Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Події, що передували самому заснуванню монастиря, відбувалися впродовж багатьох років”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

На шляху до заснування Києво6Печерського монастиря

Слово Просвіти, №34 за 2024 рік

Ось уже майже тисячу років, як на правому березі Дніпра засновано чоловічий монастир, котрому судилося стати святинею Православ’я, – Свято-Успенську Києво-Печерську лавру. Після Іверії (Грузія) та Святої Гори Афон – це третій Земний уділ Пресвятої Богородиці. Олександр БАБИЧ, краєзнавець Заснований у 1051 р., Печерський монастир з перших десятиліть перетворився на самобутній та унікальний осередок християнства, православного чернецтва. Це пояснюється тим, що в християнство та запозичені традиції чернецтва вносилися місцеві особливості світосприйняття племен, об’єднаних навколо Києва, з представників котрих і складалася чернеча община монастиря, їхнього укладу життя, звичаї та традиції дохристиянський вірувань, ментальності, особливості місцевого клімату та природи. Майже всі десять століть монастирської історії оповиті легендами та таємницями. У ній досі залишається багато “білих плям”. Особливо це стосується XI – першої половини XVII ст., тісно пов’язаних із нинішніми Дальніми (Феодосієвими) та Ближніми (Антонієвими) печерами, і насамперед подій, пов’язаних із заснуванням Києво-Печерського монастиря. Відвідуючи печери, як історик я звернув увагу на деякі невідповідності позначення окремих місць з тим, чим вони є насправді. Так, у Дальніх (Феодосієвих) печерах неподалік входу зі сторони Дніпра через вежу “по дорозі” до печерної церкви Різдва Христового ліворуч відвідувачі бачать печеру, котра позначена як “Келія преподобного Феодосія Печерського”. Насправді ж це поховальна крипта (могила), в якій був похований Феодосій Печерський. У цій, так би мовити, “келії” відсутні сліди життєдіяльності людини та ознаки, що вона використовувалась як житло. Місця так званих затворів преподобних печерських-затвірників позначені віконечками та їхніми іконами, в багатьох випадках розміщені впритул одне до одного або на висоті, значно вищій від зросту навіть тогочасної людини. Києво-Печерська лавра. 1890-ті рр. При цьому, наскільки мені відомо, жодного затвору в печерах Києво-Печерської лаври, описаних в писемних джерелах, зокрема в літописах і Києво-Печерському патерику як у Дальніх, такі Ближніх (Антонієвих), так і не було відкрито. Проте ми маємо мощі деяких ченців-затвірників, котрі покояться в раках (домовинах), наприклад, Ісаакій Затвірник (друга половина ХІ ст.) та Анатолій Затвірник (ХІІ ст.). Вони завершили свій земний шлях вже, так би мовити, після виходу з затвору. В одному з давніх монастирських переказів, який люблять розповідати відвідувачам Києво- Печерської лаври, особливо в Ближніх печерах, йдеться про те, що Антоній Печерський перед своєю кончиною попрощався з ченцями та пройшов у прохід печери, після чого ґрунт обвалився. У Ближніх печерах відвідувачам навіть показують ікону самого преподобного між його келією та підземною церквою в його честь, що навпроти келії, влаштованою наприкінці ХVI – на початку ХVII ст. Хоча оповіді про Прохора Лебідника (жив у монастирі наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст.), Іоана Багатостраждального (жив у монастирі в середині ХІІ ст.) та Пимена Багатохворобливого (жив у монастирі наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст.), котрі містяться в Києво-Печерському патерику Касіянівської 2-ї редакції 1462 р., вказують на те, що Антоній Печерський був похований в нинішніх Ближніх (Антонієвих) печерах, у “гробі”, можливо, в поховальній крипті (могилі), як невдовзі і Феодосій Печерський. Ці оповіді чітко засвідчують, що до його могили в печері приходили ченці для поклоніння та молитви. Опрацьовуючи джерела з ранньої історії Києво-Печерського монастиря, а саме: тексти вітчизняних літописів різних століть, житійні (агіографічні. – Авт.) твори, і насамперед житіє Феодосія Печерського, рукописні та друковані редакції Києво-Печерського патерика, житія давньоруських святих, іноземні джерела тієї доби, де є інформація з історії Києво-Печерського монастиря тих часів, картографічні зображення (плани) печер, зокрема Дальніх, першої половини ХVII–XVIII століть, автори котрих при їх складанні застосували систему умовних знаків для зображення рельєфу, доріг, рослинності, окремих будівель, гравюри загального виду Києво-Печерського монастиря цих/ тих же століть, світлин загального вигляду монастиря, починаючи з середини ХІХ ст., ознайомившись з результатами археологічних досліджень печер різних років, опрацювавши всю доступну науково-популярну та наукову літературу авторів-дослідників історії Києво-Печерської лаври кінця XVIII – першої чверті ХХІ ст., я дійшов висновку, що рання історія Києво-Печерського монастиря була значно складнішою від викладу в літописних і житійних (агіографічних) джерелах, ніж у викладі авторів науково-популярних і наукових праць, а події, що передували самому заснуванню монастиря, відбувалися впродовж багатьох років. Це стосується й самого акту заснування обителі. Тому й виникла ідея, дотримуючись основних принципів історичного дослідження, розглянути події, що передували заснуванню Києво-Печерського монастиря та саме його заснування. Найбільш ранню версію про заснування Києво-Печерського монастиря ми знаходимо в “Повісті врем’яних літ” – вершині давньоруського літописання, авторство якої приписується ченцю-диякону Києво-Печерського монастиря Нестору Літописцю, котрий завершив її близько 1113 року. Оповідь про початок (чи заснування) Києво-Печерського монастиря вміщена в “Повісті врем’яних літ” у статті під 1051 роком і йде після лаконічного повідомлення про те, що “В літо 6559 [1051] Ярослав настановив Ларіона митрополитом Русі, зібравши єпископів у святій Софії”. Далі літописець розповідає, що вел. кн. київський Ярослав Володимирович (1019–1054 рр.) у своєму заміському дворі в с. Берестовому при церкві святих апостолів “попів … зібрав багато”. Серед них був пресвітер (старший священник) Іларіон – порадник князя Ярослава. Цей Іларіон, як розповідає літописець, “ходив із Берестового на кручу Дніпровську, Де нині старий монастир Печерський, і тут молитви творив. І був тут ліс великий. І викопав там печерку малу на два сажні, і приходив туди з Берестового, відспівував години і Богу молився таємно”. З ініціативи Ярослава Володимировича пресвітера Іларіона возвели в сан митрополита київського. А його печерка на схилах Дніпра залишилась без господаря… Отже, події, що передували заснуванню Києво-Печерського монастиря, відбувалися за межами тогочасного Києва часів Володимира, а потім і Ярослава, неподалік заміського князівського двору в с. Берестовому, на схилах правого берега Дніпра, вкритому берестовим/берестяним лісом (нині Печерський район Києва). Минуло небагато часу, як ідеться в “Повісті врем’яних літ”, і до Києва приходить Антипа – уродженець Любеча, що неподалік Чернігова, котрий під ім’ям Антоній постригся в ченці на Афоні й там набув чернечого досвіду. Літописець оповідає, що в Києві Антоній, походивши по монастирях, ні в одному не зупинився. Невдовзі він “прийшов на кручу, де Ларіон печеру викопав, і возлюбив те місце, і поселився в нім…” Згідно з “Повістю врем’яних літ”, Антоній став відомий при наступнику Ярослава Володимировича на великокняжому київському столі – його сину Ізяславі Ярославичу (1054–1068; 1069–1073; 1077–1078 рр.). “І почала приходити до нього братія, – читаємо далі в літописі, – і він приймав і постригав [у ченці] їх. І так зібралося до нього братів дванадцять. І викопали печеру велику, і церкву, і келії. І до цього дня є вони в печері під старим монастирем”. Не заперечую існування печери Іларіона, котру він власноруч викопав на схилах Дніпра, неподалік заміського князівського двору в с. Берестовому, де він служив пресвітером (старшим священником) у церкві св. апостолів. Як і до нього, так і після нього в християнському світі, особливо серед духовенства, було вже й не таким рідким явищем влаштування печер для усамітненої молитви. Печери, де й сьогодні бувають їхні відвідувачі, занадто мало мають спільного з печерами ХІ – 40-х рр. XVIІ ст., коли їх використовували як місця для усамітненої молитви та поховання померлих ченців. А наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. ХІ ст. їх, найвірогідніше, і зовсім ще не було. З метою підвищення релігійного авторитету Києво-Печерського монастиря, з ініціативи його колишнього архімандрита (1627–1633 рр.), а потім і київського митрополита П. Могили (1633–1647 рр.), при підготовці до канонізації – прилученню до лику святих 69 ченців, похованих у печерах, їх суттєво було перелаштовано та пристосовано для паломництва та поклоніння канонізованим преподобним печерським. Старі аварійні місця, ходи-коридори замуровують, для зручності прочан прокопують нові, влаштовують аркасолії для покладення мощей канонізованих преподобних печерських. Поступово печери набувають сучасного вигляду. Вчитуючись у літописну статтю під 1051 роком, я давно звернув увагу, що її автор мав на меті не стільки передати історичну достовірність подій, пов’язаних із заснуванням Києво-Печерського монастиря, скільки показати, що це перший монастир Русі, заснований русами / русинами / русичами, а не греками. Що він бере свій початок від печери першого, руського за походженням, митрополита Київського Іларіона. У першій третині ХІІІ ст. бере свій початок історія Києво-Печерського патерика – збірки оповідей про початок Києво-Печерського монастиря та його найбільш уславлених ченців другої половини ХІ – першої третини ХІІІ ст., і висвітлює монастирську історію цих часів. Основою прототипу Києво- Печерського патерика стали послання Володимирського єпископа Симона (1214–1226 рр.) до ченця Полікарпа, написані в 1225–1226 рр. та послання ченця Полікарпа до печерського архімандрита Акіндіна (1203–1232 рр.) з оповідями про 13 отців печерських, написане 1231 р. У контексті даного дослідження досить цінними є посилання в творах Симона (чотири рази) та Полікарпа (тричі) на житіє Антонія Печерського, автентичний список котрого нам залишається не відомий і до сьогодні. З посилань Симона нас цікавить лише перше, в котрому він вказав, що сам читав в житії Антонія Печерського про пресвітера Іларіона, котрий перед возведенням в сан митрополита Київського “від того (Антонія Печерського. – Авт.) пострижений був і так священства сподобився”. З послань Полікарпа на житіє Антонія Печерського нас цікавить друге про подвижницьке життя Мойсея Угрина (перша половина ХІ ст.) та третє про ченців Федора та Василія, котрі жили в Києво-Печерському монастирі в другій половині ХІ ст. й події з монастирської історії, пов’язані з так званою Варязькою печерою, про котру, за словами ченця Федора, йшлося в житії Антонія Печерського. У рукописних джерелах, котрі дійшли до нашого часу, Варязька печера вперше згадана в складі Києво-Печерського патерика Касіянівської 2-ї редакції 1462 р., котрий зберігся до наших днів, створеної в стінах самого Києво- Печерського монастиря, у слові 7: “Мниха обителі монастиря Печерського, сказання, чого ради прозвався Печерський монастир”, котре присвячене заснуванню монастиря. Це, фактично, літописна стаття 1051 р. зі своєрідним лаконічним вступом. У ньому і згадується печера, “колись викопана варягами”, як місце поселення Антонія Печерського після його першого повернення з Афону наприкінці життя Володимира Святославича. Нижче розповідається, що після його смерті (15 липня 1015 р. – Авт.) “захопив владу безбожний окаянний Святополк, і, сівши у Киє-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин