Музи не мовчать · “Хоча випустити війну з серця не вдасться, однак зарядити дух можна”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Культурний день у великому Місті
Слово Просвіти, №34 за 2022 рік
Наші дні просякнуті війною, а війна – життям. У цьому переплавленому, як магма, світі ми не здаємося. Культура стає потребою не просто вижити, а жити повнокровно. Гострий біль втрат народжує нове мистецтво. Україна, і з нею Київ, вибухнула культурним життям із всесильним бажанням бути і утверджуватися. І якщо Бог посилає золотий недільний день, то прожити його варто в райському Місті.
Галина ДАЦЮК, журналістка
21–25 вересня в Українському Домі тривала виставка “Марія Примаченко. Врятоване” – 14 вцілілих картин. Російська бомба знищила меморіальний музей всесвітньовідомої художниці з Болотні Іванківського району. Проте місцевим селянам вдалося врятували з полум’я деякі Маріїні шедеври. І от вони в Києві, лише на чотири дні. Мало! Черга на виставку – аж з Європейської площі – діти, молодь, літні люди. Врятовані твори захоплюють талантом, українством, які увиразнюють нас на культурній мапі світу. Образи художниці неповторні й софійні. “Добра каша з молоком, добре жити з козаком”, “Орина жито жне. Вовк в торбу кладе”, “Казковий півник” – тут щире і непідробне українське буття. Маріїна краса рятує і зцілює нас, зміцнює віру у нашу незнищенність. Багато культурних подій нині позначені маркерами самоідентифікації. Ми реагуємо на мистецтво з емоцією, у стократ сильнішою за “мирну”. – Кожна подія в культурному житті України тепер сприймається геть інакше, ніж до війни. Вони жадані, обнадійливі, – розповідає письменниця, лавреатка премії імені Лесі Українки Зірка Мензатюк, яка побувала на відкритті виставки старовинних рушників у Національній бібліотеці України для дітей. – Тепер ці рушники сприймаєш не просто як гарну оздобу. Це те, за що ми воюємо. Це наша ідентичність, яку хоче знищити ворог. У перші місяці Великої війни театри, кінотеатри, музеї столиці не працювали. Але сьогодні культурне життя повнокровне: відчинені театри, йдуть вистави. Більшість культурних заходів спрямовані на збір коштів для ЗСУ. Хіба що у залах менше глядачів, бо їх розраховують на кількість місць в укриттях на випадок повітряних тривог. Однак у Києві є дні без сирен. І хоча випустити війну з серця не вдасться, однак зарядити дух можна. Евакуйовані театральні трупи з Сіверськодонецька, Маріуполя, а ще раніше з Донецька, Луганська ставлять нові вистави у Львові, Івано-Франківську, Ужгороді, Мукачеві, Чернівцях, куди переїхала частина акторів. Нещодавно артисти театру авторської п’єси, які виїхали з Маріуполя до окупації, зіграли у Києві виставу “Обличчя кольору війни”. Прекрасне приміщення Театру в Маріуполі дотла зруйнували рашисти, але зберігся творчий потенціал театру, бажання творити. Для того, щоб у 150-й раз вийти на сцену Національного драматичного театру імені Івана Франка у моновиставі “Момент кохання”, народний артист України Євген Нищук приїхав із фронту. Голос Майданів, Революції Гідності, міністр культури України 2014–16 і 2017–19 рр. він у перші дні повномасштабної війни знайшов добровольче формування, почавши фронтову діяльність. На три місяці разом з іншими був зупинений Театр Франка. Перші вистави почали грати наприкінці травня. Євген, тим часом, опинився на півдні України і, щоб виконувати бойові завдання на передовій, підписав контракт із ЗСУ. Тепер він поєднує службу у війську і служіння в Театрі Франка. Командування розуміє, що треба боронити і культурний фронт, тому актора на кілька днів відпускають у Київ. Щасливці могли побачити Євгена Нищука у виставі “Момент кохання” за творами Володимира Винниченка. Сюжет моновистави суголосний часу. Актор вважає, що “жанр моновистави – це здача крові”, вона виснажливіша, аніж тригодинні вистави, скажімо, “Фігаро”, “Три товариші”, чи “Ерік ХІV”. Але якщо п’єса грається 150-й раз, значить, вистава жива. Тепер на тлі звільнених героїв “Азовсталі”, які повернулися з полону, вона просто резонує. Коли азовці кажуть: “Нас помістили в одиночні камери, ми не мали можливості почути жодного людського слова”, то це текст із вистави. Наприкінці п’єси введено цитату, якої раніше не було, стосовно “Азову”, з уривком пісні Святослава Вакарчука “Місто Марії” як присвята всім ге-
“Otvetka@ua” на краківській сцені роям. Все це дає наснагу, підживлює стійкість і тих, хто приходить у зал, і митців. Тим часом, Україна гідно вшанувала 150-річчя уславленої оперної співачки Соломії Крушельницької. Основні заходи відбувалися у Львові. У день народження Соломії відбувся грандіозний гала-концерт “Соломія. Brava!” Наприкінці його режисер, гендиректор і художній керівник Львівської національної опери Василь Вовкун повідомив, що трансляцію наживо дивилися на всіх континентах у десяти країнах світу. І навів кілька відгуків: “Те, що ви робите, українці, під час такої страшної війни, – це неймовірно, це приголомшливо!” Так, цей ювілей стане ще одним зразком утвердження українства в світі, про що ні на мить не забувала Соломія, де б не виступала... У програмі на два відділення, які, на щастя, не переривалися через повітряну тривогу й не треба було спускатися у бомбосховище, прозвучали фрагменти з опер “Мадам Баттерфляй” та “Манон Лєско” Дж. Пуччіні, “Фаворитка” Г. Доніцетті (у якій дебютувала Крушельницька), “Кармен” Ж. Бізе, “Фауст” Ш. Гуно, “Саломея” Р. Штрауса, “Трубадур”, “Ернані”, “Отелло” Дж. Верді, “Тангойзер”, “Лоенґрін” Р. Ваґнера. Почалося дійство виконанням гімнів України та Італії під керуванням зіркового гостя, італійського маестро Альберто Веронезі, художнього та музичного директора міжнародного фестивалю Джакомо Пуччіні в Торре-дель-Лаго. Він співпрацює з оперними театрами та фестивалями Відня, Афін, Бухареста, Брюсселя, Савонлінни, Берліна, Болоньї, Токіо, Тяньцзіня, Тель-Авіва, Нью-Йорка. А цього вечора диригував славним оркестром Львівської опери. “Браво бравісимо, Соломіє, – захоплено підсумував побачене письменник Олександр Балабко, автор книжки “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької”. Її презентація з великим успіхом та зацікавленням відбулася Дзеркальній залі, “за якою небес пильно спостерігала оповита легким серпанком, з банеру на фасаді театру, сама героїня, яка уславила українство в усьому світ”. У вересні в італійському онлайн-журналі кіно та культури L’FGE D’OR з’явилося прекрасне інтерв’ю Тіціани Колуссо з письменницею та перекладачкою Валентиною Давиденко “Війна та культурний опір”. Валентина Давиденко, журналістка, художниця, письменниця, дослідниця і перекладачка італійської літератури жила у Києві від початку війни, не полишаючи місто. Перед самою війною Валентина підготувала до друку потужну Антологію італійської поезії від ХІІІ–ХХІ ст., переважна більшість якої раніше не перекладалася, проте війна перешкодила виданню книжки. Сьогодні, на думку Валентини, “в Європі все відомо про військові стратегії, але дуже мало відомо про повсякденне життя людей, які залишилися в Україні. І ще менш відомо про культурне життя країни:
чи працюють бібліотеки, що з театрами… Не кажучи вже про поезію та літературу, які завше були нішевими бізнесами, майже непомітними”. Валентина працює. Вона взяла найактивнішу участь у створенні благодійної антології “Соняшники”, яку видає @TAG і яка “має на меті підсилити голоси письменників проти російського вторгнення в Україну та підтримати українські справи”. 30 вересня журнал буде представлено на фестивалі читання та слухання в Королівському палаці Неаполя. Родзинка мистецької роботи Валентини – проєкт “Чаювання на веранді”. Суботні тематичні ранки збирають за затишним столом на веранді Музею Миколи Лисенка митців і гостей. Минулої суботи на веранді чаювали на тему “Лисенки. Неофіційні”, присмачуючи запашний чай цікавими історіями з життя видатного композитора та його родини. Далі гостей чекала віртуальна мандрівка слідами героїв літературних творів Лесі Українки і лекція Тіни Пересунько про Олександра Кошиця і його невмирущого “Щедрика”. Ці зворушливі інтелектуальні зустрічі вкотре переконують, що українська культура – повноцінна і самодостатня. І сьогодні найважливіше не лише освідчуватися у нелюбові до російської, а посилювати україноцентричність у світі, гідно заявляючи про себе. Бо промовчи ми про українського “Щедрика”, світ досі вважав би його невідомим “іноземцем”. Незабаром у видавництві “Комора” має з’явитися есей “Найдовша подорож” Оксани Забужко, який буде перекладено шістьма мовами. На думку письменниці, “ЗСУ зараз робить промоцію нам усім, до Лесі Українки на лондонській сцені включно… Всі ми, українські митці-письменники-журналісти і т. д. – прямі бенефіціари перемог нашої армії, перед якою в боргу по самісінька вуха до кінця своїх днів”. Чимало митців, які виїхали за межі України, презентують за кордоном нашу культуру. На ІХ Міжнародному фестивалі українського театру “СХІД – ЗАХІД” у Кракові з величезним успіхом пройшла вистава за п’єсою Неди Неждани “Otvet- ka@ua”. Очевидці засвідчують, що абсолютна тиша в залі під час спектаклю вибухнула під кінець аплодисментами. Реакція засвідчила єдність світу з українцями, підтримку і солідарність. Головний герой п’єси – Герой України, всесвітньо відомий співак Василь Сліпак, який загинув на російсько-українській війні і якому ця вистава присвячена, став уособленням наших воїнів, які захищають нашу землю і боронять світ від російської навали. Чому Василь пішов на фронт, коли міг співати, маючи божественний голос? Бо він вибрав Україну. Як і поет Борис Гуменюк. У Національному музеї літератури України відкрито
Євген Нищук: між фронтом і театром
Борис Гуменюк на відкритті виставки експозицію малярських робіт письменника і художника, захисника України від 2014 року. Творча людина, прекрасний поет, він працює на двох фронтах – бойовому і культурному. Його художні роботи спонтанні і стрімкі, як час. Це згусток миттєвого почуття в неповторному кольорі. Полотна ніби візуалізують його поезію, таку ж експресивну і сильну, особистими переживаннями війни, долі України, думками про те, що нас чекає. Війна Бориса Гуменюка – це свідомий вибір захисника на фронті і осмислене відображення її у слові та на полотні. Слова справжні, страшні і безстрашні. Без фальші. І картини його такі ж. Ми ховаємося за землю Сидимо в ній тихо Наче малі діти за маминою спиною Ми чуємо як б’ється її серце Як вона втомлено дихає Нам тепло й затишно Ще живі. Ми живі і нездоланні, бо належимо до нації незламних жінок, які воюють, волонтерять і творять водночас. Як, наприклад, мистецтвознавиця Оксана Гордієць, старша наукова співробітниця Національного музею народної архітектури і побуту України. Оксана організовує виставки, екскурсії, досліджує народне мистецтво і не перестає плести маскувальні сітки та захисні “кікімори” для наших воїнів. Цей культурний стрій “на тлі потужної арти” вона тримає з часів Революції Гідності. Наш тижневик розповідав про унікальну виставку “Кохайтеся, чорнобриві...” з Фондів Національного музею народної архітектури і побуту України у галереї “Хлібня” Національного заповідника “Софія Київська”. Серед найактивніших організаторок виставки, присвяченої українському весіллю, – пані Оксана. Давній обряд весілля влаштували військовим подружнім парам, які прибули на подію просто з фронту, з дозволу Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Ми розповідали про весільне свято Роду у супроводі пісні, з величним короваєм, у весільних строях. Але не розповіли, що кожній парі пані Оксана подарувала теплі шкарпетки, які сплели її подруги, з якими вони разом плетуть захисні сітки і “кікімори” для ЗСУ. Чи хтось переможе такий народ? Артефакти на війні не здаються, як справжні воїни. Історія керамічного півника стала приводом для організації у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва виставки “Український фенікс. Васильківська майоліка”. Організована Національним Музеєм Революції Гідності, виставка привернула увагу тисяч відвідувачів. І найголовнішим експонатом став керамічний півник, який вцілів разом з кухонною шафкою під час бомбардування РФ містечка Бородянки на Київщині. Відтоді цей керамічний півник став символом незламності і стійкості українського народу. І саме завдяки увазі до персони бородянського героя розпочато відродження Васильківського майолікового заводу, чиї унікальні вироби належать до національної культурної спадщини. ...Завершити цей мистецький день можна було в Національній опері України, де відбувся прекрасний гала-концерт, присвячений 90-літтю одного з найвідоміших українських оперних співаків ХХ ст. Анатолія Солов’яненка, народного артиста України, володаря незвичайної краси і сили тенора. У гала-концерті за участі солістів, хору і оркестру прозвучали найпопулярніші арії світової класики, які виконував колись незабутній Маестро родом із Донецька.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
