Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
16 Національний спадок · “Невже така виставка комусь заважатиме, якщо протримається місяць або два?” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Всенаціональна сенсація від Марії Примаченко Чому без преференцій у “єдиних новинах”? І чому лиш на чотири дні...

Слово Просвіти, №34 за 2022 рік

Микола ТИМОШИК, журналіст Наважусь ствердити: на небувалій хвилі піднесення уваги світу до України, що вже піднімається на очах, про цю не пізнану вдома Велику Українку писатимуть книги, видаватимуть альбоми майстровиті на слово автори-чужинці. А до її музею в Іванкові шикуватиметься черга туристичних автобусів із різноманітними латиноозначувальними номерами. Переконаний: охочих доторкнутися до ще не пізнаного в себе вдома генія-самородка із поліського села Болотня буде не менше, ніж нині до музеїв Ваг Гога в Амстердамі чи Пікассо в Барселоні. І всі вони пробуватимуть розгадати, як неповторну усмішку Джоконди з паризького Лувра, енергетику її дивних полотен, із яких незримо й невідчутно перетікає в душу кожного небайдужого споглядальника таїна генокоду ніким і ніколи невпокореного українства. Нині є привід про це сказати, бо в Українському домі (Київ) відкрилася виставка з промовистою назвою “Марія Примаченко. Врятоване”. Це направду сенсація загальнонаціонального рівня – предивна, одухотворююча, позначена Небесним Знаменням: із палаючого від бомбування рашистськими виродками краєзнавчого музею в Іванкові небайдужі мешканці містечка, ризикуючи життям, винесли і переховували в надійному місці упродовж довгих тижнів березневої окупації усі 14 досі не бачених загалом картин Марії Примаченко! І ось тепер ці порятовані від справжніх звірів-хижаків картини пішли в мандри Україною. Щоб наповнити наші зачерствілі серця неймовірним казковим світом. У цьому світі з прадавніх часів від працьовитих і майстровитих, добротворчих у помислах і діях рук українців рідна земля-годувальниця буяє предивним квітом і щедрими ужинками. А поряд мирно сусідують увічнені нашими пращурами в казках і легендах не менш предивні звірі та птахи. З божественної уяви майстрині-художниці Ваня коня поїв постають вони перед нами в неземних формах – з крилами, хвацькими гривами, баскими ратицями, коронами, іншими незвичними прикрасами і кольорами. Усі вони ніби напоєні таїною й чарами природи, наділені добротою, здатні поклонитися, притулитися і добрій людині, і кожній чарівній квітці. Кожен на цих заворожуючих уяву картинах бачить своє. Але, переконаний, що так само кожен виходить за поріг виставки іншим. Щось відчутно поселяється в душі після уявного доторку до того чи того сюжету, щось світле і обнадійливе вивищує тебе над задавненою буденністю і новочасними спопеляючими серце тривогами. Що ж до моїх особистих вражень від спілкування з порятованими волею з Небес і мужністю місцевих сміливців-патріотів картинами, то немає жодної, яка б не запала в душу. Але найбільше, за змістом і назвами, мені імпонують такі. На початку – картини із сюжетними фрагментами щемкого українознавства: “Петрик пшеницю волочить”, “Ваня коня поїв”, “Добра каша з молоком, добре жити з козаком”, “Попугайка годує свого рибіонка”, “Дару хліб і сіль Іванкову на 400-річчя”, “Орина жито жне. Вовк торбу краде”. Назви неповторні, влучні, промовисті. Адже їх придумувала сама художниця. Окремо про картини з філософічними загадками українства в контексті всесвіту: “Коник-Горбунок”, “Вогненний дракон”, “Казковий півник”, “Танцюристи” (гусак і пава). І, звичайно ж, досі не бачений шедевр – “Коронований баран”. Багато сучасних високопосадовців (від тих, хто на Печерську, й до менших за розмірами володарів-тимчасовиків державницьких кабінетів у краях) могли, якби прийшли сюди, упізнати в цьому потряс-ному образі самих себе… Повертаюсь у реальність. І відчуваю, як непокоять душу, мов колючі цвяхи в живій деревині, кілька неминучих питань. Запитання до керівників нашої знекровленої, знелюденої і зденаціоналізованої журналістики. Чому ЦЕ не стало топовою новиною для всіх всенаціональних медіа? Чому активно тиражовані з вуст перефарбованих журналістів із “єдиних новин” цілодобові стрічки чи не всіх інформаційних порталів знову переповнені пустими сентенціями про особисте життя наших не завжди патріотичних і порядних співаків та співачок, про їхні вбрання, вислови, дачі, розлучення та сімейні розборки? Чому немає преференцій до справж- Орина жито жне. Вовк торбу краде. А зозуля кує Авторка ньої (а не лише примітивно-убогої попсової) культури, що творить, стверджує, захищає, представляє націю, про її носіїв, оберегів? Запитання до організаторів виставки (а це передусім Київська ОДА і дирекція Українського дому). Чому для цього знакового заходу відведено лише 4 (чотири) дні? Невже ті просторі, давно порожні і обезлюднені площі так званого УкрДому, де й досі не вивітрено компартійний дух, вже заангажовані для чогось іншого? Невже така виставка комусь заважатиме, якщо протримається місяць або два? Незначна вартість квитка (50 грн) дала б змогу зібрати більшу суму на відбудову спаленого рашистськими обезкультуреними дикунами будинку-музею в Іванкові. Адже в перший день тут яблуку не було де впасти. І коли брав квиток, вистояв таки чергу до касового столика. Хтось у нашому чи не всуціль зденаціоналізованому Міністерстві культури на чолі з таким же міністром Ткаченком – затятим захищальником булгаковців та їхнього “російського світу” – здатен дати відповідь? Може, з більш патріотичного владного київського дому на Хрещатику є інший погляд на цю направду соціально значущу справу? Запрошуємо!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин