Ексклюзив · “Її голос, здавалося, створений для того, щоб налякати оленів. Її голос був диким і містичним, таким, яким її наділила природа”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Бруно Баріллі: “До сьогодні я не маю спокою”
Слово Просвіти, №33 за 2022 рік
Я вперше побачив її на сцені, коли ме! ні було вісімнадцять. Отже, тридцять років відділяють мене від того далекого вечора. Тридцять років помилок, відкриттів, бігу та знехтуваних доль. *** На сцені Саломея Крушельницька була молодою квітучою дівчиною, палкою і по! тужною амазонкою. Її коліна були здатні зламати ребра коня. Це було створіння, народжене для бігу північними лісами. Її голос, здавалося, створений для того, щоб налякати оленів. Її голос був диким і міс! тичним, таким, яким її наділила природа. *** Я міг запізнати її, але не запізнав. Про! те Саломея Крушельницька, яка співала партію Ельзи в “Лоенгріні”, саме вона, за участі Вагнера, вона та мій учитель мате! матики спонукали змінити напрямок моєї кар’єри. Це був її дебют, що став моїм першим захопленням Вагнером. І співачкою. Але ця пристрасть була обопільною лише до Вагнера. *** Залишивши свої технічні вподобання, я звернувся до музики. У двадцять років почав вивчати сольфеджіо та грати на віо! лончелі. У двадцять один рік я втік до Ба! варії і там почав свою театральну кар’єру статиста в державних театрах. Тим часом Саломея Крушельницька здобувала пошанування нескінченними тріумфами в Італії. А я борсався в Німеч! чині від сцени до сцени в костюмі чи то то! реадора, чи розбійника. *** Поступово мюнхенські карнавали, пи! во, живописці, дешевизна і моделі змусили мене забути Саломею Крушельницьку. І ко! ли я, нарешті, вступив там до консерваторії у двадцять два роки, це стало лише профор!
мою, щоб змусити замовкнути мого батька: музика більше не полонила мене. Я падав, я злітав, я не знав, чи мій день, що починав! ся омлетом, не завершиться кулею. *** Мої переживання ніколи не втомлюва! ли мене, моя втома ніколи не викликала у мене огиди. Тоді моє життя котилося дого! ри дригом, повне розпорошеності та без! ладу, тому я не можу його узагальнити. А історія із Саломеєю Крушельницькою від! даленіла, і я більше ніколи не згадував ні її, ні її обличчя. *** Коли вчора, почувши той голос, який я зовсім забув, той голос, який перевернув мою долю, той віддалений голос, трохи хрипкий, я підвів голову й подивився на сцену зали у Санта Чечілія, – там була Ельза, Ельза, вона була там! Але я її не за! пізнав. *** З цього приводу й знадобилася ота стисла автобіографія, щоб усі зрозуміли, що я нещасливий. І це правда. До сьогод! нішнього дня я не маю спокою. А оскільки інтимну інвентаризацію ми проводимо день у день, то настав час без! карно розчистити все, що з’являлося в ми! нулому. Саломея Крушельницька все ще гарна зовні, і якби не її голос, ви б дали їй тридцять років. Великий, але старіючий голос, що лине з великого, але водночас гарного рота. *** Інколи, особливо в низькому регістрі, ці звуки вириваються, наче з печі. На жаль, ми розуміємо, що після вогню йде дим, тож прийде холод і зима. Але залиш! ки гордого і нестримного темпераменту все ще живі в руладах старовинних італій! ських арій, якими відкривається програма. І глядачі аплодують їй.
*** Моцарт, Шуман, Франц Шуберт, мело! дії Равеля, “По гриби” Мусоргського і “Бузок” Рахманінова енергійно витворю! ються тим її голосом, який одного дня так зачарував мене, і набувають міцного тер! пкого смаку. *** Її шляхетного інтелекту та незгасної ау! ри славетної артистки, жаданої у публіки, вже досить для успіху концерту. Ще до завершення програми я покинув своє місце. У сусідньому коридорі Сало! мея Крушельницька, яка збиралася знову вийти на сцену, проходячи повз мене, тор! кнулася мене своєю чорною сукнею. *** Вона така ж, як я, висока, щира, добро! зичлива, проста і мила, коли це потрібно. Тієї чарівливої миті я міг би назватися, по! говорити... І це було б помилкою. Та й най! більше, що я в неї міг запитати: синьйоро, ви віддаєте перевагу трабукко чи тоскан! ському з Флоренції? Але було вже пізно. Ось і цього разу я міг познайомитися з нею, але не наважився. Прощавай, Саломея Крушельницька, прощавай назавжди…
Бруно Баріллі (Фано, 14 грудня 1880 – Рим, 15 квітня 1952) – італійський пись* менник і музичний критик. Народився 1880 року в родині художника. У Пармі (тут, ймовірно, він і почув Соломію Крушельниць* ку, яка 1898 року дебютувала на італійській сцені) почав вивчати музичну композицію в консерваторії Арріго Бойто. Потім продов* жив навчання у Мюнхені. Але згодом вирішив присвятити себе музичній критиці. У Мюн* хені Баріллі познайомився з сербською сту* денткою Даніцею Павлович (онукою короля Петра Карагеоргійовича), з якою пізніше од* ружився і від якої мав дочку, відому худож*
Бруно Баріллі ницю Мілену Павлович&Баріллі. Повернув* шись 1910 р. до Італії, почав створення трьохактної опери “Медуза” на лібрето О. Шанцера, що в 1914 р. перемогла на конкур* сі в Мілані, але твір так і не було виконано. Його інша опера – “Емірал” (лібрето композитора) вважається найуспішнішою. Її було відзначено на Римському конкурсі му& зичних творів під головуванням Джакомо Пуччіні. 1919 р. Баріллі заснував журнал La Ronda в Римі, куди переїхав. У цьому виданні вів постійну колонку під назвою Delirama. Поряд з музичною критикою писав прозу. 1929 року створив серію оповідань під назвою “Il Paese del melodramma”, позначений його великою пристрастю до італійської класич& ної опери, надто – до Джузеппе Верді. Стаття Б. Баріллі надрукована у 1929 році під назвою “Саломея Крушельницька в Санта Чечілі”. Переклад з італійської О. Балабка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
