Пряма мова · “Я дуже хочу, аби врешті всі зрозуміли, на якій землі живуть, і повернулися до всього українського обличчям і серцем”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
ССввііттллааннаа М МИ ИРРВ ВО ОД ДАА:: “Українські романси неможливо співати байдуже”
Слово Просвіти, №33 за 2022 рік
У другій колонній залі Київського академічного театру “Колесо” відбулася низка вечорів українського романсу народної артистки України Світлани Мирводи. Сьогодні пані Світлана – гостя “СП”.
– Якими для вас були перші мі* сяці війни? – Як і для багатьох українців, війна для мене почалася ще у 2014 році. У складі різних груп я їздила з концертами на передову. Щодо повномасштабної війни, то скільки б не було прогнозів, все одно вона почалася неочіку! вано і страшно. Найбільше ляка! ло те, що я не знала, що робити. Знайомі пропонували виїхати за кордон, але я була не готова і від! мовлялася. Передавала для тероборони якийсь одяг, хоча цього мені зда! валося замало. Аж тут надійшла пропозиція поїхати в Болгарію. Голова секретаріату громадської організації “Україна!Світ” Алла Кендзера підказала, що там мож! на буде робити щось корисне. У місті Бургасі багато вимушених переселенців з України, зокрема, мами з дітьми, літні люди. Для них можна буде влаштовувати концерти, творчі зустрічі. Це дало мені поштовх, і я зрозуміла, що можу зайнятись улюбленою творчою роботою. Запам’ятався перший кон! церт у Болгарії. У холодному го! телі я зібрала матусь і дітей, стар! ших людей. Спершу пробувала співати стрілецькі романси, та вони викликали лише сльози. Зрозуміла, що для людей, які пе! режили стрес, потрібно співати щось інше. Не забуваючи, що йде війна, до концерту потрібно до! лучити й оптимістичні твори. Згодом знайомий художник Володимир Сторозум, який дав! но мешкає в Бургасі разом із дру! жиною Лідією, запросив мене на відкриття виставки “Видатні ук! раїнці та болгари”. Під час пре! зентації виставки місцева еліта збирала кошти для українських переселенців. Я розмістила інформацію про свій концерт у соціальних мере! жах. Її побачила співачка Катя Бужинська, яка мешкає в Софії і активно підтримує Україну кон! цертами. Разом ми зробили кон! церт у місті Кітені. Після цього я записала пісню “По той бік вій! ни” прямо на березі моря – для підтримки Маріуполя. Моя творча діяльність у Бол! гарії тривала. Була приємно зди! вована, коли почула, як україн! ські діточки, яким лише по чоти! ри!п’ять років, співали “Червону калину”. Якось до мене підійшла одна мама і сказала, що її син хо! че заспівати цю пісню, записати на відео і відіслати в Україну. Ма! ма хлопчика попросила, аби я підтримала його акомпанемен! том на гітарі. Коли ми почали ре! петицію, це почули інші діти, які теж виявили бажання співати. Так утворився гурт, який я назва!
ла “Сонценята”. Разом ми вивчи! ли не один, а чотири куплети піс! ні, та виконували її під час різних концертів. Скрипалька з Чернігова Ла! риса Данилевська запропонувала щоранку виконувати Гімн Украї! ни. Перед сніданком ми виходи! ли на балкон і починали з пані Ларисою наш Славень – вона на скрипці, а я співала. До нас долу! чалися люди. Щойно скінчилася програма, відразу повернулася додому. Зі! знаюся, мала можливість побува! ти у 16 країнах. Їздила туди пра! цювати або відпочивати. Але жи! ти я хочу тільки в Україні. Першого червня я приїхала до Києва. За цей час трохи окріпла, і почалася робота. Запам’яталося відкриття виставки світлин марі! упольського фотохудожника Єв! гена Сосновського “Маріуполь – місто мужності й звитяги”. Вра! зив мене маріупольський хлоп! чик, який вів свого щоденника у сховищі, а тепер приїхав з Євге! ном до Києва... Стала записувати пісні. Я пе! реконана, що ми, люди мистец! тва, сьогодні не маємо права на відчай чи гнітючий стан. Мис! тецтво в такий складний час по! винно бути разом зі своєю краї! ною та її Збройними Силами. – А як вас звела доля з Київ* ським академічним театром “Ко* лесо”? – Щойно приїхала з Болгарії, як до мене зателефонувала адмі! ністраторка театру: “Пам’ятаєте, ви були у нас рік тому, і ми зроби! ли для вас невелику екскурсію те! атром. Біля камінної зали ви ви! гукнули: “От якби тут влаштува! ти вечір українського романсу!” То ви готові до такого вечора?” Ми зустрілися. Я сказала, що мені потрібен актор!ведучий. Мала певні напрацювання щодо історії українського романсу, але потрібно було здійснити певну підготовчу роботу. Мене познайомили з актором і режисером Анатолієм Сухано! вим. Його зацікавив цей проєкт, і ми почали працювати. Наприкін! ці липня була здача програми. Я запросила своїх друзів, акторів, однодумців. Усі сприйняли її ду! же тепло, і це надихнуло до по! дальшої роботи. Наші виступи відбувалися у вихідні. Люди, які мандрують Андріївським узвозом, можуть бачити афішу “Аристократичний салон українського романсу “Ро! манс PRO…”. Щоразу після цієї вистави (саме вистави, а не концерту) до мене підходили вдячні глядачі. Кажуть, що почули ті мелодії, які у нас вкрали рашисти і зробили своїми романсами, дізналися про ті романси, які вважалися народ! ними, але насправді мають авто! рів. Великий інтерес у публіки викликало й те, що автори сучас! них романсів сиділи в залі. Іноді я трохи змінювала про! граму, враховуючи те, хто з авто! рів завітав на нашу виставу. Роби! ла це для того, аби мій виступ був цікавим і для тих, хто завітав до нас вдруге. Крім цього, я щоразу змінювала свої сукні. Власне, збулася моя давня мрія – живий звук, спілкування з глядачем “очі в очі”. А сам романс неможливо співати байдуже. Ро! манс – це справжня свобода, ве! ликі можливості для виконавця. Романс – результат роботи трьох людей – композитора, поета і ви! конавця. Виконавець повинен відчути романс серцем і душею, передати це як свою історію. Пев! ною мірою це і акторська гра. Мене ця тема вабила давно. Ще далекого 2011 року я провела у Львові майстер!клас для учас! ників Міжнародного фестивалю українського романсу імені Квіт! ки Цісик, володаркою гран!прі якого стала Оксана Муха. Вже то! ді я говорила, що головне для ви! конавців романсів – душа, щи! рість, а те, що ти виконуєш, треба щоб йшло від тебе особисто. Виконувала романси під час своїх концертів і раніше. Але хо! тілося, щоб не було ніякої апара! тури. Лише живий звук бандури або гітари. Для романсу комфор! тний невеликий зал, не більше ніж на 40 осіб. І саме Камінна за! ла театру “Колесо” ідеально пі! дійшла до цього проєкту. Не знаю, як складеться доля цього спектаклю. Люди хочуть його ще раз побачити. Мені б теж було приємно виступити знову. – Будь ласка, зупиніться де* тальніше на програмі вистави. – Починаю з історичної до! відки. Ще з ХІІІ сторіччя роман! си виконували мандрівні музи! канти на теренах сучасної Іспанії. Вже потім вони дійшли і до коро! лівських дворів. Першим виконую романс “Не питай, чому в мене заплакані очі”, який багато хто вважає на! родним, проте текст написав Іван Огієнко. А в 1906 році цей вірш надрукувала одна з патріотичних київських газет. Тут автор висло! вив свої почуття до рідної землі, адже змушений був емігрувати. Текст був дещо змінений, тепер це звернення до коханої людини. А мелодію склав народ. Романс на слова Левка Леп! кого “Прощаюсь, ангеле, з то! бою” актуальний у наш час, адже багато людей втратили своїх ко! ханих через цю кляту війну. Розуміла, що ці два твори сумні. Треба було дещо змінити настрій. Тому далі виконала “За! грай ми, цигане старий” на вірші Сидора Воробкевича. А перед цим ведучий Анатолій Суханов згадував про твори і багатогранну діяльність Григорія Сковороди. Разом ми виконали кілька купле! тів із солоспіву на вірші Григорія Савича. Згодом переходимо до сучас! них романсів – “Звучи мені сона! тою” на вірші моєї подруги Зої Кучерявої. А ще співала візитівку моєї творчості – міський старо! винний романс “Грона акації”. Багато хто помилково думає, що це російський романс. Під час концертів мені не раз казали: “А моя бабуся співала цей романс з дещо іншим текстом, але теж ук! раїнською мовою”. У деякий вер! сіях згадується Андріївський узвіз, солов’ї, українська ніч. І соловей! ко саме “наспівував”, а не “нас! вистывал”, як у росіян. Звороти мелосу цього романсу притаманні українському сприйняттю і укра! їнському написанню мелодії. У нас було вкрадено багато мелодій. Ті ж “Айстри білі” – це ще один старовинний україн! ський романс. Мене дивувало в дитинстві, коли дорослі за столом співали “Вот кто!то с горочки спустился”. Розуміла, що слова ніякі, а мелодія гарна. Вже потім дізналася, що цю мелодію у нас теж нахабно вкрали. Представлена у виставі і твор! чість Тараса Шевченка. У першо! му відділі – романс на його вірші і музику Федора Надененка “На! що мені чорні брови”, який вва! жається народним. А під гітару співала романс “Якби зустрілися ми знову” на музику сучасного композитора Олександра Тка! ченка. Потім Анатолій розповідав, що і тепер створюються романси про війну, адже нам це болить. Я теж виконувала одну з пісень на цю тему на вірші Олександра Ба! лабка чи Тетяни Левицької. У виставі лунає київський ро! манс “Прилетіла канарейка”, му! зику до якого написав Володи! мир Губа, а слова – Валерій Ку! рінський до фільму “Дід лівого крайнього”. Головну роль вико! нував Микола Яковченко. Також у цій стрічці знімалися Костян! тин Степанков, Борислав Брон! дуков, Антоніна Лефтій. За вели! чезним столом збиралася родина і друзі, і звучав цей романс, гості передавали гітару один одному і співали. Настільки щемливо. Ось справжні кияни, для яких рідна мова українська. Завжди, коли ми з Анатолієм співали цю пісню, до нас долучалися глядачі. У програмі лунає прекрасний романс на слова Олени Теліги і музику Віктора Ліфанчука “До! рогий мій”. Звучить кілька сучас! них романсів на вірші Ніни Ді! денко, Валентини Швежикайте, Владлена Ковтуна, Тетяни Че! реп!Пероганич, а закінчували ці вечори “Гуцулкою Ксенею”, яку ми з Анатолієм виконували кіль! ка разів, бо народ любить цю піс! ню і підхоплює. Це пісенне дійство триває приблизно півтори години. Жод! ного разу не бачила у глядачів байдужих облич. Хтось усміхався, хтось іноді плакав, хтось підспі! вував, а хтось просто уважно слу! хав. – Неможливо не звернути ува* гу на ваш вишуканий одяг. – Не весь одяг новостворе! ний, але дещо моя кравчиня зро! била спеціально для цього спек! таклю. Я зріднилася з цим жан! ром ще під час навчання в кон! серваторії. Однак тоді не вистача! ло репертуару. Кожен вечір я змінювала по дві сукні. Якщо будуть нові вис! тави, то треба буде думати про новий одяг... (усміхається). У мене прекрасна творча майстриня. Ми не шиємо з чис! того відрізу тканини. Спершу я розповідаю, що хочу, вона додає свої ідеї, докуповуємо тканину чи якісь аксесуари до того, що вже маю. Вражаю, що у нас виходять аристократичні сукні. – Привертає увагу портрет на стіні... – Це робота волинського ху! дожника Валентина Данилюка, якого, на жаль, вже немає з нами. Це був справжній патріот. Спо! чатку він жив в Івано!Франків! ську, потім повернувся до рідної Волині, де на землі своїх прадідів поблизу Ковеля збудував власни! ми руками будинок, у якому лю! били збиратися українські митці. Він був у мене на концерті в Ковелі, запропонував намалюва! ти мій портрет. Загалом зробив не лише портрет, а й скульптуру з дерева, яку назвав “Муза”. Ця картина має назву “Україночка”. Запропонувала режисерові вико! ристати її під час вистави, Анато! лій сказав, що для антуражу це буде надзвичайно цікаво. Приносила вази, бо в залі обов’язково були автори, і ми да! рували їм букетики з калини чи чорнобривців. Одна глядачка так описала наше дійство: “В одній вазі п’ять колосків, в другій – чорнобривці. Портрет українки, бандура, гітара і цей одяг. Це така наша атмосфера, якої зараз дуже! дуже бракує”. Після першої вистави мені за! телефонувала однокурсниця з Луцька і сказала, що вони з чоло! віком у захваті від романсу на слова Олександра Олеся “Лю! бов”. Вона надіслала мені цей ро! манс, я в нього просто закохала! ся. Швидко вивчила і вже вико! нувала на наступних виставах. Рада, що цей проєкт спонукав мене до створення нових робіт. Ця програма стала немов части! ною моєї душі. Мені здається, що зараз наби! рають обертів саме твори патріо! тичного спрямування. Ще до по! чатку повномасштабного втор! гнення Росії багато артистів пе! реймалися війною. Їздили на пе! редову, писали на цю тематику. А інші робили вигляд, що у нас ні! чого не відбувається. Вони пояс! нювали, що їхнє мистецтво про високі почуття. Але не можуть бути високі почуття без зв’язку з тим, що відбувається з нашим суспільством, народом. Не мо! жуть бути окремо квіточки і ко! хання та війна. Можливо, сьогодні хтось пе! регляне свою діяльність, реперту! ар, ставлення до мови, хоча все повинно було змінитися ще у 2014!му. Українська мова має бу! ти не лише тому, що вона держав! на. Це мова нашого коріння, на! ших правіків. Вона йде з душі, серця, це наш український код. – Над чим ще працюєте? – Нещодавно записала нову пісню з народним артистом Ук! раїни Олександром Василенком. Зйомки робили у Пущі!Водиці та Андріївському узвозі. Можливо, скоро буде поїздка до військових. З вірою, надією та любов’ю звертаюся до всіх українців. Я ду! же хочу, аби врешті всі зрозуміли, на якій землі живуть, і поверну! лися до всього українського об! личчям і серцем. Україна прокинулася, проки! нувся давній козачий дух. Я бачу це в очах наших захисників, які пішли добровольцями на війну. Бажаю нам української Перемо! ги, щоб ми дожили до справ! жнього розквіту рідної держави. Бо немає такої країни у світі, як Україна.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
