Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Кращі в передньому ряду українства були непохитні щодо права на свободу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Шана національним Оберегам!

Слово Просвіти, №34 за 2024 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Хоча, мабуть, не варто довго копирсатися в путінській “голові”, щоби дати ствердну відповідь на те, якою є визначальна ціль рашистської ерефії. Вона – на поверхні і придумана далеко не нинішнім главарем кремлівської зграї. Адже всі попередні політичні режими московії переслідували таку ж єдиномету знищення українців як Народу, що не має власної держави, історії, рідної мови, традиції і віри. “Стратегії” формувалися ординством на болотах упродовж багатьох століть, коли мало хто з них умів писати, читати, адекватно сприймати світ. Україну “прібрать к рукам”, як чорний задум пєтра І, ставши головним імперським завданням, передавався спадково з рук у руки – від царяти до княжати, реалізуючи його в різні способи. Однак основними були два складники цього “вічного” антиукраїнського плану. 1. Асиміляційний, який передбачав повну денаціоналізацію і знекорінення українства, коли лютували етноцидні, лінгвоцидні органи в усіх життєсферах і відбувалася тотальна русифікація українців. Окрім відомих указів, постанов, циркулярів царсько-сталінських сатрапій, спрямованих на винищення українства, принагідно навести факти з уже згадуваного на сторінках “СП” секретного “доносу” губернатора багговута міністру внутрішніх справ маклакову напередодні Першої світової війни (1914 р.), суть якого – посилення боротьби з українськими рухами. Справді, москалі найбільше боялися українськості. Того ж року відома своєю антиукраїнськістю газета “Киевлянинъ” писала: “...Український рух є для росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи взяті разом”. Ця пересторога для імперської політики московії залишалася актуальною проблемою на всі часи. Тому в “доносі” містилися суто колонізаторські вимоги до українського вчительства, сім’ї, церкви, шкіл та університетів, історичних пам’яток, преси, підручників тощо. Заборонялось допускати на посади людей, які колись навіть у віддаленому минулому мали контакти з українським елементом, а на посади директорів, ректорів ставити виключно великоросів, видаляючи інших… Український елемент безперервно зачищався в усіх сферах життєдіяльності. “Заборонено приймати українців “мазепинців-сепаратистів” на посади вчителів чи в кандидати до університетської професур, а також заборонено передплачувати українські часописи з-закордону”, – писав М. Семчишин у праці “Тисяча років української культури”. 1932 року Український науковий Інститут у Варшаві вперше надрукував цю неймовірно реакційну доповідну записку чорносотенського губернатора багговута Дорогі українці! Від імені українсько-польського Незалежного Медіа Форуму вітаю вас з головним національним святом – Днем Незалежності України! Це свято затьмарене сьогодні кривавою агресією Росії. Замість радісних усмішок бачимо сльози українських матерів, удів, дітей. Проте віримо: Збройні Сили України розтрощать знавіснілого ворога скрізь, як роблять це на території агресора в Курській області. Сонце миру і свободи засяє над нашою вільною землею. Україна житиме вічно! Бо з нами Бог, Тарас Шевченко і правда. Зі святом! Юрій ЩЕРБАК, голова Ради НМФ, учасник історичного засідання Верховної Ради України 24 серпня 1991 року (майже двадцятилітньої давності) про “розв’язання” української проблеми. Уже тоді в Європі та світі можна було переконатися до якого рівня сягнула здичавілість московита, коли цілому народу табуйовано право на своє національне життя. Бо не лише призначалися на посади вчителів шкіл, інспекторів, директорів, ректорів виключно великороси, а в церквах, семінаріях, єпархіях намагались затверджувати тільки тодішнє “гундяївське попівство”, але й повністю переписувалася вкотре нова “правдива” історія росії, роз’яснюючи, що “Україна” – це “окраїна”. Навіть навчальні екскурсії для школярів та студентів велено здійснювати в москву, нижній новгород та інші болотяні місцини, проте не в Київ. Показово, що субсидії надавались лише тим газетам і журналам Києва, Полтави, Харкова, Катеринослава, які виступали проти українців, доводячи всім, що малоруської мови ніколи не було, вона не має ні своєї літератури, ні майбутнього. Було доведено завдання – всіма способами викорінювати назви “Україна” чи “український. Трохи пізніше цю варварську естафету передали “раковським, петровським, постишевим, косіорам”. Через 13 років (1927 р.) сталінський опричник каганович “удосконалив” цю колонізаторську доктрину в “рівноправній” УРСР, використавши також і концепцію київського цензора щоголєва про денаціоналізацію українських міст, шкільної освіти, відучення молоді від мови батьків. Отож, згадуючи ці ретро-історії для того, щоби засвідчити – знищення українських ідей, ідеалів, цінностей, унеможливлення консолідації і єдності українства, повне знекорінення народу і було (є!) “стратегією” московії незалежно від існуючих політичних ідеологем і практик у російській імперії, чи есесерії, чи в сучасному путінському рашкостані. А коли асиміляційна “стратегія” не сповна спрацьовувала, то в силу вступав наступний план, більш жорстокий, людиновбивчий. Українці знищувалися фізично. Те, що, власне, й “творить” сьогодні путінізм разом зі своїм ординством. Геноцидна практика, яка вже неодноразово приводилася в дію на протязі ХХ століття, особливо на рівні рукотворних московитами трьох голодоморів-геноцидів. Нині він реалізується з особливим цинізмом. Але окрім зоологічної ненависті рашистів та їх чорних помислів щодо знищення українців та Української держави, існує ще одна суттєва мотивація їхніх злочинних діянь. Ця війна є екзистенційним викликом не тільки для України, але й для московита. Адже саме існування незалежної України є водночас реальною загрозою і для існування (недо)імперської росії, нищачи підвалини російської імперської ідентичності. Україна є тим стрижнем, фундаментом, без якого вся “рузько-російська” міфологія втрачає легітимність, розвалюється імперська ідентичність, історичність, ментальність. Досвід засвідчує, що в образі “тюрми народів” таку росію неможливо демократизувати та олюднити. Надія на “харошіх рузькіх” та їхньої “інтєлігенції” на рівні моделі солженіцини!вассермани!михалкови є марною справою. Бо саме такі “надихали” путіна писати програмні “історичні” статті, що стали прологом цієї війни. У чому ж тоді різниця між ними, коли всі вони не вважають Україну державою, а “куском россии” чи “печвореним государством” без права на існування?! Саме подібні витворили зручні імперські “знання”, зробивши їх загальновизнаними (нібито науковими) не тільки для “себе” та своїх колоніальних підлеглих, але й, на жаль, для Європи та світу, які часто продовжують дивитися на росію крізь скельця окулярів, виписаних колись давно для них у петербурзі та москві. Їхня “місія” – аби тільки не розпалась ерефія. Так волають чимало зарубіжних політиків укупі з емігрантською, мало не білогвардійською “елітою”. Бо як тоді їм жити і бутй! Але в тому й річ, що нічого доброго не станеться в межах імперських причепурень. І допоки там не відбудуться національно-визвольні революції, які варто всіляко підтримувати, коли майже знекорінена, різноплемінна етнографічна й етнополітична маса зуміє вибороти для власного буття основні вартості – свободу, державність, справедливість, право на утвердження власного “Я”. Бо остання ординська недоімперія в царсько!есересерівському, а нині в ерефівсько!путінському образі під назвою “рассєя”, наскрізь просякнута шовінізмом, чорносотенством, ненависництвом, людиновбивством, чванливістю і брехливістю, відчайдушно чіпляється за скрепи і “вартості” рабства й упокорення. Особливо жорстокою є її боротьба “за” Україну, поза якою для московитів унеможливлюється сам факт імперської життєспроможності. Так було завжди — за царату, більшовизму, сталінізму, путінізму. Московська наруга проявлялася в усіх сегментах життя українського народу – від спалювання українських книжок московським царем та самозваним “патріархом” ще на початку XVII століття, заборон української мови, школи і церкви, “розстріляного відродження”, масових репресій і до штучно організованих голодоморів-геноцидів та перетворення українців в “єдінонарод”. Здавалося, тиранія ствердилася назавжди, але щоразу Народ (навіть формально підкорений) народжував та виховував своїх будителів Духу, знову й знову заряджаючись силою їхнього Слова, Чину, Пророцтва. Шевченки, Франки, Федьковичі і Пчіл# ки#Українки вдихали вже в майже безди# ханних почуття віри, правди й волі. При# ходило усвідомлення, що уярмлений, за# напащений є не той, хто закутий, а хто зневірений. У поемі Лесі Українки “На ру# їнах” ця тема в ті страшні часи звучала особливо гостро: “Хто раб? Хто подола# ний? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі”. Україна ціною величезних жертв упродовж століть доводила свою нездоланність, обстоюючи найвищу життєву цінність Свободи. З цією ідеєю жили, творили, помирали і знову народжувалися, усвідомивши, допоки вона існує, то й не зникне народ. Кращі в передньому ряду українства були непохитні щодо права на свободу лише в своєму національному домі, засуджуючи і не сприймаючи тих, хто намагався прищепити українцям фальшиві ідеї “вселюдськості”, “інтернаціональності”, “космополітичності” в сталінськобільшовицькій формі. Для України всі оці сентенції завжди реально асоціювалися з омосковленням. Із-за ширми таких “чоловіколюбних” гасел всесвітництва ось уже яке століття безперервно вилізає огидне обличчя облудного наїздника. Зазвичай, ним був кровожерний московит. Відомий ідеолог національної ідеї Д. Донцов у таких випадках, коли треба було робити вибір серед життєвих орієнтацій, закликав прислухатися до істин, суголосних народним прагненням і правді, які обстоювала, наприклад, Олена Пчілка – матір Лесі Українки. Ця знаменита українська будителька національного духу вважала, що “облудою є всяка міжнародня нібито ощасливлююча людськість ідея, яку приносить на вістрі своїх багнетів або на кінці свого облудного язика чужинець!”. Прикро, що вже в Незалежній Україні суспільний простір засмічувався (ється) яд-зіллям, рознесеного різномастими діячами-діячками – презентантами московського колоніалізму, а не українського просвітительства. Тому й носили наші бібліотеки зловісні ймення “крупських”, “островських”, а Пчілкам віддавався лише “їхній” Луцьк. Хоча чомусь мовчимо на рівні тих, хто мав би чинити по правді, усвідомивши, що окрім зла крупські з булгаковими, бєлінські з достоєвськими, пушкіни з толстими, солженіцини з охлобистіними нічого ніколи не приносили. Проте навіть на серпень 2022 року (!) 77 великих бібліотек в Україні носили імена російськи письменників та комуністичних вожаків (Київ – 20, Харків – 13). У столиці, наприклад, бовваніли імена на бібліотечних спорудах для дітей та молоді на кшталт “валі котика” та “молодої гвардії”. Цікаво, що подібним “взірцям” та “великим учителям землі рузькой”, яким вклонялись як божкам чимало “землячків” наших, давалась у свій час справедлива оцінка навіть тими, хто нині сам підпадає під остракізм декомунізації. Так, А. Макаренко, зазнаючи шельмування від надєжди крупськой за побудову “буржуазної школи”, 1928 року у відповідь напише: “Найжахливішим є те, що на цю істеричну дурну бабу рівняється і наша молодь”. Негоже, що минуло ціле століття, а частина сучасних зверхників, допущених до виховання української нації, ведуть її манівцями, заставляюючи, найперше, молодь і надалі “рівнятися на істеричних баб”. Нагадуючи про ці нібито вторинні речі, зазначу, що вибір світоглядних орієнтацій має виключно стратегічне значення для перспективи і подальшої долі Нації і Держави, збереження і зміцнення української Ідентичності. Адже нинішня війна московії проти України є передусім війною навіть не за території, а проти нашої Ідентичності і Державності. Все має значення – мова, культура, школа, сім’я, історія, церква, суспільний простір, національна пам’ять, символи та ідеали. І коли сьогодна екзистенційна війна диктує нам і зобов’язує нас виконувати, як Божу заповідь, етичне правило Нації “геть москву!”, то місце і час для безплідних дискусій канули в лету, потрібен лише чин, зрощений ідеалами Великих. Обов’язок кожного сущого українця – не зійти з цього шляху. Тому й намагаємося відшукувати для героїчно-трагедійних нинішніх днів затребувані вартості життєтворчості тих, Війна продовжує “переписувати” порядок денний всього людства, переплавляє в якусь безформну масу найкращі почуття, заповітні мрії та надії, перегріває до кипіння насильством, трагедіями весь життєпростір буття. На 1/8 площі суходолу Землі, що зветься московією, безупинно клекотить і розливається по світу злотворна лавина, будучи смертельно загрозливою для України, інших націй, народів, держав. Нині з багатьох наших та зарубіжних інформаційних джерел ллється потоком “аналітика”, що у путлєрівської кліки немає стратегії бачення завершення цієї масштабної агресії, яку московити розв’язали проти Українського народу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин