Шевченкіана · “Яким невимовно ніжним і дивовижно чутливим постає Тарас Григорович у ставленні до дитини та в пам’яті про неї”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Зворушливі цікавинки Шевченкового Щоденника (Чотири історичних мініатюри)
Слово Просвіти, №33 за 2025 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Почав я рисувати портрет п. Бажанова у киргизькій кибитці на городі” На четвертий день ведення Щоденника – 15 червня 1857 року – Тарас Шевченко записав: “Сьогодні зранку почав я рисувати портрет п. Бажанова чорним і білим олівцем у киргизькій кибитці на городі”. Це була перша Шевченкова згадка про знаменний город, феномен якого має важливе значення не лише для розуміння завершальних місяців Шевченкового заслання, а й осмислення його біографії. У Новопетровському укріпленні – це зелена місцина з бесідкою, кибиткою та землянкою, впорядкована комендантом укріплення Іраклієм Усковим, який завів і гарний сад. Усков дозволив Шевченкові відпочивати тут, а головне – писати й малювати, ховати свої папери. На комендантському городі господарювала дружина коменданта Агата Ускова. Послухаємо її: “Кожна команда мала свої городи, де сіяли огірки, редьку, буряки1 й т. ін. Згодом ці городи мало не перетворилися на сад, принаймні їхня комендантська частина. Восени 1853 р. виписали багато дерев з Астрахані, з Гур’єва-городка. З Ханча-Баби привезли великі дерева шовковиці; у садінні їх Шевченко брав діяльну участь”. Цікаво, що Тарас Григорович не згадував про це, а в “Словнику мови Шевченка” взагалі відсутнє слово шовковиця2. Зате в його поетичній творчості двадцять разів зустрічається верба та похідні від неї. На городі саме верба була, сказати б, священним деревом. І ось чому. В жовтні 1850 року, коли Шевченка перевозили з Орської фортеці в Новопетровське укріплення, підняв він у Гур’єві-містечку “свіжу вербову палку” й посадив у новому засланчому місці. З поетового тепла й добра “вона дійсно ростки пустила, я ну її поливати, а вона рости…”. На час заведення саду верба була, за словами Шевченка, “вершків шість товщини у діаметрі й принаймні саженів три вишини3, молода і розкішна…”. Верба стала справді невід’ємною живою частиною того “раю”, яким Шевченко вважав город, і, коли хочете, уособленням України в засланні. Пам’ятаєте, як у поезії “На вічну пам’ять Котляревському”? “І сонце гляне – рай та й годі! / Верба сміється, свято скрізь!”. Коротко передам записи: “Сиджу або лежу мовчки цілими годинами під моєю улюбленою вербою” (17 червня); “Заснув під своє фавориткою вербою” (11 липня); “Приліг утомлений під своєю заповітною вербою” (15 липня); “До самого обіду лежав під вербою і читав…” (18 липня)”; “Після обіду я за звичаєм задрімав трохи під вербою”… Коли 21 липня Шевченко дізнався про звільнення з заслання, то зафіксував, що зі своїм знайомим Феліксом Фіалковським “від трьох годин пополудні до трьох годин після півночі під вербою… пили чай і лимонівку…”. Свого часу Андрій Малишко писав у вірші “Тарасова гілка” про те, як 1963 року “гілку верби від Тараса з неволі везли на Вкраїну…”. Дмитро Павличко в поезії “Шевченкова верба” (1978) навічно закарбував:
ние”. За щоденниковим свідченням Шевченка саме Бажанов “перший привітав мене з Свободою. 21 липня 1857 року об 11 годині ранку”. Йшлося про те, що поштовий човен доставив офіційний документ про звільнення Тараса Шевченка з заслання в Новопетровське укріплення. Це та мить, коли Шевченко став вільним! До речі, лише літературознавець, перекладач Шевченкового Щоденника Леонід Білецький помітив і зафіксував, що слово Свобода у поета написано з великої літери. Нагадаю, що дев’ятнадцять років тому, 28 квітня 1838 року, Шевченкові було вручено відпускну – звільнення з кріпацтва. Про бурхливу реакцію вчорашнього кріпака Тараса залишив спогади його друг Іван Сошенко (в записі Михайла Чалого): “Я відчинив вікно, яке було урівень з тротуаром. Раптом до моєї кімнати через вікно вскакує Тарас… мало не збивши мене з ніг, кидається мені на шию і кричить: “Воля! Воля!” – “Чи не здурів ти, Тарасе?” А він все стрибає і кричить: “Воля! Воля!””. У Шевченковій поезії слово воля і похідні від нього зустрічаються понад сто разів. Згадаймо найголовніше: Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Ще в 1854 році Шевченко виконав олівцем портрет Катерини Агатангелівни, а пізніше – парний портрет Бажанових (сепія). Та в той день явно не складалося, й ось чому: “…Я з охотою взявся за роботу. Чорт приніс приятельку5 – перешкодила. Я закрив портфель і вийшов із кибитки. Скромна приятелька не втерпіла, глянула одним оком на мою роботу і знайшла повну схожість, якби рот і ніс були меншими. І, не задовольнившись власним зауваженням, запитала думки в покоївки… Це мене рішуче розлютило, і я, не попрощавшись, пішов в укріплення”. Невідомо, чи закінчив Шевченко портрет Бажанова, бо спочатку він лише вийшов із кибитки, але надалі безцеремонне й невіглаське втручання “приятельки”, яка, говорячи словами Тараса Григоровича, “верзла біси зна що”, повністю відштовхнуло його від творчої роботи. Очевидячки, вмотивована реакція художника і поета!
…Оця тужлива деревина Йому нагадувала рідний край На засланні. Вона слізьми пустиню Перетворила на родючий ґрунт! Але Борис Олійник підніс її до, здається, немислимої поетичної високості в посвяті “Тарасові Шевченку”: Верба, злеліяна в добу глуху, Вросла в зеніт, немов зелена віха, На нашім тричі праведнім шляху. Утім, продовжимо прецікаву розповідь Агати Ускової: “У цьому новорозведеному саду для мене було поставлено літній житловий будиночок, неподалік збудували альтанку, де ми обідали, а поблизу поставили киргизьку кибитку (саме про неї згадував Шевченко. – В. М.), в якій Шевченко міг працювати. Чоловік зробив для себе ще землянку, де відпочивав по обіді, от саме в ній Шевченко й ховав свої малюнки. Як бачите, у саду було достатньо приміщень, і Шевченко завжди знаходив там собі вільний куточок, де йому ніхто не заважав; а що він любив природу – небо, зорі, – то міг ходити, мріяти скільки завгодно”4. Шевченко зафіксував у Щоденнику 16 червня: “Тепер, коли вже дізналися про моє звільнення, то найближчі мої начальники – фельдфебель і ротний командир, не звільняючи мене від навчань і караула в армії, дозволили мені вільні години від служби проводити на городі, за що я їм сердечно вдячний”. Першого липня читаємо про нове послаблення для засланця: “…Мені дозволено наймати за себе в караул і ночувати на городі, чим я і користуюся з вдячністю”. Через три дні занотував: “Ночував на городі в комендантській бесідці. Це моя теперішня резиденція”. Город у Шевченка асоціювався з Україною. Згадаймо, що тяжкі біди “недомученого варнака” почалися, коли він змушений був залишити найдорожче – “хату і город”. А в баладі “Утоплена”, наголошуючи, що дівчина виростала гарною всупереч “лютій” матері, поет написав: “Як маківка на городі, / Ганна розцвітала…”. Для рядового Шевченка, який провів у казармі майже десять років, город став опочинком для змученої душі, де він намагався бути якнайчастіше… Тепер – про портрет, який Тарас Григорович розпочав уранці 15 червня. Микола Бажанов – підпоручик, з 1855 року наглядач півгоспіталю в Новопетровському укріпленні. Поет познайомився з ним і його дружиною Катериною Агатангелівною, бував у них удома, зустрічався також у родині коменданта Іраклія Ускова. Через Бажанова до Шевченка надходили окремі листи. Скажімо, засланець радив Якову Кухаренку: “А щоб швидче твоє письмо прийшло в мої руки, то пиши отак на конверті: … С передачею Николаю Ефремовичу Бажанову. В Новопетровское укрепле-
“Це єдиний мій відпочинок і розвага в цій огидній глушині” З прибуттям у Новопетровське укріплення навесні 1853 року нового коменданта Іраклія Ускова, до речі, нащадка запорожців, Тарас Шевченко швидко зблизився з його сім’єю. Значною мірою це було зумовлено й тим, що засланець був із ними і в їхній радості, і у великому горі. Двадцятип’ятирічна Агата Омелянівна приїхала до укріплення вагітною і вже 4 червня 1853-го народила доньку Наталію, а за два
Т. Шевченко. Новопетровське укріплення. Батарея №2. 1852–1857 рр.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
