Слава Героям! · “Любов до України повинна проявлятися в усіх вчинках і почуттях”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Засвітити свічу…”: діалог двох побратимів
Слово Просвіти, №34 за 2025 рік
Валентина ГАЛИЧ
Біля скверу, в мальовничому куточку подвір’я будинку №5'а по вул. Буковин' ській міста Рівного перехожі уповільню' ють ходу. Їхню увагу привертають меморі' альні дошки, установлені на розі будинку як знак пошани двох його мешканців – Олександра Галича та Дмитра Ткача. Хто вони? Чому увічнена вдячними містянами пам’ять про них? На портретах із каменю і скла зображені світлі одухотворені облич' чя, які нікого не лишають байдужими. Спонукають до роздумів і тексти, що пода' ються нижче й означують віхи їхнього сподвижницького життя в ім’я України. Ось вони: “У цьому будинку з 2015 по 2023 рр. проживав Галич Олександр Андрійович (26.03.1948 – 10.03.2023). Визначний уче' ний, педагог, письменник, заслужений ді' яч науки і техніки України, Відмінник ос' віти, доктор філологічних наук, профе' сор”. “Тут проживав захисник України – патріот Дмитро Ткачук (30.11.85 – 15.04.22). Солдат'гранатометник 57 окре' мої мотопіхотної бригади ім. отамана Кос' тя Гордієнка. Здобув освіту економіста в МЕГУ. Працював митним брокером, потім у будівельному маркеті “Епіцентр”. Без військового досвіду пішов добровольцем до лав ЗСУ. Загинув під час виконання бо' йового завдання на Луганському напрям' ку, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України”. Увечері, коли на вулиці стихає гомін, ана небі з’являються зорі, здається, що в теплому світлі ліхтаря портрети оживають, і можна почути тиху розмову двох чолові' ків. Вони різного віку, соціального статусу, один – родом зі сходу України, що нині палає в огні війни, інший – із заходу, але… близькі за долею, життєвими дорогами, баченням подій воєнного часу настільки, що їх можна вважати побратимами. “Поб' ратимами? – скажете ви. – Хіба вони обидва військові?”. Так, побратими, до то' го ж тричі, бо побратими – це люди, об’єд' нані спільними поглядами на життя, ме' тою, спрямованою на перемогу, захист один одного, знищення ворога, долання перешкод у складних умовах. Але прислухаймося до розмови наших героїв. Вона багато чого розкриє з їхнього буття, багато чого “розкаже” про нас са' мих.
Олександр Галич (О. Г.): – Вітаю вас, Дмитре! Познайомимося ближче. Я про% читав вашу коротку біографію на стелі. Шкода, що ваше життя обірвалося в тако% му молодому віці. Я пишаюся тим, що са% ме ви поряд зі мною, адже увічнюють пам’ять тільки гідних людей. Споглядаю за буттям мешканців будинку, що відтінює життя рідного міста і нашої держави, і стільки думок народжується, стільки по% чуттів вирує, що хочеться поспілкуватися з вами. Дмитро Ткачук (Д. Т.): – Мені теж шко% да, що з вами, Олександре Андрійовичу, доводиться ближче знайомитися за таких обставин. Я вас пам’ятаю, часто бачив у нашому дворі з дружиною, чув, що ви пе% реселенці з Донбасу. Зворушувало те, що ви виростили сквер біля будинку, опікува% лися клумбами. Спостерігав, як ви, неод% мінно разом із дружиною, з портфелями в руках ішли на роботу. Подумалось: “Ма% буть, учителі. Не здаються під тягарем проблем, які випали на їхню долю. Почати життя з нуля, втративши все – дім, роботу, під силу лише сильним людям”. А чому са% ме в Рівне ви приїхали в 2014 році? О. Г.: – Рівне – місто моєї молодості, тут народилися мої сини, тут міцніли кри% ла моєї особистості. Корінний донбасівець, після закінчення аспірантури в ДонДУ у 1978 р. за своєю ініціативою одержав приз% начення на роботу на заході України, у Рів% ненський педагогічний інститут, де пра% цював до 1998 року, пройшовши шлях від асистента до професора, був першим дека% ном факультету української філології, за%
Пропонуємо вам ознайомитися з твором оригіналь" ного жанру – імерсивним інтерв’ю, підготовленим до публікації професоркою Валентиною Галич. Імерсивне інтерв’ю – це різновид публіцистичного твору діалогіч" ної форми, що сприяє зануренню співрозмовників у вір" туальну/доповнену реальність, своєрідний нереальний, штучно створений світ, з яким вони можуть взаємодіяти в реальному часі з метою осмислення актуальних проб" лем. Імерсивний спосіб формування сюжету в цьому публіцистичному інтерв’ю реалізується через модаль" ність ствердження духовних цінностей – потужної сили прогресивного розвитку українського суспільства.
відував кафедрою української літератури, потім – теорії літератури та славістики. Д. Т.: – Але чому ж повернулися на Донбас? О. Г.: – Кажуть, Донбас важко полю% бити, але ще важче його розлюбити, надто ж коли народився там. Туга за ковильним степом, запахом полину, теплим берегом Дінця спонукали до переїзду. Ностальгійні мотиви з’явилися й у поезіях: Кущик полину – дарунок зі світу дитинства. З ним радісні, світлі, прекрасні новини, Немов на Поліссі суцвіття калини. Я хочу туди, звідки запах полину. (“Запах полину”) Тож прийняв запрошення ректора Лу' ганського університету й переїхав на Дон' бас. Працюючи у виші в місті на крайньо' му сході України, зважаючи на російсько' мовний регіон, у якому вже були відчутні щупальця ідеології “руского міра”, актив'-но займався громадською роботою, спря' мованою на зміцнення авторитету України у світі, на виховання у молодого покоління національної гідності: був частим гостем на обласному луганському радіо та телеба' ченні, публікувався в місцевій періодиці, очолював обласну організацію товариства “Україна і світ”, представляв наукову та освітянську інтелігенцію на всесвітніх фо' румах українців та міжнародних наукових конференціях. Я часто порівнював свою долю з крилами птаха: одне з них змужні' ло на заході України, а друге – загартува' лося на сході. Проте незмінними завжди залишалися велика любов до України, ус' відомлення її цілісності. Д. Т.: – Тепер зрозуміло, чому ви по% вернулися до Рівного, бо тут залишилися ваші друзі, численні учні, які могли про% тягнути руку допомоги. О. Г.: – Саме так, у цьому місті, оспіва% ному в моїх віршах, я вирішив пережити воєнне лихоліття. Так я став вашим сусі% дом. Мені пригадалося, як на початку пов% номасштабної війни я з мешканцями бу% динку під час тривоги перебував у підвалі, і раптом до нас забіг молодий чоловік у військовому одязі, сів на кінчик ящика, по'хазяйськи окинув оком непристосова%
не під бомбосховище приміщення, де на стільчиках сиділи лю% ди. А незабаром там з’явилися пластикові плити, на яких можна було лежати, сидіти. Мені здається, що це був результат вашої турботи про сусідів. А через деякий час ми дізналися, що мешканець нашого будинку загинув на фронті. І серце моє запеклося болем, адже мій старший син Андрій пі% шов добровольцем у ЗСУ. А в моїй уяві постав високий юнак з рішучим поглядом променистих очей, я зрозумів, що це були ви. Д. Т.: – Так, це був я. З перших днів Ве% ликої війни, у лютому 2022 року я хотів за% писатися в ТрО м. Рівного. На моє диво, мене, зі зростом 186 см, людину, яка зай% малася карате і мала 1'й розряд з боксу, не взяли. Проте я, озброєний лозунгом “Усе буде Україна”, прагнув бути корисним своїй державі. Сказав собі: “Я не буду ле% жати на дивані, коли мою Україну вбива% ють!”. Маючи економічну освіту, набутий організаторський досвід роботи митним брокером, у будівельному маркеті “Епі% центр”, я налаштував діяльність патруля свого будинку, активно волонтерив: орга% нізовував закупівлю ліків, військового спорядження для ЗСУ, а мої друзі з Польщі допомогли придбати легковий автомобіль та бус для військових. Мої батьки – тато Микола Дмитрович та мама Наталія Сте% панівна – в усьому мене підтримували, з розумінням поставилися до мого рішення йти на фронт. 2 березня я вже прийняв присягу. Вітаючи нас, генерал сказав, що добровольці краще мотивовані, ніж про% фесійні військові. Я це запам’ятав, усві% домлював, що саме прагнення відвоювати свободу і незалежність України мотивува% ло мої вчинки. Це допомагало мені пере% носити неймовірні труднощі фронтового життя, мобілізовувати життєві сили. О. Г.: – Як педагог та дослідник доку% ментальної літератури, розумію, що героя% ми не народжуються, ними стають, ге% ройство формується, прививається… Звід% ки у вас таке гостре відчуття правди і спра% ведливості, готовність на самопожертву заради високої мети – свободи й ціліснос% ті української держави? Д. Т.: – Складно сказати. Очевидно, що в середовищі родини та школи форму% вався мій український дух, україноцен% тричний світогляд. У дитинстві любив слу% хати розповіді дідуся про Другу світову війну, учасником якої він був. Улюблени% ми предметами в школі були математика та історія. Мій герой – Степан Бандера – український політичний діяч, провідник національно'визвольного руху ХХ ст., бо% рець за незалежність України. На мій пог% ляд, любов до України повинна проявля% тися в усіх вчинках і почуттях. Любити Ук% раїну – це означає й потребу ходити до Ук% раїнської церкви. Я свою донечку Діну хрестив у Православній Церкві України. О. Г.: – А що подобалося читати? Д. Т.: – Книжки сучасного українсько% го письменника Мирослава Дочинця. О. Г.: – Він не просто письменник, а письменник'філософ, журналіст, вида% вець. Д. Т.: – Так, це відчутно. Його твори привабили мене філософсько'психологіч% ною спрямованістю, щирістю, добротою, життєвою мудрістю. Мене захоплювала та% кож політична й громадська діяльність Михайла Гориня, дисидента й політв’язня.
Читав його книжку “Запалити свічу” – збірку спогадів, нарисів, інтерв’ю. “Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя про' клинати пітьму”, – цей девіз Михайла Го% риня скеровував мої вчинки, мою поведін% ку, зміцнював мужність у бою з російським загарбником. О. Г.: – Ваш короткий, але звитяжний військовий шлях пролягав дорогами Дон% басу. Які населені пункти захищали? Д. Т.: – Лисичанськ, Сіверськодо% нецьк, Кремінне, с. Нижнє – на Луганщи% ні, де разом зі своїм земляком Сергієм По% ліщуком 15 квітня 2022 року і загинув, ви% конуючи бойове завдання. О. Г.: – Моє рідне село Серебрянка, де минули дитячі та юнацькі роки, розташо% ване поблизу Лисичанська, часто бував у Кремінному й Сіверськодонецьку. З три% вогою і хвилюванням стежив за подіями початку повномасштабного вторгнення російських військ на нашу територію. Ску% пі повідомлення про запеклі бої на Донеч% чині та Луганщині знаходили в моїй душі відгук у віршованих рядках. Вони про те, що бачили і пережили ви: Стікає кров’ю Серебрянка В степу донецькім, де полин І ковила, й маслина дика, Що зветься лох, а ще В посадці абрикос. А поруч Сіверськ, Це колишня Яма. Мій рідний край, Моя земля, окреслена Дінцем, Рікою юності й дитинства, Що зараз кров’ю вся сплива, В війні, розв’язаній не нами… (“Стікає кров’ю Серебрянка”)
Війна кривавими слідами Помітила і південь, й схід. Її невситними плодами Криваво простягнувся хід. Бахмут і Сіверськ, Серебрянка, Ще й Краматорськ, Слов’янськ, Дружківка. Удари з неба спозаранку. Некольорова. Чорно8біла плівка. На ній війна, бої безперестанку… (“Криваві сліди війни”)
Д. Т.: – Ваші вірші, Олександре Андрі% йовичу, відтворили в моїй пам’яті лан% дшафти Луганщини, картини природи, що пробуджується від зими, перші квіти в лісі понад Дінцем – підсніжники, проліски. Вони завжди навіювали спогад про мамин квітник. А в степу під весняним сонцем розливалися пахощі тогорічного сухого полину. Як хотілося жити! Думалось про те, скільки руйнувань і знищень красивого й добротного принесла війна в цей край. Якщо моє життя подарувало мирний день, спокійну ніч дітям і нашим матерям, збе% регло пам’ятки історії і культури, сприяло наближенню жаданої Перемоги, то я не жалкую, що мені в 36 років довелося роз% прощатися з ним. О. Г.: – Дмитре, тільки люди чистої ду% ші й гарячого серця здатні на подібні дум% ки і вчинки. Ви згадали полин. Це моя улюблена, оспівана в моїх поезіях рослина. Вона, як і ковила, соняшник, абрикос, символізує Донбас. До речі, там багато різ% новидів духмяного й цілющого полину. Я
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
