Шістдесятники · “Залишається Земля, людська гідність, людський Дух, втілений у ту Землю”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Плаксій. Панно “Земля”: історія створення за спогадами сучасників
Слово Просвіти, №33 за 2022 рік
1996 року до колекції Національного музею літератури України надійшла добірка живопису, графіки, меморіальних речей та документів відомих художників-шістдесятників Алли Горської та Віктора Зарецького, передана їхнім сином Олексієм Зарецьким. Серед мистецьких творів осібне місце займає велика флоромозаїка “Земля”, створена 1968 року.
Наталя КУЧЕР, зав. сектору Національного музею літератури України Творчий розвій подружжя художників Алли Горської (1929–1970) та Віктора Зарецького (1925–1990) припав на часи хрущовської “відлиги”, лібералізації сфер суспільного життя, національного відро! дження. Талановиті вихованці Київського художнього інституту одразу поринули в мистецьке та громадське життя – росіянка Алла Горська відкрила для себе українську культуру, вивчила мову і стала українською художницею. Подружжя стало лідерами руху шістдесятників, були серед організа! торів Клубу творчої молоді “Сучасник”. Їх помешкання було салоном молодої укра! їнської інтелігенції, а після закриття Клубу – його неофіційним осередком. Вони ін! тенсивно працювали в живописі та графіці – на початку 60!х років роботи Алли Гор! ської та Віктора Зарецького неодноразово експонувались на всесоюзних та республі! канських виставках. Як відзначав Олексій Зарецький, ху! дожники!інтелектуали Алла Горська і Вік! тор Зарецький вбачали за суспільно!полі! тичним конфліктом 60!х грандіозні мож! ливості, у них виникла ідея монументаль! ної школи всесвітнього значення. Світо! глядним переворотом для них стало зна! йомство зі світовим мистецтвом, зокрема мексиканським монументалізмом. Твор! чість Дієго Рівери, Альваро Сікейроса та Хосе Клементе Ороска справила на них не лише естетичне враження – вони розгля! дали її як становлення національного мис! тецтва у зв’язку з розвитком мексикан! ської державності. Ідея українського націо! нального, державного мистецтва була для них однією з ключових, головним теорети! ком її був Віктор Зарецький. З 1965 по 1970 роки Алла Горська і Вік! тор Зарецький разом з художниками!од! нодумцями працювали в монументально! му мистецтві. У співавторстві з Григорієм Синицею, Галиною Зубченко, Борисом Плаксієм вони виконали мистецькі, нова! торські розписи та мозаїки в Донецьку та Донецькій області, Жданові (Маріуполі), Краснодоні та Києві. Зі спогадів Віктора Зарецького ми діз! наємось, як до них потрапив молодий ху! дожник Борис Плаксій. Алла Горська вва! жала, що для того, щоб справа була жива, треба в бригаду вливати нову енергію. В 1966 році художник Володимир Прядка порадив їм молодого цікавого хлопця. Бо! рис Плаксій – “талановитий чоловік, за! кінчував педагогічний. Гарно по дереву рі! зав. Багато цікавого нам дав. Мав свіжий погляд. В основі його монументального світосприйняття були мексиканці, в пер! шу чергу Сікейрос, – це був його бог”. Панно “Земля” народилось в перерві між роботою в Краснодоні у 1967–1968 роках. В Києві була вже заявка на роботу над ме! моріалом “Молода гвардія”, і вони втрьох почали робити ескізи. І як пише Борис Плаксій, “…а потім виникла ідея. Ми час! то ходили до майстерні на Чорній горі. По дорозі валялося багато корчів. Я кажу: “Давайте з них спробуємо зробити якусь флоромозаїку”. Віктор Зарецький дістав великого розміру 188х162 см тирсоплиту, на якій мали викладати композицію. До! мовились, що кожен, хто йде до майстерні, буде збирати необхідний матеріал – корін! ня, дерево та ін. Кору Борис Плаксій та Алла Горська дістали на складі, де лежали дуби – вони спеціально туди поїхали. Швидко зробили ескіз і взялися працюва! ти. Борис Плаксій детально описав процес створення панно. Головний задум і центр композиції – Оранта. До неї вирішили ро! бити руки як коріння. Алла Горська спо! чатку сприйняла задум, а потім опущені вниз руки почали її непокоїти – в іконо! графії Богородиця!Оранта завжди тримає руки піднятими високо вгору – вона мо! литься за весь світ. Про це зображення Оранти на стіні Софійського собору в Ки! єві якраз у 1966 році з’явилась ґрунтовна стаття Сергія Аверінцева. Для шістдесят! ників в час войовничого атеїзму Софія Ки! ївська була не лише вершинним мистець! ким твором світового рівня, еталоном кра! си, а й символом духовності. Але Борис Плаксій трактував опущені руки по!своє! му – як коріння, яке тримає Оранту на цьому світі. Митці працювали з захопленням, до нестями. Поступово на тирсоплиті з обох боків від Оранти з’явились зображен! ня зігнутих до самої землі жінок з величез! ними руками – Віктор Зарецький підбирав корчі до долоней. Аллі Горській не подоба! лась монотонність викладеного дерева, івона запропонувала ввести ще один мате! ріал – соломку. Цей матеріал любив вико! ристовувати Григорій Синиця в своїх ро! ботах. І хоча її пропозиція викликала не! прийняття, вона ввела в роботу солому – голови жінок почали сяяти і внесли від! блиск світла в похмуру тканину картини. Поблизу вулиці Філатова, де була май! стерня Горської!Зарецького, була май! стерня Івана Кавалерідзе — художника, скульптора. Він був для них справжнім ма! естро, одним із авторитетних митців, які уособлювали тяглість культури і неперерв! ність традицій. Він навчався в Києві, Пе! тербурзі і Парижі і мав широкі погляди на мистецтво. Тому саме його Алла запросила подивитися на цю роботу, яка була нова! торською і за змістом і за способом тракту! вання. Прийшов вісімдесятирічний Іван Кавалерідзе, поставили йому стільця. Для художників була важлива саме його реак! ція на цей модерний твір, тому вони уваж! но спостерігали за виразом його обличчя. Він довго сидів і вдивлявся в роботу. На! решті сказав: “От, якби встали старі майс! три, то вони б вам сказали спасибі”. Це панно справило величезне вражен! ня також на Володимира Прядку та Сергія Білоконя, який був частим гостем у Гор! ської!Зарецького: “Може, це індивідуаль! не враження, але особисто я переконаний, що це один з наймогутніших творів того часу. У ньому українська ментальність, уся українська минувшина з її болем і надією”. Серед дослідників української діаспори мистецтвознавець і художник Богдан Пев! ний у статті про Аллу Горську “Ціна про! будження” вирізняє цей твір серед інших її робіт: “В її інкрустації Земля – в тому ди! вовижному сплетінні закопаних у землю сил, що випинаються глибокими борозна! ми на жіночому чолі, сплітають грубим ко! рінням мозолистих, жадібних, витягнутих рук, у тому покаліченому древі життя, можна побачити притаманну їй глибину осягнення традиції, повноту осягнення болів і сил рідної землі, яку відкрила для себе художниця і якій служила”. Дослід! ник відзначив самопосвяту художниці, її усвідомлення мистецтва як служіння рід! ній землі, яке було визначальним для Алли Горської. Ще 1965 року у листі до Опанаса Заливахи вона визначає своє творче кредо: “…існує мистецтво Мексики, що пред! ставляє свій народ. І я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке пред! ставляє свій народ. Народ незламний”. На жаль, окрім спогадів Бориса Плак! сія, ми не маємо записів Віктора Зарець! кого і Алли Горської, які стосуються без! посередньо цього твору. Але сприйняття мисткинею теми Землі і ставлення до неї як до чогось великого і святого простежу! ється в її листуванні. У листі до Опанаса Заливахи 1969 року вона пише: “Ластівко Опанасе, працюємо над ескізом фриза (у Краснодоні). Другий варіант. Стали на Землю. Тобто Земля увійшла як діюча особа. Добре. Прагнемо узагальнень”. В іншому листі до нього, розмірковуючи про роман Кобо Абе “Жін! ка в пісках”, вона уточнює: “І чисті уза! гальнення, і узагальнення через конкрет! не, і те, й те існує. Аби була Земля наша, її біль, її кров, її Сонце”. За півроку до заги! белі, 6 квітня 1970, роздумуючи про смерть, вона пише: “Смерть. Її явка обов’язкова. Поруч з такою масою чого варті комісії, виключення та інша суєта. Залишається Земля, людська гідність, людський Дух, втілений у ту Землю”. Ці слова написані вже після створення панно і засвідчують осмислення теми Землі у найвищому сенсі цього слова. Можна говорити, що це найдраматич!
ніший твір у творчості Алли Горської і Вік! тора Зарецького, живопис і графіка яких найчастіше несли в собі відчуття свята. Твір сприймається як трагедія народу, біль Землі, яка не може прогодувати своїх дітей. Жінки тяжко працюють, їх руки непропорційно великі, вони зігнуті, об! личчя без очей. У центрі постать Оранти – зі страдницьким обличчям (також без очей), сивим волоссям, в чорній хустці, із застережно піднятими великими виробле! ними тяжкою працею руками. На ній бу! денний одяг сільських жінок Київщини та Полтавщини першої половини ХХ століт! тя; намисто з кісток (?), величезні босі но! ги вгрузли в землю. Всі фігури, як і вся площина мозаїки, виконані умовно: ак! центовано чорні плями за головою жінки – якщо це Оранта, як писав у своїх спога! дах Борис Плаксій, тоді це схоже на німб у вигляді двох чорних круків. У цій флоромозаїці потужно звучать те! ми національного болю – Голодомору, сталінських репресій та трагедій 1960!х ро! ків – розстрілу мирної демонстрації в Но! вочеркаську та куренівського потопу, про які довідалися шістдесятники. Тема голо! домору в той час була забороненою, але в родині Зарецьких про неї знали. Віктор За! рецький неодноразово розповідав про те, як на власні очі бачив у лютому!березні 1933 року вмираючих селян, які сповза! лись до міста і яких вранці, до початку ро! бочого дня забирали на підводи і непри! томних, і мертвих. Йому тоді було повних вісім років і він все добре запам’ятав. На ці розповіді звернули увагу і в середині 60!х років на “профілактичних бесідах” в КДБ йому було сказано, що це вигадка ЦРУ. Бе! зумовно, ця тема обговорювалась в родині. Хоча Алла Горська була з родини високо! посадовця, про голод також знала з ди! тинства – разом з мамою вона пережила блокаду в Ленінграді. Тема сталінських репресій і масового знищення української інтелігенції була добре відома шістдесятникам від їх стар! ших наставників – письменника Бориса Антоненко!Давидовича, перекладача Гри! горія Кочура, які були багаторічними в’яз! нями сталінських таборів. Саме їх помеш! кання стали для шістдесятників універси! тетами політичного життя. Багато розпові! дав про репресованих бойчукістів мисте! цтвознавець Іван Врона. Цілий світ драма! тургів і режисерів Розстріляного відро! дження відкривав учень Леся Курбаса, Мар’ян Крушельницький, вчитель Леся Танюка. Алла Горська бувала в його домі. Як зазначав історик, також член КТМ Сергій Білокінь, у розкритті правди про табори велику роль відіграв також магада! нець, товариш Варлаама Шаламова Арка! дій Добровольський. Про те, що Київ – одне велике кладо! вище, довірливо говорив Євгену Сверстю! ку старенький мистецтвознавець, дослід! ник орнаментів Подолу, Віккерс, який мешкав на вулиці Гоголя. Він уважно слу! хав “ворожі голоси” і запам’ятав ім’я Євге! на Сверстюка, яке повторювалося доволі часто. Вчений знайшов його адресу і зап! росив на розмову. Він вважав за обов’язок розповісти про захоронення розстріляних у 1930!ті роки людей, бо там треба класти квіти і ставити хрести. “В очах старого спалахували іскри ветхозавітного пророка, який має сказати людям те, що вони бо! яться знати! Правда мусить бути відомою. Ті люди, у яких відібрано життя, залишили по собі погашену пам’ять. “Я не знаю їх, але принаймні знаю, де це було. Київ – приховане кладовище”. Окрім того, Клуб творчої молоді “Су! часник” знаходився в приміщенні Жовтне! вого палацу, в підвалах якого у 1934 та 1937 роках розстрілювали заарештованих “воро! гів народу”. Про це президенту Клубу Лесю Танюку розповіла директорка закладу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
