Про-читання · “Гідність – в Слові І Свобода – в Тобі...” · с. 8сторінка оригіналу ↗
Паперовий Янгол Любові Голоти
Слово Просвіти, №33 за 2025 рік
Ірина ГОЛОВАЙ
Тримаю в руках невеличкий оберіг – поетичну збірочку Любові Голоти “Паперовий Янгол”. За Паперового Янгола тримається у дні страшної терористичної війни Поетеса. А ми, читаючи поезії, також відчуваємо лагідне перо Янгола-охоронця... У стоптаних сандалях, у ветхому хітоні Мій паперовий янголе, забутий на балконі! Твій зношений вінок вже не вінець, а клоччя, А все ж бетонну кліть за ниточку волочиш... Легка моя душа – кружля, як паперина . . . Ще й наново слова лепече, як дитина! А янгольська сурма співа Господнє слово – Аж зводяться крилята, тріпочуть паперово! (“Паперовий Янгол”) Любов Василівна Голота – лавреатка Національної премії Тараса Шевченка, Поетеса самобутня, вільна й горда, як Степова Україна, що має чималий поетичний спадок. У передмові до нової поетичної збірки авторка зауважує: “Від першої книжки віршів “Народжена в степах” (“Промінь”,
1976 р.) до цієї, яку, сподіваюсь, прочитають мої читачі, зі мною трапилося багато прекрасного і різного, але завжди зі мною був і є мій Паперовий Янгол, що став назвою цієї збірки поезій, ошатно вбравшись в лапки і, без перебільшення, уважно стежачи за моїми рядками щоразу, коли я клала перед собою білий аркуш паперу чи й просто натискала на клавіатуру, одразу пишучи вірші у фейсбучному віконці. Найбільша моя винагорода – читачі, які мене читали, чекали моїх книжок, відгукувалися на мої публікації і справи. Найголовніші мої поетичні книжки — “Жінки і птиці”, “Опромінена часом”, “Жіночий апокриф”, книжка прози “Там, де ніколи”. Про що ж нова поетична збірка Любові Голоти? Якою постає в ній лірична героїня? Що зворушує й вражає в поезії? Ці поезії – “сльози душі”, “розмови з Богом” на грані вічного й минущого, достиглого й квітучого, віщого й хибного... Це ремінісценції Долі самої авторки... Що відчувала я, читаючи поезії збірки? Сповідь й молитви мудрої Жінки, яка бачила різне, скуштувала солодке й гірке... а ще відчула такий глибокий зв’язок між вічним і минущим, між родом, землею і нащадками, кроною й коренем... Ми живемо на грані, в часи, коли щодня балансуємо між буттям і небуттям... і поезія Любові Голоти запевняє в тому, що є
Євгенія ЮРЧЕНКО
Моє знайомство з творчістю Юлії Талько відбулося ще у 2019 році, з часу появи її першої збірки віршів “Слово серцем”. Як і тоді, нині авторка пише серцем, карбує слова, вдало підбираючи і риму, й зміст, шліфує кожен твір, мов коштовний камінь і звертається до стародавніх витоків нашої мови. Вірші Юлії Талько насичені рідковживаними й подекуди навіть забутими словами. “Адамантова арфа” – саме таку назву має невелика за обсягом, але змістовна збірка поезій Юлії Талько, що нещодавно побачила світ у видавництві Олега Федорова. На цю книгу я натрапила на Книжковому Арсеналі. Увагу привернула неординарна назва й гарне оформлення видання. Збірка складається із трьох розділів, поезія в яких об’єднана за тематикою, зокрема, спогади, які поетка, мов художник,
вічне й невмируще, що між буттям і вічністю є грань, що стирає забуття й прокладає місток між поколіннями від роду до роду, від родини до народу... І це не можна знищити шахедами й бомбами, ракетами й страхом... Шкода, що ворогу цього не зрозуміти... І що ближче до Вічного, то більше чуєш голос Предків, Роду і Бога, Янгола Паперового... Поетична збірка Л. Голоти приховує багато сенсів, є філософічною, глибинною, вона чітко продумана авторкою, має свої змістові розділи: “Винце червоне”, “Цей світ не вимовляє “паляниця””, “Люди люблять людей”, “Осоння”. Мотиви циклу “Винце червоне” – це роздуми досвідченої Жінки про скороминуще і вічне, це тиха молитва і щира сповідальна розмова з собою “Жінки, що край столу і престолу, край молитви і життя сидить”: Удвох зі свічкою згадаєм, що любили від чого гасли і кому світили я – серце, а вона – хиткий вогонь рожевий квіт у човниках долонь Удвох зі свічкою заглянемо в дзеркала – підсвітить очі пломінець зухвало І тіні розкладе, i чорноту. Себе впізнаю, та уже не ту: Я не про молодість – вона завжди банальна І не про вроду – врода проминальна Шемрава темрява шовками розточила всі кольори – лишилось чорне й біле Удвох зі свічкою. І гнотик тихне-тахне, І воском ніч печальна мені пахне І на стіні витончується тінь І западає в межову світлінь. (“Удвох зі свічкою згадаєм, що любили”) Поезії Любові Голоти – це очищення сльозою, це прагнення перемоги і жаги життя, це віра і сподівання, це розрада і причастя сокровенним: Забути звістку злу і хворості забути, Ще – вихлюпнуть сльозу, як з кришталів отруту, Ще – стерти смерті знак з руки, з очей, із літер – Життя, течи навспак, летюче, наче вітер! (“Забути звістку злу і хворості забути”) Життя – це стан і робота Душі, це прагнення, це мрії, свобода Духу, Гімн Любові, Слову. І в кожному рядку пульсує прагнення жити, хоч і нуртує “чорна сука старої печалі”: Ще живі І полічено дні Й пораховано сили, які нам – від роду. Гідність – в Слові І Свобода – в Тобі... ... О, життя! Я свої пораховані днів світ широкий дарами простелю. (“Ще живі. І пролічено дні”)
— Не журися, козачко, Будем вірити й жить! (“Спасівське”) У розділі “Цей світ не вимовляє слово “паляниця”” провідним мотивом лунає Молитва до Воїнів, благання Жінки-Матері до Бога за синів, рідну землю, Україну. Це крик Душі... Господи! За ці юначі сльози за обличчя, що пливе в крові у раю Твоїм хай стогнуть грози фарбує в аквамариновий колір і мрії, які завершують книгу і водночас залишають загадкові ноти недосказаного. Поезія Юлії Талько наповнена мелодією живих почуттів, у ній є велич рідної землі і голос людської душі. Домінують мотиви віри, незламності, любові до України та світу, людини і природи. Розпочинається книга акровіршем про українську мову, який є своєрідною візитівкою поетки. Серед віршованих рядків,
блискавки хай зріють в голові! A коли вогонь очей Твоїх верховних спалить навіть тіні ворогів вклякну і молитимусь безмовно: Ти зумів, мій Боже, Ти посмів – взяв у пригірщ цю сльозу й кровину, матір звів на ноги з-під хреста... Чи вернув молитву в Україну? Чи з могил козацький меч дістав?.. Я готова стати на покуту, Хоч нема смирення на біду: – Хай Твоя відомста буде люта Ворога на смертнім поводу заведи за обрій дня і ночі І навіки погляд відведи; хай цією кров’ю вмиє очі. Хай нап’ється із ції сльози! (“Господи! За ці юначі сльози”) У цьому циклі проступають одвічні українські символи – хліб на рушнику (“Дівчата у вінках і хліб на рушнику”), духовні біблійні обереги (“Матір Божа, чи лежить дитя запорізьке в тебе на колінах?”). У рядках поезії болем зростають роздуми про бої на Сході, щемить ціна Свободи: З України і на Україні По степах насіяли зернА – Золотого сім’я родового, Білим тілом вистелили шлях… О пекельні муки материнські, О свободо й мово українські, – Сіль і попіл на моїх губах… (“Думаю про те, як там, на сході…”) І разом із болем, жахом і несприйняттям війни лунає тиха материнська молитва, замовляння миру і Перемоги: Зберу в саду святковий почастунок І мед, і сіль поставлю на столі О Господи, не умножай рахунок Героїв, що припали до землі. У них не лиця, Господи, а лики. Їх дух високий і правдивий глас. Вкраїнські хлопці – БогочоловІки А Перемога – український Спас. (“Зберу в саду святковий почастунок”) І перед нами постають лики наших Янголів, Богочоловіків, вірних синів України, які й з небес вимолюють жадану Перемогу… Розділ “Люди люблять людей” – це ремінісценції про витоки й наше коріння. Це спомини про найдорожчих людей. Це віра в предків та їх силу духу, це пам’ять Серця. Побуду на тризні і я Й додому піду городом – Стежкою, що сія Свіжим рядком і піснею, Вищою від ідей: Люди садять городи, Люди люблять Людей. (“У прадіда був горОдище”) Відчуваємо глибокий зв’язок Поетеси з родом, є тут і сповідь, і каяття, і спогади про найрідніших, які вже у вічності, – про батька (“Батько пішов і забрав із собою озиму…”), про рідного брата (“Тримала младенчика-брата”)… А поруч із тим Поетеса прокладає місток між поколіннями свого роду, звертаючись до нащадків і присвячуючи вірш онуку Адаму (“Коли я була старою”). Але найголовніше – лейтмотивом лунає віра у те, що людська любов не минає: Нехай від спраги не пристануть, хай сили вистачить сповна – На світло, що не перестане,
Мелодія живих почуттів Адамантова арфа / Ю. Талько. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2025. – 80 с.
створених Юлією Талько, душа знаходить тиху гавань: І мрієш, і пливеш, прямуєш через даль. Увагу привертають топоніми пов’язані з містом Житомиром: А чи слухали ви адамантові шелести жита, Що на Замкову гору доносять рамена ріки? Ніби ластівки мостять колиску, промінням розлиту, Щоб погойдував Тетерів сонце, як доню батьки. Знаходимо у книзі багато слів і виразів, які потребують вдумливого, уважного читача, адже адамант, дзбан, арха, вертоград та інші слова давно є рідковживаними.
І на любов, що не мина! (“І спожаління, й каяття не подарує нам життя…”) Розділ “Осоння”. Це гімн життю і віра в невмируще, це осіння щедра пісня любові та вдячності, що бринить “павутинкою над водою Лети…”, це замовляння Жінки, це усвідомлення сув’язі поколінь, це віра у вічність Слова (“Словом тебе замовляю. Словом ти підперезаний. Слово тобі говорить, аби ти з недуги воскрес!”), це гімн Вічному і Всюдисущому… – Люблю тебе, Життя моє осіннє! Цвітеш до мене, Як спізнілий сонях На зжатому лану, У долі на осонні… (“Заходить осінь в кісточки і в шули”) Читаю поезії Любові Голоти і наснажуюсь силою духу, силою віри, упевненістю у вічності цієї землі, предків, степів, Слова, Пісні й Роду, невмирущості Людей України… Усвідомлюю, що сучасні Герої, що гинуть за Україну, – це сини і вихованці покоління, яке оберігало усе своє рідне, мріяло про незалежність і змагало, як могло, за українську Україну, справжню, Вільну, Європейську, Гідну, Невмирущу… Особливо вражає фінальний образ міцної Кам’яної Баби в українських одвічних степах. То і є квінтесенція нашої Невмирущості, то і є загадка Духу. Власне цей верлібрі є фінальним акордом збірки, збірки Поетеси, закоріненої у національний невмирущий код нації, Поетки на позивний “Любов”: У таких, як у тисяч таких, як я, Є великий історичний досвід: Якогось ранку прокинутися кам’яною бабою. Десь на Криворіжжі. Чи – Запоріжжі. Чи у Великому Лузі… Головне, щоб мої кам’яні груди Прикрили чиєсь сміливе і повне снаги серце. Щоб це серце Усміхнулося до моїх кам’яних очей і, всміхаючись, проказало: – Молодець, стара! Ти справжня кам’яна баба! Твій позивний – Любов! (“Фейсбук запитує: “Любов, підтвердіть, що ви не робот...”)
Смакую добірною лексикою і читаю поволі, почитайте й ви: Закинув чуприну Дніпро й позирає увись. Поетка вправно використовує персоніфікацію, її письмо ритмічне й насичене метафорами. Стиль Юлії Талько стає впізнаваним, хоча часто твори напружені, метафори й порівняння зовсім несподівані, читач дивується у хорошому розумінні. Книга завершується музикою щастя і гармонії, з гумором і любов’ю пише поетка коханому: Я загорнуся в обійми, що в лаври… Штраф оплати у мільйон поцілунків! Інтимна лірика Юлії Талько і є тим самим адамантом, що поряд із рідковживаними словами української мови виблискує у книзі кольору сонця, вірші у якій мелодійні й теплі, дарують віру й надію і вселяють сподівання на щасливий літературний шлях поетки та її творів до читачів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
