Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Так неодмінно колись і станеться – завдяки доблесті наших воїнів та вірності кращим традиціям українського державотворення”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Головне – зберегти Україну

Слово Просвіти, №34 за 2024 рік

Юрій КИСЕЛЬОВ, член правління Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, доктор географічних наук, професор Тридцять третій раз Український народ відзначає своє головне державне свято – День незалежності України. Сьогодні це свято відбувається в умовах російсько-української війни, коли практично щодня співвітчизники з різних країв нашої Батьківщини проводжають в останню дорогу своїх захисників – славних воїнів-героїв. І все-таки свято залишається святом, яке самою історією появи дає сподівання на кращі часи для української нації та держави. 33 роки – це досить великий шлях (для порівняння – це більше, ніж минуло від початку Першої до кінця Другої світової війни). Тож як ми його пройшли і чому в державному будівництві відстаємо від країн Балтії, які відновили незалежність майже в той самий час? Чинників багато, і на більшості з них (вони загальновідомі) навряд чи слід зупинятися. Варто звернути увагу на те, що саме на практиці дав нації Акт проголошення незалежності України і якими були його найближчі наслідки. Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України Державний і громадський діяч, дипломат. Але насамперед – український поет і публіцист. Разом із Дмитром Павличком і Юрієм Щербаком був серед тих дипломатів незалежної України, які, не будучи “міжнародниками” за освітою, успішно репрезентували нашу державу у світі – завдяки своїй літературній популярності, міжнародним зв’язкам, співпраці з діаспорою, участі у мистецьких процесах, знанню іноземних мов і, якщо хочете, – особистій привабливості, яка завжди допомагає переконувати опонентів, залучаючи їх на свій бік. А це, поза сумнівом, – велике мистецтво. Кажуть, що дипломатія – це мистецтво можливого. Але ж у мистецтвах можливе те, чого немає в дипломатії! Тож напевно, у випадку з Лубківським і його колегами-літераторами то була дипломатія мистецтв... Він ніколи не наздоганяв події, бо завжди прагнув їх випередити. Усі, хто спілкувався з ним, відзначають сміливі, навіть викличні вчинки Романа Мар’яновича – навіть коли він досяг високого суспільного статусу. Завжди то були вчинки патріота... Видатний майстер, академік НАМУ Андрій Бокотей згадує, яку далекому 1967 році його, ще зовсім молодого художника, помітив редактор львівського часопису “Жовтень” (нині – “Дзвін”) Роман Лубківський. І не лише опублікував схвальну рецензію про його творчість, а й організував створення фільму для Празького (тоді ще Чехословацького) телебачення. То була особлива подія, адже в кожній підрадянській країні було лише кілька телеканалів, знімали ж на звичайну стару кіноплівку, кожен метр якої був на обліку... Зауважте, що це була не тільки увага, а й вияв певного вільнодумства: діяти без будь-якої офіційної підказки, хоча герой фільму, Андрій Бокотей – син репресованого священника забороненої греко-католицької церкви (до речі, до післявоєн- Навіть якщо маються на увазі економічна криза, гіперінфляція, різке падіння життєвого рівня людей та інші негативні соціально-економічні явища, то чому саме в Україні – на відміну від тих же балтійських держав – вони виявилися настільки болючими? Відповідь доволі проста – якщо в Литві, Латвії, Естонії до влади одразу прийшли національно-патріотичні сили, то в Україні біля керма лишилася компартійна номенклатура, яка, відчувши запах паленого після провалу московського путчу ҐКЧП, поспішила ізолювати себе від бурхливих подій у тодішній Росії, захищаючи своє благополуччя. Природно, що національно-патріотична опозиція у Верховній Раді – “Народна рада” – негайно скористалася з розгубленості комуністів та ініціювала Акт проголошення незалежності, прийнятий майже одностайно. Та що ж було потім, по завершенні переможного 1991 року, увінчаного тріумфальним Всеукраїнським референдумом, який 90,32% голосів українців підтвердив державну незалежність? Компартійна й господарська номенклатура, прагнучи посилити свої позиції, вже під синьожовтими прапорами зміцнювали старі порядки з властивими їм кумівством, корупцією, злодійством, які набували дедалі більшого розмаху. Існувала певна криза управління в державі, через що вже незабаром після відновлення самостійності України леґалізувалися політичні структури, які відверто заперечували українську державність і закликали до відновлення СРСР. Тобто, по суті, після проголошення незалежності почалося (і тривало, щонайменше, до 2004 або навіть до 2014 року) паралельне існування самостійної України та УРСР. Інакше кажучи, Акт 24 серпня леґалізував ідею незалежності, але дефакто її не зреалізував. На відміну від країн Балтії, Україна невдовзі увійшла до СНД, проголосила “стратегічне партнерство” з Росією – своїм одвічним ворогом – та понад двадцять років не могла визначитися щодо ставлення до НАТО. Зрозуміло, таке оглядання назад послаблювало нашу державу, даючи ненажерливому сусідові сподівання її поглинути. І, нарешті, як казав відомий диктатор минулого, – “кадри вирішують усе”. Якщо в Литві першим головою відновленої держави став недавній дисидент, націоналіст Вітаутас Ландсберґіс, то в Україні першим президентом було обрано донедавна секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука. Та чи міг у ті часи народ на загальних виборах обрати В’ячеслава Чорновола або Левка Лук’яненка? Напевно, ні, бо більшість населення України, за винятком переважно західних областей, не була морально цілком готова прийняти незалежність, подумки надалі перебувала в совєтських реаліях, навіть у ХХІ сторіччі ще називаючи гривню “рублем”, а сучасні сільськогосподарські підприємства – “колгоспами”. Ментальний дисонанс між Заходом (українське державницьке мислення), Центром (українське радянське) та Сходом (проросійське) і став одним із основних чинників дуже повільного ходу державотворчих процесів. Лише після 2014, а особливо – 2022 року – намітилася тенденція до поступового стирання реґіональних протиріч по осі “Схід – Захід”. І ще одна обставина звертає на себе увагу. На відміну від інших країн – колишніх “союзних” республік СРСР, які в офіційних ловування в Комітеті з Національної премії ім. Т. Шевченка. Тож, коли він очолював Шевченківський комітет, лавреатами найвищої державної мистецької нагороди стали гідні особистості, зокрема, літератори Михайлина Коцюбинська, Ігор Качуровський, Марія Матіос, Віра Вовк, художники Іван Остафійчук і Андрій Чебикін... Роман Лубківський і далі жваво цікавився літературними новинами: минуло кілька років, і він звернув увагу на мою книжку “З Божого саду” – про рослини і тварин у Святому Письмі. Вона виявилася суголосною його поетичній збірці “Зелене серце”, де оспівані біблійні дерева: дуб, верба, шляхетний лавр... Збірочку він подарував мені з чулим, прихильним написом: “Людині, яка дозволяє нам, грішним, краєчком ока заглянути в світ біблійний”. Така зависока оцінка моєї скромної праці відобразила його природну шляхетність. Необхідно відзначити, що твори Романа Лубківського перекладено багатьма мовами – англійською, болгарською, білоруською, польською, словацькою, чеською та ін. Сам же він перекладав класиків більшості слов’янських літератур, що підтверджують його літературні премії: ім. Вітезслава Незвала – Чеського літературного фонду; ім. Павола Гвездослава – за вагомий внесок у культуру словацького народу; нарешті, ім. Максима Рильського, за переклади тво-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин