Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Просвіта» сьогодні · “Багато поколінь, інколи і поодиноких патріотів-борців за волю України, все ж таки звалили жорстоку і немилосердну імперію”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Боротьба за Україну в Сумах ніколи не припинялась…

Слово Просвіти, №34 за 2022 рік

Світлана КОЛОДЯЖНА, просвітянка, м. Суми Фото Євгена Сазонова А тривала навіть тоді, коли ситуація була безнадійна, а той, хто відкрито виступав проти зросійщення, відчував себе, як один у полі воїн. Саме про такий період, кінець сімдесятих, репресії та каральну психіатрію розповідає фільм “Щоб Україна була” (спогади або бувальщина), створений ентузіастом Євгеном Велесом (Тараненком), активістом Сумського обласного товариства “Просвіта”. Фільм створений на основі спогадів Олексія Шевченка – колишнього в’язня психіатричної лікарні села Високого, Охтирського району Сумської області. Автор ідеї, відеозйомки, сценарію, музичного та художнього оформлення до фільму Євген Велес. Текст читає автор спогадів Олексій Шевченко. Малюнки художника з Бурині Миколи Бондаренка. Архівні матеріали та фотографії, які використані, надані краєзнавцем В’ячеславом Артюхом. Фінансову підтримку, під час створення фільму, надавав активіст Товариства “Просвіта” з Харкова Ігор Алєксєєв. Технічна підтримка ініціатора та організатора презентації Олега Тулякова, доцента Сумського державного університету, координатора проекту “Мир у цифровий час”. Дякуючи цьому проєкту демонстрація фільму відбулася на доброму обладнанні тау гарному і зручному приміщенні Конгрес-центру Сум ДУ. Оцінки фільму глядачами були високі. Картина справила враження, а багатьох, за їхніми зізнаннями, потрясла. Після презентації обговорення тривало понад годину. Незважаючи на те, що у цьому творі є що удосконалювати, адже творити доводилося смартфонами, комп’ютерами, мікрофонами, з допомогою людей, причетних до цієї справи. Особливе враження на глядачів справила тема фільму та те, що всі події і діючі особи існували насправді. Адже автор тексту писав лише про те, що було в дійсності, максимально уникаючи фантазій, творчого вимислу та здогадок. Привабив фільм і стилем українського поетичного кіно, умінням поєднати текст і відео, музичне та художнє оформлення, що створювало відповідний настрій та атмосферу. У більшості випадків автору це вдалося. Закінчився фільм демонстрацією, на звуковому фоні пісні “Червона калина”, фото земляків-дисидентів, які найбільше постраждали у боротьбі за Україну але не здалися і не зламались, встигнувши багато зробити для того, щоб Україна була. Зрозуміти сутність картини, тим, хто її не бачив, допоможуть тексти початку та кінця фільму, які подаємо далі… Що таке каральна психіатрія в російській радянській імперії? Перш за все – це скалічені долі та втрачене здоров’я тисяч і тисяч людей. І не просто людей, а кращих, які з поміж мільйонів байдужих або переляканих посміли підняти голос проти несправедливості. Особливо ж жорстоким “лікування” та ставлення було до “українських буржуазних націоналістів”. Адже імперія розуміла, що національне відродження народів – це її смерть. Примусове утримання інакодумців у психіатричних лікарнях для перетворення їх на безвільних овочів, було тоді одним з найрозповсюдженіших покарань. Основну масу засуджених і не засуджених за “політичними” статтями вигідно було подавати як психічно ненормальних і тим самим приховати суспільне незадоволення та через перебування на лікуванні у психіатрії компрометувати самі ідеї, які непокірні намагалися нести. Про той час сумська поетеса та композиторка Людмила Ромен писала так: “Як мало України на Землі, хоч української землі й багато…” І це була правда. У Сумах закривали останні українські школи і дитсадки. В училищах, технікумах та вузах українська мова майже не звучала. Не чутно її було на вулицях, в транспорті, сфері обслуговування та держустановах. Україна танула, на очах… Тоді я, електрогазозварювальник заводу імені Фрунзе, не знав нікого, кого б тривожила ця проблема. Як же так – думав я. Адже без мови не має й народу… Невже ж моє покоління останнє? Раз це нікого не турбує, значить щось треба робити мені. Придумав. Культура, на мій погляд, було саме те за що зразу не Перегляд стрічки посадять. Якщо буду пропагувати кращу українську творчість наших земляків, то всі бачитимуть: Сумщина була, є і буде Україною… Але спочатку напишу щось сам. Буду давати читати знайомим і друзям, хай оцінять, а під час того може й знайду спільників. Вийшли три невеличкі новели у яких було про синьо-жовтий прапор, рідну мову та вишиванку. Думав, що все добре замаскував алегоріями. Але… ...На території Сумської обласної лікарні під руки (що здивувало) мене завели у якийсь підвал. Увійшовши, почув, як залізом за спиною зло клацнув замок. Озирнувся і побачив, що замок непомірно великий! Палата, до якої я потрапив, була єдина у цьому вході до лікарняного закладу. З заґратованими аж під стелею вікнами та залізними дверима. Нікого з пацієнтів звідти з їх волі не випускали, і ніхто не знав, коли звідти вийде... За знайденими в архівах документами, автором книги “Інакодумство на Сумщині” краєзнавцем В’ячеславом Артюхом. було з’ясовано що за останні 30 років перед Незалежністю, відверто стали на захист України, зробивши виклик російській імперії людожерів понад 20 наших земляків. Особливо постраждали за “український буржуазний націоналізм” у нерівній боротьбі: митець (різьбяр по дереву) з Конотопа Петро Рубан, журналіст і письменник Микола Данько родом із Славгорода Краснопільського району, журналіст та науковець Михайло Осадчий з Курманів, що на Недригайлівщині, журналіст та краєзнавець Григорій Хвостенко з села Улянівка Бі- Автор фільму Євген Велес лопільського району, перекладач та науковець з Кролевця Микола Лукаш, поет та вчитель з Великої Чернеччини, що під Сумами - Анатолій Семенюта, заарештовані та були покарані учасники підпільного Українського клубу в 60-х роках у Сумах: вчителі Василь Пестун та Іван Мельник та художник Леонід Бова… У 60-ті – на початку 80-х на психіатричну експертизу та примусове лікування, згідно з рішенням судів, були направлені наші краяни: В. Калиниченко, І. Кащенко, В. Манівський, Ф. Григоров, М. Сизоненко, М. Онацький та Дяченко. (На жаль в архівних матеріалах імен немає, вказані лише ініціали). Напевно, було ще більше тих, хто як міг боровся проти радянської імперії, але ми про них не знаємо. Адже влада, КГБ, усіма можливими способами приховувала випадки спротиву, а пізніше, за особливим наказом, документи про них були знищені. Остання чистка документів відбулася в 1990 році перед самим розпадом СРСР. Відомий “Приказ КГБ СССР №00150 от 1990 г. предусматривал “ликвидацию” документов, касающихся интеллигенции и инакомыслящих 1960–1980 годов. Ще й досі є очевидці, які бачили, як із Сумського КГБ “Камазами” вивозили документи для переробки на Харківській паперовій фабриці. Багато ж чи мало було дисидентів серед майже півтора мільйонного населення Сумщини того часу? Здається – що майже нічого. А чи добилися вони чогось, крім втрати власного здоров’я, роботи, кар’єри, свободи, а інколи і життя? Здається, що ні. Та це не так. Адже багато поколінь, інколи і поодиноких патріотів-борців за волю України, все ж-таки звалили жорстоку і немилосердну імперію, яка була грозою усього світу. І завдячуючи саме їхній самопожертві, їхній боротьбі Україна була є і завжди буде. Отже, запам’ятайте їхні імена: Микола Лукаш – перекладач, науковець, Кролевець Микола Данько – журналіст і поет , Славгород Михайло Осадчий – науковець, журналіст, Курмани. Анатолій Семенюта – вчитель і поет, Велика Чернеччина Григорій Хвостенко – журналіст, краєзнавець, Улянівка Олег Туляков, доцент Сумського державного університету, координатор проєкту “Мир у цифровий час” (ліворуч) і автор спогадів Олексій Шевченко

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин