Бідніє наш час на прекрасних людей. Збідніли і ми – письменники і чи! тачі: 14 серпня на 84!му році життя пішов від нас Олесь Лупій – поет, прозаїк, драма! тург, культурно!громадський діяч. Він на! лежав до покоління шістдесятників, твор! чість якого стала активним прологом до Руху опору в Україні. Член СПУ, лавреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, літе! ратурних премій ім. Івана Кошелівця, ім. Дмитра Яворницького. Заслужений діяч мистецтв України. Нагороджений Орде! ном Святого Володимира Великого ІІІ сту! пеня, Орденом “За заслуги ІІІ ступеня”, медаллю Всеукраїнського товариства “Просвіта” “Будівничий України”. Народився Олесь (Олександр) Васи! льович Лупій 28 березня 1938 року в селі Нова Кам’янка Рава!Руського повіту (те! пер Жовківського району) на Львівщині. Ще в повоєнні роки разом з батьком заз! нав репресій. Під час вивезення до Сибіру йому разом із сестрою Марією вдалося втекти. Навчався у Новокам’янській, Рава! Руській № 1, Белзькій та Луцькій № 1 се! редніх школах. Після закінчення першого курсу Луцького медучилища за рекоменда! цією Спілки письменників України 1956 року вступив на філологічний факультет Київського державного університету імені виступ, задав тон”, – писав Лесь Танюк. У щоденниках Леся Танюка є декілька трагічних описів побаченого і пережитого від страшного спадку кривавого режиму. 2 липня 1961 року він детально описав вра! ження від своєї поїздки на Соловки. Про це він поділився з учасниками Клубу, бага! тьох це шокувало. 26 серпня 1962 року він пише про відві! дини лісу поблизу селища Биківня біля Києва. Після вечора Леся Курбаса до Леся Танюка підійшла схвильована заплакана жінка і повідомила, що під Києвом є свої Соловки, і людей там полягло не менше, тільки про це ніхто не знає. Разом з Васи! лем Симоненком та Аллою Горською вони вийшли на очевидця тих подій, який гово! рив, що в биківнянському лісі поховано приблизно 420 тисяч чоловік. Вони поїха! ли на вказане місце і в лісі побачили хлоп! чиків, які грали у футбол – за ворота їм правили людські прострелені черепи. Алла Горська відійшла і розплакалась. “А до цього опису не знаю, як і приступити… Кожен з нас трьох – Алла, я й Василь – відчули на собі доторк того світу… мертва земля, яка витискає все те з себе, – і на по! верхні її – вимиті з землі черепи, кістки, я знайшов старого військового ґудзика, а старий, що водив нас туди, вручив мені в’язку ключів – з печаткою НКВД…”. Про все побачене вони розповіли Івану Світличному та іншим учасникам Клубу. Було вирішено створити комісію для пере! вірки місць масових поховань розстріля! них у 1930!х роках. Написали листа “Ме! морандум” і подали до міськради. Лесь Та! нюк вирішив подати листа лише за своїм підписом. З того часу робота Клубу почала виходити за межі культурологічної діяль! ності і набирала рис суспільно!політичної організації. Це згодом стало підставою для заміни Леся Танюка на посаді президента на кандидатуру Віктора Зарецького, якого вважали більш поміркованим. Проте замі! на не дала бажаних наслідків і 1965 року влада припинила діяльність Клубу в офі! ційному форматі. Закриття Клубу відбулося також в бру! тальному стилі радянських чиновників. У відсутність Леся Танюка невідомі про! никли в кімнату, розбили бюст Миколи Куліша, пограбували, забрали папери, вір! ші, поламали рамки для картин і навіть би! ли гіпсом по фортепіано. “Тепер я на влас! ні очі побачив, що живу у колі погромни! ків і шпани. (…) Украли багато віршів. Шпані потрібні вірші Драча? Удар під дих”, – розпачливо писав Лесь Танюк. І хоча таке ставлення шокувало молодих митців, вони не збиралися припиняти ді!
Т. Шевченка. Згодом був старостою літера! турної студії імені Василя Чумака – СІЧ. Викладачі університету читали нам, студентам, лекції, користуючись дещо зау! ченою казенною термінологією, строго дотримуючись програмних академічних настанов. На заняттях літературної студії відчувалася розкутість, висловлювалися присутні вільно, дохідливо, навіть позна! чені вільнодумством. Тоді вже на заняттях літстудії головував Василь Симоненко. Ви! разно формувалася спільність літературно! журналістського осередку: Віктор Близ! нець, Іван Шпиталь, Микола Сом, Тамара Коломієць, Василь Діденко… Те студент! ське середовище було своєрідною школою творчого літературного навчання. Олесь Лупій відвідував лекції, але намагався не пропускати занять літературної студії. Працював у редакціях газет “Молодь України”, “Вечірній Київ”, “Літературна Україна”, звідки був звільнений за пози! тивну статтю “Собори душ людських” про відомий роман Олеся Гончара. У часи пе!
яльність Клубу. Катеемівці почали збира! тися у помешканні та майстерні Зарецько! го!Горської, оселі Івана Гончара та на квартирах шістдесятників, які стали справжніми новітніми мистецькими цен! трами інтелектуалів, людей вільної думки. Хоча ще були живі свідки чорних сто! рінок історії репресій, і книги письменни! ків Розстріляного відродження почали ви! ходити друком, радянська влада намагала! ся не поширювати інформацію про мас! штаб злочинів. Нові катастрофи, які відбу! лися на початку 1960!х років вже в часи “відлиги”, також замовчувалися. Про Куренівську трагедію в Києві шіст! десятникам було добре відомо, хоча в пре! сі про це не було жодного рядка. Ліна Кос! тенко, яка мешкала з мамою поблизу Ки! рилівської церкви на Куренівці, відзнача! ла, що власне, шістдесяті роки для неї роз! почалися з цієї трагедії. Через кілька днів після техногенної аварії 14 березня 1961 року, Лесь Танюк зробив запис початку лекції свого улюбленого вчителя, народ! ного артиста Мар’яна Крушельницького: “Спочатку прошу вшанувати жертв Баби! ного Яру. Дякую. Прошу сідати. (…) Це наслідок подвійності нашого життя. Одне за рахунок іншого. Бажання стерти слі! ди?”. Масові розстріли єврейського насе! лення Києва фашистами у вересні 1941 ро! ку у Бабиному Яру також не розголошува! лися. Була заборона на вшанування не! винних жертв на місці трагедії. Невелики! ми групами родичі приходили до Бабиного Яру і таким чином вшановували пам’ять загиблих. Один з перших несанкціонова! них владою мітингів відбувся до 25!ї річниці розстрілів 29 вересня 1966 року. Українська інтелігенція також була при! сутня. Іван Дзюба виголосив промову, яка згодом була опублікована у мюнхенському часописі “Сучасність”. Активні учасники Клубу знали не лише про злочини сталінських часів, а й про су! часні криваві події – жорстоке придушен! ня мирної демонстрації робітників у Ново! черкаську. Внаслідок погіршення еконо! мічної ситуації в СРСР керівництвом було вирішено підняти ціни на деякі продукти на 30 відсотків. 1 червня робітники Ново! черкаського електровозобудівного заводу оголосили страйк і вийшли на демонстра! цію. Кількість робітників і містян сягала біля 5 тисяч чоловік. Були задіяні війська, але генерал!майор, Герой Радянського Со! юзу Матвій Шапошников відмовився зас! тосовувати проти демонстрантів танки. Його усунули від керівництва і здійснили розгін силовими методами. За деякими оцінками, 24 людини було вбито, в тому ребудови працював завідувачем редакції поезії видавництва “Радянський пись! менник”. У 1991–1999 роках працював відпові! дальним секретарем Спілки письменників України, у 1999–2001 роках – першим зас! тупником голови НСПУ. На третьому з’їз! ді письменників України обирався заступ! ником голови і секретарем Спілки. Перші вірші Олеся Лупія публікували! ся 1954 року у волинських газетах. А перша збірка поезій “Вінки юності” вийшла 1957 року. З того часу його літературна праця увінчалася вагомим творчим доробком – півсотні книг віршів, поем, перекладів, повістей та романів, кіносценаріїв, творів для дітей. Прекрасний поет і чуйний вихо! ватель молодих літераторів. Андрій Ма! лишко ще 1969 року у статті “Молоде жни! во” про Олеся Лупія писав: “Він весь по! вен такої акварельної прозорості і того хо! рошого оптимізму, що не цурається гос! трих граней чи болючих імпульсів люд! ської душі”. А критик Олекса Мишанич
З давніх-давен наші предки на чорноземних гонах століть у часи глибокої скорботи уміли достойно передати піднесено-журливий настрій, коли проводили церемонію погребіння: “Козака несуть і коня ведуть, кінь головоньку клонить…” Які тривожно щемливі слова добирали, усвідомлюючи непроминальність долі – сумні проводи в час переселення Людини зі світу білого на тамтий невідомий світ…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
