Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №34 за 2022 рік

16 с. · 24 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 34 (1177), 29 вересня — 5 жовтня 2022 ВІКТОР ТЮТЮН

Важкий був тиждень. Не вдаватимуся в деталі, купа зустрічей та розмов англійською мовою – і, здається, все вдалося. Більше хаймарсів, гаубиць М777, 105 х, 150 снаряди, світчблейдери 600, системи протиповітряної та наземної оборони, різні бронетранспортери, а також ще дещо нове – у тому числі й цими зусиллями — їхатимуть і далі до нас, а американці не забудуть так швидко про те, що повномасштабна війна руzzniі проти України ще далеко від закінчення. Думаю, взагалі не забудуть. А нині вони пам’ятають, що на нас чекає важка зима – і це дуже важливо. Було незвично після тривалого часу на фронті ходити ву ЛИСТИ З ФРОНТУ Про російську мобілізацію... Роман СЕМИСАЛ, актор, поет, доброволець, воїн На початку повномасштабного вторгнення я отримав вибачливе повідомлення від одного російського актора, з яким якось знімався. Вибачався він за поведінку Росії. Я відповів йому коротко: ми вже вбили 4 тисячі російських солдатів, а вб’ємо ще більше. Те саме кажу зараз... Нам, українським солдатам, байдуже, скільки росіян прийде у їхні військкомати, з яким настроєм... скільки вийде на протести... пригнали силоміць чи прибіг охоче... скільки йому років чи скільки у нього дітей... сльози їхніх дружин і матерів... підтримує він чинну владу чи ні... Скільки б їх не пригнали на нашу землю, ми будемо їх знищувати. Бо маємо час і натхнення. Ігор ЛУЦЕНКО, старший вогнеметник, 72 ОМБр, батальйон ОУН Після оголошення мобілізації росіяни буквально у наступний день пішли на нашій ділянці у наступ. У нашій війні тут негайно щезла рутина, коліщатка усіх армійських механізмів закрутилися на повну. Противник закинув нам під ніс вночі взвод солдат, вони залягли у старих окопах, впритул до наших. Атакуючих підтримує бронетехніка у кількості, якої я тут раніше не бачив. Танки під’їжджають по одному, по двоє, по троє, розряджаються по наших позиціях і тікають назад. Бойові машини десанту так само шмигають туди-сюди, підкидають поповнення і вивозять поранених. Не всім їм вдається від’їхати неушкодженими. До речі, “бехи” ці – достатньо дорога техніка, у них дві спарені гармати, 100 мм і 30 мм. На підтримку своїй піхоті росіяни викочують важкі вогнемети, які стріляють некерованими ракетами. Розриви від них гучнющі, як ніби від авіабомб. Місця в окопах для піхотного авангарду мало, вони набилися, як оселедці у банці. Біля брустверу одного з їх окопів відучора лежить убитий росіянин. Підозрюю, що його тіло викинули з укриття, бо там і так їм тісно. Бронетехніка до них приїжджає – бачив, як поранений, що ледве стояв на ногах, відчайдушно махав руками, а потім лицями Вашингтона та Капітолієм. Повага, яка є там у сенаторів та конгресменів обох партій до України і нашої боротьби, підбадьорила. Дуже тішуся, що нарешті повертаюся назад до своїх. Подяка Генштабу та всім, хто зробив нашу поїздку в США можливою, за те, що робите на високому рівні якості таку важливу справу. Дівчата військові, учасниці бойових дій, з якими ми разом їздили, – Андріана, Дарія Зубенко, Іванна Чабанюк і я. Ярина ЧОРНОГУЗ, учасниця бойових дій, Морська піхота України заліз на танк — але, мабуть, не до того їм там, щоб забирати трупи. Загалом, бої тут нагадують Мощун під Києвом – за відчайдушністю атак, за конфігурацією бою і навіть за технікою, яка тут проти нас. Хіба поки що масштаби менші. *** За ці більше ніж пів року я бачив усе – наступ ворога, стрімкий його відступ. Мій підрозділ наступав з боями і без, відступав, вів позиційні бої. Я знаю, як п’янко пахнуть звільнені поля, з яким очима зустрічають нас люди, котрі, мабуть, і втратили надію. Я бачив і зворотній бік: як дикі звірі гризуть тіла загиблих, після невдалих атак залишені на полі бою – полі, яке лишилося ворогу. Наступи і відступи стали менше значити для мене. Для себе я вияснив, що головне у цій війні – не сьогоднішній чи завтрашній результат. Головне – протриматися стільки, скільки треба – у наступі чи обороні. І тоді лінія долі обов’язково виведе до виграшу. Треба бути лише якісним провідником сил, котрі формують майбутнє, не схибити і не стати слабкою ланкою – і тоді з хаосу навколишніх подій, як іній на склі, неодмінно проступить візерунок перемоги. ДО 80-ЛІТТЯ УПА ВІРШІ ІЛЛІ ЧЕРНІЛЕВСЬКОГО 8–10 ГАЛИНА ДАЦЮК ЛЮБОВ СЕРДУНИЧ 12–13
Суспільство · “Їхня сутність – злодійствуй, мародерствуй, упокорюй, убивай і фарисействуй”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ською, то нехай дадуть відповідь ці інтелектуальні прихильники пародії “какаяразніца”, а куди ми знову прийдемо? І коли знову орки “прийдуть” для “асвабаждєнія”? Поза всяким сумнівом, такі нас ведуть укотре в моzковське ярмо, які чомусь до цього часу так і не зметикували, що головною місією рашистських орків є “защіта руzькоязікіх”, “руzькаго православія”, “єдінородства”. Чим більше такого люду розплодиться в Україні, тим довше триватимуть війни, тим тривалішим буде конання імперії зла – фашистського кацапстану. Проте чимало “наших” проповідників та експертів страшенно покацапились, нібито з благого наміру – “вєщать для українонєпонімающіх”. Невже й досі ці блогери, радники сподіваються, що їх захоплено слухає доморощена “вата”, тим паче зомбовані московити? Однак вочевидь їх чують передусім українці, однозначно ображені й принижені “своїми”, які на догоду путінській кліці повністю занапастили національні етери, запопадливо цвенькаючи по-моzковському. Невже лише такий “заробіток”, зраджуючи українську мову, ігноруючи Закон України та рішення Конституційного Суду, засмічуючи язіком окупанта український інформаційний простір, спонукає в часи війни впарювати українцям цей богопротивний, магучій, матєрний сленг, яким намагались нищити Україну впродовж 400 років. Замало сказати таким покручам, що “вас” на руzьком не треба слухати, переглядати, “клікати”, ато й фінансово підтримувати, щоби моz- квороті ютубери ставали “мільйонниками”. Таких слід гнати й проклинати, бо вони прямо й опосередковано є носіями “руzькомірства”. Це не є емоцією національно стурбованих. У цьому протесті закладено конкретну суспільну вимогу – не зневажайте Українську! Пригадую, коли путінська ракета 27 червня вдарила по торгівельному центру в Кременчуці, жорстоко вбивши і покалічивши мирних людей, то й тоді телеканальці FREEДОМа (профінансований українською державою на 165 мільйонів гривень) змусили керівника Полтавської ОВА перейти на кацапський: “Ми вєщяєм для міра на руzком язікє”. Цей випад “тупою шпагою” обурив багатьох українців. Тому, звертаючись до подібних “кровосісь” бюджетних коштів, пораджу титрувати, різномовно тлумачити, інформувати, але не захоплюватися кацапщиною, коли орки вбивають твоїх співвітчизників, матерів, дітей, а ти свідомо кудкудакаєш, заставляючи й інших переходити на катову мову. Маємо чимало прикладів популярності україномовних журналістів (той же Стерненко), які на своїх каналах отримують значну глядацько-слухацьку підтримку. Але не час переконувати, бо йде війна. Законодавці в інтересах національної безпеки зобов’язані, нарешті, впорядкувати й важливий сегмент українськиих теле-ютуб-каналів, підтримуючи, оберігаючи, захищаючи все українське, водночас скрізь і безперервно ліквідовуючи “язіко-культурний” контент моzковщини, знищуючи путлєрівський “ідєал єдінородства”. І на передньому краї цього змагу зі здичавілою ордою перебуває наша рідна державна Українська Мова. Не даймо її скривдити ні москалям, ні малоросам, ні “какойразніцам”. Бо, як стверджував великий син України Іван Огієнко (Митрополит Іларіон): “І поки живе мова – житиме й народ яко національність”.
Суспільство · “Їхня сутність – злодійствуй, мародерствуй, упокорюй, убивай і фарисействуй”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“Месіанство” людиновбивць

Рашизм, путінізм, моzковитський нацизм, ядерний тероризм, “вершинний” цинізм. “Якості” конаючої недоімперії, що поза межею людськості, об’єднані тлом занапащеної месіанської ідеології “руzькомірства”. Вся історія цього “глубінного” народу простежується безпомилково в одному безперервному дійстві – передачі кривавої “естафетної палички” від царів до більшовиків, від лєніністів до сталіністів і путіністів. Нічого нового під сонцем. Випадкові невипадковості. “Ідеали” грабунків, насильств, людиновбивств, несвободи. Вони, на жаль, животіють донині. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 25 вересня. Абсурд картини часу. Путлєр “ушкварив” гру у своїх царів. Навіть не “в пєтра-катєріну”, а в трохи пізнішу – “в алєксандера І”. Чому б не пограти, адже останній – класичний імперець, ідеолог реакційної “аракчеєвщини”, “реформатор-переможець”, який дійшов до Парижа, розділяючи Європу на найдовшому самітів історії міжнародної політики Віденському конгресі (1.11.1814 р. – 8.06.1815 р.). Адже це він у період свого владарювання насильно і пожадливо прибрав до рук Грузію, Фінляндію, Бессарабію, Азербайджан, Варшавське герцогство… А в упокореній Україні скасував виборність, посилив русифікацію, всіляко придушуючи українську культуру, утверджуючи колоніальні порядки. Чом не приклад для наслідування?! Однак часи змінилися. Навіть не зважаючи на те, що нинішньому любітєлю “гумових попок” (путіну) “подарували” для більш захоплюючого ігрища ще й “ядерну дубину”. Адже на відміну від тодішнього попередника (алєксандра), який вважався законодавцем політичної “моди”, коли міжнародні відносини держав розвивалися в умовах домінування промислової Англії, воєнно-феодальноі росії і напівфеодальної Австрійської імперії, для сучасних кремлівських “гібонів” визначено зовсім інше місце “під сонцем”. Найбільш показово це проявилося нещодавно на самаркандській зустрічі країн ШОСу, коли всі глави держав (ніби змовившись) запізнювалися на двосторонню зустріч із кремлівським диктатором, а на спільному зібранні йому довелося задовольнятися невеличким диванним клаптиком між лукашенком та президентом Таджикистану Рахмоном, оскільки “центр” був уже “заброньований” за турецьким лідером Ердоганом. Помітно, як імперія русні помалу еволюціонувала за останні століття в загниваючу недоімперію, а її “лідери” перетворилися в нерукоподатних істот-парій, яких зневажають у порядних людських середовищах, утративши повагу, легітимність і вплив у євразійському, американському, світовому просторах. У чому криється причинність цієї провальної аморальності? Відомий дипломат К. Меттерніх ще в ті часи могутності московитів заявляв, що росія завжди викликає побоювання при таких (своїх) урядах, у яких відсутні тверді принципи і які діють в угоду капризам. Лише бреше, краде, грабує, завойовує. Психологія оскаженілого кочівника, що виживає завдяки переміщенню та грабунку нових земель, який не здатний наводити порядок на місцях тимчасової осілості. Панування над “іншим”, “чужим” і є справжнім месіанством цього злого, чванливого народу та його хано-царів. Брехня, її пропагування визначає “групу крові” москвинів, яка генетично зблизила їх з нацистським виплодом. Рашизм із “негативно-позитивним” резусом людиноненависті, нетерпимості, цинічності. Адже той же алєксандер-царедворець ще понад 200 років тому стверджував, що “хто не бреше і не краде – той не москвин”. Історик Ключевський писав, що крадуть усі – від царя до жебрака, всі це знають, однак ніхто не кине каменем у злодія. Справжня “національна традиція” курокрадів, брехунів і ґвалтівників, яка сьогодні повністю домінує на росії – від алко-попрошайки до соловйово-скабєєвських пропагандонів, від путіно-лавровських сателітів до гундяївських “проповідників”. Колись влучно цю атмосферу діянь у раші описав М. Костомаров у своїй відомій праці “Нариси домашнього життя і звичаїв великоруzького народу…”. Він зазначав, що московські державні клейноди – крадені; у гімні “Боже, царя храни” слова англійського гімну (переклад Жуковського) та музика європейського композитора В. Гена; від двоглавого орла, кольорів прапора і до назви своєї столиці (моzкви) – “запозичення” у Візантії, Голландії, Фінляндії. “Українці заклали там науку, літерату! ру, школу…, а Київська Академія постачала учителів на всю Росію”, – пише в “Україн! ській культурі І. Огієнко. Щоб чогось таки доброго навчити. Не вдалося… Бо навіть назву для своєї імперії та глубінного народу було поцуплено від своїх навчителів, з Ук! раїни. “Злодійство, брехня, загарбництво стали національними рисами москвина”. Саме з допомогою таких “якостей” утри! мувалася (-ється) ця обезлюднена деспо! тія. Але, насправді, не можна не бачити й головного спільного знаменника, майже тотожного уподібнення між путіним та його “попєрєдніками”. Усі вони були і є заражені невиліковною хворобою месіанства, що означає “право” дикунів панувати фізично, мілітарно, економічно, духовно, політично, тиранічно над немосковськими народами. В усі часи вони були наділені єдиним “розумінням”, що втрата влади над “іншими” означатиме крах їхньому існуванню, перетворившись в куце, непримітне, духовно й матеріально убоге творіння, яке важко називати державою. Бо не для них мудрість Святого Письма: “У поті свойого лиця ти їстимеш хліб…” (Буття 3, 19). Адже їхня сутність – злодійствуй, мародерствуй, упокорюй, убивай і фарисействуй. А тому, коли безперервно чутно ці свинячі загрози-зойки кровожерних московитів та їх обслинених вожаків, починаючи з путіна, про манію нищення України; про термоядерну війну; про “героїку” мобілізації “патріотичних” москвинів-бурятів; про “торжество” божевільних псевдореферендумів на окупованих територіях; про галасливу ідею, що “мы за ценой не постоим”, то згадується відомий вислів їхнього пушкіна (глашатая імперськості) щодо образу таких верховодів “третьоримського” народу: “Властитель слабый и лукавый,/ Плешивый щиголь…”. Так, це про алєксандра І, однак повністю (з низкою вкрай негативних доповнень!) ця огидна характеристика стосується і конвульсивного “стратега”, ошуканця та збоченця-ґвалтівника путлєра. А всім, хто належав і належить до цієї зграї людиновбивць, україноненависників, п’яно-волаючих, що “Крим – наш” і це також “наше”, – варто сказати цим мавпоподібним істотам словом Творця: “Добре знай, що потомство твоє буде приходьком в землі не своїй. І будуть їх (московитів, московських зайд) мучити чотири сотні літ…”. До скону днів. Як кровоненаситних катів, убивць наших дітей, людей, народів. Бо “хто не цінує життя, той його не заслуговує”. Лише тоді воістину торжествуватиме Справедливість. І нехай святою Правдою для цієї благородної місії стане Меч нашої Перемоги! Перемоги України над безбожною московією! Йде восьмий місяць героїчної боротьби Українців проти богопротивної, оскаженілої руzні. Щомиті, щоденно відбуваються разючі зміни, події. Сталим залишається тільки єдине – почуття, снага, мрія Перемоги. Нею українці жили, живуть і вічно житимуть. 5 липня. …Бо коли чуєш, бачиш, читаєш, як нищаться моzковити, їхня зброя, ресурси, зухвала “віра” в непереможність “другої армії світу”, то щоразу відчуваєш, як міцніє Дух Українського народу. На видноті не просто війна, а передусім героїчний супротив рашистам. Тут немає нейтральних, індиферентних, збайдужілих. Українці стоять проти москалів. А ті, хто (що)”“за” або “внє політики”, то не вправі себе називати українцями. Наша єдність формується лише на ґрунті цих двох антиподів. Боротьба зі вселенським злом недоімперської кацапщини відбувається в усіх сегментах життєдіяльності українства. Там, де на перший погляд нібито й незручно акцентувати суспільну увагу. Але вдивімося прискіпливіше в причинність цієї варварської агресії кремля. Абсолютно очевидно, що єдиною (а не просто головною) її мотивацією, ціллю є знищення України як держави, Українців як Народу та Нації. Історія людства засвідчує, що здійснюється цей геноцидний задум передусім через руйнацію, ліквідацію Ідентичності (національно-культурної, мовної, історичної, політичної, релігійної, ментальної). Нічого “оригінального” не спостерігається і в нинішній віроломній навалі моzковщини, окрім небачених досі звірств, руйнувань, дітовбивств з боку нацистського оркостану. Про завдання знищення української ідентичності й державності стверджують лідери та політики провідних країн. Ще в травні 2022-го держсекретар США Блінкен заявив, що “мета війни Путіна – руйнування української ідентичності”. Про це відкрито заявляють недруги й вороги. Один із кремлівських пропагандистів написав: “Денацифікація невідворотно означатиме й деукраїнізацію…”. Російські фашисти розуміють денацифікацію як викорінення української національної ідентичності та заміну її малоросійською ідентичністю. Україна (малоросія) має стати в кращому випадку білорусією, тобто територією, де московська сатрапія повністю ліквідує українську мову, утвердить гундяївську церкву, впровадить та заставить вивчати “історію” московщини, “руzкаго міра” з культом пьотра, єкатєріни, лєніна-сталіна і, бузумовно, путлєра. Такою маячнею сьогодні “заправлений” імперський кремлівський політикум та знавісніла воєнщина. За таких нічим не прикритих чорних задумів сьогодні мало декларувати багатьом політикам, журналістам, політтехнологам, експертам та блогерам свою антипутінську позицію, необхідно скрізь і всюди не допускати в національно-державницький простір будь-яке (найліберальніше!) руzьке місиво, захищаючи, оберігаючи, творячи український контент. Однак, коли в ці доленосні для України часи спостерігається “ігнор” навіть багатьма “патріотами” державної української мови, замінюючи її (навіть не англійською, польською чи словацькою) обов’язково кацап-
Інформаційний простір · “Як турбувалися про українську мову росіяни впродовж століть, ми вже бачили!” · с. 3сторінка оригіналу ↗

Нова провокація та примітивний піар Росії

5 вересня 2022 р. на сайті RT опубліковано повідомлення про звернення депутата Держдуми Є. Федорова до голови Міннауки РФ щодо створення в Росії Інституту регулювання норм української мови. Чи це запізнілий аналог того, що Україна на початку своєї незалежності створювала Інститут Росії в Україні, Інститут СНД чи щось інше? А головне: задля чого такі раптові щедроти на додаток до щоденних бомбардувань Росією міст і сіл України? Павло ГРИЦЕНКО, директор Інституту української мови НАНУ, д. ф. н., проф. Після відкритого нападу Росії на Україну 24 лютого 2022 р. попередню модель війни проти України – так звану гібридну війну – Росія поєднала з новими прийомами ведення війни. Поєднала, але не відмовилася від феєрверка маніпуляцій, неправди, технологій медіатиску на Україну й увесь світ. Як і в попередній період війни 2014 – початку 2022 р., Росія продовжує активно підживлювати й імплементувати у свідомість мільйонів – як у Росії, так і в Україні й у всьому світі – свою головну ідеологему: “законність” нового призбирування і приєднання до Росії нових загарбаних територій, які Росія щораз оголошує “законним простором своїх національних інтересів”. Звідси – наполегливе просування нових “референдумів” на тимчасово окупованих українських теренах, спроби сформувати ілюзію законності та перспективності свого перебування в Україні. Як і в попередні роки неоголошеної війни проти України, російські політичні й інформаційні центри щодень наполегливо нав’язували думки про нереальність України як держави, відсутність у сучасній цивілізації українців як окремого народу, відсутність української мови як лінгвофеномену сучасності, бо, за доктриною Кремля, є лише один народ, одна держава Росія та одна російська мова. Українська мова – субстанція ідеальної гуманності – виявилася обагреною кров’ю в таких масштабах: Кремль вирішив, що за українську мову треба карати і знищувати українців, що українці – це російськомовний народ, відповідно – це об’єкт і простір захисту з боку Росії. Що це не медійна риторика, свідчать укази Путіна, ухвалення низки нових законів, розгляди різноманітних ініціатив у Держдумі. Загальний наратив “вас немає, а є лише один народ – російський” подають у Росії як наукове відкриття і як підставу та керівництво до конкретної законотворчої діяльності. Доводиться шкодувати, що в самій Росії ці божевільні ідеї не мають належного заперечення та опору навіть серед членів Академії наук Росії і що чимало академіків публічно вже підтримали подібні думки. Були голоси й проти. Але їх не почули в самій Росії. Ідеї заперечення українськості українців передували потуги розчинити українців у російськості, домогтися прийняття такої підміни не лише у внутрішньоросійських політичних дискурсах, а й у світових медіаджерелах. Боротьба за нівеляцію українців, за їх ототожнення з росіянами тривала впродовж століть. Це стало визначальною ідеологемою “русского мира” в Україні. Проте всі намагання Росії створити такий простір в Україні остаточно провалилися 24 лютого. Провалилися зухвалі спроби вкотре принизити національну гідність українців, ствердити право росіян на нове панування. Усім в Україні й світі стало зрозуміло, що, попри незавершеність активної фази воєнних дій, український народ морально переміг! Переможе й фактично, мілітарно! На цю перемогу українці вже поклали тисячі безвинних жертв. А ще – мільйони родин, зрушених із рідних місць, зруйновані міста й села, відкинення України в глибоке економічне провалля… Ментальний вибір українців, їхнє ментальне самозбереження в сучасній світовій цивілізації – сьогодні це той найвищий здобуток, який підносить кожного українця над тяжкими обставинами. В умовах тотального політичного, іміджевого та економічного програшу Росії в сучасному світі, на тлі неприхованого геноциду українського народу Кремль регулярно цинічно ініціює заходи задля створення ілюзії можливих позитивних перспектив для українців, якщо вони здадуться на волю росіян. Ці хворобливі політичні фантазії фонтанують “новими ідеями”: це і спрощений порядок отримання громадянства Росії всіма жителями України; це й визнання всіх українців російськомовними, що їх Росія зобов’язується захищати (аж до фізичного знищення!) від української мови, української історичної пам’яті, ментальності, природної українськості. Забувши про доктрину Путіна, який говорив, що українська мова – це вигадка, росіяни беруться порядкувати в самій українській мові. Росіяни хочуть визначати, якою має бути українська мова для українців на території Росії (читай – на теренах упокореної України)! Знищивши всі підручники української мови й українською мовою з інших предметів, росіяни взялися за створення своїх підручників української мови для окупованих територій. Вражаюча “благородна турбота” про освіту українських дітей! Наведу кілька цитат (мовою оригіналу): “…украинский язык является неотъемлемой, значимой частью культуры России, а в Крыму имеет статус государственного наряду с русским и крымскотатарским. Для защиты украинского языка законодатель предлагает создать учреждение, которое будет регулировать правила его использования на территории России, будет независимым от политических решений и попыток искусственных реформ языка со стороны Киева”. “В целях сохранения украинского языка и снижения искусственного, политически ангажированного влияния на него прошу вас рассмотреть вопрос о целесообразности создания в России учреждения (института), регулирующего нормы украинского языка”. І далі зазначено: “…в период формирования украинских националистических идей в начале XX века, а также в наши дни предпринимаются попытки искусственно изменить правописание, фонетику украинского языка, интегрировать в него новую лексику с целью отдалить от русского”. Нагадаємо, що Український правопис (2019) – це кодекс, простір дії якого – насамперед Україна, а також ті позаукраїнські регіони, де приймають такий правопис і користуються ним. Це не особливість саме цього правопису, а традиція використання правописів будь-яких мов. Ні ідеологія Українського правопису (2019), ні його мета, спрямування і зміст не є об’єктом “турботи і піклування” поза Україною. А тим більше глибоко аморальною є турбота росіян, які, нагадаємо, ще в ХІХ столітті тотально забороняли українське друковане слово, українськомовну освіту, українськомовну творчість. Згадаймо, що навіть графіка, допущена до публікування окремих фольклорних текстів, мала бути лише російською – “ярижкою”, не говорячи вже про розвиток і збереження україн-
Інформаційний простір · “Як турбувалися про українську мову росіяни впродовж століть, ми вже бачили!” · с. 3сторінка оригіналу ↗

Валерій Залужний на обкладинці журналу TIME

Фото головнокомандувача Збройних Сил України вийшло із заголовком: “Генерал. Валерій Залужний та український шлях війни”. Валерій Залужний готується до тривалої та кривавої битви. “Знаючи те, що я знаю про росіян з перших вуст, наша перемога не буде остаточною”, – сказав він. І додав: “Наша перемога стане можливістю перевести подих і підготуватися до наступної війни”. Генерал досконально вивчив доктрину армії РФ задовго до масштабної війни, прочитавши все, що коли-небудь писав Герасимов про ведення сучасної війни. Опісля він дуже здивувався грубими прорахунками російського командування. “Я боявся, що ми втратимо елемент несподіванки. Нам було необхідно, щоб противник думав, що всі ми дислоковані на своїх звичайних базах, куримо, дивимося телевізор і постимо у Facebook”, – згадує про підготовку генерал. Він поставив ЗСУ дві мети – утримати столицю та зробити так, щоб ворог втрачав під час наступу якнайбільше сил. Ворогу дозволити просунутися вперед, а потім знищити його передові колони та тилові лінії постачання. Time пише, що до шостого дня вторгнення Залужний дійшов висновку, що така тактика працює: “Росіяни не змогли захопити аеропорти навколо Києва і просунулися досить глибоко, щоб почали розтягуватися лінії постачання, що залишало їх незахищеними”. Журналісти зазначили, що Залужний – представник українського керівництва, який роками опікувався перетворенням армії України з незграбної радянської на сучасну бойову силу. З мережі ської вимови, фонетики, граматики, лексики… А в ХХ столітті тотальне керування процесом зросійщення української мови, формування якогось особливого і неросійськомовного, і неукраїнськомовного простору в Україні набуло інших форм, мало всеохопний вияв і вплив не лише на визначення сфер мінімального демонстративного допущення української мови, а й впливи на структуру української мови – фонетику, граматику, лексику, наукову термінологію. Автор цитованого звернення зраджує свою головну печаль: Український правопис (2019), на його думку, віддаляє українську мову від російської, скидає російське управство з української мови, робить крок до українізації української мови. Фахівці знають, що Український правопис (2019) – це ще дуже несміливі кроки до необхідної українізації, а про повноту процесу годі й говорити! Коло українських мовознавців, свідомість яких ґрунтується на наукових засадах, знанні історичних глибин української мови, її визначальних типологічних ознак на тлі інших слов’янських мов і розумінні державотворчої ролі української мови, щодень ширшає. А перспектива удосконалення і українського правопису, і українських словників, і української термінології є цілком обнадійливою! Немає потреби обтяжувати нашими проблемами російських депутатів і російську Держдуму, бо українська мова – об’єкт турботи українців! Як турбувалися про українську мову росіяни впродовж століть, ми вже бачили! Дякуємо, більше не треба турбуватися. Українська мова є і буде далі розвиватися, розпросторюватися у своєму функціонуванні як єдина державна мова України!
«Просвіта» сьогодні · “Тепер народ-воїн перемагає. Бо за ним історична і Божа правда”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Після воєн спритні політики обкрадають переможців

Мало часу пробув у Вишгороді під Києвом. Тут відбуваються важливі для нашої держави події, живуть значні й цікаві люди. Одного чоловіка пощастило слухати тричі і я вирішив поспілкуватися з вченим, лідером Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, генератором патріотичних ініціатив Володимиром Семистягою докладніше. Віктор ТЮТЮН В. Тютюн: – Пане Володимире, я про вас і чув, і читав. З роками ви не втрачаєте гостроти думки і прагнення справедливості. Частина людей, незважаючи на російську агресію, на численні наші жертви, поводяться так, ніби нічого страшного не сталося, і ми живемо на заквітчаній галявині, де тільки радіти та обніматися... В. Семистяга: – Добре, якщо такі не бачили смаленого вовка. Насправді, я в це не вірю. Ми живемо в насиченому інформацією світі. Якщо хтось знає про біду в родині сусіда або в своїй країні, але байдуже спостерігає, то така людина погана і навіть небезпечна суспільству. Ми зустрілися і познайомилися на уроці української мови, який проводила заступниця голови райдержадміністрації Тетяна Волотовська. Ви звернули увагу, що заняття проходять під гаслом “Хто ми без тебе, Україно?” Це ключове запитання протягом багатьох століть для населення наших територій. Відповідають на нього, бува, не впевнено. Досить сказати: “Я – українець!” – і сакральна особиста проблема успішно розв’язана. Проте без мови і Батьківщини ми – ніхто! Безбатченки й перекотиполе. Зросійщення в складі московської імперії, ґвалтівна асиміляція скалічили частину нації, загарбники переселили зі сходу й півночі чужі нам етнічні групи. Тому слід закладати в державний порядок денний потужну деколонізацію. В. Тютюн: – Так. Мене вразили судження деяких учасників цього уроку. Ніби на початку 90-х вони пропонували “зважено й делікатно призвичаювати громадян до української мови”. Звучить безглуздо для будь-якої держави. Україна народилася не в 91-му році, не в 17-му – ми тут живемо і говоримо тисячоліття. Тим паче, коли “двуязичіє” консервують понад 30 літ, щоб нічого не змінювати. Особливо, на фоні кривавого московського мовного терору відносно носіїв українського слова. Створена командою розповідає 13 історій українців ХХ та ХХІ століть, які постраждали від комуністичної та сучасної російської влади. Історії вибрані не випадково – вони проводять паралель між злочинами комунізму та рашизму, а також засвідчують, що методи, мотиви росіян щодо знищення українців не відрізняються: це розстріли, виселення, грабунки, депортації, фільтраційні табори. На восьми стендах оприлюднено архівні документи про репресованих українців у ХХ столітті й свідчення про сучасні злочини російської армії. Першими відвідувачами виставки стали військовослужбовці гарнізону, студенти історичного факультету педуніверситету, співробітники обласного краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, а також фахівці архівних установ Полтавщини. Ведуча церемонії – професорка, завідувачка кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету Людмила Бабенко наголосила на тому, що “українцям треба багато працювати над самими собою, аби позбутися впливу чужих ідентичностей, відчути свою українськість”. “У цьому сенсі ця виставка є дуже важливою. Такі просвітницькі проєкти наближають нас до завершення формування політичної нації. Суспільство потребує вагомих історичних знань для формування національної пам’яті, Згадую трагічну долю Валерія Марченка. (16 вересня йому б виповнилося 75 років, але тюрми й табори особливо строго режиму вкоротили віку мужньому літераторові й правозахисникові у 1984 р.). “В моїй смерті в умовах табору будете винні ви, громадянин суддя. А ось тут, під оцим гербом Української РСР пропоную повісити відбиток руки Івана Світличного з “медичним” твердженням, що на ній 5 пальців” – з останнього слова Валерія Марченка на суді (13.03.1984). Ще одного з наших мучеників – Івана Світличного – на каторзі змусили збирати праски з дрібних деталей. Це було садистським знущанням, адже Світличний мав лише два пальці. Я й сьогодні б тиражував такий відбиток: на наших скалічених терором і війною руках залишається мало пальців: якщо визнати інструментами державотворення діючі громадські інститути, то їх або ще немає, або вони вже корумповані, або заблоковані. Суди не працюють для громадян. Розглядаються лише справи “на замовлення”. Правоохоронці “полюють” на волонтерів. Депутати й ОП ніяк не поділять “гуманітарку” й заарештовані бізнеси. Зате в умовах воєнного стану безсилі громадські організації, котрі чудом вціліли, мовчать партії – діє заборона масових акцій, котра чомусь не розповсюджується на московських попів. В. Семистяга: – Іван Світличний – Царство йому Небесне – з козацького роду, з Луганщини також. Занадто багато балачок про “майбутню перемогу”. А справ мало! З подібними очікуваннями ми зустрічали “перестройку”, потім раділи Незалежності. Ще в 1994 році ми в Луганську з Дорою Томашевською створили потужний українсько-канадський центр. Через 20 років діяльності його бібліотека налічувала до 200 тисяч примірників книг. Поступово наш край повертався в українську родину. І це непокоїло путіноїдів у Кремлі та їх маріонеток у Києві. Пропорційно в політичному житті країни зникав український народ і нізвідки з’являвся “народ Донбаса”. Ще тоді Кучму і Януковича задіяли в “спецоперації з денацифікації”: патріотичних лідерів Ющенка і Тимошенко замінили промосковські гниди. Аншлюс Криму за фашистськими лекалами і збройне вторгнення в Донецьку і мою, Луганську, області минулося путіну безкарно. Мене заарештували і кинули “на підвал”. Цей жаргонізм пом’якшує сприйняття нашими ліричними душами усвідомлення того, що людину катують, щоб знищити. Когось тоді виторгували у нелюдів – обміняли. Мені пощастило втекти. Московські царі починали впокорення українців і привласнення їхньої історії як людолови і варвари. Боярські війська вбивали в наших містах і селах старих і малих, спалювали книги. Багатьох у лавах патріотів ми недорахувалися з 2014 року. “Апалченци” зруйнували наш Центр, спалили всю літературу й періодику. Оскільки провина за цей злочин частково є і на тих, котрі на словах торочили про відданість “загальнолюдським цінностям”, були гарантами нашої територіальної цілісності, то тепер повно бажаючих забути минуле. Так народжуються страхітливіші злочини. В. Тютюн: – Мені запам’ятався ваш виступ на обговоренні есе Юрія Щербака “ Війна і мор”. Говорячи про історичну й аналітичні глибину письменницької думки, ви згадали нашого вченого Сергія Грушевського, розстріляного енкеведистами у Сандормосі в 1937 році... В. Семистяга: – У 2013 році мене запросили на наукову конференцію до Краснодона. Зверніть увагу на тему: “Юг і Восток Росіі в історії Російський государствєнності”. Сучасні карамзіни і соловйови спотворювали історичні й демографічні матеріали, усуваючи з наукового обігу згадки про освоєння цих земель козаками Запоріжжя та селянами Центральної України. У своїй доповіді про роботу Сергія Грушевського – небожа першого українського Президента Михайла Грушевського – я спростував частину ворожих вигадок. Послався на його працю про “українське людське море” (вислів єврейського політика Зеєва Жаботинського – Авт.) на теренах Кубані та пропозиції з подальшої “українізації населення” в період цієї більшовицької акції. Отже, і “на підвалі” я опинився не випадково. Мені пригадали участь у чотирьох підряд Форумах українців світу, приятелювання з легендарним Василем Куком. ...Тепер я сумніваюся, коли мене закликають бути стриманішим чи толерантнішим в оцінці ворожих підступів, що це говориться через непоінформованість або приплив гуманізму. Ворог сприймає людяність як слабкість і нападає. В. Тютюн: – В Офісі Президента “кипить” робота над “миршистів. Сподіваюся, що всі полонені наші воїни і ті, хто нині боронить кордони України, повернуться живими і будуть розбудовувати нашу державу”. Також виступили директорка Департаменту культури і туризму Полтавської ОВА Ірина Удовіченко, директорка Державного архіву Полтавської області Валентина Гудим та адміністраторка інформаційно-довідкової зали УСБУ в Полтавській області Олена Євдокімова. Виставку присутнім представив гість з Києва, директор Архіву національної пам’яті Ігор Кулик. “Кожному українцю вкрай важливо пам’ятати, хто був і залишається головним нашим ворогом. Це треба знати, щоб не мати хоч якихось ілюзій стосовно “добрих росіян” і зрозуміти генетичне прагнення московитів знищити нас як націю за вибір європейського вектору розвитку, – зазначив пан Ігор – ми не просто проводимо паралелі між комунізмом і рашизмом, ми ставимо між ними знак “дорівнює”. Адже, як бачимо, криваві методи росії зовсім не змінилися протягом останніх ста років. Фотодокументальний проєкт “Комунізм = рашизм” розповідає про жертв двох режимів: в XX ст. нас знищував комуністичний тоталітарний режим, а в XXI ми стали жертвами рашизму. Хочемо показати, що, оскільки ми не засудили вчасно комунізм інші цим користаються і намагаються всі ці найгірним договором з РФ”. Про неї ми дізнаємося “ із задніх уст”, як висловлювався один з очільників Українського радіо. То путін зойкне на саміті ШОС (Шанхайської організації співдружності), що в цьому документі був пункт про “не вступ до НАТО”. То нардеп Співак закликає “бистро міріться с сосєдямі”. Уряд (віце-прем’єрка Ірина Верещук) подав до ВР законопроєкт, фактично, про кооперацію з бандитами і вбивцями... Влада каже, що не домовлятиметься з окупантами, доки ми не визволимо всі наші території. Але ж існують паралельні рухи: то СБУ покриває московських церковників, то суди “не помічають” депутатів заборонених партій. Хто гарантує, що ця армія ків та сальдо склала зброю?! В. Семистяга: – Легковажно думати, ніби агресор просто прорахувався, обіцяючи парад в Києві за 3-4 дні. Нам навіюють, ніби вороги покладалися на медведчуківських прихвоснів та кількох шпигунів. І “шашличок на вихідних” – лише жарт... “Все не так, ребята!” – як співав Висоцький. І у ворога все значно глибше та жахливіше. І ми ще докопуватимемося до причин того, чому державу знесилювали десятиліттями. Хто не помилився, то це мужній та самовідданий український народ. Він захищав державу і свій вибір на Майданах. Він захищав кожне село в самообороні та в лавах ЗСУ і 24 лютого. Тепер народ-воїн перемагає. Бо за ним історична і Божа правда, як сказав його святість Філарет. І переможе. ші людиноненависницькі практики втілити в Україні. Ми хочемо показати, що зло буде покаране”. “Цю виставку вже переклали англійською, шведською, естонською та латиською мовами. Проводимо роботу з організації показу наших фотодокументів у країнах, які є нашими надійними партнерами. Також працюватимемо далі над наповненням експозиції новими фактами і унікальними світлинами”, – пояснив Ігор Кулик. Виставка мовою документів висвітлює долю професора Полтавського сільськогосподарського університету, українського вченого-помолога, селекціонера, садівника і очільника секції садівництва, педагога, жертву комуністичних сталінських репресій Володимира Симиренка. А ще багатьох присутніх вразила розповідь про уродженця села Осняги Гадяцької громади Полтавщини 26-річного тракториста Олега Гайдабури. 11 травня 2022-го він обробляв фермерські поля на Харківщині. Пілот-окупант ворожого російського літака, пролітаючи на низькій висоті повз аграрія, чітко бачив цивільну техніку, але навмисне випустив ракету. Згодом Олег помер через тяжкі травми та опіки... Полтавський офіс УІНП (за матеріалами інформагенції Міністерства оборони “АрміяІнформ” та офіційних сайтів УІНП та Архіву національної пам’яті)
«Просвіта» сьогодні · “Тепер народ-воїн перемагає. Бо за ним історична і Божа правда”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Комунізм = Рашизм”

Департамент культури і туризму обласної військової адміністрації, обласна рада, Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті (УІНП), кафедра історії України національного педагогічного університету й Державний архів Полтавської області влаштували презентацію виставки “Комунізм = Рашизм”. код якої має бути українським”, – сказала Людмила Бабенко. “Бережімо Україну, незалежність якої українці виборювали, відстоювали й продовжують відстоювати дорогою ціною. Іншого шляху, аніж вистояти, сьогодні у цій жорстокій війні, у нас немає”, – закликала ректорка Полтавського національного педагогічного університету Марина Гриньова. Завітала на відкриття виставки і заступниця голови обласної ради Лілія Руроєва: “Щиро дякую Галузевому архіву Інституту національної пам’яті. Це дуже слушна і вдала ініціатива для того, щоб люди подивилися і збагнули масштаб російської пропаганди. Українців, про яких розповідає виставка, знала особисто. Це Олександр Кононов і Олег Гайдабура, який жив на Полтавщині. Прикро, що найкращі люди загинули від рук ра-
«Просвіта» сьогодні · “Багато поколінь, інколи і поодиноких патріотів-борців за волю України, все ж таки звалили жорстоку і немилосердну імперію”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Боротьба за Україну в Сумах ніколи не припинялась…

Світлана КОЛОДЯЖНА, просвітянка, м. Суми Фото Євгена Сазонова А тривала навіть тоді, коли ситуація була безнадійна, а той, хто відкрито виступав проти зросійщення, відчував себе, як один у полі воїн. Саме про такий період, кінець сімдесятих, репресії та каральну психіатрію розповідає фільм “Щоб Україна була” (спогади або бувальщина), створений ентузіастом Євгеном Велесом (Тараненком), активістом Сумського обласного товариства “Просвіта”. Фільм створений на основі спогадів Олексія Шевченка – колишнього в’язня психіатричної лікарні села Високого, Охтирського району Сумської області. Автор ідеї, відеозйомки, сценарію, музичного та художнього оформлення до фільму Євген Велес. Текст читає автор спогадів Олексій Шевченко. Малюнки художника з Бурині Миколи Бондаренка. Архівні матеріали та фотографії, які використані, надані краєзнавцем В’ячеславом Артюхом. Фінансову підтримку, під час створення фільму, надавав активіст Товариства “Просвіта” з Харкова Ігор Алєксєєв. Технічна підтримка ініціатора та організатора презентації Олега Тулякова, доцента Сумського державного університету, координатора проекту “Мир у цифровий час”. Дякуючи цьому проєкту демонстрація фільму відбулася на доброму обладнанні тау гарному і зручному приміщенні Конгрес-центру Сум ДУ. Оцінки фільму глядачами були високі. Картина справила враження, а багатьох, за їхніми зізнаннями, потрясла. Після презентації обговорення тривало понад годину. Незважаючи на те, що у цьому творі є що удосконалювати, адже творити доводилося смартфонами, комп’ютерами, мікрофонами, з допомогою людей, причетних до цієї справи. Особливе враження на глядачів справила тема фільму та те, що всі події і діючі особи існували насправді. Адже автор тексту писав лише про те, що було в дійсності, максимально уникаючи фантазій, творчого вимислу та здогадок. Привабив фільм і стилем українського поетичного кіно, умінням поєднати текст і відео, музичне та художнє оформлення, що створювало відповідний настрій та атмосферу. У більшості випадків автору це вдалося. Закінчився фільм демонстрацією, на звуковому фоні пісні “Червона калина”, фото земляків-дисидентів, які найбільше постраждали у боротьбі за Україну але не здалися і не зламались, встигнувши багато зробити для того, щоб Україна була. Зрозуміти сутність картини, тим, хто її не бачив, допоможуть тексти початку та кінця фільму, які подаємо далі… Що таке каральна психіатрія в російській радянській імперії? Перш за все – це скалічені долі та втрачене здоров’я тисяч і тисяч людей. І не просто людей, а кращих, які з поміж мільйонів байдужих або переляканих посміли підняти голос проти несправедливості. Особливо ж жорстоким “лікування” та ставлення було до “українських буржуазних націоналістів”. Адже імперія розуміла, що національне відродження народів – це її смерть. Примусове утримання інакодумців у психіатричних лікарнях для перетворення їх на безвільних овочів, було тоді одним з найрозповсюдженіших покарань. Основну масу засуджених і не засуджених за “політичними” статтями вигідно було подавати як психічно ненормальних і тим самим приховати суспільне незадоволення та через перебування на лікуванні у психіатрії компрометувати самі ідеї, які непокірні намагалися нести. Про той час сумська поетеса та композиторка Людмила Ромен писала так: “Як мало України на Землі, хоч української землі й багато…” І це була правда. У Сумах закривали останні українські школи і дитсадки. В училищах, технікумах та вузах українська мова майже не звучала. Не чутно її було на вулицях, в транспорті, сфері обслуговування та держустановах. Україна танула, на очах… Тоді я, електрогазозварювальник заводу імені Фрунзе, не знав нікого, кого б тривожила ця проблема. Як же так – думав я. Адже без мови не має й народу… Невже ж моє покоління останнє? Раз це нікого не турбує, значить щось треба робити мені. Придумав. Культура, на мій погляд, було саме те за що зразу не Перегляд стрічки посадять. Якщо буду пропагувати кращу українську творчість наших земляків, то всі бачитимуть: Сумщина була, є і буде Україною… Але спочатку напишу щось сам. Буду давати читати знайомим і друзям, хай оцінять, а під час того може й знайду спільників. Вийшли три невеличкі новели у яких було про синьо-жовтий прапор, рідну мову та вишиванку. Думав, що все добре замаскував алегоріями. Але… ...На території Сумської обласної лікарні під руки (що здивувало) мене завели у якийсь підвал. Увійшовши, почув, як залізом за спиною зло клацнув замок. Озирнувся і побачив, що замок непомірно великий! Палата, до якої я потрапив, була єдина у цьому вході до лікарняного закладу. З заґратованими аж під стелею вікнами та залізними дверима. Нікого з пацієнтів звідти з їх волі не випускали, і ніхто не знав, коли звідти вийде... За знайденими в архівах документами, автором книги “Інакодумство на Сумщині” краєзнавцем В’ячеславом Артюхом. було з’ясовано що за останні 30 років перед Незалежністю, відверто стали на захист України, зробивши виклик російській імперії людожерів понад 20 наших земляків. Особливо постраждали за “український буржуазний націоналізм” у нерівній боротьбі: митець (різьбяр по дереву) з Конотопа Петро Рубан, журналіст і письменник Микола Данько родом із Славгорода Краснопільського району, журналіст та науковець Михайло Осадчий з Курманів, що на Недригайлівщині, журналіст та краєзнавець Григорій Хвостенко з села Улянівка Бі- Автор фільму Євген Велес лопільського району, перекладач та науковець з Кролевця Микола Лукаш, поет та вчитель з Великої Чернеччини, що під Сумами - Анатолій Семенюта, заарештовані та були покарані учасники підпільного Українського клубу в 60-х роках у Сумах: вчителі Василь Пестун та Іван Мельник та художник Леонід Бова… У 60-ті – на початку 80-х на психіатричну експертизу та примусове лікування, згідно з рішенням судів, були направлені наші краяни: В. Калиниченко, І. Кащенко, В. Манівський, Ф. Григоров, М. Сизоненко, М. Онацький та Дяченко. (На жаль в архівних матеріалах імен немає, вказані лише ініціали). Напевно, було ще більше тих, хто як міг боровся проти радянської імперії, але ми про них не знаємо. Адже влада, КГБ, усіма можливими способами приховувала випадки спротиву, а пізніше, за особливим наказом, документи про них були знищені. Остання чистка документів відбулася в 1990 році перед самим розпадом СРСР. Відомий “Приказ КГБ СССР №00150 от 1990 г. предусматривал “ликвидацию” документов, касающихся интеллигенции и инакомыслящих 1960–1980 годов. Ще й досі є очевидці, які бачили, як із Сумського КГБ “Камазами” вивозили документи для переробки на Харківській паперовій фабриці. Багато ж чи мало було дисидентів серед майже півтора мільйонного населення Сумщини того часу? Здається – що майже нічого. А чи добилися вони чогось, крім втрати власного здоров’я, роботи, кар’єри, свободи, а інколи і життя? Здається, що ні. Та це не так. Адже багато поколінь, інколи і поодиноких патріотів-борців за волю України, все ж-таки звалили жорстоку і немилосердну імперію, яка була грозою усього світу. І завдячуючи саме їхній самопожертві, їхній боротьбі Україна була є і завжди буде. Отже, запам’ятайте їхні імена: Микола Лукаш – перекладач, науковець, Кролевець Микола Данько – журналіст і поет , Славгород Михайло Осадчий – науковець, журналіст, Курмани. Анатолій Семенюта – вчитель і поет, Велика Чернеччина Григорій Хвостенко – журналіст, краєзнавець, Улянівка Олег Туляков, доцент Сумського державного університету, координатор проєкту “Мир у цифровий час” (ліворуч) і автор спогадів Олексій Шевченко
Український шлях · “Декого з катів, які тоді етапували в’язнів, їхніх нащадків і нині носить українська земля”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Чи був вересень 1939 року для українців Західної України золотим?

17 вересня 2022 р. виповнилася 83-та річниця першої більшовицької окупації Західної України. Ігор ОЛЕЩУК, м. Тернопіль Ленінсько-більшовицький експеримент побудови “соціалізму” у вересні 1939 року був перенесений на західноукраїнські землі. Як відомо, фашистська Німеччина і Московсько-більшовицька імперія у серпні 1939 року уклали між собою союз про ненапад з секретним документом, який підписали Молотов і Ріббентроп. За ним було розділено сфери впливу окупації народів Європи. Як тільки на початку вересня 1939 року фашистська Німеччина розпочала агресію проти Польщі, радянська армія Тимошенка перейшла Збруч і захопила Східну Галичину. Я був свідком, як передова частина Червоної армії вступила у наше село Чорний Ліс на Збаражчині. Зранку пройшли повз наше село танки, і ми, хлопчаки, ходили дивитися на сліди їхніх гусениць через горби та яруги. Якраз у той день випала неділя, і наша родина перебувала у хаті дядька Марка, де збирались у надзвичайних випадках сусіди на сходку. Ми з подивом розглядали вояків – неголених, одягнутих неоковирно, уперезаних поясами, в шапках-будьонівках, на ногах кирзові черевики з обмотками до колін. Я мав тоді 8 років, а оскільки то була неділя, то ходив зодягнутим у вишивану сорочку. Дядько порадив мені закрити сорочку, щоб не видно було, бо “совіти” не люблять вишиття. Увірвавшись до хати, офіцер закричав: “Де тут ховаються польські пани?!” І відразу солдати розпочали обшук у всіх кімнатах, на горищі, в шафі і навіть піднімали перини на ліжку. Люди пробували вгощати солдатів яблуками, бо саме був сезон, але ті відмовлялися вживати будь-яку їжу. У Збаражі в крамницях було багато тканин, взуття, одягу. Солдати все скуповували, раділи, що все дешево. За кілька днів спустошили всі крамниці. Найбільше люди потерпали, що нема мила, солі, сірників. На перших мітингах червоні комісари запевняли, що за фронтом, в обозі йде “лавочка”, і всіх побутових речей буде вдосталь. Як виявилось згодом, саме найнеобхідніших товарів і не вистачало. Тоді з’явилась навіть сатирична пісенька: “Батьку Сталін, дай нам мила, бо вже воші мають крила”. Частина інтелігенції, знаючи, що НКВД не пощадить свідомих людей-патріотів, поки кордон, тепер уже радянсько-німецький на р. Сян, не був достатньо облаштований, емігрувала в окуповану німцями Польщу і Німеччину. Більшовицька пропаганда широко розрекламувала “возз’єднання” всіх українських земель водну Українську державу і назвала цей акт “Золотим вереснем”. Аби остаточно закріпити окупацію Галичини, надали цьому видимість возз’єднання. 26 жовтня 1939 року у Львові відбулися так звані Народні збори жителів Західної України, на яких прийнято рішення про встановлення радянської влади і про входження її до складу УРСР. 2 грудня 1940 року до складу Останні хвилини упорядкування відновленої могили жертв Тернопільської тюрми 1941 року в переддень панахиди (зліва): П. Касінук, Я. Карпяк, М. Левицький, М. Куземко, Я. Гевко, А. Зарудний — будівничі могили жертвам політичних репресій на Макулинецькому кладовищі УРСР включили також Північну Буковину. Тоді на всіх теренах західних земель сформували новий адміністративний поділ та утворили обласні, районні і містечкові органи НКВД, кадри для яких прислали із республік СРСР. У Тернопільській області було сформовано 36 районів з відділами НКВД – з тим розрахунком, аби наблизити села до районів і легше вести боротьбу з підпільною ОУН. Радянська влада заборонила всі українські легальні партії, які існували при Польщі, громадські і господарські організації, зокрема “Просвіту”, “Рідну школу”, “Союз українок”, “Сільський господар”, юнацько-спортивні організації – “Пласт”, “Січ”, “Сокіл”, “Луг” та інші. Були закриті всі українські видавництва, у тому числі газети та журнали. Почалися масові репресії проти інтелігенції, науковців, свідомих селян, студентів і священиків. Більшовицька пропаганда навішувала свідомим українцям клеймо “українських буржуазних націоналістів”. Відбулися масові арешти патріотів і депортації цілих сімей в райони Сибіру, Крайньої Півночі і Казахстану. Особливим трагізмом наповнилися сторінки історії Західної України у 1941 р. напередодні та у перші дні війни, коли були перевершені всі звірства, сподіяні на Великій Україні у 1920–1930 роках. Хвиля арештів накрила Західну Україну. Брали всіх, хто колись належав до будь-яких політичних, наукових, молодіжно-спортивних організацій або ж мали необережність висловити власну думку щодо подій у радянській державі. Перед війною 1941 р. такими людьми були вщент заповнені тюрми західноукраїнських міст. Десятки тисяч людей більшовицькі інквізитори розстріляли і помордували у найжорстокіший спосіб. Масові катування та розправи відбулися у львівських тюрмах “Бригідки”, “Замарстинів”, на Лонцького, у Дрогобицькій, Івано-Франківській і Золочівській тюрмах, на Волині. У Тернопільській тюрмі було розстріляно і помордовано майже 1200 в’язнів, 1790 в’язнів етаповано у Магнітогорськ. У Чорткові розстріляно і помордовано понад 800 в’язнів, 954 в’язнів пішим ходом етаповано в Умань, де їх стратили. Багато в’язнів розстріляно і помордовано у Бережанах, Кременці, Бучачі, Копичинцях, у Заліщиках, Підгайцях, Збаражі. У Заліщиках три вагони політв’язнів заштовхали на зруйнований міст через р. Дністер. У багатьох в’язницях, де знайшли помордованих людей, були обладнані спеціальні камери для знущань з широким набором знарядь: щипців, кліщів, молотків, електричних крісел, спеціальних електричних ламп... В’язні перед смертю зазнавали нечуваних мук. Як свідчать архівні дані, загалом у 1939–41 рр. на теренах Західної України заарештовано понад 60 тисяч людей, з них 50 тисяч розстріляно або по-звірячому замучено в застінках тюрем. За 20 місяців окупації західноукраїнських земель депортовано у віддалені райони імперії і Казахстану близько 600–700 тис. осіб. Як уже згадувалося вище, у Чортківській тюрмі в останні дні червня 1941 року більшовики розстріляли понад 800 в’язнів, арешту 954 живих 2 липня погнали на схід, у напрямку Умані. У розбитій же тюрмі в Чорткові люди побачили жахливе видовище. “У камерах було повно крові, навіть на дверях, бо я була там з татом наступного дня. Тато мені сказав: оце ще один клаптик нашої істо- Подвір’я тюрми в м. Тернопіль, липень 1941 р. рії, запам’ятай, що таке бачила”, – розповідала М. В. Потикевич- 3аболотна, медсестра УПА і поетка з Чорткова. “Ми піднялися на другий поверх. До стіни були прибиті жінки, висіли й жінки розп’яті. Зовсім голі. Груди були вирізані, очі виколоті” – а це вже свідчення Р. Винник, також із Чорткова. “На цементній підлозі-то тут, то там – баюри крові, уже застиглої ... Криваві відбитки людських пальців, долонь на стінах – на рівні голови і вище”, – ці рядки зі спогадів чортківчанина П. Бандурки. Трагічна доля спіткала політв’язнів пішого етапу “Чортків – Умань”. Людей погнали в напрямку Скали-Подільської, далі – на Кам’янець-Подільський, Жмеринку, Умань. 3 цього етапу врятувалося лише кілька щасливців – Омелян Чернега з с. Мушкатівки Борщівської, Василь Росолович з Копичинців, Михайло Демків та Михайло Шевчук з с. Шидлівців Гусятинського району. Про той страшний липень Михайло Демків залишив такі спогади: “Нас виштовхали на тісне тюремне подвір’я, вишикували в колону і погнали до Збруча, на схід. З обох боків ішли насуплені конвоїри з карабінами і люті вівчарки, ладні будь-якої миті накинутися на кожного, хто лише спробує відділитися від гурту. До того ж над головами постійно висіло погрозливе, важке, мов камінь: “Шаг влево, шаг вправо – расстрел!” А дорога нам стелилася воістину терниста. Ми йшли під сонцем, обідрані й голодні. Нас супроводжували вибухи бомб і гуркіт гармат, і ніде було прихистити голови та бодай трохи перепочити. За Кам’янцем-Подільським, наче навмисне, кинули нам по оселедцю і не дали ані краплі води. І чим далі ми ступали на схід, тим страшнішою ставала дорога. Голодні люди вибігали з колони, кидалися на бурячиння, горох, хапали недостигле колосся і нерідко розплачувалися за це життям. Чортківський етап прибув до Умані 19 липня 1941 р. Дійшли далеко не всі в’язні. 187 в’язнів розстріляли в дорозі. Після виснажливого переходу люди не могли й рухатися, а на п’яти колоні наступав німецький фронт”. Енкаведисти вирішили усіх розстріляти. 31 липня 1941 року заступник начальника тюремного управління НКВС СРСР Демьохін звітував начальнику управління НКВС СРСР капітану держбезпеки Нікольському: “Этап следовал через пункты Камянец-Подольский, Жмеринку, Тывров, Ситковцы, Христиновку, Умань. В пути следования при попытке восстания и убегов было расстреляно 123 заключенных, членов ОУН. В г. Умань по распоряжению военного прокурора фронта и зам. народного комиссара госбезопасности Т. Ткаченко расстреляно и закопано 767 заключенных, осужденных и следственных по контрреволюционным статьям”. В Уманській катівні лягли кістьми зовсім юні хлопці та дівчата віком 19–20 років, виснажені галицькі хлібороби, рідна інтелігенція, встеливши трупами кривавий кремлівський шлях до соціалізму. Частина в’язнів перебували під слідством і навіть не були засуджені більшовицькою владою. Декого з катів, які тоді етапували в’язнів, їхніх нащадків і нині носить українська земля. Дуже цікавим є дослідження почесного голови Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Петра Франка про долю двох керівників Народних зборів у Львові, Кирила Студинського і Петра Франка, документ автор отримав у 1917 році, копія розшифрованої телеграми НКДБ СРСР Вх. №11569 від 6 липня 1941 р. А де ж вони поділися ті гримучі гади, Що займали душегубські служби і посади? Погноїли людоїди тисячі народу, Вмили руки й заховали всі кінці у воду. І в народі не знайшлося чесних правдолюбів, Що складали б поіменні списки душогубів. За фашистами ганялись по усій планеті, А свою тримали банду у глухім секреті. Та точили теревені на загальну тему Про страшну тоталітарну сталінську систему. Із книги: “Син великого Каме! няра”. – Львів, видавництво “Га! лич!Прес”, 2018 р. – С. 150. Чортківська тюрма Шлях політв’язнів з Чорткова до Умані (2—20 липня 1941 р.)
До 80"ліття УПА · “З подиву гідною енергією й працездатністю об’їздила всю Україну, піднімала українок на свідомий громадянський рух”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Вона явила світові приклад надзвичайної сили духу Світлої пам’яті Дарії Гусяк

Лідія КУПЧИК, м. Львів Дарія Гусяк – Українка, яка все своє життя служила Україні, зовсім не дбаючи про власні інтереси й потреби. Вона явила світові яскравий приклад надзвичайної сили духу й стійкості. Впродовж усього свідомого життя вона сповідувала найвищі патріотичні ідеали, самопосвяту боротьбі за національну ідею та незалежність України. Катування совєтських садистів та 25 років тюремного ув’язнення не зломили її вільнолюбного духу. Народилася Дарія Гусяк 4 лютого 1924 р. у м. Трускавці на Львівщині в родині національно свідомих батьків Юрія та Марії Гусяків, зростала в атмосфері високої національної свідомості та патріотизму. Її родина особливо виділялася своїми глибоко-патріотичними традиціями. Варто лише згадати, що мати її була близькою родичкою славної пам’яті Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Батько Юрій Гусяк був активним у громадському житті, очолював товариство “Сільський господар”, був членом ради у ґміні, співав у церковному хорі, грав у драмгуртку. З приходом радянської влади громада обрала його головою новоствореної сільської ради. Та невдовзі нова влада “оцінила” його особистість, у 1940 р. його арештували, і він зник безвісти в большевицьких казематах. Традиції українського патріотизму та національні прагнення здобуття волі для України продовжили його дружина і всі три дочки: Олександра, Дарія і Зиновія. Найбільш терниста доля випала саме Дарії. Закінчивши народну школу в Трускавці, вона поступила до Торговельної гімназії в Дрогобичі, яку закінчила у 1943 р. Почала працювати помічником бухгалтера Кооперативи в Трускавці. Приблизно з 1939 року Дарія мала постійні контакти з членами Організації Українських Націоналістів, які, добре знаючи традиції цієї родини, постійно використовували їхню хату для своїх зустрічей. Кузин Дарії – Роман Різняк, відомий як “Макомацький”, був активним організатором УПА на тих теренах, про його спритність і геройство ходили легенди, за його голову обіцяли велику нагороду. Перебуваючи серед активних членів ОУН-УПА, Дарія Гусяк щораз більше включалася у національно-визвольну боротьбу. Їй доручали збирати інформацію та пресу, яка ретельно аналізувалася підпільниками, здійснювати розвідку, закуповувати необхідні підпільникам речі тощо. До 1947 року мешкала у рідній хаті, аж поки не прийшли її арештовувати. Не застали Дарії в хаті, але залишатися вдома вже не можна було. Мати Дарії продала хату в Трускавці і разом із дочкою пішла у підпілля. Молодша сестра вже була на нелегальному становищі, мала документи на чуже ім’я. На той час “впала” (тобто була викрита) легалізована хата у Княгиничах, яку створила Катруся Зарицька для Головного Командира Романа Шухевича, сама Катруся була заарештована в Ходорові. Дарії Гусяк доручили створити нову хату-базу на терені м. Комарна. Знайшла відповідну хату в с. Грімне Комарнянського району. Дарія з мамою та Марта Пашківська, видаючи себе за переселенців з Польщі, прописалися у сільраді як одна сім’я та дістали дозвіл замешкати у напівзруйнованій порожній хаті. Зробили відповідний ремонт, спорудили криївку для Провідника, загосподарювалися. Тоді таємно поселився і Провідник, пів року ця хата була його постійним місцем проживання. Та прикрий випадок розконспірував їх, і взимку 1948 року прийшлося раптово, з боєм, покинути хату й село та втекти до лісу. Переночували в якомусь селі в священника і на другий день прибули до Львова. Марією Гусяк заопікувалася Галина Дидик, влаштувала її у с. Дегова в Карпатах як домогосподарку в родині отця Лопатинського. А Дарії доручили організувати нову базову хату для Провідника. Спочатку влаштували таку в одного самотнього чоловіка у с. Зимновідка, але переконалися, що він є ненадійним, і знову прийшлося шукати нове місце, підшукали хату вс. Білогорща. На Великдень 1948 року Роман Шухевич ініціював прийом у члени ОУН Дарії Гусяк, Галини Дидик і Марти Пашківської. Це відбувалося у лісі в урочистій обстановці при великій кількості повстанців. Спільно відзначали Великдень і цю подію, настрій у всіх був піднесений. Та працювати ставало все важче, все більше членів ОУН–УПА були арештованими або гинули в боях з енкаведистами. Величезна репресивна міліцейсько-енкаведистська система своїм головним завданням мала знищення генерал-хорунжого Тараса Чупринки – Великого Провідника українського народу Романа Шухевича – та його оточення. Найвищими радянськими чинами складалися різноманітні плани (про що тепер маємо численні архівні документи), сотні військовиків брали участь в облавах, інтенсивно й жорстоко вербувалося десятки провокаторів, які навели б на слід невловимих борців. Провідник, його друзі та зв’язкові усвідомлювали, що не вийдуть переможцями у нерівній борні, але вірили, що їхній героїзм та їхнє самозречення здатні зміцнити волелюбний дух українського народу, що їхня справа знайде продовження в наступних поколіннях. Задля цього готові були померти, завжди при собі мали отруту, щоб не датися живими в руки знавіснілого ворога. Постійно ризикувала життям і Дарія Гусяк, завжди мала при собі отруту та зброю. Та вороги це вже добре знали і докладали великих зусиль, щоб здобути патріотів живими. 2 березня 1950 року Дарія Гусяк була заарештована у Львові, на вулиці недалеко від політехнічного інституту. Хоч йшла обережно, дотримуючись правил конспірації, енкаведисти напали на неї зненацька, ззаду, двоє зразу скрутили їй руки, не давши скористатися ні зброєю, ні отрутою. Відразу завезли в НКВД на вул. Дзержинського, де спочатку вмовляли покаятись і реабілітувати себе співпрацею, переконували у хибності та безперспективності обраного шляху, потім вдалися до побоїв. Спочатку надіялася не признаватися, ким вона є, виправдовуватися якимись вигадками, та переконалася, що надто добре вони обізнані із її особою та діяльністю, не обійшлося і без зради зламаних підпільників. Тоді замовкла, перестала відповідати на питання та крики. Після доби безуспішних допитів і катувань на Дзержинського її перевели у горезвісну тюрму на Лонцького. Слідство тривало два роки, зазнала неймовірних катувань, різноманітного психологічного і, можливо, психотропного впливу, бо не раз мала якісь дивні галюцинації. Слідчі-садисти робили їй очні ставки із змордованою, згорьованою матір’ю, при ній били шістдесятилітню жінку. Не зумівши зламати Дарію, змушені були вислати її справу до Москви, де заочний суд ОСО визначив їй вирок згідно ст. 54-1а, 54-11 – 25 років ув’язнення. Її, як і інших зв’язкових покійного Шухевича, перевезли до Київської тюрми. У Києві Дарія Гусяк почала хворіти, давалися взнаки перенесені побої, їй зробили операцію на кісту. Після лікарні її етапували до Верхньо-Уральська Челябінської області, де провела біля року, потім перевели до м. Володимира, там перебувала разом із подругами по боротьбі: Катрусею Зарицькою, Галиною Дидик та Ольгою Ільків. Майже 20 років відбула у Володимирській тюрмі. За той час у СРСР було прийнято новий карний кодекс, в якому найвищим терміном ув’язнення було 15 літ. Тюремне начальство думало, що тих, які вже відсиділи цей термін, звільнять. Та їх не звільняли, хоч і переглядали справи. Звільнили лише Ольгу Ільків, у якої було двоє дітей у дитячому будинку. У вільному світі Європи й Америки почали активно цікавитися долею українок-політв’язнів, які так тривало перебувають в ув’язненні. Тоді Катерину Зарицьку, Галину Дидик і Дарію Гусяк перевели з тюрми до табору в Потьмі у Мордовії. Жіночого табору там вже не було, їх помістили на території табірної лікарні, де пробули 5 років, повністю відбувши таким чином присуджений термін. Кінець ув’язнення вже відбували разом із новими ув’язненими – шестидесятниками (Ніна Строката, Ірина Калинець, Ірина Сеник, Надія Світлична, Стефа Шабатура, Оксана Попович). У березні 1975 року Дарію Гусяк було звільнено. Катерина Зарицька, яка відбула термін раніше і оселилася у Волочиську Хмельницької області (ближче до дому не дозволяли перебувати), запросила її замешкати разом з нею. Там проживала від 1975 до 1995 року. Обоє були під постійним наглядом КГБ, які чинили їм різні труднощі на кожному кроці. Працювала швеєю у побуткомбінаті, досягнувши пенсійного віку, пенсії не дістала. Аж у 1991 році Дарія Гусяк отримала мінімальну пенсію. З 1995 року замешкала у Львові і зразу включилася в активну політичну і громадську діяльність, стала членом Головного Проводу Конгресу Українських Націоналістів. Коли голова КУНу св. п. Слава Стецько запропонувала створити жіночу громадську організацію з метою активізації українського жіноцтва, підняття національної свідомості та залучення жінок до державотворчих процесів, Дарія Гусяк охоче взялася за цю справу. Завдяки її невтомній і подвижницькій діяльності було створено Всеукраїнську Лігу Українських Жінок. З подиву гідною енергією й працездатністю Дарія Гусяк об’їздила всю Україну, піднімала українок на свідомий громадянський рух та створила організації ВЛУЖ у 22 областях. Майже 10 літ була Головою Всеукраїнської Ліги Українських Жінок. Як голова ВЛУЖ представляла Лігу в Національній Раді жінок України (НРЖУ). Брала участь у з’їздах та культурно-просвітницьких акціях НРЖУ, виступала на Міжнародних науково-практичних конференціях. У лютому 2000 р. на запрошення Об’єднання жінок ОЧСУ брала участь у відзначеннях Свята Героїнь у США, побувавши при цьому у семи містах Америки. 2–6 липня 2000 року була членом делегації НРЖУ на 29 Генеральну Асамблею Міжнародної Ради жінок у Гельсінкі (Фінляндія). У 2002 році виступала на VІІІ конференції СФУЖО у США та у святкуванні 60-ліття УПА в Канаді. З преси знаємо, що великі зали Америки та Канади стоячи аплодували, вітаючи появу Дарії Гусяк. Хотілося б, щоб і в Україні вміли так шанувати своїх героїнь! У 2008 році вона нагороджена президентом України Орденом княгині Ольги III ступеня, а також “Орденом Лева” від міста Львова у 2010 році. До останніх днів Дарія Гусяк стежила за політичними подіями в Україні, молилася за перемогу. Тож пам’ятаймо її самопожертву та наслідуймо її приклад самовідданого й безкорисного служіння Україні! 12 серпня, на 99-му році життя, покинула земний світ Дарія Гусяк – самовіддана українська героїня, активна учасниця національно-визвольної боротьби, довголітня бранка совєтських тюрем, відома громадська діячка в Незалежній Україні.
Книжка в газеті · “Бо Всесвіт шепоче про дивні світи, Чіткі, як узор в павутинні, А я народився, щоб шепіт знайти в собі. І з ним бути нарівні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Я виростав лиш тим, ким я вже є” Вірші Іллі ЧЕРНІЛЕВСЬКОГО

Від редакції. 7 травня 2022 року в бою під Авдіївкою загинув воїн Ілля Чернілевський – поет, пісняр, перекладач. Могилою став окоп, де його вбито. Звістка про смерть Ілька – доброго, щирого, щедрого молодика, талановитого поета і музиканта, мужнього воїна, захисника-героя – вразила сотні людей, які його знали, поважали, любили, і десятки тисяч тих, хто вперше почув про нього після смерті героя на полі бою в донецькому степу. Записи бардівських виступів, вірші, пісні заповнили мережу – кожен перейнявся образом молодого добровольця, якому виповнився (вже без нього) лише 31 рік. Ілля Чернілевський – син талановитого поета Станіслава Чернілевського, який був тяжко поранений на Майдані Гідності. Гідність – головна риса роду Чернілевських. Сила і незламність передалися Іллі від його матері Ольги. Вона знайшла в собі сили і хвилина за хвилиною відновила останні дні життя свого первістка, якого вполювала смерть у день її народження. Кожна смерть на війні містична. А надто смерть поета, який досяг свого мистецького росту і духовної сили. Його щирість дає можливість кожному, хто очима торкається його рядків, відчути і переконатися, що така оголеність нерву слова, амплітуда почуттів самого автора і надзвичайна цілеспрямованість засвідчують: Ілля знав, що народжений, аби бути поетом. На наше прохання вірші для “Книжки в газеті” “Слову Просвіти” передала пані Ольга Чернілевська, мама Іллі. І зазвучала ще одна мелодія іншої тональності, але все тої ж сили. Сили Любові, земної і небесної, яка ніколи не залишить, не зрадить і все пам’ятатиме. Нам нічого не залишається, окрім як дати фрагменти з дописів пані Ольги в мережі, бо без них наше коротке слово про Іллю Чернілевського та наші уявлення про нього будуть неповні. Ольга ЧЕРНІЛЕВСЬКА: 17 травня Ілля ще з 2014-го року дуже переживав, що його дядько воює, ризикує життям, а він негідно, не по-чоловічому “відсиджується”. І одразу мене попередив: якщо буде війна (хоч і не надто вірив у це), він піде. Ілля не служив у війську, та й взагалі за натурою не був військовиком. Він був митцем, добрим, вразливим, не мав у собі ні брутальності, ні жорстокості, але був хоробрим, мужнім, у гарній фізичній формі. Всі, хто його знає, казали: “Ілля, не йди, це не твоє”. Не послухав... У двох військкоматах йому відмовили, а в третьому взяли... 1 червня Мій син був надзвичайно талановитим, він сам навчився грати на гітарі, на фортепіано, писав чудові вірші українською та російською мовами. Писав дивовижні пісні. Російською. Ми сварилися через це. “Сину, ну як же так? Вся твоя сім’я україномовна, ми всі працюємо на збереження і розвиток української культури, а тут таке. Це ж їхня зброя, збагни ж нарешті! І в твоїх російських віршах і піснях повно українізмів, (виправляли), відчувається, що це не твоя рідна мова!” “Мам, ну я ще в садочку дуже хотів спілкуватися, а мене ніхто не розумів. Я мусив вивчити російську, а там російська поезія, російська музика... Але ж я українець, я патріот, я думаю українською, а от пишу пісні – і воно якось саме. Не знаю чому... Можливо, настане час”. І цей час настав. 24 лютого Ілля все зрозумів. Він опублікував звернення до своєї аудиторії, віднині всі його пісні мали бути українською. Московити зуміли зрусифікувати його творчість, але не змогли зрусифікувати душу. Ти справжній українець, сину, наша гордість. 8 червня Місяць ми, твоя сім’я, твої рідні живемо без тебе, наш Ілюся... Слухаємо твій голос у старих повідомленнях, у вже архівних відео, у піснях... Ти обожнював свого батька, Станіслава Чернілевського, схилявся перед його талантом і водночас опікувався ним, як малою дитиною, знаючи його непрактичність і дивацтва. Вас єднала поезія, та царина, де ви розуміли один одного без слів. Обидва митці, обидва дивовижно обдаровані. Коли ми переможемо, синочку, я вірю, що і твої вірші, як нині вірші твого батька, діти вивчатимуть у школі. Ти гідний син свого батька-поета, поет з абсолютно самобутнім стилем. Ти дуже любив мене, свою маму, синочку, і не раз казав мені про це. Ти пишався тим, що твоя мама “мудра, сучасна і сильна”. З усіма серйозними питаннями ти йшов до мене, мені одній з перших читав новонаписані вірші і співав нові пісні. Ти рано подорослішав, змужнів і видавався старшим, ніж був насправді. Кілька разів різні люди помилково ду- Станіслав і Ольга Чернілевські біля знищеної ворожої машини, на якій напис “За Іллю Чернілевського!” мали, що ми подружжя – це тебе страшенно смішило. “Боже, невже я такий старий?” – вдавано бідкався ти. “Це я в тебе така молода”, – реготала я. Тепер уже ні, синку, тепер уже ні, горе зістарило мене. “Дякую, що завжди граєш на моєму полі”, – казав ти. Ти любив своїх друзів, життя, у тебе було кохання. Але ти всім пожертвував заради України, заради нас. Наша остання розмова закінчилася так: “Пам’ятай, що ми дуже любимо тебе, синочку”. “І я вас страшенно люблю, мої дорогі”. Ти полинув у вічність з нашою любов’ю, ти забрав її з собою... Моя кохана дитино... 2 серпня Коли я вкотре йду у твою квартиру, якась частинка мене сподівається, що ти відчиниш мені двері, запропонуєш поїсти, ми сядемо з тобою на кухні і поговоримо про все на світі. Та я відмикаю двері і мене зустрічає порожня квартира, наповнена твоїм рідним, таким приємним запахом... Це так дивно – тебе нема, а твій запах є... Я встромляю носа у твої светри і сорочки, вдихаю твій запах і не можу ним надихатися... Біль ніде не дівся, просто раніше він пазурами рвав серце, а тепер ніби причаївся і кусає, коли читаю твої вірші, слухаю пісні, дивлюся на фото... І у твоїй квартирі я нюшу повітря як вовчиця, у якої забрали її вовченя, і тихо вию... Так, ти був дорослим чоловіком, воїном, але й моїм рідним вовченям, дитиною, що з київського хлопчика, який виріс у комфорті, зброєю якого були слово, музика, гітара, перетворився на мужнього солдата... Твій побратим переказав мені вашу розмову незадовго до твоєї загибелі. Він поскаржився, як його все задрало, як хочеться додому, а ти відповів: “А я ні про що не шкодую, я щасливий, що я тут, на своєму місці, мені не важко, я воюватиму до перемоги”. Ти зробив свій вибір, вибір справжнього чоловіка. Знай, що я дуже тебе поважаю і пишаюся тобою. Сьогодні день твого ангела, Іллі, ти сам тепер серед них, мій захисник, мій охоронець... * * * Під лезами осінньої фактури Зелені і тремтливі, як герань, Тонкі і романтичнії натури Себе готують плавно до страждань. Ось листя їм – не листя, а волосся Коханих, що зникають назавжди. Дощі – це щастя, що не відбулося. А зовсім не брудні струмки води. І бродять дикі, юні і похмільні тіні Бруківкою Подолу і Хреста, Наївні у своєму тріпотінні, Наївні у своєму воскресінні І ліхтарями згорблених постав, з цигаркою, що тліє біля рота, натури бродять, наче дрони без пілота, як звільнені актори без вистав. Як стрілки, що забули про хвилини. Як кровоносні осені судини. Немов всі їхні вірші, їхні рими Нам промовляють Господа вуста. Вересень 2017 * * * Коли ти уявиш, що знаєш мене, Тоді діставай гільйотину. Я птах між тенет, Солов’їний сонет, Рука, що малює картину. Коли ти уявиш, що чуєш мене, Поглянь на високі дерева. Чи чують вони, як звучить полонез Або передсмертний крик лева? Гадаєш, що бачиш мене. І мовчиш. Ти юна. Мовчанка – вже сива. Вогонь не охопить кордон твоїх хиж, Якщо ти цього не просила. Вогонь не охопить коханця пера, Що вічно фарбує вітрила. Я шкіру душі сотні ночей здирав, Брудну. Шкарубку. Обгорілу... Коли ти уявиш, що я так хотів, Не вір: я відправив у вирій легких і сумних самотини птахів, зігрівши лиш стіни в квартирі, Зігрівши той простір, де в кріслах удвох зорю так недбало шукали. Де зручно вмостився над нами наш Бог, Зітхнув і налив собі кави. Коли ти уявиш, що вулиці ніж відріже від ночі останнє, Не вір: ти була, щоб з’явився цей вірш В несправжньому ніби коханні. Бо Всесвіт шепоче про дивні світи, Чіткі, як узор в павутинні, А я народився, щоб шепіт знайти в собі. І з ним бути нарівні. Пливе над папером розсипчастий дим, Кружляє контуженим звіром, Неначе злочинець, що нищить сліди Зі зламаним секундоміром. Лютий 2019 * * * Він повертався додому. Дорога була, як сон. Бажав камуфляж змінити на діри в старій сорочці. Коли чекав на свій потяг – увесь гомінкий перон Немов випадково від нього відводив очі. Чмихнув і смикнувся раптом старий вагон, Калейдоскоп облич. Сморід, цигарка, Київ. І гомін накрив його повністю, як балахон. Тут мав бути спокій. Чому все довкола виє? Неонові вивіски, бабці і шаурма. Стрекіт плакатів рекламних, як стрекіт рацій. Вернувся зимою. Та це – не така зима. Зима без окопів. Зима розпродаж і акцій. Ішов переходом. Почув, як гудить струна. Юнак у шкірянці співав: “А наш батюшка Лєнін...” І стало противно. І злість – наче глибина, З якої не випливти тут, в метрополітені. І ще одна станція. Дихати – наче знов курок натискати. Невже цьому треба вчитись? Чому це табло червоне, неначе кров?! Чи можуть ці кляті двері не відчинитись?! Вийшов на площі. І раптом себе відчув Маленьким-маленьким зернятком в кавоварці. Біль – це свобода обрати. Та біль не вщух зі сміхом людей на заповненій Ленінградці. Тільки зайшов в маршрутку – і зрозумів: цей не візьме. І посвідчення тут до фєні.
Книжка в газеті · “Побачив дитину з очима – як весь Майдан. Що пальці правиці приклала собі до серця”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Посвідчення – сльози, багнюка і смерть братів. А вуса шофера – як стрілки, що навіжено трясуться. Дають зрозуміти, що не туди несеш ти стрільбу, скрегіт шин і свої шеврони. Тут люди втомились давно від новин біди, Тут всяка війна – наче пристрасть, що охолоне в тобі, коли зранку бадьоро дзенчить “Приват” і каже: на картку упали гроші. Працює інет, і опалення в сотні ват. З екранів – війна. Перед сном “Збережи їх, Боже”. Молились – і скинули ніби свою вину, Молились і жерли, тікали від воєнкомів, Дивились новини, і сльози – як власний батіг, хапали і били себе, розстібнувши комір. Виходь! І учись ходити, як немовля, Покинь своє пекло. Чистилище тут, усюди. Недавно це ніби була ще твоя земля. Тепер наче ні. Винен хто? Чи ти сам? Чи люди? “Вояка, виходь!”. Він здригнувся, водій кричить: “Кінцева уже. Я не можу то всьо чекати”. Образа вилазила, начебто гній крізь чир. “Знав би ти, друже, що таке справді ждати”. Ледь не спіткнувся, покинув старий “Богдан”. І раптом зволожились очі, немов від перцю. Побачив дитину з очима – як весь Майдан. Що пальці правиці приклала собі до серця. Дивилася мовчки серйозно, немов життя І стало зшиватись розірване надвечір’я. І ніс, наче прапор він спогад про це дитя, І за поворотом чекало його подвір’я. І топали берці містами, де ніби мир. Сліди заростали пилюкою, снігом, брудом, І цими слідами байдуже ходили ми. Байдужим дорослим і надто веселим людом. Лютий 2019 * * * Якщо ми зустрінемось, що я тобі скажу? Чи укриє каміння панцир сутулі плечі? Ти була межею, а я перетнув межу, про які такі говорити речі доведеться нам? Чи це буде фарс? Чи буденність, тепла, вечірня, ніби скло вікна, де гарячого сонця згас круглий вогник. І зорі дістали німби. Я не знаю. Я, мабуть, скажу “привіт”. І “привіт” як куля відрикошетить від броньованих ран. І наповнить світ невимовно-чудовий свободи шепіт. Березень 2019 * * * Ні, повір, я зовсім не прибулець Не шукав несправжні я світи, Хоч мої підошви темних вулиць Не торкались довго без мети. Я не обираю місце з’яви, Аритмії, погляду, рядка, Де волосся в сутінках біляве Запахом багаття доторка. Я іще не вивчив механізми Всесвіту, що струнами бринить. Зрада – це незрима аневризма На аорті срібної струни. Та вночі, вигулькуючи містом Привидом з рукою на кермі, Я відчую, як палають змістом Пальці у холодному ярмі. І тут, звісно, tertium non datur – Усвідомлюю вже вкотре, знов і знов, Я приречений строфою гладіатор. Бій між правильним і тим, що живить кров, не закінчиться. І чаша не минує І сп’янить не гірше від вина, Поки посмішка з очима резонує, Поки тихо дзенькає струна. Квітень 2019 * * * Як трохи зійти з мілини, То уже береги невідчутні. Думок всяких надто багато, більше, ніж має бути. Цікаво, чи є серед поетів дурні. Та мабуть, немає. І шкода. І знову злітає вірш горою крихких міркувань і озонових висновків, де тільки, скажіть-но, береться для цього пальне? Мені видавалося, я вже давно себе висвітлив на тлі фотографій, де є лиш бажання одне. Так дивно: шукаючи хмару прозрінь невагому посеред смішних, недолугих, обридлих зітхань, Від роздумів цих я здебільш відчуваю лиш втому, Іронію тиху до всяких кохань і страждань. Усе впорядковане знаками В зустрічах вдалих. Та степлери логіки стиснуть одне лиш ніщо, І я медитую, тягаю гантелі і душ льодяний, наче валик, беру, щоб напругу спини Розкатати вітрилом між щогл. Та серце не тисне, коли все просте і логічне, Коли все просте і логічне – здавай свій значок учасника клубу отих, що шкребуть опівнічно дешевою ручкою білий, безцінний листок. А все задля того, щоб ватра горіла, щоб обертом ішла голова, неодмінно без точних причин. Зустріти якусь і створити в ній обертон, І доторк долоні відчути її на плечі І мліти. І зорі зі слів розсипаючи, Мовчати – волаючи, бути холодним – бажаючи. Травень 2019 * * * Ти прокинешся зранку В облудді часів, Відчуваючи партію патову І думки, наче зграю Розлючених псів, Відженеш усвідомлень лопатою. Повипалює дощ, Як розпечений віск, Твої рани маленькі і стримані. І покотиться пам’яті зламаний віз Із коштовними спогадів скринями. Поети Ілля та Станіслав Чернілевські. Син і Батько І впаде на долівку незграбний рядок І повстане, немов антигеній Проти генію літ, Що сплітає клубок Невимовних пісень у легенях. І піде адресат моїх віршів і рим Квартирантом З кімнат забродилих. Я залишусь глухим, Цей тримаючи ритм, Як легені утримують видих. Липень 2019 * * * Знай, наша юність ніколи нізащо не вернеться, Ти навіть не встигнеш замилуватись її ходою. В руці її пляшка вина, у волоссі хурделиця, Що тане, на мить зіштовхнувшись з тобою. Ця юність пішла, поцілунки лишивши Юдині Куплетом неспіваним, нашими злими очима. Ця юність несе у руках безнадійно старезні комп’ютери, Студентський квиток і портвейн в рюкзаку за плечима. Уперше неголені щоки З непридбаним тримером, Уперше оголені щогли Ключиць під тобою. Уперше пожмакана постіль З м’якими перинами І пух від подушки, як стяг після довгого бою. І ні, не старайся шукати найменшої зачіпки У купках студентів, в дешевій знайомій кав’ярні, В них інші розмови. І очі. І одяг. І зачіски. Пришвидши свій крок. Твої спроби знайти її марні. Ця юність пішла Із піратськими компакт-дисками, Гітарами гривень за триста, Які неможливо настроїти, Розбитими вщент ліхтарями Над нашими лисинами, Двома хіпарями, що в’їлись у шкіру таблоїдів. Живи свою молодість, Молодість, як придивитися, Від юності тої відмінна лиш зміною фокусу, Шаленими планами, шрамами на потилицях, Спокійними нотами в жерлі гарячого голосу, Умінням прощати, умінням З колін підійматись, Умінням тримати удар, У конфліктах не бекати, Умінням наповнити людний, сучасний Хрещатик Своїми безлюдними, щемко-смішними флешбеками, Повагою до мозолів у шофера комбайну, Умінням складати в думки Всі відомі нам літери. Все буде нормально, повір, І настільки нормально, Що в юності ми розсміявшись У це б не повірили. Липень 2019 * * * Тому що хтось одяг ошийник на мій язик, Тому що нікому казати тепер “I’m missing”, Тому що істина – насправді не вказівник, Тому що в світі взагалі немає ніяких істин, Тому є твоє “сьогодні” Лише сьогодні, І сонце, що ноги землі як цуцик лиже, Тому що всі наші сльози, гіркі й солоні, Емігрували навіки в країну самопринижень, Тому що зорі м’які, як п’яти у немовлят, Тому що весь світ, до останньої краплі, вибухає щоденно і лине в утробу назад, Як сліди, що лишили Ісуса сандалі. Тому що слово і рима уже давно Утратили статус зброї масового ураження, Тому що з’явились зморшки У погляді на вікно, Яких ти не помітив У щоденному відображенні. Липень 2019 * * * Ліс тріскоче зеленню за вікном. Ламінат холодний, як мармурові плити. Кожна жінка моя ставала моїм рядком, Ну принаймні відтоді, як кинув пити. Кожній з них наливали, Хоч тут не трактир. Кожна з них сідала На пуф зелений, Кожна з них щось лишала У схроні моїх квартир. Кожна щось забирала з душі у мене, Кожна з них притискалась до цигарок, Як обскубана кішка до сироти. Абсолютно кожна з моїх жінок Йшла від мене тому лиш, Що мала куди іти. Я розмішував небо і каву в своїх думках, І ця суміш пекуча вогнем проливалась в долоні, І тоді я долоні від болю студив у рядках, І рядки опускались на руки, як ріки холодні. І десь там, де каміння, в брудних алфавітних глибинах Між блокнотовим дном і зітханнями Божого Сина Я знаходив, що кожна із них мені дати повинна, Даючи їм все те, про що жодна мене не просила. Кожна з них говорила про холоду пальцях моїх, Майже жодна з них не збиралась від цього тремтіти. І вже тільки тоді, як вони покидали поріг Розумів я, чим холод тепер можу цей пояснити. Їхні обриси танули, Наче в березні сніг, Вони йшли в невідоме. Я спав, закриваючись ковдрами. Всі ставали рядками. Кого роздивитись не зміг, Ті ставали сумними, легкими Акордами. Липень 2019 * * * Коли твій холод стане крижаним, Коли зірвуться страху кажани, Коли усі, кого ти так хотів, Зітруться написом піщаним з берегів, Продовження на стор. 10
Книжка в газеті · “Іди у свій наступний, довгий рік. Вона приїде, щоб нові створити дати, Щоб лілію світанку прикладати, Як марлю до розпечених повік”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «“Я виростав лиш тим, ким я вже є” Вірші Іллі ЧЕРНІЛЕВСЬКОГО», с. 8

“Я виростав лиш тим, ким я вже є” Вірші Іллі ЧЕРНІЛЕВСЬКОГО

Закінчення. Початок на стор. 8—9 Коли розріже плівку темних тиш Крило твого виття, як пізній стриж, Коли всотає зморшки сизих хмар Рука, що прикипіла до керма, – Тоді наплюй на все, вдягнись, виходь, Іди по Окружній, обабіч хвойд, Проходь всі алкогольні блокпости, Де в кожних вартових – колишній ти. Іди у кольоровий, теплий струм, Поглянь на ніч, немовби на сестру. В плащі, який носив Кіану Рівз, Вона підкреслить схожість ваших рис Іди, немов сновида, як старі Ішли на поклик першої зорі, Не думай про зупинку. Твій маршрут Почався тут, Скінчиться також тут. Іди і посмішку зроби своїм ключем, Відчуй, як розправляється плече, Як тятива, як змащений курок, Як сукня місяця, що вкрила весь ставок. Іди у свій наступний, довгий рік. Вона приїде, щоб нові створити дати, Щоб лілію світанку прикладати, Як марлю до розпечених повік. Серпень 2019 * * * Це перша осінь із усіх, яку Не розтинаю я розпачливим “агов” Бурштинова катівня коньяку Два роки не періщить батогом В повітрі, де пірнає в небо зір Світило проступає чарівне І дивне співвідношення тузів До шісток не бентежить вже мене Крізь серце, що пізнало боротьбу Крізь кожен мій обридлий інтер’єр Я проростав лиш тим, ким я вже був Я виростав лиш тим, ким я вже є. І кожен заплямований асфальт Де кров моя текла немов ріка Увагу долі привертав на кшталт Червоної ганчірки для бика І кожен мною винищений ліс І кожен демон у колоді карт Таро З’являвся, щоб свою пекучу злість Я міг перетворити у добро Ти чуєш, як об’єднує нас дар? Ти чуєш, що вже скоро перший сніг? Я вмів розшифрувати календар Коли читати навіть ще не міг Мій шлях легкий Бо зморшки зняли з вуст В мені безодня звуків промовля Як фініш в русі лижника, де спуск Став крапкою крізь неба окуляр. Вересень 2019 * * * І ось ми стали дорослими і нехай Все інше нас не хвилює Періщать боги у небесний ханг Хворіють люди. Розум, заглиблений в самоту Знайде в глибині когось Ми разом напишемо сагу тут Щоб все у ній відбулось. На вістрях блискучих, жовтневих катан ВорОнами чорна кров Вилискує місто крізь цей туман Немов на Харлеї хром. Дітям сутулять малі хребти Вдягаючи рюкзаки Я більше не буду один гребти Галерою крізь роки Давай ми покинемо цей лоукост Прощаючись з багажем Світанок гвардійцем зійшов на пост І шлях він твій береже Забудь всі вчення і зречись тепер Корану, Талмуду, Вед Поглянь, як настирно наш дім химер Тканину сузір’я рве. Поглянь на підошви. Твої сліди Ведуть до мого буття Поглянь на дорогу До справжніх див Везе тебе паротяг Твій погляд чистіший усіх водойм І більший всіх берегів І я би забути не зміг його Навіть, якби хотів. Липень 2020 * * * Ніч – єдина, хто ніколи мені не віддасться Сама вирішує, чи дати сон чи рими Перше моє кохання було у сімнадцять Все інше – лише спроби його повторити Продертися крізь лапи чагарникові Років. І глянути у вічі юності Ні, це не трагедія цих місяців, не ковід Це щось із минулого не вернулося. Тягар недоношений вчасно зумів я знищити Точніше, перетворити в легку подяку Виростив нове серце, промінням вишите Самому собі маяк крізь осінню мряку Але чи нитки не ті були, чи гірше – ті. Чи може узор проміння підібраний був невдало Та з болю любові мої всі вишиті І з присмаку в роті зламаного металу. Зі стогону, сліз і ніякої тут буденності Що не стосунки – то драма як у Ремарка Що не іскра – так із доторком навіженості Так ніби палицю в руки взяла незграбна мавпа. До чого й до кого ведуть ці чорнильні сходинки? У кожному вірші питання стоїть німе Ми любимо в інших минулих себе знаходити А пишем облудно про спалахи від комет. Пливе у пітьмі неокреслений, дивний човен Розтане він видивом, врізавшись в айсберг-ранок В моєму прізвищі закодоване слово “чорний” Так і запиши собі Наостанок. Січень 2021 * * * І хай батіг розуму ліс почуттів посік Території цих лісів до сих пір широкі І знай: якби міг, я б застрелив усіх своїх внутрішніх циніків і пророків Віддав би потреби, чуття і сум В найдальший куток би це все засунув Щоб душу твою і її красу Не катувало одвічне “сумно” Щоб усміх не був, наче свіжий поріз Щоб ти не шукала собі спокути Та бачу картину. Червоний міст Веде у повітря. Веде в нікуди І кожен присвячений тобі трек Історію цю не пускає, ширить Та час непохитний і він зітре Усе, що в душі намагаюсь зшити Підлога забуде твої сліди З рецепторів зникне п’янкий твій запах Та в пам’ять про нас, я прошу, світи Хоч собі, бо інакше все стане замахом На недовбиство, яке вчинив. Недопалки зір – у руках вечірніх І правда у тому, що знову слів Бракує Зостались одні причини Ти зникнеш. І знову підуть дощі Зійдуть сніги. І воскресне спека Ти зникнеш, як кожна з моїх причин Які вимагали від всього спекатись Ти зникнеш. І я відштовхнусь від дна Відкину причини свої, як милиці Але залишиться головна Причина. Що в цьому житті не зміниться І десь, в паралельних світах, містах Ми ходимо в гості, йдемо гуляти Або ж на екскурсію у Рейхстаг Або вибираємо мені окуляри Або сидимо десь, де є фонтан І бабця, що гріє на сонці кості І я поцілую твої вуста А бабуся всміхнеться Такій закоханості Словом, у вигадці тоне яв І як співали в однім рок-гурті Це все, ймовірно, могло би бути “Если бы ты не ты, если бы я не я” І як же мені повернутись в рай Де ранок – обід. І я варю тобі каву І ти так красива, чорт забирай Без образів, масок і без мейкапу Де я, мов реп’ях, за тепло хвилин Чіпляюсь. А час саркастично – “дзуськи” Де вірші, пісні, як вино текли І я цілував тебе по-французьки Колись ти зникнеш І в серці тінь Паралізує мене прозорістю Ніколи, чуєш, ніколи ти Не зникнеш повністю Зовсім повністю 12.09.2021 * * * Тягнеться тихо смужка світанку Крізь дірку бліндажику. Ранок в атаку Вже рветься Кидаючи променів черги Крізь хмару, що вигнулась в форму мачете Солдати встають. І дзеленькають кухлями Нужнику будка пронизана кулями Інстинкти рятують. Первинні, тваринні Товариш мій не підірвався на міні Цей дивний настрой. Цей спокій у серці Що тільки сильніше росте в небезпеці Чуття, що я там, де хотів і де мушу. Життя, що шугнуло патроном в калюжу Життя, яке кожен із нас ще не виборов Життя, що спростовує звичні нам виміри Надія у квіточці на бездоріжжі Думки, що поставив я на запобіжник Приціл, що шукає пожадливо цятку. Ми знов переможемо. Я обіцяю. 03.04.2022 * * * Танцює в повітрі, свистить біля ніг Осколків і куль нелюдська завірюха І мій кулеметник говорить мені “Пішли повоюємо трохи, Ілюха” І бачимо ми, як життя наші Бог В цю мить підганяє під розмір окопу А я заряджаюсь і думаю “ох” Як хочеться снікерса і кока-колу Як хочеться тиші, без мін, без арти Як хочеться просто її обійняти Та мирні думки відсуваються в тил І пальці засмоктує холод гранати Ми з Юрою вчора курили на двох І Юра ділився секретами браги А зранку навідався сєпарський ВОГ І Юру невдовзі двохсотим забрали Війна не прощає двозначність, брехню Війна – це отруйний укус саламандри І серце своє я ховаю в броню Яку не зірвати. Мене– не зламати І сонце встає І говорить усім Квітневу, палку і тремтливу промову Що скоро часи набуття, воскресінь Що вірити маємо ми в перемогу І палець правиці кільце обійма Так міцно, неначе дитину матуся І чуючи залпи свинячих гармат Кажу собі впевнено: Я повернуся 30.04.2022 * * * Від безглуздих конфліктів гірко Я збираюся у наряд Ці сварки намалюють дірку У душі, як в землі снаряд Проблиск світла, дзвінок, та темінь Огортає, щоб промінь вмирав Ким я стану колись для тебе? Просто виживший ветеран. Як в Донбаських степах уперто Не росте навесні трава Так і фейку стосунків вмерти Не зрости в льодяних словах Не згадати тебе ночами. А тобі – не вловити суть Що з веселого тут – лиш чайки Що зачовгане небо рвуть Не жаліюся. І не кличу. Хай що мало піти – піде Наче просто шкідлива звичка Наших спогадів тло бліде Щоб ім’я, що пекло окропом Із землі мого серця шмат Не урвало. І кров над окопом Щоб забулася, як кошмар Щоб були ми живі, здорові Перемога була і мир Я дивлюся на плями крові Я роздумую, хто є мив параної. У перегоні. В лапах схованок і тривог... Поправляю похмуро бронік. Хай тебе береже твій бог. 06.05.2022
Музи не мовчать · “Хоча випустити війну з серця не вдасться, однак зарядити дух можна”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Культурний день у великому Місті

Наші дні просякнуті війною, а війна – життям. У цьому переплавленому, як магма, світі ми не здаємося. Культура стає потребою не просто вижити, а жити повнокровно. Гострий біль втрат народжує нове мистецтво. Україна, і з нею Київ, вибухнула культурним життям із всесильним бажанням бути і утверджуватися. І якщо Бог посилає золотий недільний день, то прожити його варто в райському Місті. Галина ДАЦЮК, журналістка 21–25 вересня в Українському Домі тривала виставка “Марія Примаченко. Врятоване” – 14 вцілілих картин. Російська бомба знищила меморіальний музей всесвітньовідомої художниці з Болотні Іванківського району. Проте місцевим селянам вдалося врятували з полум’я деякі Маріїні шедеври. І от вони в Києві, лише на чотири дні. Мало! Черга на виставку – аж з Європейської площі – діти, молодь, літні люди. Врятовані твори захоплюють талантом, українством, які увиразнюють нас на культурній мапі світу. Образи художниці неповторні й софійні. “Добра каша з молоком, добре жити з козаком”, “Орина жито жне. Вовк в торбу кладе”, “Казковий півник” – тут щире і непідробне українське буття. Маріїна краса рятує і зцілює нас, зміцнює віру у нашу незнищенність. Багато культурних подій нині позначені маркерами самоідентифікації. Ми реагуємо на мистецтво з емоцією, у стократ сильнішою за “мирну”. – Кожна подія в культурному житті України тепер сприймається геть інакше, ніж до війни. Вони жадані, обнадійливі, – розповідає письменниця, лавреатка премії імені Лесі Українки Зірка Мензатюк, яка побувала на відкритті виставки старовинних рушників у Національній бібліотеці України для дітей. – Тепер ці рушники сприймаєш не просто як гарну оздобу. Це те, за що ми воюємо. Це наша ідентичність, яку хоче знищити ворог. У перші місяці Великої війни театри, кінотеатри, музеї столиці не працювали. Але сьогодні культурне життя повнокровне: відчинені театри, йдуть вистави. Більшість культурних заходів спрямовані на збір коштів для ЗСУ. Хіба що у залах менше глядачів, бо їх розраховують на кількість місць в укриттях на випадок повітряних тривог. Однак у Києві є дні без сирен. І хоча випустити війну з серця не вдасться, однак зарядити дух можна. Евакуйовані театральні трупи з Сіверськодонецька, Маріуполя, а ще раніше з Донецька, Луганська ставлять нові вистави у Львові, Івано-Франківську, Ужгороді, Мукачеві, Чернівцях, куди переїхала частина акторів. Нещодавно артисти театру авторської п’єси, які виїхали з Маріуполя до окупації, зіграли у Києві виставу “Обличчя кольору війни”. Прекрасне приміщення Театру в Маріуполі дотла зруйнували рашисти, але зберігся творчий потенціал театру, бажання творити. Для того, щоб у 150-й раз вийти на сцену Національного драматичного театру імені Івана Франка у моновиставі “Момент кохання”, народний артист України Євген Нищук приїхав із фронту. Голос Майданів, Революції Гідності, міністр культури України 2014–16 і 2017–19 рр. він у перші дні повномасштабної війни знайшов добровольче формування, почавши фронтову діяльність. На три місяці разом з іншими був зупинений Театр Франка. Перші вистави почали грати наприкінці травня. Євген, тим часом, опинився на півдні України і, щоб виконувати бойові завдання на передовій, підписав контракт із ЗСУ. Тепер він поєднує службу у війську і служіння в Театрі Франка. Командування розуміє, що треба боронити і культурний фронт, тому актора на кілька днів відпускають у Київ. Щасливці могли побачити Євгена Нищука у виставі “Момент кохання” за творами Володимира Винниченка. Сюжет моновистави суголосний часу. Актор вважає, що “жанр моновистави – це здача крові”, вона виснажливіша, аніж тригодинні вистави, скажімо, “Фігаро”, “Три товариші”, чи “Ерік ХІV”. Але якщо п’єса грається 150-й раз, значить, вистава жива. Тепер на тлі звільнених героїв “Азовсталі”, які повернулися з полону, вона просто резонує. Коли азовці кажуть: “Нас помістили в одиночні камери, ми не мали можливості почути жодного людського слова”, то це текст із вистави. Наприкінці п’єси введено цитату, якої раніше не було, стосовно “Азову”, з уривком пісні Святослава Вакарчука “Місто Марії” як присвята всім ге- “Otvetka@ua” на краківській сцені роям. Все це дає наснагу, підживлює стійкість і тих, хто приходить у зал, і митців. Тим часом, Україна гідно вшанувала 150-річчя уславленої оперної співачки Соломії Крушельницької. Основні заходи відбувалися у Львові. У день народження Соломії відбувся грандіозний гала-концерт “Соломія. Brava!” Наприкінці його режисер, гендиректор і художній керівник Львівської національної опери Василь Вовкун повідомив, що трансляцію наживо дивилися на всіх континентах у десяти країнах світу. І навів кілька відгуків: “Те, що ви робите, українці, під час такої страшної війни, – це неймовірно, це приголомшливо!” Так, цей ювілей стане ще одним зразком утвердження українства в світі, про що ні на мить не забувала Соломія, де б не виступала... У програмі на два відділення, які, на щастя, не переривалися через повітряну тривогу й не треба було спускатися у бомбосховище, прозвучали фрагменти з опер “Мадам Баттерфляй” та “Манон Лєско” Дж. Пуччіні, “Фаворитка” Г. Доніцетті (у якій дебютувала Крушельницька), “Кармен” Ж. Бізе, “Фауст” Ш. Гуно, “Саломея” Р. Штрауса, “Трубадур”, “Ернані”, “Отелло” Дж. Верді, “Тангойзер”, “Лоенґрін” Р. Ваґнера. Почалося дійство виконанням гімнів України та Італії під керуванням зіркового гостя, італійського маестро Альберто Веронезі, художнього та музичного директора міжнародного фестивалю Джакомо Пуччіні в Торре-дель-Лаго. Він співпрацює з оперними театрами та фестивалями Відня, Афін, Бухареста, Брюсселя, Савонлінни, Берліна, Болоньї, Токіо, Тяньцзіня, Тель-Авіва, Нью-Йорка. А цього вечора диригував славним оркестром Львівської опери. “Браво бравісимо, Соломіє, – захоплено підсумував побачене письменник Олександр Балабко, автор книжки “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької”. Її презентація з великим успіхом та зацікавленням відбулася Дзеркальній залі, “за якою небес пильно спостерігала оповита легким серпанком, з банеру на фасаді театру, сама героїня, яка уславила українство в усьому світ”. У вересні в італійському онлайн-журналі кіно та культури L’FGE D’OR з’явилося прекрасне інтерв’ю Тіціани Колуссо з письменницею та перекладачкою Валентиною Давиденко “Війна та культурний опір”. Валентина Давиденко, журналістка, художниця, письменниця, дослідниця і перекладачка італійської літератури жила у Києві від початку війни, не полишаючи місто. Перед самою війною Валентина підготувала до друку потужну Антологію італійської поезії від ХІІІ–ХХІ ст., переважна більшість якої раніше не перекладалася, проте війна перешкодила виданню книжки. Сьогодні, на думку Валентини, “в Європі все відомо про військові стратегії, але дуже мало відомо про повсякденне життя людей, які залишилися в Україні. І ще менш відомо про культурне життя країни: чи працюють бібліотеки, що з театрами… Не кажучи вже про поезію та літературу, які завше були нішевими бізнесами, майже непомітними”. Валентина працює. Вона взяла найактивнішу участь у створенні благодійної антології “Соняшники”, яку видає @TAG і яка “має на меті підсилити голоси письменників проти російського вторгнення в Україну та підтримати українські справи”. 30 вересня журнал буде представлено на фестивалі читання та слухання в Королівському палаці Неаполя. Родзинка мистецької роботи Валентини – проєкт “Чаювання на веранді”. Суботні тематичні ранки збирають за затишним столом на веранді Музею Миколи Лисенка митців і гостей. Минулої суботи на веранді чаювали на тему “Лисенки. Неофіційні”, присмачуючи запашний чай цікавими історіями з життя видатного композитора та його родини. Далі гостей чекала віртуальна мандрівка слідами героїв літературних творів Лесі Українки і лекція Тіни Пересунько про Олександра Кошиця і його невмирущого “Щедрика”. Ці зворушливі інтелектуальні зустрічі вкотре переконують, що українська культура – повноцінна і самодостатня. І сьогодні найважливіше не лише освідчуватися у нелюбові до російської, а посилювати україноцентричність у світі, гідно заявляючи про себе. Бо промовчи ми про українського “Щедрика”, світ досі вважав би його невідомим “іноземцем”. Незабаром у видавництві “Комора” має з’явитися есей “Найдовша подорож” Оксани Забужко, який буде перекладено шістьма мовами. На думку письменниці, “ЗСУ зараз робить промоцію нам усім, до Лесі Українки на лондонській сцені включно… Всі ми, українські митці-письменники-журналісти і т. д. – прямі бенефіціари перемог нашої армії, перед якою в боргу по самісінька вуха до кінця своїх днів”. Чимало митців, які виїхали за межі України, презентують за кордоном нашу культуру. На ІХ Міжнародному фестивалі українського театру “СХІД – ЗАХІД” у Кракові з величезним успіхом пройшла вистава за п’єсою Неди Неждани “Otvet- ka@ua”. Очевидці засвідчують, що абсолютна тиша в залі під час спектаклю вибухнула під кінець аплодисментами. Реакція засвідчила єдність світу з українцями, підтримку і солідарність. Головний герой п’єси – Герой України, всесвітньо відомий співак Василь Сліпак, який загинув на російсько-українській війні і якому ця вистава присвячена, став уособленням наших воїнів, які захищають нашу землю і боронять світ від російської навали. Чому Василь пішов на фронт, коли міг співати, маючи божественний голос? Бо він вибрав Україну. Як і поет Борис Гуменюк. У Національному музеї літератури України відкрито Євген Нищук: між фронтом і театром Борис Гуменюк на відкритті виставки експозицію малярських робіт письменника і художника, захисника України від 2014 року. Творча людина, прекрасний поет, він працює на двох фронтах – бойовому і культурному. Його художні роботи спонтанні і стрімкі, як час. Це згусток миттєвого почуття в неповторному кольорі. Полотна ніби візуалізують його поезію, таку ж експресивну і сильну, особистими переживаннями війни, долі України, думками про те, що нас чекає. Війна Бориса Гуменюка – це свідомий вибір захисника на фронті і осмислене відображення її у слові та на полотні. Слова справжні, страшні і безстрашні. Без фальші. І картини його такі ж. Ми ховаємося за землю Сидимо в ній тихо Наче малі діти за маминою спиною Ми чуємо як б’ється її серце Як вона втомлено дихає Нам тепло й затишно Ще живі. Ми живі і нездоланні, бо належимо до нації незламних жінок, які воюють, волонтерять і творять водночас. Як, наприклад, мистецтвознавиця Оксана Гордієць, старша наукова співробітниця Національного музею народної архітектури і побуту України. Оксана організовує виставки, екскурсії, досліджує народне мистецтво і не перестає плести маскувальні сітки та захисні “кікімори” для наших воїнів. Цей культурний стрій “на тлі потужної арти” вона тримає з часів Революції Гідності. Наш тижневик розповідав про унікальну виставку “Кохайтеся, чорнобриві...” з Фондів Національного музею народної архітектури і побуту України у галереї “Хлібня” Національного заповідника “Софія Київська”. Серед найактивніших організаторок виставки, присвяченої українському весіллю, – пані Оксана. Давній обряд весілля влаштували військовим подружнім парам, які прибули на подію просто з фронту, з дозволу Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Ми розповідали про весільне свято Роду у супроводі пісні, з величним короваєм, у весільних строях. Але не розповіли, що кожній парі пані Оксана подарувала теплі шкарпетки, які сплели її подруги, з якими вони разом плетуть захисні сітки і “кікімори” для ЗСУ. Чи хтось переможе такий народ? Артефакти на війні не здаються, як справжні воїни. Історія керамічного півника стала приводом для організації у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва виставки “Український фенікс. Васильківська майоліка”. Організована Національним Музеєм Революції Гідності, виставка привернула увагу тисяч відвідувачів. І найголовнішим експонатом став керамічний півник, який вцілів разом з кухонною шафкою під час бомбардування РФ містечка Бородянки на Київщині. Відтоді цей керамічний півник став символом незламності і стійкості українського народу. І саме завдяки увазі до персони бородянського героя розпочато відродження Васильківського майолікового заводу, чиї унікальні вироби належать до національної культурної спадщини. ...Завершити цей мистецький день можна було в Національній опері України, де відбувся прекрасний гала-концерт, присвячений 90-літтю одного з найвідоміших українських оперних співаків ХХ ст. Анатолія Солов’яненка, народного артиста України, володаря незвичайної краси і сили тенора. У гала-концерті за участі солістів, хору і оркестру прозвучали найпопулярніші арії світової класики, які виконував колись незабутній Маестро родом із Донецька.
Мова єдина · “Мова кожної місцевости передає і дух її мешканців. У кожної говірки – свій ареал розповсюдження”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Говірки, говори (діалекти) мого ріднокраю

Любов СЕРДУНИЧ, спілчанка НСПУ, НСЖУ, НСКУ, ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, смт Стара Синява (Хмельниччина) “Які безмежні мовні поклади зберігає наше село!.. Повертаюся з рідних країв – і воскресають у пам’яті напівзабуті, затерті міською суєтою сердечні і мудрі подільські словечка. І я вже інший. Я вже багатший. Хтозна, мабуть, і в цьому вона – вічна таємниця живого, незайманого слова” Петро Перебийніс Отак і я багатію, коли вчую напівзабуте, рідкісне, але наше, рідне з дитинства слово. У совєтські часи їх назвали діалектами. Чомусь чужим словом. Може, аби приховати його суть, щоб здавалося, що це щось таке непотрібне? Словники пишуть і по-иншому: застаріле. Це щоб ми цуралися таких слів, бо ж – старе. А ще називали архаїзмом… І все тому, щоб наблизити українську до “общєпанятава”, вилучивши з неї, рідної нам, прадавньої, тому пребагатої, ті слова, яких нема у московинській, бідній, вінегретній, збитій із мов багатьох загарбаних народів, яка навіть не належить до групи так званих слов’янських (арійських, орійських, себто давньоукраїнських) мов. Але лінгвоцид української мови, якого вона зазнала від московинської імперії зла, і розвій науково-технічного прогресу знищили багато наших слів. Сотні указів про заборону української мови ще від Петра скаженого (І) до валуєвих і юзефовичів зробили свою чорну справу. Цурання діалектів призводить до уникання мовцями рідної говірки, а відтак – і відречення від материнської мови. Саме так нівелюється особистість і плодяться манкурти, а нарід стає безликою масою. Мова – явище, невіддільне від долі народу, адже доля мови формує й долю нації. Народна мова настояна на мудрості предків, відшліфована віками, вистояна в часі, збережена для прийдешніх поколінь. Мова, як відомо, зберігає душу народу. Втім, як і душу кожного конкретного мовця, бо яке твоє мовлення, така й душа, і навпаки. Мова кожної місцевости передає і дух її мешканців. У кожної говірки – свій ареал розповсюдження. У кожного села – власні, лише йому притаманні, слова, прислів’я, пісні... Часто вони однакові у мовленні кількох або й багатьох сіл і навіть областей, що свідчить про спільність походження. Як зазначає М. Дочинець, “наші діалекти – це законсервована давня руська мова. Тобто ми – одне середовище, ми одного кореня, ми люди однієї площини й одного духу”. Саме діалекти – це основа будь-якої загальнонародної мови. Вони – чудове джерело поповнення української літературної мови, особливо коли її весь час знищує омосковщення, англізація і суржик. Нині говірки зафіксовані у відповідних словниках. Прикро, що чимало лексики віднесено до т. зв. застарілої, позначеної як діалектне. Однак відрадно, що хоча б так цю лексику збережено. Діалекти, говори й говірки – це народна мова, яку зберігає село. Саме тому ми не перестаємо дивуватися багатству сільського мовлення. Такі ж емоції виникають і в мене, коли згадую своє дитинство. Саме в дитинстві чула чимало слів, які зараз вживає все менше людей, а тому хочеться зберегти їх, аби не пішли в небуття. Так і виник мій задум створити словник говірок рідного села. Діалекти села Теліжинці, та й усієї Старосинявщини (Хмельницька обл.)... Їх уживали мої предки. Ними багатиться українська мова. Люблю, вживаю, збираю, відроджую, поширюю! Бо у теліжинецькій лексиці – пам’ять багатьох поколінь тутешніх мешканців. Відходять носії народної говірки, а з ними зникає й цінна лексика. Однак ті слова, що в почині роду і народу, ті, від яких пахне дитинством, – живі! Тому дуже сподіваюся, що ця публікація продовжить їхнє життя, адже серед теліжинецьких діалектів є слова ще з давньоруських часів! Отже, вони – на вустах українців і з инших країв. Деякі говірки у нас – кальковані (неправильно перекладені з московинської). Деякі мають негативне значення, що засвідчує ставлення загалу до людських вад. А загалом народне мудрослів’я – багатюще, цілюще й невичерпне. Оприлюднюю частину говірок, якими у радянську епоху знехтували упорядники словників української мови, тож багато зних там не знаходимо. Але, на щастя, вони – на вустах моїх родичів, односельців, краян. Зокрема, й такі: бабка – 1. Святковий великодній хліб (круглий); тепер бабку купують лише на Великдень і Проводи, називаючи чужим словом “паска”. 2. Велика довгокрила ко! маха. 3. Кульбаба. 4. Спечена страва з тер! тої картоплі із засмажкою бальок, балок – 1. Балка (колода). 2. зневажл. Обмежена людина балабуха, зневажл. – нерозумна люди! на, нездібний учень бамбула, зневажл. – нерозумна, неу! важна людина бамбурити – кидати, сипати щось бараболя – картопля бараболяник – млинець із тертої кар! топлі барахлити – погано працювати (про механізм або здоров’я); утворено від слова “барахло” басом, басюкою (дивитися) – дивитися спідлоба безнеївши – впроголодь бердлик – квитанція, етикетка бинда – стрічка бити байдики – нічого не робити більоха – черешня або шовковиця, яка родить білі (світлі) ягоди бомки (бомок) – важкі комахи. Бити бомки – ледарювати борозняк – личинка хруща в борозні, у ріллі бубляха – брунька, зародок квітки, листка, пагона буде(и) – досить, годі, достатньо. Про! хання (наказ) припинити щось робити бунда, бундя – дитяче платтячко, соро! чечка ’буня – бабуня, бабуся (коротке від ба! буня) бурейко, лайл. – 1. пестл. від бурей (осінній вітер, який несе бурі). 2. зневажл. Шибеник, хуліган, хлопчик-пустун. бурмило, зневажл. – непривітна, груба людина, вайло буцім, буцімто – наче, нібито, мовби, неначе бушувати – битися, пустувати ванькир – кутова кімнатка, відділена від великої кімнати (“третьої хати”) та від кухні; слугувала за спальню і дитячу кімна! ту варґи – зневажл. вуста, губи варіят – зла, неврівноважена, агресив! на людина ввихатися – бути в постійних клопо! тах, у роботі; давати лад усьому вговтатися – вгамуватися; припинити робити щось небажане видкося, виднося – видно, видніє, вид! ніється, бачиться викабелюватися – бути прошеним, під! даватися на довгі вмовляння випроважанка– святкова вечірка з на! годи проводів в армію вичахнути – погаснути (про вогонь у грубі або печі) вишептатись – витратити всі кошти, увійти в борги відзіґорний – гоноровий, зарозумілий, нескромний, чваньковитий; кокетливий відчикрижити – 1. Відрізати частину чогось. 2. Різко щось сказати внігатися – втомитися, намучитися ворок – верхня частина кофти або кур! тки (над коміром) із гострокутним дном для накладання на голову пошанівок, у пошанівку – бережно, рід! ко, у свята носити одяг чи взуття втарагунитися – всістися там, де не просять, або зайняти багато місця вужина – ожина вурко, вурок – 1. Вуркаган, розбишака, грабіжник, хуліган, бандит. 2. Образливе, лайливе на ледачу дитину вштурити – сховати так, що не можна знайти гад солоний – лайл. вислів невдоволен! ня, сказаний на чиюсь адресу гадство – лайл. вираження невдово! лення; різке слово галай!балай – про когось або щось не! серйозне галатин – легковажна людина, кри! кун, балагура, брехун гарбуза – жін. гарбуз гарцувати – битися, бушувати, пусту! вати; утв. від герць (двобій) гетелити – постачати, давати щось без міри гладущик – глечик, глиняний посуд ви! сокої форми для молока глушман – зневажл. глуха людина г’нуча, гануча, онуча – ганчірка говоре (скороде, носе, любе і под.) – го! ворить (скородить, носить, любить тощо) голодриґа – людина, легко вдягнена в холодну пору г’опалка – широка торба, підвішена до дишла, у яку кладуть коням їдло горня, горнятко – низький глиняний горщик, у якому варять їжу госельня – гусінь грабчак – домоткане смугасте рядно для покривання ліжка грамот(к)а – родинний поминальний записник з іменами покійних гранчак – склянка з товстого скла, яка має грані; гранчастий посуд громічити – ганьбити, сварити когось грушня – грушеве дерево густяк – остюки ґабза – гаман (гаманець) із грішми, пе! реважно дрібними ґавати – набридати з якимось питан! ням, докучати ґалаґан, ґалаґанка – півень, курка ве! ликої за розміром породи темно-жовтого або світло-рудого оперення ґанджувати – нарікати на щось, негар! но відгукуватися про щось ґарнеґа, ґлаба – зневажл. велика нога, ножисько ґебати – насилу йти, важко ступати ґемби – зневажл. вуста, губи ґерґун – гусак великої породи з довгою шиєю та наростами на дзьобі й на голові ґерґунка – жін. до ґерґун ґлемездати – ірон. писати поспішно і погано ґльоґати – клювати, дзьобати щось (про птицю, яка клює зерно) ґрис – висівки з крупномеленого збіжжя дві вікні (відрі, руці, сестрі) – форми двоїни, донедавна поширеної так само, які однина та множина держално – ручка заступа (лопати), вил, сапи, граблів тощо де(а)рмо – сито з рідким переплетен! ням для просівання обмолоченого зерна дітий (людий) – окремі слова, які ви! мовляють із чітким “и” на місці наголоше! ного “е” дотошний – занадто вимогливий, на! докучливий доха – шуба, півшуба, яку носили в се! лі до к-ця ХХ ст. дошкуляти – заважати, непокоїти, тур! бувати, боліти драглі – холодець, від слова “драглис! тий”, цебто який трясеться, коливається дра(я)пак – віник із гілля для замітання двору дрисля – надто рідке вариво, невдало зварене дрихлити – довго спати дубасити – бити когось жужмом – зібганий, зім’ятий одяг, зіб! раний купою, не складений завиляти – зневажл. заглядати, диви! тися задубіти – замерзнути (на смерть) заґалаґонити – дуже забруднити зазубень – частина поля, яка виступає вбік порівняно з іншими частинами заки, заки!м – поки заков’язнути – замерзнути (на смерть) закоцюбнути – замерзнути замурзати – дуже забруднити заникати – десь подіти; сховати так, що не знайти й самому запелеханий – розпатланий, із розку! йовдженим волоссям; утв. від “пелехи” заповзати – забруднити запомогтися – у значенні “мало що до! поможе” запроторити – десь подіти; сховати так, що не знайти й самому заступ – лопата для копання затула – залізний заслін (із ручкою) до печі зашпортатися – 1. Заплутатися в чо! мусь. 2. Запрацюватися зашурувати – дуже забруднити (одяг) заялозити – забруднити згоритись – насилу виконати щось зґребло – гребінь для вичісування худо! би здихатись – позбутися чогось або ко! гось неприємного, набридлого зелепуха – зелена, ще не достигла ягода злецько – зле, погано, незручно зморозити – сказати щось незрозуміле або непутнє зобачити – побачити зола – холод без морозу надворі; зябке зоритись – дивитися довго, замріяно їдло – їжа, харч для худоби їйбо!присяйбо (їйбо!присійбо) – їй-богу; присяй-Богу (від присягаю Богові) кагла, кагелка – вимурований димохід з печі чи грубки в комин, який після опа! лювання затуляють для збереження тепла кажись, вставн. сл. – здається, як на мене. Ймовірно, утв. від московинс. ка! жется казали (тато), були (бабуня) – казав (та! то), була (бабуня). Шаноблива форма мо! ви про старших калабаня – калюжа каляндра – коріандр (городня рослина) кантер – побутова вага з гачком для домашнього вжитку капа – покривало для ліжка каралі – коралі, намисто карк – хребет, рідше – спина кварта – кухоль, велика кружка кирниця – криниця ’кік’о, скі’ко, скі’ки – 1. Скільки; 2. Де! кілька кіло – кілограм (скорочена форма) кіска – великий ніж для відрізання гич! ки від буряків кливак – поганий зуб ковбаха – ніша, заглиблення біля печі для дрібного кухонного начиння ковердяка – 1. Велика, крива, незручна палиця. 2. ірон. Незграбна людина каверза – невдоволена, примхлива, ве! редлива людина корба – колесо, за допомогою якого витягують воду з криниці кулющина – конюшина куфайка – ватяна куртка комизитися – викабелюватись, вистав! ляти себе напоказ, проявляти примхи ко! кетування коперація – сільська крамниця (мага! зин); спрощене від “кооперація” корч – будь-який кущ; кущ картоплі з плодами під ним кубинський мішок – більший від мішка звичних розмірів (від слова Куба) кулко – дротик, який втикають у поро! сяче рило кульчики – сережки кумекати – розуміти ладнувати – готувати їжу, сумку; спо! ряджати в дорогу лакитки – вишукана їжа, яку селяни вживали рідко; ласощі, витребеньки лантух, вантух – великий мішок. Ком! незамівці забрали навіть порожній лантух
Мова єдина Створюймо словники говірок ріднокраю! · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лахи – зневажл. старий одяг леґейда, зневажл. – 1. Нероба. 2. Нече! пура леже(и)бока – нероба; той, хто любить лежати, а не працювати лемдзяти – погано (мало) їсти либитись – іронічно, непривітно пос! міхатись линдик – застілля, де є можливість без! платно попоїсти; від “линда” (рідке вариво з води і борошна), народжене в голодні 1930-і, досі вживається в знач. “бути на застіллі, безплатно попоїсти” ліґара – груба колода під мостом чи підлогою, до якої кріплять дошки повілно – повільно, помалу ліра – нероба; той, хто помалу, повіль! но щось робить; утв. від порівняння з му! зичним інструментом лірою, яка повільно грає ліриха – зневажл. жінка, яка повільно працює чи говорить лічокруп – скупа людина, скупердяй; той, що навіть крупу лічить лушпайка – шкірка почищених, обібра! них плодів, овочів льопа – зневажл. надто балакуча людина льошник – малий льох; яма, пристосо! вана для зберігання городини наобриднути – набриднути ляда – дверцята у стелі, хід із сіней на горище лямпа – лампа магазин – зерносклад магазинер – завідувач зерноскладом мантулити – щось робити довго, аби! як; длубатись у чомусь, часто – без успіху марва – шовковиця марикування – скарги, докори, нарі! кання марудитися – не могти заснути (про немовля) махлювати – обманювати, дурити, шахраювати меї (свеї, твеї, цею, тою), займ. моєї (своєї, твоєї, цією, тією) мерва – зіпріла солома або сіно метрика – свідоцтво про народження молодуха, молода – наречена монькатися – зволікати з чимось, від! тягувати справу, повільно працювати моньчиха – людина, яка повільно щось робить москаль – 1. Мешканець Московії (“Росії”). 2. Комаха, клоп-солдатик. 3. Північний вітер моцу(ю)ватися – мучитися, вовтузити! ся, докладати всіх сил; утворене від міць мудохатися – зволікати з чимось, від! тягувати справу, повільно працювати набамбурити – багато накидати навідлі’ – навідліг (бити не долонею, а щиколотками) наґльоґатись – наковтатися надто бага! то; напитися вволю надудлитися – занадто напитися чо! гось накалякати – погано написати накре(и)пити – набити когось накривка – те, чим накривають посудину наминати – захоплено їсти щось намiритися – зібратися щось робити наново – знову наповратитись – наполягти на чомусь, затятися, стати наполегливим нап’ялити – надягнути щось негарне, не своє або мале нарік – наступного року настренчити – налаштувати, направи! ти до когось або до певної дії нацицьник – рідковжив. бюстгальтер, ліфчик (від слова циця: груди) начовпти – добряче набити когось недохенція (комусь) – щось комусь не до вподоби невірящий – людина, яка має сумніви щодо всього нера(я)ха – зневажл. нероба, нечепура, бруднуля ничвида, нічвида – сновида, лунатик ниньки – нині ніґди – ніколи німчур, німець – мовчан, мовчун, него! вірка людина нура (йти) – стрибати у воду з головою; утворене від “занурюватися” нюняти – плакати, скаржитись; утв. від слова “нюні” (сльози) обдертуз – зневажл. обдертий, бідно одягнений обхарабати – привести до ладу, приб! рати, причепурити оперенча – бильце, спирач у дерев’яно! му чи залізному ліжку орґінія, варґонія – жоржина остолоп – телепень, дурень осьд’о, осьо – ось; утворене від “ось-део”, “ось-о” павонія – півонія (рослина) паліпандри – айстри палки – тверда заглибина, з якої росте пір’я; залишається на молодій тушці птиці паршивий – негарний, невродливий, поганий пасамуги (басамуги) – довгі смуги чого-небудь пасіювати – сваритися, гніватись пасія – 1. Лють, гнів, злоба. 2. Кохана, коханий пателник – млинець, спечений на па! тельні пелехи – розпатлане, розкуйовджене волосся перехіщини – новосілля, входини; утво! рене від слів “перехідчини”, “перехід” у но! ву оселю перше – колись, раніше (не) першина – (не) перший раз, не вперше робити щось петрати – розуміти пиндик – малий, куций одяг. пискля, писклятко – новонароджене немовля писок – 1. Обличчя. 2. Губи підґарля – підгорля, “друга борода” у товстунів підсандрика, ірон. – дівчина чи жінка у надто короткій спідниці під’южувати – спонукати до агресив! них слів чи дій пінджак, пінжак – піджак “під мисочку” – давня форма підстри! гання волосся, коротше, ніж “під макітру” піл – колишнє дерев’яне ліжко, грубо збите пісяк (пісяки) – неїстівний отруйний гриб піцик – щось мале з одягу пляцок – тонка, невдала, перепечена паляниця побабчитись – про шкіру рук (ніг), яка стала нерівною від довгого перебування у воді поклад – яйце, стулене з двох скорлуп, покладене для приманки курей, аби знали, де нестися полуднати – споживати їжу в полудень поправка – продовження застілля нас! тупного дня порати – давати їсти худобі попорати – нагодувати худобу по’тім – коротке від “поготів” (тим па! че) потурати – підтримувати, мовчки згоджуватись похаптурник – той, хто часто ходить по хатах, відвідує будь-кого без запросин пошпандьорити – піти швидко, рішуче правити – 1. Проводити релігійну службу. 2. Вимагати щось праник – дерев’яний валок для виби! вання білизни під час прання приварок – щось їстівне до бур’яну, тирси, кори придибаха – зневажл. про людину яка придибала (прийшла) прикладно, складно – наявність вдалої рими у вірші припинда – зневажл. непутяща людина, потороча присакатися – допастися до чогось смачного прихапці – щось робити поспіхом, нашвидку, уривками причепа – неутеплена прибудова біля хліва (сараю) або окрема побудова з до! щок; те саме, що шопа пришелепуватий – 1. Неврівноважена людина. 2. зневажл. Дурний пришибляний – різка людина, яка пово! диться неадекватно, робить лихо зненаць! ка пробивний – людина, яка може сама всього домогтися пробомкати – згаяти час намарне пугатись – надягати багато одягу розфітькати – розтратити рапатий, репатий – негладенький, потрісканий (про яблука, долоні); утв. від слова “порепаний” роздебендювати – багато говорити, те! ревенити ні про що роздзявляка – роззява, неуважна людина розпустити – розтринькати гроші, витратити намарне румінки – теплі дівчачі чоботи у 1950-х роках рум’янок – романець (зілля з духмяним запахом, схоже з ромашкою) сачок – піджак свіжина – свіже сало та м’ясо зі щойно заколеного кабана, свині скажина – зла, люта, скажена людина скараскатися – спекатися, позбутися чогось неприємного скількоро, кількоро – декілька скульчити – зігнути ноги скуперда, скупердяг(к)а, скупердяй(ка) – скупа людина сливня – сливове дерево сліпаки – зневажл. очі сліпати – погано бачити сліпондяка, зневажл. – людина, яка щось не помітила, недобачає слоїк – посудина зі скла з трохи звуже! ною верхньою частиною сміхолюдник – зневажл. той, з кого смі! ються люди солонешник – соняшник соховила – вила; можливо, утв. від соха і вила соша – вимощена камінням дорога (від шосе) спитлювати – тонко змолоти борошно справунки – з’ясовування стосунків (рідше – справи) стельмашня – столярна майстерня степір’я – молоде пір’я цибулі або час! нику стовпчик – строфа у вірші (зазвичай 4 рядки) страхнути – підсохнути частково, зверху (про путівець після дощу) сушина – сушена садовина (фрукти) сюдою – цією (дорогою) тудою – тією (дорогою) кудою? – якою дорогою? сьо’дні – сьогодні тамечки – там тутечки (тут’а) – тут тапчан – колишнє дерев’яне ліжко, грубо збите тарадайка – зневажл. старий або пола! маний транспорт твердолобий – людина, яка не розуміє чогось; уперта людина темняжити – мучити когось довгим триманням, очікуванням тинькувати – мастити глиною частину стіни, яка обсипалась теперечки, тепера – тепер тиндю!риндю – іронічна відповідь на щось нікчемне, нікудишнє тік’о, тік’и!но, тік’и!що – тільки-но, лише зараз; щойно; лишень топіро – допіру, щойно, тільки що; утв. від до цих пір або тепер тра’, тре’ – коротке від треба (потріб! но) третя хата – найбільша кімната в ха! ті, світлиця тринькати – тратити гроші чи щось ін! ше без потреби, занадто трійка – отрута турок нумерований – нерозумна люди! на або така, яка чогось не розуміє тюпком – скоро, підтюпцем, швидко йти; утв. від тюпати, тюпки тягота – фізична або моральна важ! кість тязьо, тяжечко – зменш. тяжко, важко (бідкання) фаєрка – у кухонній плиті чавунне кільце, яке знімається фанаберики – фанаберія: дивацтво, чванливість, витівки, примхи ф(х)армазон – неохайна, брудна люди! на фастриґувати – тимчасово зшивати тканину вручну фінтіф(к)люшки – дрібниці, непотріб фітькати – бездумно і скоро тратити гроші фіца – легковажна, несерйозна людина (частіше – про жінку) фурман – візник ф(х)урманка – поїздка фурою як про! мисел; утв. від слова “фурман” хармани плести – говорити багато, ви! гадувати те, чого не було хима грає в грудях – шум у легенях при диханні під час хвороби хлястик – короткий пасок, пришитий ззаду (упоперек) двома ґудзиками хмолостати – бити різко, сильно, дов! го ходовий – часто вживаний, улюблений (про річ) хопта – городня трава, бур’ян хучі, хутчіше – швидше, скоріше цвонцик – статевий орган хлопчика цідилок – цідилко (марлева тканина для проціджування молока) чалапа – слід ступні; іноді ступня; ут! ворене від “чалапати” (йти) чапіти – зневажл. довго стояти часничок – нарциси чванитися – хизуватися чимось чванька – людина, яка хизується чи! мось, чваниться чорньоха – черешня або шовковиця, яка родить чорні ягоди шалик – зменш. шарфик, зменшене від шаль шалівка – тонкі дошки для обшивки стін, стелі, покриття дахів тощо шарувати (бараболю) – полоти (кар! топлю) шкарбуни – старе взуття шкелко – скельце шкіритися – зневажл. сміятися шкло – скло шклити – склити шкурлат – 1. Погано вгодована худоба. 2. Низькоякісне сало або м’ясо шмаровидло – мастило з нафтових від! ходів для воза: мазут, дьоготь шмаття – одяг (білизна), попраний або скинутий до прання шнарити – шукати щось шопа – дерев’яна прибудова до хліва (сараю) або окрема будівля шпортати – вибирати з-під корча біль! шу молоду картоплю штикульгати – шкутильгати на хвору або коротшу ногу чи лапу штири – чотири штурпак – зневажл. незнайко, тупак шухля – широка квадратна лопата для сміття, гною тощо шушварки – недоїдки; непотріб юшити – текти, сильно йти (про кров) яґруст, яґрест – аґрус яливка – ялова телиця японка – літня сукня без рукавів, яка була модною в 1960–70 рр.
Просвітянський клуб · “Фільм був успішним – збори у 5 разів перевищили витрати на зйомки”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Історія українського кіно: що ми знаємо про це?

Зустріч розмовного клубу української мови Січеславської “Просвіти” відбулася у форматі кіноклубу. Перший кінематографічний сеанс у Катеринославі відбувся 24 квітня 1897 р., через півтора року після показу братів Люм’єрів у Гранд-кафе на бульварі Капуцинів у Парижі в грудні 1895 р. А 1906 року в місті з’явився перший “електро-оригінал-біоскоп”, тобто цілий кінотеатр! Учасники розмови дізналися історію першого ігрового фільму Січеславщини. Йдеться про піонера українського кіно, уродженця Катеринослава, діяча Січеславської “Просвіти” – Данила Сахненка. Захід модерувала січеславська просвітянка Ірина Годованець, координаторка курсів української мови та ведуча кіноблогу. Ірина ГОДОВАНЕЦЬ, м. Дніпро Радянська пропагандистська машина одним порухом руки “знищила” все, що було, і відлік українського кіно вівся з 1919 року. Однак існують аргументи на противагу цьому. Йосип Тимченко – першовідкривач українського кіно Влітку 1893 року (за два роки до відкриття братів Люм’єрів) разом із фізиком М. Любимовим розробив скачковий механізм “слимак”, який було використано для удосконалення стробоскопу. Принцип дії цього механізму став основою для нового апарату “кінескопу”, у створенні якого брав участь винахідник Михайло Фрейденберг. А вже в листопаді в одеському готелі “Франція” (на розі вул. Дерибасівської та Колодязного провулку) відбулася публічна демонстрація двох кінофільмів, знятих “кінескопом” на Одеському іподромі: “Вершник” та “Метальник списа”. У січні 1894 року на IX з’їзді дослідників природи та лікарів Російської імперії Й. Тимченко за допомогою свого апарату демонстрував зображення на екрані. Учасники з’їзду схвально сприйняли апарат Тимченка й висловили подяку винахіднику. Це сталося за рік до появи комерційного кінематографу в Західній Європі. Таким чином Йосип Тимченко випередив західноєвропейських винахідників, серед яких і Люм’єри. Але його апарат ніколи не був запатентований. “Кінескоп” Й. Тимченка досі зберігається в запасниках Політехнічного музею в Москві. Історія кіно у Дніпрі Перший кінематографічний сеанс у Катеринославі відбувся 24 квітня 1897 р., через півтора року після показу братів Люм’єрів у Ґранд-кафе на бульварі Капуцинів у Парижі в грудні 1895 р, це саме тоді глядачі познайомилися з новим видом мистецтва на батьківщині нової музи – у Франції. А 1906 року у місті з’явився перший “електро-оригінал-біоскоп”, який привіз німецький кіно-бізнесмен Зайлер, і тоді ж відкрито так званий кінотеатр. Біоскоп Зайлера 1906 рік. Кінотеатр у той час називали і “біографом”, і “кінематографом”, і “сінематографом”, і “біоскопом”. Було побудовано на розі Фабричної і Проспекта, тобто на розі сучасної вулиці Столярова і просп. Дмитра Яворницького, навпроти колишнього кінотеатру “Родина”. І ось почалися сеанси. Зайлер, ясна річ, зберігав таємницю роботи паризького “чудо-апарата” і працював на ньому сам. Однак крутити сеанс за сеансом ручку апарата було йому не під силу, і він, згадавши про кмітливого працівника (ще з будівництва) на ім’я Данько, взяв його в кінобудку бодай частково виконувати замість себе цю непросту роботу. Як писала 11 січня 1911 року катеринославська газета “Русская правда”: “Біоскоп Зайлера для любителів рухомої фотографії дає так багато цікавих картин всілякого роду: історичних, побутових, комічних та видовищних, що його відвідини доставляють велику втіху любителям. Деякі картини такі гарні, що їх можна дивитися не втомившись по декілька разів. Ставлять часом в один сеанс по дві, а часом і по три історичних картини. Так, ставили “Антоніо Фоскаріні, улюбленця сатрапа”, балет-жарт, дитячий каприз з часів Людовика XV. Всі три картини історичні. Завдяки чисто німецькій акуратності і добросовісному ставленню до публіки, антракти скорочені до мінімуму. Цікавий вибір картин стає цілком зрозумілий, оскільки на чолі цієї справи стоїть п. Гензель, людина інтелігентна, яка раніш була співробітником німецьких газет. Побажаємо йому і надалі повного успіху в справах. Біоскоп відвідує дуже багато публіки, тим більш, що за ціною він доступніший інших кінематографів”. Данило Сахненко – піонер українського кіно Данило Федорович Сахненко – хлопець з Мандриківки, народився в 1875 р. Вже через півроку після початку роботи у Зайлера Сахненко був призначений кіномеханіком, бо “навчився перезаряджати апарат удвічі швидше, ніж це виходило в хазяїна”, як пише просвітянин Микола Чабан. Одного разу наприкінці сеансу кіноапарат перестав працювати, але Сахненко не розгубився, повністю розібрав його, випиляв терпугом нову деталь замість зламаної, вставив її на своє місце, склав усі разом і пригвинтив усе на своє місце. І апарат запрацював, мабуть, навіть краще, ніж до поломки. Після цього Зайлер підвищив Сахненка до старшого механіка. У 1908–1911 роках Данило Сахненко працює хронікером французької фірми “Пате”, акціонерного товариства “А. Ханжонков и К°”. Історик кіно Володимир Міславський пише: “26 грудня 1908 року кінооператор Данило Сахненко здійснює в Катеринославі кінозйомку свого першого хронікального фільму “Перший випадок холери в нашому місті”. У ті часи в Парижі розквітало велике кінопідприємство “Брати Пате й К°”. Його популярність підсилював регулярний випуск кіножурналу під девізом: “Патежурнал все бачить, все знає!”. А для того, щоб кіножурнал дійсно все бачив і все знав, він мав потребу у великій кількості кінокореспондентів, ним і став Сахненко. У 1908 р. Данько одержав від представника французької фірми знімальний апарат і декілька коробок кіноплівки, а також настанови і практичні поради. А вже згодом отримав повідомлення від фірми “Пате”: “Вартість надісланого за минулий рік матеріалу покриває вартість кіноапарата, тож відтепер апарат переходить у власність кореспондента”. Саме цей апарат і став внеском Сахненка в справу акціонерного товариства. Пайовики, вкладаючи в справу своє майно й гроші, не без підстав сподівалися швидко розбагатіти. Вони вірили в “золоті руки” мандриківського парубка Данила Сахненка, кореспондента фірми “Пате”. Таким чином Сахненко та його партнери заснували перше в Катеринославі кіновиробництво, перше кінопідприємство в Україні – кіноательє “Родина”, або ще зустрічається назва “Південноросійське сінематографічне акціонерне товариство Сахненко, Щетинін і К0”. А ветеран українського кіно Арнольд Кордюм про це зазначав: “Перше кінопідприємство на Україні було створене в Катеринославі і звалося воно “Южнорусское синематографическое акционерное общество Сахненко, Щетинин и К°” (“Крізь кінооб’єктив часу. Спогади ветеранів українського кіно”. – К.: Мистецтво, 1970. – C. 18). Перший український ігровий повнометражний фільм “Запорозька Січ” Відомо, що за роки життя Данило Сахненко знімав і фінансово провальні фільми про українську минувшину, і другосортні комедії, і агітки часів Першої світової війни. Сахненко зняв фільми-хроніки “По Дніпру” (1910), “Грандіозні дніпровські пороги” (1911). Влітку 1911 року під час гастролей театру Миколи Садовського в Катеринославі кінооператор зафіксував на кіноплівку найкращі постановки трупи: п’єси “Наймичка” Івана Карпенко-Карого з Любов’ю Ліницькою та “Наталка Полтавка” Івана Котляревського з Марією Заньковецькою у головній ролі. Відомо, що в 1912 р. Д. Сахненко зняв художній фільм “Любов Андрія” (за “Тарасом Бульбою” Миколи Гоголя), 1913 р. – художній фільм “Мазепа” (за поемою Олександра Пушкіна “Полтава”), 1914 р. – екранізацію п’єси Михайла Старицького “Богдан Хмельницький”. Із загалом 23-х знятих фільмів повністю зберігся лише один – драма “Умер бедняга в больнице военной” (1916), яку Сахненко знімав як оператор. Оригінал фільму зберігається в архіві кінофотодокументів у м. красногорськ (московська область, рф). Проте існує ймовірність, що копію було повернуто до Дніпра. У січні 1912 року відбулася прем’єра першого ігрового повнометражного українського фільму “Запорізька Січ”. Зйомки ж відбувалися з осені 1911 р. 24 вересня 1911 року катеринославський часопис “Дніпрові хвилі”, а 30-го вересня київський тижневик “Засів” сповістив: “Відома кінематографічна фірма братів Пате хоче випустити картину “Напад татар на Запорізьку Січ”. “Щоб ся картина мала справжній вигляд, фірма хоче улаштувать показний бій на березі Дніпра, на місці бувшої Січі. З сею метою агенти фірми робили досліди Дніпра на всьому протязі між Олександрівським (Запоріжжям) і Катеринославом (Дніпром) і спинились на Лоцманській Каменці, як найбільше підхожому місці. На березі Дніпра на швидку будуються курінь, хати і т. инш. Мало не половину селян села запрошено для участі “в бою”; для всіх, що візьмуть участь “в бою”, фірма зшила відповідні вбрання. Бій сей мав бути 14 вересня”, – йшлося в матеріалі. Музей історії лоцманів дніпровських порогів: “50-тихвилинна стрічка розповідає про подвиги запорізьких козаків і кошового Івана Сірка, що захищали Україну від татар і турків. Фільм знімали за участі пів тисячі чоловік-жителів Лоцманської Кам’янки. Консультантом знімальної групи виступав історик Дмитро Іванович Яворницький. Фільм розтиражували в понад 20 копіях”. Яворницький нібито відвів Сахненка до місцевого українського мільйонера і колекціонера Володимира Хрінникова, аби той позичив колекційне вбрання і зброю для зйомок (зі статті Івана Шаповала “Кіно про запорожців” у журналі “Борисфен”, 1995, № 9). А декоратор фільму Єлисей Шаплик був активний просвітянин, про що не забував підкреслювати його пасинок Арнольд Кордюм (саме завдяки якому збереглося чимало інформації – таких цінних спогадів). Демонстрування картини супроводжувалося оркестром музики під керівництвом Векслера- Стрижевського, як зазначали афіші того часу. Фільм був успішним – збори у 5 разів перевищили витрати на зйомки. На жаль, наразі жодної збереженої копії фільму немає, лише кілька уцілілих кадрів. Пам’ять про Данила Сахненка У Дніпрі встановлено меморіальну дошку на приміщенні колишнього кінотеатру “Родина”, що на просп. Дмитра Яворницького. У 2012 році здійснено театралізовану реконструкцію фільму Данила Сахненка “Запорозька Січ” – за ініціативи Валентини Слободи. А у 2015 році – до 140-ї річниці від дня народження Д. Сахненка – створено документальний фільм “Данило Сахненко” (режисер – Ігор Родіонов), що повниться спогадами про зйомки “Запорозької Січі” у 1911 році та непрості колізії у житті українського кінематографіста.
Арт"калейдоскоп “Ми сильні, коли об’єднані”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

10 тисяч євро на Музей Української Вишиванки

Україна вперше перемогла в найпрестижнішому європейському конкурсі культурної спадщини European Herita- ge Awards / Europa Nostra Awards (серед конкурсантів – представники понад 30 європейських країн). Леся ВОРОНЮК, засновниця Всесвітнього дня вишиванки, м. Чернівці Веземо з Праги в Україну перемогу в номінації “Залучення громадян та підвищення обізнаності”, а також приз глядацьких симпатій – Public Choice Award та 10 тисяч євро на Музей Української Вишиванки. Це саме той приз, який ми виграли спільно – кожним голосом. Наша перемога – результат понад 15- річної роботи однодумців: Олександра Ткачука, Михайла Павлюка, Оксани Добржанської, Романа Клічука, Сергія Бостана, Ірини Мітнович, Валентина Грінберга, Таїси Паращук, Олександра Юркова, “Вишивки в одязі видатних українців”, “Батьківської Хати”, Оксани Муравлевої, Оксани Полонець, Юлії Паук та друзів-колег-майстрів, котрі часто всупереч, а не завдяки натхненно і відповідально робили свою роботу. Дякую за внесок кожного. Ця перемога – приклад того, наскільки Едуард ОВЧАРЕНКО “Життя P.S.” – вистава за автобіографічною книжкою ветеранки російсько-української війни Валерії Бурлакової. Після смерті близької людини, українського воїна, жінка-військовослужбовець, щоб не покінчити життя самогубством, починає писати щоденники, в яких передає свої думки та переживання протягом сорока днів. Вистава про двох людей, про кохання, смерть і війну, війну, яка руйнує все. В ній – бойові дії очима жінки, яка на лінії фронту знайшла кохану людину. Глядач має змогу познайомитися з правдою про війну крізь призму спогадів Валерії. І як спогади інколи схожі на сон, так і репрезентована дійсність нагадує життя уві сні, де головна героїня знає все, що їй доведеться пережити, але не може відвернути неминучість подій. “Сюжет вистави, яку створили Ольга Анненко (сценічна редакція), Назар Павлик (режисер), Наталя Тарасенко (сценографія), актори Мар’яна Кучма – Лєра та Олесь Федорченко – Морячок (військове прізвисько) відбувається на межі справжнього та нереального, це наче сон, що повністю захоплює серце і розум авдиторії, – пише про виставу грузинський театральний критик Маками сильні, коли об’єднані. Вишиванка єднає українців, а відтепер – і весь цивілізований світ. Це одна з перемог перед головною – Перемогою України у війні.
Арт"калейдоскоп “Ми сильні, коли об’єднані”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Високе мистецтво під звуки сирен

Ярослава РІЗНИКОВА, м. Одеса До кінця вересня триватиме VII Міжнародний фестиваль мистецтв “Оксамитовий сезон в Одеській опері”. Нинішнього повномасштабновоєнного року його акцент – “Мистецтво перемоги” (“Thе art of Victory”). Відкрився нинішній фестивальний сезон світовою прем’єрою опери “Катерина” – масштабної, глибоко філософічної вистави, реалізованої колективом Одеського національного театру опери та балету попри всі загрози воєнного часу. Над її створенням працювала потужна команда – талановиті актори й музиканти, художник Ігор Анисенко, хореограф Олексій Скляренко, головний диригент В’ячеслав Чернухо-Воліч, лібрето й музику написав відомий український композитор, випускник одеської консерваторії Олександр Родін, постановочний процес тримався на потужній творчій енергії режисерки Оксани Тараненко, а ініціаторкою та художньою керівницею проєкту виступила гендиректор театру Надія Бабіч. Емоційна драматичність матеріалу Т. Шевченка, використана для написання лібрето, підсилена прекрасною музикою в усьому її мелодійному багатстві й фактурно-оркестровому різноманітті, з першої хвилини захопили увагу глядача. Глибини та характерної ритмічності дійству додали високопрофесійна робота зі світлом і відео, хореографічна складова, розгорнуті хорові сцени. Вдалу сценографію підкреслили вишукані костюмні рішення. На сцені витворювалась справжня магія української автентики, далека від горезвісної “шароварщини”. Це досягалось як зануренням глядачів у плетиво звукових, фактурних, колористичних образів, так і вдалим включенням у сюжет елементів українських народних обрядів, а також авторським зверненням до усталених народних символів – калина, дім, колиска, мавка, сонце, завірюха, Смерть, криниця тощо. Композитор, розвиваючи сюжетну лінію, ніби “нанизав” та взаємодоповнив звучанням народних інструментів елементи архаїчних, традиційних і сучасних музичних форм, а хор вокально і драматично наповнив простір сцени життям. Надзвичайною плідною стала ідея використати героїв класичного народного новорічного вертепу (Смерть, Чорт, Відьма, Циган, Шинкарка, Янгол та лірник Перебендя) для розповіді історії головної героїні. Вони з’явились на сцені з першої хвилини й залишились присутніми протягом всієї вистави, підсилюючи її афористичність. Актуальні та майстерно продумані мізансцени з російським військом – дикою, агресивною, п’яною сірою солдатською масою, позбавленою індивідуальності. При цьому, на мою думку, сам образ москаля Івана, особливо в першому акті, потребував більш чіткої артикуляції. Все ж сенсові паралелі літературного, музичного й візуального тримали глядачів в емоційному напруженні, а фінальна хорова акапельна сцена цієї якісно і талановито поставленої опери була сприйнята багатьма зі сльозами на очах. Мабуть, через трагічну долю української дівчини Катерини глядачі змогли розгледіти щось більш узагальнене і глобальне – лихо довірливого українського народу, зрозуміти, що боротьба “свого” й “чужого” розгортається не лише на рівні окремих персонажів (Катерина – Іван, “чорнобриві” – “москалі”). Це протистояння відбувається у сфері онтологічній – як конфлікт добра і зла, життя і смерті, Бога й Диявола. Відбувається як у душах людей, так і в суспільстві загалом. Під час відкриття мистецького фестивалю “Оксамитовий сезон в Одеській опері. Мистецтво перемоги” міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко висловив подяку та повагу Збройним силам України. Бо саме завдяки нашим захисникам глядачі у період великої російсько-української війни мають можливість бути свідками історичної події – прем’єри конкурентоздатної опери “Катерина” українською мовою українського композитора за сюжетом Шевченкової поеми.
Арт"калейдоскоп “Ми сильні, коли об’єднані”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Щоденник після смерті

На новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки показали виставу Національного українського академічного театру імені Марії Заньковецької (Львів) “Життя P.S.”. Цю виставу кияни мали побачити ще 26 лютого, але на заваді стала війна. ВАСАДЗЕ. – Під час виступу акторів емоції застряють у горлі, душать, а вихор екзистенційних думок не дає відпочити. В Україні йде війна. Гинуть люди, гинуть діти, ті, хто повинен продовжувати життя людства. Весь цивілізований світ проти цієї війни, але…” Кілька слів про виконавців вистави. Мар’яна КУЧМА закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка за спеціальністю “актор драматичного театру і кіно”. Серед її педагогів були народні артисти України Богдан Козак та Григорій Шумейко. У театрі зіграла понад 60 ролей. Працює з дітьми, веде курс “Дикція і гармонія”. – Особисто для себе шукала моновиставу про життя жінок в АТО, – згадує Мар’яна. – Мене цікавило, як жінка поводиться і яке у неї життя в цих умовах. Побачила документальний фільм “Невидимий батальйон”. Писала всім дівчатам, які були в цьому батальйоні. Одна з них відправила мене до Валерії Бурлакової, і та відразу надіслала мені свою книжку. Це щоденник сорока днів після того, як загинув її коханий Толик. Коли прочитала книжку, то зрозуміла, що це тема, яку шукала: любов і втрата коханої людини. Під час репетицій я постійно тримала зв’язок з авторкою, спілкувалася з учасницями бойових дій, ознайомлювалася з їхньою інформацією, вивчала зброю, аби ввести себе у стан героїні, її атмосферу. Це реальна історія, яка відбувається тут і тепер. Повномасштабна війна з Росією для мене почалася у 2016 році. Воював мій батько, і я знала, що таке війна. А події 24 лютого не здивували, хоча, звісно, це значно масштабніша агресія... Сама ж вистава протягом останніх пів року набула ще більшої актуальності, стала чутливішою. Коли я кажу, що в моїй країні йде війна, то ці слова набувають іншого змісту. Ми їздили з виставою до Івано-Франківська, де була присутня мама прототипу героїні. З фестивалю в Грузії ми привезли нагороду “За кращий акторський ансамбль”. Грузини сприйняли виставу тепло, не став на заваді мовний бар’єр. Ця тема їм близька, вони пережили свій біль і втрати через агресію росіян. Тішуся, що мій партнер по сцені Олесь Федорченко після ДТП зміг повернутися на сцену. Під час репетицій цієї вистави він ледве тримався на ногах, а сьогодні ідеально рухається по сцені, грає і в інших спектаклях театру. Під час роботи над декораціями Наталя Тарасенко використала малюнки з щоденника Валерії Бурлакової. А ящик як декорацію на сцені привезли учасники АТО, він справді простріляний. Олесь ФЕДОРЧЕНКО працював журналістом, згодом закінчив факультет культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка, керівник курсу – народна артистка України Таїсія Литвиненко. З 2012 року – актор Національного театру імені Марії Заньковецької, в якому зіграв понад 40 ролей. У зв’язку з пережитою аварією в його творчості була довга пауза. Вперше після реабілітації вийшов на сцену у виставі “Життя P.S.”. – Перед тим, як працювати над своїм образом, перечитав щоденники Валерії Бурлакової, – продовжує розмову Олесь. – Передивлявся світлини, через спільних знайомих намагався дізнатися, яким був мій герой – веселим чи сумним. На жаль, цей хлопець вже небіжчик. Найважче було грати в Івано-Франківську. Під час фіналу чув, як в залі гірко плаче жінка. Коли ми працювали над виставою, мені допоміг той нелегкий досвід, який я здобув під час лікування після ДТП. Поруч лежали хлопці, у яких боліли душа й тіло. До того і сам навчився грати біль. Щоразу під час вистави відкривається рана нашого народу. А відколи почалася війна, ця рана стала відкриватися ще глибше. Мене ж, молодого тата, найбільше ранить число загиблих дітей. Це просто жахливо. Важливо, що на сцені ми граємо “очі в очі”, живемо, як єдине ціле. Дякую за це Мар’яні. Зізнаюся, що коли починалася робота над виставою, то в мене були сумніви, чи вдасться, і Мар’яна мене підтримала. Ми розуміємо, що нині вистава стала для людей ще потрібнішою, ніж до початку повномасштабної війни.
16 Національний спадок · “Невже така виставка комусь заважатиме, якщо протримається місяць або два?” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Всенаціональна сенсація від Марії Примаченко Чому без преференцій у “єдиних новинах”? І чому лиш на чотири дні...

Микола ТИМОШИК, журналіст Наважусь ствердити: на небувалій хвилі піднесення уваги світу до України, що вже піднімається на очах, про цю не пізнану вдома Велику Українку писатимуть книги, видаватимуть альбоми майстровиті на слово автори-чужинці. А до її музею в Іванкові шикуватиметься черга туристичних автобусів із різноманітними латиноозначувальними номерами. Переконаний: охочих доторкнутися до ще не пізнаного в себе вдома генія-самородка із поліського села Болотня буде не менше, ніж нині до музеїв Ваг Гога в Амстердамі чи Пікассо в Барселоні. І всі вони пробуватимуть розгадати, як неповторну усмішку Джоконди з паризького Лувра, енергетику її дивних полотен, із яких незримо й невідчутно перетікає в душу кожного небайдужого споглядальника таїна генокоду ніким і ніколи невпокореного українства. Нині є привід про це сказати, бо в Українському домі (Київ) відкрилася виставка з промовистою назвою “Марія Примаченко. Врятоване”. Це направду сенсація загальнонаціонального рівня – предивна, одухотворююча, позначена Небесним Знаменням: із палаючого від бомбування рашистськими виродками краєзнавчого музею в Іванкові небайдужі мешканці містечка, ризикуючи життям, винесли і переховували в надійному місці упродовж довгих тижнів березневої окупації усі 14 досі не бачених загалом картин Марії Примаченко! І ось тепер ці порятовані від справжніх звірів-хижаків картини пішли в мандри Україною. Щоб наповнити наші зачерствілі серця неймовірним казковим світом. У цьому світі з прадавніх часів від працьовитих і майстровитих, добротворчих у помислах і діях рук українців рідна земля-годувальниця буяє предивним квітом і щедрими ужинками. А поряд мирно сусідують увічнені нашими пращурами в казках і легендах не менш предивні звірі та птахи. З божественної уяви майстрині-художниці Ваня коня поїв постають вони перед нами в неземних формах – з крилами, хвацькими гривами, баскими ратицями, коронами, іншими незвичними прикрасами і кольорами. Усі вони ніби напоєні таїною й чарами природи, наділені добротою, здатні поклонитися, притулитися і добрій людині, і кожній чарівній квітці. Кожен на цих заворожуючих уяву картинах бачить своє. Але, переконаний, що так само кожен виходить за поріг виставки іншим. Щось відчутно поселяється в душі після уявного доторку до того чи того сюжету, щось світле і обнадійливе вивищує тебе над задавненою буденністю і новочасними спопеляючими серце тривогами. Що ж до моїх особистих вражень від спілкування з порятованими волею з Небес і мужністю місцевих сміливців-патріотів картинами, то немає жодної, яка б не запала в душу. Але найбільше, за змістом і назвами, мені імпонують такі. На початку – картини із сюжетними фрагментами щемкого українознавства: “Петрик пшеницю волочить”, “Ваня коня поїв”, “Добра каша з молоком, добре жити з козаком”, “Попугайка годує свого рибіонка”, “Дару хліб і сіль Іванкову на 400-річчя”, “Орина жито жне. Вовк торбу краде”. Назви неповторні, влучні, промовисті. Адже їх придумувала сама художниця. Окремо про картини з філософічними загадками українства в контексті всесвіту: “Коник-Горбунок”, “Вогненний дракон”, “Казковий півник”, “Танцюристи” (гусак і пава). І, звичайно ж, досі не бачений шедевр – “Коронований баран”. Багато сучасних високопосадовців (від тих, хто на Печерську, й до менших за розмірами володарів-тимчасовиків державницьких кабінетів у краях) могли, якби прийшли сюди, упізнати в цьому потряс-ному образі самих себе… Повертаюсь у реальність. І відчуваю, як непокоять душу, мов колючі цвяхи в живій деревині, кілька неминучих питань. Запитання до керівників нашої знекровленої, знелюденої і зденаціоналізованої журналістики. Чому ЦЕ не стало топовою новиною для всіх всенаціональних медіа? Чому активно тиражовані з вуст перефарбованих журналістів із “єдиних новин” цілодобові стрічки чи не всіх інформаційних порталів знову переповнені пустими сентенціями про особисте життя наших не завжди патріотичних і порядних співаків та співачок, про їхні вбрання, вислови, дачі, розлучення та сімейні розборки? Чому немає преференцій до справж- Орина жито жне. Вовк торбу краде. А зозуля кує Авторка ньої (а не лише примітивно-убогої попсової) культури, що творить, стверджує, захищає, представляє націю, про її носіїв, оберегів? Запитання до організаторів виставки (а це передусім Київська ОДА і дирекція Українського дому). Чому для цього знакового заходу відведено лише 4 (чотири) дні? Невже ті просторі, давно порожні і обезлюднені площі так званого УкрДому, де й досі не вивітрено компартійний дух, вже заангажовані для чогось іншого? Невже така виставка комусь заважатиме, якщо протримається місяць або два? Незначна вартість квитка (50 грн) дала б змогу зібрати більшу суму на відбудову спаленого рашистськими обезкультуреними дикунами будинку-музею в Іванкові. Адже в перший день тут яблуку не було де впасти. І коли брав квиток, вистояв таки чергу до касового столика. Хтось у нашому чи не всуціль зденаціоналізованому Міністерстві культури на чолі з таким же міністром Ткаченком – затятим захищальником булгаковців та їхнього “російського світу” – здатен дати відповідь? Може, з більш патріотичного владного київського дому на Хрещатику є інший погляд на цю направду соціально значущу справу? Запрошуємо!
16 Національний спадок · “Невже така виставка комусь заважатиме, якщо протримається місяць або два?” · с. 16сторінка оригіналу ↗

29 вересня 2022 року о 16.00 в Національному музеї літератури України (вул. Б. Хмельницького, 11) відбудеться церемонія вручення Народної премії імені Т. Г. Шевченка художнику Олександру Мельнику, поетові Богдану Томенчуку, вченому та публіцисту Георгію Філіпчуку.

Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Національний спадок · “Невже така виставка комусь заважатиме, якщо протримається місяць або два?” · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
16 Національний спадок · “Невже така виставка комусь заважатиме, якщо протримається місяць або два?” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Запрошуємо вас стати учасниками цієї події!

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279 39 55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279 41 46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Емблема «Просвіта»Просвітянин