Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Книжка в газеті · “Бо Всесвіт шепоче про дивні світи, Чіткі, як узор в павутинні, А я народився, щоб шепіт знайти в собі. І з ним бути нарівні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Я виростав лиш тим, ким я вже є” Вірші Іллі ЧЕРНІЛЕВСЬКОГО

Слово Просвіти, №34 за 2022 рік

Від редакції. 7 травня 2022 року в бою під Авдіївкою загинув воїн Ілля Чернілевський – поет, пісняр, перекладач. Могилою став окоп, де його вбито. Звістка про смерть Ілька – доброго, щирого, щедрого молодика, талановитого поета і музиканта, мужнього воїна, захисника-героя – вразила сотні людей, які його знали, поважали, любили, і десятки тисяч тих, хто вперше почув про нього після смерті героя на полі бою в донецькому степу. Записи бардівських виступів, вірші, пісні заповнили мережу – кожен перейнявся образом молодого добровольця, якому виповнився (вже без нього) лише 31 рік. Ілля Чернілевський – син талановитого поета Станіслава Чернілевського, який був тяжко поранений на Майдані Гідності. Гідність – головна риса роду Чернілевських. Сила і незламність передалися Іллі від його матері Ольги. Вона знайшла в собі сили і хвилина за хвилиною відновила останні дні життя свого первістка, якого вполювала смерть у день її народження. Кожна смерть на війні містична. А надто смерть поета, який досяг свого мистецького росту і духовної сили. Його щирість дає можливість кожному, хто очима торкається його рядків, відчути і переконатися, що така оголеність нерву слова, амплітуда почуттів самого автора і надзвичайна цілеспрямованість засвідчують: Ілля знав, що народжений, аби бути поетом. На наше прохання вірші для “Книжки в газеті” “Слову Просвіти” передала пані Ольга Чернілевська, мама Іллі. І зазвучала ще одна мелодія іншої тональності, але все тої ж сили. Сили Любові, земної і небесної, яка ніколи не залишить, не зрадить і все пам’ятатиме. Нам нічого не залишається, окрім як дати фрагменти з дописів пані Ольги в мережі, бо без них наше коротке слово про Іллю Чернілевського та наші уявлення про нього будуть неповні. Ольга ЧЕРНІЛЕВСЬКА: 17 травня Ілля ще з 2014-го року дуже переживав, що його дядько воює, ризикує життям, а він негідно, не по-чоловічому “відсиджується”. І одразу мене попередив: якщо буде війна (хоч і не надто вірив у це), він піде. Ілля не служив у війську, та й взагалі за натурою не був військовиком. Він був митцем, добрим, вразливим, не мав у собі ні брутальності, ні жорстокості, але був хоробрим, мужнім, у гарній фізичній формі. Всі, хто його знає, казали: “Ілля, не йди, це не твоє”. Не послухав... У двох військкоматах йому відмовили, а в третьому взяли... 1 червня Мій син був надзвичайно талановитим, він сам навчився грати на гітарі, на фортепіано, писав чудові вірші українською та російською мовами. Писав дивовижні пісні. Російською. Ми сварилися через це. “Сину, ну як же так? Вся твоя сім’я україномовна, ми всі працюємо на збереження і розвиток української культури, а тут таке. Це ж їхня зброя, збагни ж нарешті! І в твоїх російських віршах і піснях повно українізмів, (виправляли), відчувається, що це не твоя рідна мова!” “Мам, ну я ще в садочку дуже хотів спілкуватися, а мене ніхто не розумів. Я мусив вивчити російську, а там російська поезія, російська музика... Але ж я українець, я патріот, я думаю українською, а от пишу пісні – і воно якось саме. Не знаю чому... Можливо, настане час”. І цей час настав. 24 лютого Ілля все зрозумів. Він опублікував звернення до своєї аудиторії, віднині всі його пісні мали бути українською. Московити зуміли зрусифікувати його творчість, але не змогли зрусифікувати душу. Ти справжній українець, сину, наша гордість. 8 червня Місяць ми, твоя сім’я, твої рідні живемо без тебе, наш Ілюся... Слухаємо твій голос у старих повідомленнях, у вже архівних відео, у піснях... Ти обожнював свого батька, Станіслава Чернілевського, схилявся перед його талантом і водночас опікувався ним, як малою дитиною, знаючи його непрактичність і дивацтва. Вас єднала поезія, та царина, де ви розуміли один одного без слів. Обидва митці, обидва дивовижно обдаровані. Коли ми переможемо, синочку, я вірю, що і твої вірші, як нині вірші твого батька, діти вивчатимуть у школі. Ти гідний син свого батька-поета, поет з абсолютно самобутнім стилем. Ти дуже любив мене, свою маму, синочку, і не раз казав мені про це. Ти пишався тим, що твоя мама “мудра, сучасна і сильна”. З усіма серйозними питаннями ти йшов до мене, мені одній з перших читав новонаписані вірші і співав нові пісні. Ти рано подорослішав, змужнів і видавався старшим, ніж був насправді. Кілька разів різні люди помилково ду- Станіслав і Ольга Чернілевські біля знищеної ворожої машини, на якій напис “За Іллю Чернілевського!” мали, що ми подружжя – це тебе страшенно смішило. “Боже, невже я такий старий?” – вдавано бідкався ти. “Це я в тебе така молода”, – реготала я. Тепер уже ні, синку, тепер уже ні, горе зістарило мене. “Дякую, що завжди граєш на моєму полі”, – казав ти. Ти любив своїх друзів, життя, у тебе було кохання. Але ти всім пожертвував заради України, заради нас. Наша остання розмова закінчилася так: “Пам’ятай, що ми дуже любимо тебе, синочку”. “І я вас страшенно люблю, мої дорогі”. Ти полинув у вічність з нашою любов’ю, ти забрав її з собою... Моя кохана дитино... 2 серпня Коли я вкотре йду у твою квартиру, якась частинка мене сподівається, що ти відчиниш мені двері, запропонуєш поїсти, ми сядемо з тобою на кухні і поговоримо про все на світі. Та я відмикаю двері і мене зустрічає порожня квартира, наповнена твоїм рідним, таким приємним запахом... Це так дивно – тебе нема, а твій запах є... Я встромляю носа у твої светри і сорочки, вдихаю твій запах і не можу ним надихатися... Біль ніде не дівся, просто раніше він пазурами рвав серце, а тепер ніби причаївся і кусає, коли читаю твої вірші, слухаю пісні, дивлюся на фото... І у твоїй квартирі я нюшу повітря як вовчиця, у якої забрали її вовченя, і тихо вию... Так, ти був дорослим чоловіком, воїном, але й моїм рідним вовченям, дитиною, що з київського хлопчика, який виріс у комфорті, зброєю якого були слово, музика, гітара, перетворився на мужнього солдата... Твій побратим переказав мені вашу розмову незадовго до твоєї загибелі. Він поскаржився, як його все задрало, як хочеться додому, а ти відповів: “А я ні про що не шкодую, я щасливий, що я тут, на своєму місці, мені не важко, я воюватиму до перемоги”. Ти зробив свій вибір, вибір справжнього чоловіка. Знай, що я дуже тебе поважаю і пишаюся тобою. Сьогодні день твого ангела, Іллі, ти сам тепер серед них, мій захисник, мій охоронець... * * * Під лезами осінньої фактури Зелені і тремтливі, як герань, Тонкі і романтичнії натури Себе готують плавно до страждань. Ось листя їм – не листя, а волосся Коханих, що зникають назавжди. Дощі – це щастя, що не відбулося. А зовсім не брудні струмки води. І бродять дикі, юні і похмільні тіні Бруківкою Подолу і Хреста, Наївні у своєму тріпотінні, Наївні у своєму воскресінні І ліхтарями згорблених постав, з цигаркою, що тліє біля рота, натури бродять, наче дрони без пілота, як звільнені актори без вистав. Як стрілки, що забули про хвилини. Як кровоносні осені судини. Немов всі їхні вірші, їхні рими Нам промовляють Господа вуста. Вересень 2017 * * * Коли ти уявиш, що знаєш мене, Тоді діставай гільйотину. Я птах між тенет, Солов’їний сонет, Рука, що малює картину. Коли ти уявиш, що чуєш мене, Поглянь на високі дерева. Чи чують вони, як звучить полонез Або передсмертний крик лева? Гадаєш, що бачиш мене. І мовчиш. Ти юна. Мовчанка – вже сива. Вогонь не охопить кордон твоїх хиж, Якщо ти цього не просила. Вогонь не охопить коханця пера, Що вічно фарбує вітрила. Я шкіру душі сотні ночей здирав, Брудну. Шкарубку. Обгорілу... Коли ти уявиш, що я так хотів, Не вір: я відправив у вирій легких і сумних самотини птахів, зігрівши лиш стіни в квартирі, Зігрівши той простір, де в кріслах удвох зорю так недбало шукали. Де зручно вмостився над нами наш Бог, Зітхнув і налив собі кави. Коли ти уявиш, що вулиці ніж відріже від ночі останнє, Не вір: ти була, щоб з’явився цей вірш В несправжньому ніби коханні. Бо Всесвіт шепоче про дивні світи, Чіткі, як узор в павутинні, А я народився, щоб шепіт знайти в собі. І з ним бути нарівні. Пливе над папером розсипчастий дим, Кружляє контуженим звіром, Неначе злочинець, що нищить сліди Зі зламаним секундоміром. Лютий 2019 * * * Він повертався додому. Дорога була, як сон. Бажав камуфляж змінити на діри в старій сорочці. Коли чекав на свій потяг – увесь гомінкий перон Немов випадково від нього відводив очі. Чмихнув і смикнувся раптом старий вагон, Калейдоскоп облич. Сморід, цигарка, Київ. І гомін накрив його повністю, як балахон. Тут мав бути спокій. Чому все довкола виє? Неонові вивіски, бабці і шаурма. Стрекіт плакатів рекламних, як стрекіт рацій. Вернувся зимою. Та це – не така зима. Зима без окопів. Зима розпродаж і акцій. Ішов переходом. Почув, як гудить струна. Юнак у шкірянці співав: “А наш батюшка Лєнін...” І стало противно. І злість – наче глибина, З якої не випливти тут, в метрополітені. І ще одна станція. Дихати – наче знов курок натискати. Невже цьому треба вчитись? Чому це табло червоне, неначе кров?! Чи можуть ці кляті двері не відчинитись?! Вийшов на площі. І раптом себе відчув Маленьким-маленьким зернятком в кавоварці. Біль – це свобода обрати. Та біль не вщух зі сміхом людей на заповненій Ленінградці. Тільки зайшов в маршрутку – і зрозумів: цей не візьме. І посвідчення тут до фєні.

с. 10 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 8—9 Коли розріже плівку темних тиш Крило твого виття, як пізній стриж, Коли всотає зморшки сизих хмар Рука, що прикипіла до керма, – Тоді наплюй на все, вдягнись, виходь, Іди по Окружній, обабіч хвойд, Проходь всі алкогольні блокпости, Де в кожних вартових – колишній ти. Іди у кольоровий, теплий струм, Поглянь на ніч, немовби на сестру. В плащі, який носив Кіану Рівз, Вона підкреслить схожість ваших рис Іди, немов сновида, як старі Ішли на поклик першої зорі, Не думай про зупинку. Твій маршрут Почався тут, Скінчиться також тут. Іди і посмішку зроби своїм ключем, Відчуй, як розправляється плече, Як тятива, як змащений курок, Як сукня місяця, що вкрила весь ставок. Іди у свій наступний, довгий рік. Вона приїде, щоб нові створити дати, Щоб лілію світанку прикладати, Як марлю до розпечених повік. Серпень 2019 * * * Це перша осінь із усіх, яку Не розтинаю я розпачливим “агов” Бурштинова катівня коньяку Два роки не періщить батогом В повітрі, де пірнає в небо зір Світило проступає чарівне І дивне співвідношення тузів До шісток не бентежить вже мене Крізь серце, що пізнало боротьбу Крізь кожен мій обридлий інтер’єр Я проростав лиш тим, ким я вже був Я виростав лиш тим, ким я вже є. І кожен заплямований асфальт Де кров моя текла немов ріка Увагу долі привертав на кшталт Червоної ганчірки для бика І кожен мною винищений ліс І кожен демон у колоді карт Таро З’являвся, щоб свою пекучу злість Я міг перетворити у добро Ти чуєш, як об’єднує нас дар? Ти чуєш, що вже скоро перший сніг? Я вмів розшифрувати календар Коли читати навіть ще не міг Мій шлях легкий Бо зморшки зняли з вуст В мені безодня звуків промовля Як фініш в русі лижника, де спуск Став крапкою крізь неба окуляр. Вересень 2019 * * * І ось ми стали дорослими і нехай Все інше нас не хвилює Періщать боги у небесний ханг Хворіють люди. Розум, заглиблений в самоту Знайде в глибині когось Ми разом напишемо сагу тут Щоб все у ній відбулось. На вістрях блискучих, жовтневих катан ВорОнами чорна кров Вилискує місто крізь цей туман Немов на Харлеї хром. Дітям сутулять малі хребти Вдягаючи рюкзаки Я більше не буду один гребти Галерою крізь роки Давай ми покинемо цей лоукост Прощаючись з багажем Світанок гвардійцем зійшов на пост І шлях він твій береже Забудь всі вчення і зречись тепер Корану, Талмуду, Вед Поглянь, як настирно наш дім химер Тканину сузір’я рве. Поглянь на підошви. Твої сліди Ведуть до мого буття Поглянь на дорогу До справжніх див Везе тебе паротяг Твій погляд чистіший усіх водойм І більший всіх берегів І я би забути не зміг його Навіть, якби хотів. Липень 2020 * * * Ніч – єдина, хто ніколи мені не віддасться Сама вирішує, чи дати сон чи рими Перше моє кохання було у сімнадцять Все інше – лише спроби його повторити Продертися крізь лапи чагарникові Років. І глянути у вічі юності Ні, це не трагедія цих місяців, не ковід Це щось із минулого не вернулося. Тягар недоношений вчасно зумів я знищити Точніше, перетворити в легку подяку Виростив нове серце, промінням вишите Самому собі маяк крізь осінню мряку Але чи нитки не ті були, чи гірше – ті. Чи може узор проміння підібраний був невдало Та з болю любові мої всі вишиті І з присмаку в роті зламаного металу. Зі стогону, сліз і ніякої тут буденності Що не стосунки – то драма як у Ремарка Що не іскра – так із доторком навіженості Так ніби палицю в руки взяла незграбна мавпа. До чого й до кого ведуть ці чорнильні сходинки? У кожному вірші питання стоїть німе Ми любимо в інших минулих себе знаходити А пишем облудно про спалахи від комет. Пливе у пітьмі неокреслений, дивний човен Розтане він видивом, врізавшись в айсберг-ранок В моєму прізвищі закодоване слово “чорний” Так і запиши собі Наостанок. Січень 2021 * * * І хай батіг розуму ліс почуттів посік Території цих лісів до сих пір широкі І знай: якби міг, я б застрелив усіх своїх внутрішніх циніків і пророків Віддав би потреби, чуття і сум В найдальший куток би це все засунув Щоб душу твою і її красу Не катувало одвічне “сумно” Щоб усміх не був, наче свіжий поріз Щоб ти не шукала собі спокути Та бачу картину. Червоний міст Веде у повітря. Веде в нікуди І кожен присвячений тобі трек Історію цю не пускає, ширить Та час непохитний і він зітре Усе, що в душі намагаюсь зшити Підлога забуде твої сліди З рецепторів зникне п’янкий твій запах Та в пам’ять про нас, я прошу, світи Хоч собі, бо інакше все стане замахом На недовбиство, яке вчинив. Недопалки зір – у руках вечірніх І правда у тому, що знову слів Бракує Зостались одні причини Ти зникнеш. І знову підуть дощі Зійдуть сніги. І воскресне спека Ти зникнеш, як кожна з моїх причин Які вимагали від всього спекатись Ти зникнеш. І я відштовхнусь від дна Відкину причини свої, як милиці Але залишиться головна Причина. Що в цьому житті не зміниться І десь, в паралельних світах, містах Ми ходимо в гості, йдемо гуляти Або ж на екскурсію у Рейхстаг Або вибираємо мені окуляри Або сидимо десь, де є фонтан І бабця, що гріє на сонці кості І я поцілую твої вуста А бабуся всміхнеться Такій закоханості Словом, у вигадці тоне яв І як співали в однім рок-гурті Це все, ймовірно, могло би бути “Если бы ты не ты, если бы я не я” І як же мені повернутись в рай Де ранок – обід. І я варю тобі каву І ти так красива, чорт забирай Без образів, масок і без мейкапу Де я, мов реп’ях, за тепло хвилин Чіпляюсь. А час саркастично – “дзуськи” Де вірші, пісні, як вино текли І я цілував тебе по-французьки Колись ти зникнеш І в серці тінь Паралізує мене прозорістю Ніколи, чуєш, ніколи ти Не зникнеш повністю Зовсім повністю 12.09.2021 * * * Тягнеться тихо смужка світанку Крізь дірку бліндажику. Ранок в атаку Вже рветься Кидаючи променів черги Крізь хмару, що вигнулась в форму мачете Солдати встають. І дзеленькають кухлями Нужнику будка пронизана кулями Інстинкти рятують. Первинні, тваринні Товариш мій не підірвався на міні Цей дивний настрой. Цей спокій у серці Що тільки сильніше росте в небезпеці Чуття, що я там, де хотів і де мушу. Життя, що шугнуло патроном в калюжу Життя, яке кожен із нас ще не виборов Життя, що спростовує звичні нам виміри Надія у квіточці на бездоріжжі Думки, що поставив я на запобіжник Приціл, що шукає пожадливо цятку. Ми знов переможемо. Я обіцяю. 03.04.2022 * * * Танцює в повітрі, свистить біля ніг Осколків і куль нелюдська завірюха І мій кулеметник говорить мені “Пішли повоюємо трохи, Ілюха” І бачимо ми, як життя наші Бог В цю мить підганяє під розмір окопу А я заряджаюсь і думаю “ох” Як хочеться снікерса і кока-колу Як хочеться тиші, без мін, без арти Як хочеться просто її обійняти Та мирні думки відсуваються в тил І пальці засмоктує холод гранати Ми з Юрою вчора курили на двох І Юра ділився секретами браги А зранку навідався сєпарський ВОГ І Юру невдовзі двохсотим забрали Війна не прощає двозначність, брехню Війна – це отруйний укус саламандри І серце своє я ховаю в броню Яку не зірвати. Мене– не зламати І сонце встає І говорить усім Квітневу, палку і тремтливу промову Що скоро часи набуття, воскресінь Що вірити маємо ми в перемогу І палець правиці кільце обійма Так міцно, неначе дитину матуся І чуючи залпи свинячих гармат Кажу собі впевнено: Я повернуся 30.04.2022 * * * Від безглуздих конфліктів гірко Я збираюся у наряд Ці сварки намалюють дірку У душі, як в землі снаряд Проблиск світла, дзвінок, та темінь Огортає, щоб промінь вмирав Ким я стану колись для тебе? Просто виживший ветеран. Як в Донбаських степах уперто Не росте навесні трава Так і фейку стосунків вмерти Не зрости в льодяних словах Не згадати тебе ночами. А тобі – не вловити суть Що з веселого тут – лиш чайки Що зачовгане небо рвуть Не жаліюся. І не кличу. Хай що мало піти – піде Наче просто шкідлива звичка Наших спогадів тло бліде Щоб ім’я, що пекло окропом Із землі мого серця шмат Не урвало. І кров над окопом Щоб забулася, як кошмар Щоб були ми живі, здорові Перемога була і мир Я дивлюся на плями крові Я роздумую, хто є мив параної. У перегоні. В лапах схованок і тривог... Поправляю похмуро бронік. Хай тебе береже твій бог. 06.05.2022

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин