Пошта “СП” · “Ми, кожен на своєму місці, вперто тримаємо оборону, незважаючи на щоденні труднощі та випробування”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Тарасова верба в діаспорі
Слово Просвіти, №34 за 2024 рік
Леся КОРОЛИК#БОЙКО, заслужена діячка естрадного мистецтва України, голова МО “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”
Нині дуже складний для нас усіх, українців, час – час жорстокої національновизвольної боротьби українського народу з росією, яка вже не одне століття намагається знищити українську націю та її ідентичність. Але ми, кожен на своєму місці, вперто тримаємо оборону, незважаючи на щоденні труднощі та випробування, зберігаючи і поповнюючи скарбницю української культури, і щодня робимо все для того, щоб уславити імена видатних українців і закарбувати у пам’яті майбутніх поколінь тих, хто творив і творить новітню історію України. За ініціативи Зої Ружин – поетеси, заслуженої працівниці культури України, активної культурної і громадської діячки, голови ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць”, я разом з українками, які живуть і працюють за кордоном, у вересні 2023 року створила Міжнародну організацію “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”, яку маю честь очолювати. У межах заходів, присвячених 210-й річниці від дня народження Тараса Шевченка, з вересня 2023 по березень 2024 року, я організувала Міжнародну акцію “Тарасова верба”, її проведено в п’ятьох країнах Європи, де висаджено пагінець від верби Тараса Шевченка, яка має свою історію. Історія Тарасової верби сягає 1850 року. Під час зупинки потягу, який віз Тараса Шевченка на заслання, у містечку Гур’єв, поет знайшов маленьку вербову гілочку. У Казахстані, на півострові Мангишлак у Новопетрівському укріпленні, де поет відбував заслання, він посадив її серед степу широкого. Підростала верба під палючим сонцем, розпускала віти і щоразу нагадувала йому про рідну землю. Там, під її тінню, писав Кобзар свої вірші і картини... Напередодні 150-літнього ювілею Тараса Шевченка (1964) відомий український поет Андрій Малишко, побувавши в місцях заслання Тараса Григоровича у Казахстані, привіз в Україну гілочки-пагінці від тієї верби і посадив у садибі Максима Рильського в Києві (нині – Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського, директорка Вікторія Колесник). У 2012–2013 рр., в переддень 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря, Благодійна організація “Троянди й виноград” (директор М. Рильський – онук пое-
Улюблені, коли Бог полюбив нас, то і ми повинні любити один одного. Бога ніхто ні! коли не бачив: якщо ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, а любов Його в нас. 1 Ін.4: 11-12
31 липня 1944 року прийшов у цей світ Ілля Іванович Кигницький – нині благочинний-адміністратор Вижницького району, митрофорний протоієрей, настоятель Свято-Успенської церкви села Банилів. Народився в селі Бережонка, в сім’ї священника. Закінчив Бережонську восьмирічку, Коритненську середню школу,
та Максима Рильського) разом із літературно-меморіальним музеєм підтримали ініціативу Зої Ружин і надали їй дозвіл на заготівлю гілочок Тарасової верби. Вони були укорінені в теплиці Анатолієм Потопальським, головою БО “БФ “Небодарний цілитель”. Під час акції “Шляхи, якими ходив Великий Кобзар” (ініціатор та організатор Володимир Степанцов), Зоя Ружин ініціювала проведення Всеукраїнської акції “Тарасова верба”, тому в різних областях України, нею та однодумцями було висаджено понад 200 саджанців. Тепер Шевченкові верби шумлять у Київській, Черкаській, Чернігівській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Полтавській, Івано-Франківській областях. Однією з найрозкішніших є верба, що росте в Жашківському історичному музеї (директор О. Тютюнник) на Черкащині. Починаючи з відзначення Дня Незалежності України 1998 року, Зоя Ружин проводить акцію “Обніміться ж, брати мої…” та організовує культурно-просвітницьку поїздку делегацій відомих громадських та культурних діячів Києва до Національного музею Тараса Шевченка в Каневі. Торік у День Незалежності України я мала честь разом з чоловіком Альфредо Мореллі бути у складі такої делегації. Саме там, на Чернечій горі, мені доручили створити міжнародну організацію “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі” та провадити акцію “Тарасова верба” за кордоном, висаджуючи пагінці верби у різних країнах для збереження й уславлення пам’яті про славетного українця! Сьогодні, коли російський агресор нещадно нищить не тільки територію України, а й українську культуру і націю загалом, така акція вкрай необхідна. Так, у серпні 2023 року 20 гілочок верби з Жашківського історичного музею разом зі мною подолали чималий шлях з Києва до Івано-Франківська, а потім до Губбіо (Італія, регіон Умбрія), а звідти – в Хорватію, Польщу, Італію, Іспанію та Німеччину. Один пагінець Тарасової верби був посаджений 30 вересня 2023 року у Загребі (Хорватія) біля пам’ятника Т. Шевченку (вул. Українська) під час святкування “Днів української культури”. Організатор заходів і Міжнародної акції “Тарасова верба” на хорватській землі – голова Українського культурнопросвітницько-освітнього товариства “Кобзар” Славко Бурда. Друга гілочка висаджена 16 жовтня 2023 року в Перемишлі (Польща) на території притулку для вимушено переміщених осіб з України, що на вулиці Шиковській, 1, під час урочистих святкувань 75-річного ювілею Світової федерації українських жіночих організацій. До акції долучилася заступниця голови НРЖУ Меланія Іщук та працівниками Українського Народного Дому у Перемишлі – Ярослав Якубовський і Яна Чакірєва. Третю вербу посадили 18 листопада 2023 р. в Італії (м. Бергамо, регіон Ломбардія) на спеціально відведеному для цього місці на алеї під час проведення акції “Дерево для майбутнього” (“Un al- bero per futuro”). Організатори заходу і акції на італійській землі – мерія міста Бергамо та Італійсько-українська асоціація волонтерів “Злагода” (голова Ганна Цебер). Четверту вербу вкоренили в Королівстві Іспанії у Барселоні 2 березня 2024 року на території іспанської школи – Інститут Сальвадора Сегуі, де щосуботи навчаються українські діти. Організатори акції – Українська школа “Мрія” (директор Світлана Школьна). На урочисментах архівного фонду Митрополії Буковини за 1823 – 1829 рр. є відомості про те, що великий землевласник з Банилова Руського Андреас фон Гаффенко в своєму духовному заповіті від 5 вересня 1823 р. дарував 2,5 тис. дукатів золотом для будівництва нової кам’яної церкви в громаді на місці старої, де й заповідав себе поховати. Будівництво церкви було розпочато у 1867 р., проте невдовзі призупинено та відновлено у 1877 р. за новоствореним проєктом, затвердженим технічним департаментом на пропозицію великих землевласників Йогана та Міхаеля Богосієвичів. Поруч з церквою споруджувалася дзвінниця. Керував будівництвом Вінценц Коритинський, розпис іконостасу здійснював художник Епамінонд Бучевський; столярні роботи по іконостасу, нанесення позолоти та роботу лаком проводив Карл Кляйн. Будівництво церкви Успіння Богородиці завершене у 1882 р. П’ятого липня 1992 року разом з громадою отець Ілля перейшов до Української православної церкви Київського патріархату і, відповідно, наразі є частинкою Православної церкви України на чолі з митрополитом Епіфанієм. Тож стоїть святиня в центрі Банилова уже понад 140 років. І днями оновлена, осяяна світлом сердець зустрічала вона вірних Богові й Україні братів і сестер, синів і доньок. З архіпастирським візитом відвідав Вижницьке благочиння Преосвященний єпископ Чернівецький і Буковинський Феогност, звершив чин оновлення храму та Божественну літургію з нагоди 49-ліття священичого служіння на парафії
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
