Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
нували фахівців з усієї України. Він був визнаним митцем ще за життя – багатогранним майстром у різних галузях мистецтва: живописі, графіці, каліграфії, типографії, книжковій шкіряній інтролігації, інженерному дизайні. Однією з найвідоміших праць митця стала авторська абетка “Рутенія”, яка в 2019 році була відзначена Національною премією України імені Т. Г. Шевченка. Цей проєкт – результат багаторічної праці та осмислення аутентичної кирилиці в контексті сучасної української мови. Митець прагнув передати графічне відображення мелодики українського мовлення, втілюючи синестетичний підхід до типографіки. Серед найвідоміших робіт цього напрямку – унікальний примірник Конституції України, виготовлений його руками в 2001 році, на якому складають присягу Президенти у Верховній Раді України. Окрім вишуканої шкіряної оправи, примірник прикрашений шрифтом “Рутенія” на обкладинці. Відвідувачів справді вражає побачене.
Це неймовірні емоції! Перегляд справжніх цінностей надихає і мотивує. Окрема вдячність за організацію виставки колективу бібліотеки, її директорці Ілоні Мітіній та громадській діячці Анжеліці Корнієнко. Виставка триває.
Жанна САВРИЛОВА Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У столичній бібліотеці “Світогляд” відкрита виставка “Рутенія. Повернення коду нації”, присвячена пам’яті видатного художника Василя Яковича Чебаника. Попри поважний вік, Василь Чебаник до кінця йшов у ногу з часом. До останнього року життя він викладав і був професором кафедри графічного дизайну КДАДПМД імені Михайла Бойчука, жваво цікавився проєктами своїх учнів і навіть патронував фестивалі шрифтів і каліграфії, які об’єд-
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка 11 серпня 2025 року провело розширене засідання Головної ради. Першим і найважливішим пунктом засідання було “Мовне питання в Україні”. Вкотре обговорювалися проблеми недосконалості законодавства в сферах забезпечення належного функціонування української мови як державної, регулювання міжмовних взаємин у публічному, офіційному й приватному спілкуванні, дерусифікації мовного й культурного простору в Україні тощо. Доповідачі відзначили суттєвий поступ у цьому напрямі. Активно впроваджуються в життя положення Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Високе національно-патріотичне піднесення внаслідок подій Революції гідності та широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну в лютому 2022 року призвело до утвердження української мови не лише в офіційному, а й у приватному, побутово-сімейному спілкуванні. Прикро, але зараз спостерігаємо загальмування відповідних процесів, повернення російської мови в ті сфери, з яких вона уже була, здавалося, витіснена. Якщо норми мовного законодавства добре пропрацьовані, то неналежним є контроль за дотриманням цих норм, відповідне покарання порушників закону, чиновників, відповідальних за дотримання мовного режиму, тощо. Часто звучать думки, що в умовах війни із зовнішнім агресором “не на часі” суворе дотримання законодавчих мовних норм. Серед них – і “какая разница, на каком языке общаться”, бо ж, мовляв, серед захисників Вітчизни є багато (а дехто вигадує, що нібито переважна більшість) російськомовних воїнів. Реальність усе розставляє на свої місця, в чому переконують останні події та заяви агресора. Уже після проведення засідання Головної ради ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, 15 серпня відбулася зустріч президента США Д. Трампа з російським очільником В. Путіним, де останній вкотре висунув вимоги, які є прихованим ультиматумом до капітуляції України. Йшлося не лише про територіальні поступки. А знову, серед інших вимог, була й забаганка про надання особливого, офіційного, статусу російській мові в Україні. Отже, мова таки має значення. Для росіян – як засіб денаціоналізації українців, їхньої поступової русифікації, знову заведення в координати “руского” міра”, а через ці процеси – руйнування основ української державності. Тому мовні проблеми, належне їх державницьке розв’язання згідно з положеннями Конституції України, інших законодавчих і підзаконних актів зараз є надзвичайно гострими й актуальними. У зв’язку з цим Головна рада ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка ухвалила звернення до усіх гілок державної влади України, у якому зазначено: Українська мова – це не лише засіб спілкування, а код нашої нації, ДНК нашої історичної пам’яті. Там, де зникає мова, зникає й нація, держава. Ми бачили це в історії, коли імперії починали з підміни мови – й закінчували підміною ідентичності. Зараз ми спостерігаємо, що ворог активно продовжує працювати всередині нашої держави, розмиваючи нашу культурну й духовну серцевину. Для всіх свідомих і небайдужих громадян України є очевидним, що мова становить основу духовності, культури, державності та ментальності кожного народу. У цьому контексті збереження статусу української мови як державної набуває особливого значення в умовах московитсько-російської агресії проти України, що супроводжується масовим фізичним знищенням населення, руйнуванням культурних, медичних, освітніх і наукових установ, а також цілеспрямованим нищенням мови та літератури. Українська мова є одним із ключових чинників консолідації суспільства в боротьбі за свободу та перемогу, утвердження національної ідентичності, розвитку високої цивілізаційної культури та виконує роль коду української нації. Тому ухвалюємо: 1. Із метою вивчення, впровадження та розвитку української мови в усіх галузях суспільного життя, зокрема в державній та політичній сферах, виникає необхідність законодавчого посилення захисту цього права. Пропонується внести зміни до статті 10 Конституції України, а саме: - частину “В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України” викласти у такій редакції: “В Україні гарантується вільний розвиток, зокрема вивчення мов національних громад / меншин України”; - частину “Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України” викласти у такій редакції: “Вивчення та застосування державної мови в усіх галузях гарантується Конституцією України”. 2. У багатьох державних установах (органах влади, правоохоронних структурах та ін.) в офіційному комунікуванні досі часто послуговуються російською мовою, проводять мовою агресора різноманітні засідання, колегії тощо, а вже потім оформляють (чи не оформляють) відповідні протоколи державною мовою. Невиконання закону державними службовцями – це сигнал, що юридичні вимоги можна ігнорувати, цим самим безкарно порушувати норми Конституції України, Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” та інших юридичних актів, що неприпустимо. 3. Констатуючи значне зростання спілкування російською мовою в закладах середньої та вищої освіти між учнями, студентами, в комунікації з учителями й викладачами, вважаємо за необхідне: а) чітко затвердити в законодавчих вимогах спілкування всіх учасників освітнього процесу в позакласний і позашкільний час українською мовою, включно з роботою гуртків, спортивних секцій, товариств тощо; б) домогтися стовідсоткової дерусифікації української освіти, для чого пришвидшити процес переведення російськомовних шкіл в україномовні, передусім міських, з великою кількістю учнів; в) унеможливити викладання російською мовою будь-якої навчальної дисципліни в закладах вищої освіти. 4. Домогтися повного виконання вимог Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” під час проведення офіційних, публічних, культурно-мистецьких заходів (концертів, фестивалів), мітингів, засідань і т. п. У разі їх порушення – системно реагувати: від публічного осуду до штрафів, позбавлення ліцензій закладів і організацій, покарання та звільнення посадовців, із чиєї провини стали можливими такі порушення. 5. Домогтися повного виконання квот для українського мовлення на телеканалах і радіостанції в українському медіапросторі. Законодавчо розробити й затвердити відповідні мовно-квотні норми для соціальних мереж, розпочавши цей процес із державних мовців, мережевих “клонів” теле-, радіо-та пресових органів масової інформації.
Суспільство · “Війна рано чи пізно завершиться. І наша Перемога в ній навіки утвердить цивілізаційний вибір українського народу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
24 серпня 1991 року о 17:55 було ухвалено історичний документ виняткового значення для долі українського народу – Акт проголошення незалежності України. Він став відправною точкою для сучасної української державності і підсумував кількасотлітню боротьбу за відновлення прав і свобод нашого народу. Тож власна незалежна держава – це усвідомлений вибір і найцінніше надбання українців.
Від Хмельницького до Міхновського: спадкоємність волі до свободи Після завоювання Галичини польським королем Казимиром III всі українські землі перебували в залежності від чужоземних правителів. Але вже в XVI ст., особливо після підписання Люблінської унії, в середовищі козацтва та православного духовенства почали формуватися ідея відродження української державності і усвідомлення “тяглості українства” від Київської Русі. Підсумком боротьби за реалізацію цих намірів стала коронація козацького гетьмана Богдана Хмельницького у грудні 1648 року на піку визвольного постання. Єрусалимський патріарх Паїсій титулував гетьмана “князем Русі” і в цьому статусі він був визнаний європейськими та азійськими монархами, як спадкоємець “старожитної” держави з центром у Києві. Шукаючи захисту для української козацької держави Богдан Хмельницький уклав у 1654 році союзний договір з московією, який передбачав присягу українського населення московському царю олексію михайловичу. І хоча присяга на вірність цареві давалася далеко не всіма жителями України й далеко не на всій її території – це стало фатальною помилкою Хмельницького із наслідками, що подекуди не подолані й досі. Вважаючи українців своїми підданими, москва почала втручатися у внутрішні справи України. Угоду 1654 року московити порушили ще за життя Богдана Хмельницького, підписавши Віленське перемир’я із Річчю Посполитою 24 жовтня 1656 року. Через це гетьман збирав військо аби спалити москву. На жаль не встиг… Проте, це аж ніяк не завадило московським урядовцям майже одразу перетворити угоду 1654 року на пропагандистський міф. Кожен наступний гетьман, який погоджувався на протекторат царя, підписував чергову угоду, яка все більше обмежувала права і вольності Української держави та її народу. Врешті-решт Гетьманщину було ліквідовано, а територію України остаточно інтегровано до складу російської імперії. Шанс на реальне визволення з московського ярма з’явився під час Першої світової війни. Саме тоді, у лютому 1917 року, завдяки зреченню останнього російського імператора миколи ІІ, всі договори і присяги українських гетьманів представникам династії романових втратили чинність. Цей факт був підтверджений світовою спільнотою і надавав Україні право на самовизначення, завдяки чому відбулося міжнародне визнання Української Народної Республіки і підписання мирного договору у Бресті 9 лютого 1918 року. Це стало підсумком кількох сотень років боротьби. Волелюбність – одна з ключових ментальних рис українців, яка особливо загострилася у ХХ столітті. Символічно, що саме на початку цього століття український політичний і громадський діяч Микола Міхновський обґрунтував необхідність досягнення української національної незалежності й повної державної самостійності у праці “Самостійна Україна”.
Замість Києва Харків: як москва вигадала власну Україну Але російські більшовики, що захопили владу в столицях колишньої імперії мали щодо України інші плани. Як альтернативу УНР з осідком у Києві, що не визнавала більшовицьку владу, вони створюють у Харкові так звану “УНР рад” – суб’єкт федерації радянської російської республіки. 17 (30) грудня 1917 року “Всеукраїнський центральний виконавчий комітет” “УНР рад” проголосив маніфест про скинення влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату. 25 грудня 1917 (7 січня 1918) року російські збройні формування під приводом виконання положень цього маніфесту розпочали наступ на Київ. Таким чином існування в Україні двох центрів влади – київського і харківського – давало змогу уряду радянської росії формально залишатись осторонь війни, представляючи її як внутрішній конфлікт. Але на Київській мирній конференції в серпні 1918-го, де обговорювали умови завершення першої радянсько-української війни, яку більшовики програли, делегація рсфрр мусила визнати суб’єктність України. Лише під тиском об’єктивної реальності більшовикам довелося запускати проєкт радянського “союзу” – федерації де-юре незалежних республік.
Як і сьогодні, на початку ХХ століття росіяни намагалися по-своєму інтерпретувати історію. Більшовики усіляко протидіяли творенню української державності та хотіли зберегти російську імперію з комуністичним ладом. Так, делегація рсфрр не погоджувалася на запропоновану Києвом дату від’єднання України від росії 7 листопада 1917-го (ІІІ Універсал УЦР), заявляючи, що таким моментом вона не може визнати навіть 9 січня 1918 року (проголошення незалежної української республіки IV Універсалом) і пропонувала вважати таким днем 3 (підписання) або 15 березня 1918 року (ратифікація Берестейського договору між Центральними державами і рсфрр). Цікаво що саме після ратифікації більшовиками Берестейської угоди 17–19 березня 1918 року так звана “УНР рад” була оголошена самостійною республікою. Тобто ще під час Визвольних змагань на початку ХХ століття росіяни наполягали на власному трактуванні історії, в якому не було місця ані III та IV Універсалам, ані попереднім періодам нашого національного державотворення – була тільки українська радянська, утворена лєніним, квазіреспубліка.
Референдум 1991 року: остаточний розрив із московською залежністю Після втрати чинності “гетьманських статей” 15 липня 1919 року трипільський отаман Данило Терпило (Зелений) провів символічну акцію – зачитав маніфест про скасування Переяславської угоди з московією. Відбулося це в центрі Переяслава перед козаками, міщанами та духовенством. Подібну акцію у Переяславі-Хмельницькому на Київщині провів уже за незалежності України 21 червня 1992 року лідер Народного руху України В’ячеслав Чорновіл. На мітингу він зачитав “заяву про зречення” давньої присяги, даної козаками. На місці зібрання згодом встановили пам’ятний знак. Насправді присягу на вірність цареві, яку складало в XVII столітті населення України, остаточно скасували не символічні акти, а референдум про Незалежність 1 грудня 1991 року. Саме це загальнонаціональне опитування, в якому взяли участь 31891742 особи (84,18% населення України), з яких 28804071 особа (90,32%) проголосувала “За” змінило формулу існування України від “підданства москві” до державної незалежності. Абсолютна більшість постійного населення незалежної Української Держави визнала її існування на визначеній законодавством території; владу, що не підпорядковується жодній іншій та надала повноваження українській владі взаємодіяти з іншими суверенними державами. Радянська Україна здобула незалежність юридичним шляхом, після ухвалення низки документів, що проголошували її державний суверенітет. Головним серед них була Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. За своїм змістом і значенням вона була значно сильнішою, ніж ІІІ Універсал Української Центральної Ради. Ця Декларація фактично стала програмою побудови незалежної держави та надала поштовх майбутньому проголошенню незалежності України.
Від Чорнобиля до Незалежності: шлях, що завершився державним відродженням Після того, як в результаті підписання Ризького миру 18 березня 1921 року УНР втратила міжнародне визнання, український народ ще кілька разів намагався здобути незалежність, проголошуючи Карпатську Україну (14.03.1939) та відновлення Української Держави (30.06.1941). Також безперервно діяв Уряд УНР в екзилі, повсякчас нагадуючи про те, що незалежна українська держава на території України – це лише питання часу. Ключовим чинником, завдяки якому відбувся розпад радянського союзу та було здобуто незалежність України стала Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 року. Саме через цю жахливу подію в Україні розпочався рух проти правлячої комуністичної партії та злет екологічного руху, що переріс у рух за незалежність. Першою національною неурядовою екологічною організацією став “Зелений світ”, зареєстрований в 1987 році (зокрема, під впливом акцій “Зеленого світу” припинено будівництво Чигиринської та Кримської АЕС). З 1988 року створюються різноманітні масові організації, у переважній більшості – неурядові (об’єднання, клуби, кооперативи, товариства, фонди та ін.), проводяться мітинги і демонстрації, на яких екологічні гасла доповнюються політичними, поширюється практика блокування робіт на екологічно шкідливих об’єктах. Так, з 28 жовтня по 3 листопада 1989 року відбувся Всеукраїнський екологічний похід, що охопив Хмельницьку, Житомирську і Київську області. Загальноукраїнський інформаційний резонанс акції спричинив до створення осередків Народного Руху України за перебудову, асоціації “Зелений світ”, ТУМ ім. Тараса Шевченка. Наприкінці листопада представники рухів Білорусі, Естонії, Литви, Молдови, України підписали Протокол про спільні дії, у якому рекомендовано народним фронтам і рухам цих республік невідкладно спрямувати всі зусилля на досягнення державної незалежності. 1 липня 1990 року в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної асамблеї, що ухвалила політичну заяву про боротьбу за українську державу. Було розпочато розробку проекту Конституції та реєстрацію громадян Української Народної Республіки на підставі Закону про громадянство УНР від 2 березня 1918 року. До 22 грудня 1990 року було зареєстровано понад 2,5 млн осіб. Велику роль у цих процесах відіграли перепоховання в Україні Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (19 листопада 1989 р.), “Живий ланцюг єдності” в 71-у річницю Злуки УНР і ЗУНР (21 січня 1990 р.), шахтарський рух на Донбасі, святкування 500-ліття Запорозького козацтва (1–5 серпня 1990 р.), Революція на граніті (жовтень 1990 р.) та ін. Варто розуміти, що незалежність – це не подарунок долі і не випадковість. Це результат боротьби тисяч подвижників за національну ідентичність. Це наша Перемога у кількасотлітній борні за право бути господарями на своїй землі, за право говорити своєю мовою, за право використовувати свою культуру, мистецтво і релігію, за право розвивати і пишатися, шанувати та оспівувати своє коріння та історію. Незалежність – це свобода здобута кров’ю солдат і оплакана сльозами матерів. Це відповідальність перед нащадками, рівно як і перед пращурами за збереження та укріплення України. Після того, як 24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України, відбувалися події, які зміцнювали її та наповнювали реальним змістом. 22 серпня 1992 року, напередодні першої річниці незалежності України, Президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав’юк в присутності Президента України Леоніда Кравчука, Голови Верховної Ради Івана Плюща та Прем’єр-міністра Вітольда Фокіна урочисто склав повноваження голови Державного Центру УНР та проголосив молоду Українську державу правонаступницею УНР. І хоч це був акт радше символічний (юридично досі Україна – правонаступник УРСР), з кожним роком в незалежній державі втілювалися все більше віковічних мрій і прагнень нашого народу: затверджено державні символи, створено Збройні Сили України, ухвалено Конституцію, запроваджено національну валюту – гривню, створено помісну православну церкву… На жаль, зараз Україні доводиться кров’ю кращих синів і дочок загартовувати свою незалежність, відбиваючи широкомасштабну агресію росії. Але війна рано чи пізно завершиться. І наша Перемога в ній навіки утвердить цивілізаційний вибір українського народу, в основі якого суверенітет, незалежність, соборність, а також демократичні європейські цінності.
Події, факти, коментарі · “95% українців проголосували б “за” незалежність, якби сьогодні стояв такий вибір. У 2012 році таких було лише 62%”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
риська в урочищі Бичова відбулася “Ватра Звитяги” в рамках XXIV Міжнародного фестивалю лемківської культури “Дзвони Лемківщини”. Видання “Галицький кореспондент” повідомляє, що на захід приїхали лемки з Тернопільщини, Івано-Франківщини, Львівщини, з Києва, з Луганська (депортоване село Переможне), багато дітей та молоді, щоб запалити ватру. Це Ватра пам’яті за загиблими героямилемками, які віддали своє життя за волю України, та гідного вшанування 80-х роковин депортації українців з етнічних земель у 1944–1951 роках. Завдяки старійшині лемків, почесному голові Івано-Франківської обласної організації ВУТЛ Степану Криницькому та воїну-лемку Мишку Адамчаку через пісню, слово і традиції присутні згадали історію народу, вшанували силу предків і передали наступним поколінням дух своєї ідентичності. Видання нагадує: у 1944–1946 рр. радянська влада разом із поляками здійснили завершальну акцію виселення лемків із західноукраїнських етнічних земель – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини. Люди втратили все, що мали.
Абсолютна більшість українців – 95% – підтримали б проголошення незалежності України, якби сьогодні перед ними постав такий вибір. Про це свідчать результати опитування, проведеного групою Rating Group, передає Укрінформ. “95% українців проголосували б “за” незалежність, якби сьогодні стояв такий вибір. У 2012 році таких було лише 62%”, – йдеться в повідомленні. Перемога у війні залишається ключовою умовою збереження незалежності – так вважають 57% українців. Далі йдуть боротьба з корупцією (35%) і єдність суспільства (30%). Водночас соціологи підкреслили, що посилюється скепсис щодо відновлення дружніх відносин з росіянами: 61% вважають це неможливим (проти 42% на початку повномасштабного вторгнення). Опитування також засвідчило, що абсолютна більшість українців (94%) відчувають себе громадянами України.
До Дня Незалежності України в Центральному будинку художника презентували масштабний проєкт “Мистецтво з тисячолітньою історією. Україна в пошуках витоків”. Виставка складається з 200 творів живопису, графіки, скульптури, декоративно-- ужиткового мистецтва з історичною концепцією та екзистенційним сенсом. Тут представлені кращі художні твори українських митців різних стилів та жанрів, таких як Василь Корчинський, Олександр Мельник, Костянтин Чернявський, Віра Баринова-Кулеба, Микола Кутняхов, Тетяна Кутняхова-Семенюк, Микола Юхта, Анатолій Кущ, Ганна Лук’яненко, Олесь Соловей, Віктор Ковтун. Окремої уваги заслуговує триптих Олеся Солов’я “Соборність духу”. За словами митця, робота спочатку була повністю присвячена постаті Тараса Шевченка, але пізніше концепція розширилась. Твір складається з 3 частин і відтворює ключові для українців історичні постаті Григорія Сковороди, Тараса Шевченка і власне матері – України, яка є центральним образом. Відвідати експозицію можна до 31 серпня.
Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “95% українців проголосували б “за” незалежність, якби сьогодні стояв такий вибір. У 2012 році таких було лише 62%”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ На зустрічі у Вашингтоні президент України Володимир Зеленський і його союзники повернули собі позиції у відносинах з американським президентом Дональдом Трампом. У результаті російський диктатор путін несподівано опинився в складній ситуації. Про це пише The Telegraph. Видання наголошує, що хоча загальна картина не ідеальна для України, але порівняно із самітом на Алясці європейський альянс досяг важливих стратегічних успіхів.
Президент Фінляндії Александр Стубб на закритій зустрічі президента Володимира Зеленського, глав європейських держав та президента США Дональда Трампа назвав міста Слов’янськ та Краматорськ “бастіоном проти гунів”. Це справило враження на Трампа. Про це повідомляє газета The Wall Street Journal.
російські чиновники переважно відхилили запропоновані Європою гарантії безпеки для України в потенційній мирній угоді. 18 серпня під час зустрічі з Володимиром Зеленським та європейськими лідерами Дональд Трамп заявив, що президент росії путін кількома днями раніше на саміті на Алясці висловив готовність прийняти певні гарантії, однак Кремль фактично відмовився від більшості із них. Про це повідомляє ТСН з посиланням на ISW.
Російські війська не зможуть швидко окупувати решту Донецької області, попри заяви Кремля. Про це йдеться у свіжому звіті Інституту вивчення війни (ISW). Аналітики наголошують: захоплення Донеччини для росії стане багаторічним і виснажливим процесом. Причина в тому, що російські війська не здатні проводити значні механізовані маневри на полі бою і змушені покладатися на повільні піхотні атаки. Водночас українські безпілотники серйозно ускладнюють використання бронетехніки та танків, адже російська армія досі не знайшла способу ефективно їх захищати. Замість швидких проривів російське командування застосовує тактику повільного часткового охоплення міст і населених пунктів, а потім – фронтальні штурми “вулиця за вулицею”. Однак ця схема не дає значного результату, а спроби оточення українських позицій також виявилися малоефективними. ISW вважає, що такі операції коштуватимуть росії величезних втрат у живій силі та техніці. Попри заяви про готовність до переговорів, кремль не відмовляється від наступальних дій. російські війська ведуть атаки в Сумській і Харківській областях, що свідчить: путін хоче продовжувати війну паралельно з дипломатичними процесами. Його позицію підтримав медведєв, який заявив, що переговори можливі навіть без умов припинення вогню.
У липні кількість жертв серед цивільних осіб в Україні сягнула нового трирічного максимуму за кількістю на місяць. Про це 13 серпня повідомила моніторингова місія ООН із прав людини в Україні. У липні 2025 року місія змогла зафіксувати щонайменше 1674 жертви серед цивільних осіб (286 загиблих і 1388 поранених) за місяць, установивши новий місячний рекорд із травня 2022 року (тоді зафіксували 1741 жертву серед цивільних осіб: 589 загиблих і 1152 поранених). Порівняно з липнем 2024 року, у липні цього року кількість загиблих і поранених мирних жителів зросла на 22,5%.
“Збір блатних й ватага злиднів”, – під таким заголовком Володимир Цибулько в газеті “Україна молода” (№28, 16.07.) підсумовує діяльність Верховної Ради за шість років з часу її обрання. За словами автора, Верховна Рада IX скликання виявилася тією призмою, через яку жертовність і героїзм тих, хто пішов воювати, – Лозінський, Костенко (“Голос”), Рудик, Юраш (“Слуга народу”) – волонтерство Порошенка, переслідування його соратників, стали ще більш цінними для суспільства на тлі брехні і ницості, яка під час війни у всій повноті поперла з політичної “тусовочки”, приведеної в Раду Зеленським.
За понад 11 років війни держава так і не побудувала механізм евакуації, який би заохочував людей виїжджати з небезпечних зон, а більшість роботи лягає на волонтерів. Проте з посиленням російського наступу їхні можливості закінчуються, і переселенців немає де розмістити, пише журналістка Діана Буцко на сайті медіа ZN.UA. Журналістка навела також слова голови громадської організації “Проліски” Євгена Капліна. Він стверджує, що транзитний пункт для переселенців в Павлограді “тріщить по швах”. За його словами, у місцевому будинку культури ліжка спочатку стояли в залі, але пізніше їх додали на сцену, бальну залу, технічні кімнати, коридори. Зараз же матрацами застелили й колишню дитячу кімнату. “В ніч з 14 на 15 серпня на евакуаційній парковці лишалось 60+ людей. Роздавали спальники вночі, ставили намет та вкладали людей на землю... Сьогодні зробили підлогу в наметі та завезли туди 20 ліжок. Але звільнилося за день тільки 6, які моментально заповнились новими евакуйованими”, – вказує Каплін. Він додав, що в останні 4-5 днів потік евакуйованих складає понад 400 людей на добу, а чітко визначеної приймаючої області немає. Волонтер наголосив, що логістики нормальної немає і багатьом немає де жити. Деякі з місць тимчасового проживання у Дніпропетровській області заповнені на 117%.
“Чи є у нас план? Що ми будемо робити, якщо росіяни підійдуть близько до Краматорська чи Сум? Де ми поселимо пів мільйона людей?” – питає своєю чергою Буцко. Журналістка додала, що рішення могли би бути. Як приклад вона навела можливість співпраці з головами громад, де є покинуті будинки, а також заохочення забудовників будувати економваріанти і розподіляти їх між переселенцями. Вона наголосила, що окремі рішення все ж є, але “нема системи, у якій не загубилася би самотня бабуся з Покровська”. “Не буде житла – не буде майбутнього”. Україна стоїть перед безпрецедентним викликом: забезпечити дахом над головою мільйони людей, які втратили житло. Більшість із них – переселенці. Та чи є в держави план, окрім форумів і риторики? – запитує видання.
Народна депутатка з фракції “Європейська Солідарність” Ніна Южаніна підрахувала, що нові зарплати керівництва Рахункової палати сягатимуть пів мільйона гривень на місяць. Це рішення, проголосоване депутатами монобільшості та їхніми політичними партнерами, на тлі катастрофічного недофінансування потреб фронту обурливе – зазначає депутатка у соцмережах.
У самому серці столиці – на Михайлівській площі – відкрилася вулична фотовиставка, присвячена Іловайській трагедії 2014 року. Вона не просто документує події – вона повертає голос тим, хто загинув, і тим, хто вижив, пройшовши крізь пекло “зеленого коридору”, який став пасткою, повідомляється на сайті “Перший бізнесовий”. Експозиція включає понад 50 світлин, зроблених українськими військовими фотографами, які були на передовій: Максом Левіним, Максимом Дондюком, Олександром Глядєловим та Маркіяном Лисейком. Кожен кадр – це історія, за якою стоїть біль, мужність і правда, яку не стерти. Організатори виставки наголошують: мета – не лише вшанувати пам’ять, а й нагадати суспільству про ціну свободи. “Ці фото – як шрами на тілі країни. Вони болять, але вони – частина нашої ідентичності”, – зазначив один із кураторів проєкту.
За даними Українського інституту книги, український ринок книговидавництва показав суттєве зростання за підсумками I півріччя 2025 року порівняно з аналогічним періодом минулого року, повідомляє медіа ZN.UA. Зокрема, сумарний випуск книжок та образотворчих видань зріс на 25% за назвами, та на 37% за тиражами. Важливим трендом стало зростання частки видань українською мовою: як за назвами (з 87,54% до 89,75%), так і за тиражами (з 93,14% до 95,40%). Сектор образотворчих видань, насамперед дитячих книжок-картинок, зростав повільніше, що відповідає відгукам профільних видавців.
Медіа-портал “Новини ветеранів” розповідає, що Михайло Цимбалюк на псевдо “Хорей” – раніше журналіст і письменник із понад тридцятирічним досвідом, старший санітарний інструктор медичного пункту артилерійського дивізіону 3-ї окремої важкої механізованої бригади, учасник визволення Харківщини презентував свою нову книгу – “Синдром відкладеного життя”. Вона народжена під обстрілами та на фронтових постоях. Це збірка нарисів і замальовок показує війну такою, якою її бачить і переживає автор щодня. Кожен текст у цій збірці – це фіксація військових буднів, діалогів, настроїв, дрібниць, які швидко стираються з пам’яті, наче пазли, що складаються у цілісний образ війни, яку проживає людина зі зброєю й словом одночасно. І тому такі тексти стають живими свідченнями для майбутніх поколінь. Книжка містить всього 56 сторінок, проте малий обсяг створює ефект короткої, але щирої розмови з військовим. У Мінветеранів наголошують, що для тих, чиї рідні служать військовими медиками, ця книга трохи відкриє будні людей, які щодня рятують інших під обстрілами.
У селі Шупики (Обухівський район, Київська область) відбулася толока з відновлення автобусної зупинки, прикрашеної мозаїчним панно радянських часів. Організаторкою стала мисткиня та активістка Катерина Вінницька. Видання “Твоє місто” розповідає, що мозаїка збереглася у досить гарному стані, однак була майже повністю прихована під шарами клею, численних оголошень і шарів фарби. Учасники толоки ретельно очистили поверхню, відкривши зображення українки в традиційному вбранні та великих червоних квітів.
Уперше окремим виданням вийшов роман “Хрест на Сатурні” Олеся Ульяненка, наймолодшого лавреата малої Шевченківської премії. Про це виданню “Читомо” повідомили у видавничій майстерні YAR, що опублікувала книжку. Текст знайшли в архівах завдяки кінорежисеру та сценаристу Мирославу Слабошпицькому, уперше його опублікували у “Кур’єрі Кривбасу” у 2004 році. Первісно він задумувався як сценарій до фільму та і був присвячений режисеру Андрієві Дончику, з яким письменник співпрацював за життя.
16 серпня у місті Монасти-
Суспільство · “Бог любить Україну і тому врятує її від чергової займаншини із півночі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ності і незламності священної чаші, з якої у світ вийшов геній землі української. Навіть ні тягачі, ні вибухівка не взяли її у часи атеїстичної наруги і навали. Міряємо кроками від вхідних дверей умовну лінію, що веде до престолу. Колись тут молилися віряни! Допоможи, Уседержителю, через два місяці знову побувати тут, де прихожани святкували Різдво Христове, Великдень, Зелену неділю та інші великі дні двунадесяті.
Він вірив. Ми – його послідовники! Його зізнання – як знамення: “До революції я вірив і не вірив, часто мені здавалося, що працює& мо по обов’язку і що з цієї праці ні& чого не вийде, а тепер я з чистим сумлінням можу вмерти. Бачу, що з юності взяв правильний курс і йшов по ньому як міг і як умів”. …Освячуємося храмом та історією. Час Чикаленка квапить до Мардарівки, де через лічені хвилини ось-ось розпочнеться благодійний концерт “З піснею до Перемоги” – творчих колективів Мардарівського та Перехрестівського будинків культури. Кожен донат – цеглина у фундамент нашої Перемоги! З піснями, про які колись Олесь Гончар сказав, що Україна має не 300 тисяч найкращих світових зразків – понад 700 тисяч! Дух релігії закодований у пісні. Саме дві сентенції – дух і душа, а також воїни ЗСУ убережуть Україну і Європу від нинішнього вторгнення ворога до наших осель. Бог любить Україну і тому врятує її від чергової займаншини із півночі.
*** Саме на малій батьківщині Євгена Чикаленка заплановано проведення завершального етапу Загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання”, – повідомили редакцію фундатор конкурсу Юрій Работін і Василь Джуран, письменник і один із найактивніших організаторів цього творчого змагання. Фото надано Юрієм Работіним
Суспільство · “Бог любить Україну і тому врятує її від чергової займаншини із півночі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Василь ДЖУРАН, член НСПУ Юрій РАБОТІН, член НСПУ, голова правління Одеської регіональної організації НСЖУ
В один із сонячних днів червня вирушаємо електричкою із Одеси до Мардарівки і Перешор. Линемо-плинемо Одещиною, одержимі високим національним іменем Євгена Чикаленка. Універсуму України у чи не найскладніші миті-дні-роки. Думаємо: а як би він? Ні, не те, що не судилося, бо по праву віддавав перевагу іншим двом особистостям – Михайлові Грушевському і Павлові Скоропадському. Завзятий і затятий поет “чорного пару”, як пише авторка нарису “Євген Чикаленко. Людина-магніт” Людмила Вовк, найбільше уподобав собі перешорську тишу із незабутніми днями дитинства і ту, коли майже 10 років – із 1890 по 1900 роки цілком і повністю присвятив себе сільському господарству. Був заземлений у його нурт. На високій горі був маєток. Рукою подати – як на долоні – Свято-Миколаївська церква. Власне, розпочинаємо оцей незвично-незвичайний історичний репортаж із Перешор, де тільки хатина з грушею перед порогом, у якій і біля котрої своєрідний вулик турбот, аби напередодні 34-ої річниці Незалежності України відкрити і освятити музей. Боже, та чи це не ота груша, над якою син Євгена Чикаленка – Левко просив просіяти прах?! Один майстер чаклує перед вхідчинами хати, інший – надовкола її. Пане Євгене, на рівні на генному щиро дякуємо вам за Українську Історію, що чи найперші наблизили її до наших днів. Якби не ви?! Їй-богу, треба вдруге побувати тут, оскільки неможливо уявити, що ми сьогодні у вас. До старости села Мардарівка Вікторії Сухиної: – Як у вас нині багато гостей? – Раді такій зустрічі! І уже запрошуємо на відкриття музею імені Євгена Чикаленка. Бог допоможе впоратися з усіма роботами, коли є такі працелюбні люди. …Хата нагадує вулик. Що то українські майстровиті і берегині! Чи не єдиний шанс уберегти незашорені Перешори, якщо вони подарували Україні і Європі таку неординарну постать!
Цвинтар, могилами вповитий Підходимо до маленького надгробка, де запечатано частину праху сина Левка. Своєрідна кардіограма закарбованих цифр: 3.03.1888 – 7.03.1965. З’ясовується, народився на День українського письменника. Молимося і низько схиляємо голови перед тим, хто свого часу входив до Малої Центральної Ради, з часом – професор археології. Спершу – у Польщі, Чехії, відтак – у Франції і США.
До криниці і її джерелиці Звідси – до криниці, у якій вода іскриться. Певне, довкола неї були садки, ставки, пасіки і оселі, у яких жили славні хлібороби. Можна собі уявити, скільки тут дзвеніло відер і лилося по небеса пісень українських!
До маєтку Найсміливіші — староста Мардарівки Вікторія Сухина, ще одна пані із місцевої культури, і двоє авторів репортажу – беремо курс на високий пагорб, де колись був маєток Євгена Чикаленка. Трави високі-високі. Та бажання черпнути історії виводить на олімп крутосхилу, де воістину відкривається мальовнича панорама чаші цієї святої закутини, її позачашшя і позачасся. Складний підйом і надміру урожайні трави. Проте “четвірка” досягає вершини. Від неї торуємо, хто перший, стежку у видолинок.
У святому храмові Господарі бували тут не раз. Журналісти і письменники – уперше! Перед нашими очима півтораметрова стіна завширшки, якщо не більш. Церкву будували завдяки старанням Євгена Чикаленка. Звідси на зрим – святі дооколи. На згадку рядки покровителя храму із книги Людмили Вовк “Євген Чикаленко. Людина-магніт”. Слова, які належать перу цієї магнетичної особистості: “Не зрівняти ні європейських країн, ні московиту з краєвидами Перешор весною, коли зазеленіє степ і заспівають жайворонки, що, здається, висять у небі на невидимих нитках! Чув я на своїм віку багато всякої музики, але ліпшої не чув”. Він передбачив не лише те, що наближав до нас Україну, значний прогрес у сільському господарстві, коли всюди посуха, а у нього високі врожаї, – а й міць духовного витвору, який став фортецею (сподіваємося на осінь 2025-го підготувати уже 6-ту ходу історичної серії листівок віршів-присвят і відгуків після Хотинської, Кам’янець-Подільської, Збаразької, Білгород-Дністровської і Чортківської – Перешорську). Як своєчасно і заримовано звучить: шоста – Перешорська! Ця цитадель справді залишається надійним бастіоном нездолан-
Альона РАДЕЦЬКА, завідувачка сектора регіональної і правової інформації Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки
У селі Малі Мацевичі на Старокостянтинівщині відбулося вручення ІІ Всеукраїнської літературної премії імені Миколи Клеца, поета, прозаїка, члена Національної спілки письменників України, напередодні його дня народження, яке він міг би відзначити 9 серпня. В урочистостях, що проходили на обійсті Миколи Захаровича, взяли участь представники влади, бібліотек, колеги по перу, молодь. Цьогоріч, за результатами голосування журі, лавреатами Премії стали: Галина Пустовгар (м. Конотоп, Сумська область) у номінації “Проза” за казку “Дивовижний Нуль” та Інна Теплова (м. Дніпро) у номінації “Поезія” за вірш “Манюня-гарнюня та її справи”. Про твори переможців розповів голова журі, голова Хмельницької обласної організації
Суспільство · “Бог любить Україну і тому врятує її від чергової займаншини із півночі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
“Не тільки у глибокому середньовіччі, але й, найімовірніше, також у майбутньому український Київ відіграватиме для цілої Західної Европи велику роль, можливо, вирішальну роль”, – вважав митрополит Андрей Шептицький. 17 серпня ці слова повторив на Архиєрейській Божественній Літургії Блаженнійший Святослав. І нема сумніву, що вони пророчі. У цьому не сумнівалися сотні людей, які з усіх куточків України прибули на прощу до Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві, – молодь, діти, очільники і вірні церковних громад. Прощу було організовано з нагоди 30-річчя відновлення Київської митрополії УГКЦ, 20-річчя повернення осідку Глави УГКЦ до Києва та 12-річчя освячення Патріаршого собору. Після урочистого Богослужіння присутніх запросили зробити світлини на спомин про величну Подію. “Одесо, ставайте до знимки”, – дзвінко запрошував молодий священник. “Ужгород тут!” – шикувалася Закарпатська громада. “Хто з СУМ – виходьте на сходи!” “Ми з Сум!” – відгукнулася прочанка. “Пані, то різні групи!” – усміхнулася сонечком дівчинка зі Спілки Української Молоді. Наперед виходили маленькі пластуни. Світлина в синьо-жовтих знаменах увічнила день. У притворі Патріаршого Собору освятили меморіальну дошку на честь ювілеїв. А на Подвір’ї відбулося закладення майбутньої Соборової площі. На Дніпровому березі владики висадили кілька красенів-платанів. І як же радісно пригорнулися юні дерева до київської землі! З якою ж вселенською надією на життя! Мені не вистачило сміливості попросити у когось лопату, щоб стати на мить садівницею. Але “стати до знимки” наважилася. Такі піднесені, життєствердні події свідчать про вічність української нації. Бо тільки безсмертні плекають платани посеред війни. Кажу як свідка і учасниця дивовижного дійства єднання, освяченого Духом Святим.
Суспільство · “Бог любить Україну і тому врятує її від чергової займаншини із півночі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Національної спілки письменників України Віталій Міхалевський. Катерина Чабан, директорка Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки, відзначила вагомий внесок Миколи Клеца у розвиток літературного процесу на Хмельниччині, його самобутність, оригінальність і подякувала організаторам за вшанування пам’яті Миколи Захаровича, партнерам (ТОВ “Нью Агро Поділля” в особі Валентини Семенюк) – за матеріальну підтримку та подарувала нові книги для Старокостянтинівської централізованої бібліотечної системи. Спогадами про Миколу Клеца поділилися Василь Горбатюк, директор Хмельницького обласного літературного музею та Ольга Куйдан, директорка Великомацевицького навчально-виховного комплексу. Про творчу співпрацю з поетом розповіла Тетяна Якуба, вчителька музики Великомацевицького НВК, яка виконала одну з пісень на слова літератора. Валентина Черноус, директорка Хмельницької обласної бібліотеки для дітей імені Т. Г. Шевченка, повідала про своє знайомство з Миколою Захаровичем та презентувала видання про його життя і творчість, яке побачило світ минулого року до 95-річчя автора. У межах заходу проходив пленер вихованців й вчителів Старокостянтинівської художньої школи, приурочений творчості Миколи Клеца. Художники малювали хатину, де проживав поет, стежину, якою він ходив, дерева, котрими милувався і які давали йому силу й наснагу творити; звучали твори письменника; линули музичні композиції від вихованців мистецької школи “Музична школа імені Миколи Кондратюка”. Учасники заходу поклали квіти на могилу письменника.
Пишуться вірші... · “говорю з пращурами і вони мене чують” · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ніколи не минає
Нитка золота нитка пшениці золота хмарка осени ось де насправді заховано серце вересня там де коло життя зменшується і зменшується як і насолода споглядання як і видиво за вікном провидінь крапка і кома тире і знак оклику (!!!)
*** поглядом супроводжую будую свій Вавилон на кістках пращурів горю вогнем сьогоднішнім і минущим будую храм на піску мурую стіни виглядаючи із віконця часу будую свій Вавилон на чужих згарищах супроводжую поглядом силуети близьких та рідних он же вони за тим деревом он же вони за дорогою он де вони за стіною моїх споглядань
Тиша равлика найстрашніша на війні тиша самозаглиблююча тендітна прихована у своє горе як вдова тиша з мушлі равлика тиша за деревом тиша в корі дерева тиша в мертвих сльозах в мертвих зіницях тиша – літопис вироку тиша як перевірка на твою присутність на цій землі
*** не шукай правди гіркота віку не є зміреною не є цілком однаковою не шукай правди-бо наші шляхи запізнілі наші голоси і відголоски у правді яку ніхто не скаже
*** нам не боляче ні не подумайте так мусить ставатись у степах де скіфські кургани-то живі пам’ятники ні не подумайте зайвого я розмовляю зі скіфами говорю з пращурами і вони мене чують
*** пізнаю та не пізнається порожня квартира моїх надій запізніла примха любови чорна але й біла як люстерко біля дверей пізнаю та не пізнається твоя пам’ятна знимка твій зелений альбом з нашою пам’яттю кохана я не розумію пам’яти яка так швидко зникає та не відроджується з кори головного мозку
Пишуться вірші... · “говорю з пращурами і вони мене чують” · с. 5сторінка оригіналу ↗ Станіслав НОВИЦЬКИЙ
Куп’янський етюд вона заплітає кольори веселки викручує з хмар прозорі краплі дощу доглядає за квітами у садку як за хворим чоловіком чомусь я пригадав різними були обличчя моїх жінок фарби для волосся парфуми та сукні але однаковими були їхні вподобання не знаю чи кохали вони насправді чи зуміли б полишити мене не знаю пам’яти не дочекатись не знаю хмари дощу прозорішають стають не хмарами а землею перетворюються на кольори на парасольки на кавуни на хліб та воду хмари дощу прозорішають у долонях жінки цілком певен що завсіди тут було світло аніж довготривала тьма не зупиняючись жінка заплітає кольори веселки
Вранішня подія ви бачили? – що саме? ви бачили поета на мінному полі серед дотліваючих трупів у зеленій-зеленій траві – ми бачили поета на мінному полі
Моє покоління моє покоління зліплене з оцієї глини так оцієї що нині копаю тверда як металева стіна безлика і безтурботна як людський соціум моє покоління вмирає на цій війні щосекунди живе у цій війні копаючи глину і землю чорну і безконечну землю моє мертве покоління з відкритими очима та молодими зіницями моє безсмертне покоління з глини і землі
Політ птаха на війні я вільний птах без крил навіть страх смерти не здатен зупинити політ самотнього птаха в безмірі власного простору
Нічний етюд новий текст здатен заспокоїти мене-бо тільки в тілі цього тексту відчувається тепла кров пошуку наївна моя голова вона ще не відає істину котра ховається у глибині власної примхи
Годинник найбільше зло постає з нахабства ми віримо що час підвладний людині та насправді людина підвладна часові
Надвечірній етюд можете говорити про нас тільки з мовчанням не варт розповідати про наші почуття перехожим не варт мовити до незнайомців нашою мовою просто ходімо дорогою яка колись скінчиться
Етюд з пам’яти раніше я навіть не міг подумати що людський страх здатен породжувати вірші неприпустимо сміливі як свічки у церкві з молитвою у вечірній час
Лист до Марії найбільше згадуєш на війні про жінок свого життя наче і не знаєш напевне чи згадають вони про тебе лишень головним залишається любов любові молитва
Молитва над вечір Боже подаруй мені ще не одну весну спини і спиняй мою говірку самотність даруй години дні весни і літа молитви і покаяння
Втрачені записи ти караєш мій вік проклятий тілами вбитих і закатованих безкінечними краплями крови караєш чумою караєш війною караєш жити караєш вмирати
Всесвіт мовчання мовчання – всесвіт вони завжди мовчать вони споруджують мости із мовчання і глини будують підземні міста чорні як руки атлантів вони саме мовчання велике і нестримне похмуре і вічне мовчання що не розкладається на атоми звуків
Калиновий етюд Пам’яти Ігоря Калинця що таке бути поетом бути поетом це боротися і вмирати воскресати із власного вогню чекати на воскресіння яке не минуще серед сущого
*** ще дихаю отже не полишений на долю смерти дихаю як риба на дні океану мовчу як риба на дні океану молюсь як риба на дні власної віри в Бога німий але дихаю і живу як рибина на самісінькому дні океану
*** поглянь літо це поранений птах поглянь літо котиться з твоїх білих долонь повір літо
Пошанування · “Спадщина В. Самійленка стала частиною української культури й джерелом натхнення для інтелектуалів сучасності”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ У Боярці на Київщині відбулися урочисті заходи з нагоди 100-річчя від дня смерті Володимира Івановича Самійленка – видатного українського поета, перекладача, громадського діяча, який залишив по собі глибокий слід у національній культурі.
Євген БУКЕТ, голова Київського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Володимир Самійленко, за словами Івана Франка, був “свідомим українцем, усією душею відданим своїй країні та своєму народові”. За це в російській імперії його переслідували, забороняли до друку твори. Він був активістом Братства тарасівців, яке висунуло політичні вимоги визволення української нації з-під московського ярма. У своїх творах поет мріяв про вільну Україну, проте був не лише ліриком, а й майстром сатири, нерідко критикував колег-письменників і ура-патріотів. Так, водному зі своїх віршів, написаному 28 жовтня 1898 року, передбачив появу ухилянтів і “диванних експертів”. Він писав: Наші предки колись задля краю свого Труд важкий підіймали на плечі; Я ж умію тепер боронити його І служити, не злазячи з печі … Ще стоїть Україна! Не вмерла вона І вмирати не має охоти.
У віці 90 років відійшла у вічність видатна українська піаністка, народна артистка України, професорка та колишня ректорка Львівської консерваторії Марія Тарасівна Крушельницька.
Чернівецьке обласне об’єднання Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка” з глибоким сумом і щирим серцем висловлює Наталії Олександрівні та Георгію Георгійовичу Філіпчукам співчуття у зв’язку з непоправною втратою – відходом у вічність Вашого племінника Сергія Микитчука. Ми сумуємо разом із Вами. У скорботі – вся просвітянська родина, яка поділяє біль втрати і молиться за упокій душі покійного. Нехай Господь прийме душу Сергія у свої обійми, а пам’ять про нього – світла, добра, щира – залишиться в серцях тих, хто його знав і любив.
Центральне правління ВУТ “Просвіта” щиро співчуває Наталії Олександрівні та Георгію Георгійовичу Філіпчукам у зв’язку зі смертю племінника – Сергія Микитчука.
Письменники Василь Трубай, Микола Гриценко, Микола Мартинюк, Ігор Коцюбинський, Євген Букет
Кожна піч українська – фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти. Більшість творів Самійленка спочатку з’являлися друком у Галичині, у більш лояльній до всього українського Австро- Угорщині. А найповнішу прижиттєву збірку, за словами Михайла Биковця, було видано в 1918 році у Смілі заходом товариства “Промінь” з передмовою Івана Франка. До неї увійшли всі поезії з 1884 до 1917 року включно (зараз її цифрова копія розміщена на сайті Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського). За української державності Самійленко служив у міністерствах освіти і фінансів, у 1920 році емігрував з урядом УНР до Галичини, але довго жити там не зміг і повернувся до Києва, окупованого більшовиками. Останні місяці свого життя тяжко хворий Володимир Самійленко провів у Будаївці під Києвом (нині – Боярка), де й помер 12-го та був похований 15 серпня 1925 року. Місцева громада УАПЦ та друзі письменника перетворили його похорони на урочистість, у якій брали участь селяни, делегації українських організацій, Української Академії наук та священники. Разом з архієреєм УАПЦ Григорієм Стороженком на похорон прибув перший прем’єрміністр УНР та головний ідеолог УАПЦ Володимир Чехівський, священники Юрій Красицький, Володимир Семків, Яків Левандовський, Сильвестр Перепелиця, диякон Олександр Максимюк та хор Кафедрального собору Святої Софії у Києві. Був там і настоятель Будаївської Михайлівської парафії протоієрей Юрій Стравицький. На похороні були присутні близько 70 осіб, серед яких письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, лікарі Віра Матушевська і Максим Мережинський, кобзарі Михайло і Яків Клименки. Дослідник історії Боярки Андрій Ковальов
Лавреати премії Володимира Самійленка у брошурі “Володимир Самійленко і Боярка” назвав ще близько 30 активних учасників похорону – мешканців села Будаївки. Його труна була оббита жовтою тканиною, а зверху на ній виклали хрест з блакитних волошок. Символічно ховали не тільки Володимира Самійленка, а й вільну Україну, про яку він мріяв… Але для Боярки могила Самійленка стала своєрідним символом ідентичності, нагадуванням про зв’язок міста з українським національним відродженням. Саме тут, біля Михайлівського храму вільна Україна кілька разів відроджувалася. У серпні 1941 року відбулися збори села на яких утворено українське самоврядування та українську самооборону, які проіснували більше місяця, до приходу німців. 3 лютого 1991 року, в день народження Володимира Самійленка біля його могили боярчанин Анатолій Харчук вперше публічно підняв національний синьо-жовтий прапор. Тоді на Будаївському городищі відбувався велелюдний мітинг у якому брали участь журналістка Ніна Харчук, письменники Петро Осадчук, Віктор Баранов, Іван Калиниченко та Олесь Овчаренко, голова Боярської міської ради Леонід Орел і активісти місцевої “Просвіти”. І ось 100-річчя від дня смерті Самійленка. На історичному городищі, поруч зі старовинною Михайлівською церквою та могилою Володимира Самійленка зібралися представники громадськості, митці, науковці, діячі культури, освітяни та духовенство Православної Церкви України – разом більше 70 осіб. Організували урочисту подію Управління культури, молоді та спорту Боярської міської ради та Боярський краєзнавчий музей. Ведучою була Начальник відділу культури мистецтв релігії та охорони культурної спадщини Мар’яна Галь. Також багато зробив для організації події історик, краєзнавець, Почесний житель міста Боярка Сергій Лисенко. Митрополит Переяславський і Вишневський Олександр відслужив панахиду. Владиці Олександру співслужили протоієрей Дмитрій Присяжний, капелан Повітряних Сил Збройних Сил України, священники Сергій Педько, Іван Угрин, Назарій Бігун, Діонісій Лахтадир, Олександр Домбровський, диякон Андрій Ковальов. Продовженням пам’ятного дня стала урочиста академія у Будинку культури. Захід пройшов у піднесеній атмосфері духовної єдності, де звучала поезія Самійленка, музика, слова про значення його творчості для української літератури та суспільного
Андрій Ковальов і Олександр Драбинко руху. Серед інших, зі сцени говорили військовий капелан Димитрій Присяжний та Андрій Ковальов, який представив щойно видану брошуру “Володимир Самійленко і Боярка”. Варто наголосити, що відомий історик, краєзнавець, речник Генштабу ЗСУ, майор Андрій Ковальов виступав на вшануваннях у кількох іпостасях: і як диякон, і як автор видрукованої з нагоди пам’ятної дати брошури “Володимир Самійленко і Боярка”, і як один із лавреатів Літературномистецької премії імені Володимира Самійленка, що вручається Боярською міською радою з 2008 року. Участь у вшануванні взяли працівники Боярського краєзнавчого музею, колишня та нинішня його очільниці Любов Кравченко й Яніна Чурілова. Письменники Микола Гриценко, Микола Мартинюк, Володимир Бубир, Василь Трубай, Тетяна Зубкова, Віталій Приймаченко, художник Олександр Малінченко. Серед почесних гостей, які прибули здалеку, – Ігор Коцюбинський, правнук Михайла Коцюбинського, і Наталія Коцюбинська, заступниця директора Чернігівського літературномеморіального музею-заповідника М. Коцюбинського; Оксана Ручка – представниця Великосорочинської громади, Алла Пустовіт – директорка Великосорочинського літературно-меморіального музею Миколи Гоголя й Олеся Загорська – директорка Великосорочинського краєзнавчого музею. До речі, представники Великосорочинської громади привезли на могилу землю із садиби, де провів дитинство майбутній поет. Боярську ЗОШ №1 представляла директорка Крістіна Юрченко разом із педагогічним колективом, а просвітян Київщини – автор цієї статті. Кульмінацією заходу стало вручення Літературно-мистецької премії імені Володимира Самійленка 2025 року. Відзнаку вручила перша заступниця Боярського міського голови Тетяна Кочкова. Лауреатом став Ігор Борисович Гирич — відомий український історик, доктор історичних наук, який своєю дослідницькою працею сприяє збереженню національної пам’яті. Завершилися урочистості концертом легендарного гурту “Хорея Козацька” на чолі з народним артистом України Тарасом Компаніченком. Пам’ятний день у Боярці вкотре довів, що спадщина Володимира Самійленка стала невіддільною частиною української культури й залишається джерелом натхнення для інтелектуалів сучасності.
Пошта “СП” · “Викидаймо з голови весь московсько8російський отруйний мотлох і тоді вилікуємо зранені московськими іродами душі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. Івана Франка
Нинішня 28-ма війна російської федерації проти України – це війна цивілізацій, світоглядів, ідентичностей, екзистенцій. Впродовж всієї української історії московські загарбники прагнуть будь-що перервати життєдайність національного коріння між поколіннями українців, переінакшити, отруїти їхні душі, нав’язати російську імперську свідомість, тобто психологічно і духовно підкорити. Московська ідеологія і політика спрямована проти п’ятьох вимірів української національної ідентичності, які схарактеризувала Монтсеррат Гібернау. Це такі виміри – складові: психологічний, мовно-культурний, територіальний, історичний і політичний. На цих принципових вимірах=засадах формується ідентичність кожної особи. Поєднання індивідуальних ідентичностей на засадах однієї мови, культури, історії, звичаїв, традицій, психологічних особливостей, політико-ідеологічних прагнень творить колективну національну ідентичність, зіперту на віру в належність до однієї нації і в спільність більшості атрибутів, які роблять її відмінною від інших націй. Визначальними критеріями національної ідентичності є неперервність у часі й диференціація від інших ідентичностей. Це два основоположних принципи національної ідентичності. Канадський історик з університету Вікторії Сергій Єкельчик наголосив, що індивідуальна практика пам’яті й сучасна колективна пам’ять охоплює як історичну пам’ять – наші правдиві знання про минуле, так і соціяльну пам’ять прожитого нами досвіду, що є передумовою історичної національної свідомості, життєдайної української ідентичності. Метою потужної маніпулятивної інформаційно-психологічної агресії “русского міра”, яка переросла у повномасштабну війну проти України, є якраз знищення усіх п’ятьох вимірів української національної ідентичності: психологічного, мовно-культурного, територіального, історичного і політичного. Нині московські політико-ідеологічні узурпатори безцеремонно наповнюють російський, український, європейський і світовий інформаційно-гуманітарний простір брехливими наративами, що українці та росіяни – один народ: а в одного народу – одна мова, культура, віра, історія, одна територія. Але в Києві, мовляв, захопили владу вороги росіян, заважають їм владарювати, щасливо жити. Тому московити, на думку кремлівських ординців, надають своїм братам допомогу і визволяють їх від нацистів, фашистів, мазепинців, петлюрівців, бандерівців. До речі, психолог Карл Юнг ще у 1945 р. сказав, що росіяни все те, що їм не подобається, називатимуть нацизмом. Він прогнозував, що росіяни займуть місце німецьких нацистів. Неонацист Путін, спираючись на так звану “погодінську теорію”, навіть опублікував статтю “Про історичну єдність росіян і українців”. Цей опус, як і теорія академіка Погодіна, наскрізь маніпулятивний, імперсько-зловісний. Він за наративами подібний до “Майн кампф” Гітлера. У середині XIX ст. Погодін стверджував, що Київ і прилеглі до нього землі Середнього Наддніпров’я до татаро-монгольської навали заселяли “великороси”, котрі були частково винищені, а частково переселилися на північне Залісся, тобто на терени сучасної росії. “Етнічний вакуум”, що утворився таким чином у Середньому Наддніпров’ї, згодом заповнили вихідці з басейну Карпат – малороси. Цю фальшиву “теорію” Погодіна підтримував у статтях шовініст Катков і академік Соболєвський, який стверджував, що українська мова на Наддніпрянщині виявилася “прийшлою”, тому вона, мовляв, не має права на існування. Відчуваєте політико-ідеологічний відгомін цієї московської гібридної, імперської маніпуляції? Адже сьогодні, як не прикро, в Україні живе досить багато “какаяразніца на каком язике гаваріть”. Їм байдуже, до якої ідентичності належати. Цим людям, як і школярам, ліцеїстам, студентам, курсантам треба наполегливо пояснювати, що давньоукраїнська держава “Русь” уже існувала у 838 році, як повноцінна, високорозвинена на той час європейська держава. Московія, як Улус Золотої Орди, відома лише з 1277 р., тобто на 439 років пізніше давньоукраїнської держави “Русь”. Засновником Москви і Московського Улусу був хан Золотої Орди Менгу Тимур. Тому запам’ятаймо, що князь Довгорукий ніякого стосунку до заснування Москви не мав. І князівством Московія стала тільки у 1328 р. при Івані Калиті та до XVI ст. була у складі Орди Чингізидів на правах звичайного Улусу. Сформувалися моксельці=московити=росіяни на основі угро-фінських і татаро-монгольських племен, які, звісно, не є слов’янами. Слов’яни – це роси=русини=українці – історичний етнонім одного народу, предками якого є слов’янські племена – поляни, деревляни, сіверяни, дуліби та інші. Українська мова відома ще з VІ століття. У нинішній українській мові є понад 13 тисяч слів, які збереглися ще з VІ століття. Московська=російська мова почала формуватися значно пізніше української – тільки у XII–XIII століттях – на основі македонського діалекту давньоболгарської (церковнослов’янської) мови під час християнізації угро-фінських і татаро-монгольських племен. Безперечно, нинішній драматичний стан функціонування української мови і культури – основи національної ідентичності – є наслідком багатовікового переслідування, цькування, нищення. Уже відомі 480 різних постанов, ухвал, циркулярів, указів, розпоряджень про заборону української мови і культури, переслідування і знищення носіїв українськості. Професорка нашого факультету журналістики Олександра Сербенська в монографії “Голос і звуки рідної мови” з болем правдиво написала, що майже всі важливі сфери державно-політичного життя в Україні віками були у повному розпорядженні чужинців. Давалися взнаки й такі суб’єктивні чинники як приспана у частини українців родова пам’ять, поневолений розум, ущерблена і сторіччями заглушувана мовна і національна гідність, що й нині є психологічною перепоною до повернення багатьох українців, у тому числі й деяких одеситів, до української національної ідентичності. Талановита мовознавиця, громадська діячка, велика українка Ірина Фаріон,
ґрунтовно володіючи правдивими історичними і сучасними фактами, переконувала, просила, спонукала й часто заставляла українців не забувати ні за яких обставин тієї гіркої правди, закладеної москвинами вуста ката українського народу Петра I і про що писав Іван Огієнко в “Українській культурі” (1918): “Малоросію к рукам прібрать”. Ірина Дмитрівна була безкомпромісною в оцінках і ставленні до українофобних київських “професорок” на кшталт зайцевих, кондратьєвих, більченкових чи шубіних з Одеської юридичної академії (Миколаївський філіал), які публічно проголошували московську брехню правдою. Називали Україну “онкохворою американською колонією”, а українську державну мову “блювотною”. Справедливу думку висловив академік Георгій Філіпчук, однак чомусь не в цих україножерних постатях очільники та всілякі зверхники вбачали небезпеку, не проти них спрямована заслужена покара за антиконституційність і неправдивість, а чомусь влаштовували Ірині Фаріон моральні й судові екзекуції і вбили за правду... Чи не тому, що вона перебувала в тому “передньому” ряду, де лунав заклик не просто “геть від Москви””, а “Геть Москву!” з української свідомості, національної ідентичності. 15 грудня 2023 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою схвалив “Стратегію утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року”. Надзвичайно важливий документ. Але в ньому, на жаль, не окреслено такі поняття, як україноцентризм, націоцентризм, націотворення, без яких неможливо формувати і утверджувати українську національну та громадянську ідентичність. Написано багато, але не розкрито, не означено, як повернути українців у природний морально-психологічний стан власного політичного, економічного, культурного та духовного націоналізму (В. Монастирський). Сподіваюсь, що будуть вироблені способи і методи потужної просвітницької пропаганди, щоби кожна людина не тільки в Україні, а й в державах земної планети усвідомила: український націоналізм немає нічого спільного з московським шовінізмом, нацизмом, фашизмом, расизмом. Український націоналізм ґрунтується на переконанні, що людина є часткою своєї Батьківщини і від морально-духовної сутності цієї людини залежить честь, гідність, свобода Батьківщини, її моральнодуховні цінності. Називаю два відомих прізвища: Портников і Табачник. Віталій Портников, не цураючись єврейського коріння, сумлінно спрямовує свій інтелект служінню Україні. Він таким чином є творцем і носієм української національної гуманістичної ідентичності. Вся діяльність Дмитра Табачника була спрямована на формування в українських школярів, ліцеїстів, студентів російської імперської ідентичності. Прикро, але різні табачники, медведчуки, бойки, бужанські, шуфричі та інші україноненависники є ще й нині в законодавчій, виконавчій і судовій владі України. Долаючи їхню приховану і відверту ворожість, маємо допомогти кожному зросійщеному українцю повернутись із ворожого “русского міра” у лоно свого національного роду, до україноцентризму, духовного націоналізму, бути творцем української України. У кожній клітині суспільного і державного організму, починаючи з дитячих ясел і закінчуючи офісом Президента, має панувати українська мова, національна культура, український вільний дух. За таких умов буде остаточно розірвано московські духовно-психологічні кайдани, створено такий інтелектуально-громадянський, життєдайно справедливий клімат, що кожний громадянин будь-якої національності з гідністю скаже так, як, зокрема, наголошує Джамала: “Я – українка кримськотатарського походження”. Для неї Україна є святинею, Батьківщиною, а не місцем нечесного збагачення, як для низки олігархів і так званих менеджерів з Офісу Президента. Приклад захоплення українською мовою показують іноземці. Понад 1 мільйон 500 тисяч людей у світі уже вивчають українську мову. Їхня кількість зростає. Громадянин Фінляндії Генрі, котрому 66 років, сказав: “Вивчення української мови – це мій особистий контрнаступ проти московських загарбників”. Думаю, що не гріх повчитися людської гідності у фіна Генрі. Викидаймо з голови весь московсько-російський отруйний мотлох і тоді вилікуємо зранені московськими іродами душі, в серці кожного українця забуяє сонцесяйна, національна ідентичність української України. Отже, місія кожної доброчесної людини в Україні та країнах земної планети усвідомити, що сучасний московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, нацизм, фашизм, більшовизм і расизм – це філософія загарбання, поневолення, знищення інших етносів, народів, націй. Мета українського націоналізму – свобода і розквіт своєї нації, повага і шана інших націй, їхніх ідентичностей. Московський рашизм витворює загарбників, убивць, мародерів, грабіжників, ґвалтівників, холуїв, рабів – всяку ницість, паскудство, скверність. Український націоналізм породжує патріотів, героїв, подвижників, жертводавців – велич людської гідності, національної ідентичності. Закінчуючи свою статтю, наголошую, що кожний захисник і захисниця України від московських диких варварів всім своїм єством усвідомлює Тараса Шевченка, що “в своїй хаті своя й правда, // І сила, і воля…”, “Нема на світі України, // Немає другого Дніпра…”. Во ім’я духовно-національної свободи матері – нашої України українські патріоти московською вражою злою кров’ю рвуть психологічні і фізичні кайдани. Адже у Шевченкових словах закладені генетичні підвалини утвердження української національної і громадянської ідентичності, яка на відміну від російської шовіністичної ідентичності поневолення, знищення вільних етносів, спрямована на здійснення гуманістичної мети – наповнення України українським історичним правдивим змістом, українським словом, українським світобаченням, національнопатріотичним духом, які є рушійною моральною силою на шляху до розв’язання соціально-економічних проблем, а в нинішніх умовах – одухотвореною гарантією Перемоги над віковічними московськими ворогами-нищителями.
частиною проєкту “Київщина. Місця пам’яті”. Пам’ятник ефектно підсвітили з кількох боків, а на плитці поряд із ним можна побачити рядки одного з віршів Кобзаря. Поруч із пам’ятником встановили павільйон із роботами всесвітньо відомих художників на уламках зруйнованих будівель. Серед них і графіті “Гімнастка” британського художника-аноніма Бенксі. Розробила проєкт та реалізувала освітлення інсталяції українська компанія Ex- polight, використовуючи різні типи освітлення, розробники сфокусували увагу на пам’ятнику, розкриваючи його рельєф. Також підсвітили дерева на площі та підкреслили м’яким світлом роботи художників на площі.
Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото Expolight
Пошта “СП” · “Викидаймо з голови весь московсько8російський отруйний мотлох і тоді вилікуємо зранені московськими іродами душі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ У столичному парку Шевченка відкрили інсталяцію нового формату “Світ очима Шевченка”. Зовні – знайомий кожному бюст Тараса Шевченка заввишки п’ять метрів. Всередині – проєкт “Світ очима Шевченка” – візуальна розповідь про 1167 пам’ятників у 37 країнах, які можна побачити через спеціальні “вічка”. Тарас Шевченко побив усі рекорди серед культурних діячів за кількістю встановлених йому пам’ятників по всьому світу: у більшості українських міст та столицях різних країн – Вашингтоні, Буенос-Айресі, Парижі, Римі, Варшаві, Празі, Афінах, Оттаві, Пекіні, Канберрі. Також можна послухати його вірші у виконанні незабутнього Богдана Ступки або пройти інтерактивний тест.
Інтерактивна інсталяція “Світ очима Шевченка” – це про Тараса, який дивиться просто в очі світові з чотирьох континентів. Над створенням цієї інсталяції працювали понад 100 учасників – вони подорожували, щоб зібрати фотота відеоархів пам’ятників і зберегти погляди, якими Шевченко присутній у світі. Тепер ці погляди повернулися – до серця нашої столиці. Автором художнього задуму став український митець Сергій Западня, а форма інсталяції повторює реальний бюст Шевченка, створений у XIX столітті скульптором Володимиром Беклемішевим. А в багатостраждальному поруйнованому під час цієї війни містечку Бородянка на Київщині розстріляний російськими окупантами пам’ятник Шевченку та площу навколо нього перетворили на артоб’єкт. Пам’ятна інсталяція стала
Про-читання · “Гідність – в Слові І Свобода – в Тобі...” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Ірина ГОЛОВАЙ
Тримаю в руках невеличкий оберіг – поетичну збірочку Любові Голоти “Паперовий Янгол”. За Паперового Янгола тримається у дні страшної терористичної війни Поетеса. А ми, читаючи поезії, також відчуваємо лагідне перо Янгола-охоронця... У стоптаних сандалях, у ветхому хітоні Мій паперовий янголе, забутий на балконі! Твій зношений вінок вже не вінець, а клоччя, А все ж бетонну кліть за ниточку волочиш... Легка моя душа – кружля, як паперина . . . Ще й наново слова лепече, як дитина! А янгольська сурма співа Господнє слово – Аж зводяться крилята, тріпочуть паперово! (“Паперовий Янгол”) Любов Василівна Голота – лавреатка Національної премії Тараса Шевченка, Поетеса самобутня, вільна й горда, як Степова Україна, що має чималий поетичний спадок. У передмові до нової поетичної збірки авторка зауважує: “Від першої книжки віршів “Народжена в степах” (“Промінь”,
1976 р.) до цієї, яку, сподіваюсь, прочитають мої читачі, зі мною трапилося багато прекрасного і різного, але завжди зі мною був і є мій Паперовий Янгол, що став назвою цієї збірки поезій, ошатно вбравшись в лапки і, без перебільшення, уважно стежачи за моїми рядками щоразу, коли я клала перед собою білий аркуш паперу чи й просто натискала на клавіатуру, одразу пишучи вірші у фейсбучному віконці. Найбільша моя винагорода – читачі, які мене читали, чекали моїх книжок, відгукувалися на мої публікації і справи. Найголовніші мої поетичні книжки — “Жінки і птиці”, “Опромінена часом”, “Жіночий апокриф”, книжка прози “Там, де ніколи”. Про що ж нова поетична збірка Любові Голоти? Якою постає в ній лірична героїня? Що зворушує й вражає в поезії? Ці поезії – “сльози душі”, “розмови з Богом” на грані вічного й минущого, достиглого й квітучого, віщого й хибного... Це ремінісценції Долі самої авторки... Що відчувала я, читаючи поезії збірки? Сповідь й молитви мудрої Жінки, яка бачила різне, скуштувала солодке й гірке... а ще відчула такий глибокий зв’язок між вічним і минущим, між родом, землею і нащадками, кроною й коренем... Ми живемо на грані, в часи, коли щодня балансуємо між буттям і небуттям... і поезія Любові Голоти запевняє в тому, що є
Євгенія ЮРЧЕНКО
Моє знайомство з творчістю Юлії Талько відбулося ще у 2019 році, з часу появи її першої збірки віршів “Слово серцем”. Як і тоді, нині авторка пише серцем, карбує слова, вдало підбираючи і риму, й зміст, шліфує кожен твір, мов коштовний камінь і звертається до стародавніх витоків нашої мови. Вірші Юлії Талько насичені рідковживаними й подекуди навіть забутими словами. “Адамантова арфа” – саме таку назву має невелика за обсягом, але змістовна збірка поезій Юлії Талько, що нещодавно побачила світ у видавництві Олега Федорова. На цю книгу я натрапила на Книжковому Арсеналі. Увагу привернула неординарна назва й гарне оформлення видання. Збірка складається із трьох розділів, поезія в яких об’єднана за тематикою, зокрема, спогади, які поетка, мов художник,
вічне й невмируще, що між буттям і вічністю є грань, що стирає забуття й прокладає місток між поколіннями від роду до роду, від родини до народу... І це не можна знищити шахедами й бомбами, ракетами й страхом... Шкода, що ворогу цього не зрозуміти... І що ближче до Вічного, то більше чуєш голос Предків, Роду і Бога, Янгола Паперового... Поетична збірка Л. Голоти приховує багато сенсів, є філософічною, глибинною, вона чітко продумана авторкою, має свої змістові розділи: “Винце червоне”, “Цей світ не вимовляє “паляниця””, “Люди люблять людей”, “Осоння”. Мотиви циклу “Винце червоне” – це роздуми досвідченої Жінки про скороминуще і вічне, це тиха молитва і щира сповідальна розмова з собою “Жінки, що край столу і престолу, край молитви і життя сидить”: Удвох зі свічкою згадаєм, що любили від чого гасли і кому світили я – серце, а вона – хиткий вогонь рожевий квіт у човниках долонь Удвох зі свічкою заглянемо в дзеркала – підсвітить очі пломінець зухвало І тіні розкладе, i чорноту. Себе впізнаю, та уже не ту: Я не про молодість – вона завжди банальна І не про вроду – врода проминальна Шемрава темрява шовками розточила всі кольори – лишилось чорне й біле Удвох зі свічкою. І гнотик тихне-тахне, І воском ніч печальна мені пахне І на стіні витончується тінь І западає в межову світлінь. (“Удвох зі свічкою згадаєм, що любили”) Поезії Любові Голоти – це очищення сльозою, це прагнення перемоги і жаги життя, це віра і сподівання, це розрада і причастя сокровенним: Забути звістку злу і хворості забути, Ще – вихлюпнуть сльозу, як з кришталів отруту, Ще – стерти смерті знак з руки, з очей, із літер – Життя, течи навспак, летюче, наче вітер! (“Забути звістку злу і хворості забути”) Життя – це стан і робота Душі, це прагнення, це мрії, свобода Духу, Гімн Любові, Слову. І в кожному рядку пульсує прагнення жити, хоч і нуртує “чорна сука старої печалі”: Ще живі І полічено дні Й пораховано сили, які нам – від роду. Гідність – в Слові І Свобода – в Тобі... ... О, життя! Я свої пораховані днів світ широкий дарами простелю. (“Ще живі. І пролічено дні”)
— Не журися, козачко, Будем вірити й жить! (“Спасівське”) У розділі “Цей світ не вимовляє слово “паляниця”” провідним мотивом лунає Молитва до Воїнів, благання Жінки-Матері до Бога за синів, рідну землю, Україну. Це крик Душі... Господи! За ці юначі сльози за обличчя, що пливе в крові у раю Твоїм хай стогнуть грози фарбує в аквамариновий колір і мрії, які завершують книгу і водночас залишають загадкові ноти недосказаного. Поезія Юлії Талько наповнена мелодією живих почуттів, у ній є велич рідної землі і голос людської душі. Домінують мотиви віри, незламності, любові до України та світу, людини і природи. Розпочинається книга акровіршем про українську мову, який є своєрідною візитівкою поетки. Серед віршованих рядків,
блискавки хай зріють в голові! A коли вогонь очей Твоїх верховних спалить навіть тіні ворогів вклякну і молитимусь безмовно: Ти зумів, мій Боже, Ти посмів – взяв у пригірщ цю сльозу й кровину, матір звів на ноги з-під хреста... Чи вернув молитву в Україну? Чи з могил козацький меч дістав?.. Я готова стати на покуту, Хоч нема смирення на біду: – Хай Твоя відомста буде люта Ворога на смертнім поводу заведи за обрій дня і ночі І навіки погляд відведи; хай цією кров’ю вмиє очі. Хай нап’ється із ції сльози! (“Господи! За ці юначі сльози”) У цьому циклі проступають одвічні українські символи – хліб на рушнику (“Дівчата у вінках і хліб на рушнику”), духовні біблійні обереги (“Матір Божа, чи лежить дитя запорізьке в тебе на колінах?”). У рядках поезії болем зростають роздуми про бої на Сході, щемить ціна Свободи: З України і на Україні По степах насіяли зернА – Золотого сім’я родового, Білим тілом вистелили шлях… О пекельні муки материнські, О свободо й мово українські, – Сіль і попіл на моїх губах… (“Думаю про те, як там, на сході…”) І разом із болем, жахом і несприйняттям війни лунає тиха материнська молитва, замовляння миру і Перемоги: Зберу в саду святковий почастунок І мед, і сіль поставлю на столі О Господи, не умножай рахунок Героїв, що припали до землі. У них не лиця, Господи, а лики. Їх дух високий і правдивий глас. Вкраїнські хлопці – БогочоловІки А Перемога – український Спас. (“Зберу в саду святковий почастунок”) І перед нами постають лики наших Янголів, Богочоловіків, вірних синів України, які й з небес вимолюють жадану Перемогу… Розділ “Люди люблять людей” – це ремінісценції про витоки й наше коріння. Це спомини про найдорожчих людей. Це віра в предків та їх силу духу, це пам’ять Серця. Побуду на тризні і я Й додому піду городом – Стежкою, що сія Свіжим рядком і піснею, Вищою від ідей: Люди садять городи, Люди люблять Людей. (“У прадіда був горОдище”) Відчуваємо глибокий зв’язок Поетеси з родом, є тут і сповідь, і каяття, і спогади про найрідніших, які вже у вічності, – про батька (“Батько пішов і забрав із собою озиму…”), про рідного брата (“Тримала младенчика-брата”)… А поруч із тим Поетеса прокладає місток між поколіннями свого роду, звертаючись до нащадків і присвячуючи вірш онуку Адаму (“Коли я була старою”). Але найголовніше – лейтмотивом лунає віра у те, що людська любов не минає: Нехай від спраги не пристануть, хай сили вистачить сповна – На світло, що не перестане,
Мелодія живих почуттів Адамантова арфа / Ю. Талько. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2025. – 80 с.
створених Юлією Талько, душа знаходить тиху гавань: І мрієш, і пливеш, прямуєш через даль. Увагу привертають топоніми пов’язані з містом Житомиром: А чи слухали ви адамантові шелести жита, Що на Замкову гору доносять рамена ріки? Ніби ластівки мостять колиску, промінням розлиту, Щоб погойдував Тетерів сонце, як доню батьки. Знаходимо у книзі багато слів і виразів, які потребують вдумливого, уважного читача, адже адамант, дзбан, арха, вертоград та інші слова давно є рідковживаними.
І на любов, що не мина! (“І спожаління, й каяття не подарує нам життя…”) Розділ “Осоння”. Це гімн життю і віра в невмируще, це осіння щедра пісня любові та вдячності, що бринить “павутинкою над водою Лети…”, це замовляння Жінки, це усвідомлення сув’язі поколінь, це віра у вічність Слова (“Словом тебе замовляю. Словом ти підперезаний. Слово тобі говорить, аби ти з недуги воскрес!”), це гімн Вічному і Всюдисущому… – Люблю тебе, Життя моє осіннє! Цвітеш до мене, Як спізнілий сонях На зжатому лану, У долі на осонні… (“Заходить осінь в кісточки і в шули”) Читаю поезії Любові Голоти і наснажуюсь силою духу, силою віри, упевненістю у вічності цієї землі, предків, степів, Слова, Пісні й Роду, невмирущості Людей України… Усвідомлюю, що сучасні Герої, що гинуть за Україну, – це сини і вихованці покоління, яке оберігало усе своє рідне, мріяло про незалежність і змагало, як могло, за українську Україну, справжню, Вільну, Європейську, Гідну, Невмирущу… Особливо вражає фінальний образ міцної Кам’яної Баби в українських одвічних степах. То і є квінтесенція нашої Невмирущості, то і є загадка Духу. Власне цей верлібрі є фінальним акордом збірки, збірки Поетеси, закоріненої у національний невмирущий код нації, Поетки на позивний “Любов”: У таких, як у тисяч таких, як я, Є великий історичний досвід: Якогось ранку прокинутися кам’яною бабою. Десь на Криворіжжі. Чи – Запоріжжі. Чи у Великому Лузі… Головне, щоб мої кам’яні груди Прикрили чиєсь сміливе і повне снаги серце. Щоб це серце Усміхнулося до моїх кам’яних очей і, всміхаючись, проказало: – Молодець, стара! Ти справжня кам’яна баба! Твій позивний – Любов! (“Фейсбук запитує: “Любов, підтвердіть, що ви не робот...”)
Смакую добірною лексикою і читаю поволі, почитайте й ви: Закинув чуприну Дніпро й позирає увись. Поетка вправно використовує персоніфікацію, її письмо ритмічне й насичене метафорами. Стиль Юлії Талько стає впізнаваним, хоча часто твори напружені, метафори й порівняння зовсім несподівані, читач дивується у хорошому розумінні. Книга завершується музикою щастя і гармонії, з гумором і любов’ю пише поетка коханому: Я загорнуся в обійми, що в лаври… Штраф оплати у мільйон поцілунків! Інтимна лірика Юлії Талько і є тим самим адамантом, що поряд із рідковживаними словами української мови виблискує у книзі кольору сонця, вірші у якій мелодійні й теплі, дарують віру й надію і вселяють сподівання на щасливий літературний шлях поетки та її творів до читачів.
Подія року “Серце Європи б’ється в Україні”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ У Національному заповіднику “Софія Київська” завершився восьмий щорічний фестиваль “Bouquet Kyiv Stage”, який тривав чотири дні. Гості цього магічного дійства, яке відбувалося на різних майданчиках заповідника, стали свідками й учасниками понад 40 мистецьких подій. Засновник фестивалю – культурний центр “DOM Майстер Клас”, співорганізатор – Національний заповідник “Софія Київська”. Головна ідея – підтримка та популяризація української культури на світовому рівні.
Алла КОБИНЕЦЬ
Демонструючи її унікальність та автентичність, організатори зробили акцент саме на поглибленні ролі культурної дипломатії як інструменту, що сприяє не лише розвитку культурної складової, а й утвердженню її значення для нашої країни, яка стала форпостом боротьби за свободу та демократію на європейському континенті – Світла проти темряви. Тому не випадково темою цьогорічного фестивалю стало гасло: “Серце Європи б’ється в Україні”. Його глибинний зміст ще раз акцентує на тому, що Україна – це колиска Європи, а її культура – вагома частка у надбанні європейської культури. Україна сповідує великі гуманістичні цінності – свободу та гідність. Упродовж свята мистецтва події розгорталися за кількома напрямами. Театр, кіно, музика,
виставки, бесіди, спеціальні заходи для дітей. Після пресконференції, якій передувало вшанування пам’яті митців, що віддали своє життя за Україну, запрацювали різні локації: вони по-новому відкрили нам грані української культури. Відкриття фестивалю розпочалося з прем’єри твору “Mani- fest” композитора Романа Григоріва у виконанні камерного хору “Київ” під керівництвом Миколи Гобдича, а також ансамблю солістів “Київська камерата”. Особливо хочеться відзначити концерти з проєкту “Звільнена музика” (Redemptio, Повернення із забуття). Він поєднав у собі дослідницько-аналітичну роботу, творчу інтерпретацію та публічну презентацію, маючи на меті повернути до українського музичного простору композиторів, репресованих радянським тоталітарним режимом. Перед загалом постали неймовірні композитори, митці, чиї твори варта увійти до “золотого фонду” навіть світової музичної культури. У перший день фестивалю, в теплому надвечір’ї на головній сцені відбувся неймовірний концерт, на якому прозвучали у виконанні Latoshy- nskyi capella orchestra, молодої піаністки Анни Хмари та під орудою оперно-симфонічної диригентки, студентки Національної музичної академії України Катерини Ніколенко твори Василя Барвінського (відновлений фортепіанний концерт), Павла Сениці (Перша симфонія – виконана уперше за 100 років!) та Костянтина Шиповича, відчайдушного авангардиста. Це були вражаючі хвилини неймовірно прекрасної музики. Наступного дня неповторні музичні твори 20-х років минулого століття Костянтина Шиповича презентував молодий піаніст Тиміш Мельник у концерті “Шалені 1920-ті”. Саме йому, Тимішу, талановитому учневі професора музики Олега Безбородька та професорки Світлани Шабатіної, ми тепер завдячуємо поверненню з небуття українських композиторів Костянтина Шиповича, Павла Сениці та Бориса Яновського. Ці знахідки лягли також у проєкт “Звільнена музика”. До речі, саме модерніст Костянтин Шипович, який працював на Київській кінофабриці, написав музику до мультфільму “Жук в зоопарку”,
одному з перших анімаційних фільмів, знятих в Україні. Його нещадно критикували, тому кіноматеріал, кажуть, не зберігся. Однак музика виявилася “живою”. Окрім цього, Тиміш Мельнику сольному концерті, що відбувався у “Хлібні”, глибше познайомив слухачів із творчістю Шиповича, а також презентував загалу й музичні твори це одного модерніста Бориса Яновського, творчий діапазон якого простягається від п’єсок-вправ до опери та балету. Завершенням циклу “Звільнена музика” став концерт піаніста Романа Рєпки, який виконав твори Лео Орштейна (Орнстайна), уродженця України, більшість творів із творчої спадщини якого досі невідома. Пристрасть, чуттєвість, гра звуків –
ось головні особливості його музики. На щастя, композитор (а до цього виконавець, викладач) дожив мало не до ста років, не був репресований, бо виїхав з родиною до “ р е в о л ю ц і й н и х бур”. Тривалий час його твори не виконувалися і лише в 70-х повернулися до слухачів. Тому цікаво було послухати музику уродженця з України, чия доля склалася більшменш успішно. Що можна додати до музичного напрямку фестивалю? Його кураторка Любов Морозова охарактеризувала його як своєрідний “архів пам’яті”, багатошаровий, різноголосий і тому такий несподіваний, незвичайний. Адже тут і культурна тяглість, і друге дихання, і сила музичного слова. Зокрема, тема “Aeternitas – Вічність”. Тут поєдналися класика та традиції. Справжнім вибухом стала “Розмова птахів” Театрального центру “Слово і голос” (Наталія Половинка), ансамблю “Хорея Козацька” (Тарас Компаніченко), лабораторії степового розспіву “Євшан-Зілля”. Тут відбулося поєднання музики духовної та барокової, а ще – поетичні рядки Григорія Сковороди. Хотілося б особливо відзначити сольний концерт польського піаніста-віртуоза Матеуша Кшижовського “Ніжність і шал Шопена”. А програма “На зламах часу: Бетховен і Лятошинський” репрезентувала перші симфонії цих композиторів. Щире захоплення викликала й авторська ювілейна програма піаніста Євгена Громова, присвячена 100-річчю з дня народження композитора П’єра Булеза, чий вплив із Франції позначився на творчості низки українських музичних мистців.
Останній день фестивалю був позначений неймовірним концертом відомого колективу “Jazz in Kyiv band та друзі”, який порадував слухачів чудовими джазовими композиціями. А “родзинкою” став відомий хіт під назвою “Summertime”, який у супроводі музикантів виконала незрівнянна Назгуль Шукаєва. Варто наголосити, що у фестивалі взяли участь також іноземні учасники – норвезький дует піаніста Ейстейна Севога й гітариста Лаккі Патея, польський піаніст-віртуоз Матеуш Кшижовський, грузинський диригент і композитор Ніколоз Рачвелі, польський диригент Вінсент Козловський, ізраїльський джазовий колектив Amit Friedman Quartet. І, звичайно ж, концерт на завершення: “Білий букет”. Біля сцени ніде було примоститися, бо слухачі прибували і прибували. Колектив “Київської камерати” під орудою Ніколоза Рачвелі (Грузія) вражав, хвилював, надихав. Фінальні хвилини стали музичною вершиною фестивалю. Особливо приємно відзначити, що на цьому фестивалі вперше відкрився кобзарський простір, який унаочнив традиційно українську кобзарсько-лірницьку традицію (її ЮНЕСКО визнало частиною нематеріальної спадщини людства). Отже, протягом вихідних днів всі охочі, затамувавши подих, слухали кобзу, бандуру, ліру у виконанні сучасних кобзарів. Виставкова частина фестивалю була також насиченою. Зокрема, увагу присутніх привернула виставка просто неба – фотопроєкт “Спроможні” Асоціації “Дивись українське!” (фотохудожник Сергій Михальчук). Вона реалізувалася в рамках “КіноБукету”. Виставка розповіла про моменти із життя українських мистців, які нині несуть місію культурних амбасадорів української національної культури у світовому просторі. Упізнавані – учасники гурту “ДахаБраха”, скрипалька Богдана Півненко, співачка Джамала, очільник гурту “Хорея Козацька” Тарас Компаніченко, художник Анатолій Криволап, правозахисниця Олександра Матвійчук. А в “Хлібні” розгорнулося дві експозиції. Перша – 94-річного художника та філософа Олександра Дубовика. Саме він вісім років тому подарував фестивалю його символ – букет. І в експозиції автор виставив низку робіт на цю тематику. Отже, цикли “Букет”, “Фантоми” та зовсім нові роботи мистця стали своєрідними відблисками, відбиттями наших надій та сподівань. Друга виставка – це роботи 28 художників. Її назва “Україна – останній форпост Світла”. Учасники – Петро Бевза, Макс Вітик, Юрій Денисенков, Ганна Криволап, Анастасія Подерв’янська, Олег Тістол, Тіберій Сільваші та інші. Несподівано цікавим виявився й українсько-британський проєкт “Flowers from the frontli- ne” (“Квіти з фронту”), що розгорнувся в Будинку митрополита Софійського заповідника. Його експозицію складають як мистецькі роботи, так і цікаві артефакти. Зокрема, полотна Ольги Морозової, так само, як і її інсталяція “Тканина часу”, що тягнеться з першого на третій поверх, викликають велике зацікавлення. А ще варто додати мініатюрні ювелірні вироби, колекцію “Love Letter to Kyiv” Фібі Волш, три гербарії з трьох війн, композицію “Букет з “Нуля” від військового Олега Петрашека, квіткову інсталяцію науковця лондонського Garden museum Філіпа Нормана. Все це викликає щире захоплення. Ідея, втілення, майстерне виконання – ось три складові, які вирізняють виставку її оригінальністю й актуальністю. Кінопрограма фестивалю була також дуже насиченою: “Кіно- Букет” репрезентував 34 фільми. Це три добірки короткометражок, презентацію журналу “КіноКоло”, відбулася низка документальних та допрем’єрних показів. І кілька слів про театр. Гості фестивалю залюбки подивилися поетично-пластичну виставу “Ліниві та ніжні” (ліричний перформанс на вірші поета Юрія Іздрика) у чудовому виконанні акторів Київського академічного театру на Печерську; а також музично-пластичну виставу “Енеїда” у виконанні акторів Театру ветеранів, який очолює заслужений діяч мистецтв України, заслужений артист АР Крим Ахтем Сеітаблаєв. Упродовж чотирьох фестивальних днів відбувалися цікаві майстер-класи як для дітей, так і для їхніх батьків. Загалом свято високого мистецтва, можна сказати, відбулося. Успіх багатьох його проєктів очевидний. Неймовірна атмосфера творчості, приязні, добра і душевності стала ще одним підтвердженням того, що культура в час війни об’єднує, додає сили, надихає.
Витоки · “Боротьба за Україну – це й боротьба за джерела її культури, не замулені брудом окупації та фальсифікацій”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
Літопис згадує матір Володимира Великого Малушу як ключницю Ольги, що слід розуміти не як прислужницю, а як завідувачку господарством. (Так само в середньовічній Західній Європі назви найвищих придворних посад походили від назв особистих королівських слуг). Брат Малуші Добриня – воєвода, друга після князя особа Русі, що майже дає накази своєму підопічному, юному Володимирові. (Одна з билин описує придворну кар’єру Добрині). Більше того, нащадки Добрині (до яких уналежнюють і Яня Вишатича, пов’язуваного з образом легендарного Бояна) тривалий час були правителями (посадниками) Новгорода. Але з яких причин ця родина посіла таке високе становище в часи від Ольги до Володимира Великого та Ярослава Мудрого? Малуша (без змен& шувально-пестливого суфікса Мала), що дала ім’я місту Малин на Житомирщині, була дочкою Малка (без зменшувально-пестли& вого суфікса Мал!). Ін& шим синонімічним іменем Мала було Нис& киня (порівняймо польське niski, сербське ниски “низький”), за моделлю якого ут& ворене співвідносне ім’я його си& на Добриня (батько “малий” = “низький” – син “добрий”). Припускають, що билинний Добриня Никитич – первісно Нискинич, а Никита Залешанин – сам Мал. Якимівський літопис називає Мала сином Нискині. Польський історик Ян Длугош, що користувався не збереженими нині руськими джерелами, нази& ває деревлянського князя, що сватався до Ольги, “Niszkina з руського роду”. Формула добръ домбъ “добрий дуб” єднає Добри& ню з казковими персоніфікація& ми трьох рівнів світобудови Вер& нигорою-Горинею, Вернидубом- Дубинею та Крутивусом-Усинею (порівняймо також новгородське святилище Перинь від Перун). Літописна історія Ольги, як пізніше Володимира, поєднує язичницьку епічну поезію з християнською прозою. Три помсти Ольги деревлянам нагадують тризну (“три знаки”), з одного боку, і (за здогадом Ольги Казакевич) потрійне ритуальне вбивство кельтського короля (Новгородський літопис, віддзеркалюючи давнішу київську традицію, не знає четвертої помсти Ольги – спалення Коростеня), з другого боку (а ім’я Мал у кельтських мовах означає “князь”!). Обложивши Коростень, Ольга раз і потім іще тричі натякає деревлянам, що хоче лише Мала (хощю дань имати по малу… но мала у васъ прошю… у васъ прошю мала… да вдаите ми сє малоє – Іпат. під 946 р.) – який зникає з літопису, і про його загибель не йдеться. Очевидно, охрещення Аскольда й Олега (про що свідчать київські церкви святих Миколи й Іллі) та одруження Ольги з Малом належать до важливих, але викреслених із літопису фактів. Похід Ольги на Коростень за Малом – прихований християнD ськими редакторами обряд героїчD ного сватання, де ініціатива переD хоплена (у деревлянських посD лів). Тому не випадкова подібD ність сну Мала і сну Святослава зі “Слова” про героїчне сватання та весілля 1185 року Володимира за допомогою його батька-свата Ігоря. (інший зразок збройного одруження – поєднання з РогнідD дю внаслідок походу Добрині та юного Володимира Великого на Полоцьк). Як спершу деревлянським послам, так і далі Ольга загадує загадки – очевидно, весільні (у казці “Мудра дівчина” героїня, навпаки, розгадує їх). Виглядає як поєдинок двох чаклунів – Мала (з невдалими помічниками-послами) і Ольги (що переклюкала не тільки візантійського імператора), останню скандинави вважали віщункою. Дохристиянський образ Ольги нагадував, очевидно, образ її старшого родича Віщого Олега (іменем якого її було названо) – у цьому й була особлива цінність її (й, очевидно, його) охрещення. Інших князів із магічними здібностями літопис не знає – за винятком Всеслава Полоцького, який теж скористався клюками й став князем київським. Отже, можна припускати входження деревлянського князя Мала до київської еліти як воєводи або навіть чоловіка (неповноправного – “консорта”?) Ольги. Очевидно, Мал став другим після Ігоря Старого язичницьким чоловіком Ольги. І це мав бути дипломатичний шлюб очільників двох племен або племінних союзів (полян і деревлян) на зразок пізнішого одруження Володимира з візантійською царівною Анною та родичання Ярослава Мудрого з багатьма династіями Європи.
Витоки · “Боротьба за Україну – це й боротьба за джерела її культури, не замулені брудом окупації та фальсифікацій”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОТА, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара
У колі сучасних агресивно-імперських московитських наративів наукова проблема заснування Києва (столиці та культурного центру Київської Русі – найбільшої держави тогочасної Європи) набуває виразного політичного контексту. Упродовж тривалого часу літописне повідомлення під 882 роком про прибуття з Новгорода князів Олега й Ігоря та захоплення ними влади в Києві шляхом убивства київських князів Аскольда й Діра деякі тенденційні історики інтерпретували як начебто пріоритет Новгорода над Києвом у державотворенні Київської Русі. Однак археологія чітко показала, що в часи Олега Новгорода ще не існувало. У той час можна говорити тільки про так зване Рюрикове городище біля майбутнього Новгорода, але воно не мало того масштабу, який йому приписують фальсифікатори історії. Натомість існувала Стара Ладога, яку нині московитські пропагандисти оголошують первісним ядром Київської Русі. Але це поселення (зі скандинавською або фінською назвою) – навіть не Новгород, а головне – Київ існував принаймні за пів тисячоліття до північноDпериферійних поселень Київської
Русі (Новгорода, Рюрикового городища та Старої Ладоги). Коли на пізньому етапі існування домонгольської Русі Новгородська республіка майже цілком унезалежнилася від Києва, у середовищі новгородської верхівки було створено міф про новгородське походження перших київських правителів. Парадоксально, що москва, знищивши волелюбний Новгород, привласнила новгородський погляд на ранній Київ і донині розвиває вигадки про такий “шлях еволюції” державності Київської Русі, який включає Стару Ладогу, Новгород і вже потім Київ. Так давні новгородські вигадки, спрямовані на республіканську демократію, перетворилися на сучасні московські брехні, зорієнтовані на ідеологічне підготування та виправдання загарбницької політики. Як показують сучасні дослідження, легенда про народження Києва оформилась іще до V століття н. е., у пізньопраслов’янський період, у середовищі носіїв різноетнічної черняхівської культури. Натомість поселення на території Києва (що пізніше поєдналися за принципом, які давні греки називали синойкізмом – “спільним домом”) існували вже на рубежі еру межах праслов’янської зарубинецької археологічної культури. За моделлю Юрія Мосенкіса, виникнення легенди про братів-засновників Києва (відомої в давньоукраїнській, давньогерманській та давньовірменській версіях) нині датовано ІІІ–IV століттями н. е., коли на Київщині тісно контактували носії праслов’янської (київська археологічна культура), готської (черняхівська археологічна культура) та сарматської мов. Київ був іще праслов’янським містом, а територією поширення праслов’янської мови була Україна (київська археологічна культура). За пануванням відкритих складів до праслов’янської мови найближча українська – саме тому, що вимовні звички збереглися на тій самій українській території. Тим паче сказане стосується літописів. Ті з них, що були списані-переписані на колишніх північних та східних околицях колишньої княжої Руси-України, мали у своїй основі українське (насамперед київське, але також чернігівське, переяславське, волинське, галицьке) літописання. Навіть давній новгородський літопис – копія раннього київського (місцями відредагована-сфальсифікована). Києвоцентризм давньоукраїнD ської культури, зокрема літератуD ри та її вершини “Слова про ІгоD рів похід” – факт, який не вдасD ться заперечити московитським фальсифікаторам усіх виявів укD раїнської культури. Детальніше про ці й дотичні питання йдеться в книжці “Легендарне народженD ня Києва”, що незабаром має поD бачити світ.
Витоки · “Боротьба за Україну – це й боротьба за джерела її культури, не замулені брудом окупації та фальсифікацій”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Ігор КОПОТУН, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України
Безпека держави, суспільства, громад, кожного окремого індивідуума – комплексне завдання, що передбачає систематичну наполегливу повсякденну роботу. Поряд із силовими компонентами наявні й численні інші – у ментальній, інформаційній, науковій, освітній, культурно-мистецькій сферах. Адже агресія північно-східного сусіда відбувалась і відбувається в усіх названих і багатьох інших галузях. Українські науковці і митці, письменники й освітяни пропаговані на міжнародній арені як російські. Жодної української школи в росії – і просування ідеї російськомовної й російськи орієнтованої освіти в Україні. Заборона української церкви в росії – і всіляка підтримка московської церкви в Україні. Не можна забувати, що вся історія московської окупації України з середини XVII до кінця ХХ ст. – це кривавий ланцюжок заборон на українську мову, літературу, мистецтво, історію, церкву… Першою настала черга церковних книг, які почали “уніфіковувати”, тобто московізувати, практично одразу після 1654 р. – і це при тому, що впродовж XVII–XVIII століть українська культура значно випереджала московитську й істотно впливала на останню. Нині, в умовах не тільки збройної, а й потужної інформаційної війни українська безпека – це науково об’єктивна історія України та її мови, літератури, мистецтва та інших сфер культури. Це відстоювання правди про прадавні витоки української цивілізації – про Трипілля і скіфів, княжу Русь, Козаччину і Гетьманщину, визвольні змагання початку ХХ століття. Без викривлень,
фальсифікацій та русифікацій. Яскравий приклад – Київська Русь, де задовго до появи москви були потужні центри літературного, мистецького, церковного життя. Або такий світового рівня культурний феномен, як Трипілля, майже цілком замовчуване в часи срср. А тим часом трипільські міста чисельністю 10–20 тисяч мешканців шість тисячоліть тому – явище, рівних якому не було ніде в тогочасному світі. Сучасна боротьба за Україну – це й боротьба за джерела її культури, не замулені брудом окупації та фальсифікацій. Окрім відвертих заборон і репресій, століттями діяли й приховані механізми витіснення української ідентичності. Підміна термінів і назв, перекручування топонімів, насадження чужих мовних норм у науці та освіті – усе це ставало частиною цілеспрямованої стратегії культурної експансії. Українські діячі науки та мистецтва змушені були працювати під тиском цензури, часто – під чужими іменами або у межах так званої “загальноросійської” культури, що на практиці означало знецінення українського внеску. Інформаційна війна, яку нині активно веде держава-агресор, лише продовжує стару колоніальну політику. Через підручники, фільми, телевізійний контент, наукові публікації та навіть музейні експозиції триває спроба московитів приписати собі здобутки української цивілізації та нав’язати вигідний окупантові історичний наратив. Ворог систематично ігнорує або применшує досягнення Київської Русі як спадщини саме українського народу, а замість цього вибудовує міф про “спільну історію”, який ніколи не мав наукового підґрунтя. Варто згадати й про культурну спадщину, що зберігалася попри всі спроби її знищити – народну пісню, билини, вишиванку, архітектуру, традиційний обрядовий календар. Усе це – не лише естетичні надбання, а й потужний код національної ідентичності, що допомагав українцям вистояти в часи найжорсткіших заборон. Нині ж, коли ворог намагається стерти пам’ять про наше коріння, відновлення та популяризація цих елементів культури є так само важливими, як і збереження державної мови. Сучасні інформаційні технології дають можливість не лише документувати правду, а й доносити її до мільйонів людей по всьому світу. Наукові дослідження, архівні знахідки, цифрові реконструкції історичних пам’яток, оцифрування стародруків та рукописів – усе це має стати частиною державної стратегії культурної безпеки. Українська історія повинна бути представлена на світовому рівні в автентичному вигляді, без цензурних нашарувань та ідеологічних перекручень, якими так рясніють минулі століття колоніального підпорядкування. Бо боротьба за Україну – не лише фізична. Це щоденний спротив у наукових установах і школах, у театрах і музеях, у книгарнях і на телебаченні. Це утвердження правди у підручниках, художніх творах, публічних виступах та навіть у побутовому спілкуванні. Тільки відновивши та зміцнивши власну культурну основу, українське суспільство зможе впевнено протистояти будьяким спробам знову перетворити нас на “частину чужої історії”. Про всі ці й інші дотичні питання детальніше йдеться в щойно виданій книжці “Походження української мови в інформаційній безпеці сучасної України” (автори Тарас Голота та Юрій Мосенкіс, передмова Дмитра Коляденка).
Подорожні нотатки · “Ми не є нацією страждальців, ми нація переможців”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
нам це не намагалися нав’язати своїми стражданнями. Ми все стерпимо, витримаємо і однозначно переможемо”, – наголосив міський голова Конотопа Артем Семеніхін під час нагородження найактивніших конотопців, які до глибини душі переймаються інтересами громади. Двоє зних – науковий співробітник Конотопського міського краєзнавчого музею імені О. М. Лазаревського Шаміль Акічев та керівник народного аматорського хорового колективу “Рідна пісня” Олександр Шерудило – отримали найвищу нагороду міста – звання “Почесний громадянин Конотопа”. Ще сорок громадян, які віддали своє життя, захищаючи Україну в російсько-українській війні, удостоєні цього звання посмертно. “Історія нашої держави написана не чорнилом, а кров’ю відважних українських воїнів, які стали для нас символом мужності та незламності”, – зазначив ведучий хвилюючої церемонії Сергій Завалій. Таку ціну платять українці за право жити на землі своїх предків у вільній, самостійній країні. Пам’ять про них житиме в серцях вдячних конотопців. На території музею імені Лазаревського відбулася виставка художніх робіт місцевих художників із фондової колекції музею. Цікавим виявився фотоколаж до Дня міста, який випромінює єднання та надію на краще майбутнє. Експериментальна студія “Діти Мельпомени” МБК “Зоряний” презентувала мінівиставу “На згадку про Конотопську битву” із серії “Конотопські історії”. Роль гетьмана Івана Виговського втілив Сергій Завалій, а козака – Олексій Рябов. Зворушливий проєкт “Капсула часу” було здійснено Конотопським міським будинком культури “Сучасник”. Зібрані листи з нашого часу будуть відкриті за десять років. А в Конотопській дитячій музичній школі №2 відбувся день відкритих дверей (онлайн).
Подорожні нотатки · “Ми не є нацією страждальців, ми нація переможців”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Олександр ВАКУЛЕНКО Фото автора московії. Історичне значення, адже українці і кримські татари довели, що московити не є непереможними і їх можна перемагати, якщо народи об’єднаються. Тоді це показали українці й кримські татари, і це перегукується із нинішньою ситуацією. Завжди потрібно мати союзників. До того ж Крим є серцем боротьби в російсько-українській війні. І уроки Конотопської битви повинні бути враховані в контексті того, що Крим як був, так і залишається важливим фактором. А історичні суперечності можна подолати, якщо є воля народу до їхнього вирішення. Сьогоднішня війна підтверджує, що ми здатні знаходи-
Місто Конотоп багате на історичні події. Саме до однієї з них – перемоги козацького війська під проводом гетьмана України Івана Виговського разом із союзниками над московським військом у Конотопській битві 1659 року – приурочено відзначення Дня міста. Але не до особливих святкувань нині конотопцям. Адже, як ів XVII столітті, триває московсько-українська війна. Про неї нагадують Пантеон національної пам’яті Конотопа, Хрест воїнам, що віддали своє життя за Україну,
Квіти — мужнім захисникам Конотопської фортеці на площі Перемоги, фотопортрети загиблих конотопців, розміщені в центральній частині міста. Увіковічене й місце на вулиці Успенсько-Троїцькій, де 24 лютого 2022 року воїни 58 окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського вступили з російськими окупантами в бій, у якому загинули головний сержант Сергій Шовкун і старший солдат Сергій Балашов. Конотопці віддали шану рідному місту в ці літні дні, присвятивши низку різнопланових заходів до Дня міста та 366-й річниці Конотопської битви. У Конотопському міському краєзнавчому музеї імені О. М. Лазаревського відбулася наукова конференція – круглий стіл “Конотопська битва 1659 року. Погляд крізь століття” у форматі онлайн. Директор музею Іван Мурзін зазначив, що цей захід дає можливість науковцям поділитися своїми думками стосовно розвитку науки, культури. Це також чергова спроба показати, що ми живемо, працюємо й не збираємось зупинятися. Начальниця управління культури та охорони культурної спадщини Конотопської міської ради Олена Шинкаренко привітала учасників конференції і подякувала їм за те, що вони плекають нашу історію та культуру. Голова Меджлісу кримськотатарського народу, президент Всесвітнього конгресу кримських татар Рефат Чубаров у своєму виступі зазначив, що ми і в попередні роки обмінювалися нашими відчуттями, оцінками Конотопської битви. Але життя динамічне, тому варто відзначити декілька моментів, які перегукуються із сьогоденням. Отже, Конотопська битва – одна з найславетніших битв, але сповна не оцінена. Хоча вона має політичне значення. Адже тоді, століття тому, Україна довела, що здатна захистити свою державність. А також військове значення, бо це була одна з найбільших поразок ти і об’єднувати союзників. Заступник міського голови Конотопа Юрій Павлов наголосив, що наша славетна перемога демонструє нашу здатність перемогти найсильнішу армію. А зараз російська армія не є найсильнішою. Він переконаний, що ми досягнемо перемоги. Завдяки Збройним Силам України, які нас захищають, ми маємо можливість проводити конференцію в Конотопі. Український прозаїк, поет, драматург, кіносценарист, уродженець Конотопа Анатолій Покришень, який у 1966 році закінчив тут школу № 2, зазначив, що вперше почув про Конотопську битву ще малим хлопцем. Адже на його вулиці мешкав відомий краєзнавець Іван Лисий, який досліджував цю історичну подію. Вдруге почув про неї під час навчання у військовому училищі. У 1659 році москва, як і зараз, сконцентрувала біля України велике військо. Але в Конотопі була фортеця, яка прихистила 5-тисячну залогу полковника Григорія Гуляницького. Московський князь Трубецькой висунув до козаків ультиматум про капітуляцію, яку захисники фортеці одразу відкинули і відбили усі їхні атаки. І я хотів би, щоб ми знали і про кримських татар, які прийшли нам на допомогу, адже вони найближчі наші друзі й побратими. Юрій Павлов додав, що про Конотопську битву ми повинні згадувати щодня. Доносити про неї максимум інформації, у тому числі про внесок кримських татар. Науковий співробітник музею імені О. М. Лазаревського Шаміль Акічев нагадав, що Конотопській битві передувала Гадяцька угода. А докори гетьману Івану Виговському за те, що той не став переслідувати московське військо, безпідставні, адже у них була можливість заховатися в Путивльській фортеці. Зараз є книжки про Конотопську битву. Під час відзначення її 350-річчя, за президента Віктора Ющенка, на її честь були випущені монети та конверти. Зведено Собор Різдва Пресвятої Богородиці. Ця битва засвідчила дружбу народів. Адже на стороні українців виступили й поляки, хоча незначна кількість. Тоді в Польщі очікувалися промосковські виступи, й основна частина польського війська змушена була залишитися вдома. Стосовно самої битви дещо залишається нез’ясованим. Досі невідомо, де були поховані загиблі кримські татари. Директор Державного історико-культурного заповідника “Путивль” Сергій Тупик відзначив, що тематика конференції надзвичайно важлива. Потрібно подякувати Конотопу за увагу до Конотопської битви. Але варто подумати над тим, щоб діяв меморіальний комплекс Конотопської битви. Існує ж пам’ятник Битві народів з музеєм у Лейпцигу. І у нас було б увіковічено місце легендарної битви, де могли проводитися екскурсії, тематичні заходи, це була б гавань не лише для любителів історії, ай для широких мас. До речі, немає і в Путивлі музею “Слова о полку Ігоревім”, у якому була б можливість більше дізнатися про княжу добу. Юрій Павлов підтримав цю пропозицію, зазначивши, що музей краще все-таки створювати безпосередньо в Конотопі. Наступного дня під час урочистостей з нагоди Дня міста до пам’ятного знаку (каменя) на честь героїчної оборони Конотопа та пам’ятника ніжинському полковнику Григорію Гуляницькому було покладено квіти від вдячних конотопців. “Ми не є нацією страждальців, ми нація переможців. Як би
Шаміль Акічев та Іван Мурзін під час онлайн8конференції
Радісна зустріч із Олександром Діденком
Напрочуд цікавою й пізнавальною була книжкова виставка-присвята “Моє рідне місто – життя мого перлина” в міській бібліотеці Конотопської міської ради. А в міській бібліотеці імені С. І. Пономарьова увагу привернули книжкова виставка-панорама “Конотоп: унікальний і незламний!”, літературно-музичний вечір “Від Конотопської битви до сьогодення” за участі місцевих поетів, любителів поетичного слова та музики. Ще одна поетична подія “Славимо місто, в якому живемо”, на яку завітали учасники літературної студії “Джерела”, відбулася в поетичній альтанці у сквері біля МБК “Зоряний”. Яскравими фарбами сяяли роботи місцевих художниць-аматорок, учасниць проєкту духовно-психологічної підтримки “Радість у творчості” (керівниця Катерина Смирнова), які презентували виставку “Кольорові історії конотопок” в Міському центрі культури і дозвілля “Кінотеатр “Мир”. Майстерно створені картини випромінювали тепло душі любительок образотворчого мистецтва. Невдовзі після відзначення Дня міста відбулася зустріч з Олександром Діденком, який з минулого року перебував у російському полоні. Щойно наш визволений земляк разом із народним депутатом України Олександром Качурою з’явився біля пам’ятника Тарасу Шевченку, як його зустріли щирими вигуками: “Вітаємо!”, “Україна – понад усе!”, “Дякуємо!” “Дякувати не мені потрібно. Дякую вам, що ви вірите в нас. А віра – це дуже велика справа. Ви вірите в нас, а ми просто виконуємо свою роботу, яку маємо виконувати. Іншого просто немає”, – із вдячністю сказав боєць Сил територіальної оборони Олександр Діденко із села Землянка Дубов’язівської селищної ради Конотопського району. У Конотопі триває звичне життя. Працюють підприємства. Містом курсують трамваї. До Дня Конотопа перший свій рейс містом здійснив чеський трамвай Tatra T6A5, подарований чеськими друзями з міста Острава. У позашкільних навчальних закладах діють гуртки, які відвідують підлітки – майбутнє нашої країни. Безліч нагород здобули на змаганнях вихованці авіамодельного гуртка ЦДЮТ під керівництвом Олександра Соловея та Миколи Коломійця. Та найдорожчий серед них, напевно, перехідний “Кубок Азова” з авіамодельного спорту, здобутий у 2021 році. Адже бойовий підрозділ “Азов”, як і більшість конотопців, демонструють приклад відданості Україні, яка потрібна усім нам для остаточної перемоги українського світла над силами темряви та зла.
“Кубок Азова” — найдорожча нагорода конотопських авіамоделістів
Шевченкіана · “Яким невимовно ніжним і дивовижно чутливим постає Тарас Григорович у ставленні до дитини та в пам’яті про неї”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тижні помер улюбленець Ускових трирічний Дмитро, до якого, за словами матері, Шевченко “просто листочком прилип”. За свідченням Ускової, Тарас Григорович спроєктував йому надгробний пам’ятник із білого вапняку і “сам стежив за його виготовленням”. Зберігся Шевченків малюнок “Надгробок на могилі Дмитра Ускова”. У листі до Андрія Козачковського від 30 червня 1853 року Тарас Григорович писав: “Я полюбил это прекрасное дитя, а оно, бедное, так привязалося ко мне, что бывало, и во сне звало к себе… И что же? Оно, бедное, захворало, долго томилося и умерло, мне жаль моего маленького друга, я тоскую, я иногда приношу цветы на его очень раннюю могилу и плачу. Я чужой ему, а что делает отец его и особенно мать? Бедная! горестная мать…”. Яким невимовно ніжним і дивовижно чутливим постає Тарас Григорович у ставленні до дитини та в пам’яті про неї! У червні 1857 року Шевченко відзначив у Щоденнику, що весь вільний час проводить у сімействі Ускових, у якому “двоє миленьких дітей, Наташенька і Надійка, і це єдиний мій відпочинок і розвага в цій огидній глушині”. Надія Іракліївна (в заміжжі – Смоляк) народилася у Новопетровському укріпленні в листопаді 1856- го й не могла пам’ятати Тараса Шевченка, проте саме вона зберегла дорогоцінний сімейний спадок і передала в Україну його малюнки з Бугуруслана, де жила та померла 1935 року. Отже, Тарас Григорович більше спілкувався з старшою донькою Ускових, 1853 року народження. Він двічі згадував її в Щоденнику – 16 червня та 11 липня, називаючи Наташенькою. Агата Ускова свідчила: “Дітей Шевченко дуже любив. Мою старшу доньку Наталію він дуже балував і завжди шукав нагоди побавитися з нею”. Наталія Іракліївна залишила спогади про Шевченка, записані й опубліковані її чоловіком М. Зарянком, в яких є зворушливі штрихи до поетового щирого й теплого спілкування з нею. Скажімо: “Дітей Шевченко дуже любив. У Новопетровському укріпленні улюбленицею його була саме Наталія Іракліївна, старша донька Ускова, що народилася за кілька місяців після того, як її батьки прибули до форту. З нею Тарас завжди проводив дозвілля, розповідав про свій любий рідний край зрозумілою їй дитячою мовою, робив для неї вудочки, плів кошики й співав пісень, то сумних, що примушували стискатися її дитяче серденько й лити сльози, то веселих. І Наталочка більш за всіх любила свого “дядю Горича”, як вона його називала. “Достеменний Тарас Горич, моє серденько, моя ясочко” – часто казав Шевченко, цілуючи її. Для своєї любої Наталочки (чи Наточки, – так він теж звав її) Тарас лишав грудочки цукру від ранкового чаю, які, часом засиджені мухами, були для неї найкращими ласощами… Незадовго до свого від’їзду, а саме 4 червня 1857 року, на день народження Наталочки, Шевченко зробив транспарант з її вензелем, установив його в кінці саду й увечері освітив. Коли Тарас Григорович, залишаючи Новопетровське укріплення, збирався в далеку путь, він подарував своїй улюблениці її портрет, намальований сепією, і книжку “Про наслідування Христа” (автор Ф. Кемпійський. – В. М.) у перекладі Сперанського. На цих подарунках його власноручні написи: “Милой умнице Наташеньке от дяди Тараса Шевченко””. Дорогою із заслання писав Ускову 17 лютого 1858 року з Нижнього Новгорода: “Сердечно радію… здоров’ю моїх милих і малих друзів Наташеньки і Надійки. Надійка, я думаю, вже бігає? Як би мені хотілося її потютюшкати! А моя розумниця, красуня Наташенька, чи згадує свого друга дядю Тараса Горича…” 1928 року в березневому номері журна-
Шевченкіана · “Яким невимовно ніжним і дивовижно чутливим постає Тарас Григорович у ставленні до дитини та в пам’яті про неї”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Почав я рисувати портрет п. Бажанова у киргизькій кибитці на городі” На четвертий день ведення Щоденника – 15 червня 1857 року – Тарас Шевченко записав: “Сьогодні зранку почав я рисувати портрет п. Бажанова чорним і білим олівцем у киргизькій кибитці на городі”. Це була перша Шевченкова згадка про знаменний город, феномен якого має важливе значення не лише для розуміння завершальних місяців Шевченкового заслання, а й осмислення його біографії. У Новопетровському укріпленні – це зелена місцина з бесідкою, кибиткою та землянкою, впорядкована комендантом укріплення Іраклієм Усковим, який завів і гарний сад. Усков дозволив Шевченкові відпочивати тут, а головне – писати й малювати, ховати свої папери. На комендантському городі господарювала дружина коменданта Агата Ускова. Послухаємо її: “Кожна команда мала свої городи, де сіяли огірки, редьку, буряки1 й т. ін. Згодом ці городи мало не перетворилися на сад, принаймні їхня комендантська частина. Восени 1853 р. виписали багато дерев з Астрахані, з Гур’єва-городка. З Ханча-Баби привезли великі дерева шовковиці; у садінні їх Шевченко брав діяльну участь”. Цікаво, що Тарас Григорович не згадував про це, а в “Словнику мови Шевченка” взагалі відсутнє слово шовковиця2. Зате в його поетичній творчості двадцять разів зустрічається верба та похідні від неї. На городі саме верба була, сказати б, священним деревом. І ось чому. В жовтні 1850 року, коли Шевченка перевозили з Орської фортеці в Новопетровське укріплення, підняв він у Гур’єві-містечку “свіжу вербову палку” й посадив у новому засланчому місці. З поетового тепла й добра “вона дійсно ростки пустила, я ну її поливати, а вона рости…”. На час заведення саду верба була, за словами Шевченка, “вершків шість товщини у діаметрі й принаймні саженів три вишини3, молода і розкішна…”. Верба стала справді невід’ємною живою частиною того “раю”, яким Шевченко вважав город, і, коли хочете, уособленням України в засланні. Пам’ятаєте, як у поезії “На вічну пам’ять Котляревському”? “І сонце гляне – рай та й годі! / Верба сміється, свято скрізь!”. Коротко передам записи: “Сиджу або лежу мовчки цілими годинами під моєю улюбленою вербою” (17 червня); “Заснув під своє фавориткою вербою” (11 липня); “Приліг утомлений під своєю заповітною вербою” (15 липня); “До самого обіду лежав під вербою і читав…” (18 липня)”; “Після обіду я за звичаєм задрімав трохи під вербою”… Коли 21 липня Шевченко дізнався про звільнення з заслання, то зафіксував, що зі своїм знайомим Феліксом Фіалковським “від трьох годин пополудні до трьох годин після півночі під вербою… пили чай і лимонівку…”. Свого часу Андрій Малишко писав у вірші “Тарасова гілка” про те, як 1963 року “гілку верби від Тараса з неволі везли на Вкраїну…”. Дмитро Павличко в поезії “Шевченкова верба” (1978) навічно закарбував:
ние”. За щоденниковим свідченням Шевченка саме Бажанов “перший привітав мене з Свободою. 21 липня 1857 року об 11 годині ранку”. Йшлося про те, що поштовий човен доставив офіційний документ про звільнення Тараса Шевченка з заслання в Новопетровське укріплення. Це та мить, коли Шевченко став вільним! До речі, лише літературознавець, перекладач Шевченкового Щоденника Леонід Білецький помітив і зафіксував, що слово Свобода у поета написано з великої літери. Нагадаю, що дев’ятнадцять років тому, 28 квітня 1838 року, Шевченкові було вручено відпускну – звільнення з кріпацтва. Про бурхливу реакцію вчорашнього кріпака Тараса залишив спогади його друг Іван Сошенко (в записі Михайла Чалого): “Я відчинив вікно, яке було урівень з тротуаром. Раптом до моєї кімнати через вікно вскакує Тарас… мало не збивши мене з ніг, кидається мені на шию і кричить: “Воля! Воля!” – “Чи не здурів ти, Тарасе?” А він все стрибає і кричить: “Воля! Воля!””. У Шевченковій поезії слово воля і похідні від нього зустрічаються понад сто разів. Згадаймо найголовніше: Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Ще в 1854 році Шевченко виконав олівцем портрет Катерини Агатангелівни, а пізніше – парний портрет Бажанових (сепія). Та в той день явно не складалося, й ось чому: “…Я з охотою взявся за роботу. Чорт приніс приятельку5 – перешкодила. Я закрив портфель і вийшов із кибитки. Скромна приятелька не втерпіла, глянула одним оком на мою роботу і знайшла повну схожість, якби рот і ніс були меншими. І, не задовольнившись власним зауваженням, запитала думки в покоївки… Це мене рішуче розлютило, і я, не попрощавшись, пішов в укріплення”. Невідомо, чи закінчив Шевченко портрет Бажанова, бо спочатку він лише вийшов із кибитки, але надалі безцеремонне й невіглаське втручання “приятельки”, яка, говорячи словами Тараса Григоровича, “верзла біси зна що”, повністю відштовхнуло його від творчої роботи. Очевидячки, вмотивована реакція художника і поета!
…Оця тужлива деревина Йому нагадувала рідний край На засланні. Вона слізьми пустиню Перетворила на родючий ґрунт! Але Борис Олійник підніс її до, здається, немислимої поетичної високості в посвяті “Тарасові Шевченку”: Верба, злеліяна в добу глуху, Вросла в зеніт, немов зелена віха, На нашім тричі праведнім шляху. Утім, продовжимо прецікаву розповідь Агати Ускової: “У цьому новорозведеному саду для мене було поставлено літній житловий будиночок, неподалік збудували альтанку, де ми обідали, а поблизу поставили киргизьку кибитку (саме про неї згадував Шевченко. – В. М.), в якій Шевченко міг працювати. Чоловік зробив для себе ще землянку, де відпочивав по обіді, от саме в ній Шевченко й ховав свої малюнки. Як бачите, у саду було достатньо приміщень, і Шевченко завжди знаходив там собі вільний куточок, де йому ніхто не заважав; а що він любив природу – небо, зорі, – то міг ходити, мріяти скільки завгодно”4. Шевченко зафіксував у Щоденнику 16 червня: “Тепер, коли вже дізналися про моє звільнення, то найближчі мої начальники – фельдфебель і ротний командир, не звільняючи мене від навчань і караула в армії, дозволили мені вільні години від служби проводити на городі, за що я їм сердечно вдячний”. Першого липня читаємо про нове послаблення для засланця: “…Мені дозволено наймати за себе в караул і ночувати на городі, чим я і користуюся з вдячністю”. Через три дні занотував: “Ночував на городі в комендантській бесідці. Це моя теперішня резиденція”. Город у Шевченка асоціювався з Україною. Згадаймо, що тяжкі біди “недомученого варнака” почалися, коли він змушений був залишити найдорожче – “хату і город”. А в баладі “Утоплена”, наголошуючи, що дівчина виростала гарною всупереч “лютій” матері, поет написав: “Як маківка на городі, / Ганна розцвітала…”. Для рядового Шевченка, який провів у казармі майже десять років, город став опочинком для змученої душі, де він намагався бути якнайчастіше… Тепер – про портрет, який Тарас Григорович розпочав уранці 15 червня. Микола Бажанов – підпоручик, з 1855 року наглядач півгоспіталю в Новопетровському укріпленні. Поет познайомився з ним і його дружиною Катериною Агатангелівною, бував у них удома, зустрічався також у родині коменданта Іраклія Ускова. Через Бажанова до Шевченка надходили окремі листи. Скажімо, засланець радив Якову Кухаренку: “А щоб швидче твоє письмо прийшло в мої руки, то пиши отак на конверті: … С передачею Николаю Ефремовичу Бажанову. В Новопетровское укрепле-
“Це єдиний мій відпочинок і розвага в цій огидній глушині” З прибуттям у Новопетровське укріплення навесні 1853 року нового коменданта Іраклія Ускова, до речі, нащадка запорожців, Тарас Шевченко швидко зблизився з його сім’єю. Значною мірою це було зумовлено й тим, що засланець був із ними і в їхній радості, і у великому горі. Двадцятип’ятирічна Агата Омелянівна приїхала до укріплення вагітною і вже 4 червня 1853-го народила доньку Наталію, а за два
Т. Шевченко. Новопетровське укріплення. Батарея №2. 1852–1857 рр.
Шевченкіана · “Без розуміння красоти людина не побачить всемогутнього Бога у дрібному листочку найменшої рослини”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лу “Життя й революція” було надруковано маловідому нині розповідь доньки Наталії Іракліївни Є. Литвинової про дружбу її матері дівчинкою з Шевченком, записану зі слів Агати Ускової. “А Наталя, твоя мати, коло нього всією душею впадала. Побачивши його ще здалеку, вона бігла до нього, скільки духу, обхоплювала його руками; тягнула, шарпала, висла на шиї, а він, весело всміхаючись, садовив її собі на плечі, або гонився за нею по садку, вимовляючи якісь неймовірні звуки й удаючи, що він її хоче вкусити. Прийдеш, бувало, у садок подивитися, де Наталя, почуєш сміх, вереск, отже, десь тут, із Тарасом Григоровичем. У тіні під деревом лежить він, обличчя в траві, а Наталя, махаючи гілочкою, сидить у нього на спині, розкуйовджує йому волосся й дзвінко сміється. Махнеш рукою і підеш. Їх кумпанія була нерозлучна, й гонити Наталю до няньки не ставало духу. Часто, набігавшись і вморившися, вони засинали під деревом мирним сном”. Унікальні, приголомшливі, неперевершені слова про Шевченкову любов до дитини!
“Поклавши в кишеню огірок і редьку, пішов до Телемона і Бавкіди” Чи зустрічали ви в Шевченкових творах ось ці слова – кріп, петрушка, редька, спаржа, часник, лимон? Очевидно, згадаєте рядки з поеми “Гайдамаки”: “Ой сип сирівець / Та криши петрушку…”. Чи з поеми “Невольник”: “А петрушку /Криши в юшку, / Буде смак, буде смак!”. Усіх інших названих лексем немає навіть у “Словнику мови Шевченка”. Зате ми знаходимо їх у щоденникових записах поета влітку 1857 року, зроблених на комендантському городі. Збираючись звідси в гості до своїх приятелів – подружжя Зигмунтовських, яких тепло називав Телемоном і Бавкідою6, Тарас Григорович по доброті душевній брав із собою дрібню городню зелень. Першого липня засланець навіть занотував у Щоденнику своє бажання, щоб швидше виростала редька, бо він уже ніяковів, пригощаючи старих лише петрушкою і кропом. А через два тижні достигли овочі на городі, і 14 липня Шевченко, “поклавши в кишеню огірок і редьку, пішов до Телемона і Бавкіди”. До речі, редька була поетові до смаку, про що свідчить, наприклад, унікальний епізод, який трапився влітку 1859 року в Києві (розповів Микола Білозерський): “Приходить студент і застає Шевченка, який наминає редьку; студент намагається поцілувати Тараса; Шевченко, усміхаючись, ухиляється: “Бачите, ділом занятий””. Огірки в “Словнику мови Шевченка” згадуються лише раз, а виловлені в його листі до Григорія Тарновського від 25 січня 1843 року: “Бачив я вчора вашого хлопця рисунки, добре, дуже добре, тілько треба йому другого майстра, бо він тілько яблука та огірки і малює, а це така річ, що серце не нагодуєш. А з його був би добрий маляр, бо воно хлоп’я до всього беруче”. Про кого йдеться – не встановлено, але ж яку мудру пораду висловив двадцятидев’ятирічний художник! Згадалися мені поетові рядки з вірша “Перебендя”, написаного ще у 1839-му, про те, чим, так би мовити, можна справді “нагодувати” серце: “…То Боже слово, / То серце по волі з Богом розмовля, / То серце щебече Господнюю славу, / А думка край світа на хмарі гуля”. Між іншим, яблуко й яблуню (яблучко і яблуньку) Шевченко згадував, як правило, в метафоричному контексті. Скажімо, в повісті “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”: “Мов спіле яблуко, зашарілася білолиця Геба”; або в поемі “Княжна”: “Мов яблучко у садочку, / Кохалася дитина”. Є в Щоденнику цікаві подробиці й про часник. Як тільки Шевченко прибув дорогою з заслання в Астрахань, він відвідав 9 серпня місцевий базар: фрукти й городня зелень його не зацікавили, а м’ясо не продавалося, бо був піст, але зате “купив я за 5 копійок срібла 5 голівок часнику (це добро привозиться сюди з Персії)…”. Покупка по-справжньому відчутно далася взнаки нескоро, коли поет уже в Казані прикупив 14 вересня “у гарненької перекупки соленого відварного ляща”: “І, прийшовши на пароплав задав собі справжній плебейський бенкет. Окрім ляща і новопетровської шинки, завершив я свій бенкет головкою часнику з чорним хлібом і просмердів не тільки капітанську світлицю, а й усього “Князя Пожарського”. Супутники мої втікали від мене, як чорт від ладану”. Тарас Григорович, який любив чай із лимоном, особливо оцінив його цілющість у приаральській піщаній пустелі Каракум з її “огидною водою”, про що дізнаємося з повісті “Близнята”: “Я з допомогою лимона випив стакан чаю. Нічим так швидко не втамуєш спрагу, як гарячим чаєм вприкуску”. У Новопетровському укріпленні лимон до чаю був особливим делікатесом. Скажімо, 11 липня 1857 року Шевченко занотував, як, уже випивши чаю на комендантському городі, зайшов у гості, а там йому запропонували “стакан чаю, від якого я не мав сили відмовитися, тому що чай був з лимоном – нечувана розкіш у цій пустелі”. Лимони доставлялися в Новопетровське укріплення на замовлення морем з Астрахані. Наприклад, 14 липня Шевченко записав, що було привезено його вже згаданим приятелям Зигмунтовським “варення, лимони, солоні огірки…”, і Софія Зигмунтовська “подарувала мені лимон, з яким я маю радість… пити чай…”. Після заслання Тарас Григорович неодноразово мав таку радість, але частіше згадував уже про чай з ромом, утім, це вже зовсім інша історія… У поетичній творчості Шевченка зустрічаємо й городню трав’янисту рослину пастернак, схожий на петрушку, втім славний коренеплодом із тонким ароматом, який і використовується в харчуванні. Тож у поета: “Чи так, чи не так, / Уродив постернак, / А петрушку / Криши в юшку…”. Чи ще так: “На городі постернак, постернак; / Чи я ж тобі не козак, не козак?”. А про… спаржу прочитаємо тільки в щоденниковому записі Шевченка від 4 липня 1857 року з описом сну, в якому він зустрів Пантелеймона Куліша, котрий “збирав якісь хирляві рослини”: “Я, як господар, заклопотався про обід і пішов шукати польову спаржу, якої тут і в помині немає”. Ця несподівана згадка про трав’янисту рослину з тонким листям, молоді підземні пагони якої йдуть у їжу, цікава вже тим, що у Шевченка більше не повторилася. Хоча Тарас Григорович іноді цікавився майже екзотичними рослинами. Скажімо, в листі до Броніслава Залеського у лютому 1857 року обіцяв: “Насіння джугари… пошлю тобі в останній половині березня”. Добре, що сам Залеський у спогадах про Шевченка пояснив: “Джугара або джигура, так тубільці на Мангишлаку називають рослину, подібну до кукурудзи або до проса, з котрої мають крупи і муку, а також пашу для худоби. Спроваджена на Литву, не далася розмножити – не дозрівала в нашім кліматі”. У нашому контексті найголовнішими в згаданому Шевченковому листі є такі рядки: “Без … розуміння красоти людина не побачить всемогутнього Бога у дрібному листочку найменшої рослини. Ботаніці і зоології необхідне захоплення… А захоплення це досягається тільки глибоким розумінням красоти, безкінечності, симетрії і гармонії у природі”. Як це по-шевченківськи красиво, точно й мудро сказано!
Але, знову-таки, в “Словнику мови Шевченка” відсутні лексеми “ботаніка” та “зоологія”, поготів “джугара (джигура)”. Це дивно, незрозуміло, бо йдеться вже не про російськомовний Щоденник, а про листування Шевченка. Утім, найперше зверну увагу на те, що Тарас Григорович мимохідь означив науки про рослини і тварин, а в Щоденнику запросто виявив знання грецької та римської міфологій. Все це – невеликі штрихи до результатів серйозної постійної самоосвіти Шевченка.
“Я любувався своєю семирічною тюрмою” Знайдіть час, аби справді вчитатися в Шевченків Щоденник і в драматичних записах обов’язково зустрінете зворушливі ліричні вкраплення, щирі замилування миттєвостями життя природи і людини. Скажімо, звернемося до нотаток від 11 липня 1857 року, пам’ятаючи, що засла-
Т. Шевченко. Портрет Агати Ускової з донькою Наталією. 1854 р.
нець перебував не в солдатській казармі, ана спасенному комендантському городі: “Я помилувався прозорими зникаючими хмарами і ліг спати. Прокинувся до сходу сонця. Небо було чистим. Тільки однаєдина зірочка, як алмаз, горіла високо на сході. Це повинна бути Аврора. Сонце не встигло визирнути з-за горизонту, і вона зникла”. У Шевченковій творчості зірки зустрічаються в поемі “Тарасова ніч” у такому контексті: “Лягло сонце за горою, / Зірки засіяли, / А козаки, як та хмара, / Ляхів обступали”. А в “Гайдамаках” читаємо: “Місяць високо, / Зіроньки сяють”. У щоденниковому записі від 10 липня 1857 року, Шевченко, перебуваючи в “поганому настрої сумної душі”, бо вітер перешкоджав прибуттю човна зі звісткою про волю і збуджував тугу, побіжно й неймовірно красиво зауважив: “Дощ продовжує омивати новий місяць”. Поет залишався поетом… Але й абсолютно точним спостерігачем, бо справді того дня монотонний дощик ішов увесь день аж до появи на темному небі вузького серпа молодого місяця, що в липні 1857-го справді народився буквально напередодні, втім, і вночі дощик не вгомонився. Навпаки, здавалося, йому ще веселіше стало з нічним світлом: “Такі довгі люб’язності тут із ним рідко трапляються”. Між іншим, за Шевченком можна було б складати місячний календар. Скажімо, 28 липня він записав, як гостював у знайомого “до сходу ледве надщербленого місяця”. Справді, тієї ночі був практично повний місяць – таки “ледве надщерблений”… У поезіях Шевченка зустрічаємо: “щербатий місяць”; “місяць круглолиций”; “круглий місяць”… Або так: “Місяченьку! / Наш голубоньку!”. Автор Щоденника і поетичних творів яскраво талановитий і незабутній… Вернімося до прецікавих записів, датованих 11 липня. Наприкінці того дня Тарас Григорович занотував: “Вечір був тихий, світлий. На горизонті чорніла довга смуга моря, а на його березі горіли у червонуватому світлі скелі, і на одній із скель блищали білі стіни другої батареї і всього укріплення. Я любувався своєю семирічною тюрмою”. Це здається неймовірним, адже Шевченко, який прибув до Новопетровського укріплення 17 жовтня 1850 року й роками таврував його, крім згаданого назвиська, “безмежною тюрмою” в “безкінечній безлюдній пустелі”, “темним закутком імперії”, “безвихідним ув’язненням”, “вертепом мерзот”, абсолютно щиро зізнавався сам собі, що захопився вечірнім краєвидом із білими стінами ненависної батареї. Як художник і спраглий за свободою в’язень! Один із пронизливих записів, який відкриває живу, щиру, самотню душу поета… До речі, Шевченко залишив рисунок батареї №2 у Новопетровському укріпленні, він датується з 1852 року до липня 1857-го, тобто міг бути створений і незадовго до нотатки в Щоденнику. Дуже виразний і красивий рисунок, ним, очевидно, залюбуєшся… Шевченків знайомий Микита Савичев, який побував у Новопетровському укріпленні в травні 1852 року, навіть відзначив у спогадах, що на цій батареї засланець зберігав “свої припаси для малювання”. Савичев описував: “Недалеко від … укріплення, ніби в одній з вершин рівнобічного трикутника, стоїть дуже висока, стрімка і майже конусоподібна скеля. У ній зигзагом вирубано сходи, щоб зручно було ходити”. Все це прекрасно зобразив художник… Отже, жива раптовість, щиро зафіксована Шевченком у Щоденнику. Про глибоку душевну розчуленість Тараса Григоровича свідчить і буквально наступна нотатка про те, що натрапив він на мокру стежку з відбитками мініатюрних дитячих ніжок: “Я любувався і стежив за цим крихітним дитячим слідом, поки він не зник у степовому полину разом зі стежиною”. Прекрасний сюжет до фільму чи будьякого художнього твору про Шевченка…
_____________ 1 На відміну від огірків і редьки, про що скажу далі, буряки Шевченка ніяк не зацікавили. Вони згадуються лише раз у листі до цукрозаводчика Платона Симиренка від 3 січня 1860 року, в якому поет просив за Варфоломія Шевченка, котрий шукав службу: “Примкніть во ім’я Божіє мого брата коло свого заводу, хоч коло буряків; а він це діло дуже добре тямить”. Проте цього не сталося. 2 У цій статті приверну увагу до тих поетових слів, які, на жаль, не потрапили до двотомного “Словника мови Шевченка”, виданого 1964 року, в тому числі до його Додатку, де подано українські слова і вислови, що зустрічаються в російськомовних творах і листах Кобзаря. 3 Тобто понад шість метрів заввишки і чверті метра за обхватом. 4 Спогади про Тараса Шевченка. К., 1982. С. 238–239. 5 Припущення Сергія Єфремова, що це могла бути Агата Ускова, на мій погляд, немотивоване. Тому приєднуюся до висновку досвідченого Сергія Гальченка, що “особу не з’ясовано”. 6 Філемон і Бавкіда – багатовікові символи щасливого сімейного довголіття. За грецькою міфологією вони гостинно зустріли переодягнених звичайними мандрівниками богів Зевса і Гермеса, за що ті нагородили їх довгим спокійним життям і смертю в один день.
Театр · “Коли ми разом, об’єднані, підтримуємо одне одного, тільки тоді можемо перемогти зло”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
атрі “Берегиня”, – розповіла Наталія Лінник, режисерка-постановниця. – Звісно, специфіка відрізняється. Зміст, музика, пісні мають бути зрозумілими дітям. Оскільки я паралельно працюю з ними, то складнощів під час роботи над постановкою у мене не було. Я знаю, чим цікавляться діти і як мають поводитися на сцені вокалісти у виставі для дітей. Інсценування писалося для театру ляльок. А нам потрібно було придумати, якими мають бути триголовий змій, вітрила. Все це було не просто, але дуже цікаво. Нам допоміг завідувач постановочною частиною Ігор Щербак. Разом з монтувальниками придумали, яким будуть човен, вітрила. Замість вітрил у нас сорочки-вишиванки. Коли ми разом, об’єднані, підтримуємо одне одного, тільки тоді можемо перемогти зло. Таку головну думку намагалися провести через усю виставу. Та, гадаю, кожен маленький і дорослий глядач відкриє в ній щось своє. Під час підбору акторів, як завжди, радилася з Ільїною Генсіцькою. Вважаю, що підбор досить точний. Всі працювали з великим задоволенням. Тут немає якихось складних ролей, образів. Головний герой козак Северин залишається живим один після бою. Намагається перемогти дракона, але самому це зробити складно. З козаком лишається його вірна подруга Шабля, яка оживає й допомагає йому. Дуже добре втілився в образ Северина Володимир Сінельников. Задоволена його роботою. Була вражена Дариною Бородій, яка грає Шаблю. Це друга вистава, над якою ми разом працюємо, і знову відкриття. Вона відразу перевтілюється. Давала багато пропозицій щодо свого образу. Козак Максим – заслужений артист України Анатолій Пахомов. Це дуже харизматичний актор. Працювала з ним вперше, була в захваті. Козак Назар – Олександр Бригінець. Це трохи незвична для нього роль, Олександр більш комедійний актор. Цей образ теж вийшов трішечки з гумором. Він добрий, щирий, навіть віддає головному герою для вітрил свою сорочку, яку йому подарувала кохана.
Театр · “Коли ми разом, об’єднані, підтримуємо одне одного, тільки тоді можемо перемогти зло”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Літо 2025 року стало для Київського академічного театру українського фольклору “Берегиня” багатим на події. Відбулися прем’єри казки “Козацькі вітрила” та концертної програми “Де п’ється, там ллється”, а також вечір пам’яті, присвячений 85-літтю від дня народження засновника театру, народного артиста України Миколи Буравського.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Вадима ГНІДАША
На юних глядачів вистави “Козацькі вітрила” очікували пригоди козака Северина та його вірної подруги Шаблі. Вони разом із друзями подолали триголового дракона, створили магічний корабель з чудовими вітрилами, здолали усі перешкоди, щоб настав мир та злагода. – Наш основний репертуар – для дорослих, також велике значення для розвитку театру мають вистави для дітей, – зазначила директорка – художня керівниця Театру “Берегиня” Ільїна Генсіцька. – Розширюючи таким чином репертуар, ми даємо можливість акторам попрацювати в різноманітних жанрах, збільшуємо свою авдиторію. Тому що до нас приходять не тільки дорослі, а ще й приводять своїх дітей. Це вже не перша вистава для дітей у нашому репертуарі. До цього була казка “Зелена гора”, новорічні постановки “Котигорошко”, “Коляда. Таїна Нового року”, “Пригоди фантастичні у свята новорічні”. Ми перебуваємо в районі, віддаленому від центру столиці, від дитячих театрів. Є запит від шкіл, батьків на перегляд саме такого репертуару. І враховуючи фольклорний напрямок, ми намагаємося, щоб наші казки завжди були спрямовані на те, аби прищеплювати дітям любов до української пісні, українських традицій, української ідентичності. Намагаємося брати до репертуару такі казки, які б виховували патріотичний погляд на життя. Аби діти знали, хто такі козаки, про наші обряди. Крім розважального, це й свого роду пізнавальний та освітній контент для дітей. Матеріалу начебто й багато, але саме фольклорного насправді бракує. Цю казку знайшли випадково на одному з сайтів. Спершу це була книжка для дітей, яка такі називалася — “Козацькі вітрила”. Її написав Богдан Мельничук. А інсценівку для Тернопільського театру ляльок зробив народний артист України Володимир Лісовий. Ми звернулися до пана Володимира, і він дав дозвіл використати цей матеріал для музично-драматичного театру. Довірили роботу нашій режисерці Наталії Лінник. Вона має великий досвід роботи з дітьми. Крім того, що працює в нашому театрі, ще викладає в мистецькому ліцеї “Київська дитяча академія мистецтв імені Михайла Чембержі”. Добре знає дитячу психологію. Наталія залюбки включилася в роботу. Актори, яких вона обрала для вистави, вже до цього з нею працювали. Вона їх добре знає, а вони довіряють їй як режисерці. Актори теж з великим задоволенням поринули в дитячу гру, дитячу атмосферу. Мені здається, що є непогані акторські роботи, які дозволять розширити їхній акторський діапазон. Дуже яскраво показала себе Галина Татуревич, яку раніше асоціювали з господинею, героїнею на сцені. А в цій казці їй довелося зіграти характерну роль. Вона змогла переступити цей психологічний бар’єр і вийшла, як на мене, цікава роль. Назар Григорчук грає у багатьох виставах як ввідний актор. А цього разу він був присутній від самого початку творчого процесу. Думаю, що про інших виконавців розповість Наталія Лінник. – Це моя перша вистава для дітей у Те-
“Козацькі вітрила”
“Де п’ється, там ллється”
Дружина Северина Оксана – Вікторія Толкачова. Вийшов хороший романтичний образ. Вона співає пісню на човні ніби в уяві самого Северина. Ще одним відкриттям став Назар Григорчук у ролі сина Андрійка. Дорослому завжди важко перевтілитися, щоб зіграти маленького хлопчика. У нього це добре вийшло. Три голови Дракона у виставі — Галина Татуревич, Оксана Дем’янів і Олена Тукалова. Дівчата одразу включилися в роботу, почали придумувати пластику. Як на мене, Дракон теж вийшов дуже цікавим. Я підбирала музичний матеріал, було дещо складно. Мені в цьому дуже допомогла Ірина Бонковська. Разом ми випускаємо вже четверту виставу. А хореографічні номери традиційно готували зі Світланою Дядюн. Довіряю її смаку. Її робота напрочуд влучна, завжди виходить те, що я хочу. Також хотілося б згадати художницю з костюмів Світлану Заїкіну. Як завжди, всі костюми були підібрані зі смаком. Дуже подобається команда. З більшістю з них я випускаю вже четверту виставу. Кожен добре розуміє одне одного. Отримуємо справжнє задоволення від спільної роботи.
*** Окрасою “Берегині” завжди були концертні програми. Багато цікавого відкрив для себе глядач у новій програмі театру “Де п’ється, там ллється”. Ця концертна програма відкриває театральній публіці світ хмільних напоїв у фольклорній пісенній творчості. Готуючись до програми, її автор Іван Сінельніков (гуру української фольклористики) дослідив історію алкогольних напоїв у народній творчості від обрядових, весільних до пісень ХХ століття. І хоча комусь може здатись, що український фольк містить багато згадок про напої різної міцності, але насправді творцям програми довелось зробити кілька мозкових штурмів, щоб відшукати цікаві зразки. – Я вже мав щастя працювати у театрі “Берегиня” ще в 90-х роках, зазначив режисер-постановник, заслужений працівник культури України Іван Сінельніков. – Понад дванадцять років у цьому колективі співала моя дружина Валентина, а нині на сцені “Берегині” виступає наш син Володимир. Минулого року Ільїна Борисівна Генсіцька звернулася до мене з пропозицією знову долучитися до творчого процесу в театрі. Цей заклик я прийняв із великою вдячністю та внутрішнім трепетом, бо це не просто колектив, це жива тканина традиції. Почали ми з відновлення давнішого репертуару, а згодом розпочали й пошук нових пісень. В акторів виникали сумніви: для чого ми це вчимо? Чи воно взагалі звучатиме зі сцени? Та я повторював: театр “Берегиня” – це не звичайний заклад культури, а єдиний у своєму роді фольклорний театр в Україні. Його місія – не лише зберігати традиції, а й творити новий якісний сценічний фольклор. Особливу цікавість у виконавців викликали пісні, які ще ніколи не звучали зі сцени. Це були автентичні твори з моїх фольклорних експедицій, а також пісні, які збирали мої студенти під час польових досліджень. Саме з цього унікального матеріалу ми склали нашу першу програму. Понад два місяці тривала робота, і вже вкінці листопада відбулася прем’єра, яку згодом ми не раз повторювали. Я завжди стояв на тому, що кожен колектив повинен мати власне творче обличчя, власний репертуар. У нашій країні зібрано й зафіксовано тисячі народних пісень, розшифрованих, виданих на компакт-дисках – вони тільки й чекають, щоб знову зазвучати зі сцени. Справжні скарби лежать у фольклорних лабораторіях – їх варто оживити! Першою програмою у моєму новому творчому етапі стало фольк-шоу “Скидай сандалі”. Після прем’єри ми ділилися враженнями, співали пісень – і саме тоді прозвучала весела народна “Горілочка наша, великомучениця”. Ільїна Борисівна з усмішкою запитала: “А ще щось про горілку є?” – “Та скільки завгодно!” – відповів я. Ідея створити окрему програму на цю тему одразу ж захопила всіх – і досвідчених акторів, і молодих учасників трупи. Матеріалу виявилося так багато, що частину довелося відкласти на майбутнє. Перший сценарій був надто об’ємним, але ми скоротили його – бо сцена, як і слово, потребує лаконізму. До програми увійшли обрядові пісні – зимові, весільні, літні – де згадуються мед-вино, мед-пиво, а також побутові, козацькі, історичні, жартівливі пісні, у яких присутній мотив алкоголю. Назва програми “Де п’ється, там ллється” – це не гімн пияцтву. Це художнє відображення реалій традиційного сільського життя. У багатьох піснях, до речі, пияцтво висміюється, бо в народі до нього завжди ставилися критично: п’яниць не шанували, а часом і виганяли за межі громади. Я завжди уважно ставлюсь до підготовки кожної програми. Звісно, і в цій можна знайти якісь дрібні недоліки, але загалом я залишився задоволений. Тема, пісні, результат – усе викликало щиру підтримку як у колективу, так і в глядача. Висловлюю щиру подяку артистам Київського академічного театру українського фольклору “Берегиня” за натхненну працю, а також студентам-фольклористам, учасникам фольклорному ансамблю “Кралиця”, факультету музичного мистецтва КНУКіМ, які вже вдруге долучилися до концертної співпраці з театром. Нині готуємось до нового проєкту. Ільїна Генсіцька запропонувала створити програму, присвячену козацькій тематиці. Початок роботи – цієї осені. І ми з нетерпінням чекатимемо на зустріч з глядачем.
*** А ось що розповіли творці вечора з нагоди 85-річчя Миколи Буравського. Марина Корогода, дочка Миколи БуD равського, акторка театру “Берегиня”: – Я виростала за кулісами. Попри те, що навчалася у школі з фізико-математичним ухилом, не уявляла свого життя без театру, без музики. Бо вони оточували постійно. А ще батьки брали на гастролі. Коли подорослішала, батько допомагав підготуватися до вступу до університету. Я ініціювала концерт. Цього року Миколі Олександровичу виповнилося б 85 років. Ми не змогли відзначити його 80- ліття, бо тоді на заваді став карантин. Вирішили провести цей захід трохи пізніше, але батько захворів і його не стало. Потім почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Але воно не стало на заваді,
Арт-калейдоскоп · “Ми плануємо щороку створювати нові концерти та вечори спогадів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
щоб відзначити 85-літній ювілей Миколи Буравського. Переговорила з Ільїною Борисівною, яка зізналася, що цілком підтримує ідею. Чим могла, я допомагала режисерці Тетяні Авраменко. Передивлялася фотоархіви, світлини треба було довести до кращого стану. Робила фоторяд. Запропонувала, які пісні могли б бути на цьому вечорі. Запросила друзів батька взяти участь у концерті. Також була оператором фільму, який робила Тетяна Авраменко. Вона написала сценарій, але не могла сама все відзняти. У нас вдома була міні-студія (усміхається). Сподіваюсь, що відео вдалося. Крім Тетяни, безмежно вдячна Олексію Дичці. Він брав участь у бойових діях, а зараз на реабілітації. Незважаючи на те, що лише нещодавно вийшов з лікарні, погодився, щоб у нашому фільмі в основному звучав саме його голос. В озвучці також взяли участь Анатолій Пахомов, Людмила Болтівець та Наталія Кучер. Крім цього, Олексій монтував те, що відзняли ми з Тетяною. Допомагав звукооператор Нікіта Коновалов. А Людмила Повжик подала світло на сцену. Це також дуже копітка робота. А ще хотілося б згадати головного хормейстера нашого театру Івана Сінельнікова. Перед цим ми випустили нову концертну програму, і щоб підготуватися до цього вечора, у нас була лише одна репетиція. Оркестрова, вокальна та балетна групи активно включилися в роботу. Таке враження, що Микола Олександрович був разом з нами. Ми згадали те, що не співали 5-6 років, і змогли швидко спрацюватися. Можливо, цей фільм стане основою для наступних вечорів пам’яті. Тетяна Авраменко, режисерка-постаD новниця: – На превелике щастя, мені поталанило застати Миколу Олександровича в театрі, а також співпрацювати з ним у тандемі над низкою вистав. За цей недовгий час я багато чому навчилася в нього і змогла осягнути, якою він бачив “Берегиню” – як щиро її любив і дбайливо виховував кожного артиста. Це безцінний досвід, який залишиться зі мною на все життя. Велика туга, що спільного часу було так небагато. Я б хотіла ще багато про що запитати і що перейняти у Великого майстра. Я одразу загорілася цією роботою, бо творчість Миколи Буравського завжди була мені близькою. Хотілося висловити свою щиру любов і глибоку повагу до нього. Вперше у своїй режисерській практиці мені довелось створювати концерт, що поєднував авторські мультимедійні інсталяції з живим виступом колективу. Першим етапом стало інтерв’ю з дочкою Миколи Олександровича, а також із його дружиною — співзасновницею “Берегині” Надією Буравською. Саме за їхіми веселими і сумними розповідями створювала сценарій, який в подальшому ліг в основу майбутнього концерту. Надалі відбувся запис та монтаж аудіодоріжок. Цим зайнявся наш режисер звуку Микита Коновалов. У записі брали участь актори театру: Анатолій Пахомов, Людмила Болтівець, Наталя Кучер. Долучились запису і ми з Мариною Корогодою. Голос оповідача втілив наш актор Олексій Дичка, який служить в лавах ЗСУ і наразі знаходиться на реабілітації після поранення. Окрім озвучення відеоінсталяцій, Олексій також погодився допомогти з відеомонтажем. Театр продовжує жити і працювати. Йдуть планові вистави, готувалася дитяча казка і нова концертна програма. Тому часу для роботи над цією програмою було обмаль. Для зйомок довелось пригадати дитячу любов до витинанок, вирізаючи під кожен кадр нові образи. А також осягнути нову для мене техніку створення розкадровки, аби потім якнайкраще і найоперативніше все зафільмувати. Марина Корогода долучилась як оператор. Робота була кропітка і не проста. На останньому етапі долучився повний склад колективу, який радо підтримав ініціативу пригадати твори “Берегині “від моменту її заснування до сьогодення. Особливий внесок у відновлення музичного матеріалу зробив оркестр театру. Старше покоління передавало свої спогади новим музикантом і в спільній праці дали змогу кожній обраній композиції знову зазвучати на сцені “Берегині”. Уперше на сцені нашого театру прозвучала авторська композиція артиста оркестру Євгена Жарінова “Вечірня прогулянка”. Було надзвичайно важливо і щемливо, що на вечір завітав фольклорний колектив “Голосухи”. Це перший ансамбль, який створив Микола Олександрович. Загалом крім “Берегині” він дотичний до створення багатьох фольклорних колективів, по Києву і всій Україні. У нашому оркестрі й сьогодні грає Дмитро Кулєчьов, який пройшов довгий творчий шлях пліч-о-пліч з Миколою Олександровичем спочатку в “Голосухах”, надалі в “Золотому перевеслі” і аж до самої “Берегині”. Також на вечорі був актор з першого складу театру – Степан Школьний. З його вуст прозвучали спогади про перші роки життя театру та співпрацю з Миколою Буравським. Для того, щоб глибше передати атмосферу студентських років Миколи Буравського, до концерту долучився фольклорний ансамбль “Кралиця” під керівництвом Івана Сінельнікова, який наразі є головним хормейстром “Берегині”. Хочеться, щоб пам’ять про Миколу Буравського не згасала. Тому ми плануємо щороку створювати нові концерти та вечори спогадів. Будемо шукати нові підходи, щоб дедалі ширше розкривати перед глядачами історію життя і творчості нашого засновника. А також незмінно нести людям український фольклор, який Микола Олександрович, без перебільшення, вважав українською Біблією.
то світле наше завтра. Як на мене, то бачене виразно асоціюється із нинішньою реальністю війни, де жорстко домінує і “червоне”, і наше “біле” завтра (викладач лавреат Міжнародного конкурсу артистів балету Наталія Хоменко). Цю ж тенденцію, що поєднує модерн-танець із класикою, продовжила й композиція Х. Велдон на музику Дж. Мітчел в ексцентричному й жартівливо-кокетливому виконанні студенткою ІІІ курсу відділення класичної хореографії Меланією Костенко, яка заслужено “викликала” у глядача щедрі оплески та вигуки “браво” (викладач Надія Ятченко). А вже абсолютним відкриттям нинішнього звітного концерту став танець учениці 7-го класу відділення класичної хореографії Каміли Шалкіної “Кордони всередині” в постановці О. Долгих, яка настільки експресивно й динамічно виконала свій танок, що глядач, спостерігаючи за її віртуозною і жвавою, як “ртуть” технічністю, реально починає відчувати і бачити, що у цієї виконавиці, кордон між Україною і ворогом, пролягає – всередині її душі: у героїні, яка прагне захистити і себе, і всю Україну (викладач Людмила Прянічнікова). А коли вже перейти до “чистого” модерну, то слід зупинитися на композиції К. Брюса, яка була виконана студентами І-ІV курсів бакалаврського рівня вищої освіти у такому шалено-драйвовому темпі, від якого публіка шаленіла у прямому розумінні цього слова і радо “акомпанувала” виконавцям щедрими аплодисментами та вигуками “браво”: у композиції “присутні” і урбаністично-ексцентричний блюз, і джаз, і танго й інші гучні темпо-ритми, а також драйвовий запал та море фантазії. А ще – витівковий гумор і грайливість новаторської хореографії К. Брюса – робота заслуженого артиста України Олександра Нестерова. Чекаємо на нові звітні концерти талановитих юних вихованців Академії танцю, які радують киян ексклюзивно-неочікуваними і харизматичними композиціями.
Арт-калейдоскоп · “Ми плануємо щороку створювати нові концерти та вечори спогадів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Володимир КОРНІЙЧУК, хореограф, театрознавець, заслужений журналіст України
Новий звітний концерт учнів і студентів Київської муніципальної академії танцю імені Сержа Лифаря, який нещодавно відбувся на сцені Національної опери України, розпочався хвилиною мовчання, котрою присутні вшанували пам’ять наших загиблих воїнів. Натомість глядачеві була представлена прем’єра одноактного балету-опери Анастасії Комлікової “Бондарівна” у постановці педагога Академії танцю, заслуженого артиста України Олександра Нестерова (його ж лібрето), за мотивами історичної пісні-балади про легендарну Бондарівну (диригент-постановник Інна Гук, сценографія Марії Дуки, художник по костюмах Дарина Батнічук). Прем’єра приурочена 120-річчю від дня народження видатного українського балетмейстера Павла Вірського, яка стала спільним проектом Українського академічного фольклорно-етнографічного ансамблю “Калина” та Київської муніципальної академії танцю імені Сержа Лифаря: керівник проекту – директор КМАТ, заслужений працівник культури України Вячеслав Коломієць, науковий консультант заслужений діяч мистецтв України Геннадій Лягущенко. У відомій історичній пісні-баладі “Бондарівна” мовиться про події середини ХVIII століття, де головними дійовими особами виступають граф Потоцький (у пісні пан Каньовський) та героїчна красуня-богуславка Бондарівна, яка не скорилася Потоцькому і на його спокусу-залицяння сміливо відповіла: “Ой, волю я, пан Каньовський, В сирій землі гнити, Ніж з тобою по неволі На цім світі жити”. Ой, як тільки Бондарівна Та цеє сказала, Ой, вистрелив пан Каньовський – Бондарівна впала. На основі цієї пісні-балади, балетмейстер-постановник О. Нестеров створив на сцені Національного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка розлогий балет-оперу про життя і трагічну загибель мужньої Бондарівни, образ якої майстерно втілила на кону студентка І курсу бакалаврського рівня вищої освіти Світлана Хангану. Усе це дійство О. Нестеров представив у талановитій сценічній версії, яка містить у собі пролог, п’ять картин та епілог. І розгортається балетно-оперне дійство вельми яскраво й масштабно, демонструючи масове народне гуляння з нагоди Свята Свічки з величальними піснями, танцями й вертепними іграми у виконанні цехових майстрів-бондарів, серед яких і донька старого майстра-бондаря – красуня Бондарівна, що відома своєю запальною вдачею, цнотливістю і непокірністю. На кону бачимо й іскристий козачок, і витівковий танок Шинкаря (М. Новиков), і циганський пристрасний танець у виконанні Д. Верещака, А. Винницької, Д. Коваль, М. Давиденко та О. Стратуленко-Мітінської. І все це дійство наразі “обривається” з появою Потоцького (Р. Вояковський), який переслідує Бондарівну і, врешті, губить її: трагізм цієї сцени довершує і трагічно-мінорне звучання “преважких” акордів на тлі яких (як і в екранній проекції), спадають пелюстки буйної рожевої півонії – символ загубленого життя славетної Бондарівни, що не скорилася кривднику, як нині не кориться ворогу Україна. Перед нами не лише масштабний одноактний балет, а й міні-опера, у якій задіяні артисти хору, балету й оркестр народних інструментів УАФЕА “Калина”; ансамбль солістів “Благовість”; академічний камерний хор “Хрещатик”, а також студенти І-ІІІ курсів відділення народної хореографії, студенти І-ІV курсів бакалаврського рівня вищої освіти та учні 6-8 класів відділень класичної і народної хореографії КМАТ ім. С. Лифаря. У сукупності, маємо синтезований мистецький жанр – балет-оперу “Бондарівна” А. Комлікової, яка майстерно й ефектно представлена на оперній сцені, завдяки престижному проекту Київської муніципальної академії танцю та Українського академічного фольклорно-етнографічного ансамблю “Калина”. А щодо нових балетних постановок, то глядача емоційно вразило адажіо з балету
“Грек Зорба” Мікіса Теодоракіса, у хореографії Л. Мясіна і талановитому виконанні студенткою ІІІ курсу відділення класичної хореографії Вікторії Товченко і студента І курсу бакалаврського рівня вищої освіти Михайла Федоришина: тут наявно стільки бурхливої енергетики, що бачене глядачем не могло його не вразити (викладачі Надія Ятченко і заслужений артист України Олександр Нестеров). А фрагмент “Опалий сад” з балету “Корсар” Л. Деліба у хореографії М. Петіпа яскраво виокремився масовістю виконавців, блискучим ансамблем, вишуканістю стилю та барвистістю костюмів. Адже тут ефектно проявилось і експресивне al- legro, елегійне adajio й елегантне “повітряне” solo Таїсії Галятченко та Аліни Хоменко (постановник-репетитор Надія Ятченко). І коли продовжити мову про студентку І курсу відділення класичної хореографії Аліну Хоменко, котра продемонструвала у варіації з балету “Корсар” А. Адана високу майстерність, то, як на мою думку, у цієї студентки – велике майбутнє балетної зірки: кожен її виступ на сцені – то вишуканість “лебединої” грації, наочність виразних природних хореографічних даних та харизматичність виконавського стилю. Усе це й покладає надії на її успішне артистичне майбутнє (викладач Галина Зарицька). Натомість в адажіо з балету “Метелик” Ж. Оффенбаха у хореографії М. Тальйоні, публіку порадував дует у складі учениці 9-го класу відділення класичної хореографії Анастасії Шильнікової та студента ІІІ курсу бакалаврського рівня вищої освіти Віктора Стригуна, котрі представили бездоганність у сценічному виконанні, а в нагороду отримали – зливу аплодисментів: за всією цією видимою “легкістю” і релаксійністю пластики, проглядається важка щоденна репетиційна праця як самих вихованців, так і їхніх викладачів – Ольги Довгань і Володимира Лук’янця. У постановці А. Рехвіашвілі “Дві троянди” на музику Д. Ревербері, яку оригінально втілили на сцені студентки ІІ курсу відділення класичної хореографії Катерина Гуляєва й Аліса Писанко, виразно поєднується класика і модерн-танець, де “червоне” (у костюмі) – то символ агресивності, а “біле” –
16 Імпреза · “Під високим сонцем серпня ми дегустували серцем дивовижні історії взаємин і чину”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
У Музеї шляхетно й урочисто. До початку імпрези все готове. Хіба що потрібно задекорувати щойно принесені листи, конверти, фотографії так, щоб вони органічно вплелися в антураж кімнати. Жінки радяться і вирішують, що найкраще впишеться гнучка гілочка з Лисенкового саду. Ніжно зрізають її за вікном, приносять до зали. Убраний пюпітр зі старими фотографіями вмить оживає зеленою музикою літа. Ця ніби дрібниця насправді про любов, творчість і загалом про стиль поетеси, художниці і журналістки Валентини Давиденко, яка модерувала захід. Для неї важлива кожна деталь – вишуканий смак в усьому і завжди. Під високим сонцем серпня ми дегустували серцем дивовижні історії взаємин і чину Миколи Лисенка і Родини Русових. Говорили про те, що тут, біля огнища Лисенка, 150 років тому гуртувалася українська еліта, до якої наблизилася шістнадцятилітня дворянка Софійка Ліндфорс. Щойно з сестрою Марією вони відкрили дитячий садок, який стали відвідувати діти Лисенків і Старицьких. Познайомилися з Миколою Віталійовичем і заприятелювали. Тут юна Ноночка (родинне ім’я) відчула красу українських народних пісень і подалася в рідне село Олешню, щоб їх записати. Вона ніколи не забуде ці 10 днів, за які олешнянки Явдоха та Оксюта наспівали і наоповідали їй силу-силенну пісень, казок, обрядів. Вона акуратно і професійно перепише їх і передасть до південно-західного відділу Географічного товариства. У той самий рік (1873, холерний) Лисенко і майбутній Софіїн чоловік Олександр Русов поїхали в Карпати записувати народні пісні Бойківщини і не тільки. “Якась дивна хвиля пробігла Україною і захопила багатьох фольклором”. У цьому Домі Лисенко і Русов записували думи, пісні, казки, творили перші збірники з досліджень народнопісенної творчості. Тут вони слухали торбан і записували кобзаря Остапа Вересая. Тут розвивалися культурні події, які воскрешали національний спадок. “Мені здавалося, що з цього бадьористого життя почнеться нова ера України”, – писав Олександр Русов. Тепло і велич водночас, які відчула у цьому Домі юна Софійка Ліндфорс, вона триматиме в серці протягом усього життя. “Він любив музику, любив Україну. І це останнє почуття перемагало перше”. Будучи чудовою музиканткою, Софія віднайшла в особі Лисенка споріднену душу великого Артиста. Микола Віталійович теж бував у садочку сестер
Галина Дацюк, Ніка Бакаєва і Віталій Москаленко
Ліндфорс, облюбувавши простору залу для репетицій. У цій залі була поставлена перша українська дитяча опера “Коза Дереза”. Олександр Русов був першим слухачем багатьох щойно написаних Лисенком музичних творів. Саме Русов скаже у пам’ять про Лисенка найтепліше і найкраще слово. Є спогади, що ювілей Лисенка 1903 року Русов “виніс на своїх плечах”, підхопивши складне запалення легень. Втім він був готовий для старшого друга зробити все, і така приязнь була взаємною. Поки велася наша розмова, на екрані виринали світлини тих, кого ми згадували – титанів культури, Батьків-засновників, хоча й земних людей – з особистими історіями переживань. Учасники імпрези подивилися уривок документального фільму “Софіїн День”, 1992 р. (режисер О. Мажуга, сценарій Г. Дацюк), який ми піднесено знімали в глибоких снігах Олешні 33 роки тому. Послухали Рапсодію Миколи Лисенка на народну пісню “Глибокий колодязю, Золоті ключі...”, яку він присвятив Софії Русовій, подарував на весіллі Русових, де й зіграв. Зовсім недавно я з’ясувала, що пісню записала Марко Вовчок на Житомирщині і-то була улюблена пісня Максима Рильського, який теж трохи проживав у Лисенковому Домі. Як співала цю пісню незабутня Ніна Матвієнко, я чула наживо, – так не заспіває ніхто... Подивилися телесюжет про ще одну мою щасливу журналістську історію, пов’язану з Русовими, – презентацію книжки “На Хресній дорозі. Історія листування родини Ліндфорсів-Русових”, 2013. Скільки всього ми пережили з тих пір... Ми – це про рідне коло людей, які понад 30 років працюють над і за спадщиною Софії Русової. Дякую
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
дорогим Людмилі Синекоп, яка 40 років очолювала дитячий садок, що нині носить ім’я Софії Русової, Олені Коваленко, кандидатці педагогічних наук, доцентці Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, професорці Оксані Синекоп, директорці дитячого садка Наталі Мироненко. Дякую моїм подругам – журналістці Людмилі Винокуровій і кінорежисерці Ользі Самолевській. Дякую моєму чудовому однокурснику, Надзвичайному і Повноважному послу України, журналісту і письменнику Віталію Москаленку. Особлива подяка завідувачці Меморіального музею Лесі Українки пані Ірині Щукіній, бо щойно вийшов унікальний том творів для дітей Олени Пчілки, який підготувала пані Ірина. А сьогодні вона справдешня іменинниця, тож вітаю двічі і щиро бажаю багато літ у радості. Дякую дорогій Валентині Давиденко, за спільну тональність у сприйнятті рідного українського світу, пошануванні світочів нашої культури, за поетичне слово, яке завжди особливе, за квіти з Лисенкового саду, як нагороду за щирі хвилювання. Дякую юній відвідувачці нашої імпрези, яка тихо і уважно все слухала і дещо фотографувала. З домашнього архіву прочита-
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
У Лисенковому Домі 14 серпня 2025 р.
ла уривок з листа онуки С. Русової Ніни Михалевич від 30.05.1994 р. “Ще великий гадючий вузол треба розв’язати: Кримі Чорноморська флота, і всю ту гидку мразь викинути геть за кордони України, ту гієну, що рве гнилими зубами і Крим, і наше Море. Ще багато гадюк зловісно сичить на нашій Батьківщині. Але не зраджуймося тим, а навпаки – з більшим завзяттям, непохитною вірою перемагаймо всі перешкоди, змагаймось за волю нашого народу! Вже Захід і Гамерика починають кумекати значіння вільної України і фальш диявольської раші. Так то воно, Галюсь, ні хвилини, ні секунди сумніву!”. І сьогодні ці слова прозвучали як Декалог. З юної серпневої книжки (“Світло повертається”, 2025, ВД “Букрек”) прочитала есей “Борщ Незалежності”, присвячений моєму коханому чоловікові журналісту Олександрові Білокобильському. Кожного року у День Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії, поки жив, він був з нами в Олешні, на батьківщині Софії Русової. І сьогодні був би тут, у рідному колі людей, для яких Україна вічна, як Світло Бога. І ніжна, як гілочка з Лисенкового саду, тому ми щиро молимося за її життя.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
жемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
16 Імпреза · “Під високим сонцем серпня ми дегустували серцем дивовижні історії взаємин і чину”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом мо-
16 Імпреза · “Під високим сонцем серпня ми дегустували серцем дивовижні історії взаємин і чину”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ