Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №34 за 2024 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Зустріч з творцями України

Мав нагоду провести чергову приємну зустріч. Чому чергову? Тому що до мене знову завітали друзі – видатні особистості, які зробили значний внесок у розвиток України: Володимир Шовкошитний, народний депутат України першого демократичного скликання, президент Міжнародної організації “Союз Чорнобиль”, поет, заступник голови НСПУ, а також Павло Мовчан, лавреат Національної премії імені Т. Шевченка, народний депутат України кількох скликань, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Ці двоє діячів активно боролися за проголошення Незалежності України та створення Української держави. Їхній приїзд до Самбора є знаменною подією, Зустріч була дещо “алярмовою”, заздалегідь не запланованою, однак неймовірно цікавою і багатогранною! Подякуймо за неї депутатові Самбірської міської адже вони були безпосередніми учасниками й творцями Декларації про державний суверенітет України, Акту Незалежності України та співавторами тексту Конституції України. Захід називався “Історія, написана нами” і був присвячений 33-річчю Незалежності України та 85-річчю Павла Мовчана. Гості розмірковували про досягнення та втрати держави на шляху до омріяної свободи, а також обговорювали можливості розвитку в умовах сучасної війни. Особливий інтерес викликала презентація книжок українських письменників, виданих у видавництві “Український пріоритет”. У залі панувала особлива атмосфера. Відчувалося, що самбірчани прагнуть таких зустрічей з визначними українцями, які надихають надією на краще майбутнє та зміцнюють віру в перемогу. Я щиро вдячний нашим гостям за те, що вони завітали до нас. Їхні думки, досвід та слова надихнули багатьох і ще раз наголосили на значущості нашої спільної боротьби за незалежність. Особливу подяку хочу висловити організаторам – Миколі Сенейку та Олександрі Сумарук. Спільними зусиллями ми можемо робити великі справи для нашої країни. вичів вручили гостям ошатно оформлені подяки, а найменша з них – Соломійка – чудово прочитала поезію Ліни Костенко (до наступної зустрічі, впевнені, встигне підготувати твір Павла Мовчана). Не залишив гостей без дарунків і знаний на теренах Самбірщини просвітянин, автор багатьох історико-краєзнавчих праць, одноліток Павла Михайловича Олексій Дмитрах... Головна “персона” дійства – слово авторитетних духовних просвітителів – лунала щиро, чисто, зворушливо. Що було, що є, що буде – з уст високих гостей звучало переконливо і наснажуюче. А я нарешті змогла “наживо” привітати улюбленого поета з його ювілеєм. Нехай же “білі лінії” нашої української дороги, скроплені жертовною кров’ю борців за волю, приведуть до омріяної перемоги, а вам, вельмишановний ювіляре Павле Михайловичу, дай Боже ще довго-довго топтати ряст і пером та душею мережити нові “білі лінії”, наповнені чистим світлом великої Любови! ТАРАС ГОЛОВКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Наживо привітали

ради, учасникові російськоукраїнської війни, членові видавничої ради “Українського пріоритету” і давньому товаришеві обох письменників Зіновію Рівняку. Завдяки старанням багатолітньої голови Самбірської “Просвіти” Лесі Орестівни Сумарук були і вдячні слухачі, й активні покупці книг “Українського пріоритету”, і газетярі, й телевізійники... Відбувалося дійство у приміщенні “Просвіти”, стіни якої в далекому 1913-му чули голос геніального земляка Івана Франка (читав тут свого “Мойсея”)... Пані Леся Сумарук мовою слайдів і своїми влучними коментарями ознайомила голову Всеукраїнської “Просвіти” Павла Мовчана та всіх присутніх з багатою історією Самбірської організації, власними поетичними рядками привітала Павла Михайловича з високими уродинами. Представники славної родини Кріле- ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Кращі в передньому ряду українства були непохитні щодо права на свободу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Шана національним Оберегам!

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Хоча, мабуть, не варто довго копирсатися в путінській “голові”, щоби дати ствердну відповідь на те, якою є визначальна ціль рашистської ерефії. Вона – на поверхні і придумана далеко не нинішнім главарем кремлівської зграї. Адже всі попередні політичні режими московії переслідували таку ж єдиномету знищення українців як Народу, що не має власної держави, історії, рідної мови, традиції і віри. “Стратегії” формувалися ординством на болотах упродовж багатьох століть, коли мало хто з них умів писати, читати, адекватно сприймати світ. Україну “прібрать к рукам”, як чорний задум пєтра І, ставши головним імперським завданням, передавався спадково з рук у руки – від царяти до княжати, реалізуючи його в різні способи. Однак основними були два складники цього “вічного” антиукраїнського плану. 1. Асиміляційний, який передбачав повну денаціоналізацію і знекорінення українства, коли лютували етноцидні, лінгвоцидні органи в усіх життєсферах і відбувалася тотальна русифікація українців. Окрім відомих указів, постанов, циркулярів царсько-сталінських сатрапій, спрямованих на винищення українства, принагідно навести факти з уже згадуваного на сторінках “СП” секретного “доносу” губернатора багговута міністру внутрішніх справ маклакову напередодні Першої світової війни (1914 р.), суть якого – посилення боротьби з українськими рухами. Справді, москалі найбільше боялися українськості. Того ж року відома своєю антиукраїнськістю газета “Киевлянинъ” писала: “...Український рух є для росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи взяті разом”. Ця пересторога для імперської політики московії залишалася актуальною проблемою на всі часи. Тому в “доносі” містилися суто колонізаторські вимоги до українського вчительства, сім’ї, церкви, шкіл та університетів, історичних пам’яток, преси, підручників тощо. Заборонялось допускати на посади людей, які колись навіть у віддаленому минулому мали контакти з українським елементом, а на посади директорів, ректорів ставити виключно великоросів, видаляючи інших… Український елемент безперервно зачищався в усіх сферах життєдіяльності. “Заборонено приймати українців “мазепинців-сепаратистів” на посади вчителів чи в кандидати до університетської професур, а також заборонено передплачувати українські часописи з-закордону”, – писав М. Семчишин у праці “Тисяча років української культури”. 1932 року Український науковий Інститут у Варшаві вперше надрукував цю неймовірно реакційну доповідну записку чорносотенського губернатора багговута Дорогі українці! Від імені українсько-польського Незалежного Медіа Форуму вітаю вас з головним національним святом – Днем Незалежності України! Це свято затьмарене сьогодні кривавою агресією Росії. Замість радісних усмішок бачимо сльози українських матерів, удів, дітей. Проте віримо: Збройні Сили України розтрощать знавіснілого ворога скрізь, як роблять це на території агресора в Курській області. Сонце миру і свободи засяє над нашою вільною землею. Україна житиме вічно! Бо з нами Бог, Тарас Шевченко і правда. Зі святом! Юрій ЩЕРБАК, голова Ради НМФ, учасник історичного засідання Верховної Ради України 24 серпня 1991 року (майже двадцятилітньої давності) про “розв’язання” української проблеми. Уже тоді в Європі та світі можна було переконатися до якого рівня сягнула здичавілість московита, коли цілому народу табуйовано право на своє національне життя. Бо не лише призначалися на посади вчителів шкіл, інспекторів, директорів, ректорів виключно великороси, а в церквах, семінаріях, єпархіях намагались затверджувати тільки тодішнє “гундяївське попівство”, але й повністю переписувалася вкотре нова “правдива” історія росії, роз’яснюючи, що “Україна” – це “окраїна”. Навіть навчальні екскурсії для школярів та студентів велено здійснювати в москву, нижній новгород та інші болотяні місцини, проте не в Київ. Показово, що субсидії надавались лише тим газетам і журналам Києва, Полтави, Харкова, Катеринослава, які виступали проти українців, доводячи всім, що малоруської мови ніколи не було, вона не має ні своєї літератури, ні майбутнього. Було доведено завдання – всіма способами викорінювати назви “Україна” чи “український. Трохи пізніше цю варварську естафету передали “раковським, петровським, постишевим, косіорам”. Через 13 років (1927 р.) сталінський опричник каганович “удосконалив” цю колонізаторську доктрину в “рівноправній” УРСР, використавши також і концепцію київського цензора щоголєва про денаціоналізацію українських міст, шкільної освіти, відучення молоді від мови батьків. Отож, згадуючи ці ретро-історії для того, щоби засвідчити – знищення українських ідей, ідеалів, цінностей, унеможливлення консолідації і єдності українства, повне знекорінення народу і було (є!) “стратегією” московії незалежно від існуючих політичних ідеологем і практик у російській імперії, чи есесерії, чи в сучасному путінському рашкостані. А коли асиміляційна “стратегія” не сповна спрацьовувала, то в силу вступав наступний план, більш жорстокий, людиновбивчий. Українці знищувалися фізично. Те, що, власне, й “творить” сьогодні путінізм разом зі своїм ординством. Геноцидна практика, яка вже неодноразово приводилася в дію на протязі ХХ століття, особливо на рівні рукотворних московитами трьох голодоморів-геноцидів. Нині він реалізується з особливим цинізмом. Але окрім зоологічної ненависті рашистів та їх чорних помислів щодо знищення українців та Української держави, існує ще одна суттєва мотивація їхніх злочинних діянь. Ця війна є екзистенційним викликом не тільки для України, але й для московита. Адже саме існування незалежної України є водночас реальною загрозою і для існування (недо)імперської росії, нищачи підвалини російської імперської ідентичності. Україна є тим стрижнем, фундаментом, без якого вся “рузько-російська” міфологія втрачає легітимність, розвалюється імперська ідентичність, історичність, ментальність. Досвід засвідчує, що в образі “тюрми народів” таку росію неможливо демократизувати та олюднити. Надія на “харошіх рузькіх” та їхньої “інтєлігенції” на рівні моделі солженіцини!вассермани!михалкови є марною справою. Бо саме такі “надихали” путіна писати програмні “історичні” статті, що стали прологом цієї війни. У чому ж тоді різниця між ними, коли всі вони не вважають Україну державою, а “куском россии” чи “печвореним государством” без права на існування?! Саме подібні витворили зручні імперські “знання”, зробивши їх загальновизнаними (нібито науковими) не тільки для “себе” та своїх колоніальних підлеглих, але й, на жаль, для Європи та світу, які часто продовжують дивитися на росію крізь скельця окулярів, виписаних колись давно для них у петербурзі та москві. Їхня “місія” – аби тільки не розпалась ерефія. Так волають чимало зарубіжних політиків укупі з емігрантською, мало не білогвардійською “елітою”. Бо як тоді їм жити і бутй! Але в тому й річ, що нічого доброго не станеться в межах імперських причепурень. І допоки там не відбудуться національно-визвольні революції, які варто всіляко підтримувати, коли майже знекорінена, різноплемінна етнографічна й етнополітична маса зуміє вибороти для власного буття основні вартості – свободу, державність, справедливість, право на утвердження власного “Я”. Бо остання ординська недоімперія в царсько!есересерівському, а нині в ерефівсько!путінському образі під назвою “рассєя”, наскрізь просякнута шовінізмом, чорносотенством, ненависництвом, людиновбивством, чванливістю і брехливістю, відчайдушно чіпляється за скрепи і “вартості” рабства й упокорення. Особливо жорстокою є її боротьба “за” Україну, поза якою для московитів унеможливлюється сам факт імперської життєспроможності. Так було завжди — за царату, більшовизму, сталінізму, путінізму. Московська наруга проявлялася в усіх сегментах життя українського народу – від спалювання українських книжок московським царем та самозваним “патріархом” ще на початку XVII століття, заборон української мови, школи і церкви, “розстріляного відродження”, масових репресій і до штучно організованих голодоморів-геноцидів та перетворення українців в “єдінонарод”. Здавалося, тиранія ствердилася назавжди, але щоразу Народ (навіть формально підкорений) народжував та виховував своїх будителів Духу, знову й знову заряджаючись силою їхнього Слова, Чину, Пророцтва. Шевченки, Франки, Федьковичі і Пчіл# ки#Українки вдихали вже в майже безди# ханних почуття віри, правди й волі. При# ходило усвідомлення, що уярмлений, за# напащений є не той, хто закутий, а хто зневірений. У поемі Лесі Українки “На ру# їнах” ця тема в ті страшні часи звучала особливо гостро: “Хто раб? Хто подола# ний? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі”. Україна ціною величезних жертв упродовж століть доводила свою нездоланність, обстоюючи найвищу життєву цінність Свободи. З цією ідеєю жили, творили, помирали і знову народжувалися, усвідомивши, допоки вона існує, то й не зникне народ. Кращі в передньому ряду українства були непохитні щодо права на свободу лише в своєму національному домі, засуджуючи і не сприймаючи тих, хто намагався прищепити українцям фальшиві ідеї “вселюдськості”, “інтернаціональності”, “космополітичності” в сталінськобільшовицькій формі. Для України всі оці сентенції завжди реально асоціювалися з омосковленням. Із-за ширми таких “чоловіколюбних” гасел всесвітництва ось уже яке століття безперервно вилізає огидне обличчя облудного наїздника. Зазвичай, ним був кровожерний московит. Відомий ідеолог національної ідеї Д. Донцов у таких випадках, коли треба було робити вибір серед життєвих орієнтацій, закликав прислухатися до істин, суголосних народним прагненням і правді, які обстоювала, наприклад, Олена Пчілка – матір Лесі Українки. Ця знаменита українська будителька національного духу вважала, що “облудою є всяка міжнародня нібито ощасливлююча людськість ідея, яку приносить на вістрі своїх багнетів або на кінці свого облудного язика чужинець!”. Прикро, що вже в Незалежній Україні суспільний простір засмічувався (ється) яд-зіллям, рознесеного різномастими діячами-діячками – презентантами московського колоніалізму, а не українського просвітительства. Тому й носили наші бібліотеки зловісні ймення “крупських”, “островських”, а Пчілкам віддавався лише “їхній” Луцьк. Хоча чомусь мовчимо на рівні тих, хто мав би чинити по правді, усвідомивши, що окрім зла крупські з булгаковими, бєлінські з достоєвськими, пушкіни з толстими, солженіцини з охлобистіними нічого ніколи не приносили. Проте навіть на серпень 2022 року (!) 77 великих бібліотек в Україні носили імена російськи письменників та комуністичних вожаків (Київ – 20, Харків – 13). У столиці, наприклад, бовваніли імена на бібліотечних спорудах для дітей та молоді на кшталт “валі котика” та “молодої гвардії”. Цікаво, що подібним “взірцям” та “великим учителям землі рузькой”, яким вклонялись як божкам чимало “землячків” наших, давалась у свій час справедлива оцінка навіть тими, хто нині сам підпадає під остракізм декомунізації. Так, А. Макаренко, зазнаючи шельмування від надєжди крупськой за побудову “буржуазної школи”, 1928 року у відповідь напише: “Найжахливішим є те, що на цю істеричну дурну бабу рівняється і наша молодь”. Негоже, що минуло ціле століття, а частина сучасних зверхників, допущених до виховання української нації, ведуть її манівцями, заставляюючи, найперше, молодь і надалі “рівнятися на істеричних баб”. Нагадуючи про ці нібито вторинні речі, зазначу, що вибір світоглядних орієнтацій має виключно стратегічне значення для перспективи і подальшої долі Нації і Держави, збереження і зміцнення української Ідентичності. Адже нинішня війна московії проти України є передусім війною навіть не за території, а проти нашої Ідентичності і Державності. Все має значення – мова, культура, школа, сім’я, історія, церква, суспільний простір, національна пам’ять, символи та ідеали. І коли сьогодна екзистенційна війна диктує нам і зобов’язує нас виконувати, як Божу заповідь, етичне правило Нації “геть москву!”, то місце і час для безплідних дискусій канули в лету, потрібен лише чин, зрощений ідеалами Великих. Обов’язок кожного сущого українця – не зійти з цього шляху. Тому й намагаємося відшукувати для героїчно-трагедійних нинішніх днів затребувані вартості життєтворчості тих, Війна продовжує “переписувати” порядок денний всього людства, переплавляє в якусь безформну масу найкращі почуття, заповітні мрії та надії, перегріває до кипіння насильством, трагедіями весь життєпростір буття. На 1/8 площі суходолу Землі, що зветься московією, безупинно клекотить і розливається по світу злотворна лавина, будучи смертельно загрозливою для України, інших націй, народів, держав. Нині з багатьох наших та зарубіжних інформаційних джерел ллється потоком “аналітика”, що у путлєрівської кліки немає стратегії бачення завершення цієї масштабної агресії, яку московити розв’язали проти Українського народу.
Суспільство · “Прапор, Воля, Незалежність і визволена національна Доля сплетені в єдине чуття, що витає нині під гуркіт ворожих канонад над Україною”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

хто не зраджував Україну, українськість. Тож не випадковим є опертя на згадувану вже Олену Пчілку, що одержимо сповідувала незалежну національну позицію, вбачала найбільшу загрозу для українства в тяжкій зморі російщини, закликаючи вже тоді “не вірити російським лібералам”, бачачи в них більше тіні, ніж світла, і “мати більше віри в свої сили”. Правдивою була її непримиренність та нетерпимість до таких як бєлінський (облуда московщини), який ненавидів Шевченка, що “смів писати по українськи та картати царат та москалів”, а тому справедливо обурювалася на своїх, зокрема Чернігівську “Просвіту”, яка пропонувала просвітянам Наддніпрянщини, Галичини, Буковини та Америки відзначити ювілей толстого, називаючи його “великим лицеміром”. Чому толстого, не Шевченка? – запитувала вона. Жінка-воїн, жінка-поет, жінка-педагог була великою вже тим, що захотіла та зуміла передати, прищепити оце святе світовідчування борні за волю української Людини своїй доньці – Лесі Українці. Справді, цей вогонь боротьби, що сформував внутрішній Лесин світ, прийшов не від Костомарова чи Драгоманова, а передусім від Матері-Пчілки, від Шевченка, славної героїчної минувшини рідної Волині. Очевидно, найбільш справедливим та етичним буде ставлення сучасників до цих двох видатних постатей (Матір і Дочка), коли вони співмірно пошановуватимуться в Пантеоні національної слави. За їхнє Слово, Чин, нездоланну Віру в Україну. Бо як не занести як приклад для наслідування в педагогічне Євангеліє громадську позицію та діяльність (окрім письменницької та наукової) Олени Пчілки, яка в неймовірному гніті російщення створює українські бібліотеки, готує і видає науково-етнографічні твори, долучається до творення українського жіночого руху, добивається дозволу (1905 р.) для українських газет і журналів, а найголовніше – стає в перших рядах проповідників ідеї єдності всіх українських земель. Вона жила, дихала, мріяла обнадійливими чеснотами розділеної чужинцями української Нації – Соборністю, духовною і політичною Суверенністю. Вона своїми діяннями вигравіювала себе в національній пам’яті вже тим, що в найбільш реакційні часи свято оберігала українську ідею, національну і власну гідність. 1903 рік. Полтава. Відкриття пам’ятника І. Котляревському, коли царська сатрапія московії забороняє виголошувати промови українською. І ось, проявляючи громадянську мужність, лише Пчілка звертається до інтелектуального українства, свого Народу незнищенним Рідним Словом. Тому треба гордитися нашим минулим, цінностями та ідеалами. Бо наш найбільший скарб – національна культура, історична пам’ять. А тому з такою прикрістю сприймаються нещодавні висловлювання відомої української легкоатлетки (Окунєвої) на “захист” рузького язіка, обвинувачуючи націоналістів із Західної України, які нібито “розділяють” Великий Український Народ, заявляючи, що цим язіком розмовляють (історично) більшість нинішніх українців та говорили їх предки, а ми є однокореневими з часів “дрєвнєрусского”. І якщо на “русском говоріт враг”, стверджує спортсменка, то ми не повинні стидатися цього язіка, залучаючи для певності ще й Шевченкове “і чужому научайтесь”. Але якби то було так, як тлумачиться цією семиразовою чемпіонкою України. Бо вже давно є доконаним фактом, що “язік” для рашистської московії – страшна зброя для знищення нашої Державності. А тому ще й досі не розвіявся сморід злотворного мовного закону “Ка-ка” (2012-го), як і не зникає нечисть, всіяна віспою на теренах України колишніми офіційними білбордами “єдіная страна – єдина країна”, що є синонімами згубного для всіх нас кличу (“какая разніца”). А поки що за Українську Мову вбивають. Отже, перше. Подібна налаштованість на москвоязічіє з його “культурою” не є винятком, радше правилом для чималої кількості наших співвітчизників. Навіть війна не направляє. Маємо непросте домашнє завдання. Друге. Упродовж багатьох років чомусь так і не вдавалося ефективно (на відміну від Європи) впровадити в навчально-ви! ховні програми (від дошкілля до універси! тетів, від філологічних, історичних до пе! дагогічних факультетів) таку важливу тему як історія української мови – стрижневу компетентність для кожного громадянина України. Для фактологічного підтвердження цієї прогалини прошу запитати (від “піонера до пенсіонера”) елементарні речі про виникнення, еволюцію рідної (української) мови і ви отримаєте (у кращому випадку) гамуз скромних відповідей, що виглядає як “у нерозумного на подвір’ї”. Тому корисною могла б стати для шкіл та університетів книга (2023 р.) професорки О. Демської “Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга”. Не забуваймо також, що українська мова визнана однією з 25 офіційних мов Європейського Союзу. Але, наприклад, для французів (і не тільки) Рідна Мова є і найвищим національним надбанням, головним засобом збереження Ідентичності, скарбом Нації. Третє. Сама наша педагогіка (акаде! мічна і практична) та суспільна виховна система допоки не слугує належним чи! ном громадянському і національно-патрі! отичному вихованню молоді, щоби Укра! їнську Мову не тільки знали, але й любили та шанували, гордилися нею, як найви! щою державною, національною і особис! тісною цінністю. І не переходили при най! першій нагоді на мову ординського оку! панта. Вочевидь в основі цієї націє-державотворчої справи – опертя на виховні ідеали славного й верховинного українства, уподібнюючись до вже згадуваної Олени Пчілки. Бо ця велика Українка ніколи не змінювала своїх націєцентричних поглядів на світ попри зміни епох, політичних режимів, ідеологій. Пригадуються часи більшовицької окупації України, коли 1920-го року в Гадяцькій гімназії на Шевченковому святі, вона огорнула національним жовтоблакитним Прапором погруддя Поета, голосно вигукуючи “ганьба комісару крамаренку”, який намагався зірвати стяг. Людина, митець і борець високої проби, яка за Україну готова будь з ким “на поєдинок стати”. Вона безперервно піддавалася арештам саме за те, що спрагла бути Українкою, вчила народ бути Українцями. Московщина арештовує востаннє цей символ української незламності в 1929 року (справа “Спілки Визволення України”), коли 80-річна Олена Пчілка була вже смертельно хворою. Так, вона не зазнала “долі” далеких Соловків, Сибирів і Колими, однак сповна впродовж життя розділяла участь своїх побратимів по духу із “Розстріляного відродження”. Жінка-патріотка, талановита й смілива “дивачка”, яка боролася і творила нову українську людину, будучи нетерпимою до тих, хто йде “згори вділ”, критикована й незрозуміла навіть для своїх за “вузьке національство”, вона була, наче бранка, “що на чужій землі шанує Бога”(Леся Українка). Природньо, що на пам’ять приходять ці недочитані сторінки Пчілчиного життя в пору найзначиміших для української Нації свят – Дня Незалежности, Дня Державного Прапора України. Традиційно в цей час біля пам’ятника Кобзарю вручають нагороди (Шевченківська Народна Премія) високодостойним українцям – Воїнам, Художникам, Поетам, Творцям і Борцям. Цього року серед них – представниці славного українського жіноцтва, Берегині Слова й Української Культури: Софія Майданська, Людмила Лисенко, Антоніна Цвід. Неперевершені в зворушливому викрешуванні душевного вогню, торуючи дорогами ідеалів Шевченка, Франка й Сковороди, несучи біля серця непозичені чуття від Трипілля до Княжої Доби, Козаччини й Мазепи, Шухевича й Бандери, Незалежності й Героїв нинішньої війни. Проте війна знову “переналаштувала” інші сценарії і цю святошну подію перенесено, вона відбудеться невдовзі, продовжуючи ходу вічного закону “непропащої сили”, вміщеного в національній Культурі – цього найдорожчого скарбу нашої Держави – України! Культура “супроводжувала” наш Народ завжди і повсюди. Злії люди спроможні вбити навіть цивілізацію, але наша культура – вічна. Коли в ці дні Українці з особливою увагою вшановують Державний Прапор України, що згідно Конституції є головним державним символом, мимоволі думками “пробігається” цей тривалий і до кінця непізнаний історичний шлях утвердження цієї найвищої національно-державної цінності. Кожен по-своєму в душі зрощує власну емоцію та почуттєвість до гартованих звитягами й віковічною борнею за святі для кожного Українця синій та жовтий кольори. Можливо, згадуючи сиву давнину, коли вони з’явилися на гербі Львова 1256 року чи пізніше на гербі Королівства Руського, Запорозької Січі, чи під час революції 1848-го, української національно-визвольної 1917–1921 рр., коли синьо-жовті прапори публічно з’явилися в Києві, Одесі й Харкові 16 березня 1917 року, героїчної боротьби Січових стрільців та воїнів ОУН-УПА, чи створення Карпатської України, яка 15 березня 1939 року одночасно із проголошенням незалежності визначила, що на державному прапорі “барва синя є горішня, а жовта є долішня”, чи часів відновлення Незалежности, нинішнього змагу Українського Воїна, що з Прапором іде в бій із клятим москалем. Ніхто й ніколи не в змозі осягнути всю цю матрицю національної пам’яті, велич і героїку Народу, який завжди здобував свою Волю й Гідність під синьо-жовтим Стягом. Наш етичний обов’язок (живих і ненарожденних) – пам’ятати, віддаючи данину шани цьому священному Оберегу Нації – Державному Прапору України. Шану тим, хто оберігав, творив і захистив цей сакральний Скарб. Воїнам, державникам, духовим просвітителям, поетам і художникам, навчителям і будителям… Національній культурі! У пам’яті спливає подія півстолітньої давності, коли митрополит Мстислав (Скрипник), відвідавши в далекому Каракасі 1975 року могилу Василя Кричевського, розпорядився перенести прах цього визначного Художника, великого сина України (і своєї малої Батьківщини – Ворожба-Лебедин-Сумщина) до українського цвинтаря святого Андрія в Бонд-Брук (США). Про нього відомий знавець української культури М. Семчишин писав, що його заслугою було виховання сотень українських мистців, яким прищепив пошану і любов до національного мистецтва, України. Кричевський – організатор Української академії мистецтв 1918-го, пізніше перший художник українського кіно, починаючи з фільму “Тарас Шевченко”, був дотичний до творення української державності, бо сотворив у ті часи Державні Національні Герби України, Велику і Малу державні печатки України, українські гроші (гривневі) та поштові марки… Архітектор національного світла і повітря! Однак винятково знаковою його життєвою сторінкою стала участь у патріотичних національних рухах, навіть у створенні Українського війська. Адже саме ним був розроблений і перший військовий український Прапор для Богданівського полку (1#й український полк імені Богдана Хмельницького), вручений воїнам на Софійській площі 25 липня 1917 року! Це також є славною сторінкою історії України. Славімо національних прапороносців! Цей пошанівок є першою етичною, політичною та педагогічною вимогою до Народу, який спраглий Свободи. Бо лише тоді, як писав незабутній і ніколи не збайдужілий до української справи Дмитро Павличко, Образ цей не зблідне, Хоч минуть жнива. Це знамено рідне – Злото й синява. Справді, ніколи “не зблідне”. Адже історичні епохи національно-визвольних змагань українців ХІХ–ХХІ століть, як і сам Акт проголошення відновленої Незалежности 24 СЕРПНЯ (!!!), відбувалися й освячувалися під синьо-жовтим Стягом. Прапор, Воля, Незалежність і визволена національна Доля сплетені в єдине чуття, що витає нині під гуркіт ворожих канонад над Україною, яке незбориме й незаміниме. Попри все, але в цей День ці почуття є для українців найбільш святочно-пасхальними. У такі тривожні часи, де б вони нас не стріли, маємо обов’язок згадати і вшанувати наших славних предків, батьків, побратимів знаних і забутих, які впродовж віків жертовно здобували Свободу, виборювали Україну. Особливі побажання Воїнам, що нині героїчно захищають Рідну Землю від москвоординців. Уклонімося “Вам, лицарі великі, Богом не забуті!”. Нехай Ваш героїзм і відданість стануть нашим національним Оберегом Віри, що Україна переможе свого відвічного ворога і назавжди вивільнить українську Душу з лабет москво-імперського рашизму, чорносотенного шовінізму та вселенського людиноненависництва. У цей День перебуває ніби в якомусь очікуванні чогось вищого й незбагненного (Перемоги!) намолене Шевченкове місце біля Університету в Києві, що раніше завжди “одягалось” у святкову велелюдність. Оскільки там люди відчувають, як на Чернечій горі, гордість, власну і національну гідність, надихаючись високістю Тарасового Слова – животворчого, терпкого й гарячого, що зрощує “невміння” згинати шию перед будь-якими насильниками. Тут, здається, квітує вічна спраглість бажаної Волі. Бо навіть у періоди найтяжчих криз на цьому ніколи не згасала духова сила Нації. Нашу столицю Київ варто любити саме за цей життєдайний простір, який спонукає і вчить нас бути українцями, дужими душею і тілом, де чутно безперервне спалахування стихії Шевченкової полум’яної Музи, нагадуючи “чиї сини” ми є. Тому місія Дня Незалежности полягає ще й у тому, щоби знову й знову “прочитувати” Кобзареві заповіти, які для українства (і не тільки) є “сяйвом Гори”, дороговказом мужності, духу і віри, найбільш затребуваною цінністю в умовах нинішньої екзистенційної війни, що консолідує Народ і Державу. Сьогодні вони, як заповіді Божі, “стукають” у серця кожної суспільної одиниці, “говорять” до нас почуттями гідності, незборимості, моральності й українськості, гартуючи й зміцнюючи національний організм в умовах новітніх московських загроз, що скривджують жорстокістю й неправдою український світ. Прозірне Шевченкове Слово є значущим і ваговитим, коли Нація виборює своє природнє право на життя, коли московити: на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять Бога над собою Не знають, що діють. У Святому Письмі сказано, якщо чужинці-вороги хотять занапастити й витолочити твою душу, то треба братись за щит віри, шолом спасіння і меч духовний, щоби здолати зло. Таким Мечем і Щитом є для нас Тарас Шевченко – Будитель, Воїн і Пророк. Ця верховинна правда має звучати поособливому в День Незалежности, як дзвін Неба, пробуджуючи приспаних, утомлених і зневірених, допомагаючи слабким і приниженим, зміцнюючи сильних і вірних Тобі, Україно. Українці! Далекі й близькі, відомі й незнані, привітаймо в ці святково-тривожні Дні одне одного в думках і вочевидь величним кличем Нації. Слава Україні! Героям Слава!
Пряма мова · “Уміння адаптуватися до умов війни – це ключ до виживання і перемоги”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Правові та управлінські механізми захисту незалежності України

Василь КУЙБІДА, доктор наук з державного управління, професор Проведемо короткий аналіз правових та управлінських механізмів, які сприяють захисту нашої державності, а також окреслимо необхідність модернізації системи управління, воєнної реформи і реформи економіки як ключових компонент в умовах воєнних загроз. Основні проблеми та загрози: гібридна війна йде по всій території України, але на різних територіях проходить з різною інтенсивністю у різних площинах: воєнній, інформаційній, освітній, смисловій, духовній, культурній, баченні майбутнього тощо. У цій війні кожен із нас воїн і від дій кожного з нас залежить перемога. Наслідки війни розглядаємо як через призму всієї держави (порушення суверенітету, втрата територіальної цілісності, десятки тисяч смертей українців, мільйони переміщених осіб, які втратили домівку і засоби існування), так і через призму кожного регіону (різна руйнація житлової забудови, економіки, критичної, соціальної, культурно-побутової інфраструктури, психоемоційне руйнування українців, духовне обеззброєння шляхом нав’язування меншовартості через звеличення цінностей “руского міра”, заклики боротися з націоналізмом і бути толерантними, щоб не стати такими, як москалі), але мало приділяємо уваги аналізу того, що відбувається в кожній площині війни. Причинами того, що в багатьох площинах війни ми не перемагаємо, є нерозуміння суті війни в цих площинах, відсутність державної волі та невизначеність правового поля. Якщо хочемо бути у безпеці, то не повинні бездіяти. У кожній площині війни потрібно дбати про стійкість в усіх аспектах національного буття для збереження незалежності. Ба навіть більше. На сьогодні законодавство, яке регулює питання безпеки, не завжди відповідає вимогам часу. Часто норми є застарілими, недостатньо прописаними, неефективними. Поточні реалії вимагають перегляду Микола ГОЛОМША Ніяк не зрозумію поведінки союзників і партнерів. Як це на нашій території боятись допомацих норм та адаптації до сучасних викликів. Необхідно оновити законодавство з урахуванням нових загроз, забезпечуючи швидкість і гнучкість у реагуванні на них. Воно має стати не лише відповідним, а й прогресивним, забезпечувати належну реакцію на будьякі виклики сьогодення, адже в умовах гібридної війни ми зіштовхуємося з потребою відстоювати свою територіальну цілісність не тільки на фронті, а й у правовій системі, а це потребує уточнення правової доктрини і вдосконалення права. Мабуть, варто провести аудит існуючих правових норм і оцінити, які з діючих законів і положень можуть бути адаптовані до нових умов, які повинні бути скасовані, а які нові норми мають з’явитися. Без цього минулі слабкості можуть стати проблемами в майбутньому. Правова основа захисту незалежності і територіальної цілісності України складається з ряду законодавчих актів і міжнародних угод. Головними з них є: Конституція України, яка закріплює право на територіальну цільність та незалежність. Закон України “Про оборону України”, в якому визначено основи національної безпеки та оборони, Закони України: “Про правовий режим воєнного стану”, “Про Збройні Сили України”, “Про основи національної безпеки України”, а ще , Статути Збройних Сил України та інші. Особливо багато претензій у військових до останніх двох документів. Один із ключових аспектів, які потребують уваги, – це модернізація системи управління державою. Збройна агресія вимагає: ефективного функціонування органів публічної влади, координації їх дій, удосконаленням механізмів взаємодії між ними та суспільством особливо у сфері безпеки та оборони. Реформа управління державою та ЗСУ є нагальним завданням: необхідно провести аудит цих систем управління, аби виявити наявні недоліки й розробити нові моделі, що відповідають сучасним умовам. Оскільки безпека і оборона є найвищим пріоритетом, важливо зміцнюючи обороноздатність держави, розробляти нові безпекові технології, адже технології – це не лише знаряддя, а й основа сучасного управління. Кажуть: “Досвід – це те, що ви отримуєте, коли не отримали те, що очікували”. Але нам потрібен не сам досвід, нам потрібна перемога. А тому маємо переосмислювати помилки, діяти інноваційно, відмовляючись від старого досвіду. Сучасні загрози вимагають не лише реагування з центру, а й активізації органів місцевого самоврядування, які можуть швидгати нам перешкоджати атакам крилатими і балістичними ракетами та іншими засобами ураження з боку рашистів над мирними містами України? Чого боятись? Шкодувати рашистського залізяччя? Згадайте рішення Генасамблеї ООН про визнання світового злочину путінського режиму – неспровокованого вторгнення в Україну і зобов’язання вивести всі війська з України до кордонів 1991 року. То чого дрейфити? Україна надає можливість і просить допомоги. ко реагувати на зміни в безпековій ситуації. Тому, виходячи з того, що місцева громада – це серце держави, необхідно продовжувати децентралізацію публічної влади проводити громадянську мобілізацію: організовувати в громадах навчання та тренування з цивільного захисту, сприяючи активному залученню населення до забезпечення безпеки і до національного спротиву, пропагуючи патріотизм та усвідомлення колективної відповідальності. “Кожен із нас – частина великого механізму, і лише ми можемо разом подолати труднощі”. Уміння адаптуватися до умов війни – це ключ до виживання і перемоги. Тому важливим є питання відповідності структури економіки та економічної стійкості сьогоднішнім потребам держави, особливо стійкості постачання критичних ресурсів для неї, оскільки економіка є основою для забезпечення національної безпеки. Проведення глибоких економічних змін, з орієнтацією держави на інновації, сталий розвиток та підтримку малих і середніх підприємств, впровадження новітніх технологій в українську економіку, перш за все у ВПК – забезпечить створення робочих місць та задоволення потреб фронту. Цього зараз не досягнути без співпраці з дружніми державами на основі обміну технологіями та ресурсами, щоб забезпечити швидку реіндустріалізацію України, яка має стати потужним індустріальним центром, здатним на виробництво сучасного обладнання і зброї. Створення умов для реалізації національних інтересів у виробництві сучасної військової техніки та озброєння, розбудова власного військово-промислового комплексу, інвестиції в оборонну промисловість, підтримка стартапів та інноваційних проєктів, що працюють у сфері технологій безпеки та оборони, як і взагалі розвиток сучасних технологій у військовій галузі є необхідною умовою для захисту держави і забезпечення національної безпеки. Співпраця з університетами та науковими установами, міжнародними науковими центрами могла б суттєво сприяти науковим дослідженням та розробкам сучасних технологій для підвищення якості та ефективності військової продукції. Це, а також удосконалення військового навчання через впровадження симуляційних тренувань, які максимально наближають до реальних бойових умов, включаючи міжнародні програми обміну підвищить бойову готовність солдат, оскільки хороший солдат – це навчений солдат. Встановлення стратегічних альянсів з державами-союзника- Нас не тішить інформація, що наші сусіди підняли в повітря літаки у зв’язку з ракетною атакою по Україні. Ви подивіться на цинізм держави-агресора, яка зараз “головує в оон”, вона ще й підмовляє окремі країни африки, щоб на оон нас “зобов’язали” припинити атаки на мілітарну і допоміжну інфраструктуру рашки (яка десятиліттями, обдурюючи світ, роззброювала нас з метою знищити в майбутньому), бо “не буде чим скоювати теракти і воєнні злочини”, це не цирк? ми для забезпечення колективної безпеки, розвиток дипломатичних ініціатив, спрямованих на зміцнення оборонних союзів та коаліцій сприятиме цьому. Паралельно маємо формувати енергетичну незалежність, розвиваючи відновлювані джерела енергії та диверсифікуючи постачання: чисте енергетичне майбутнє – це майбутнє, де ми вільні. В умовах війни важливо зміцнити національну єдність, громадянське суспільство, заохочуючи громадян до участі у волонтерських програмах для підтримки армії та постраждалих від війни: кожен, хто підтримує ЗСУ, є героєм. Цього не можна досягнути без забезпечення справедливості, без забезпечення однакового рівня соціальних можливостей для всіх громадян. Соціальні програми та законодавчі ініціативи мають бути спрямовані на зменшення нерівності та допомогу вразливим категоріям населення. Важливо для інформаційної безпеки також створити платформи для підтримки українських наративів на міжнародній арені, що протидіють російській пропаганді та розвивати системи захисту від кібератак та дезінформаційних шкідників, а правникам необхідно створити механізми правового реагування на гібридні загрози та інформаційні атаки. Разом із тим необхідно планувати вже зараз післявоєнне оновлення і проведення реформ в Україні у якій досвід українців, які пережили війну та окупацію, повинен стати основою національної свідомості, яка є ключовим елементом національної ідентичності, адже “пам’ять – це корінь, з якого виростає нація”. Тому, засвоюючи історію, мову та культуру важливо, відновити історичну справедливість: підтримувати пам’ять про загиблих і постраждалих, визнавати їх героїзм. Але треба зважати на те, що якщо Росія не програє війну і не стане демократичною державою, то завершення бойових дій не означатиме закінчення війни. Це стане лише короткочасною паузою, а точніше, переходом у фазу холодної війни, що характеризуватиметься гонкою підготовки до нової війни, породить нові загрози, які вимагають системного підходу до їх подолання. Тому завдання держави і правників підготовка правового регулювання в умовах холодної війни, створення умов для тривалої військової готовності, включаючи підготовку мобілізаційних резервів, розвиток сучасних технологій у системах озброєння, проведення регулярних навчань та військових маневрів, спільно з міжнародними партнерами для забез- Скільки можна спостерігати цю наругу над світопорядком і потаканням злочинному режиму рашистів? Громадськість України вимагає прогнати не тільки з Радбезу, а й з оон рашистський режим – до стабілізації ситуації, визнання путінського режиму терористичним, як це вбачається зі Статуту ООН! У протилежному випадку як розцінювати ситуацію? Чи може світ і надалі спостерігати тривалий світовий злочин путіністів і “надіятись” на чудо, мляво доправляючи допомогу, коли щодня гинуть не тільки військові, а й мирні люди, діти, коли на очах у послів різних країн світу знищується середовище життя в Україні? печення оперативної готовності. Паралельно потрібно осмислювати правовий фундамент для перезаснування республіки, що у контексті стратегічних викликів, з якими стикається Україна, є критично важливим. А це значить, що вже потрібно готувати нову Конституцію, як перший крок до побудови стійкої, конкурентоспроможної, демократичної і справедливої держави, адже Україна повинна адаптуватися до нових реалій сучасного світу, де управління є основною парадигмою успішності держави, її стійкості. Нова Конституція повинна визначати нове бачення громадянства, враховуючи всі аспекти модернізації суспільства, які виникають в зоні біфуркації в умовах внутрішніх викликів, з акцентом на ідеї активного громадянства: громадянство – це не лише привілей, а й відповідальність. Потрібна модернізація політичної системи і системи управління державою, що базуються на новій політичній культурі. Це включає в себе відмову від старих політичних практик та впровадження нових етик у політичне життя. Висновок. Ситуація, в якій опинилася Україна, вимагає тер# мінового і комплексного підходу до вирішення вказаних проблем. Кожен з нас має пам’ятати: “Не# залежність – це щоденна бороть# ба”. Захист незалежності, дер# жавного суверенітету та територі# альної цілісності України в сучас# них умовах вимагає швидкої мо# дернізації управлінських механіз# мів держави в цілому і Збройни# ми Силами України зокрема, адаптації законодавства до нових умов та реформування економі# ки. Тільки через комплексний підхід до вирішення зазначених проблем можна створити дієвий механізм захисту нашої держави. Наше завдання – не тільки вижити, а й побудувати потужну та демократичну державу. Розробка правового фундаменту для перезаснування республіки Україна – це не лише правова, але й морально-етична потреба для забезпечення стабільності, процвітання та справедливості в суспільстві. Нам потрібне не відновлення, а побудова якісно нової країни. Не можна підготовку цього відкладати на післявоєнний період. Найактивніші з нас, які були незадоволені станом української держави, пішли на фронт захищати наше майбутнє. Вони, певен, не захочуть повертатися у відновлене минуле. Разом з іншими причинами це породить конфлікт у суспільстві. Тому вже зараз потрібно осмислювати, якою має бути українська держава після війни, щоб забезпечити майбутнє українському народу. Дорогі партнери, ми не дорікаємо, дякуємо за кожну молекулу підтримки, але ж не забороняйте нам використовувати вашу допомогу для ураження всіх мілітарних “точок”, звідки нам “прилітає”. Поставтеся серйозно і дієво до наших прохань, створіть антипутінську коаліцію, хоча б з тими, хто вже підписав з Україною безпекові угоди, так, як створювалась дієва антигітлерівська коаліція, проявіть реальну позицію щодо забезпечення миру і правопорядку, як це визначено нормами Статуту ООН і принципами Міжнародного права! Не вдавайте, що хтось ще сприймає облудну брехню рф. Хай прибуде з вами Бог у ваших рішеннях! Створити антипутінську коаліцію! Звернення до світової спільноти через Міжнародний Медіа Форум у Польщі під керівництвом Юрія Щербака
Події, факти, коментарі “Тепер усі повинні об’єднатися навколо України”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

му сусіду пану Михайлу, окрім вдячності за підтримку у час акції ще й за налаштування озвучки. Окрема подяка моєму внукові Арсену, що допомагав завантажувати і розвантажувати машину з усім причандаллям – столом, озвучкою, торбами книг. Надіюсь, книги усім будуть цікаві. У “Просвіті” збираю кошти на нове видання. Поки що думаю на яке саме. Хочеться на сучасну тему клятої війни. Але щоб було цікаво і без фальші з разючою художньою правдою і обійшлося у книзі без брудної лайки, навіть із уст московських виродків. Поки що шукаю. Слава Україні! Героям Слава! Смерть московським загарбникам!” (Микола Кульчинський). во України на свободу, а саме представники ГО “Житомирська обласна спілка учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок російсько-української війни “Українська військова організація”. Заступник голови цієї громадської організації, просвітянин Михайло Сліпченко зробив невеликий екскурс в історію, зазначив і про важливість розвитку культури, освіти та патріотичного виховання в наш час. Приємно, що до літературного музею завітали майстри слова. Своїми поезіями поділились поети: Михайло Жайворон, Євгенія Юрченко, Олег Озарянин. Музичні номери додали настрою. Юрій Іванець, виконавець пісень під гітару, який завжди підтримує просвітян, порадував гостей піснями на слова поетів-сучасників, а також покладеним на музику псалмом із Біблії. Просвітянин, заслужений майстер народної творчості Валерій Березівський зіграв низку українських пісень та розповів про різні духові музичні інструменти нашого народу. Літературно-мистецька зустріч “Ми – вільні!” організували та провели члени Житомирського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Подію приурочили до Дня Державного прапора, Дня Незалежності України та Дня поета. становленні незалежності України поділився голова Житомирського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Святослав Васильчук. Діти урочисто вручили пану Святославу хліб на рушнику. Низку українських мелодій подарував присутнім просвітянин, майстер народної творчості Валерій Березівський. мадською організацією “Рух підтримки закарпатських військових” театр започаткував благодійну театральну платформу “Тheatrical Ramstein” задля об’єднання світової театральної спільноти в боротьбі з російським тероризмом та збору коштів на потреби Сил оборони України, підтримки та реабілітації працівників театрів, які вступили до війська на захист держави. Перший такий збір оголошено на виготовлення 50 одиниць 10-дюймових тепловізійних дронів-бомберів на загальну суму 2200000 грн. Усі кошти з продажу квитків від прем’єрного показу вистави театру “Віднесені вітром” будуть направлені на збір коштів “Teatrical Ramshtein-1” для військових, які захищають Донецький напрямок. За інформацією Донецької обласної військової адміністрації
Події, факти, коментарі “Тепер усі повинні об’єднатися навколо України”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Під заголовком-цитатою “Неможливо сформувати українця чужою мовою в чужій культурі й чужому духові” журнал “Країна” (№16, 22.08) під рубрикою “Спецтема: 33 роки Незалежності” друкує роздуми Павла Мовчана про пройдений ним шлях. Він згадує, як працювалося на кіностудії імені Олександра Довженка: “Багато моїх сценаріїв не пропускали, адже вони не відповідали тодішній ідеології. А я всі ідеї брав з життя. Мій сценарій “Сумління”. У нашому селі жила жінка, яка під час війни, коли її чоловік був на фронті, народила від німецького солдата. Перед поверненням чоловіка додому, коли закінчилася війна, жінка повісилася. Сиротами залишилися троє дітей від законного чоловіка і одне дитя від німця. Потім цього хлопчика віддали до сиротинця. Він ріс з думкою, що його мати ні в чому не винна. Коли повернувся в село, то замовив у коваля хрест для матері, яка була похована за межами кладовища. Син волочив хреста через усе село, щоб поставити на могилу. Ця історія нагадує новелу Василя Стефаника “Камінний хрест”, тільки в мене вона реальна. А якось у нашому селі випадково виорали слоїк із медом. Його закопали на початку 1930- х, а знайшли за 30 років. Я куштував цей мед. А також ті люди, які повернулися із заслання. Це було символічно – вони немовби причащалися. Тому зрозуміло, що такі сценарії не проходили цензури”. Павло Мовчан із жалем зізнається, що після проголошення Незалежності “нам не дали можливості втілити наші плани”. “Якби на старті ухвалили закон про мову, то розвиток держави був би зовсім інший. Це саме стосується московської церкви, яка всі роки незалежності окупувала наші храми, а проросійські політики, зокрема Медведчук, цьому сприяли”, – цитує журнал очільника “Просвіти”. Він також зазначає: “Нині найважливіше перемогти у війні. Інакше не лише Україну, а й весь світ чекає катастрофа. Путін – це той самий Гітлер. Що було б зі світом, якби війну виграла фашистська Німеччина? Усім зрозуміло. Тому й тепер усі повинні об’єднатися навколо України”. Фонд Порошенка повідомив про демонтаж бордів із написом “Армія. Мова. Віра. Незалежність”, які були розміщені до Дня незалежності України. Про це інформує “Інтерфакс-Україна”. “Цього дня для нас важливо було підкреслити, що основи Державності та Незалежності – це Армія. Мова. Віра. ЄС. НАТО. Україна. Проте таке наше привітання сподобалося не всім, і влада через тиск на компанії, які друкували і розміщували борди, через втягування правоохоронних органів змусила ці борди зняти”, – повідомляється на сторінці фонду у Фейсбуці 23 серпня. Ось як відреагували користувачі Фейсбука. Тарас Бузак: Вкраїні сама звичайна диктатура гібридного типу; Ганна Дутчак: Навіть при янику такого не було; Валерій Прозапас: Здирання бордів з написом “Армія. Мова. Віра. ЄС. НАТО” не дивує, епоха “єдыного марафону” рано чи пізно мала Нещодавно у світлиці Тернопільської “Просвіти” відбулася зустріч із Павлом Мовчаном і Володимиром Шовкошит# ним та презентація їхніх творів. Говорили про роль Товариства “Просві# та” в сучасній Україні, перспективи Пере# моги у війні з московією та побудови ук# раїнської України. Світлина з Фейсбуку Петра Шимківа призвести до чогось подібного, це логічне продовження політики “нових ліц” зі спотворення реальності. В інтерв’ю журналу “Країна” (№16, 22.08) політик і дипломат Роман Безсмертний зазначає, що найближче десятиліття буде ключовим для України в плані визначення перспектив, рейок, на які вона стане, ролі, яку гратиме у світі. “По-перше, Україна переможе у війні з росією. По-друге, стане частиною європейської спільноти й ініціатором нової Європи. По-третє, що найважливіше, – вона буде ключовим учасником європейської безпеки”, – цитує видання Романа Безсмертного. У статті “Чому слово “перемога” зникло з “радарів” в газеті “Сільські вісті” (№34, 20.08) колишній Генпрокурор України і військовослужбовець ЗСУ Юрій Луценко критикує центральну владу. Він, зокрема, нагадує, що Євросоюз передав українському уряду пристойну суму – два мільярди євро на захист енергетики, але жодна з трьох ліній захисту не збудована! “Натомість нам влада каже – виживайте взимку самотужки, бо ситуація складна. Це ні про що. Потрібна без прикрас, доросла розмова із суспільством: що і як робить влада? На що сподіватися пересічним українцям? Але такої розмови, на превеликий жаль, немає”, – цитує газета пана Луценка. Новинний сайт NV.UA повідомляє, що в межах обміну полоненими з РФ 24 серпня, під час якого в Україну повернулися 115 військовослужбовців, немає жодного бійця з бригади “Азов”. Про це розповів командир 12 бригади спеціального призначення “Азов” Національної гвардії України Денис Прокопенко (“Редіс”). За словами Прокопенка, російський диктатор Володимир Путін хотів “знизити тиск всередині Росії та зберегти обличчя, повернувши захоплених в Курській області строковиків”. “Відповідальним з української сторони необхідно було за радянськими традиціями організувати до свята медійну „перемогу“. Місця для полонених азовців, які вже понад двох років чекають на обіцяні обміни, у цій формулі не знайшлося”, – зазначив Прокопенко. За його словами, в російському полоні наразі залишаються 900 оборонців “Азовсталі” і до них “окупанти ставляться найгірше”. Інтернет-видання Za- xid.net повідомляє, що в запорізькому Гуляйполі російські окупанти зруйнували меморіальний музей-садибу родини українського політичного, військового та громадського діяча ХХ століття Нестора Махна. Через влучання ворожого снаряда музей згорів вщент, розповіли в пресслужбі МВС 24 серпня. Як повідомляє “Вільне радіо”, жоден із нардепів Донеччини не проголосував за заборону релігійних організацій, пов’язаних із Росією. Станом на 20 серпня Донецьку область у Верховній Раді представляли семеро народних депутатів. Частина з них проголосувала проти законопроєкту №8371, друга частина не прийшла на роботу в той день, третя – проігнорувала голосування. Об’єднує представників Донецької області в парламенті те, що ніхто з них ініціативу не підтримав. “Вільне радіо” нагадує, що на Донеччині діють майже 300 церков Московського патріархату. У День Державного прапора в середмісті Львова під час проведення заходу на підтримку поранених військових одна зі співробітниць Львівської ОВА показала середній палець на прохання волонтерів встати під час Гімну, передає Хронікерс з посиланням на “Українську правду. Життя”. “Наприкінці акції активісти почали виконувати Державний Гімн – всі присутні повставали з лавок. Пані Леся помітила, що жінка поруч продовжила сидіти на лавці, тому волонтерка вирішила жестом натякнути їй про необхідність встати. На відео, опублікованому волонтеркою, видно, як жінка сидить на лавці, поки лунає гімн України. Пізніше вона показує середній палець на камеру”, – повідомили у виданні. Волонтерка звернулася до поліції, після чого невідома жінка втекла до обласної адміністрації. “У коментарі “УП. Життя” директор Департаменту комунікації та внутрішньої політики Львівської ОВА Юрій Горун повідомив, що Лідія Данько дійсно була співробітницею органу влади з 2017 року, але з 24 серпня 2024-го не працює там”, – повідомили у виданні. Огляд підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі “Тепер усі повинні об’єднатися навколо України”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Невтомна праця

Голова Полтавської “Просвіти” Микола Кульчинський продовжує невтомно волонтерити в будні і свята. У соціальних мережах він відзвітував про зроблене. Ось його допис. “За два дні ми продали книг, виданих нашою “Просвітою” на 3 тисячі 200 гривень. 1600 відправляю на ЗСУ. На жаль за станом здоров’я у таку шалену спеку захід наш біля пам’ятника Мазепі припиняю. Дякую усім полтавцям і чепурним полтавкам за придбання наших видань, отже й пожертву на ЗСУ а також за підтримку у часі акції нашим активістам – пані Марії Гринь, пані Галині Зимі, пану Гармашу, а моє- Словами великого Кобзаря просвітяни розпочали літературно-мистецьку зустріч “Ми – вільні!”, яка відбулася 21 серпня в Житомирському обласному літературному музеї. Привітав присутніх голова обласної “Просвіти” Святослав Васильчук: “День Незалежності – це надзвичайно потужна дата. Шкода, що більшість людей ще не так, як потрібно, її розуміють. Однак ми, просвітяни, маємо далі вести, пояснювати і розповідати що це за день, для чого і що він приніс Україні”, – звернувся Святослав Карпович. “У 1991 році ми нарешті розбили московські кайдани. І насамперед до цього причетні такі організації як “Товариство української мови імені Тараса Шевченка” та “Народний Рух України”. В їхніх програмових документах було записано – домогтися державної Незалежності України. На той час це було абсолютно нове віяння, московська імперія потужна, а свідомість людей не готова до цього”, – продовжив ділитися своїми спогадами про підготовку та боротьбу за проголошення Акту Незалежності України далекого 1991 року Святослав Васильчук. Знаково, що на зустріч “Ми – вільні!” завітали ті, хто нині докладає свої зусилля у боротьбі пра- Вільні!
Події, факти, коментарі “Тепер усі повинні об’єднатися навколо України”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Квітуй у серці

Просвітяни Житомира долучилися до святкового заходу “Квітуй у серці, Україно моя”, приуроченого до Дня Державного Прапора та Дня Незалежності України. З юними читачами “Табору книголюбів” у бібліотеці на Київській своїми спогадами про роль просвітян у
Події, факти, коментарі “Тепер усі повинні об’єднатися навколо України”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Прем’єра Донецького театру

До Дня Незалежності України та Дня Державного Прапора України колектив Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь) за підтримки Донецької обласної державної адміністрації, обласної військової адміністрації представив прем’єрний показ вистави “Віднесені вітром” на сцені Дніпровського академічного театру драми і комедії. Авторкою п’єси є сучасна українська письменниця, драматургиня Людмила Тимошенко. Режисером вистави став Ігор Матіїв, художник – Олег Татаринов. Постановка висвітлює долю української родини на тлі історичних подій війни 2014 року. До того ж у співпраці з гро-
Очевидець і літописець · “ХХІ століття, а росіяни ведуть себе, як у темному середньовіччі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Чому війну назвали “спеціальною воєнною операцією”

Розпочавши 24 лютого 2022 року агресивну війну проти України, Путін назвав її “спеціальною воєнною операцією”. Бойові дії охопили територію всієї України, російська армія вщент руйнує українські міста і села, загарбує українські землі, і усе це в Росії називають “СВО”! Чому ж найбільшу після 1945 року війну назвали “спецоперацією”? У чому її суть? Дмитро ЧОБІТ Оголошена Путіним “спеціальна воєнна операція” насправді є його найбільшою брехнею, цинічною, нахабною і лицемірною. Сам термін “спецоперація” передбачає швидкі і точкові дії, які здійснюють спеціальні підрозділи для виконання дуже вузького завдання. У нашому випадку має місце віроломна, незаконна агресія і широкомасштабне вторгнення російських військ на територію суверенної держави Україна з повсюдними ракетними і артилерійськими обстрілами, авіаційними бомбардуваннями та атаками дронів. І що ж це за “спецоперація”, яка триває вже понад два роки, а російський агресор використовує у ній тисячі танків, тисячі броньованих машин, тисячі артилерійських систем різного класу, тисячі крилатих і балістичних ракет, у тому числі гіперзвукових, тисячі ударних безпілотників, сотні одиниць літаків і гелікоптерів, десятки кораблів і підводних човнів, а також незліченну кількість десантників і морських піхотинців Чорноморського, Балтійського, Північного, Тихоокеанського флотів і навіть ракетоносії Каспійської воєнної флотилії та стратегічної авіації? Усі ці колосальні сили завдають щоденних ракетних, артилерійських і бомбових ударів по всій території України. Лише артилерійських снарядів Росія випустила по Україні кілька мільйонів! Російські ракети навіть залітали до сусідніх з Україною Молдови, Румунії і Польщі. То така путінська “спецоперація”, яка йде “строго за графіком і планом”? Що ж то за “графіки” і “плани”, розраховані на довгі місяці і роки?! За десятки, сотні і навіть тисячу кілометрів від свого кордону Росія ракетами, дронами, бомбами і снарядами зруйнувала в Україні сотні цивільних об’єктів. Внаслідок цих варварських обстрілів загинули і залишились без даху над головою десятки тисяч людей, мільйони українців стали біженцями. То хіба це “спецоперація”? І що то за “спецоперація”, у якій росіяни стирають з лиця землі десятки українських міст і сотні сіл? Що то за “спецоперація”, під час якої росіяни руйнують лікарні, пологові будинки, театри, музеї, бібліотеки, архіви, школи, дитячі садки, вбивають десятки тисяч мирних жителів: жінок, дітей, літніх людей? Що то за “спецоперація”, у ході якої загинуло понад 300 тисяч російських вояків і не менша їх кількість стала інвалідами? Що то за “спецоперація”, якщо для її проведення не вистачило регулярних військ і путінський режим вимушений був оголосити в Росії мобілізацію? До речі, втретє за сто останніх років: першу мобілізацію провели у 1914 р., другу у 1941 р., тобто у ході Першої і Другої світових воєн. Виходить, що за розмахом бойових дій в Україні російське СВО сам Путін фактично прирівняв до найбільших воєн світової історії! І ще таке порівняння. Віроломне вторгнення радянських військ і бойові дії в Афганістані 1979–1989 рр. офіційно назвали Афганською війною. Першою і Другою чеченськими війнами в самій Росії називають бойові дії проти Чеченської Республіки Ічкерія, яка у 1991 р. проголосила державну незалежність. В Афганській війні загинуло 14427 радянських військовослужбовців. У Першій чеченській війні 1994–1996 рр. втрати російської армії складали 5042 чоловіки і 767 одиниць техніки. У Другій чеченській війні 1999–2000 рр. загинуло 7425 російських солдатів. За час бойових дій в Україні в період від 24 лютого 2022 р. до 25 серпня 2024 р. збройні сили Росії, за даними Генерального штабу ЗСУ, втратили близько 608 тисяч особового складу, 8551 танк, 18648 броньованих бойових машин, 17443 артилерійські системи, 1172 реактивних систем залпового вогню, 937 засобів протиповітряної оборони, 367 літаків, 328 гелікоптерів, 28 бойових кораблів, у тому числі флагман Чорноморського флоту ракетний крейсер “Москва”, один підводний човен, 23555 одиниці автомобільної і 2941 спеціальної техніки. За підрахунками міжнародних експертів, безповоротні втрати російської армії і флоту також перевищують 500 тисяч осіб. Із вищенаведених порівнянь афганської і двох чеченських воєн виникає запитання: чому на відміну від них в Росії широкомасштабну агресію й довготривалі бойові дії проти суверенної держави Україна, члена ООН, при таких величезних втратах вперто продовжують називати “спеціальною воєнною операцією”? Увесь світ бачить, що російський агресор веде проти України незаконну і жорстоку загарбницьку війну. Чому ж Путін не оголосив Україні війну, а назвав її “спеціальною воєнною операцією”? Чому в Росії ув’язнюють людей, які називають війною бойові дії російської армії в Україні? Тобто, за те, що називають речі своїми іменами? Відповідь дуже проста: слово “війна” в Росії заборонили, бо воно дуже небезпечне для всієї правлячої російської верхівки на чолі з Путіним. А справа полягає ось у чому. Згідно з міжнародним правом, агресивний напад однієї держави на іншу та ведення загарбницької війни є воєнним злочином, тому винні у цьому мають нести кримінальну відповідальність. Путінська Росія ніколи не зважала на міжнародне право і не один раз його грубо топтала. Але є ще одна обставина, більш страшна для президента Росії Володимира Путіна, міністра закордонних справ Сергія Лаврова, колишнього міністра оборони РФ Сергія Шойгу, начальника генерального штабу російських збройних сил Валерія Герасимова, секретаря радбезу РФ Миколи Патрушева, заступника голови радбезу РФ Дмитра Медведєва та деяких інших російських керівників – це чинний Кримінальний кодекс Російської федерації, прийнятий ще у часи Єльцина в 1995 році. Тоді в пам’яті російського народу ще свіжою була Афганська війна 1979–1989 рр., яка однозначно розглядалася усіма, в тому числі й керівництвом тодішньої Росії, як нічим не виправдана війна, агресивна міжнародна авантюра і воєнний злочин. Аби не допустити подібних подій у майбутньому, в кримінальному кодексі Російської Федерації передбачили покарання за злочини щодо підготовки і ведення агресивної війни. Йдеться про “Злочини проти миру і безпеки людства” – саме так називається розділ ХІІ КК РФ. Для кращого розуміння процитую статтю 353 цього кодексу: 1. Планування, підготовка, розв’язування або ведення агресивної війни – карається позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років. 2. Ведення агресивної війни – карається позбавленням волі на строк від десяти до двадцяти років. (Уголовный кодекс Российской Федерации. 1995. Інтернетресурс). У світлі диспозицій цієї статті стають зрозумілими постійно кислі вирази облич начальника штабу російських збройних сил Валерія Герасимова, міністра оборони РФ Сергія Шойгу, директора ФСБ Олександра Бортнікова, керівника Служби зовнішньої розвідки РФ Сергія Наришкіна, міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова, секретаря радбезу РФ Миколи Патрушева, колишнього президента РФ Дмитра Медведєва. Усі вони та їхні сподвижники добре розуміють, що самі накоїли, бо планували, готували, розв’язували та вели агресивну війну проти України, погрожували агресією іншим країнам, тобто вчиняли діяння, у яких вбачаються ознаки злочинів проти миру і безпеки людства, навіть згідно з законодавством Російської федерації. Тому ці палії агресивної, загарбницької війни тепер дуже добре усвідомлюють, що в разі зміни путінського режиму їм доведеться відповідати не тільки перед Міжнародним кримінальним судом, а й навіть у самій Росії, згідно зі статтею 353 КК РФ. Строку давності за такі злочини немає. І в разі втрати влади їм буде вкрай важко знайти захист та безпеку будь-де у світі, навіть у самій Московії. Окрім 353-ї, у КК РФ є ще й інші, не менш суворі, статті. Так, у статті 356-й “Застосування заборонених засобів і методів ведення війни” сказано: “1. Жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, депортації цивільного населення, розграбування національного майна на окупованій території, застосування у збройному конфлікті засобів і методів, заборонених договором Російської федерації, – карається позбавленням волі на строк до двадцяти років”. (Уголовный кодекс Российской Федерации. 1995. Інтернетресурс). Таких злодіянь в Україні росіяни скоїли тисячі! Чого варті зняті на відео самими ж росіянами садистські процеси відрубування полоненим українцям рук з тату державного герба України, відрізання вух, геніталій і навіть голів беззбройним полоненим та їх вбивств і розстрілів. І ці звірства російські солдати демонстративно коїли над живими людьми! А в окупованому Скадовську 56-річну Тетяну Мудренко повісили за фразу “Скадовськ – це Україна!” Уже ХХІ століття, а росіяни ведуть себе, як у темному середньовіччі, проявляють та ще й публічно розпалюють міжнаціональну ненависть, демонструють ворожість і крайню нетерпимість до іншої думки навіть у чужій, окупованій ними країні, показують своє незбагненне дикунство і звірячу жорстокість. А що говорити про звірства, катування, масові вбивства цивільних українців, ґвалтування жінок і навіть дітей на тимчасово окупованих територіях України: в Бучі, Ірпені, Бородянці, Куп’янську, Мелітополі, Херсоні, Олешках та інших містах і селах України! Отакою є теперішня путінська Росія. Варвари і дикуни у формі російської армії, яких спонукали творити злодіяння їхні командири на чолі з Герасимовим, Шойгу і Путіним. Тобто, їм усім – організаторам і виконавцям цих нелюдяних звірств і страхітливих воєнних злочинів – світить ще й стаття 356 КК РФ. Але й це ще далеко не все – КК РФ містить не менш суворі покарання за діяння, передбачені статтями 354 “Публічні заклики до розв’язування агресивної війни”. Привіт Медведєву, Соловйову, Скабєєвій, Сімонян, Мордану та десяткам інших російських пропагандистів і паліїв нових війн! Є ще й статті 356.1. “Мародерство”, 357 “Геноцид”, 358 “Екоцид”, 358 “Наємництво”. І до усіх цих злодіянь безпосередньо причетний президент Росії Володимир Путін – як верховний головнокомандувач збройних сил РФ він відповідає за організовані ним воєнні злочини і проявлені його ж підлеглими численні звірства. Адже розв’язана Путіним агресивна війна – то мати всіх воєнних злочинів очолюваної ним банди терористів, загарбників і окупантів під назвою “армія Російської федерації”. Окрім кримінального кодексу РФ, є ще Кримінальний кодекс України і Статут Міжнародного Кримінального Суду в Гаазі, який 17 березня 2023 р. видав міжнародні ордери на арешт президента Росії Володимира Путіна, а також Уповноваженої з прав дитини при президентові РФ Марії Львової-Бєлової. Їх обидвох звинувачують у незаконній депортації населення та дітей з тимчасово окупованої території України до Росії. То лише початок міжнародного кримінального переслідування високопоставлених російських воєнних злочинців; рано чи пізно вони будуть притягнуті до відповідальності за воєнні злочини, злочини проти людяності, злочини геноциду і злочини екоциду. Усі вищезазначені воєнні злочини пов’язані з терміном “війна”, а словосполучення “спеціальна воєнна операція” таких правопорушень, як підготовка і ведення агресивної війни, за російським законодавством не передбачає. Ось чому в Росії найбільша у світі після 1945 року війна називається СВО. Цю назву використали для того, щоб відвести загрозу кримінальної відповідальності від Путіна та його поплічників за планування, підготовку, розв’язування та ведення агресивної війни проти суверенної держави Україна, члена ООН із 1945 року. Отже, терміном “спеціальна воєнна операція”, замість ясної і зрозумілої назви “війна”, у путінській Росії хотіли приховати глибоко злочинну суть диктаторського режиму і захистити паліїв агресивної війни від кримінальної відповідальності за скоєне ними. Але таким словоблудством новітні воєнні злочинці світ не обдурять. 2 березня 2022 р. Надзвичайна спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН переважною більшістю голосів ухвалила резолюцію “Агресія проти України”, якою засудила вторгнення Росії в Україну, назвала його агресією, порушенням Статуту ООН і вимагала від РФ негайно вивести війська з української території, утому числі з Криму. Документ
Очевидець і літописець · “Найкращими ліками від вікової недуги є свобода націй і повний розпад Російської імперії Зла”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

підтримала 141 держава і лише 5 висловилися проти: сама Росія, Білорусь, Сирія, КНДР і Еритрея. 24 березня 2022 р. Генасамблея ООН ухвалила резолюцію “Гуманітарні наслідки агресії проти України”, яку підтримали 140 країн, проти проголосували ті ж самі – Росія і її чотири сателіти. 23 лютого 2023 р. Генасамблея ООН прийняла резолюцію “Про справедливий і сталий мир в Україні”, яку підтримала 141 країна, проти голосували 7. Резолюція, що складається з одинадцяти пунктів, “наголошує на необхідності якнайшвидшого досягнення всеосяжного, справедливого і тривалого миру в Україні відповідно до принципів Статуту ООН”. Документ підтверджує відданість суверенітету, незалежності, єдності та територіальній цілісності України в межах її міжнародно визнаних кордонів і повторює вимогу до Російської федерації “негайно, повністю і беззастережно” вивести всі свої збройні сили з території України й припинити бойові дії. Таким чином ООН, як глобальна міжнародна установа, визнала і назвала широкомасштабне вторгнення російських військ на суверенну територію України актом агресії. Резолюції ООН заклали правову основу щодо прийняття інших актів щодо відповідальності Росії за розв’язану нею віроломну агресію, нічим не спровоковану і незаконну загарбницьку війну проти України, вони суттєво наблизили час розплати московських воєнних злочинців за порушення міжнародного права і злочини проти миру й безпеки людства. Безпрецедентна і безсоромна брехня Путіна, його підручних з числа вищих посадових осіб Росії та прихвоснів роспропаганди має такі грандіозні масштаби, що вони заслуговують окремого дослідження, про них цілі томи можна писати. Ми ж обмежимося ще кількома епізодами брехні щодо України, якими Путін намагався іще намагається ввести світ в оману. Імперська хвороба Московії В інтерв’ю Карлсону Путін переклав вину на Україну за те, що Росія розпочала так звану “спеціальну воєнну операцію”. За Путіним, тільки Україна винна у тому, що Росія на неї напала. Дивовижні речі! Але саме так робив і Гітлер, постійно перекладаючи вину на чергові жертви своїх агресій. Несподівано й сам Путін навів паралель між Гітлером і собою. Пояснюючи Т. Карлсону причини Другої світової війни, Путін сказав, що розпочати її Гітлера змусила непоступливість Польщі. Гітлер домагався Данцига (Гданська) і суходільного коридору з Німеччини у Східну Пруссію. Поляки не погодилися віддати свої землі мирно, тому Гітлеру нічого не залишалося, як задовольнити національні інтереси Німеччини силою. За переконаннями Путіна, Гітлера змусили розпочати війну з Польщею, яка переросла у Другу світову. Тобто, Путін виправдовував Гітлера, продемонструвавши світові свою справжню рашистську сутність. І хоча Путін говорив Карлсону про Гітлера, зрозуміло, що думка про непоступливість поляків стосувалася і теперішньої ситуації в Україні. Якби виконали вимоги Путіна і передали йому Крим, Донбас, Херсон, Запоріжжя мирним чином, то й війни не було б. А так Путіна, як і Гітлера, “змусили”, йому “не залишили іншого вибору”. Тобто сам Путін в інтерв’ю Карлсону відверто зізнався: він чинить так, як робив Адольф Гітлер, і пояснював окупацію Криму та воєнну інтервенцію в Донбасі тим, що, мовляв, винна сама жертва агресії – Україна, бо вела себе не так, як хотів він. Логіка людожера і загарбника! І це сказано публічно, на увесь світ! Виправдовуючи Гітлера, Путін намагався обілити себе. Невже Путін зупинився би на Кримі й Донбасі та Україні в цілому? Та російські державні діячі постійно висувають територіальні претензії не тільки до України, а й до Молдови, Естонії, Латвії, Литви, Казахстану, навіть Польщі, Фінляндії та Туреччини! Де ж та межа московській зажерливості до чужих земель? У чому причина таких слів і дій? Справа у тому, що практично усі росіяни охоплені манією імперськості. То їхня національна хвороба. Збоченство імперських намірів і дій мучить росіян постійно. Вони прагнуть підкорити усіх своїх близьких і далеких сусідів та панувати над ними, і про це відверто, практично щодня розповідають з екранів московського телебачення. А те, що росіяни говорять сьогодні, вони неодмінно робитимуть завтра. І будуть іти доти, доки зможуть, точніше – скільки їм дозволять. Це золоте правило усіх завойовників – свої наміри і погрози вони завжди намагалися втілити у життя і просувалися доти, поки не зазнавали поразки. Взяти для прикладу Гітлера. Він говорив про повернення Саарської області, що перебувала під управлінням Ліги Націй, він її у 1935 р. повернув. Він погрожував війною через Судети – анексував їх у 1938 р. без жодного пострілу. Гітлер вимагав дати йому данцизький коридор – він його окупував разом з більшою половиною польської держави у 1939 р. Він говорив, що знищить Польщу – і ліквідував її. Гітлер писав, що вбиватиме євреїв – він і влаштував у Європі Голокост. Тобто, усе, що Гітлер спочатку говорив, потім він це й робив. Подібним чином діє Путін. Він говорив про Крим – він його й захопив. Він демонстрував на всіх майданчиках, що буде “захищати” російськомовних на Донбасі, – він захопив у 2014 р. частину Донбасу. Він вимагав суходільного коридору до Криму – він його здобув у кровопролитних боях 2022 р. Путін і про так звану “Новоросію” говорив, і про те, що Київ – мати російських міст, а Одеса – російське місто. Не раз наголошував, що у Придністров’ї, Молдові і Латвії проживають громадяни РФ, яких теж потрібно захищати. Путін писав, що росіяни і українці нібито один народ, він цього тепер домагається на окупованих територіях, а з усіма незгідними розправляється викраденнями, вбивствами, депортаціями до Сибіру. Путін вже окреслив шляхи майбутніх агресій. Невже хтось із серйозних політиків Європи думає, що біснуватий маніяк зупиниться десь на Дніпрі? Та його ж платні пропагандисти заманіфестували, що росіяни будуть іти не тільки до Варшави, Берліна і Парижа, а й до Лісабона і Стамбула, який називають Константинополем і наголошують, що Росії він “належить по праву”. Для цих походів російським імперцям ду-
Очевидець і літописець · “Найкращими ліками від вікової недуги є свобода націй і повний розпад Російської імперії Зла”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Друковані скарби діаспори під загрозою

же потрібні українці, білоруси, казахи та інші народи, аби перетворити їх на російське гарматне м’ясо. Що завойовники спочатку говорять, те згодом і роблять. Такий неписаний закон завоювань у світовій історії, він тепер повторюється на російсько-українській війні один до одного. У підсвідомості російської людини глибоко засів імперський синдром – прагнення до постійного розширення території. Його три головні складові: експансія, насильство і вигода – визначали завойовницьку, імперську суть Московії впродовж століть. Московія постійно розширювала сфери свого впливу, захоплювала все нові і нові території та поневолювала чужі народи, навмисно застосовуючи при цьому силу до своїх близьких і далеких сусідів. Головна мета колоніальних завоювань – вигода. З цього Московія-Росія отримувала більшу частину державного доходу та людських ресурсів для своїх армії, флоту та нових загарбницьких війн. Імперський дух склався історично і сягає часів московського князя Івана ІІІ (1440–1505). Саме він у жорстокій кровопролитній боротьбі приєднав до незначного тоді Московського князівства своїх сусідів: Велике князівство Тверське, Рязанську землю, Ярославське, Ростовське князівства і Новгородську республіку. Саме Іван ІІІ запровадив у Московії практику депортацій населення із завойованих земель. Практично більшість жителів Новгородської республіки після її загарбання в 1471 р. була або жорстоко знищена, або депортована у Середнє Поволжя. На їх місце переселили московитів. Цю традицію продовжує Путін на окупованих територіях України. У такий спосіб Московія забезпечувала своє панування на загарбаних землях чужих народів. Після Івана ІІІ розширення територій, яке назвали безневинним висловом “збирання земель”, продовжили Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ і всі інші російські царі аж до Сталіна. За цього кривавого вождя до Росії приєднали Східну Пруссію, Кенігсберг, Туву, Сахалін, Курильські острови. При українцеві за походженням Горбачові у 1991 році Російська імперія частково розвалилася, і це для великороса Путіна Тиждень тому під час атаки ворожих шахедів на інфраструктуру та житлові масиви Миргородщини було понівечено понад 50 приватних будинків. А також серйозно пошкоджено шиферний дах Діаспорної бібліотеки імені української просвітянки з Флориди (США) Галини Король. Варто згадати, що свого часу біля витоків формування багатющих книжково-журнальних фондів Бібліотеки стояли кращі українські національні діячі США, Канади, Австралії, України – Левко Лук’яненко, українсько-канадські письменники Любов-Василів Базюк, Микола Латишко; Євгеній Федоренко – очільник української шкільної ради, США; родина Кохнів (Фундація імені Василя Липківського), родина Коновалів – Фундація імені Івана Багряного (США); родина Соколиків (Кастало “найбільшою геополітичною катастрофою століття”. Тепер він прагне будь-що її реанімувати, а найбільшою допомогою йому служить дуже задавнена хвороба московитів-русскіх – сверблячка імперськості, яка реалізовується в загарбницьких війнах. Саме зовнішні війни найбільше об’єднують росіян. Для того щоб вилікувати народ від синдрому імперської одержимості, постійного прагнення “збирати чужі землі” – потрібне дієве лікування. Найкращими ліками від цієї вікової недуги є свобода націй і повний розпад Російської імперії Зла та проголошення усіма великими корінними народами цієї країни державної незалежності. Тоді волзьким татарам, карелам, башкирам, якутам, бурятам, калмикам, чеченцям, дагестанцям, тувинцям та іншим поневоленим імперією народам більше не доведеться проливати кров за абсолютно чужі для них інтереси біснуватих керманичів Московії та допомагати їм будувати “рускій мір” на чужій землі й гинути в Україні, Молдові, Грузії, Казахстані, Естонії, Латвії, Литві, Варшаві, Берліні чи Парижі, а тим більше – у Лісабоні. Та й самим московитам залишиться більше коштів і часу облаштувати свій побут, покращити власне життя на землі. Остаточно втративши колонії, московити не матимуть змоги погрожувати сусідам і замість танків і ракет нарешті будуватимуть дороги, якісне житло для цивільних людей та облаштовуватимуть їхній комфорт, як те роблять у всіх цивілізованих країнах світу. Чому і за що воює Росія? Причини війни мають визначальне значення для розуміння її суті та мети сторін у конфлікті. Справжніх причин агресор ніколи не називає, а вигадує брехливі, аби приховати свою мету, способи та методи її досягнення. Приховують, як правило, тому, що цілі агресора не узгоджуються із загальноприйнятими у світі нормами моралі та суперечать міжнародному праву. Ці тези цілком і повністю стосуються дій організаторів агресії Росії проти України. На дванадцятому місяці війни росіяни все ще не могли пояснити, чому вони напали на українців, яких десятиліттями називали “братнім народом”. нада), Євдокія Островська (очільниця Союзу Українок Австралії); родина Нитченків (Австралія), родина Домазарів (Австралія), родина Борців (Австралія). І це лише невелика шопта достойників, які творили і примножували книжкові та духовні фонди Діаспорної бібліотеки. На сьогодні пробитий уламками дах протікає – вода ллється на книги. Потрібно замінити металопрофілем. Шукаємо допомоги. Наша картка у Приватбанку 4149 4993 8849 0375. Або Пай Пал [контакт приховано] чи Моні Грам – ANATOLII SA- ZANSKYI Анатолій САЗАНСЬКИЙ, письменник, адміністратор Діаспорної бібліотеки імені Галини Король, м. Миргород Полтавської обл. Яскравим прикладом служить і такий факт. Із півтисячі полонених російських солдатів та офіцерів, які погодилися на інтерв’ю українським журналістам, жоден не міг дати відповіді на просте запитання: “Кому потрібна ця війна?” І кожен з них пояснив, що особисто йому ця війна не потрібна. Про те, що російські вояки не розуміють, за що вони воюють в Україні, говорили з телеекранів й інші московські діячі, зокрема відомий міжнародий терорист і злочинець, полковник ФСБ Гіркін-Стрєлков (17 листопада 2022 року Гаазьким трибуналом визнаний винним у ). То які ж причини підштовхнули Росію до війни? Навіщо їй ця війна? Чому Росія її розв’язала? Чому вона в жорстокий, нелюдський спосіб дощенту руйнує українські міста і села, зумисно розграбовує і нищить підприємства, музеї, пам’ятники, вбиває тисячі мирних жителів, приносить у жертву сотні тисяч власних солдатів? Заради чого все це? Ці засадничі запитання цікавили й цікавлять багатьох, у тому числі і в самій Росії. 15 грудня 2022 р. у студії московського каналу “Раша-Тудей” сталася подія, яка привернула до себе значну увагу в Росії та викликала певний резонанс за її межами. У ході дискусії про так звану “спеціальну воєнну операцію” в Україні, яка транслювалася в прямому ефірі, відомий співак, артист і режисер, автор численних пісенних хітів, володар багатьох відзнак і нагород Давид Нурієв (псевдонім “репер Птаха”) порушив головне питання – мету війни Росії в Україні та наголосив: “Ми навіть не знаємо, за що ми воюємо”. Крім того, Д. Нурієв заявив, що “вагнерівці”, серед яких є його знайомі, – це звичайні найманці, які воюють за гроші. Ці слова шокували та обурили присутніх у студії пропагандистів і викликали звинувачення на адресу співака. Тоді Д. Нурієв прямо запитав опонента: “Якщо ви знаєте, то поясніть – за що ми воюємо?!” Ясну і зрозумілу відповідь на це просте запитання не міг дати ніхто, навіть ведучий; зійшлися на тому, що росіяни воюють проти “нацизму в Україні”. Однак Д. Нурієв був невгамовний і запитав: “Ви хочете сказати, що в Україні всі нацисти?”. Відповіді не було. Випадок на московському телебаченні засвідчив, що на десятому місяці війни на головному пропагандистському каналі Росії не змогли зрозуміло пояснити причини та мету війни з Україною. Але не менше у цій історії вражає те, що сам факт нападу на суверенну державу сприймався присутніми у студії росіянами як звичайна річ – проблемою стало лише питання, “за що воювати”. Однак ці прості, на перший погляд, питання – чому Росія розв’язала війну проти України іза що вона воює – виглядали загадково не тільки для пересічних громадян, а й для багатьох державних діячів, політиків і журналістів; на них не могли знайти однозначної, ясної та зрозумілої відповіді навіть лідери провідних країн світу. І це не повинно дивувати, бо справжні причини агресії ретельно приховувалися Путіним та його поплічниками, тому їхні дії у широкомасштабній війні проти України не піддавалася логічному сприйняттю нормальної людини. Далі буде.
Тільки в “СП” · “Скільки ходили, увесь час відчували, що і командир Кропива, і його славний син Микола Процюк десь поруч”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

А ти, славна Україно, не забудь за мене

Галина ДАЦЮК, журналістка Історія така. 13 травня 1944 року в селі Кордишів на Тернопільщині прийняв гарячу смерть командир штабу УПА-Південь Василь Процюк (“Кропива”). Через багато років його син – Микола Васильович Процюк приніс мені на Українське радіо канцелярську папку, зав’язану тасьмою. “На ваш особистий розсуд, було б добре видати...”. У папці був рукопис “Воскресіння через пів століття”. Крок за кроком, у 15-ти розділах, син розповідав, як усе життя шукав сліди свого батька, якого востаннє бачив малесеньким хлоп’ям. І нарешті знайшов, у волинському селі… У квітні цього року Миколи Процюка не стало. Проте рукописи не горять навіть у полум’ї війни. На прощанні у Патріаршому Соборі УГКЦ ми домовилися з донькою пана Миколи Іриною та онукою Іванною, що книжка сина командира “Кропиви” буде. Ми просто зобов’язані перед його пам’яттю здійснити заповітну мрію, якій він присвятив не один рік праці і пошуків. І от на кілька днів Ірина з Іванною прилетіли з Франції до України. І перш, ніж приступити до книжки, вирішили побувати на місцях героїчної боротьби і загибелі свого славного діда-прадіда Василя Процюка-Кропиви. Вони у повстанському краю вперше. Я тут виросла, тому стала провідницею. На один незабутній день! Ця мрія виношувалася багато років. Йшла до мети через тисячі кілометрів доріг. Планувала маршрут ще до часів безвізу. Її зупиняли вселенські карантини, війна, втрати. І нарешті вона відклала усі на світі справи, придбала два квитки в Парижі, потім – три на три особи в Києві, сіла на вул. Симона Петлюри в чудовенний автобус і помчала на Волинь. Мрія з хвилюванням летіла через Житомирщину, Хмельниччину, Рівненщину. Перша зупинка – в Напилися води з повстанського джерела Шумську, на Тернопільщині. Тут 6 листопада 1994 р. урочисто перепоховали командира штабу УПА-Південь Василя Процюка (“Кропиву”) і ще шість повстанців. Насипали високу могилу, поставили високий хрест: “Спіть, Герої, спіть…”. Саме тут 22 серпня 2024 р. зупинилися онука Ірина та праонука Іванна командира штабу УПА- Південь Кропиви, аби здійснити свою давню мрію і вшанувати пам’ять славного діда-прадіда. Дорогих гостей сердечно зустріли в Шумському краєзнавчому музеї. Пані Олена Ходюк, письменниця, краєзнавиця, громадська діячка, вручила гостям поштові конверти і марки, видрукувані Громадською організацією “Меморіал Південна Волинь” на честь командира УПА Василя Процюка. Директорка Музею пані Лариса Колесник провела чудову екскурсію. Вперше нащадки побачили деякі деталі одягу Кропиви, знайдені на місці його героїчної загибелі... Поставили лампадку на місці нинішнього його спочинку на Шумському кладовищі, де височіє хрест на честь Героїв. Побували в Кордишеві, піднялися на гору, де була повстанська криївка, у якій прийняв гарячу смерть 29-літній Лицар Золотого Хреста. Кілька разів цей день плакав, втирав пекучі сльози і затихав на чиємусь плечі. І світився радістю. Дивувався і благословляв. А надвечір спинився під Уніяс-горою в Антонівцях, щоб пройти з нами повстанськими дорогами Василя Процюка-Кропиви. Тут діяла Антонівецька Республіка, а нині Музей повстанської Слави і нашої сили! Безмежно дякуємо за організацію нашої поїздки директорці Шумського краєзнавчого музею пані Ларисі Колесник; дякуємо за справжній коровай, яким зустріла гостей в Антонівцях директорка Музею “Антонівецька Республіка” Світлана Кузьмич. Дякуємо моїм дорогим волинянам за пам’ять про Героїв, які віддали життя, здобуваючи Незалежність України. Дякую за допомогу моєму побратиму краєзнавцю Анатолію Лукащуку, з яким ми написали книжку “Жіноча справа” про жіноче підпілля ОУН і УПА в рідному селі. Сподіваюся, писатимемо і наступну сторінку. Дякуємо Шумському Тут діяла “Антонівецька Республіка” Вклонилися пам’яті командира Кропиви у Шумську Незабутня зустріч в Антонівцях музику, Іванка – вчителька біології і природознавства. І щоразу на концертах, уроках, благодійних заходах вони намагаються пояснити, в чому феномен їхньої Батьківщини, яка сьогодні продовжує боротьбу з одвічним ворогом. Хтось у Франції таки прозріває, почувши правдиву українську історію. Дай Боже! ...Пізно увечері, в повстанському лісі, на місці штабу УПА Волинь-Південь, коли над Даниловою горою засвітилась блакитна повня, ми подякували нашим захисникам, зміцнили власні сили біля каплиці, напилися води з повстанського джерела, зарядились духом свободи і озвучили мрію – презентувати майбутню книжку Миколи Процюка “Воскресіння через пів століття” про Батька ось тут, в Антонівцях. Слава Україні! Героям слава! Київ – Шумськ – Кордишів – Антонівці міському голові пану Вадиму Боярському за чудове авто. Вдячні прекрасному водієві панові Ігорю Золотуну, очільнику ГО “Меморіал Південна Волинь”, завдяки якому ми встигли побувати в омріяних заповіданих місцях. Скільки ходили, увесь час відчували, що і командир Кропива, і його славний син Микола Процюк десь поруч. Для пані Ірини з Іванною це були не просто емоції, а потрясіння. Фотографували мало, Іванка просто усе фільмувала. Для родини і для того, щоб показати справжню Історію України французьким дітям. Ірина викладає Вручення поштових марок та конвертів на честь Василя Процюка
Тільки в “СП” · “Ось так я опинився віч-на-віч з чистим аркушем паперу і батьковою Правдою в голові та в душі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Воскресіння через пів століття

Цією публікацією тижневик “Слово Просвіти” розпочинає оприлюднення рукопису сина командира УПА-Південь Василя Процюка (Кропиви) Миколи Васильовича Процюка (1939 – 2024). Матеріал досі ніде не друкувався. За кожним його рядком подвижницька пошукова робота автора і емоційно пережита дорога до Батька. Цей унікальний документ долі однієї української родини є водночас документом величної сторінки національно-визвольних змагань 40-50 – их років минулого століття. Маємо кілька інформаційних приводів: 110-та річниця від дня народження командира Кропиви, 80-ліття його загибелі за волю України, 30-ліття перепоховання (1994) і 85-ліття від дня народження Миколи Процюка, який заповідав це видання. (Друкується скорочено). Микола ПРОЦЮК Завіса часу і тенета протиріч (Замість вступу) Уже декілька років друзі вимагають від мене опублікувати життєпис мого батька – відомого командира УПА – Південь Василя Процюка (Кропиви). Справді час настав. Після перепоховання його в Шумську на Тернопільщині 6 листопада 1994 року, мені вдалось зібрати достатню кількість матеріалу для книжки. Єдиною засторогою стала боязнь припуститися якоїсь ненавмисної помилки, адже після загибелі батька минуло пів століття. За часів комуністичного режиму кожне правдиве слово про ті події нещадно каралося, автора чекали каторга або психушка. Для спотворення правди було залучено могутню комуністичну пропагандивну машину. Наслідки тієї “роботи” ми спостерігаємо ще й тепер. Я усвідомлюю свої скромні здібності на письменницький ниві, проте мовчки спостерігати, як сьогодні покоління “нових українців” топчеться по могилах борців за волю України, накликаючи гнів Божий на себе і на нас, не маю права! Ось так я опинився віч-на-віч з чистим аркушем паперу і батьковою Правдою в голові та в душі. Але з’ясувалося, що за час багаторічної служби в збройних силах імперії мій словниковий запас катастрофічно зменшився. У голові настирливо крутився відомий набір армійських команд і статутних виразів на кшталт “равняйсь, смірно, равненіє на сєрєдіну”. З таким набором братися за літературний твір було трохи страшно. Тому я звернувся до деяких письменників і журналістів з пропозицією літературно оформити зібраний мною фактичний матеріал. Аби читачеві стала близькою та зрозумілою велика українська правда, за яку поклав життя мій батько і його бойові побратими. Проте, побачивши неприховане здивування в очах наших маститих літераторів, зрозумів, що проблему мушу вирішувати сам. І почав писати самотужки. Запропонована праця і є, власне, укладеною мною документальною повістю про мого батька, командира штабу УПА – Південь Василя Процюка, “Кропиву”. Тут подаються знайдені першоджерела і мої коментарі, роздуми, пояснення. Розповідь може здаватись перенасиченою цитатами та витягами. Я свідомо пішов на таку форму подачі матеріалу, знаючи, що ці джерела є недоступними для більшості. Більше уваги приділено викладу відомих мені усних переказів і спогадів про мого батька. Хотілось би, щоб читач сам зробив висновки про його життя в реальних обставинах того часу. Спробував я, хоча б ескізно, подати психологічний портрет командира Кропиви. Головно, користуючись своїми синівськими почуттями і ставлячи себе подумки в його тодішні обставини, я намагався через товщу півстолітньої відстані відчути ті тонкі, ледь вловимі порухи струн батькової душі, які визначали конкретні дії в тих чи інших ситуаціях. Звісно, це зроблено на рівні підсвідомості та інтуїції, але я вважаю своє подання важливішим за деякі знайдені конкретні факти. У результаті цих роздумів виникло поняття внутрішньої зради, як одного з психологічних феноменів збройної повстанської боротьби. Відомо, що в мирний час майже не вживається термін “зрада”. Ми чуємо про зраду лише тоді, коли йдеться про викриття шпигунів, які видають чужим спецслужбам військові і державні таємниці. У годину важких випробувань роль і значення того слова багаторазово виростають. Якийсь нікому не відомий бухгалтер може виявити в бойових умовах прекрасні якості патріота і громадянина. У мирний час цей поважний чоловік і сам ніколи не підозрював, що він здатен на такі героїчні вчинки. Бо він навіть не міг припустити, в які умови поставить його війна. А кадровий офіцер, який десятки разів дефілював на парадах перед урядовими трибунами, опинившись на полі бою, демонструє зовсім не ті якості, яких від нього очікувало суспільство. Яка тут може бути порада? Я думаю, що найкраще буде, коли наш бухгалтер так все життя і проклацає на рахівниці, навіть не підозрюючи про свою хоробрість. А той офіцер нехай би марширував до пенсії, задираючи ноги вище голови перед представниками правлячого режиму і щиро вірячи, що кожен сантиметр висоти підняття покращує боєздатність війська на цілих 10 відсотків. Це, якби політики уміли розв’язувати міждержавні конфлікти мирними заходами, не втягуючи свій народ у збройне протистояння. На жаль, надійних рецептів вічного миру людство поки не виробило. Хочеш миру – готуйся до війни! Складніше це питання вирішувалось в особливо важких умовах боротьби ОУН – УПА за волю України. Вже в 1944 році надія на швидку перемогу над кривавим, озброєним до зубів, більшовицьким, тоталітарним режимом розтанула, як дим. Збройна перемога в найближчому часі не передбачалась. Кожний учасник ОУН-УПА подумки вирішував найскладніші для себе питання: “Що робити далі?” У душі кожного з небувалою силою почав працювати свій власний Юда Іскаріот. В УПА почастішали випадки дезертирства і відвертої зради. Для батька, як і для кожного справжнього націоналіста-ідеаліста, характерною рисою була величезна довіра до всіх повстанців, без поділу на старших і молодших, “західняків” і “східняків”. Першого болючого удару по цій довірі нанесло викриття змови колишнього офіцера Червоної армії радянського контррозвідника майора Голубенка, який зі своїми однодумцями планував знищити командування групи “Богун” влітку 1943 року. Змова була викрита, змовники розстріляні. Але Кропива все одно розчарувався в “східняках”, він просто став більш обережним при призначенні людей на керівні посади. І всі бесіди з кандидатами на ці посади проводив вже у присутності представників Служби безпеки, щоб не припуститися помилки. Об’єктивний аналіз подій того часу показує, що не менш руйнівну роботу “внутрішній Юда Іскаріот” проводив і в душах “західняків”, особливо деяких інтелігентів. Займаючи становище лідерів під час розростання національно-визвольної боротьби, вони тепер, відчувши смертельну небезпеку для свого фізичного існування, вирішили сховатися у тінь, відгородитись, залягти на дно… Це дуже добре видно на прикладі діяльності Луки Павлишина – Ігоря. Ні, йому не можна пред’явити (на основі відомої мені інформації) прямих звинувачень у зраді чи дезертирстві. З УПА він був “офіційно” відпущений тодішнім її зверхником Василем Куком – Лемішем. Ая побачив у цьому випадку перемогу і торжество його внутрішнього Юди Іскаріота. І тому намагався хоча б поверхнево відобразити невидиме протистояння двох психологічних антиподів – Кропиви та Ігоря. Головною перемогою в бойовій діяльності свого батька бачу саме оцю духовну перемогу над своїм внутрішнім Юдою, а найвищою особистою нагородою для нього стало Воскресіння з Божої ласки його імені та чину через пів століття після загибелі. Сподіваюсь, що ця цікава тема буде в майбутньому більш глибоко досліджена нашими науковцями – соціальними психологами та аналітиками. У 30-х роках популярність мого батька не сягала далі кількох сіл на його рідній Сокальщині. Він ніколи не намагався завоювати дешевий авторитет, працюючи на публіку. Таким він прийшов в УПА. Помалу приходило визнання його як командира і організаційного зверхника серед повстанців-оунівців. Навесні 1943 року бачимо його сотником, заступником курінного Василь Процюк-Кропива, начальник штабу УПА-Південь Крука. В липні він тимчасово призначений курінним Крем’янецького куреня на час проведення бойової операції проти більшовицької банди Одухи в Суразькому лісі. Восени 1943 року Кропива вже командир рейдуючої групи. Якісна зміна в його становищі наступила під час перебування на південній Волині Головного командира УПА Романа Шухевича – Тура, Чупринки в листопаді 1943 року. Чупринка призначив тоді Василя Процюка – Кропиву начальником штабу УПА-Південь, що засвідчив у своїх спогадах Григорій Ільченко-Степовий. На превеликий жаль, про мету перебування і діяльність Романа Шухевича на південній Волині в листопаді і грудні 1943 року майже нічого не відомо. Це питання ще потребує свого вивчення та осмислення. Більшість дослідників обмежується згадками про перебування Шухевича інкогніто на Конференції Поневолених народів, яка проходила 21-22 листопада 1943 року в школі села Будераж на Здолбунівщині. Більше ніяких досліджень на цю тему не було. Тому для мене справжнім подарунком долі стали спогади зв’язкового УПА-Південь Григорія Ільченка, завдяки яким вдалося вияснити багато невідомого і забутого. Достовірність спогадів Г. Ільченка підтверджується архівними документами, приведеними в літописі УПА. (Нова серія, т. 2). У своїх спогадах Г. Ільченко подав цінну інформацію про обставини, за яких Головний командир УПА Роман Шухевич – Чупринка призначив тоді Омеляна Грабця – Батька Командиром УПА-Південь, а Василя Процюка – Кропиву – начальником Штабу УПА – Південь. Думаю, що вибір генерала Романа Шухевича щодо кандидатур Батька і Кропиви не був випадковим. Але доля розпорядилась дещо по-іншому. При проведенні рейду на Вінниччину до загону Омеляна Грабця – Батька Кропива був поранений і безпосередньо перебувати там не міг. Після одужання на початку січня 1944 року Кропива знову відбуває до загону Омеляна Грабця – Батька, який тепер перебував на постої у Вишгородку. Він веде загін в пропагандивний рейд на південь, на тернопільське Поділля, але десь коло Водохреща в січні 1944 року повертається на Південну Волинь. Повернувшись з рейду, Кропива організовує роботу шкіл підстаршин і саперів, про що свідчить у своїх спогадах курінний Макс. Але викликали його не тільки для вирішення справ вишколу групи “Богун”. Вирішується питання надзвичайної ваги – формування окремої рейдової групи УПА- Південь на базі групи “Кодак”. Таке завдання поставив ще Роман Шухевич під час свого перебування на Волині в листопаді-грудні 1943 року. Кропиві доручено найважливішу частину роботи, а саме комплектування групи УПА-Південь підстаршинами (сержантами) і старшинами (офіцерами). На початку лютого 1944 року новосформована група УПА – Південь. вирушає в рейд на південь. Веде групу її командир Василь Кук – Леміш. Кропива залишається на Крем’янеччині, де він має перебути перехід фронту і перейти в підпілля. Одної лютневої ночі він разом зі своєю охороною (почотом) був оточений в хаті більшовицькими бандитами. Всі охоронці загинули, але Кропива дивом врятувався. П’ять кілометрів біг він босий, в одній білизні до сусіднього села, де дістав одяг. З Крем’янеччини він вирушає на Південь – до села Колодне, де перебував Василь Кук – Леміш зі своїм штабом. Тут Кропива став шефом штабу групи УПА – Південь. Цей факт підтверджують у своїх спогадах Максим Скорупський – Макс і Лука Павлишин – Ігор. Вже наступного дня після прийняття всіх справ від Луки Павлишина – Ігоря, якого Леміш відпустив до Львова, Кропива був вимушений організувати бойові дії групи з регулярними частинами червоної армії на відкритій місцевості. Це було на початку березня 1944 року. Щоб уникнути подальших фронтальних боїв, командування вирішило розділити групу на менші відділи, які мали перейти в Крем’янецькі ліси (за вийнятком куреня Степана Савчука – Наливайка, який тепер вже під командуванням Максима Скорупського — Макса пішов на Бродівщину). Цей маневр виявився вдалим, і на Південній Волині знову зосередились значні сили повстанського війська. 29 лютого 1944 року при переїзді з Рівного до Славути, в сутичці з українськими повстанцями було поранено командувача 1-го українського фронту генерала Ватутіна. На його місце Сталін призначає маршала Жукова, який на початку березня 1944 року проводить Проскурівсько-Чернівецьку операцію. Але в запіллі фронту, на південній Волині, опиняється декількатисячна Група УПА – Південь. Для знищення українських повстанців Жуков направляє “заградотряди” НКВД – спеціальні частини, які постійно пересувались фронтом. Тепер енкаведистські “заградотряди” почали наступати на Південну Волинь з заходу. А зі сходу наступали перекинуті сюди з глибокого запілля новосформовані частини НКВД. 30-тисячна енкаведистська орда щільним кільцем почала оточувати повстанське військо, яке з боями відступало вглиб Південної Волині. Далі буде.
Про#читання · “Сутністю життя вченого-астронома було популяризувати, де тільки можна і у будь-який спосіб, науку та знання”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Розплющуючи очі на усталені речі, або Про вічну боротьбу науки з невігласами і пройдисвітами

Тарас ГОЛОВКО Книжка, про яку мовитиметься далі, може викликати у багатьох потенційних читачів неоднозначне ставлення, бо вона руйнує стійкі стереотипи, вироблені людством упродовж минулих століть включно до наших днів. Це перекладне видання вийшло друком у харківському видавництві “КСД” минулого року і має назву “Світ повний демонів” з підзаголовком “Наука як свічка у пітьмі”. Її автор – лавреат престижної Пулітцерівської премії в галузі літератури, відомий у США астроном, астрофізик і популяризатор науки Карл Саган. Що ж незвичайного у виданні, фахово перекладеному з англійської Миколою Климчуком? Книгу “Світ, повний демонів” випущено через рік після смерті автора. Віддаючи йому належну шану, видавці наважились оприлюднити висловлені в ній думки, які ще за життя Карла Сагана були контроверсійними і не раз збурювали громадськість у нього на батьківщині, особливо в середовищі віруючих різних релігійних конфесій. Вже назва книги несе певну інтригу, оскільки в ній згадуються демони (у давньогрецькій міфології нижче божество, що сприяє чи перешкоджає людині у здійсненні її намірів, у християнстві – злий дух, диявол), котрі, на думку Сагана, супроводжують людину все життя. Їм присвячено цілий розділ, в якому ґрунтовно досліджено появу цих посередників між світом реальним і уявним у віруваннях людини в давнину, згадано праці античних філософів Платона, Арістотеля, Плутарха, Сократа, Порфирія і Тертулліана. Без перебільшення можна твердити, що сутністю життя вченого-астронома було популяризувати, де тільки можна і у будьякий спосіб, науку та знання, завдяки яким людина не лише має змогу вижити у несприятливому для неї середовищі, а й здатна протистояти різноманітним викликам, що чатують на неї у майбутньому. Ці ідеї він виклав і в інших працях. Але повернімося до книги “Світ, повний демонів” Карла Сагана, щоб спинитися на кількох принципових моментах. Здається найбільше в цьому науково-популярному виданні дістається як церкві, так і її служителям – священникам, в яких автор вбачає конкурентів загалом для науки і для науковців зокрема. На думку вченого, котрий за всіма ознаками є поміркованим атеїстом, цей соціальний інститут з централізованим ієрархічним управлінням і відшліфованою віками методологією, базованою на Святому Письмі, до певного часу підміняв науку. Це дуже чітко прослідковується на прикладі Біблії, де пояснюються у притаманний лише християнському вченню спосіб такі фундаментальні речі як виникнення життя на Землі, природні явища, фізіологія людини, тваринний і рослинний світ, суспільні відносини, духовні субстанції і багато чого іншого, що, на думку популяризатора науки Сагана, є не завжди переконливими. Автор чітко формулює у книзі досягнення науки, яка у нинішньому столітті одноосібно визначатиме основні тренди розвитку людської популяції на Земній кулі, зокрема, у незаможних країнах світу, де бідність і відсталість можна буде подолати впровад- Карл Саган женням у виробництво нових наукоємних технологій. Так само отримані фундаментальні знання, на переконання Сагана, дадуть змогу завчасно попередити людей про технологічні і техногенні катастрофи, аби збитки від них були мінімальними. Крім того, наука впритул наближається і до відкриття таємниці походження всього живого на планеті Земля, що тісно пов’язано зі Всесвітом, де так само, мабуть, існують цивілізації, але відмінні своєю організацією й еволюцією. Важливо також те, і на цьому наголошує автор, що саме домінування науки в країнах з різним ступенем розвитку сприятиме зародженню в них демократії західного зразка, коли влада належатиме народам, а не диктаторам з необмеженими повноваженнями, і де панує законність, економічна свобода і соціальна захищеність, на противагу національній нетерпимості, мілітаризації, зневажливому ставленню до міжнародного права і зазіханню на території сусідніх країн – все те, що відчувають на собі українці в умовах кривавої війни, розв’язаної жорстоким і ненаситним російським диктатором путіним. Найбільш затяті скептики, публічно полемізуючи з Карлом Саганом, як правило, пасували перед його логікою й чіткою аргументацією, а ще широкою обізнаністю у багатьох сферах наукової діяльності. А тому, що Саган був одним із перших, хто висунув гіпотезу про супутник Сатурна Титан і супутник Юпітера Європа, які можуть мати океани, зробив вагомий внесок у вивчення атмосфери Венери, сезонних змін на Марсі, запропонував світовій науковій спільноті активізувати пошук позаземних форм життя через виявлення специфічних сигналів у космічній галактиці за допомогою великих радіотелескопів, а також відправки спеціальних зондів на інші планети. Крім того, Саган здобув ґрунтовну освіту, навчаючись у Чикагському університеті, де захистив докторську дисертацію з астрономії і астрофізики, а згодом – ще одну: з проблем походження життя. Його вчителями були кілька лауреатів Нобелівської премії з точних наук. У книжці Саган згадує двох українців з негативним підтекстом, які завдали чималої шкоди істинній науці, ввівши в оману своїми псевдовідкриттями силу-силенну людей за радянщини. Перший з них – Трохим Лисенко, уродженець містечка Карлівка на Полтавщині, виявив себе в добу сталінщини затятим ворогом генетики, а обіцяні ним фантастичні врожаї озимих культур були фікцією, в результаті чого сільське господарство стараннями цього псевдоакадеміка занепало, країна безнадійно відстала у царині молекулярної біології й генної інженерії. До того ж він доклав руку до арешту академіка М. Вавилова. Другий – Анатолій Кашпіровський, психотерапевт, звинувачуваний у шарлатанстві, став відомим наприкінці 80-х завдяки так званим телесеансам психотерапії. Цей горе-медик скористався неосвіченістю і забобонністю телевізійної аудиторії, змусивши повірити у “зцілення”, наражаючи багатьох людей на різноманітні психічні захворювання, всупереч елементарним нормам моралі спромігся збагатитися на людських недугах. І в першому, і в другому випадку Саган вбачав вияв абсолютного зла, спричиненого шахраями завдяки умінню маніпулювати масами, підміняти істинне вигаданим, а також відсутністю відповідних фільтрів у суспільстві, аби не допустити подібних пройдисвітів у публічну площину. Слід віддати належне Карлу Сагану щодо відсутності ідеалізації в книжці своїх колег-науковців. Він не робить зних чарівників, які одним помахом палички можуть удосконалити зовнішній світ і позбавити людство низки проблем. Мало кому було відомо у Сполучених Штатах Америки, що вчений брав участь у таємній атомній програмі, санкціонованій Пентагоном, де відповідав за моделювання ситуації, при якій в країнах, втягнутих у ядерну війну, мало цілком змінитися навколишнє середовище, ставши непридатним для життя. А ще він був одним із тих, хто сформулював гіпотезу “ядерної зими”, коли в результаті підриву усіх атомних арсеналів учасниками конфлікту температура на планеті повсюдно різко знизиться. З обмеженого кола керівників цієї програми Саган виділяє творця водневої бомби Едварда Теллера. Учений жорстко критикує його за безвідповідальність і намаганні впливати на керівників держави для прийняття рішень стосовно активного використання і подальшого удосконалення ядерної зброї, що набагато мало збільшити термоядерні ризики. Саме Теллеру належала навіжена ідея застосувати ядерні вибухи на територіях від Аляски до Південної Африки, щоб прокласти канали і збудувати гавані, знести проблемні гори, змінити ландшафт, а для перевірки загальної теорії відносності і хімічного складу навколоземних планет – підірвати ядерний заряд позаду Сонця іна Місяці. На цьому прикладі автор намагається донести читачеві думку про те, що науковці в усьому світі мають відчувати відповідальність не лише за позитивні, а й негативні наслідки, які можуть виникнути у результаті феноменального, з точки зору науки, відкриття. Наука нога в ногу крокує разом з політикою, і виникає один суттєвий нюанс, на який звертає увагу читача автор книги. Він порушує питання освіченості правлячої еліти, від чого дуже часто залежить безпека і добробут громадян, їхнє майбутнє, здатність переборювати усі труднощі у процесі розбудови держави, готовністю дати гідну відсіч будь-якому агресорові. Із сорока шести президентів Сполучених Штатів Америки, обраних за всю історію цієї країни, учений називає лише трьох, котрі, на його думку, найбільше відповідали вимогам глави держави і головнокомандувача армії та флоту за Конституцією США. Це – Томас Джефферсон, Авраам Лінкольн, Рональд Рейган. У книжці Сагана кілька разів зринає ім’я Рейгана, а кумедні факти з його політичної біографії, наведені автором, свідчать ще й про тонке почуття гумору в авторитетного в інтелектуальному середовищі вченого. Кмітливий розум й акторські здібності сорокового за рахунком президента США, а ще висококласна команда професіоналів, зібраних у Білому Домі, створили передумови для успішного запуску “рейганоміки” з її зниженням темпів зростання державних витрат, зменшенням рівня оподаткування і впливу держави на економічний розвиток, що у підсумку сприяло подоланню економічної кризи. Згадав Саган і про Стратегічну оборонну ініціативу, яку було прийнято за президентства Рейгана. Можна зробити висновок з викладеного у розділі “Коли вчені пізнали гріх”, що саме неосвіченість й інтелектуальна обмеженість радянського політбюро на чолі з Горбачовим, дали змогу Рейгану і членам його команди ввести в оману Кремль, який повірив у технічну можливість пентагонівської програми запускати на навколоземну орбіту невеличкий рентгенівський лазер на водневій бомбі, здатного збивати до 10000 радянських ракет. Ця безрадісна перспектива для обороноздатності совєтів спонукала втягнутися у надто затратну гонку озброєнь, яка закінчилась розвалом Радянського Союзу. Не допомогли навіть поради академіків Сахарова, Веліхова, Сагдєєва – колег на той час Сагана, котрий високо цінував їхній внесок у світову науку, зокрема, у дослідження ядерної фізики. Знайомлячись зі змістом книги, варто пам’ятати, що писалась вона насамперед для англомовного читача по обидва боки Атлантики з урахуванням його освітнього рівня, ментальності, релігійних уявлень, уподобань, схильностей, стереотипів і ще безлічі інших характерних рис, притаманних американцям, англійцям, австралійцям, канадійцям, новозеландцям. Застереження, сформульовані Саганом для співгромадян, аби вони сліпо нічого не брали на віру, керувались не інтуїцією, а раціональним розумом, мабуть, так само буде цікавим для українського читача, принаймні, викличе у нього здоровий скептицизм і розкриє очі на усталені речі, що пустили глибоке коріння у людській свідомості. Які ж псевдонауки і забобони ввів до свого “чорного списку” Карл Саган? Сюди належать астрологія; Бермудський трикутник; снігова людина; Лохнесське чудовисько; привиди; екстрасенсорні здібності (телепатія, яснобачення, телекінез, здатність бачити на відстані); мироточиві ікони; пророцтва Нострадамуса; кореляція між рівнем злочинності й фазами Місяця; хіромантія; нумерологія; диво-дієти; вічний двигун; “пам’ять води”; пророцтва свідків Єгови про кінець світу і багато інших. Це лише незначна частина марновірств, що вводили і досі вводять людей в оману через незнання того, як насправді влаштований світ, небажання встановити істину внаслідок лінощів й елементарної обмеженості. “Сумний урок історії полягає ось у чому: якщо дурити людей достатньо довго, вони перестають сприймати докази того, що їх дурять. Їх перестає цікавити правда. Обман захоплює їх у полон. Їм просто надто боляче зізнаватися, навіть самим собі, що їх дурили. Вирватися з-під влади шарлатана дуже важко. Ось чому старий обман живе по сусідству з новим”, – до такого невтішного висновку приходить науковець, розглядаючи людське легковір’я, що завжди грало і, на жаль, продовжує грати на руку авантюристам різних мастей. Карл Саган прожив яскраве життя людини, якій пощастило зробити вагомі наукові відкриття в астрономії й астрофізиці, розвінчати найпоширеніші псевдо-міфи, століттями культивовані лжепророками і псевдонауковцями. Його праця “Світ, повний демонів. Наука як свічка у пітьмі” є своєрідним заповітом вченого зі світовим ім’ям прийдешнім поколінням, “дорожньою картою” у майбутнє, де має панувати благодатне світло, а не мертвотна темрява.
Пошта “СП” · “Ми, кожен на своєму місці, вперто тримаємо оборону, незважаючи на щоденні труднощі та випробування”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тій церемонії присутнім був консул України в Барселоні Віталій Цимбалюк. П’ята верба посаджена 8 березня 2024 року у Бонні (Німеччина) у міському парку Райнауе Бойль (Rheinaue Beul) на березі річки Рейн. Організатори акції Ірина Душейко, колишня диригентка Народної хорової капели “Дніпро” КНУ ім. Т. Шевченка, нині – художня керівниця “Trio Ukraina”, а також ГО “UA Welle Bonn e.V.” (“Українська хвиля у Бонні”, голова – Павло Гросул) та Український клуб “Червона Калина” (голова – Анжеліна Меркушина). Слова Тараса Шевченка “і чужому научайтесь й свого не цурайтесь” для нас, українців, які живуть і працюють у різних куточках України та світу, стали дороговказом. І не залежно від того, де ми, українці, живемо, ми всі разом бережемо пам’ять про Тараса Григоровича Шевченка, уславлюємо його ім’я, змагаємося з лютим ворогом, захищаючи своє – рідне, творимо історію України і її майбутнє. Велика вдячність і низький уклін ЗСУ, які мужньо захищають українську землю! та 80-ліття з дня народження настоятеля храму митрофорного протоієрея Іллі Кигницького. Теплими словами, із запашним короваєм та квітами на церковному подвір’ї радо зустріли Архіпастиря голова Вижницької районної військової адміністрації Сергій Чеботар, голова Банилівської громади Василь Соломко та діти і дорослі парафіяни храму Успіння Пресвятої Богородиці. Гуцульська освітянська рада ім. П. Лосюка щиро вітає з 80-річчям від дня народження митрофорного протоієрея, адміністратора – благочинного Вижницького району Іллю Кигницького. Шановний отче, Ваш внесок у відродження, становлення і духовний розвиток Православної церкви України (ПЦУ) неоціненний і великий. Завдяки Вам, при підтримці духовенства і мирян ПЦУ у Вижницькому районі має вирішальний вплив у духовному житті людей, формуванні у них любові до рідної землі та наближенні перемоги у війні з росією. Свято-Успенська церва села Банилів, настоятелем якої Ви є, одна з перших на Буковині перейшла у підпорядкування УПЦ (КП) згодом ПЦУ. Це був і є добрий приклад для всіх православних релігійних громад України. Нині, в час кривавої війни, ваша духовна і пастирська діяльність, допомога ЗСУ вселяють в людей велику надію на щасливе майбутнє України, дають розраду родинам полеглих воїнів і наближають перемогу. Дмитро НИКИФОРЯК, голова ГОР ім. П. Лосюка
Пошта “СП” · “Ми, кожен на своєму місці, вперто тримаємо оборону, незважаючи на щоденні труднощі та випробування”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Тарасова верба в діаспорі

Леся КОРОЛИК#БОЙКО, заслужена діячка естрадного мистецтва України, голова МО “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі” Нині дуже складний для нас усіх, українців, час – час жорстокої національновизвольної боротьби українського народу з росією, яка вже не одне століття намагається знищити українську націю та її ідентичність. Але ми, кожен на своєму місці, вперто тримаємо оборону, незважаючи на щоденні труднощі та випробування, зберігаючи і поповнюючи скарбницю української культури, і щодня робимо все для того, щоб уславити імена видатних українців і закарбувати у пам’яті майбутніх поколінь тих, хто творив і творить новітню історію України. За ініціативи Зої Ружин – поетеси, заслуженої працівниці культури України, активної культурної і громадської діячки, голови ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць”, я разом з українками, які живуть і працюють за кордоном, у вересні 2023 року створила Міжнародну організацію “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”, яку маю честь очолювати. У межах заходів, присвячених 210-й річниці від дня народження Тараса Шевченка, з вересня 2023 по березень 2024 року, я організувала Міжнародну акцію “Тарасова верба”, її проведено в п’ятьох країнах Європи, де висаджено пагінець від верби Тараса Шевченка, яка має свою історію. Історія Тарасової верби сягає 1850 року. Під час зупинки потягу, який віз Тараса Шевченка на заслання, у містечку Гур’єв, поет знайшов маленьку вербову гілочку. У Казахстані, на півострові Мангишлак у Новопетрівському укріпленні, де поет відбував заслання, він посадив її серед степу широкого. Підростала верба під палючим сонцем, розпускала віти і щоразу нагадувала йому про рідну землю. Там, під її тінню, писав Кобзар свої вірші і картини... Напередодні 150-літнього ювілею Тараса Шевченка (1964) відомий український поет Андрій Малишко, побувавши в місцях заслання Тараса Григоровича у Казахстані, привіз в Україну гілочки-пагінці від тієї верби і посадив у садибі Максима Рильського в Києві (нині – Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського, директорка Вікторія Колесник). У 2012–2013 рр., в переддень 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря, Благодійна організація “Троянди й виноград” (директор М. Рильський – онук пое- Улюблені, коли Бог полюбив нас, то і ми повинні любити один одного. Бога ніхто ні! коли не бачив: якщо ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, а любов Його в нас. 1 Ін.4: 11-12 31 липня 1944 року прийшов у цей світ Ілля Іванович Кигницький – нині благочинний-адміністратор Вижницького району, митрофорний протоієрей, настоятель Свято-Успенської церкви села Банилів. Народився в селі Бережонка, в сім’ї священника. Закінчив Бережонську восьмирічку, Коритненську середню школу, та Максима Рильського) разом із літературно-меморіальним музеєм підтримали ініціативу Зої Ружин і надали їй дозвіл на заготівлю гілочок Тарасової верби. Вони були укорінені в теплиці Анатолієм Потопальським, головою БО “БФ “Небодарний цілитель”. Під час акції “Шляхи, якими ходив Великий Кобзар” (ініціатор та організатор Володимир Степанцов), Зоя Ружин ініціювала проведення Всеукраїнської акції “Тарасова верба”, тому в різних областях України, нею та однодумцями було висаджено понад 200 саджанців. Тепер Шевченкові верби шумлять у Київській, Черкаській, Чернігівській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Полтавській, Івано-Франківській областях. Однією з найрозкішніших є верба, що росте в Жашківському історичному музеї (директор О. Тютюнник) на Черкащині. Починаючи з відзначення Дня Незалежності України 1998 року, Зоя Ружин проводить акцію “Обніміться ж, брати мої…” та організовує культурно-просвітницьку поїздку делегацій відомих громадських та культурних діячів Києва до Національного музею Тараса Шевченка в Каневі. Торік у День Незалежності України я мала честь разом з чоловіком Альфредо Мореллі бути у складі такої делегації. Саме там, на Чернечій горі, мені доручили створити міжнародну організацію “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі” та провадити акцію “Тарасова верба” за кордоном, висаджуючи пагінці верби у різних країнах для збереження й уславлення пам’яті про славетного українця! Сьогодні, коли російський агресор нещадно нищить не тільки територію України, а й українську культуру і націю загалом, така акція вкрай необхідна. Так, у серпні 2023 року 20 гілочок верби з Жашківського історичного музею разом зі мною подолали чималий шлях з Києва до Івано-Франківська, а потім до Губбіо (Італія, регіон Умбрія), а звідти – в Хорватію, Польщу, Італію, Іспанію та Німеччину. Один пагінець Тарасової верби був посаджений 30 вересня 2023 року у Загребі (Хорватія) біля пам’ятника Т. Шевченку (вул. Українська) під час святкування “Днів української культури”. Організатор заходів і Міжнародної акції “Тарасова верба” на хорватській землі – голова Українського культурнопросвітницько-освітнього товариства “Кобзар” Славко Бурда. Друга гілочка висаджена 16 жовтня 2023 року в Перемишлі (Польща) на території притулку для вимушено переміщених осіб з України, що на вулиці Шиковській, 1, під час урочистих святкувань 75-річного ювілею Світової федерації українських жіночих організацій. До акції долучилася заступниця голови НРЖУ Меланія Іщук та працівниками Українського Народного Дому у Перемишлі – Ярослав Якубовський і Яна Чакірєва. Третю вербу посадили 18 листопада 2023 р. в Італії (м. Бергамо, регіон Ломбардія) на спеціально відведеному для цього місці на алеї під час проведення акції “Дерево для майбутнього” (“Un al- bero per futuro”). Організатори заходу і акції на італійській землі – мерія міста Бергамо та Італійсько-українська асоціація волонтерів “Злагода” (голова Ганна Цебер). Четверту вербу вкоренили в Королівстві Іспанії у Барселоні 2 березня 2024 року на території іспанської школи – Інститут Сальвадора Сегуі, де щосуботи навчаються українські діти. Організатори акції – Українська школа “Мрія” (директор Світлана Школьна). На урочисментах архівного фонду Митрополії Буковини за 1823 – 1829 рр. є відомості про те, що великий землевласник з Банилова Руського Андреас фон Гаффенко в своєму духовному заповіті від 5 вересня 1823 р. дарував 2,5 тис. дукатів золотом для будівництва нової кам’яної церкви в громаді на місці старої, де й заповідав себе поховати. Будівництво церкви було розпочато у 1867 р., проте невдовзі призупинено та відновлено у 1877 р. за новоствореним проєктом, затвердженим технічним департаментом на пропозицію великих землевласників Йогана та Міхаеля Богосієвичів. Поруч з церквою споруджувалася дзвінниця. Керував будівництвом Вінценц Коритинський, розпис іконостасу здійснював художник Епамінонд Бучевський; столярні роботи по іконостасу, нанесення позолоти та роботу лаком проводив Карл Кляйн. Будівництво церкви Успіння Богородиці завершене у 1882 р. П’ятого липня 1992 року разом з громадою отець Ілля перейшов до Української православної церкви Київського патріархату і, відповідно, наразі є частинкою Православної церкви України на чолі з митрополитом Епіфанієм. Тож стоїть святиня в центрі Банилова уже понад 140 років. І днями оновлена, осяяна світлом сердець зустрічала вона вірних Богові й Україні братів і сестер, синів і доньок. З архіпастирським візитом відвідав Вижницьке благочиння Преосвященний єпископ Чернівецький і Буковинський Феогност, звершив чин оновлення храму та Божественну літургію з нагоди 49-ліття священичого служіння на парафії
Пошта “СП” · “Ми, кожен на своєму місці, вперто тримаємо оборону, незважаючи на щоденні труднощі та випробування”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Благочинний Ілля

відслужив у армії. Деякий час працював у місцевому колгоспі та Путильському лісокомбінаті. Слово Боже, з яким виростав, яким його власне і виховували, проросло в думках його й серці бажанням і себе присвятити служінню Богові. 1970 рік пам’ятний отцю Іллі двома подіями: в цьому році він створив сім’ю з Анною Курик та цього ж року його було рукоположено у сан диякона і кількома місяцями пізніше – у сан священника. 1975 року закінчив московську духовну семінарію. Правив на парафіях у селах Верхні та Нижні Лукавці, Мигове. З 25 серпня 1975 року і донині трудиться священником у Свято- Успенській церкві села Банилів. Взірцем людяності, доброти, мудрості і витримки є для своєї родини отець Ілля. Для матінки Анни, трьох доньок, онучок Тетяни і Анни, правнуків Назарчика і Наталочки, для всієї родини він є духовним наставником, заступником перед Богом, який охороняє своїми молитвами і благословляє на все добре. Він є справжнім патріотом своєї країни, щиро вболіває за її долю, не шкодує ні сил, ні часу, щоб трудитись задля її блага. У ці дні отець Ілля не лише зустрічає ювілей долі – виповнюється 54 роки, як він отримав священичий стан, та 49 років тому вперше як настоятель в храмі села Банилів підніс молитви до неба. Успенська церква була збудована у 1882 році. Освячена цього року архієпископом і митрополитом Аркадієм. В доку-
Спадщина · “Події, що передували самому заснуванню монастиря, відбувалися впродовж багатьох років”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

На шляху до заснування Києво6Печерського монастиря

Ось уже майже тисячу років, як на правому березі Дніпра засновано чоловічий монастир, котрому судилося стати святинею Православ’я, – Свято-Успенську Києво-Печерську лавру. Після Іверії (Грузія) та Святої Гори Афон – це третій Земний уділ Пресвятої Богородиці. Олександр БАБИЧ, краєзнавець Заснований у 1051 р., Печерський монастир з перших десятиліть перетворився на самобутній та унікальний осередок християнства, православного чернецтва. Це пояснюється тим, що в християнство та запозичені традиції чернецтва вносилися місцеві особливості світосприйняття племен, об’єднаних навколо Києва, з представників котрих і складалася чернеча община монастиря, їхнього укладу життя, звичаї та традиції дохристиянський вірувань, ментальності, особливості місцевого клімату та природи. Майже всі десять століть монастирської історії оповиті легендами та таємницями. У ній досі залишається багато “білих плям”. Особливо це стосується XI – першої половини XVII ст., тісно пов’язаних із нинішніми Дальніми (Феодосієвими) та Ближніми (Антонієвими) печерами, і насамперед подій, пов’язаних із заснуванням Києво-Печерського монастиря. Відвідуючи печери, як історик я звернув увагу на деякі невідповідності позначення окремих місць з тим, чим вони є насправді. Так, у Дальніх (Феодосієвих) печерах неподалік входу зі сторони Дніпра через вежу “по дорозі” до печерної церкви Різдва Христового ліворуч відвідувачі бачать печеру, котра позначена як “Келія преподобного Феодосія Печерського”. Насправді ж це поховальна крипта (могила), в якій був похований Феодосій Печерський. У цій, так би мовити, “келії” відсутні сліди життєдіяльності людини та ознаки, що вона використовувалась як житло. Місця так званих затворів преподобних печерських-затвірників позначені віконечками та їхніми іконами, в багатьох випадках розміщені впритул одне до одного або на висоті, значно вищій від зросту навіть тогочасної людини. Києво-Печерська лавра. 1890-ті рр. При цьому, наскільки мені відомо, жодного затвору в печерах Києво-Печерської лаври, описаних в писемних джерелах, зокрема в літописах і Києво-Печерському патерику як у Дальніх, такі Ближніх (Антонієвих), так і не було відкрито. Проте ми маємо мощі деяких ченців-затвірників, котрі покояться в раках (домовинах), наприклад, Ісаакій Затвірник (друга половина ХІ ст.) та Анатолій Затвірник (ХІІ ст.). Вони завершили свій земний шлях вже, так би мовити, після виходу з затвору. В одному з давніх монастирських переказів, який люблять розповідати відвідувачам Києво- Печерської лаври, особливо в Ближніх печерах, йдеться про те, що Антоній Печерський перед своєю кончиною попрощався з ченцями та пройшов у прохід печери, після чого ґрунт обвалився. У Ближніх печерах відвідувачам навіть показують ікону самого преподобного між його келією та підземною церквою в його честь, що навпроти келії, влаштованою наприкінці ХVI – на початку ХVII ст. Хоча оповіді про Прохора Лебідника (жив у монастирі наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст.), Іоана Багатостраждального (жив у монастирі в середині ХІІ ст.) та Пимена Багатохворобливого (жив у монастирі наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст.), котрі містяться в Києво-Печерському патерику Касіянівської 2-ї редакції 1462 р., вказують на те, що Антоній Печерський був похований в нинішніх Ближніх (Антонієвих) печерах, у “гробі”, можливо, в поховальній крипті (могилі), як невдовзі і Феодосій Печерський. Ці оповіді чітко засвідчують, що до його могили в печері приходили ченці для поклоніння та молитви. Опрацьовуючи джерела з ранньої історії Києво-Печерського монастиря, а саме: тексти вітчизняних літописів різних століть, житійні (агіографічні. – Авт.) твори, і насамперед житіє Феодосія Печерського, рукописні та друковані редакції Києво-Печерського патерика, житія давньоруських святих, іноземні джерела тієї доби, де є інформація з історії Києво-Печерського монастиря тих часів, картографічні зображення (плани) печер, зокрема Дальніх, першої половини ХVII–XVIII століть, автори котрих при їх складанні застосували систему умовних знаків для зображення рельєфу, доріг, рослинності, окремих будівель, гравюри загального виду Києво-Печерського монастиря цих/ тих же століть, світлин загального вигляду монастиря, починаючи з середини ХІХ ст., ознайомившись з результатами археологічних досліджень печер різних років, опрацювавши всю доступну науково-популярну та наукову літературу авторів-дослідників історії Києво-Печерської лаври кінця XVIII – першої чверті ХХІ ст., я дійшов висновку, що рання історія Києво-Печерського монастиря була значно складнішою від викладу в літописних і житійних (агіографічних) джерелах, ніж у викладі авторів науково-популярних і наукових праць, а події, що передували самому заснуванню монастиря, відбувалися впродовж багатьох років. Це стосується й самого акту заснування обителі. Тому й виникла ідея, дотримуючись основних принципів історичного дослідження, розглянути події, що передували заснуванню Києво-Печерського монастиря та саме його заснування. Найбільш ранню версію про заснування Києво-Печерського монастиря ми знаходимо в “Повісті врем’яних літ” – вершині давньоруського літописання, авторство якої приписується ченцю-диякону Києво-Печерського монастиря Нестору Літописцю, котрий завершив її близько 1113 року. Оповідь про початок (чи заснування) Києво-Печерського монастиря вміщена в “Повісті врем’яних літ” у статті під 1051 роком і йде після лаконічного повідомлення про те, що “В літо 6559 [1051] Ярослав настановив Ларіона митрополитом Русі, зібравши єпископів у святій Софії”. Далі літописець розповідає, що вел. кн. київський Ярослав Володимирович (1019–1054 рр.) у своєму заміському дворі в с. Берестовому при церкві святих апостолів “попів … зібрав багато”. Серед них був пресвітер (старший священник) Іларіон – порадник князя Ярослава. Цей Іларіон, як розповідає літописець, “ходив із Берестового на кручу Дніпровську, Де нині старий монастир Печерський, і тут молитви творив. І був тут ліс великий. І викопав там печерку малу на два сажні, і приходив туди з Берестового, відспівував години і Богу молився таємно”. З ініціативи Ярослава Володимировича пресвітера Іларіона возвели в сан митрополита київського. А його печерка на схилах Дніпра залишилась без господаря… Отже, події, що передували заснуванню Києво-Печерського монастиря, відбувалися за межами тогочасного Києва часів Володимира, а потім і Ярослава, неподалік заміського князівського двору в с. Берестовому, на схилах правого берега Дніпра, вкритому берестовим/берестяним лісом (нині Печерський район Києва). Минуло небагато часу, як ідеться в “Повісті врем’яних літ”, і до Києва приходить Антипа – уродженець Любеча, що неподалік Чернігова, котрий під ім’ям Антоній постригся в ченці на Афоні й там набув чернечого досвіду. Літописець оповідає, що в Києві Антоній, походивши по монастирях, ні в одному не зупинився. Невдовзі він “прийшов на кручу, де Ларіон печеру викопав, і возлюбив те місце, і поселився в нім…” Згідно з “Повістю врем’яних літ”, Антоній став відомий при наступнику Ярослава Володимировича на великокняжому київському столі – його сину Ізяславі Ярославичу (1054–1068; 1069–1073; 1077–1078 рр.). “І почала приходити до нього братія, – читаємо далі в літописі, – і він приймав і постригав [у ченці] їх. І так зібралося до нього братів дванадцять. І викопали печеру велику, і церкву, і келії. І до цього дня є вони в печері під старим монастирем”. Не заперечую існування печери Іларіона, котру він власноруч викопав на схилах Дніпра, неподалік заміського князівського двору в с. Берестовому, де він служив пресвітером (старшим священником) у церкві св. апостолів. Як і до нього, так і після нього в християнському світі, особливо серед духовенства, було вже й не таким рідким явищем влаштування печер для усамітненої молитви. Печери, де й сьогодні бувають їхні відвідувачі, занадто мало мають спільного з печерами ХІ – 40-х рр. XVIІ ст., коли їх використовували як місця для усамітненої молитви та поховання померлих ченців. А наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. ХІ ст. їх, найвірогідніше, і зовсім ще не було. З метою підвищення релігійного авторитету Києво-Печерського монастиря, з ініціативи його колишнього архімандрита (1627–1633 рр.), а потім і київського митрополита П. Могили (1633–1647 рр.), при підготовці до канонізації – прилученню до лику святих 69 ченців, похованих у печерах, їх суттєво було перелаштовано та пристосовано для паломництва та поклоніння канонізованим преподобним печерським. Старі аварійні місця, ходи-коридори замуровують, для зручності прочан прокопують нові, влаштовують аркасолії для покладення мощей канонізованих преподобних печерських. Поступово печери набувають сучасного вигляду. Вчитуючись у літописну статтю під 1051 роком, я давно звернув увагу, що її автор мав на меті не стільки передати історичну достовірність подій, пов’язаних із заснуванням Києво-Печерського монастиря, скільки показати, що це перший монастир Русі, заснований русами / русинами / русичами, а не греками. Що він бере свій початок від печери першого, руського за походженням, митрополита Київського Іларіона. У першій третині ХІІІ ст. бере свій початок історія Києво-Печерського патерика – збірки оповідей про початок Києво-Печерського монастиря та його найбільш уславлених ченців другої половини ХІ – першої третини ХІІІ ст., і висвітлює монастирську історію цих часів. Основою прототипу Києво- Печерського патерика стали послання Володимирського єпископа Симона (1214–1226 рр.) до ченця Полікарпа, написані в 1225–1226 рр. та послання ченця Полікарпа до печерського архімандрита Акіндіна (1203–1232 рр.) з оповідями про 13 отців печерських, написане 1231 р. У контексті даного дослідження досить цінними є посилання в творах Симона (чотири рази) та Полікарпа (тричі) на житіє Антонія Печерського, автентичний список котрого нам залишається не відомий і до сьогодні. З посилань Симона нас цікавить лише перше, в котрому він вказав, що сам читав в житії Антонія Печерського про пресвітера Іларіона, котрий перед возведенням в сан митрополита Київського “від того (Антонія Печерського. – Авт.) пострижений був і так священства сподобився”. З послань Полікарпа на житіє Антонія Печерського нас цікавить друге про подвижницьке життя Мойсея Угрина (перша половина ХІ ст.) та третє про ченців Федора та Василія, котрі жили в Києво-Печерському монастирі в другій половині ХІ ст. й події з монастирської історії, пов’язані з так званою Варязькою печерою, про котру, за словами ченця Федора, йшлося в житії Антонія Печерського. У рукописних джерелах, котрі дійшли до нашого часу, Варязька печера вперше згадана в складі Києво-Печерського патерика Касіянівської 2-ї редакції 1462 р., котрий зберігся до наших днів, створеної в стінах самого Києво- Печерського монастиря, у слові 7: “Мниха обителі монастиря Печерського, сказання, чого ради прозвався Печерський монастир”, котре присвячене заснуванню монастиря. Це, фактично, літописна стаття 1051 р. зі своєрідним лаконічним вступом. У ньому і згадується печера, “колись викопана варягами”, як місце поселення Антонія Печерського після його першого повернення з Афону наприкінці життя Володимира Святославича. Нижче розповідається, що після його смерті (15 липня 1015 р. – Авт.) “захопив владу безбожний окаянний Святополк, і, сівши у Киє-
Спадщина · “Заснування Києво-Печерського монастиря ченцями-русичами стало можливим, найвірогідніше, наприкінці 40-х рр. ХІ ст.”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ві, почав убивати братів своїх, і убив святих Бориса та Гліба. Антоній же, бачачи таке кровопролиття, здійснене окаянним Святополком, знову повернувся до Святої Гори”. Закінчується цей лаконічний вступ таким повідомленням: “Коли ж благочестивий князь Ярослав переміг Святополка і сів у Києві...” У цій же редакції Києво-Печерського патерика, в житії Феодосія Печерського його постриг датується 1032 р. Вона була і в Касіянівській 1-й редакції 1460 р. Києво-Печерського патерика. Від початку ХХ століття дослідники датують постриг Феодосія Печерського 11 січня 1057 чи 1058 р., залежно від календаря. Я відстоюю рік постригу Феодосія Печерського в чернецтво саме 1032 р. і зараховую його народження до 1009 р. Прийнявши рік його народження 1036 та постригу чернецтво 1057 чи 1058, отримаємо час рукоположення його в пресвітора (ченця-священника) в 24-25-річному віці. А це суперечить правилу № 11 Новокесарійського собору 315–319 рр., в якому сказано: “…На пресвітера до тридцяти років, хоч і по всьому гідний чоловік, так не поставляється, але так залишиться в очікуванні, бо Господь Ісус Христос тридцятого літа хрестився і почав навчати”. У ті часи цей припис, як і інші правила вселенських соборів, дотримувався суворо. Згадку про Варязьку печеру знаходимо і в Густинському літопису ХVII ст., в котрому під 1013 р. читаємо: “Прийшов вперше до Києва преподобний отець наш Антоній від Святої Гори і вселився в печеру Варязьку”. Другу подорож Антонія до Святої Гори Густинський літопис датує 1017 р., коли вже майже як два роки не було в живих Володимира Святославича, не вказуючи причину, лише повідомляє: “В це ж літо преподобний Антоній Печерський, залишивши Київ, пішов знову до Святої Гори”. У розповідях давньоруських джерел про мученицьку смерть братів Бориса та Гліба вчені давно помітили багато недоречностей. Це стосується й причетності до їх загибелі Святополка, пізніше прозваного Окаянним. Світло на ті далекі від нас події проливає “Хроніка” саксонського єпископа Тітмара Марзебурзького (25 липня 975 – 1 грудня 1018 рр.). Він, будучи сучасником тих далеких від нас подій, без перебільшення, як документаліст зафіксував у своїй “Хроніці” важливі події міжнародної політики, що стосувалися Русі та відбувалися в самій Русі й, зокрема, в Киє- Мирослава СОРОЧУК Нещодавно у “Світлиці” Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки відбулася презентація приватної колекції книг Бориса Ільковича Степанишина (1925–2004) – видатного українського педагога, літературознавця, громадського діяча та багаторічного друга бібліотеки. Захід приурочено до 20-ї річниці з дня його смерті. Борис Степанишин народився 3 квітня 1925 року в селі Ратинів на Холмщині. Здобув освіту в Львівському університеті імені Івана Франка та розпочав свою педагогічну діяльність як учитель української мови та літератури в школах Львівщини та Рівненщини. Згодом він став професором кафедри ві. Так, єпископ Тітмар записав, що коли Ярослав втік з Києва, до нього урочисто увійшов Святополк з польським військом на чолі з Болеславом. Архієпископ Іоанн “з мощами святих і різними іншими прикрасами вшанував прибулих в храмі св. Софії, який внаслідок нещасного випадку згорів у минулому році”. (1018 р. – Авт.). Отже, ні на Русі, а тим більше, в Києві, Святополка впродовж другої половини липня 1015 – першої половини серпня 1018 р. не було. У Київ він увійшов лише 14 серпня 1018 р. з польським військом на чолі зі своїм тестем королем Болеславом Хоробрим. Тому я вважаю, що причини другої подорожі Антонія Печерського до Афону могли бути викликані якимись іншими обставинами. Під 1027 р. в цьому ж літописі читаємо: “Преподобний Антоній знову прийшов до Києва з Святої Гори”. Не можна виключати, що Антоній повернувся зі Святої Гори не сам. Так, польський історик-медієвіст, візантіїст, доктор гуманітарних наук, професор Варшавського університету Анджей Поппе (1926–2019) в одній зі своїх праць про вже відомого нам пресвітера Іларіона писав: “Але можливо, що і сам Іларіон перебував якийсь час в руському монастирі на Афоні, принаймні, в якомусь з візантійських монастирів, так як, здається, знав грецьку мову”. На Афоні наряду з грузинським монастирем Іверон та іншими національними монастирями, існував заснований до 1016 р. руський монастир Успіння Пресвятої Богородиці, так званий Ксилургу (“Деревороб”). Згідно з переказами, частина з пошту русичів / русів, які супроводжували княгиню Ольгу під час її першої 946 чи другої 957 р. подорожі до Константинополя, вирішили зійти на Афоні та заснували тут цей перший руський скит. З нього монахи поверталися на Русь ще до 1051 р. Припускаю, що чернечого досвіду на Афоні міг набувати і Никон Великий. До речі, ще на початку ХХ ст. була висунута гіпотеза, що Никон – не хто інший як колишній митрополит київський Іларіон, котрий після усунення з київської митрополичої кафедри прийшов до Антонія Печерського та прийняв схиму під ім’ям Никон. Я не поділяю цієї думки. До речі, те, що Іларіон та Никон – дві різні постаті, підтверджують і окремі свідчення в житії Феодосія Печерського. Зародження ідеї заснувати неподалік Києва монастир у середовищі русів-постриженців Афону можна віднести до кінця 20-х рр. ХІ ст. Очевидно, що Антоній Печерський не був одноосібним ініціатором заснування монастиря, яким він постає в писемних джерелах. Справа та була досить складна в тих умовах і не під силу одній людині, потребувала погодження місцевого ієрарха, в даному випадку київського митрополита-грека Іоанна І (1008 (?) – 1036 (?)), Феопемпта (1037 – 1039 – 1051) та підтримки великого князя київського Ярослава Володимировича. Вірогідно, що з’явившись в Києві наприкінці 20-х років ХІ ст., можливо, що разом з Антонієм повернувшись зі Святої Гори, Іларіон стає пресвітером палацової церкви св. апостолів у заміській князівській резиденції в с. Берестовому та входить до кола найближчих радників великого князя київського Ярослава Володимировича. Не отримавши від тогочасного київського митрополита-грека дозволу на заснування монастиря, Антоній, Никон, за сприяння пресвітора Іларіона – старшого священника палацової церкви Вигляд на Лавру. Леонтій Тарасевич. 1702 р. святих апостолів на Берестовому, з дозволу Ярослава Володимировича, який надав своєю грамотою право на володіння земельною ділянкою, оселяються на виділеній ним ділянці землі, на мою думку, на південний схід від сучасної Аннозачатіївської церкви у підніжжя теперішнього дальньопечерного пагорба, але вище берега Дніпра, вкритого теж, очевидно, берестовим лісом, де влаштовують чернечу слободу, схожу на монастирський двір, тільки без храму. Ставлять тут чернечі келії у вигляді окремих будиночків та, очевидно, якісь, згідно з потребами, невеликі господарські будівлі. 1031 р. до них долучається Мойсей Угрин, а 1032 р. чернецтво приймає уродженець Василева (нині м. Васильків Київської обл.) під ім’ям “Феодосій”. Наявність хоча б одного пресвітера (ченця-священника), котрим був Никон, про що нам відомо з житія Феодосія Печерського та “Повісті врем’яних літ”, було достатньо для здійснення богослужінь і треб. Тому, на мою думку, не маючи можливості через супротив київського митрополита-грека, ченці й вирішили влаштувати печерну церкву в схилі вище місця, де вони мешкали. Найстарішою прийнято вважати печерну церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці, що нині в Дальніх (Феодосієвих) печерах. Афанасій Кальнофойський у своїй “Тератургімі”, 1638 р. видання, вказував, що вона влаштована ще “св. Отцями”. До речі, первісно вона була зорієнтована вівтарем на південь, а не на схід, як прийнято в Християнстві. Влаштування цього печерного храму я відношу до кінця 20-х рр. ХІ ст. Заснування ж самого Києво- Печерського монастиря ченцями-русичами стало можливим, найвірогідніше, наприкінці 40-х рр. ХІ ст., коли Ярослав Володимирович, внаслідок складних церковних процесів між Константинополем, Афоном і Руссю, котра взяла в них участь, та русько-візантійських міждержавних відносин, наважився поставити на київську митрополичу кафедру русина. Свій вибір князь зупинив на постаті вже відомого нам пресвітера Іларіона. Участь у його возведенні на київську митрополичу кафедру взяв і Антоній Печерський. Річ у тім, що єпископські та митрополичі кафедри мали право посідати лише представники чорного духовенства, тобто ченці. Тому Іларіон був Антонієм Печерським пострижений у чернецтво і так “священства сподобився”. Потому ієромонах (чернець-священник) Іларіон на Всеруському соборі був обраний на київського митрополита та собором руських єпископів у Святій Софії був возведений в сан митрополита київського. Тоді Іларіон, уже в сані київського митрополита, скориставшись 4-м правилом IV Вселенського Халкідонського собору, згідно з котрим влаштовувати монастир в тій чи іншій місцевості виключне право мав місцевий архієрей, в даному випадку київський митрополит-русин Іларіон, надавши митрополичу грамоту, дозволив (благословив. – Авт.) заснувати монастир, котрий в історичних та агіографічних джерелах другої половини ХІ–ХV століть відомий як Печерський (з часом – Києво-Печерський монастир). Очевидно, заснування монастиря відбулося в чернечій слободці. Таким в моїй уяві був тривалий та складний шлях до заснування київського Печерського монастиря, котрому з віками судилося стати Свято-Успенською Києво-Печерською лаврою. переконаннями. Усі виступи об’єднувала думка про те, що Борис Степанишин був не просто науковцем, а справжнім борцем за українську національну ідентичність, українську мову. Презентація колекції книг Бориса Степанишина стала важливою подією для Рівненської громади. Вона нагадала про цінність наукової та культурної спадщини, яку залишають після себе видатні особистості, і про необхідність збереження цих скарбів для прийдешніх поколінь. Колекція книг, тепер доступна для широкого загалу в обласній бібліотеці, слугуватиме натхненням для молодих науковців, дослідників та всіх, хто цікавиться українською історією, культурою та літературою. Радзивіллівський літопис. Печерський монастир і вогняний стовп. 1110 р.
Спадщина · “Заснування Києво-Печерського монастиря ченцями-русичами стало можливим, найвірогідніше, наприкінці 40-х рр. ХІ ст.”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Вшанували пам’ять науковця та просвітянина

української літератури Рівненського державного педагогічного інституту, де виховав цілу плеяду майбутніх педагогів та науковців. Як кандидат педагогічних наук Борис Степанишин зробив вагомий внесок у розвиток методики викладання української літератури. Він був автором численних підручників і посібників, які використовувалися в школах і вищих навчальних закладах України. Активний учасник українського національного відродження, він очолював обласну організацію “Просвіта”, був одним із засновників Народного РУХу України на Рівненщині, завжди стояв на захисті національних інтересів і боровся за відновлення історичної пам’яті про героїчні сторінки української історії. Спадкоємці Бориса Степанишина передали до Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки його особисту колекцію книг, яка налічує 279 документів. Серед них – праці з літературознавства, мовознавства, суспільних наук, мистецтва, а також художня література. Ця колекція є безцінним джерелом для дослідження інтелектуальної спадщини Бориса Ільковича, адже книги відображають коло його наукових інтересів і культурних захоплень. Серед видань є й твори самого Бориса Ільковича, що свідчать про його внесок у розвиток української літератури та науки. На презентацію колекції книг завітали численні гості, серед яких були представники влади, члени товариства “Просвіта” та громадської організації “Союз українок”, науковці та освітяни Рівненщини. Під час заходу виступили директор бібліотеки, колеги, які особисто знали Бориса Степанишина, а також представники влади, які наголосили на важливості його діяльності для розвитку регіону. Гості згадували Бориса Ільковича як видатного педагога, натхненника національного відродження та людину з незламними
Пошта “СП” · “Так неодмінно колись і станеться – завдяки доблесті наших воїнів та вірності кращим традиціям українського державотворення”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

повних назвах визнали себе республіками, – Україна, згідно з Актом 24 серпня та Конституцією 1996 р., називається просто – Україна. Ніби на перехідний період, по завершенні якого й мало бути визначено з формою правління. Так цей перехідний період триває четверте десятиріччя… Може, це й на краще – після нашої Перемоги всім здатним творчо діяти верствам суспільства ретельно обдумати оптимальний устрій держави, а назвати її якось універсально – наприклад, так, як вона звалася за гетьмана Павла Скоропадського – Українська Держава. Та й ідея Гетьманату як традиційно властивої українцям форми державного правління не втратила актуальності, хоча досі не була реалізована через загарбання України більшовицькою Москвою. Принаймні тут є поле для дискусій – фахових, конструктивних, спрямованих на пошуки стратегічного бачення майбутнього. Головне на сьогодні – зберегти Україну. Відновити її територіальну цілісність і утвердити незалежність. А утвердити її можна, лише перемігши лютого кремлівського ворога. Так неодмінно колись і станеться – завдяки доблесті наших воїнів та вірності кращим традиціям українського державотворення. рів іноземних авторів, вже у суверенній Україні. Зустрічаючись у Львові, ми полемізували на літературно-мистецькі теми з нашими друзями Андрієм Бокотеєм і Любомиром Медвідем. Твори цих митців були близькими Романові, бо не мали нічого спільного з “соцреалізмом” чи іншими банальностями і вимагали глибокого осмислення, розуміння їхнього тривожного сигналу на горизонті духовності. Йому імпонувала думка про те, що мистецтво має за мету “вичавити” людину із зони комфорту, примусивши думати над речами, досі недоступними і тому незрозумілими. Свого часу це було метою художників Пабло Пікассо та Сальвадора Далі, письменників Самюеля Беккета, Франца Кафки, Альбера Камю... А ще два тисячоліття тому розстатися з минущим тимчасовим комфортом закликав Ісус Христос; тоді лишатися байдужим до Спасителя не дозволяла совість. Цієї суто християнської чесноти не знали язичники, була вона чужою і для радянських ідеологів. Нині саме совість чи то сумління як здатність розуміти істину, розрізняти правду і кривду, усвідомлювати власний обов’язок не дозволяє нам толерувати будь-яку несправедливість. Романові Лубківському цей моральний феномен притаманний повною мірою. Таким його згадують усі, кому пощастило спілкуватися з цією світлою людиною.
Пошта “СП” · “Так неодмінно колись і станеться – завдяки доблесті наших воїнів та вірності кращим традиціям українського державотворення”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Головне – зберегти Україну

Юрій КИСЕЛЬОВ, член правління Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, доктор географічних наук, професор Тридцять третій раз Український народ відзначає своє головне державне свято – День незалежності України. Сьогодні це свято відбувається в умовах російсько-української війни, коли практично щодня співвітчизники з різних країв нашої Батьківщини проводжають в останню дорогу своїх захисників – славних воїнів-героїв. І все-таки свято залишається святом, яке самою історією появи дає сподівання на кращі часи для української нації та держави. 33 роки – це досить великий шлях (для порівняння – це більше, ніж минуло від початку Першої до кінця Другої світової війни). Тож як ми його пройшли і чому в державному будівництві відстаємо від країн Балтії, які відновили незалежність майже в той самий час? Чинників багато, і на більшості з них (вони загальновідомі) навряд чи слід зупинятися. Варто звернути увагу на те, що саме на практиці дав нації Акт проголошення незалежності України і якими були його найближчі наслідки. Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України Державний і громадський діяч, дипломат. Але насамперед – український поет і публіцист. Разом із Дмитром Павличком і Юрієм Щербаком був серед тих дипломатів незалежної України, які, не будучи “міжнародниками” за освітою, успішно репрезентували нашу державу у світі – завдяки своїй літературній популярності, міжнародним зв’язкам, співпраці з діаспорою, участі у мистецьких процесах, знанню іноземних мов і, якщо хочете, – особистій привабливості, яка завжди допомагає переконувати опонентів, залучаючи їх на свій бік. А це, поза сумнівом, – велике мистецтво. Кажуть, що дипломатія – це мистецтво можливого. Але ж у мистецтвах можливе те, чого немає в дипломатії! Тож напевно, у випадку з Лубківським і його колегами-літераторами то була дипломатія мистецтв... Він ніколи не наздоганяв події, бо завжди прагнув їх випередити. Усі, хто спілкувався з ним, відзначають сміливі, навіть викличні вчинки Романа Мар’яновича – навіть коли він досяг високого суспільного статусу. Завжди то були вчинки патріота... Видатний майстер, академік НАМУ Андрій Бокотей згадує, яку далекому 1967 році його, ще зовсім молодого художника, помітив редактор львівського часопису “Жовтень” (нині – “Дзвін”) Роман Лубківський. І не лише опублікував схвальну рецензію про його творчість, а й організував створення фільму для Празького (тоді ще Чехословацького) телебачення. То була особлива подія, адже в кожній підрадянській країні було лише кілька телеканалів, знімали ж на звичайну стару кіноплівку, кожен метр якої був на обліку... Зауважте, що це була не тільки увага, а й вияв певного вільнодумства: діяти без будь-якої офіційної підказки, хоча герой фільму, Андрій Бокотей – син репресованого священника забороненої греко-католицької церкви (до речі, до післявоєн- Навіть якщо маються на увазі економічна криза, гіперінфляція, різке падіння життєвого рівня людей та інші негативні соціально-економічні явища, то чому саме в Україні – на відміну від тих же балтійських держав – вони виявилися настільки болючими? Відповідь доволі проста – якщо в Литві, Латвії, Естонії до влади одразу прийшли національно-патріотичні сили, то в Україні біля керма лишилася компартійна номенклатура, яка, відчувши запах паленого після провалу московського путчу ҐКЧП, поспішила ізолювати себе від бурхливих подій у тодішній Росії, захищаючи своє благополуччя. Природно, що національно-патріотична опозиція у Верховній Раді – “Народна рада” – негайно скористалася з розгубленості комуністів та ініціювала Акт проголошення незалежності, прийнятий майже одностайно. Та що ж було потім, по завершенні переможного 1991 року, увінчаного тріумфальним Всеукраїнським референдумом, який 90,32% голосів українців підтвердив державну незалежність? Компартійна й господарська номенклатура, прагнучи посилити свої позиції, вже під синьожовтими прапорами зміцнювали старі порядки з властивими їм кумівством, корупцією, злодійством, які набували дедалі більшого розмаху. Існувала певна криза управління в державі, через що вже незабаром після відновлення самостійності України леґалізувалися політичні структури, які відверто заперечували українську державність і закликали до відновлення СРСР. Тобто, по суті, після проголошення незалежності почалося (і тривало, щонайменше, до 2004 або навіть до 2014 року) паралельне існування самостійної України та УРСР. Інакше кажучи, Акт 24 серпня леґалізував ідею незалежності, але дефакто її не зреалізував. На відміну від країн Балтії, Україна невдовзі увійшла до СНД, проголосила “стратегічне партнерство” з Росією – своїм одвічним ворогом – та понад двадцять років не могла визначитися щодо ставлення до НАТО. Зрозуміло, таке оглядання назад послаблювало нашу державу, даючи ненажерливому сусідові сподівання її поглинути. І, нарешті, як казав відомий диктатор минулого, – “кадри вирішують усе”. Якщо в Литві першим головою відновленої держави став недавній дисидент, націоналіст Вітаутас Ландсберґіс, то в Україні першим президентом було обрано донедавна секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука. Та чи міг у ті часи народ на загальних виборах обрати В’ячеслава Чорновола або Левка Лук’яненка? Напевно, ні, бо більшість населення України, за винятком переважно західних областей, не була морально цілком готова прийняти незалежність, подумки надалі перебувала в совєтських реаліях, навіть у ХХІ сторіччі ще називаючи гривню “рублем”, а сучасні сільськогосподарські підприємства – “колгоспами”. Ментальний дисонанс між Заходом (українське державницьке мислення), Центром (українське радянське) та Сходом (проросійське) і став одним із основних чинників дуже повільного ходу державотворчих процесів. Лише після 2014, а особливо – 2022 року – намітилася тенденція до поступового стирання реґіональних протиріч по осі “Схід – Захід”. І ще одна обставина звертає на себе увагу. На відміну від інших країн – колишніх “союзних” республік СРСР, які в офіційних ловування в Комітеті з Національної премії ім. Т. Шевченка. Тож, коли він очолював Шевченківський комітет, лавреатами найвищої державної мистецької нагороди стали гідні особистості, зокрема, літератори Михайлина Коцюбинська, Ігор Качуровський, Марія Матіос, Віра Вовк, художники Іван Остафійчук і Андрій Чебикін... Роман Лубківський і далі жваво цікавився літературними новинами: минуло кілька років, і він звернув увагу на мою книжку “З Божого саду” – про рослини і тварин у Святому Письмі. Вона виявилася суголосною його поетичній збірці “Зелене серце”, де оспівані біблійні дерева: дуб, верба, шляхетний лавр... Збірочку він подарував мені з чулим, прихильним написом: “Людині, яка дозволяє нам, грішним, краєчком ока заглянути в світ біблійний”. Така зависока оцінка моєї скромної праці відобразила його природну шляхетність. Необхідно відзначити, що твори Романа Лубківського перекладено багатьма мовами – англійською, болгарською, білоруською, польською, словацькою, чеською та ін. Сам же він перекладав класиків більшості слов’янських літератур, що підтверджують його літературні премії: ім. Вітезслава Незвала – Чеського літературного фонду; ім. Павола Гвездослава – за вагомий внесок у культуру словацького народу; нарешті, ім. Максима Рильського, за переклади тво-
Пошта “СП” · “Так неодмінно колись і станеться – завдяки доблесті наших воїнів та вірності кращим традиціям українського державотворення”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Дипломатія мистецтв

Часто згадую свого друга Романа Лубківського. Народившись на Тернопільщині у 1941-му і переживши нацистську окупацію, Роман Лубківський перетерпів ще й радянську... 60 років тому він підготував збірку своїх, ще юнацьких, поезій, що вже наступного року були оприлюднені під титлом “Зачудовані олені” – як для радянського часу, смілива назва. По 15-ти роках здобув свою першу, імені Павла Тичини, літературну премію. Наполегливо працював над власними поезіями і перекладами з іноземних мов. І вже за часів Незалежності Роман Мар’янович, змужнілий і досвідчений літератор, став лавреатом Державної премії України імені Т. Шевченка – за добірку поезій “Погляд вічності”. ного “об’єднання” церков до неї належали батьки Романа Лубківського і він сам). Отже, за глухої радянщини Роман Лубківський не боявся зашкодити власній кар’єрі. Читав і розповсюджував “самвидав”, дружив з дисидентами Ігорем та Іриною Калинцями, за якими невсипно стежили: коли Ірина Стасів-Калинець приїжджала до Києва, за нею був “хвіст” від вокзалу аж до Хрещатика. А в 1972- му подружжя Калинців заарештували. Тож Лубківський як заступник головного редактора радянського часопису “Жовтень” наражався на чималі неприємності. Особливо легко було партократам звинуватити редактора, та ще й заступника головного, у порушенні норм т. зв. соціалістичного реалізму. Бо що являють собою ці норми, та й сам “соцреалізм”, не знав ніхто. Не розв’язувала цього питання навіть відповідна стаття з академічної Української Радянської Енциклопедії (УРЕ) під орудою Миколи Бажана від 1963 р., де стверджувалося, що основним принципом соцреалізму є “правдиве, історично конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку”. А наявність чи відсутність таких ознак у творах літератури і мистецтва визначала влада суща, тобто ідейні наглядачі з міськкомів, обкомів і ЦК Компартії. Тому звинуватити можна було будь-кого за бажанням. Так і сталося у 1960–1970-х роках з деякими авторами часопису “Жовтень”. За часів Незалежності з’явилися реальні можливості уповні проявити свій творчий і громадсько-політичний потенціал. 1990 року земляки на Львівщині обирають Романа Лубківського народним депутатом. У тому першому скликанні він працює разом зі згаданою Іриною Стасів- Калинець. Їм належить пропозиція, яку озвучив з трибуни Роман Лубківський – внести до зали Верховної Ради національний прапор України і надати йому статус державного; він же подав ідею складання президентської присяги на Пересопницькому Євангелії. І саме тоді вперше в стінах Верховної Ради прозвучав національний гімн України. У 1992–1995 роках, очолюючи наше посольство у Празі, завдяки вільному володінню мовами, він активно сприяв політичному і культурному порозумінню Чехії та Словаччини з Україною. Прибувши для вручення вірчих грамот до президента тодішньої Федеративної Чеської і Словацької республіки Вацлава Гавела, відомого драматурга і публіциста, чий президентський термін саме спливав, Роман Лубківський у розмові з ним зауважив: як добре, переставши бути службовцем високого рангу, повернутися до улюбленої письменницької справи. Гавел це підтвердив, добре зрозумівши співбесідника. Адже він так само, як і Лубківський, прийшов у політику через літературу. Ми доволі часто бачилися з Романом Мар’яновичем у 2006–2007 роках під час його го-
Арт#калейдоскоп · “Кожен виступ торкався сердець глядачів і надихав на підтримку наших героїчних ЗСУ”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Валерій Вітер: “Щодня згадую Україну”

Багаторічний лідер легендарних гуртів “Кобза” та “Кобза. Оригінал”, заслужений художник України Валерій Вітер після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну живе в Німеччині. Нещодавно митець побував в Україні, дав низку концертів у Києві та інших містах країни. Перед одним із концертів відбулася наша зустріч. – Пригадайте, будь ласка, як для вас почалася Велика війна. – О п’ятій годині ранку побачив вибухи з вікна своєї квартири на Русанівці в Києві. Хотіли якомога швидше виїхати, вирушили до батьків дружини в Кременчук. Згодом виїхали до Львова, потім у Краків і, врешті, до Німеччини, де нас зустріли хороші знайомі. Оселися в Баварії. – Як ви там живете, творите? – Зупинилися в невеликому селі Тауффкірхен, з населенням у 700 осіб. Тут гарні будинки, прекрасна природа, чисте повітря. Незабаром у селі дізналися, що я художник і музикант. Випадково в кірсі заспівав “Аве Марію” Баха. Мене запросили на одну службу, на другу, дав кілька концертів. Потім почали запрошувати на різноманітні свята, присвячені святим, матері, батьку. Німці активні та дружні люди. Кірха відчинена з ранку до вечора. Там стоять дорогоцінні канделябри, інші коштовності, але я жодного разу не чув, щоб хтось щось украв. Не бачив, щоб у кірсі продавали церковні вина, свічки, книжки. Церкви там утримуються за рахунок пожертвувань. Цікаво, що всі німці знають нотну грамоту, співають по нотах від малого до старого. Це мене вразило. У кірсі гарна акустика, тому я записав там кілька пісень. Умови для життя нам створили чудові. Допомогли з житлом, забезпечили харчуванням. Дружина й дочка вивчили німецьку мову. Дочка навчається у філії одного з харківських університетів. Дружина почала викладати в гімназії спочатку для українських дітей, а згодом і для німців. Я потроху почав малювати, став робити антивоєнні плакати. Один із них потрапив на виставку в Мюнхені. Створював також акварелі, портрети. В одному з німецьких банків провів велику персональну виставку, німцям сподобалося. Але такого культурного життя, як у Києві, тут немає. Приміром, місто Еггенфельден, 15 тисяч населення, за 100 кілометрів від Мюнхена. Там є театр, проте вистави йдуть лише раз на кілька місяців, галерей взагалі немає. Звісно, при бажанні можна знайти, де виставити свої роботи, але з нашою столицею не порівняти. Спочатку я робив портрети на замовлення, потім поставив перед собою завдання створити портрети відомих українських сучасників, яких знав. Це Валерій Лобановський, Ада Роговцева, Ліна Костенко, Володимир Івасюк, Борис Тодуров (хірург), Ніна Матвієнко, Євгенія Мірошниченко, Юрій Іллєнко, Тетяна Яблонська. Вже зробив 15 таких портретів (розмір 60 на 90). – Ви дійсно з усіма ними були знайомі? – Так. Малював дітей Євгенії Мірошниченко, з якою знімався в “Українській рапсодії”. З Ніною Матвієнко протягом двох років їздили Україною, дали спільно багато концертів, зокрема в Києві та Кам’янці-Подільському. З Валерієм Лобановським їздили до Італії в 1977 році. Київське “Динамо” там грало, ами давали концерти. Юрій Іллєнко жив у Прохорівці, я бував у нього в гостях, разом шукали місця, де побував Тарас Шевченко. Ліна Костенко була на моєму концерті в Будинку актора на Ярославовому валу, потім ми трохи поспілкувалися. Побував на кількох виставах Ади Роговцевої, робив для неї плакати. – Малюєте зі світлин? – Обираю кілька світлин, компоную їх так, як мені потрібно. Намагаюся створити не просто портрет, а узагальнений образ людини. Ті, кого я малюю, не знають про це. Лише Борису Тодурову повідомили. Хочу зробити сюрприз, організую велику виставку, виготовлю каталог, запрошу цих шанованих людей. – Продовжуєте працювати над цією серією? – Хочу зробити ще багато портретів. Івана Кавалерідзе, який приїздив до нас під час навчання. Мого друга Ігоря Білозора. Дружини плакатиста Анатолія Іконнікова – Валентини Калиновської. Далі в планах Тарас Петриненко, інші люди, які не зрадили Україну. – Хотілося б також трохи більше дізнатися про вашу концертну діяльність протягом цих двох з половиною років. – Я вже казав, що співав у церквах. Потім українці почали відзначати Великдень та інші наші свята. Хтось декламує вірші, ая співаю, переважно пісні з репертуару “Кобзи”, під гітару, без апаратури. Щоправда, у 2022 році був один концерт, на якому допомогли з апаратурою. Я виконував Гімн України, а всі присутні українці мені підспівували. Також виступав у кількох містах Німеччини. А ще були приватні концерти для українців, на які приходило по 20-30 земляків. Я розповідав їм історію “Кобзи”, відповідав на запитання. Люди були вражені, дехто плакав. Я задоволений, що вони приходили, слухали. – Можете порівняти українську та німецьку культури? – Музична культура абсолютно інша, особливо в Баварії. Всі пісні маршеві, а у нас красиві, мелодійні. Загалом їхнє мистецтво з нашим не порівняти. Абстракція популярна всюди, але коли починають малювати щось реалістичне, то це має досить примітивний вигляд. Німці – дуже дисциплінований народ. Чоловіки майже не вживають алкоголю, тільки пиво, інколи шнапс. Починають працювати о шостій ранку, а до обіду вже вільні. Хай мені вибачать німецькі друзі, але порівняно з українським борщем та галушками їхня їжа ніяка. Запам’ятав лише баварську варену ковбасу білого кольору та якийсь суп із кльоцками. – Ви добре володієте німецькою мовою? – До цього трохи знав англійську та французьку. Місяць ходив на курси німецької мови, зрозумів, що це не моє. Краще більше реалізую себе як художник. Звісно, на побутовому рівні знаю мінімум, але вчити граматику складно. До того ж баварський діалект інколи навіть не всі німці розуміють. – Чи продовжуєте виконувати пісні російською мовою? – Ні, вже не співаю. – А створили нові пісні? – Поки що ні. Багато малював. Відновив деякі пісні, які давно не співав. Вивчив багато пісень іноземними мовами – французькою, італійською, німецькою. Якщо в Україні я створював нову пісню, то одразу її записував. А в Німеччині поблизу таких студій звукозапису немає. – Часто згадуєте про Україну? – Щодня. У Кременчуці живуть батьки моєї дружини. Тут залишилося багато друзів. Свого часу мріяв про Мюнхен. Виявляється, це типове німецьке місто, гарні церкви в центрі. Але не порівняти з Дніпром, Хрещатиком, Русанівкою, де я жив до війни. Мине якийсь час – і я сюди обов’язково повернуся. – Чим ще вам запам’ятався цей період життя? – Я взяв участь в акції “Україна незламна”. Разом із колегами підготував колективну виставку, яка має проїхати Європою. Працював з відомим скульптором зі США Євгеном Прокоповим. Він створив фантастичний монумент, присвячений Україні, – блакитно-жовтий птах. Ая на його прохання зробив логотип до цього монументу. У якому місті буде встановлено цей монумент – ще не визначено. – За час повномасштабної війни ви вже вдруге приїхали до України. – Мій приїзд минулого року був дуже насиченим, все розписано по годинах. Зустрічі з друзями, концерти. Так само багатий на події і другий приїзд. Вже першого дня я вітав з днем народження заслуженого художника України Петра Зикунова. Наступного дня спілкувався з прекрасним актоартистів: гурт “Божедари,” O’Vi- ola, Тетяна Пирог та Люсія Ларес. Кожен виступ торкався сердець глядачів і надихав на підтримку наших героїчних ЗСУ. Це був день емоцій, тепла і гордості за нашу країну, яка кинула рішучий героїчний виклик рашистській імперії зла. Учасники патріотичного зібрання радо вітали іноземних партнерів з Австрії та Канади, які приїхали підтримати нашу спільну справу – боротьбу з ворогом людства – кремлівським режимом. Веселі розваги – фокуси, кріошоу, майстер-класи та подарунки – все це чекало ром Віктором Андрієнком, а ще з архітектором Олександром Карповим, з яким дружу з інститутських років. І, звісно ж, концерти, зустрічі з шанувальниками. Сподіваюсь реалізувати великий виставковий проєкт у Тернополі восени цього року… *** Того ж вечора в художній майстерні Валерія Вітера, що в Києві, відбувся концерт, на який завітали його друзі, багаторічні шанувальники творчості митця. Пан Валерій розповів про історію гурту “Кобза”, в якому співав з 1971 до 1987 року. Про створений ним колектив “Кобза. Оригінал”, який почав свою творчу біографію з концерту в Національному палаці мистецтв “Україна” 2000 року з нагоди 55- річчя Юрія Рибчинського. Згадав, як у Канаді познайомився з австралійським бандуристом Віктором Мішаловим, робив з ним камерні концерти. Коли повернувся в Україну, то вирішив робити їх і тут. Спершу в кафе “Генерал” на Андріївському узвозі, потім у театрально-артистичному кафе в Національному заповіднику “Києво-Печерська Лавра”, згодом у майстерні художника Петра Зикунова і, врешті, у своїх художній майстерні. Під час концерту звучали пісні з репертуарів гуртів “Кобза” та “Кобза. Оригінал”, українські народні пісні, твори на вірші Лесі Українки, Леоніда Глібова, Юрія Рибчинського, музику Миколи Мозгового та інших українських композиторів. На прохання публіки кілька пісень виконав польською, французькою та німецькою мовами. Кожен номер закінчувався вигуками “Браво!” та гучними оплесками. – Знайомий з Валерієм давно, – розповів після концерту народний артист України Володимир Соляник. – Він музикант, а музикант для мене вище, ніж вокаліст чи інструменталіст. Він розуміє музику, розуміє, про що співає. Це людина, яка ніколи не підвела мене в житті, ми часто спілкуємося. Побачив його останні роботи, вони чудові. Чудові портрети, плакати, графіка. Якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Був на багатьох концертах Вітера. Він любить музику, мистецтво і просто живе. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО на родини з дітками, для того щоб цей серпневий день залишився в пам’яті назавжди. Захід пройшов чудово, і його учасники ще раз переконалися, що разом ми можемо подолати все! Георгій ЛУК’ЯНЧУК Виступає гурт “Божедари”
Арт#калейдоскоп · “Кожен виступ торкався сердець глядачів і надихав на підтримку наших героїчних ЗСУ”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Об’єднані серцем

Виступ віртуозно-емоційного O’Viola 17 серпня на Михайлівській площі Києва військовики, госпітальєри та волонтери зібралися на благодійний проєкт “Об’єднані серцем,” щоб разом відзначити День Державного прапора України. На Михайлівській площі на відвідувачів Михайлівського собору чекала щемлива фотовиставка “Берегиня української незламності”, яка демонструвала героїчні історії наших жінок-військових. А творче дійство розпочалося із захопливого показу вишиванок-костюмів від Maruna by Maria. Далі сценічне дійство продовжили виступи талановитих
16 Подія · “Багато представників оркестру та капели сьогодні боронять Україну на полі бою”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

а глядачів чекав справжній вибух яскравих емоцій та захоплення від професійного виконання артистів Національного академічного оркестру народних інструментів України, які підкорили своїми виступами всі провідні світові сцени. Програма “Музика Незламних” – це визначні композиції, які ідентифікують українську націю, мужність, сила та незламність української нації, непохитна віра в перемогу у звучанні Оркестру. У програмі були представлені шедеври української та зарубіжної оркестрової музики. Цей концерт став унікальною нагодою почути твори, написані у стилі фолк, джаз, рок у виконанні на українських народних інструментах. Крім української оркестрової музики також були прем’єри нових композицій. – Сьогоднішній концерт називається “Музика незламних”. Чому саме така назва? Тому, що наша українська музика створю-рам там працювати. У цьому краї співали українські пісні. Генеральний осавул кубанського козачого війська замовив Лисенку “Кубанський марш” і той його написав. На Кубані нині не знають цього маршу, а НАОНІ знає і заграє, коли прийде час. Продовжив вечір “Концерт для бандури з оркестром”. А після цього на сцену запросили гурт PROBASS ? HARDI. Це вже досить відомий колектив з Кременчука. Вони життєрадісні, веселі, несуть своєю музикою оптимізм. Хлопці подарували пісню, що стала візитівкою цього гурту “Доброго вечора, ми з України” та твір “І на оновленій землі”. Далі у виконанні НАОНІ звучала мелодія “Ранковий дощ” Бориса Себастьянова, танець “Березнянка” та “Грузинська рапсодія”. Бурхливими оплесками публіка зустрічала на сцені чоловічу хорову капелу імені Левка Ревуцького. Цей колектив створювався майже одночасно з НАОНІ. Вони є побратимами у боротьбі за утвердження українського мистецтва, особливо пісні як у нас, так і за кордоном. Багато представників оркестру та капели сьогодні боронять Україну на полі бою. Всім полеглим українським воїнам була присвячена пісня “Пливе кача”. Крім цього в їхньому виконанні прозвучав гімн ОУН-УПА “Зродились ми великої години”. Якщо з іншими колективами разом НАОНІ виступав і раніше, то з рівненським гуртом Ot Vinta! цього вечора вперше. Їхня “Пісня про сіль” розповідає, чому в українців солоні піт, сльози і кров”.
16 Подія · “Багато представників оркестру та капели сьогодні боронять Україну на полі бою”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Музика незламних”

Концерт під такою назвою відбувся у Міжнародному центрі культури і мистецтв і був присвячений Дню Незалежності України. Найкращі українські та світові хіти прозвучали у виконанні НАОНІ. валася, розвивалася в умовах боротьби за свою свободу, за свою ідентичність, за незалежність, – наголосив художній керівник НАОНІ, народний артист України Віктор Гуцал. – І наша музика зробила всіх нас незламними, нацією, яку сьогодні знає весь світ. Крім того, що ми гратимемо багато музики, ми ще й запросили до участі в нашому концерті відомі гурти, які своїми піснями посилять наші емоції. Почали концерт з увертюри Миколи Лисенка до опери “Чорноморці”. Микола Віталійович опікувався хоровим співом не тільки на теренах України, а й за її межами. Особливо на Кубані. Рекомендував нашим хормейсте- Раніше вона виконувалася в документальному фільмі “Аеропорт”. Ще одним учасником концерту став гурт “Кому вниз”. Він був створений у 90-ті роки минулого століття і вже тоді своєю творчістю почав розхитувати комуністичний устрій, за що їх не любили у владних кабінетах. Вони й зараз несуть високу духовність і багато працюють, виступають перед нашими воїнами. На завершення у виконанні НАОНІ звучали мелодії, які добре відомі кожному українцеві “Україна” Тараса Петриненка, “Запорізький марш” в обробці та оркестровці Віктора Гуцала, легендарна “Ой у лузі червона калина”. А завершальним акордом концерту став Державний Гімн України. Підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото зі сторінки НАОНІ в соціальних мережах
16 Подія · “Багато представників оркестру та капели сьогодні боронять Україну на полі бою”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 2. Бондарчук Андрій Іванович — 1000 грн. 3. Виставний Тарас Миколайович — 1000 грн. 4. Шерстюк Євдокія Гаврилівна — 500 грн. 5. Бігунов Денис Михайлович — 500 грн. 6. Фолітарчук Анатолій Васильович — 250 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Подія · “Багато представників оркестру та капели сьогодні боронять Україну на полі бою”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин