Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
23 серпня 2025 року – у День Державного Прапора України, напередодні Дня відновлення Незалежності України, – в Житомирському обласному краєзнавчому музеї відбулася одна з найвагоміших культурних подій нашої країни – урочиста церемонія вручення Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка. Ця відзнака об’єднує тих, хто творить духовний і культурний фундамент держави – через науку, літературу, освіту, мистецтво та громадську і духовну діяльність. Саме такі особистості розбудовують і змінюють сучасну Україну – не словами, а вчинками, втілюючи в життя високі цінності та ідеали Івана Огієнка (Митрополита Іларіона). Нагадаю, що премію засновано у 1995 році Всеукраїнським товариством імені Івана Огієнка, Житомирською обласною радою, Житомирською обласною державною адміністрацією, Національною спілкою письменників України, Фондом сприяння розвитку мистецтв, Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Премія вважається другою за значенням після Національної премії імені Тараса Шевченка. Здобувають її достойні люди, покликані “тихою і неустанною працею любити Україну”. Лавреатами Премії 2025 року стали: Громадсько-політична та духовна діяльність о. Роман Грищук – протоієрей ПЦУ, військовий капелан (Буковина), Іван Заєць – український політик і громадський діяч (Київ). Наука Григорій Васянович – доктор педагогічних наук, професор (Львів), Сергій Присухін – доктор філософії, доцент (Київ).
Література Дмитро Чистяк – письменник, перекладач, доктор філологічних наук (Київ). Освіта Микола Васьків – доктор філологічних наук, професор (Київ). Мистецтво Микола Климович – народний художник України, майстер витинання із соломи (Овруч, Житомирщина). У церемонії нагородження взяли участь члени Огієнківського комітету Павло Мовчан, громадський і державний діяч, депутат п’яти скликань Верховної Ради України, письменник, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка; Георгій Філіпчук, громадський та державний діяч, академік НАПН України, Юрій Гандзюк, громадський та культурний діяч, Святослав Васильчук, громадський діяч, голова Житомирського обласного товариства “Просвіта”, Сергій Болтівець, очільник Всеукраїнського товариства імені Івана Огієнка, Микола Покропивний, директор Житомирського коледжу культури та мистецтв імені Івана Огієнка. Павло Михайлович Мовчан щиро привітав нових лавреатів, які поповнили ряди огієнківців, і наголосив, що премія Івана Огієнка – не звичайна премія, це одна з найвищих державних відзнак. Огієнко – один з лідерів нації, він розбудовував такі сфери українського буття, які й сьогодні актуальні. Це дозорний нашої української мови. Бо мова – це Дім буття. Це державник. Саме через таких особистостей, як Іван Огієнко, інші народи стережуть свою історію і свою культуру від розмивання і поглинання імперіями. Павло Михайлович наголосив, що росія хоче знищити Україну, що сьогодні йде війна світоглядна, і від справедливої перемоги у ній залежить не лише доля України, а й світу. Тим то важливо мати опертя віри в особі таких велетів духа, як Огієнко, стверджуючи, що ми незнищенні. Цю думку підтримав і нинішній лавреат премії імені Івана Огієнка професор Київської Богословської академії Сергій Присухін. Професор навів слова Митрополита Іларіона, який понад сто літ тому застерігав, що з росією нам не по дорозі, що росіяни “чужий нам народ”. Тепер бачимо, наскільки й справді – чужий і варварський, тому нинішню російсько-українську війну вважає війною між варварами (росія) і цивілізаційним світом (Україна). На думку політичного і громадського діяча Івана Зайця, в Огієнка треба черпати державницькі настанови, які сьогодні потрібні Україні, аби зберегти нашу соборність. “Нема нічого ціннішого, аніж подарувати нації освічену молодь”, – процитував Огієнка у своєму вітальному слові академік Георгій Філіпчук. – Огієнко – велет. Його будительні думки і заповіти мають звучати від Києва до Сіетла. Огієнко розумів, як багато важить освіта для народу, закладаючи підвалини Кам’янець-Подільського університету у далекому 1918 році, коли вирішувалося питання — бути Україні чи не бути. Сьогодні ми мусимо спиратися на великих українців Огієнкового чину, які вважали, що церква в Україні має бути помісною і незалежною і мова державна має бути одна – українська. Лавреат премії імені Івана Огієнка 2025 р. професор Микола Васьків вважає, що в українську школу та вищу освіту вкрай необхідно повернути те, що з неї вихолощено – виховну компоненту. Сьогодні замість освітньо-виховного процесу маємо просто освітній. Освіта дає знання, але не виховує свідомих українців, готових захищати державу. Вичерпуються добровольці… У молоді відсутня мотивація патріотів, яку повинна б формувати школа. Словом, захід був урочистий, з радістю у серці, проте серйозно налаштовував на велику працю – чин Івана Огієнка зобов’язує до служіння і самопосвяти. Привітали лавреатів Огієнківської премії 2025 року начальниця управління культури та туризму Житомирської ОДА Тетяна Руденька і депутатка Житомирської обласної ради Тетяна Парфентієва. В. о. директора Житомирського обласного краєзнавчого музею Юлія Каплун сказала, це велика честь, що саме в стінах цього закладу відбувається така знакова подія. Сказала, що Іван Огієнко для неї особисто – взірець служіння Україні, продемонструвала огієнківську бібліотечку книг з серії “Запізніле вороття”, упорядковану і видану професором Миколою Тимошиком. Для охочих була проведена чудова екскурсія кімнатами музею, що засвідчила про глибоке коріння і багатюще минуле землі, на якій народився державник і просвітник України Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Під час церемонії було вручено Почесну Грамоту Президії Верховної Ради України пані Наталії Хом’як, заступниці директора Житомирського коледжу культури і мистецтв імені Івана Огієнка, – за високі досягнення у галузі освіти. Ми щиро вітаємо пані Наталю, яка є незмінною і найактивнішою учасницею усіх заходів, пов’язаних з пошануваннями Івана Огієнка. У цей день в залі прозвучало чимало мудрих думок від свідомих українців, державників, просвітників, достойників, які докладають свій талант і працю на розбудову України і нашу перемогу. Всі вони засвідчили, що в Огієнковому колі людей, які сповідують його принципи і цінності, нема байдужих. Проте важливо сьогодні, щоб ці посили поширювалися в інформаційному просторі, ставали магістральною основою державної політики. Особливо яскраво ця думка прозвучала у слові, з яким звернувся до присутніх перший лавреат цієї премії пасіонарний огієнківець професор Микола Тимошик. Слово було зачитано на церемонії. “Сьогодні Житомирський край знову під покровом одухотворюючої сили посланця Неба – великого земляка і великого Українця, до осягнення величі і значення якого ми все ще наближаємося, – Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Повернення цього духу має нині дві особливості. Перша: виповнюється рівно 30 років, як у Брусилові було започатковано традицію називати й у своєрідний спосіб нових лавреатів премії Огієнка. Нині таке пошанування – ювілейне, тридцяте. З радістю, але і певним присмаком гіркоти, про що слід буде поміркувати в мемуарах. Друга: наречення нових послідовників Огієнківського руху за ствердження української України четвертого року цієї підлої війни росіян проти українців. Гадаю, не буде перебільшенням ствердити, що в когорті нових достойників-лавреатів Іван Огієнко, найперше, потішився б за отця Романа Грищука. Отож, про цю постать – моє осібне слово.
Продовження на стор. 8
Отець Роман Грищук, Сергій Присухін, Галина Дацюк, Павло Мовчан, Іван Заєць, Микола Васьків
Суспільство · “Захід об’єднав місцевих мешканців у щирому слові про Батьківщину, рідний край і родину”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
відкрилася виставка “Скарби Ук' раїни. Символи державності”, на якій представлено унікальні ну' мізматичні пам’ятки доби княжої Русі. Про це повідомляє корес' пондент Укрінформу. На виставці представлено до 70 експонатів – із колекції му' зею, а також монети початку ХІ століття, виявлені поблизу сели' ща Городниця на Житомирщині у 2020 році. На цих нумізматичних пам’ятках вперше з’являється тризуб, зазначали у Міністерстві культури та стратегічних комуні' кацій. Зокрема, серед експонатів – фрагмент плінфи з рельєфним відбитком княжого знака – три' зуба (кінець Х століття, з розко' пок археолога Вікентія Хвойки); скарб, знайдений у Ніжині 1852 року (срібляники Володимира Святославича і Святополка, злат' ник Володимира Святославича, інкрустована сріблом бойова со' кира із зображенням тризуба (Х'ХІ століття, Чернігівщина) тощо.
24 серпня, у День Незалежнос' ті України, радіо “Ми'Україна” за' пустило новий проєкт “Україн' ська для кожного”, який має по' пуляризувати українську мову у щоденному житті. Про це пові' домляє “Детектор медіа” з поси' ланням на пресслужбу медіагрупи. Проєкт виходитиме щодня о 9:30 та 18:30. У кожному випуску на слухачів чекає маловідоме сло' во, фразеологізм, розбір типових помилок чи лайфхаки з мовної практики. Ведучою проєкту стане Вікто' рія Хмельницька. Цей проєкт до' поможе втілити найголовніше – закохати кожного слухача в укра' їнську мову, в її слова, лексику, сенси. І через мову дати можли' вість пізнати себе, відчути муд' рість наших предків ще глибше й ще ясніше”, – каже Вікторія.
У Загальноміському бібліо' течно'інформаційному центрі Славутича пройшли поетичні чи' тання до Дня Незалежності Укра' їни та Дня Державного Прапора. Захід об’єднав місцевих мешкан' ців у щирому слові про Батьків' щину, рідний край і родину. Учасники читали твори укра' їнських класиків і сучасних пое' тів, а також вірші місцевих авто' рів. Лунали рядки Ліни Костенко та інших відомих митців, звучали тексти славутичанки Ніни Бари' шевської у виконанні авторки. Свої твори представили також Тарас Тарасевич, Ірина Терещен' ко, Лариса Маслій та інші. Ат' мосферу доповнило звучання бандури. Ведуча заходу Аліна Тере' мецька створила атмосферу пое' тичного діалогу, коли слово об’єднувало всіх присутніх у лю' бові до України, у бажанні захи' щати рідну землю та вірити у світле майбутнє, ' повідомляє ви' дання “Славутич Інфо”.
Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Захід об’єднав місцевих мешканців у щирому слові про Батьківщину, рідний край і родину”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ З нагоди Дня Незалежності у Софійському соборі 24 серпня відбулася спільна молитва, у якій взяли участь Президент України Володимир Зеленський і перша леді Олена Зеленська. Про це йдеться на сайті президента. Молитви виголосили пред' стоятель Православної церкви України Епіфаній, глава Україн' ської греко'католицької церкви Святослав, муфтій Духовного уп' равління мусульман України шейх Ахмед Тамім, керівник Ки' ївсько'Житомирської єпархії Римсько'католицької церкви в Україні Віталій Кривицький, го' лова Всеукраїнського союзу цер' ков євангельських християн'бап' тистів Валерій Антонюк, стар' ший єпископ Української церкви християн віри євангельської Ана' толій Козачок і заступник гене' рального секретаря Українського Біблійного товариства Анатолій Райчинець.
“Святі отці помолилися за мир, свободу й процвітання Ук' раїни, благословення для україн' ського народу, звільнення поло' нених і зцілення поранених, за силу й підтримку для українських захисників”, ? йдеться у пресре' лізі. Під час урочистостей на Со' фійській площі президент Воло' димир Зеленський передав рід' ним загиблих воїнів, які удостоє' ні звання Герой України, ордени “Золота Зірка”. Президент осо' бисто відзначив іще трьох Героїв України, а шістьом воїнам були вручені відзнаки “Хрест бойових заслуг”. Глава держави також відзна' чив захисників і захисниць орде' нами Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступенів і “За мужність” І й ІІІ ступенів. Глава держави передав орден “За заслуги” ІІІ ступеня дружині загиблого воєнного фотографа, оператора та репортера Руслана Ганущака (на фото). На сайті президента повідом' ляється про вручення державних нагород медикам, журналістам, волонтерам, митцям, освітянам і релігійним діячам, а також пред' ставникам іноземних держав – друзям України.
“Наш герб”, “Наш стяг”, “Наш гімн”: Нацбанк презенту' вав нові пам’ятні монети до Дня Незалежності. Пам’ятний набір срібних монет номіналом 10 гри' вень, присвячений головним державним символам – гербу, прапору та гімну.
До Дня Незалежності пролу' нав Державний гімн у виконанні хору “Гомін” та його соліста Ва' дима Яценка. Потужне звучання і щира емоція артистів настільки вразили публіку, що відео швидко почало ширитися мережею. Про це повідомляє РБК'Ук' раїна з посиланням на відео, яке вже з’явилося на YouTube'каналі “Сніданку”.
У День Незалежності Украї' ни, 24 серпня, на Одеському мая' ку підняли великий синьо'жов' тий прапор, повідомили Військо' во'Морські Сили ЗСУ. В акції взяли участь представники ВМС та активісти “Вишиванкового фестивалю”. У повідомленні заз' начається, що державний прапор символізує національну єдність, честь і боротьбу за незалежність. “Під цим Прапором ми йдемо в бій та виборюємо свою свободу”, – йдеться в заяві.
“Сільпо” разом з родиною Левка Лук’яненка відтворило зо' шит, у якому була написана чер' нетка Акта проголо' шення незалежності України. Про це розпо' віли творці проєкту. У серпні 1991 року борець за свободу, ди' сидент і народний де' путат Верховної Ради України Левко Лук’яненко у присут' ності Леонтія Сандуля' ка написав чернетку Акта проголошення незалежності України. Тоді Верховна Рада Ук' раїни була на каніку' лах, але спроба дер' жавного перевороту в Москві змусила депу' татів терміново повер' нутись до Києва. Лук’яненко сказав: “У нас настільки уні' кальний момент, що ми повинні вирішити основне завдання: проголосити Україну самостійною держа' вою. Якщо ми зараз цього не зро' бимо – не зможемо ніколи”. Під рукою в нього не було жодного офіційного бланка, але був шкільний зошит. Тож просто в ньому за півтори години народ' ний депутат написав чернетку Акта проголошення незалежнос' ті України. 24 серпня 1991 року текст ухвалила Верховна Рада – Украї' на здобула незалежність. “Левко був без' межно радий, коли українці підтримали незалежність на ре' ферендумі. Самостій' ність України була справою його життя. З 2014 року він кілька разів бував на фронті, підтримував наших військових. У його день народження, який збігається з Днем Незалежності, військові приїжджали вітати Левка”, – роз' повіла дружина дер' жавотворця Надія Лук’яненко. Зошит від “Сіль' по” має таку ж палі' турку і чернетку акта на другій сторінці, які 34 роки тому. Ди' зайн палітурки від' творили згідно з ори' гіналом, який збері' гається в родині Лук’яненка, а сторін' ку чернетки акта – зі сторінки, яка зберіга' ється в Національно' му музеї історії Украї' ни. Для зошита підіб' рали папір такого са' мого кольору. Єдине, що додали, це чисті сторінки для нових ідей. Наклад “Зошита Незалеж' ності” обмежений і має благодій' ну мету: весь прибуток переда' дуть громадській організації “Азов. Супровід” на підтримку звільнених з полону військових 1'го корпусу Національної гвар' дії України “Азов” та їхніх родин. Зошит можна знайти в усіх су' пермаркетах мережі “Сільпо” або замовити на сайті чи у мобільно' му застосунку. Також у додатку можна переглянути віртуальне звернення Левка Лук’яненка, по' відомляє видання з посиланням на пресслужбу “Сільпо”.
До Дня Незалежності україн' ці із Севастополя, Сімферополя, Ялти, Євпаторії, Бахчисараю, Саки, Донецька, Маріуполя, Жданівки, Луганська, Алчевська, Вовчанська, Довжанська, Лутугі' на, Мелітополя, Енергодару, Бер' дянська, Скадовська, Генічеська та Нової Каховки опублікували світлини і вітання, наповнені ук' раїнськими символами, – пові' домляють “Новини Донбасу”. Акцію організував Рух опору на тимчасово окупованих терито' ріях “Жовта стрічка”. У їхньому повідомленні сказано: “Віримо в ЗСУ і нагадуємо, що в окупації дуже чекають на Україну. І обов’язково дочекаються”. Активісти розвісили на вули' цях міст жовто'блакитні симво' ли, показуючи, що люди під оку' пацією не втрачають віри та про' довжують чекати на повернення України.
Просвітницький захід до Дня Незалежності України відбувся у стінах Управління поліції охоро' ни Чернівецької області. Наши' ми гостями стали відомі чернів' чани – політолог, історик Анато' лій Круглашов та голова обласної “Просвіти”, народний артист Ук' раїни Іван Дерда. Начальник УПО у Чернівець' кій області Михайло Романюк привітав всіх з нашим великим святом. Подякував за службу тим нашим працівникам, які зараз стоять на захисті України. А за' гиблих Героїв, серед яких є і наш працівник, всі вшанували хвили' ною мовчання. Також 22 серпня ми вшановуємо пам’ять право' охоронців, які віддали своє жит' тя, виконуючи свій обов’язок пе' ред людьми та державою.
У День Незалежності просвітяни на чолі з Іваном Дердою традиційно зібралися біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Чернівцях
День Державного Прапора України та День Незалежності – це визначні дати для кожного ук' раїнця. Але що кожен з нас може зробити для Незалежності, чому українська мова є головним чин' ником нашої державності, які іс' торичні події є для нас важливи' ми та повчальними – про це го' ворили наші гості у своїх корот' ких лекціях. Анатолій Круглашов, відомий політолог, професор, доктор полі' тичних наук, завідувач кафедри політології та державного управ' ління ЧНУ ім. Ю. Федьковича розповів про основні віхи у полі' тичному житті України за ці три десятиліття. Акцентував на тому, які історичні події передували ро' сійському вторгненню, якою про' російською була діяльність бага' тьох українських політиків… “Але українська незалежність – це про' цес незворотній, і те, як сьогодні Україну сприймають у світі, свід' чить, що імперські амбіції наших сусідів не мають шансу”, – підсу' мував Анатолій Миколайович. Голова Чернівецького облас' ного об’єднання ГО ВУТ “Прос' віта” імені Тараса Шевченка Іван Дерда говорив про важливість го' ворити українською мовою. “Ви, представники поліції, щодня спілкуєтеся з людьми. Спілкуйте' ся завжди українською, допома' гайте ти, хто удосконалює свою українську”, ' зазначив пан Іван. Він також розповів коротко про діяльність “Просвіти” у напрям' ку популяризації української мо' ви та культури. Завершився захід спільним виконанням Гімну України. Ос' кільки Іван Дерда – відомий спі' вак та професор кафедри музики ЧНУ імені Ю. Федьковича, то наш славень він заспівав ака' пельно. З офіційної сторінки у Фейсбуці УПО у Чернівецькій області
У Києві на честь Дня Державного прапора та Дня Незалежності Укра' їни переодягли скульп' тури маленьких Кия, Щека, Хорива та їх сес' три Либідь на Поштовій площі. Про це розповів автор пам’ятника Воло' димир Журавель у соці' альній мережі Facebook.
У Вашингтоні 24 сер' пня відбувся щорічний патріотичний марафон Vyshyvanka Run. Він тра' диційно присвячений до Дня Незалежності Укра' їни. Традицію започат' кували ще у 2014 році, і з того часу захід став сим' волом підтримки та згуртованості українців за кордоном.
У Національному му' зеї історії України в Киє' ві до Дня Незалежності
Алчевськ з нами
Події, факти, коментарі · “Україна – це не пафос у словах. Це коли ти засинаєш і прокидаєшся з нею в голові й у серці”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Верховна Рада на законодав' чому рівні закріпила офіційну назву збройного протистояння українського народу російській загарбницькій навалі – війна за Незалежність України. Про це повідомили на офіцій' ному сайті Верховної Ради Украї' ни. Відповідний законопроєкт №13273 “Про засади державної політики національної пам’яті українського народу” парламен' тарі проголосували 21 серпня.
Американський лідер До' нальд Трамп заявив, що Сполуче' ні Штати більше не надають коштів на допомогу для України. Цим займається НАТО. Про це він сказав на зустрічі з журналіс' тами в Білому домі, інформує Цензор.НЕТ.
У редакційній статті газета The Times зазначає, що “насправ' ді адміністрація Трампа вже об' межує здатність України завдава' ти ударів по Росії. Пентагон по' тайки наполягає на обмеженнях щодо використання американ' ської зброї особливо критично важливих далекобійних ракет ATACMS, щоб Україна не могла уражати військові цілі глибоко всередині Росії”. “Поки Трамп продовжує домагатися відповіді від Москви, Пентагон наклав та' ке саме вето на використання Ук' раїною європейських ракет, включно з британськими крила' тими ракетами Storm Shadow, які використовують американські дані для завдання удару. Іронія полягає в тому, що саме адмініс' трація Байдена вперше ввела ці обмеження. Трамп неодноразово критикував попередника за його підхід до війни в Україні”, – пи' ше газета.
“Подивилась виступ Прези' дента до Дня Незалежності. Ну що сказати? Україна, як з’ясову' ється, у нас тепер живе не в сер' цях, а в телесуфлерах. Бо можна ж любити країну до нестями, го' ловне, щоб текст красиво і з па' фосом написали. І неважливо, що половина з того звучить як корпоратив на День будівельни' ка. Але Україна – це не пафос у словах. Це коли ти засинаєш і прокидаєшся з нею в голові й у серці. Це коли віддаєш, а не чита' єш”, – написала громадська діяч' ка Дана Ярова на своїй сторінці у Фейсбуці.
Народний депутат України Володимир Ар’єв на своїй сто' рінці у Фейсбуці написав: “Я би дуже хотів, щоб про українські ракети менше розповідали і мен' ше показували виробництво, а натомість повідомляли про вра' жені цілі на території рф. Наразі ефективними є тільки переможні реляції в ЗМІ. Відосами і фоточками війну проти російського нацизму не виграти. Зараз ВПК України про' фінансований лише на третину від потужності. І це в кращому випадку. А на об’єктах, де потен' ціал перевищує потреби ЗСУ, стоїть заборона продавати надли' шок за кордон. Зараз борги перед Міноборони за проплачену, але не поставлену зброю обрахову' ються сотнями мільярдів гривень і дебіторська заборгованість тіль' ки росте. Та замість того, щоб прибрати хаос, мародерство і відсутність адекватного управління в най' важливішій для виживання дер' жави сфері, влада розповідає про себе коханих, крутих, мудрих, найкращих і т. п. Потужність піа' ру замість потужності ВПК. До речі, два мільярди бюджетних гривень на телемарафон олігар' хічних каналів Коломойського' Фірташа'Пінчука могли би стати в нагоді зброярам. А піар влади потім обертаєть' ся бідою, бо ворог за OSINT'тех' нологіями вираховує місце ви' робництва зброї чи компонентів і згодом туди прилітають ракети рашистів. Два прильоти цього ро' ку в колишній завод “Більшо' вик” у Києві – найяскравіший приклад. Тому таке самовихва' ляння влади на темі ВПК шко' дить обороні, і кінця цьому не видно”.
“Скажіть, а Молитовний сні' данок під патронатом Президен' та України без представників опозиції – це “розділяй та воло' дарюй” чи просто за те, що не мо' лимося?” – запитує політолог Євген Магда на своїй сторінці у Фейсбуці.
У 2025 році на українсько'бі' лоруському кордоні затримали 911 чоловіків віком від 18 до 60 років. Це вдвічі більше, ніж за минулі три роки повномасштаб' ного вторгнення Росії. Про це 25 серпня повідомляє видання Слідство.інфо. За інформацією журналістів, які посилаються на дані Державної прикордонної служби, торік таких чоловіків бу' ло 336, у 2023 – 26, у 2022 – 61. Прикордонники також зазна' чили, що в Рівненській області з 2022 року затримали 531 чолові' ка. У Житомирській області при' кордонники затримали 484 чоло' віків, 281 – на Волині та 38 – у Київській області.
У французькому місті Бургу' ен'Жальє з’явився пам’ятник дівчині'козачці зі Сміли, що на Черкащині. Постамент встанови' ли на перехресті, а поруч майо' рять прапори України та Франції, повідомив міський голова Сміли Сергій Ананко виданню “Дзвін”. Мер зазначив, що відкриття відбулося в День Незалежності України.
Рішення про вилучення 8 млрд грн у Києва б’є не тільки по киянах, а й по підрозділах сил оборони, які щодня звертаються до київської влади за допомогою та гарантовано її отримують. Ад' же столиця з перших днів війни надає потужну підтримку ЗСУ і сьогодні допомагає армії більше, ніж усі обласні центри разом. Про це написав у Фейсбуці Олесь Маляревич, заступник команди' ра 429 окремого полку безпілот' них систем “Ахіллес”, повідом' ляє “Ділова столиця”. “Столиця з перших днів війни надавала потужну підтримку нам на передовій, взявши за правило
– максимум грошей на ЗСУ. І Київ сьогодні допомагає армії більше, ніж усі інші обласні цен' три разом узяті. Допомога від ки' ян завжди відчутна. Але її обріза' ли, ухваливши в Верховній Раді закон №13439'3. Забрали 8 мі' льярдів з бюджету столиці. Це рі' шення б’є не лише по Києву і можливостях міста фінансувати потреби киян. Воно б’є по нашій обороні, воно б’є по підрозділах сил оборони, які щодня зверта' ються до столиці за допомогою і гарантовано її отримують”, – на' писав Олесь Маляревич.
“Я розлючений і в розпачі. Зеленський і ЗМІ кричать на всіх ресурсах про створення нової ра' кети Фламінго. Це ж треба так вміти... В 2019 влада закриває всі ракетні програми України – Стугна, Корсар, Нептун, Грім. Шість років ракети в Україні не виробляються. А тепер через шість років бездіяльності в сфері українського ракетобудування бере ракету Грім, називає її Фла' мінго і подає як своє досягнення. А скільки Українців загинуло че' рез цей шахер'махер... Скільки стали інвалідами... Скільки на' завжди покинули Україну... Скільки вдів і сиріт... P. S. У 2022 році, потайки від Зеленського і його команди, інженери і військові вивезли готові блоки ракети Нептун, потайки її зібрали і, не доводячи до відома Зеленського і його команди, потопили ракетою Нептун російський крейсер “Москва”. А якби Зеленський не закрив ракетні програми...”, – написав у Фейс' буці Віталій Папушой, майор ЗСУ, учасник випробувань ракети Нептун, нині інвалід війни, батько загиблого воїна 79 ДШБр Павла Папушоя.
Видання The Telegraph зазна' чає, що в росії війна проти Украї' ни значно вплинула на соціаль' но'економічну структуру країни. У промислових регіонах робочі отримують високі зарплати та бо' нуси на підприємствах, що ви' робляють військову продукцію, тоді як сім’ї військових контрак' тників отримують значні соціаль' ні виплати. Так, на сайтах соціальних ме' реж, зокрема ВКонтакте, рекла' мують набір чоловіків віком від 18 до 63 років для служби в армії. Пропоновані винагороди вклю' чають річну зарплату до 8 мільйо' нів рублів, додаткові виплати для тих, у кого є діти, а також пріори' тетні місця в дитячих садках, пільгові іпотеки та податкові знижки. Автор зауважує, що плоскостопість та інтелектуальна недостатність не є перешкодою для служби у російській армії. Ці виплати значно перевищують се' редню зарплату у регіоні, що зао' хочує росіян вступати на військо' ву службу. Водночас сім’ї загиб' лих росіян отримують до 11 міль' йонів рублів компенсацій, включно з “президентською” та “губернаторською” виплатами. Окрім того, економіка війни також підняла зарплати на про' мислових підприємствах. Нині зростання зарплат в російській оборонці значно перевищує при' ріст у медицині, освіті та навіть нафтовій галузі.
Раз люди погоджуються, що їх ошукує мільйонна армія чинов' ників, значить, заслуговують на таке життя. Про це заявив ексзас' тупник голови Національного банку України Олександр Сав' ченко в ефірі телеканалу I' UA.TV. “Має бути суспільний запит для зниження зарплат чиновни' кам. На жаль, його немає. Наразі ми спостерігаємо соціальну не активність в цьому плані. А раз люди погоджуються, що їх ошу' кує мільйонна армія чиновників, значить, заслуговують на таке життя”, – каже О. Савченко. На його думку, купа нероб отриму' ють зарплати по пів мільйона, ні' чого не роблячи. Водночас люди працюють по 9'10 годин та отри' мують зарплату в 100 разів мен' ше. “Однак варто розуміти, що чиновники самі собі зарплати не зменшать. Треба влаштувати ре' волюцію у менеджменті та в дер' жавних корпораціях і виконавчих органах влади. Зарплати там дуже високі – мільйони в місяць. Ще раз наголошую, це аморально, навіть в африканських країнах такого немає. Тому з цим треба закінчувати. Адже всі люди, які йдуть на такі посади, роблять це, щоб максимально збільшити свої доходи”, – резюмує О. Савченко.
Згідно з новим опитуванням, рівень довіри українців до Вер' ховної Ради сьогодні нижче, ніж до ТЦК. Як інформує Цен' зор.НЕТ, про це написав голова правління ЦПК Віталій Шабунін з посиланням на опитування со' ціологічної групи “Рейтинг” на замовлення Центру аналізу та со' ціологічних досліджень Міжна' родного республіканського інс' титуту, проведене в період з 22 по 27 липня. “Рівень підтримки Верховної Ради нижчий від ТЦК. Вітаю “слуг народу” з майбутнім, пов' ним пригод”, – написав Шабунін.
У центрі столиці 24 серпня пройшла мирна акція протесту під промовистим гаслом: “Пре' зиденте! Почуйте нас!”. За інфор' мацією видання “Апостроф”, її ініціювали родини зниклих без' вісти та військовополонених 77 окремої аеромобільної бригади, які об’єдналися в громадську іні' ціативу “Берегині 77”. До них до' лучилися представники сотень інших бригад з усієї України. Головна вимога учасників – привернути увагу Президента Ук' раїни, представників влади та міжнародної спільноти до нее' фективної системи пошуку зник' лих безвісти та осіб, які можуть перебувати в полоні, але досі вва' жаються “зниклими”.
Видання Life.Kyiv.ua розпові' дає, що днями на території Наці' онального історико'етнографіч' ного заповідника “Переяслав” робітники місцевого ВУКГ під час благоустрою випадково нат' рапили на старовинну монету.
Після викорчовування багаторіч' ної ялини у дворі адміністрації наступного дня місце оглянув за' відувач відділу археології, канди' дат історичних наук Олександр Колибенко. Саме він помітив у землі потемнілу від часу знахідку. Артефакт очистив і дослідив заві' дувач сектору “Археологічна екс' педиція” Олександр Прядко. Він встановив, що знайденою річчю є польський “пулторак” – срібна монета номіналом 1,5 гроша. Во' на була викарбувана у 1625 році, тобто пролежала в землі майже 400 років. Знахідка підтверджує актив' ний культурно'економічний обіг на території Переяслава у XVII столітті. Подібні монети були по' ширені в Речі Посполитій та ви' користовувалися в повсякденних розрахунках. Їхня поява на тери' торії сучасної України свідчить про тісні історичні зв’язки регіо' ну з європейською економікою того часу, повідомляє видання.
В Усатівській громаді Одесь' кого району відмовилися демон' тувати пам’ятник “Борцям за владу рад” та зображення радян' ських орденів із серпами та моло' тами. Про це повідомляють акти' вісти ГО “Деколонізація. Украї' на” у Фейсбуці.
У Стамбулі відбулася презен' тація нового роману відомого ук' раїнського письменника Андрія Любки “Вечір у Стамбулі”, події якого відбуваються у 20'х числах серпня в цьому турецькому мега' полісі. Про це повідомляє корес' пондент Укрінформу. “Вечір у Стамбулі” – це шпи' гунський роман про українського письменника на ім’я Арсен, який живе в Ужгороді та збирається на презентацію в Стамбул, і якому Служба безпеки України пропо' нує виконати там одне делікатне прохання. Події роману відбува' ються в той самий час, що і зараз, – у часовому проміжку з 20 сер' пня до Дня Незалежності, і навіть ця презентація, на яку ми тут зіб' ралися, також є серед подій рома' ну”, – розповів Андрій Любка про сюжет свого нового твору ук' раїнській громаді в Туреччині.
Блогер Владислав Тимошенко привернув увагу громадськості до стану могили відомого україн' ського письменника Григора Тю' тюнника на столичному Байко' вому цвинтарі. Завдяки небайду' жості активіста та його підписни' ків місце поховання класика ук' раїнської літератури вдалося прибрати та висадити там квіти, розповідає видання “Фокус”. “Могила письменника, який трагічно пішов із життя у 1980 ро' ці, була в жахливому стані – за' росла травою та повністю занед' бана”, – розповів Владислав Ти' мошенко у своєму репортажі. Він також звернув увагу глядачів на те, що поруч із письменником поховані члени його родини: дру' жина Людмила Василівна Тю' тюнник і син Михайло Григоро' вич Тютюнник. Обоє померли у 2015 році. “Інший син письменника проживає в Америці з 2008 року. Тому могилку немає кому приби' рати. Минулого року, знаю, що прибирали працівники одного з київських видавництв. Бачив їх' нє відео. Ось прив’язали жовто' блакитну стрічечку, але вона вже вицвіла”, – зазначив активіст під час огляду цвинтаря. Владислав також вирішив пофарбувати ого' рожу й підмалювати стерті літери на пам’ятнику.
Підготував Ігор ЗОЦ
Позиція “У доленосних питаннях маємо бути єдині”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
все стояв і сльози тяжкими крап' лями падали додолу. Ми тихенько помолилися за упокій душі на' ших лицарів і пішли, було тяжко і боляче. Я декілька разів оглянув' ся, а він все стояв, мов непоруш' на скеля. Один Господь знає, що він пережив і що твориться у йо' го душі. А на Головній Раді “Просві' ти” ми розглядали стан україн' ської мови, її утвердження в усіх клітинах суспільного життя та формування української ідентич' ності у роки російської агресії. Доручили групі членів Ради до' опрацювати Звернення до усіх гі' лок влади. Одним із пунктів Звернення до ВР є вимога до змі' ни 10 статті Конституції, вилу' чення із статті слова “…росій' ської”. Якщо ВР спроможеться на таку зміну це був би добрий подарунок для наших воїнів, а ще кращий, коли б мова агресора взагалі зникла з України. Як до' сягти цього і йшлося у Зверненні. Від Золотоверхого не можу ві' дірватися. Щодня гуляю над Дніпром разом з внуком, і це для мене найбільша радість. Ще тро' хи побуду і на дорогу серцю Пол' таву. Попробую довести до кінця справу із встановленням меморі' альної дошки першому Голові “Просвіти” у Полтаві видатному громадському діячеві, письмен' нику, художнику, лікарю, вчите' лю Григорію Олексійовичу Кова' ленку. Більшовицькі московські окупанти розстріляли його у віці 69 років у Полтаві 1937 року. А досліджував його життя та твор' чість тільки світлої пам’яти Пет' ро Ротач. Добитися пам’ятної дошки для Коваленка буде, ма' буть, моїм підсумковим завдан' ням як голови полтавської “Просвіти” та депутата облради. Все буде Україна! Переможемо!
дід та його брат були воїнами УПА: один розстріляний у 1941'му, інший загинув у боях. Її бать' ка радянська влада засудила спочатку до розстрілу, пізніше – до 25 років таборів, і навіть після звільнення його знову ув’язни' ли. Лише після цих випробувань він зміг створити сім’ю. Через заборону жити на те' риторії України батьки Оксани переїхали до Криму. Там вона наро' дилась і росла серед російськомовного ото' чення, тоді як у родині звучала українська. І хоча все життя спілку' валася російською, у 2011 році вона свідомо прийняла рішення повністю перейти на українську мову. У 2014 році, після початку анексії Криму, Оксана разом із роди' ною залишила рідний дім та переїхала в ніку' ди – на материкову частину України. Дов' гий час вони жили в гуртожитку, і лише не' щодавно змогли отри' мати власну квартиру. Оксана народилася 24 лютого – дата, яка сьогодні має особливе значення для всіх українців. Сьогодні “Люта” не лише захи' щає незалежність нашої країни у лавах ЗСУ, а й відстоює мову, культуру та ідентичність україн' ців. На її руці – тату з написом “Кримська бандерівка”, яке стало символом внутрішньої сили й незламності. Вона – приклад того, що боротьба три' ває не лише на полі бою, а й у слові!”
Позиція “У доленосних питаннях маємо бути єдині”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, депутат Полтавської облради
“Скажуть: головною небезпе' кою для європейської демократії була в минувшім віці (ХІХ ст. – М. К.) Росія. А чи ж тепер (20 ст.) є інакше? Чи ж під час останньої кризи не Росія було головною підбурювачкою спокою? Чи, прагнучи до здійснення панмос' ковської програми, вона не вхо' дить у колізію з демократичною Європою? Чи, роблячи з Фран' цузької республіки царську сат' рапію і накидаючи Франції нині трилітню службу, а завтра, може, нового Бонапарта, вона не стає ворогом європейської демокра' тії? Чи не вона змушує Швецію до колосальних видатків на мілі' таризм? Чи своїми планами роз' ширитись від Атлантичного оке' ану до Тихого і від Північного до Індійського не стає московська потвора загрозою не тільки євро' пейського, але і світового миру? І чи не війна з нею не є, як і перед 50 літами, найсвятішим обов’язком європейської демок' ратії”. Ці слова видатного україн' ського мислителя Дмитра Донцо' ва з його реферату: “Сучасне по' літичне положення української нації і наші завдання” виголоше' ні на II Всеукраїнському студент' ському з’їзді у липні 1913 року у Львові, разюче актуальні, як ба' гато передбачень та інших твер' джень Дмитра Донцова і нині. Я напевно знаю, що європей' ські країни вже уповні усвідоми' ли для себе загрозу європейській демократії від московської пот' вори, про яку писав і говорив Дмитро Донцов ще у 1913 році. Як і те, що вона настане трагіч' ною і болісною реальністю після падіння України. Тож і для нас і для європейців позиція України, висловлена Президентом Зелен' ським про неподільність терито' рії України і що ні про яку торгів' лю нашою територією не може бути й мови, має бути єдино мож' ливою і підтримана усім україн' ським суспільством, незалежно від того, як хто ставиться до дію' чої влади. Справа перемоги над лютим ворогом, збереження ук' раїнської держави має бути свя' тою для кожного українця. Це не означає заплющення очей на всі вади та хиби влади, на те й щука' опозиція, щоб карась не дрімав, але у доленосних питаннях маємо бути єдині. Дуже мудро та глибоко про це сказали і Петро Порошенко, і Юрій Луценко, і Роман Безсмерт' ний. І рано чи пізно владі прий' деться переступити через свої егоїстичні інтереси і взятися за створення коаліційного уряду. Краще, щоб не пізно. Таки Си' мон Васильович Петлюра ствер' див на віки: “Держава понад пар' тії, нація понад класи”.
Може виявитися, що й До' нальд Трамп, не такий наївний і геть пропутінський, як він зда' вався усім на початку своєї другої каденції, у тому числі і мені, щоб не розуміти рашистської загрози для миру в усьому світі. Здається мені, що він дуже добре усвідом' лює, що таке росія, хто такий пуйло, підлу і жорстоку суть мос' ковського імперіалізму. А якщо це розуміння далеко не повне, тов Америці є немало людей, які розуміють, що таке московська потвора, повною мірою і можуть йому про це сказати. Та і євро' пейці, які дякуючи нам, таки на' решті усвідомила і побачили всю суть московського дияволізму, таки ж рішуче про це заявлять і Трампу, і на увесь світ, як це вони недавно і зробили.Так що не про' падем. Хоч, правду кажучи, сама зустріч з кривавим убивцею міль' йонів людей Президента Амери' ки не додає гідності Америці, що з часу свого заснування наріж' ним каменем свого державного будівництва поклала права люди' ни та свободу та інші християн' ські чесноти. Зрештою, всі крап' ки над “і” розставлять результати зустрічі. А для нас має бути одне — окупанти мають вийти геть із нашої землі до себе у рашистан. Та й я знаю твердо – Господь з на' ми і Він не допустить нашої заги' белі і все поверне на нашу ко' ристь. Тільки мусимо мати муж' ність духу і волю до перемоги. Усі. І вони і тільки вони та обов’язок перед Україною мають регулювати усю нашу поведінку. Що на фронті, що у тилу. Одна' ковою мірою це стосується і вла' ди і громадян. Аж ніяк Президент тальних фільмів про сучасну вій' ну, дати можливість учням і сту' дентам зрозуміти, що то за війна, за території чи за українську істо' рію і духовність? Ось деякі з філь' мів: “Пекельні обійми” – автор П. Мовчан; “Буча” – автор О. Щур; “20 днів боїв за Маріу' поль”; “Какая разница” – автор' ка М. Барчук. Фільми постійно демонстру' ють у Польщі та Німеччині, але дуже рідко в Україні. Демонстру' вати їх необхідно у безпечних кі' нозалах, наприклад, у Тернополі це “Під головною поштою” (вул. Чорновола, 4), “Бункермуз” (бульвар Т. Шевченка, 1'а). У кінці перегляду журналіст чи історик має розповісти, що ук' раїнська держава будується від 17.03.1917 р. – понад 100 років іна сьогодні ще не стала міцною державою. Важливим також вва' жаю скоротити єдиний телемара' фон і надавати етер і пресу дер' жавницькій опозиції (“Європей' ська солідарність” і “Голос”). Об’єднавчі процеси в Україні мають позитивно вплинути на подолання проблем колабораціо' нізму, корупції. Об’єднуватися українцям не' обхідно на основі української мо' ви, української історії і духовнос' ті. Це прискорить наш вступ у ЄС.
Зеленський не повинен був заяв' ляти, що ми не повернемо зброй'-но свої території, бо такі заяви тільки послаблюють нашу муж' ність і наш переможний дух. Як' що вже нинішнє політично'вій' ськове керівництво країни думає собі, що воно нездатне вигнати окупантів, то тим більше негайно треба створювати уряд націо' нального порятунку, бо ми таки повинні прогнати орків з нашої землі з допомогою союзників, економіки яких у стократ більші від орківської. А ми усі, кому не байдужа Ук' раїна, мусимо плекати у тилу діє' ву любов і повагу до ЗСУ, дбати про нашу єдність, позбавлятися у собі найменшої крихти колоні' альної скверни, утверджувати скрізь і всюди нашу рідну україн' ську мову. 11 серпня я вийшов після за' вершення засідання Головної Ра' ди Всеукраїнської “Просвіти” на Хрещатик. Біля пам’ятника Не' залежності чекала дружина. Ми пройшлися по Інститутській, щоб вклонитися Небесній Сотні і помолитися за полеглих героїв перед невеличкою каплицею, а потім спустилися вниз до моря українських прапорців та портре' тів загиблих наших героїв за нашу українську свободу і нашу укра' їнську державу. Неподалік від нас стояв військовий, високий стрункий із старшинськими від' знаками ЗСУ. Стояв струнко, не' порушно, ніби аж завмер і не від' водив погляду від портретів по' леглих воїнів. Дивився і дивився. Хрещатик шумів галасливою під' літковою молоддю — розмальо' ваною різкими макіяжами, у на' колках, що забруднюють храм Божий, яким є наше тіло, і руй' нують ще не окріплі та й не дуже ще розвинуті молоді душі, а він
Позиція “У доленосних питаннях маємо бути єдині”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Ігор ОЛЕЩУК
Я літня людина, цікавлюся іс' торією і політикою майже 80 ро' ків, і мені тяжко зараз пережива' ти великі втрати серед найкра' щих військових та багато втрат і каліцтв серед мирного населення України. І якщо у зовнішній по' літиці ми маємо певні досягнен' ня, то у внутрішній політиці роз’єднана наша держава призво' дить до великої корупції, колабо' раціонізму, до злочинності, особ' ливо серед підлітків. У тяжких умовах, у яких пере' буває Україна, треба вести диску' сії між владою і елітами, між вла' дою і народом. Бо навіть ідеальна влада, якщо зовсім не критику' ється опозицією, веде до кризи. У першу чергу повинна вестись дискусія між фракціями Верхов' ної Ради України. За даними ЗМІ, 50 народних депутатів від “Слуги народу” втратили мандати, тому для прийняття необхідних зако' нів України (226 голос) ВРУ вико' ристовує голоси колишніх анти' українських партій, а не держав' ницької опозиції, як, наприклад, “Європейська солідарність” чи “Голос”. Останніх п’ять років я не знаю прізвищ народних депутатів від Тернополя, бо вони офіційно не приїжджають і не виступають перед громадами. Останні роки висока влада в Києві говорить про швидке закінчення війни і про вибори. Як бачимо, війна буде продовжуватись невідомо скіль' ки, і якщо розпочнуться дипло' матичні переговори, то вони три' ватимуть довго. Пару слів про московську церкву. Служба Безпеки України повинна слідкувати за її діяльніс' тю і діяти жорстко. Знаємо, як
РФ ставиться до укра' їнських церков в мос' ковії і на окупованій українській території. А з іншого боку, чому держава не робить ні' чого, аби громадяни України зрозуміли, звідки з’явилась мос' ковська церква в Ук' раїні і не підтримува' ти її. Ми прийняли християнство із Константинополя у 988 році, і ук' раїнська церква була самостій' ною 700 років, до 1686 р., коли Київську митрополію насильно приєднали до московської дер' жави. Короткі знання про нашу церкву необхідно включити в програми освіти середньої шко' ли, коледжів і вищих навчальних закладів, і дати дітям знання, як з’явилась московська церква в Україні. Стосовно злочинності серед малолітніх, то багато винна освіта. Якби ми мали протягом 34 років патріотичних і перспектив' них міністрів освіти і науки, то ми мали би молоде покоління патріотів України. Але в нас був і Д. Табачник, а останні два роки міністром освіти був С. Шкарлет, якого під впливом громадськості змінили. Позитивним є те, що три роки тому ВРУ прийняла за' кон про визнання пластового ру' ху та особливості державної під' тримки пластового, скаутського руху, які проходять патріотичне, фізичне і духовне виховання, із них виростають ідейні патріоти. На жаль, це рішення не набуло позитивного розмаху у сфері на' шої освіти і виховання. Додатковим процесом вихо' вання учнівської і студентської молоді вважаю прокат докумен'
Позиція “У доленосних питаннях маємо бути єдині”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Під такою назвою на офіцій' ній сторінці 5 Окремої важкої механізованої бригади розпові' дається про військовослужбови' цю цього підрозділу. В дописі, зокрема, повідомляється: “Старший сержант 5 ОВМБр
Оксана, позивний “Люта”, має своє незламне кредо: мова – це зброя. Вона переконана, що са' ме українська мова є єдиним способом ідентифікувати нас як націю. Бо вишиванку може вдягнути будь'хто – японець, американець чи грузин. Але тільки мова чітко відрізняє укра' їнців від інших народів. Оксана продовжує боротьбу, яку вели покоління її родини. Її
Добрі новини · “Нездоланні, незламні, єдині – ми народ, що постане з руїн”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ 21 серпня в Національному музеї літератури України під егідою Київської “Просвіти” відбулася благодійна мистецька акція “Поезія нескорених”, під час якої просвітянка, волонтерка, поетеса Ольга Ки" ця презентувала свою третю книгу з трилогії “Нескорені” – “Нескоре" ні. Шляхами поколінь”.
Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти”, членкиня НСЖУ
“Поезія нескорених” – це не просто літературно'мистецька подія, це зустріч українців з різ' них куточків рідної землі, для яких слово стало духовною си' лою у боротьбі з російським во' рогом. Приїхали родини з Маріу' поля, Харкова, Олешок, Стрия, Львівщини, Вінниччини, Черка' щини, Чернівеччини, Сумщини, Чернігівщини, Херсонщини, Ки' ївщини, Житомирщини, Івано' Франківщини, Тернопільщини, Дніпропетровщини, Рівненщи' ни, Волині – з кожного куточка нашої України. Відкрив мистецьку імпрезу народний артист України, голова Київської “Просвіти” Кирило Стеценко і виконав Гімн України на скрипці. Цей момент був на' стільки проникливим, що, зда' ється, навіть стіни музею дихали гордістю за Україну. Ольга Киця ознайомила гостей заходу з кни' гою, в якій у віршах, оповідан' нях, нарисах, есеях – її почуття, думки, історії життєдіяльності за' хисників і захисниць, їхні емоції та їхніх рідних і близьких, трагедії міст, а також надія, віра в перемо' гу і невичерпна любов до рідної землі. Книжка “Нескорені. Шляха' ми поколінь”, як і дві попередні (“Нескорені”, “Нескорені. Лица' рі сьогодення”), ілюстрована ху' дожніми робота' ми талановитого українського ху' дожника, просві' тянина Володи' мира Реброва. Його мистецька виставка “Коли зникають фарби” теж демонстру' ється в Націо' нальному музеї літератури Украї' ни в Києві. Під час події звучали пісні у виконанні заслуженого діяча мистецтв України Юрія Василь' ківського (“Патріотична Украї' на”, “Росава”), наймолодшої учасниці Дарії Комаренко – ви' хованки вокальної студії “Диво' грай” Козацького ліцею №283, учениці дитячої школи мистецтв імені Сержа Лифаря. Емоційним і вражаючим був виступ актора, барда, поета та члена Київського “Просвіти” Дмитра Лінартовича (“Волонтерка”). Його емоційна подача та сила слова нікого не залишили байдужим. А Василь Живосил'Лютий – кобзар, бан' дурист, композитор, учасник бо' йових дій, патріот, автор і вико' навець багатьох пісень – у своїх піснях відобразив справжню си' лу українського духу! Дуже хвилюючими були роз' повіді історій тих родин, які втра' тили на війні своїх дітей і батьків. З невимовним душевним болем ділилися спогадами: Неля Шастун – мама двох відважних синів Микити та Ігоря Шастунів, захисників полку “Азов”. Ігор, на жаль, загинув у Маріуполі, а Микита пройшов крізь пекло: тримав оборону на “Азовсталі”, пережив теракт в Оленівці, полон… і, слава Богу, повернувся додому. Лілія Авер’янова – мама ук' раїнського військового льотчика, майора (посмертно) Андрія Піль' щикова “Джуса”, яка поділилася історією своєї родини. Вона роз' повіла про свого сина – леген' дарного “Привида Києва”. Людмила Мурашко – мама Героя, майора, командира авіа' ційної ланки Данила Мурашка. Тая Ніконець – мама захис' ника полку “Азов”, Героя Михай' ла Ніконця. Алла Шовенко – мама Мак' сима Шовенка. Це родина з міста Олешки, яка дуже любила свого неймовірно відважного сина, і він відповів їм тією ж любов’ю. Оксана Голубенко – мама Руслана Голубенка, який героїч'-но загинув, захищаючи Україну, зі сльозами на очах розповідала, які людські цінності їхня родина передала своєму синові. Ірина Вазерцева – письмен' ниця, прочитала вірш Ольги Ки' ці і поділилася спогадами про Ге' роя Руслана, якого знала особис'-то, та розповіла про свого однок' ласника Сергія Галайка, якому авторка книжки присвятила вірш. Валентина Гребеник – мама Максима Гребеника, військово' службовця 79'ї ОДШБ, була ра' зом із сестрою Героя і племінни' ками. Вона поділилася щемливи' ми спогадами про відваж' ного захисника України, який був побратимом бра' та Ольги Киці, який нині захищає рідну землю на передньому краї. З Чернівецької області приїхала мама стрільця' гранатометника, мужнього Героя Дмитра Чайки – Ок' сана Чайка, яка з гордістю розповідала про свого нез' ламного сина'Героя. Родина Коваленків при' їхала з Сумщини, щоби розповіс' ти про сина'патріота Віталія Ку' лика, який віддав життя за Украї' ну. Майя Озерова та її родина із Львівщини поділилася теплими, але водночас болючими спогада' ми про тата – підполковника Миколу Озерова, який героїчно загинув за Україну. Ольга Захарчук – мама Ге' роя Олександра Юрченка, при' їхала з Черкащини, щоби роз' повісти про свого загиблого си' на'Героя. З Житомирщини приїхала ро' дина Михайла Нагорного. Пані Наталя Нагорна тримала на руках маленьку внучку Соломійку, яку
Творча співпраця поетеси Ольги Ходацької і художника Володимира Реброва тато так і не встиг обійняти по' батьківськи… Цей момент був надзвичайно щемливим для всіх… На події були мами Небесних Янголів – Ніна Петренко, Тетяна Коваленко та інші. На жаль, рідні деяких Героїв не змогли приїхати, але їхні історії описані в книзі Ольги Киці, тому вона розповіла про Володимира Крижанівсько' го, Оксану Коротку, Владислава Паленичку та тих, чиї імена на' завжди вписані в історію нашої боротьби за волю і незалежність України. Київська “Просвіта” щиро дякує поетесі Ользі Киці та ху' дожнику Володимиру Реброву за високу громадянську позицію, збереження пам’яті про україн' ських захисників у поезії і в кар' тинах як правдивий художній лі' топис боротьби українців за свою землю, мову, віру, волю і незалеж' ність. Ми разом несемо правду про несправедливу загарбницьку вій' ну і, плекаючи віру в Перемогу, бережемо пам’ять про Героїв, які віддали життя за Україну! Кожна сторінка книжки Оль' ги Киці “Нескорені. Шляхами поколінь” і патріотичної фото' книги Володимира Реброва “Вій' на очима українського художни' ка” – це голос нескорених, який лунає крізь час і простір, щоб сказати: Нездоланні, незламні, єдині – ми народ, що постане з руїн. Ми нескорені, ми – Україна, з нами сила усіх поколінь.
держава піклується не лише про захист кордонів, а й про духовну опору громадян. Видання монографії за під' тримки Фонду “МХП'Громаді” стало вагомим кроком у зміцнен' ні цього духовного фундаменту, – розповідається на сайті БФ “МХП Громаді”.
Власн. інф.
Актор Дмитро Лінартович, поетеса Ольга Киця, скрипаль2віртуоз Кирило Стеценко, бандурист і рок2музикант Василь Живосил2Лютий
Добрі новини · “Нездоланні, незламні, єдині – ми народ, що постане з руїн”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ У Національному заповідни' ку “Софія Київська” відбувся гу' манітарний форум “Сковорода і свобода: внутрішня незалежність як основа державності”, де було презентовано унікальне видання – колективну монографію “Віч'-но сучасний: життя, філософ' ська, педагогічна та літературна творчість Григорія Сковороди”. Видання побачило світ за сприяння та підтримки Бла' годійного фонду “МХП'Гро' маді”, який системно інвестує у розвиток української куль' тури, освіти та науки. Загалом фонд уже спрямував понад 82 млн грн на культурні ініціати' ви, що зберігають і популяри' зують національну спадщину. Саме завдяки цій підтримці фундаментальна праця обся' гом 525 сторінок, ілюстрована архівними матеріалами, світ' линами, репродукціями тво' рів мистецтва та музейними експонатами, стала доступ' ною для науковців, освітян і широкої читацької аудиторії. “Це видання – не лише нау' ковий доробок, а й інтелектуаль' ний ресурс, що формує духовний щит держави. Сковорода говорив про свободу і життя в істині – ці слова актуальні й нині. Моногра' фія допоможе молодим україн' цям краще зрозуміти його філо' софію”, – зазначив заступник го' ловного виконавчого директора зі сталого розвитку МХП, голова
Наглядової ради Благодійного фонду “МХП'Громаді” Юрій Мельник (на фото). Книга об’єднала 52 авторів із провідних університетів, науко' вих установ, музеїв та краєзнав' чих центрів. Вона не лише підсу' мовує багаторічні дослідження, але й відкриває нові горизонти у вивченні спадщини українського філософа. Символічним місцем презен' тації став заповідник “Софія Ки' ївська” – простір, який підкрес' лює тяглість української культури від часів Київської Русі до сучас' ної демократичної України. У межах форуму відбулася па' нельна дискусія за участі Сергія Жадана, міністра освіти і науки Оксена Лісового, проректора Університету Григорія Сковороди в Переяславі Василя Дударя та Юрія Мельника. Модерувала розмову докторка філософських наук Наталія Кривда. “Сковорода вчить нас свобо' ді, гідності та “сродній праці” – цінностям, які надихають і нині.
Наше завдання – зробити його спадщину зрозумілою молоді та помітною у світі, адже це не лише український, а й європейський скарб”, – зауважив ректор Уні' верситету Григорія Сковороди в Переяславі Віталій Коцур. Завершилася подія екскурсі' єю територією Софії Київської. Форум показав, що перемога Ук' раїни можлива лише тоді, коли
Слава Героям! · “Любов до України повинна проявлятися в усіх вчинках і почуттях”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Валентина ГАЛИЧ
Біля скверу, в мальовничому куточку подвір’я будинку №5'а по вул. Буковин' ській міста Рівного перехожі уповільню' ють ходу. Їхню увагу привертають меморі' альні дошки, установлені на розі будинку як знак пошани двох його мешканців – Олександра Галича та Дмитра Ткача. Хто вони? Чому увічнена вдячними містянами пам’ять про них? На портретах із каменю і скла зображені світлі одухотворені облич' чя, які нікого не лишають байдужими. Спонукають до роздумів і тексти, що пода' ються нижче й означують віхи їхнього сподвижницького життя в ім’я України. Ось вони: “У цьому будинку з 2015 по 2023 рр. проживав Галич Олександр Андрійович (26.03.1948 – 10.03.2023). Визначний уче' ний, педагог, письменник, заслужений ді' яч науки і техніки України, Відмінник ос' віти, доктор філологічних наук, профе' сор”. “Тут проживав захисник України – патріот Дмитро Ткачук (30.11.85 – 15.04.22). Солдат'гранатометник 57 окре' мої мотопіхотної бригади ім. отамана Кос' тя Гордієнка. Здобув освіту економіста в МЕГУ. Працював митним брокером, потім у будівельному маркеті “Епіцентр”. Без військового досвіду пішов добровольцем до лав ЗСУ. Загинув під час виконання бо' йового завдання на Луганському напрям' ку, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України”. Увечері, коли на вулиці стихає гомін, ана небі з’являються зорі, здається, що в теплому світлі ліхтаря портрети оживають, і можна почути тиху розмову двох чолові' ків. Вони різного віку, соціального статусу, один – родом зі сходу України, що нині палає в огні війни, інший – із заходу, але… близькі за долею, життєвими дорогами, баченням подій воєнного часу настільки, що їх можна вважати побратимами. “Поб' ратимами? – скажете ви. – Хіба вони обидва військові?”. Так, побратими, до то' го ж тричі, бо побратими – це люди, об’єд' нані спільними поглядами на життя, ме' тою, спрямованою на перемогу, захист один одного, знищення ворога, долання перешкод у складних умовах. Але прислухаймося до розмови наших героїв. Вона багато чого розкриє з їхнього буття, багато чого “розкаже” про нас са' мих.
Олександр Галич (О. Г.): – Вітаю вас, Дмитре! Познайомимося ближче. Я про% читав вашу коротку біографію на стелі. Шкода, що ваше життя обірвалося в тако% му молодому віці. Я пишаюся тим, що са% ме ви поряд зі мною, адже увічнюють пам’ять тільки гідних людей. Споглядаю за буттям мешканців будинку, що відтінює життя рідного міста і нашої держави, і стільки думок народжується, стільки по% чуттів вирує, що хочеться поспілкуватися з вами. Дмитро Ткачук (Д. Т.): – Мені теж шко% да, що з вами, Олександре Андрійовичу, доводиться ближче знайомитися за таких обставин. Я вас пам’ятаю, часто бачив у нашому дворі з дружиною, чув, що ви пе% реселенці з Донбасу. Зворушувало те, що ви виростили сквер біля будинку, опікува% лися клумбами. Спостерігав, як ви, неод% мінно разом із дружиною, з портфелями в руках ішли на роботу. Подумалось: “Ма% буть, учителі. Не здаються під тягарем проблем, які випали на їхню долю. Почати життя з нуля, втративши все – дім, роботу, під силу лише сильним людям”. А чому са% ме в Рівне ви приїхали в 2014 році? О. Г.: – Рівне – місто моєї молодості, тут народилися мої сини, тут міцніли кри% ла моєї особистості. Корінний донбасівець, після закінчення аспірантури в ДонДУ у 1978 р. за своєю ініціативою одержав приз% начення на роботу на заході України, у Рів% ненський педагогічний інститут, де пра% цював до 1998 року, пройшовши шлях від асистента до професора, був першим дека% ном факультету української філології, за%
Пропонуємо вам ознайомитися з твором оригіналь" ного жанру – імерсивним інтерв’ю, підготовленим до публікації професоркою Валентиною Галич. Імерсивне інтерв’ю – це різновид публіцистичного твору діалогіч" ної форми, що сприяє зануренню співрозмовників у вір" туальну/доповнену реальність, своєрідний нереальний, штучно створений світ, з яким вони можуть взаємодіяти в реальному часі з метою осмислення актуальних проб" лем. Імерсивний спосіб формування сюжету в цьому публіцистичному інтерв’ю реалізується через модаль" ність ствердження духовних цінностей – потужної сили прогресивного розвитку українського суспільства.
відував кафедрою української літератури, потім – теорії літератури та славістики. Д. Т.: – Але чому ж повернулися на Донбас? О. Г.: – Кажуть, Донбас важко полю% бити, але ще важче його розлюбити, надто ж коли народився там. Туга за ковильним степом, запахом полину, теплим берегом Дінця спонукали до переїзду. Ностальгійні мотиви з’явилися й у поезіях: Кущик полину – дарунок зі світу дитинства. З ним радісні, світлі, прекрасні новини, Немов на Поліссі суцвіття калини. Я хочу туди, звідки запах полину. (“Запах полину”) Тож прийняв запрошення ректора Лу' ганського університету й переїхав на Дон' бас. Працюючи у виші в місті на крайньо' му сході України, зважаючи на російсько' мовний регіон, у якому вже були відчутні щупальця ідеології “руского міра”, актив'-но займався громадською роботою, спря' мованою на зміцнення авторитету України у світі, на виховання у молодого покоління національної гідності: був частим гостем на обласному луганському радіо та телеба' ченні, публікувався в місцевій періодиці, очолював обласну організацію товариства “Україна і світ”, представляв наукову та освітянську інтелігенцію на всесвітніх фо' румах українців та міжнародних наукових конференціях. Я часто порівнював свою долю з крилами птаха: одне з них змужні' ло на заході України, а друге – загартува' лося на сході. Проте незмінними завжди залишалися велика любов до України, ус' відомлення її цілісності. Д. Т.: – Тепер зрозуміло, чому ви по% вернулися до Рівного, бо тут залишилися ваші друзі, численні учні, які могли про% тягнути руку допомоги. О. Г.: – Саме так, у цьому місті, оспіва% ному в моїх віршах, я вирішив пережити воєнне лихоліття. Так я став вашим сусі% дом. Мені пригадалося, як на початку пов% номасштабної війни я з мешканцями бу% динку під час тривоги перебував у підвалі, і раптом до нас забіг молодий чоловік у військовому одязі, сів на кінчик ящика, по'хазяйськи окинув оком непристосова%
не під бомбосховище приміщення, де на стільчиках сиділи лю% ди. А незабаром там з’явилися пластикові плити, на яких можна було лежати, сидіти. Мені здається, що це був результат вашої турботи про сусідів. А через деякий час ми дізналися, що мешканець нашого будинку загинув на фронті. І серце моє запеклося болем, адже мій старший син Андрій пі% шов добровольцем у ЗСУ. А в моїй уяві постав високий юнак з рішучим поглядом променистих очей, я зрозумів, що це були ви. Д. Т.: – Так, це був я. З перших днів Ве% ликої війни, у лютому 2022 року я хотів за% писатися в ТрО м. Рівного. На моє диво, мене, зі зростом 186 см, людину, яка зай% малася карате і мала 1'й розряд з боксу, не взяли. Проте я, озброєний лозунгом “Усе буде Україна”, прагнув бути корисним своїй державі. Сказав собі: “Я не буду ле% жати на дивані, коли мою Україну вбива% ють!”. Маючи економічну освіту, набутий організаторський досвід роботи митним брокером, у будівельному маркеті “Епі% центр”, я налаштував діяльність патруля свого будинку, активно волонтерив: орга% нізовував закупівлю ліків, військового спорядження для ЗСУ, а мої друзі з Польщі допомогли придбати легковий автомобіль та бус для військових. Мої батьки – тато Микола Дмитрович та мама Наталія Сте% панівна – в усьому мене підтримували, з розумінням поставилися до мого рішення йти на фронт. 2 березня я вже прийняв присягу. Вітаючи нас, генерал сказав, що добровольці краще мотивовані, ніж про% фесійні військові. Я це запам’ятав, усві% домлював, що саме прагнення відвоювати свободу і незалежність України мотивува% ло мої вчинки. Це допомагало мені пере% носити неймовірні труднощі фронтового життя, мобілізовувати життєві сили. О. Г.: – Як педагог та дослідник доку% ментальної літератури, розумію, що героя% ми не народжуються, ними стають, ге% ройство формується, прививається… Звід% ки у вас таке гостре відчуття правди і спра% ведливості, готовність на самопожертву заради високої мети – свободи й ціліснос% ті української держави? Д. Т.: – Складно сказати. Очевидно, що в середовищі родини та школи форму% вався мій український дух, україноцен% тричний світогляд. У дитинстві любив слу% хати розповіді дідуся про Другу світову війну, учасником якої він був. Улюблени% ми предметами в школі були математика та історія. Мій герой – Степан Бандера – український політичний діяч, провідник національно'визвольного руху ХХ ст., бо% рець за незалежність України. На мій пог% ляд, любов до України повинна проявля% тися в усіх вчинках і почуттях. Любити Ук% раїну – це означає й потребу ходити до Ук% раїнської церкви. Я свою донечку Діну хрестив у Православній Церкві України. О. Г.: – А що подобалося читати? Д. Т.: – Книжки сучасного українсько% го письменника Мирослава Дочинця. О. Г.: – Він не просто письменник, а письменник'філософ, журналіст, вида% вець. Д. Т.: – Так, це відчутно. Його твори привабили мене філософсько'психологіч% ною спрямованістю, щирістю, добротою, життєвою мудрістю. Мене захоплювала та% кож політична й громадська діяльність Михайла Гориня, дисидента й політв’язня.
Читав його книжку “Запалити свічу” – збірку спогадів, нарисів, інтерв’ю. “Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя про' клинати пітьму”, – цей девіз Михайла Го% риня скеровував мої вчинки, мою поведін% ку, зміцнював мужність у бою з російським загарбником. О. Г.: – Ваш короткий, але звитяжний військовий шлях пролягав дорогами Дон% басу. Які населені пункти захищали? Д. Т.: – Лисичанськ, Сіверськодо% нецьк, Кремінне, с. Нижнє – на Луганщи% ні, де разом зі своїм земляком Сергієм По% ліщуком 15 квітня 2022 року і загинув, ви% конуючи бойове завдання. О. Г.: – Моє рідне село Серебрянка, де минули дитячі та юнацькі роки, розташо% ване поблизу Лисичанська, часто бував у Кремінному й Сіверськодонецьку. З три% вогою і хвилюванням стежив за подіями початку повномасштабного вторгнення російських військ на нашу територію. Ску% пі повідомлення про запеклі бої на Донеч% чині та Луганщині знаходили в моїй душі відгук у віршованих рядках. Вони про те, що бачили і пережили ви: Стікає кров’ю Серебрянка В степу донецькім, де полин І ковила, й маслина дика, Що зветься лох, а ще В посадці абрикос. А поруч Сіверськ, Це колишня Яма. Мій рідний край, Моя земля, окреслена Дінцем, Рікою юності й дитинства, Що зараз кров’ю вся сплива, В війні, розв’язаній не нами… (“Стікає кров’ю Серебрянка”)
Війна кривавими слідами Помітила і південь, й схід. Її невситними плодами Криваво простягнувся хід. Бахмут і Сіверськ, Серебрянка, Ще й Краматорськ, Слов’янськ, Дружківка. Удари з неба спозаранку. Некольорова. Чорно8біла плівка. На ній війна, бої безперестанку… (“Криваві сліди війни”)
Д. Т.: – Ваші вірші, Олександре Андрі% йовичу, відтворили в моїй пам’яті лан% дшафти Луганщини, картини природи, що пробуджується від зими, перші квіти в лісі понад Дінцем – підсніжники, проліски. Вони завжди навіювали спогад про мамин квітник. А в степу під весняним сонцем розливалися пахощі тогорічного сухого полину. Як хотілося жити! Думалось про те, скільки руйнувань і знищень красивого й добротного принесла війна в цей край. Якщо моє життя подарувало мирний день, спокійну ніч дітям і нашим матерям, збе% регло пам’ятки історії і культури, сприяло наближенню жаданої Перемоги, то я не жалкую, що мені в 36 років довелося роз% прощатися з ним. О. Г.: – Дмитре, тільки люди чистої ду% ші й гарячого серця здатні на подібні дум% ки і вчинки. Ви згадали полин. Це моя улюблена, оспівана в моїх поезіях рослина. Вона, як і ковила, соняшник, абрикос, символізує Донбас. До речі, там багато різ% новидів духмяного й цілющого полину. Я
Пошта “СП” · “Я серце роздам по шматочках Всім тим, кого нищить війна”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
19 років прожив у Рівному, і ностальгійний спогад про свою малу батьківщину, дон% баський край завжди пов’язувався з обра% зом полину. Для мене запах полину – це і “привіт із ковилового степу”, і “пам’ять безкрайніх віків”, і “дарунок зі світу ди% тинства”. Взагалі пейзажні образи яскраво відтінюють внутрішній світ мовця, здатні в лаконічній формі лірично й неповторно описати подію, портрет людини. Так, у до% кументальному фільмі, присвяченому вам, створеному рівненськими телевізійника% ми, є фрагмент ваших похорон, де ваша мама сказала: “Нема життя… Пустота в ду% ші… Немає дуба, бо Дмитро був дубом. Не% має справжнього героя…”. А у вірші Лари% си Лукащук образ дощу підсилює біль ве% ликої втрати – вашої загибелі, молодих рівнян на фронті: Плачуть місто дощем, Люди гіркими сльозами. Боже, прости нам гріхи, Ворога знищ разом з нами. Люди стоять на колінах, Хлопців несуть з прапорами. Просимо миру живим, Тим, хто в молитвах із нами. Діма загинув в бою, Сильна людина, рівнянин. Молимо царство йому… В Бога на небі, в раю. Плачуть небо дощем, Люди гіркими сльозами… Д. Т.: – Ви професійно як літературо' знавець помітили, що пейзажні образи в словах моєї мами та у вірші вражаюче від% творюють не лише непомірне горе рідних загиблих, а й здатність українців щиро співпереживати, закладати в глибини пам’яті ось такі трагічні моменти військо% вого часу. А ви себе, шановний професоре, більше відчували вченим, педагогом чи поетом? О. Г.: – Поступово через навчання в Донецькому державному університеті, за% хист кандидатської та докторської дисер% тацій з теорії літератури у мене викристалі% зувалися свідомість і поведінка науковця. Мій науковий здобуток складають понад 500 наукових і науково'методичних праць, опублікованих у нашій державі та за кор% доном. Серед них: 13 монографій, 20 під% ручників, під моїм керівництвом захище% но 45 кандидатських та докторських ди% сертацій, був директором Східного філіалу Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Наукові успіхи викликали бажання поділитися своїми знаннями з молоддю. Проте вірші писав ще з юності, але вони завжди були для мене схованкою й розрадою для душі, ніколи не були само% ціллю. У дорослому віці ця сфера мого життя стала супровідною для наукової та освітньої діяльності. Поступово віршуван% ня стало моїм поетичним щоденником, у якому я занотовував свої роздуми про події в суспільстві, у родині, враження від поїз% док по Україні й за кордон, своє відчуття сьогодення й передбачення майбутнього. Моя дружина Валентина Миколаївна іні% ціювала видання першої збірки “Мнемозі% на”, а в 2025 році, уже після мого відходу у вічність, об’єднала весь мій поетичний до% робок і опублікувала книжку “На хвилях пам’яті”. Д. Т.: – А про що ви, Олександре Анд% рійовичу, писали у своїх віршах? О. Г.: – Розділи збірки “На хвилях пам’яті” – “Мнемозіна”, “Далечінь пам’яті”, “Белла”, “В душі палає Україна” – вказують на тематичне розмаїття моїх творів: філософські роздуми про сенс люд% ського життя, природу та призначення пам’яті, минуле і будущину, війну і мир; у них бринить любов до рідної землі, прек% расної в будь'яку пору року, оспівуються високі громадянські та патріотичні почут% тя. Поезії ілюструють становлення моєї мультикультурної свідомості, сформова% ної в соціальному часі і просторі України другої половини ХХ – початку ХХІ ст., заснованої на загальнолюдських ціннос% тях та поважному ставленні до національ% ної літературної спадщини, уособлюють непросте, проте, як указують дослідники моєї творчості, “одухотворене стверджен% ня вченого'інтелігента”. Д. Т.: – Кілька разів ви згадали слово “Мнемозіна”. А що воно означає? О. Г.: – Це концептуально вагоме сло% во в означенні не лише моєї поетичної творчості, а й наукової, педагогічної й гро% мадської діяльності. Слово “Мнемозіна” запозичене з давньогрецької міфології, це ім’я богині пам’яті. У переносному зна% ченні – це Пам’ять. Мої наукові дослід% ження, зосереджені у сфері документаліс% тики, збагатилися поетичним потракту% ванням філософської категорії пам’яті як знаку історії, спадкоємності поколінь, єд% ності людства. Це помітно через назви вір% шів (“Мнемозіна”, “Моя пам’ять свіжіша озона”, “Криниця пам’яті”, “Далечінь пам’яті”, “А пам’ять рветься на перо, до волі”, “Міст пам’яті” та ін.). Як універси% тетський викладач, я прививав своїм уч% ням стійкість у протистоянні безпам’ятс% тву. У 90'х рр. на рівненському телебачен% ні мав авторську програму “Мнемозіна”, присвячену репресованим у сталінську до% бу діячам української культури, завданням якої було відновлення історичної пам’яті українців та формування поваги до їхньої культурної спадщини представників ін% ших національностей Рівненщини. Д. Т.: – А чи знайшов у вашій творчос% ті відгук про віроломний напад росії на Ук% раїну? О. Г.: – Це дуже болісна для мене тема як для людини, що перебувала під обстрі% лами “градів”, втратила житло в Луган% ську, престижну роботу, залишила все до% роге своєму серцю в окупованому місті й за трагічних обставин виїхала до Рівного – берега своєї молодості. Із самого початку російської агресії, свідком якої я був, втор% гнення російських військ на українські землі сприймав не як антитерористичну операцію (АТО), не як операцію об’єдна% них сил (ООС), а як страшну криваву вій% ну, яка не завершиться окупацією Криму та Донбасу, а пошириться й на інші тери% торії України. Свої переживання та розду% ми про руйнівну силу війни, героїчний супротив українських військ російським оркам я втілив у віршах “В душі моїй палає Україна”, “Мій народ”, “І знов війна, ізнову лихо”, “Апокаліпсис липня 2014”, “Війна навкруг, не до погоди”, “Покидаю я рідний край”, “А до щастя ще треба до% жити”, “Мертві лежать у могилах”, “Шлю прокляття війні”, “В огні палає Лиси% чанськ”, “Бахмут” та ін. Особливо боляче я сприймав загибель молодих, таких, як ви, Дмитре, хлопців. Про це теж писав: Я серце роздам по шматочках Всім тим, кого нищить війна, Донькам України й синочкам – І це невелика ціна. Д. Т.: – Послухав я вашу сповідь, пане Олександре, й серце моє сповнилося вдяч% ністю за вашу невтомну працю на ниві ду% ховності України. Впевнений, що ваше ім’я вписане до сторінок української істо% рії та культури. О. Г.: – Як і ваше ім’я, Дмитре. Миті самовідданого життя справжніх особис% тостей, до яких належите й ви, живлять національну історію, закладаються в гли% бини пам’яті сучасників і нащадків. Ваша мужність високо поцінована: ви одержали посмертно церковну нагороду Православ% ної Церкви України – медаль “За жертов% ність і любов до України”, пам’ять про вас увічнена у трьох меморіальних дошках, встановлених у місцях, де ви вчилися, пра% цювали й проживали в рідному місті, ви удостоєні звання почесного громадянина Рівного. Д. Т.: – У наших долях, як я зрозумів, багато спорідненого. О. Г.: – Так, виходить, що у нас міцне побратимство. Ми мешкали в одному бу% динку, на Рівненщині сформувалися наші особистості, ми ходили одними дорогами Луганщини, були свідками пробудження природи степового краю, захищали його: ви – зброєю, я – словом. Наше життя в обох обірвалося навесні: ваше – 15 квітня 2022 року, моє – 10 березня 2023 року, ви загинули, обороняючи Донбас від росій% ського загарбника, а я віддав життя на ду% ховному й освітньому фронті, обороняючи душі молодих українців науковим і публі% цистичним словом від безпам’ятства, по% чуття меншовартості, нігілізму в ставленні до рідної культури, наснажуючи їхні серця гордістю за багату й легендарну історію ук% раїнського народу, сповнюючи їх мужніс% тю, бажанням боротися за свободу Украї% ни. Вірю, що нам вдалося засвітити Свічу свого життя, наснажуючи цей вогник вели% кою любов’ю до Батьківщини, силою волі, здатності на самопожертву. І хоча наше земне життя перервалося, полум’я нашої Свічі не згасло, воно підтримується світ% лою пам’яттю рідних людей, наших земля% ків, усіх, хто називає себе “українцем”, сповнює їх світлоносною енергією, спря% мованою на добрі справи в ім’я України.
*** Тиха, розважлива розмова тривала, а місяць уже передавав естафету ранковому світлу, що пробивалося зі сходу. Кожен із наших героїв побував у ролі того, хто ста' вив запитання і відповідав на них. Це був діалог двох однодумців, двох патріотів. Свідками їхніх перемовин були різноко' льорові мальви на клумбі біля меморіаль' них дошок – квіти, які споконвіку прикра' шають будинки українців, оспівані у фоль' клорі та художній літературі, стали уособ' ленням миру і щастя, спадкоємності поко' лінь, символом немеркнучої пам’яті про легендарну українську історію, яка сьогод' ні пишеться кров’ю, мужністю і відвагою захисників Вітчизни.
Організаторка спільних відвідин – викладачка Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя, просвітянка Галина Шот з воїном центру комплектування та соціальної під' тримки й уже через три днів рушив на фронт. Нині Галина Паславська дякує за пам’ять про сина, кожен захисник України для неї рідний та близький. На зустрічах доброчинців із захисника' ми завжди присутні й лікарі та медпраців' ники. На переконання завідувача одного з відділень лікарні Ігоря Гавури, такі відві' дини надто потрібні, адже після них у по' ранених воїнів піднімається настрій, по' кращується ментальний стан, процес ліку' вання, їхні хоробрі серця також вдячні за турботу, шану й підтримку.
Пошта “СП” · “Я серце роздам по шматочках Всім тим, кого нищить війна”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Микола ВІЛЬШАНЕНКО Світлини надала Ірина ШУМАДА
Щойно в тернопільських лікарнях ста' ли лікуватися чи проходити реабілітацію захисники України, студенти й викладачі Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя та члени Тернопільського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка вирішили їх відвідувати, тож згуртувалися у спільну групу. До цього десанту шани й вдячності нашим воїнам долучаються доброчинці, митці, аматори сцени. Тому завжди до військовослужбов' ців навідуються не лише з різними гостин' цями, а й з піснями, віршами. Днями волонтери вкотре побували водній із тернопільських лікарень. Органі' заторка таких спільних відвідин – викла' дачка Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя, просвітянка Гали' на Шот – щиро подякувала воїнам за їхню велику ратну працю, знайомила з учасни' ками цієї зустрічі. Цього разу українські пісні захисникам України дарувало тріо “Фрісон” у складі Софії Бойко, Тетяни Ликавської та Анни Хмельницької, а та' кож Марія Кшевська, мелодії на баяні ви' конував Богдан Сушко. Тим часом відома художниця Наталія Басараб творила пор' трети присутніх воїнів, викликавши в них велику зацікавленість, палке схвалення, тож вони навіть вишикувалися в чергу. Па' ні Наталя написала цього дня чимало пор' третів мужніх синів України, поповнивши власну велику тематичну мистецьку збірку “Їхні очі дивляться в душу”.
Воїнам, які зараз перебувають на ліку' ванні, учасники доброчинної групи підго' тували чимало гостинців. Так, кондитерка Ірина Микитюк спекла кекси, про різні солодощі подбала депутатка обласної ра' ди, просвітянка Ірина Шумада. Пані Ірина висловила оборонцям української землі слова поваги, віри й оптимізму. Вразило й те, що свою лепту в добру справу внесла також тернополянка Галина Паславська: зі
Учасники відвідин своєї пенсії вона виділила певну суму гро' шей, аби пригостити військовослужбовців свіжими фруктами. Галина Адамівна – ма' ти Василя Паславського, який поліг у травні 2022 року на Харківщині. Збираю' чись на війну, він сказав тоді без жодного пафосу: “Я не лежатиму на дивані й не ди' витимуся по телевізору новини чи ховати' муся в підвалах під час повітряної триво' ги”. Зголосився сам до територіального
Національна еліта · “Нам потрібно бути як ніколи сильними, щоб перемогти і будувати моноліт держави. Тому повертаймося до Брусилова!” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Поч. на стор. 1
гуманітарних лавреатів, заслужених, орденоі медаленосців було би більше таких, як отець Роман Гришук. Достойно Є! Слава Україні! З пошаною, М. Тимошик”. Отримавши нагороду, отець Роман Грищук сказав, що його чин зобов’язує виголосити слово. Мотто його промови – “Нам треба не просто жити, а треба запалити молодь”. – Воїни воюють за Україну, яку ми маємо наповнити зсередини. Якщо воно не відбудеться, то зробить даремним їхній подвиг. Власне вони й заставляють нас діяти, говорити, не мовчати. Я стараюся говорити не з тими, хто думає так, як я, бо вони й так мають такі думки. Я стараюся говорити не про те, що є цінністю для моїх слухачів, бо воно і так є їхніми цінностями. Я поділюся тим, що було непроговорене, але має бути проговореним. Ви всі – велети духа, і я відчуваю себе поміж вас
Донедавна молодий священник Роман Грищук із буковинського містечка Глибока став впізнаваною постаттю далеко поза межами Буковини – по всій Україні та на далеких чужинах. Його знають і його читають. Популярності його текстів можуть позаздрити багато політиків та сановитих чиновників. Без перебільшення – це мільйони переглядів, сотні тисяч пересилань, що геометрично множать число однодумців, на різних платформах соціальних мереж – від Фейсбука, Інстаграму, Ютуба, Телеграму і навіть ТікТок. Його тексти незвичні. Вони правдиво вирізняються серед пустослів’я і фальші, нетерпимості і явної брехні, пересмикування і самохизування на кшталт усіляких арестовічів чи гордонів, хто
Григорій Васянович, Микола Климович і Георгій Філіпчук без усіляких перепон пробирається зі своєю антиукраїнською отрутою в наш національний інформаційний простір. Окрім того, що слова отця Романа мудрі, виважені, переконливі, мають вони свою надпотужну енергетику, свою таїну сили й духу його красномовства. Відповіді на запитання, чому і як – на поверхні. Такі особистості, як отець Роман, – Богом обрані, їм даровані з неба ті таланти, що здатні переконувати Словом, ставати прикладом, вести за собою. Йдеться про його чітко окреслену позицію щодо руйнівної діяльности в Україні московської церкви, уперто-відданих “русскому міру” тисяч її священників та їхніх прихованих симпатиків із деяких владних кабінетів. Завдяки саме його рішучій просвітницькій діяльности православна Буковина, як недавній бастіон “русского міра”, все активніше повертається в лоно української, національної церкви. Це великий патріот, вірний син України, який девізом свого життя свідомо обрав один із головних лозунгів великого українця Івана Огієнка (митрополита Іларіона) – “Служити народові – то служити Богові”. Це Воїн Світла, посланий в Україну духом Огієнка-Іларіона. Це його сподвижник, щирий і відданий продовжувач чи не найголовнішої справи патрона цієї премії – не українізації, не декомунізації, а саме відмосковлення. І церкви, зокрема, і України загалом. Лишень уявімо, у скільки разів можна було б помножити наші перемоги в ідеологічний війні з “русскім міром” за відмосковлення ментальности українців, якби з-поміж численної армії наших немовлям. Я взагалі не порівнюю себе ні з ким. Я хочу бути учнем Огієнка до кінця свого життя. Але подивімося на ситуацію з іншого боку. Ми з вами в золотій, і навіть не клітці, а мильній бульбашці. Всі ці прекрасні золоті слова, які були тут сказані, не почуються навіть нашими однодумцями. Про це не напишуть великі регіональні медіа, про це не буде звучати в Єдиному телемарафоні. Ми залишимо між собою оцю нашу з вами однодумність у малесенькій мильній бульбашці. Ніхто, і я в тому числі, не набере навіть тисячі переглядів, на відміну від таких, як Вєрка Сердючка, і деяких інших людей, які демотивують, які пригноблюють, які знищують нашу націю і стали масовою культурою... Нехай те, що відбувається, залишить для нас чітке усвідомлення: ми з юним поколінням перебуваємо у різних світах. Ми прекрасні у їхніх очах динозаври, які підлягають знищенню і вимиранню, так, як отой вимерлий мамонт, що його ми бачили на першому поверсі Музею. Суспільство, діти, молодь Житомирщини не перейнялися тим духом, і в тих трьох рядках, у яких буде описаний наш захід, не буде повноти матеріалу, завдяки якому їхня свідомість буде іншою. Сьогодні освіта залишається виховною в силу пасіонаріїв – людей, які діють не завдяки системі освіти, а всупереч системі чи офіційній позиції. Така сама ситуація в церкві. Бо масова освіта звершується, крім школи, в церкві. І то – нічна зозуля денну перекує. Скільки б хорошого ми не розказували про Україну, але якщо батьки ходять до храмів московського патріархату, це не спрацює. Бо коли дитина, прийшовши зі школи, скаже, мамо, знаєш, а Україна.., то мама скаже, не слухай вчителів, бо вони дурні, роби так, як я тобі сказала. Чия освіта залишиться за першість?.. За серце, за душу, за світогляд, який дитина візьме у своє життя? А де сьогодні здійснюється виховання? Єдине – у церкві, і то для тих людей, які лишилися ходити до церкви. А якщо то церква московського патріархату, якщо цінності священника – то цінності руського міра, якщо свідомість і світогляд, які він передає дорослим і дітям, якщо одне його слово про православ’я, а десять слів про руський мір, то ми маємо втрачене покоління, яке дуже складно буде відродити. Якщо це, що ми сказали у цьому залі, не стане масовою культурою, то ми просто згинемо, знищимося. Коли навіть батьки воїна, якого вбили москалі, кажуть: “Ні, ми повинні його похоронити у московській церкві, бо так правильно”, то це перекреслює будь-яку надію на майбутнє нашої нації. Бо є сенс воювати за світогляд, коли є кому його відстояти, боронити, примножити, і коли світогляд стає масовим. Якщо світогляд українця не стає масовим, то ми, з вами, як динозаври є пригніченими і маємо згинути, щоб не заважати іншим поколінням жити. Те, що для українця “какая разніца”, то для москаля – зброя. Путін топить за армію, за віру, за мову, щоправда, за їхню. А той українець, якому все одно, що храму його селі московського патріархату, якому все одно, що освіта забороняє виховувати його дитину, якщо йому все одно, чи говорять його діти українською мовою чи ні, чи слухають вони російську попсу, – ми приречені на знищення. Кожен патріот, який піде і загине, просто зменшить у процентному відношенні число і залишить більшу долю зрадникам чи пристосуванцям, які без проблем підуть під будьякий прапор, тільки щоб вижити. Ми вже це проходили тисячі разів. Але нам треба не просто жити, нам треба запалити молодь. Треба говорити з тими людьми, які мають іншу думку. Повірте, якщо ми говоримо про те, що про наш захід не дізнається навіть більшість патріотів, то вороги України про це навіть знати не будуть. Нас з вами не будуть навіть ненавидіти так, як ненавиділи Фаріон. Повірте, якщо тебе не ненавидить москаль, значить, ти ще не все зробив, щоб Україна постала. Якщо нас нема в базі ворогів росії, значить, ми не все зробили з того, що зробили Василь Симоненко, Василь Стус, Володимир Сосюра, з того, що робив Василь Липківський, що робили великі українці. З того, що робив Іван (Іларіон) Огієнко. “Один у полі воїн” – це його позиція. Це повинна бути позиція кожного українця: кожного науковця, кожного учителя, кожного священника. Один у полі Воїн! Якщо ми змінимо світогляд свого народу, значить наш народ виживе! Якщо ми з тим завданням не справимося і нам досить того, що нас похвалити такі як ми, а ми похвалили їх, то ми згинемо. Дай Боже, щоб ми вижили. Зробімо все, щоби не стати останніми із могікан. Дай Боже, щоб ми передали правдивий світогляд більшій кількості людей. Бо тільки критична маса думаючих патріотів спроможна вивести нашу державу з того критичного стану, в якому ми опинилися. Дай Боже нам цих людей примножити. Слава Ісусу Христу! Слава Україні!
*** Символічно, що церемонія відбулася у День Прапора і напередодні Дня Незалежності України. Це не просто дати, а пульс нашої свободи. Свідчення того, що ми сильні, бо єдині. Вільні, бо незламні. Віримо! Щирі вітання усім достойним лавреатам 2025 р. Проте. Я одержувала премію
Директор Житомирського коледжу культури і мистецтв ім. Івана Огієнка Микола Покропивний імені Івана Огієнка у 2017 році на його малій батьківщині, у Брусилові. Це було свято свят, велелюдне і піднесене. Пригадую, як висаджували парк, як закладали храм на місці зруйнованого вандалами, в якому хрестили майбутнього Митрополита Іларіона. Як йшли святочною вулицею до криниці, з якої пив воду і набирався снаги майбутній Лицар духа. Йшли до батьківського обійстя, до музею з меморіальними предметами, що засвідчували час, у якому жив Іван Огієнко. Щороку я бувала церемонії вручення премії імені Івана Огієнка, і щороку дух перехоплювало від щирого пошанування брусилівцями свого великого земляка. Селище убиралося в шати – природи і рукотворні. Під час пошанувальної ходи діти дзвонили у дзвони, що здіймалися вздовж святочної вулиці на спеціальних металевих “древках”. Щороку ми поверталися до Києва, впоєні живоносною енергією Огієнкової землі. Вклонялися пам’яті, витокам, впоювалися відчуттями спорідненості, єдності. Особливо величне свято в Брусилові було у 2023 році, коли освячували величний храм. Той, який закладали учасники пошанування і церемонії вручення премії імені Івана Огієнка у 2017. “До вручення премій ми готуємося, як до Великодня”, – казав очільник Брусилівської громади, великий подвижник збереження і увічнення пам’яті про Івана Огієнка меценат і волонтер Володимир Габенець. Цього року обласна влада вирішила провести церемонію нагородження Огієнківських лавреатів у Житомирі. Не применшуючи великої події, щиро вітаючи достойників з великою нагородою, скажу, що не раз у ці моменти згадувала Брусилів. Без цього свята він ніби посамотнів. Його позбавили дійства, до якого містечко і його люди готуються цілий рік. Бо це для нього подія з подій. Але якщо ми не будемо прогрівати малі батьківщини великих людей нашими серцями, вони охолонуть. Висохнуть джерела нашої пам’яті… А нам сьогодні потрібно бути як ніколи сильними, щоб перемогти і будувати моноліт держави. Тому повертаймося до Брусилова!
Галина ДАЦЮК Фото зі сторінки Житомирського обласного краєзнавчого музею
Учасники церемонії нагородження лавреатів Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка, 23 серпня 2025 р., м. Житомир
Спадщина · “Дивились фільм, натхненні високим мистецтвом родини Саєнків, творчим подвигом їхніх трьох поколінь”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Ольга КОБЕЦЬ
Уже майже відійшло покоління шістдесятників, які були тими “дріжджами”, “закваскою”, якщо говорити біблейською мовою, завдяки яким наприкінці 80-х років минулого століття відбувся новий виток нашої боротьби за Незалежність. Багато що можна сьогодні прочитати у спогадах очевидців і учасників тих подій, багато що можна почерпнути для майбутніх звершень в ім’я України. Мені ж хочеться згадати навіть не шістдесятників, а ще раніше покоління українців, які усім своїм життям робили свій внесок у загальну скарбницю української боротьби. Це покоління початку минулого століття. Чимало з них, як Олена Теліга, життям заплатило за своє українство. А майже ровесник Олени Теліги, всього на шість років старший
Олександр Саєнко, вижив, мабуть, тільки завдяки фізичній ваді свого здоров’я, бо внаслідок перенесеної в дитинстві хвороби був позбавлений слуху і мови. Його наставники у мистецтві й найближчі соратники не вижили в Україні: Василь Кричевський, засновник українського стилю в архітектурі, змушений був емігрувати і помер у далекій Венесуелі, а Михайло Бойчук, художникмонументаліст, що запроваджував український стиль у монументальних творах образотворчого мистецтва, та й ціла його школа були знищені 1937 року. Усе це знову й знову пригадується особливо гостро тут, на батьківщині Олександра Саєнка, куди мені вдалося потрапити завдяки ласкавому запрошенню доньки О. Саєнка, відомої дослідниці й популяризаторки його творчості, заслуженої діячки мистецтв України, яка продовжила його творчість і в декоративному мистецтві, створивши дуже гарну галерею килимів. Прибули ми цілою делегацією з Києва до батьківської оселі Ніни Саєнко, до Борзни на Чернігівщині, де її стараннями майже тридцять років тому було створено художньо-меморіальний музей “Садиба народного художника України Олександра Саєнка”. Важко передати словами ті відчуття, які накочуються на кожного, хто відвідує цю привітну оселю. Не знаю, як у кого, а мене переповнювало почуття величезної вдячності, насамперед, звісно, п. Ніні Саєнко, а крім того, усім, хто всі ці десятиліття створював, розширював, удосконалював, досліджував унікальні
У Саєнковому саду експозиції музею. Тут збережено усе, що нагадує про перші кроки в мистецтві самого Олександра Саєнка, можна чимало дізнатися про його батька Ферапонта Петровича Саєнка, відомого громадського діяча початку століття, якого за участь у подіях 1905–1906 рр. в часи царської реакції було засуджено і вислано до Пінеги Архангельської губернії; про родину з п’яти дітей, які завдяки подвижництву й жертовності батьків, особливо матері Мотроні Іллівни, до речі, з козацького роду, усі отримали освіту, в тому числі хворий Сашко, якого завдяки фінансовій підтримці дружини Пантелеймона Куліша Ганни Барвінок було влаштовано до спеціального училища в Петербурзі.
Неймовірно цікаво спостерегти, як розповіді про дружні відносини Олександра Саєнка з родиною Кулішів відсвічують у його власному житті і творчості: на стінах музею можемо побачити серію Олександрових малюнків, присвячених перебуванню Тараса Шевченка в гостях у Білозерських, Забіл і в родині Куліша у Мотронівці. Бачимо, зокрема, Тараса Григоровича у різних побутових ситуаціях, а також у хвилини натхнення, коли він читає у Кулішів свої поезії. До речі, видно на цих малюнках стародавні різьблені дерев’яні дивани, які одразу впадають в око у самій світлиці музею: Ферапонт Петрович перевіз їх із Кулішевої оселі, коли Ганна Барвінок вирішила продати хату, щоб видати твори свого покійного чоловіка… Отак безкінечно можна досліджувати експонати музею й творчість самого Олександра Саєнка, його відносини з Василем Кричевським і Михайлом Бойчуком у часи навчання і перші самостійні кроки у мистецтві, вивчати впливи великих учителів і його власні пошуки та утвердження на особливому шляху в образотворчому мистецтві. Однак не менш важливим видається і дійство, яке щороку організовує пані Ніна у день народження свого батька. У цей день у музеї відбувається урочиста академія в його честь, на яку запрошуються гості з Ніжина, Чернігова, Києва. Цього разу ведучі програми директорка Музею Ніна Храпач і наукова працівниця Людмила Шульжик представили директора Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана Юрія Володимировича Ткача, філіалом якого став нещодавно Борзнянський музей Саєнка, директора Історико-меморіального музею-заповідника “Ганнина Пустинь” Юрія Блоху, де колись був маєток Білозерських- Кулішів на хуторі Мотронівка на Чернігівщині (нині частина с. Оленівка), Ольгу Чепець, бібліотекарку Публічної бібліотеки Борзнянської міської ради. Вони говорили про значення творчості Олександра Саєнка в наші дні, про подвижницьку працю його нащадків і продовжувачів роду доньки Ніни Саєнко і вже її доньки Лесі Майданець, професорки Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. З великою увагою присутні слухали виступ самої Ніни Олександрівни, яка розповіла про вшанування творчості Олександра Саєнка у світі, про діяльність заснованого нею Міжнародного фонду Олександра Саєнка, про нові видання книжок про художника. Зокрема, пані Ніна презентувала нову книжку: “Мистецькі традиції та інновації у творчості династії Саєнків ХХ – початку ХХІ ст.”, у якій зібрано матеріали однойменного Круглого столу, проведеного з ініціативи Управління культури і туризму Ніжинської міської ради минулого року до 125-річчя від дня народження О. Саєнка. Тут, до речі, вміщено найцікавіші повідомлення про нові дослідження життя і творчості митця, його творчої спадщини і творчості продовжувачок його традицій – доньки Ніни Саєнко й онуки Лесі Майданець. Серед доповідачів такі відомі особистості, як докторка мистецтвознавства, академік Національної академії мистецтв України Тетяна Кара-Васильєва, Шевченківська лавреатка Зоя Чегусова, доктор історичних наук, відомий дослідник з генеалогії Валерій Томазов, художник Олесь Соловей, державний і громадський діяч, культуролог Ігор Ліховий та ін. Серед повідомлень багато хто зацікавиться статтею докторки філософії, директорки Видавничого дому “АДЕФ-Україна” Алли Істоміної про видані ними унікальні книжки, присвячені творчості мистецької родини Саєнків. А це “Золоте перевесло: Мистецька династія Саєнків у музеях України. 2019, 2024” авторства Н. Саєнко і О. Майданець (які також були презентовані на святі), “Український стиль в інтер’єрах Олександра Саєнка” Н. Саєнко тощо. Між іншим, “Золоте перевесло” було представлене на міжнародній книжковій виставці у Франкфурті, здобуло там широкий розголос, було затребуване в інших країнах. Є тут і дослідження Людмили Тихонової, науковиці з Національного музею декоративного мистецтва України про дружбу Олександра Саєнка з художницею Євгенією Дмитрієвою, з якою він познайомився учас свого навчання у М. Бойчука в 20-х роках минулого століття, яку вони пронесли крізь усе життя, багато інших цікавих матеріалів. Виступили й інші учасники вечора, зокрема, Вадим Фелік, фахівець поліграфічного дизайну, Леся Оленівська, письменниця, журналістка, сценаристка, головна редакторка журналу “Хата”, Ольга Кобець, почесна голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, де пані Ніна Саєнко – довголітня почесна членкиня. Особливого колориту цій зустрічі надав виступ бандуристки Олени Фесенко, викладачки Борзнянської дитячої музичної школи, яка представила майстерно виконані інструментальні інтерпретації відомих творів, а також зачарувала присутніх своїм сольним виконанням: шкода, що тільки однієї пісні. Потім був майстер-клас із ткання килима, який влаштувала пані Леся Майданець, і це був особливо захоплюючий момент для молоді, яка могла особисто покласти свою нитку до килимка, який пані Леся уже завершує, і який вона хоче подарувати Музеєві. На завершення режисер Олександр Ткачук презентував свій фільм про Олександра Саєнка, який нещодавно був представлений у Києві і зібрав численну аудиторію. Звісно, це неабияке творче досягнення режисера, який зумів на музейних експонатах здійснити справді захоплюючу розповідь про життя, становлення, творчу майстерність видатного українського художника Олександра Саєнка, який у надзвичайно складних умовах початку і середини минулого століття не тільки зберіг, а й розвинув український стиль в українському образотворчому мистецтві. А це, усвідомимо, було не тільки творчо складно, а й небезпечно для життя в тих умовах. Невимушений стиль цього кінематографічного полотна, створеного у суворих умовах нашого воєнного часу, особливо контрастував із звуками сирени, яка попереджала про тривогу: Борзна постійно перебуває у полі російських атак. Однак ми все-таки додивились фільм і, натхненні високим мистецтвом родини Саєнків, творчим подвигом їхніх трьох поколінь, залишили цю чудову обитель нескореного українського духу з почуттям особливої вдячності всім працівникам музею, його натхненникам і організаторам.
Марія Мардинавка, Леся Майданець, Ніна Саєнко, Ольга Кобець
Майстер-клас Лесі Майданець Режисер Олександр Ткачук
Витоки · “Тема мовної історії перестала бути винятково академічною і стала простором безпеки”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
Переказ про виникнення Києва має багато версій, і кожна з них містить цінну інформацію, яку необхідно правильно об' робити відповідно до всієї сукупності су' часних знань. Нині ми зосереджуємося на східних джерелах, котрі дозволяють поба' чити прадавні джерела київської легенди.
Вірменська версія: Куар, Мелтей, Хореан із області Палуні Два “інди” (можливо, вінди – венеди' слов’яни) мали трьох синів на ім’я Куар, Мелтей та Хореан, кожен із яких побуду' вав місто в області Палуні (яку порівнюють із назвою полян). Згодом брати на горі Кур' кея (назва нагадує польського Крока та чеського Крака) знайшли гарний краєвид (опис якого подібний до літописного київ' ського). Історію прив’язано до монастиря святого Карапета (“предтечі”), ім’я якого нагадує вірменське слово карап “лебідь”. Знаний українознавець та кавказознавець Ніко Марі (Марр), що відкрив цю пара' лель до київської легенди, зазначав, що Мелтей означає “змій”. Очевидно, він по' рівнював це ім’я з грузинським словом матлі “черв’як”. Легенда виглядає як точ' не віддзеркалення київської – з трьома братами, лебіддю та полянами. Запис вірменського варіанту легенди датують варіативно – VI–VIII століттями. І ця версія легенди веде до ще давніших джерел – іранських, а точніше – скито%сар' матських. Вищезгаданий академік Марр пов’язував витоки цього переказу саме зі скитами (скіфами).
Гуннський бог Куар та іранське хвар “сонце” “Історія агванів” (кавказького народу) вірменського історика Мовсеса Каганкат' ваци повідомляє про гуннського бога гро' му на ім’я Куар. Воно нагадує ім’я Кия у вірменській версії легенди. Водночас ім’я гуннського бога нагадує іранське слово хвар “сонце” (обожнюване стародавніми іранцями). Звідси ім’я дав' ньоукраїнського язичницького бога Сонця Хорс. Пов’язавши Кия'Куара з сонцем, од' разу згадуємо висловлену вище можли' вість пов’язати Хорива'Хореана з горою. При цьому назви і сонця, і гори виявля' ються іранськими. Шукаючи іранський прототип і для Щека (“змія”?), звернімо
Світлана ШЕВЧУК, кандидат філологічних наук, професор
Книжка “Походження української мовив інформаційній безпеці сучасної України” Т. Голоти та Ю. Мосенкіса вийшла у світ учас, коли тема мовної історії перестала бу' ти винятково академічною і стала просто' ром безпеки. Автори не лише відновлюють джерельну картину минулого, а й демонс' трують, як терміни, наративи та навіть способи цитування стають інструментами впливу. Їхній виклад поєднує точність лінг' вістичного аналізу з чітким розрізненням політичних маніпуляцій щодо спадщини Київської Руси, і це описано послідовно, текст за текстом, розділ за розділом. Одне з головних завдань книжки – по' вернути коректну термінологію й просте' жити межі її вживання в історичних джере' лах. Доведено, що назви Русь / Руська зем' ля стосувалися держави зі столицею в Ки' єві, ядром якої були Київське, Чернігів' ське та Переяславське князівства; сама ж Русь у вузькому значенні – земля полян, до яких літопис уналежнює легендарних за' сновників Києва, Кия, Щека та Хорива. Це не лише фактографія, а й відновлена карта сенсів, без якої будь'яка публічна дискусія приречена на непорозуміння. Автори чітко розмежовують і вторинні, запроваджені пізніше найменування. Так, “Мала Русь” і “Велика Русь” у візантій' ській традиції означали відповідно Галиць' ку та Київську митрополії і не мали сто' сунку до територій північного сходу. По' ряд із цим підкреслено державно'правове спадкування, адже після занепаду Києва безпосереднім спадкоємцем Русі постає Галицько'Волинська держава, визнана в Європі королівством. Аргумент києвоцентризму автори ви' будовують не гаслом, а корпусом відомос' тей. По'перше, нагадано про залежність увагу на дракона Аждахака (у священній пам’ятці стародавніх іранців “Авесті” Ажи8Дахака, у “Шах'наме” Фірдоусі Зах' хак), ім’я якого означає “змій, що гризе”. Давньохристиянський текст “Бесіда трьох святителів” свідчить про зв’язки Хорса з Хозарією, де мешкали численні нащадки іранськомовного населення.
Сонце, змій та гора – сарматські Таким чином, ми розв’язали поставле' не завдання – знайшли мову, на основі якої можна пояснити імена всіх трьох бра' тів. Це давньоіранська мова: Кий8Куар – Хвар “сонце”, Щек8Мелтей “змій” – Аждахак “змій”, Хорив8Хореан (що дав ім’я одній з гір) – Харайва “гірська місцевість”. Очевидною є належність цих трьох куль' тових об’єктів до трьох рівнів світобудови – верхнього (сонце), середнього (гора) та нижнього (змія). Найлогічніше пов’язати цю іранськомовну спадщину з сарматами.
Давньоіранська династія Кейянідів Одна з форм назви цієї легендарної дав' ньоіранської династії – Кіані. Ім’я царів ці' єї династії близьке до імені коваля Каве (таджицькою Кова), який підняв повстан' ня проти легендарного давньоіранського царя'змія Заххака (в “Авесті” – Аждахак). Легенда дуже нагадує українську казку про перемогу Кирила Кожум’яки над змієм (із літописною паралеллю). Кеяніди оспівані “Книгою царів” (“Шах'наме”) Фірдоусі, де знаходимо де8 тальні паралелі до “Слова про Ігорів похід”. Зважаючи на тісні контакти праслов’ян із іранськомовними народами, певний вплив фольклорного (міфо'епічного) об' разу сакрально'епічних перських царів Кеянідів на династію наддніпрянських Києвичів не можна виключати.
Скитські царі Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай і язичницькі боги Перун, Велес та Хорс%Дажбог Геродот оповідає про трьох синів пер' шопредка скіфів Таргітая – Ліпоксая (“го' ра'цар”), Арпоксая (“глибина'цар”) та Ко' лаксая (“сонце'цар”). Таргітая порівню' ють із авестійським міфологічним героєм
Траетаоною (у “Шах'наме” Ферідун) та давньоіндійським Трітою (“третім”), а да' лі з Трояном. У вислові “Ходіння Богородиці по му' ках” и утрие Трояна: Хорса, Велеса, Перуна на богы обратиша Трояна треба розуміти не як першого = головного бога (такий невідо' мий), а як узагальнювальну назву трьох на% ступних богів. А в літописі імена Хорса і Дажбога вжито без сполучника (Хорсъ Даж' дьбогъ), у чому слушно бачать позначення не двох богів, а двох імен одного бога. Отже, як у скіфів Таргітай – батько ца' рів гори, глибини та сонця (останній ' го' ловний), так у давньоукраїнському язич' ництві Троян – узагальнювальна назва Хор' са%Дажбога, Велеса та Перуна. Ярославна “Слова про Ігорів похід” у своєму знаменитому заклинанні звертаєть' ся до вітру (середній світ). Дніпра (водний – нижній світ) та сонця (верхній світ), і саме сонце виводить Ігоря з темряви полону на світлу Русь (у нашій реконструкції: *Игорь8 князю Хорсъ ходъ каже… Солньце світлоє в не' бесе – Игорь8князь въ святои Руси). Тут саме час згадати популярну наукову версію про те, що згадані давньогрецьким “батьком історії” Геродотом “скіфи'орачі” – це ніхто інший, як хлібороби'праслов’яни.
Як із Кия%сонця утворився Кий%коваль Очевидно, в певний момент ім’я Куар сприйняли як коварь “коваль” (із латин' ським суфіксом) від ковъ “кування”, пере' носне значення “хитрощі” (звідси коварьнъ “підступний”). Затим його могли замінити на спільнокореневе Куй, пізніше Кий – спершу “молот”, а згодом “палиця”. Скептики бачать у легендарній біографії Кия конструкцію з біографій пізніших кня' зів: походи на Візантію – від Олега, Ігоря та Святослава, переселення на Дунай із будів' ництвом Києвця – від Святослава з його Пе' реяславцем (останній, а не тільки угода Оле' га, засвідчує існування Переяслава ще до Во' лодимира Великого), честь від імператора – від Ольги. Однак не слід забувати тогочасних правил стереотипної побудови біографій. Таким чином, легенда про Кия, його братів та сестру сформована у пра% слов’янсько%сарматському або, давніше, праслов’янсько%скитському середовищі.
Витоки · “Тема мовної історії перестала бути винятково академічною і стала простором безпеки”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько'україн' ської премії імені Олеся Гончара
Драматургія як світове явище (у своїх витоках сакрально'магічне) з’явилась у межах синкретичного культу (танцю'піс' ні) ще в первісному суспільстві, у часи дав' нього кам’яного віку (палеоліту). Від тієї епохи залишилося багато свідчень про ви' сокорозвинене мистецьке життя. Так, у печерах Західної Європи (насамперед Іс' панії та Франції) виявлені сотні культових місць із численними сакральними зобра' женнями – зокрема ритуальних танців. В інших країнах знайдено твори інших видів первісного мистецтва – особливо пошире' ні статуетки жінок і тварин (статуеток чо' ловіків майже немає). Незалежно від того, зображували ці статуетки богинь чи зем' них матерів роду (дослідники дискутують про це), їх використання в ритуальних дійствах безсумнівне. Культово викорис' товували також кістки (а особливо черепи) тварин. Згідно з теорією “натурального макета” людина поступово переходила в обрядах від використання повної туші тва' рини (наприклад, ведмедя) через її частко' ве використання (голова зі шкурою, наки' нуті на камінь) до культового освоєння ли' ше самих зображень (пагорбів, каменів, дерев, тощо, що нагадували тварин). На' ступний етап – свідоме доопрацювання природних об’єктів для надання їм біль' шої схожості з предметами культу. В Укра' їні відомі першою чергою магічні візерун' ки, зокрема й календарні. Використання їх для регламентації сакральних обрядів без' сумнівне. Таким чином, кожен витвір пер' вісного мистецтва – частина синкретичної сакральної драми. Згодом збиральницьке господарство змінилося привласнювальним, настав но' вокам’яний вік (неоліт). Найяскравіший його прояв в Україні (а також Молдові та Румунії) – усесвітньовідома Трипільська культура. Серед трипільських статуеток та візерунків на посуді багато зображень тва' рин – корів або биків, кіз, собак, змій. Усі ці культи мали календарно'обрядове зна' чення. Нащадки трипільців у Румунії зва' лися фракійцями, і їхній культ Діоніса (первісно – в образі козла) дуже нагадує українську народну драму “Коза”. Обидва культи були календарними й символізува' ли відродження вбитого божества. Ця дра' ма на Балканах стала основою давньо' грецького театру (за однією з версій, саме слово драма споріднене з позначенням драння ритуального козла), а в Україні була частиною великого комплексу дійств ук' раїнської народної драматургії. У традиційному українському весіль' ному обряді (багатокомпонентній весіль' ній драмі) можна виділити два найдавніші шари. Один пов’язаний із обрядом, відо' мим в етнографії як “героїчне сватання” – силове захоплення нареченої загоном хлопців на чолі з нареченим. Такий обряд описаний у києворуській билині про Вол' ха, яку вважають найархаїчнішою з усього билинного циклу. Зрозуміло, що спершу таке захоплення було справжнім, а пізніше – обрядовою імітацією зі згоди як мінімум самої нареченої. Таку форму весілля пов’язують із доземлеробським (мислив' ським) побутом. Натомість вищезгадана культово'календарна драма “водіння ко' зи” – явно землеробська: учасники співа' ють де коза ходить, там жито родить. Наступний за історичним часом обря' довий шар української весільної драми – віддзеркалений у ній князівський побут Київської Русі. Наречений на весіллі – князь, наречена – княгиня (чомусь не кня' жич і князівна), “команда” нареченого – бояри тощо. Очевидно, що народ копіював побут верхівки. До цього шару належить фольклорна обрядова пісня про зустріч князя'молодого з Дажбогом, нині рекон' струйована давньоукраїнською мовою. Іще одну модель весільного обряду описує чарівна казка, але це – тема для ок' ремої розмови. Детальніше про ці питання ідеться у книжці “Народження української драми”, що має незабаром вийти у світ.
Витоки · “Тема мовної історії перестала бути винятково академічною і стала простором безпеки”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
периферійного літописання від київської традиції й навіть про характер “новгород' ського літопису” як копії раннього київ' ського. По'друге, в самій структурі літера' турної пам’яті ядром залишаються Київ, Чернігів та Переяслав, і таке бачення по' мітне як у літописних оповідях, так і в ху' дожніх творах. Недарма у книжці прямо зазначено: “Києвоцентризм давньоукраїн' ської культури, зокрема літератури та її вершини “Слова про Ігорів похід”, – факт, який не вдасться заперечити…”. Особливо показовим є комплекс, присвячений “Слову про Ігорів похід”. Кни' га залучає читача до сучасного стану дис' кусії – від відповідності поетики “Слова” українській пісенній традиції до нових ін' терпретацій жанру, де пам’ятку читаємо як музично'драматичний твір. У праці нага' дано про концепцію Віри Сулими щодо драматичної природи “Слова” і про від' криту Юрієм Мосенкісом драматичну ре' марку всередині тексту – хід, що змінює спосіб його сценічної уяви й первинного виконання. Фонетичні, акцентні та інші риси укра' їнської мови розглянуто як частину довгої тяглості, від праслов’янського домінуван' ня відкритого складу до явищ повноголосу й сучасної евфонії. Справжня цінність цьо' го розділу полягає у формулюванні мило' звучності як об’єктивного показника, а не метафори, із чіткими кореляціями терито' рії, вимовних звичок та жанрових особли' востей поетичного мовлення. “Славнозвіс' на милозвучність… – це тяжіння до відкри' тих складів у потоці мовлення” – ця теза розгортається в доказовий ланцюг, зрозу' мілий і філологу'досліднику, і вчителю. Вартий окремої уваги аналіз співісну' вання двох літературних кодів княжої доби
– церковнослов’янського (сакрального) та давньоукраїнського (природного для книжників). Далі, на матеріалі енциклопе' дичних за природою текстів, описано кри' терій розрізнення. Давньоукраїнську вжи' вали без помилок, церковнослов’янську – ні; отже, перша була основною мовою культурного функціонування. До прикла' дів розведення лексики тут залучено пари хоче – хощетъ, голова – глава, ягня – аг' нецъ, що демонструє різну сферу вживання і стилістичний регістр. Ця книжка працює одразу на трьох рів' нях. На першому, науковому, автори синте' зують праці від Михайла Максимовича та Агатангела Кримського до сучасних кон' цепцій Григорія Півторака й Міхаеля Мо' зера, інтегруючи мовознавчі, історичні та фольклористичні відомості. На другому, освітньому, автори прямо пропонують курс “Походження української мови” для уні' верситетів і шкіл, орієнтований не лише на опис, а й на суспільну рецепцію та контр' пропаганду. Третім є безпековий рівень. Тут спостерігаємо повернення Київської Русі, билин, літописання та “Слова” до україн' ської спадщини, що нині є важливим складником інформаційної стійкості. У підсумку маємо видання, що формує дисципліноване мислення щодо мови як історичної реальності та як чинника дер' жавності. У ньому переконливо показано тяглість від праслов’янської артикуляцій' ної звички до милозвучності української пісні; від княжих текстів до творчих від' криттів драматургії “Слова”; від коректної термінології Русі до сучасної історіографії. Це книжка, з якою варто ознайомитись усім, хто прагне працювати з фактами, а нез міфами. Саме так і маємо будувати безпе' ку мовної пам’яті.
Про-читання · “Акордом вічної дороги в душі лягає сивий щем”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
жанроформи, вимушена й водно' раз рідна лапідарність письма диктує швидку зміну ракурсів, акцентів, чітко викарбуваних рядків, надає строфам виразної кінематографічності, коли враз теплий усміх переливається у світлу печаль, а вони – у мудрість реформаторського ронделетво' рення. Стаєш щасливим, коли відчуваєш, що автор вірить у ве' лике майбуття ронделя, голубить очима, зігріває душею кожне сло' во, лагідно леліє їхню витончену сув’язь, і вона, викупана в літеплі добротворчого таланту, аж сяє для читача, розкрилює його уяву, випрозорює естетичні смаки. На' віяні високими небесами вель' можні епітети й елегантні мета' фори не метушаться, нікуди не квапляться: знають і люблять своє, хистом визначене, місце в реченні, рядку та строфі. Нелегко увінчати їх двома наскрізними римами, та робить це Микола Боровко впевнено, рі' шуче й, думається, з насолодою. Рондель прихильний до шукань, але ту він безкомпромісний, тому подеколи доводиться вдаватися до зручних для версифікації “усі' чених” форм дієслова (“диха”, “поспіша”) і приблизних рим (“грудень – люди – споруду – бу' де”). Характерні вони й для попе' редніх видань, деякі ронделі з яких знайшли прихисток у новій збірці. Серед них – той, що роз' починається щемливими рядка' ми: “Уже купці знайшлись. І ці' нять. // А хата очі опуска”. Госпо' дарі продають оселю дитинства та юності, а хата мовчить: Ні мольби, ні просьб, ні скарг – Відкрила навстіж двері в сіни, Звідкіль у світ пішли усі ми… Це той поетичний світ, з яким не хочеться розлучатися. Його ко' ординати чіткі й водночас мінли' ві, сталі й плинні, реальні й фан' тастичні… Магія цього дивовиж' ного поєднання заполонює уяву, відроджує генетичну пам’ять, осонцює душу, утверджує радість “життя, яке воно не є”.
редплатний індекс – 78394. Закликаю передплатити її вже зараз. Ціна на 1 місяць: друкова' на версія – 60 гривень, електрон' на версія – 40 гривень; на 3 міся' ці: друкована версія – 180 гри' вень, електронна версія – 120 гривень. З будь'яких питань можна звертатися до редакції за адресою: м. Київ, вул. Софіїв' ська, буд. 23, офіс 2, телефон +380(50)505'52'56.
Про-читання · “Акордом вічної дороги в душі лягає сивий щем”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Творчий доробок відомого лі' рика Миколи Боровка унікаль' ний не лише в українській, а й у світовій поезії. Це не перебіль' шення, а неспростовна констата' ція: понад тисячу ронделів напи' сав талановитий автор за пів сто' ліття неметушливого, цілеспря' мованого віршотворення. Були в перших збірках романтичні кат' рени, оперені ямбами публіцис' тичні роздуми, легкокрилі вер' лібри, але саме ронделі, несміли' во явившись ще у 80'х роках ми' нулого століття, стали провідни' ми, визначальними на шляху до самобутності провінційного лі' рика (незмінно живе в Бориспо' лі), найповнішого вияву його природного хисту, впевненого долання периферійності й, зреш' тою, виходу на орбіти всеукраїн' ської лірики. Коронування ронделя відбу' лося у Франції 1392 року. З часом цей давній тринадцятирядковий вірш із двома наскрізними рима' ми та обов’язковими, чітко виз' наченими повторами рядків на' був поширення в Європі, але так і не потіснив молодшого, набагато популярнішого сонета. Епізодич'-но до ронделя звертався не один український автор, зокрема Пав' ло Тичина, і лише для Микола Боровка складна поетична жан' роформа стала провідною зіркою над нивою творчих шукань, які увінчалися збірками з промовис' тою назвою “Ронделі” (1994, 2000, 2007, 2010), а також осяж' ним, значною мірою підсумко' вим виданням 2016 року “П’ятсот миттєвостей” (тобто п’ятсот рон' делів). Згодом побачили світ книжки “Теургія” та “Пришестя Слова”, які поповнили фонди бібліотеки Центру Анни Київ' ської в Санлісі (недалеко від Па' рижа), де зустрілися із суголосни' ми середньовічними рондо Еста' ша Дешана (1346–1406) та Карла Орлеанського (1394–1465). Ві' риться, що туди полине й нова збірка “Розмови з прийдешнім”. Як наголошує в передмові знаний поет, перекладач і літера' турознавець Олександр Гордон, прозирання Миколи Боровка в майбутнє – “це насправді роман' епопея в ронделях з життя укра' їнського народу”, лірико'філо' софська оповідь про його мину' ле, сучасне й завтрашнє, “близь' ка до поем і дум Тараса Шевченка за своєю поетичною екзистенці' єю, за прозірливістю і значущіс' тю вироків історії та суспільству”. А ще в ронделях книжки природ'-но єднається відлуння молитов та народних пісень з їхніми тради' ційними повторами, паралелями, несподіваними сюжетними пово'
Євген БУКЕТ
Лейтмотивом відродженої ми' нулого року газети “Рідний край”, яку в часи української революції початку XX століття в м. Гадячі на Полтавщині редагували Олена Пчілка та Петро Новіков (Нови' ків), а тепер видає в Києві пра' правнук останнього Олексій Нові' ков, є гасло “Хай живе вільна і не' залежна Україна! Слава Україні!”. Публікує видання здебільшо' го історичні та краєзнавчі матері' али, що є актуальними в наш не' простий час для загальноукраїн' ського загалу. Чимало з них прис' вячено Олені Пчілці, Лесі Україн' ці, Тарасові Шевченку, Михайлу Драгоманову, Панасу Мирному та іншим подвижникам. У 2025 році вже побачили світ розвідки про Полтавський університет, Дикан' ський історико'краєзнавчий му' ротами й висновками. Отож, не' зважаючи на те, що класичний канон стародавньої структури незворушний і незрушний, його внутрішні простори дають змогу вільно дихати новітнім сенсам, позачасовим символам, мерех' тливим алюзіям, веселковим ди' тячим мріям та зітханням нев' томної мудрості, коли “акордом вічної дороги // в душі лягає си' вий щем”. Творення сотень справді роз' маїтих, неповторних ронделів здається просто'таки неможли' вим. Але неможливе, неймовірне існує: це потверджує масштабна ронделіана Миколи Боровка, зокрема широкий проблемно'те' матичний діапазон наснажених глибинною духовністю, далеких від зоднаковілості “Розмов з прийдешнім”. У них мирно, по' сусідськи приязно спілкуються ронделі публіцистичні, ліричні, пейзажні, а ще й рондель'любо' мудр, мандрівник отчими края' ми, лукавець, заземлений праг' матик, чемний навчитель, фанта' зер, суворий ритор, вражений свідок того, як “і правильно, і мудро, й до ладу // перевертні із блазнями сюркочуть”. І воднораз свідок того, як “небо руками Ма' тері // винесло з бою сина”… Рондель, який бачив гусяче перо й каламар, сьогодні, вивер' шений майстром слова, пильно вдивляється в грозові супереч' ності й виклики новочасся, дихає вільно, на повні груди, вбирає в себе озон нездоланної україн' ськості/європейськості, не підда' ється жорсткому диктату славо' любної моди та спокусливої кон’юнктури, коли множаться й множаться, прикриваю' чись щитом актуальнос' ті, однотипні, невиразні верлібри'одноденки із “закрученими рядками” (Борис Нечерда), які вулканяться тріскучою патетикою. На їхньому сірому тлі з особливою яскра' вістю світяться ронделі Миколи Боровка: вони приваблюють як упізна' ваністю вибагливої кла' сичної структури, так і несподіваністю внут' рішніх видозмін, артис' тизмом плетення строф, їхньою ажурністю, ви' шуканістю, то дзвінкіс' тю, то притишеністю, замисленою розважли' вістю, яка переконливо засвідчує: аристокра' тичний, скупий на сло' ва, неговіркий рондель набуває нових обрисів, барв і ритмів. Вони – стрижень перших (та' ки перших і єдиних!) у світі рон' делів зі своєрідними “ключами” – тобто прозовими мотто, епігра' фами, вступними міркуваннями, попередніми заувагами, влучни' ми висловами та щирими запро' шеннями у світ осібного віршо' творення. Саме там читача спер' шу зустрічають лаконічні роз' мисли, а після них – ронделі, які так чи так розвивають, доповню' ють або уточнюють афористичні формулювання. Ось лише один із низки символічних заспівів: “…Істина загубилася у строкато' му натовпі модерних потішників. Її вже перестали чути і пізнавати. Кольори безглуздя засліпили зря' чих і сліпих…” Після таємничих трьох крапок – поетичні рядки графічно чіткої, майстерно від' шліфованої тринадцятирядкової структури: “Знов піна фарисейс' тва піднялась: // Хто за? Хто про' ти? Треба вибирати”. Три крапки, характерні для ба' гатьох вступних суджень Миколи Боровка, розшифровуються, на' бувають визначеності й, прояс' нивши задум твору, його концеп' цію та асоціативні зв’язки з інши' ми мініатюрами книжки, знову мовби народжуються, щоб заноту' вати в пам’яті читача неоднознач' ність, здавалося б, непомильних присудів і висновків: “У клопотах загубили розгілля напрямів… Шу' каємо вихід із безвиході…” На жаль, не завжди знаходи' мо. Тут і в збірці загалом поетове світоосягнення живиться фольк' лорними, сковородинівськими та шевченківськими традиціями, народними вимірами як добра і зла, любові та ненависті, правди й кривди, так і загадкових найріз' номанітніших уявлень, видінь, прозрінь, уважного вдивляння в себе, в сучасність, обпалену вій' ною, і в переможне майбуття. Мужня зрілість знову й знову наполегливо торує шлях до уні' версальності золотої середини – рівноваги почуттів і думок, прос' тоти й складності, буденності й святковості в житті строф, рядків, образів… А їх, воістину яскравих, викличних, – рясне суцвіття: “Огир пустельних вітрів заіржав”, “Зорі радощів сипле з ковша”, “Від самосаду кашляє димар”, “Шибу вечора миють дощі”, “В грудях билось пташатко слів”… Кожен рондель Миколи Бо' ровка має свою таїну, яку хочеть' ся пізнати чи бодай стати причет' ним до неї. Містичне начало зде' більшого ледь вловне, навіяне щастям дитячого світосприйнят' тя й світорозуміння, невмирущи' ми повір’ями, небесними знака' ми, ворожбитським світінням зі' рок, мовби старосвітською, нас' правді ж новочасною настано' вою: “Любіть життя, яке воно не є!” Саме тому в збірці почуваєть' ся своїм шляхетне публіцистичне прямослів’я, адже рондель своєю строгістю суголосний сьогоден' ню, яке вже четвертий рік у “пік' селі” – суто українському вій' ськовому камуфляжі. Вроджений аристократизм давньої поетичної структури з ро' зумінням і тактом сприймає нову реальність, по'своєму її трактує: “Вдовіють зорі угорі. // Пішов у вічність цілий рід”. Іноді навіть важко повірити, що класична форма, в задзеркаллі якої сві' титься давнина, вловлює сутності буття миру й життя війни, межу, яка між ними існує, наслухає тривожну надію на те, що непід' купний, невблаганний час уреш' ті'решт принесе перемогу над лютим ворогом. Знову й знову відчувається: поетові не тісно в лабетах тринад' цятирядковості. Навіть видаєть' ся, що він розкошує в них, захоп' люється невичерпністю духовно' го та естетичного потенціалу ронделя, милується його вишука' ністю, внутрішнім незгасним світлом, яке, хоча вже й вечірнє, пульсує в “Розмовах з прийдеш' нім”, позначених “печаттю про' зорої краси і срібного спокою” (Максим Рильський). Незмінна, продиктована за' конами воістину королівської друковуються зі збереженням то' гочасної граматики та орфогра' фії, без жодних коментарів і по' яснень – для того, щоб читачі са' мостійно, занурившись в істо' ричну атмосферу, осмислили по' дії минулого й порівняли їх із су' часністю. Адже тоді все було просто дивовижно схоже на те, що ми переживаємо зараз! Газета “Рідний край” вихо' дить один раз на тиждень. Її пе'
Микола Боровко. Розмови з прийдешнім: ронделіана. – Кам’янець-Подільський, “Друкарня “Рута”, 2025. – 120 с.
Про-читання · “Акордом вічної дороги в душі лягає сивий щем”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
зей імені Д. Гармаша, Бобринець' кий міський краєзнавчий музей імені Миколи Смоленчука, серія публікацій про козацьку гераль' дику і сфрагістику, а також кілька нарисів, підготовлених співробіт' никами Національного музею Го' лодомору'геноциду. Газета “Рідний край” продов' жила цикл публікацій з історії ук' раїнської місцевої друкованої преси – галузі, яка, на жаль, пос' тупово зникає. Так, побачили світ ґрунтовні дослідження, що зна' йомлять з історією та сьогоден' ням Чутівської, Гадяцької, Не' дригайлівської, Краснопільської районних газет, з історією преси Златопілля, Новомиргородщини та Липоводолинщини. Надзвичайно цінною для сьо' годення є ретроспектива матеріа' лів, що виходили на сторінках га' зети у далекому 1918 році, коли пе' ремогою завершилася перша укра' їнсько'більшовицька війна, коли готувався мирний договір між Ки' євом і москвою, коли в Україн' ській державі вибухнуло повстан' ня проти союзників України, що дбали лише про власні інтереси. Головна мета цієї ретроспек' тиви, що розпочата в ч. 15 від 15 квітня ц. р., – передати дух часів Української революції, даючи чи' тачеві можливість зануритися в атмосферу часу, коли українці прагнули свободи й незалежнос' ті, коли народ мріяв про краще, вільне життя – без війн, понево' лення та окупації. Ретроспективні статті пере'
Слово многоцінне · “На світлинах погляд ніби намагається осягнути метафізичні глибини, недоступні звичному сприйняттю світу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Світлана КОРОВЧЕНКО, магістр філології, незалежний дослідник
Ніла Зборовська (1962–2011) – відома вчена'літературознавиця, письменниця, психоаналітик. Її ідеї, попри поодинокі спроби, залишаються недостатньо прочи' таними і не вповні введеними в культурну практику, оскільки для багатьох складні та малозрозумілі. Народившись на Черкащині в селі Ру' баний Міст, неподалік від місця народжен' ня Тараса Шевченка, Ніла, як і Кобзар, увібрала в себе всю глибину національного духу, його міфологію, яку невтомно вивча' ла до кінця життя. Її монографія “Код ук' раїнської літератури…”, присвячена психо' аналітичному дослідженню українського Слова від романтизму до постмодернізму, навіть зараз спонукає дослідників до дис' кусій. Якщо традиційне літературознавство розглядає художній твір з естетичних або ідеологічних позицій, то психоаналітич' ний метод вивчає підсвідоме, і саме психо' аналіз, на відміну від вищеназваних мето' дів, дає потенціал для вивчення метафізич' них основ Буття, звертаючись до питань смерті і творчості як способу її подолання через виявлення духу. На світлинах погляд Ніли Зборовської ніби намагається осягнути метафізичні глибини, недоступні звичному сприйнят' тю світу. Здається, перебуваючи тут, вона водночас дивилась кудись у безкінечність. Таким постає і її письмо, занурене в мак' рокосм національного Буття, яке постійно запитує про себе, і в потоці цих запитань оприявлює себе. Захищаючи власну духов' ну приватність, письменниця водночас бу' ла дуже щирою і відкритою, як згадують про неї сучасники, а її тексти говорять са' мі за себе. Соломія Павличко колись каза' ла, що національним українським автором є саме Ніла Зборовська. Антироман “Українська Реконкіста” – це цілісний текст із нетрадиційною струк' турою. Як спроба жіночого писання оголе' ними нервами, тілом і водночас виходу за межі тіла в пошуках власного жіночого Ло' госу, крізь який промовляють родинна пам’ять, національна історія і досвід тран' сперсонального. Що такий спосіб письма не є нарцисичним самолюбуванням, свід' чить те, як письменниця намагається озву' чити мовчання творчого слова, що надає такому письму метафізичності. І саме ме' тафізичність наділяє такі тексти смислом, вирізняючи від комерційної, розважальної чи ідеологічної літератури (при цьому за' лишаючи підтекст національного як того, що має становити перевагу над усіма ін' шими ідеологіями в літературі нації, котра обстоює себе). Варто згадати, що жанр антироману виник у Франції як художня практика 50' 70'х років ХХ століття на противагу тради' ційному роману, потенціал якого на той час, здавалось, вичерпав себе. Антироман Ніли Зборовської як жанр відзначається тим, що на першому місці у ньому не сю' жет, не герої і навіть не образи, а емоційна пам’ять, яка притягує до себе події та пер' сонажів, крізь яких промовляє історія. Стосовно ідеї, яка лягла в назву анти' роману, Зборовська розповідає, що задум Української Реконкісти виник у 90'х роках на фестивалі в Луцьку, де художник Мико' ла Кумановський зібрав українських мит' ців, щоб проголосити концепцію україн' ського Відродження. Письменник Юрко Ґудзь, із яким вона на цьому фестивалі познайомилась, надихнувся тим, як всього сто особистостей насправді можуть дати початок ренесансній концепції в мистец' тві країни, котра нещодавно здобула Неза' лежність. На думку письменниці, саме він і був першим, хто виснував ідею, яку наз' вав Українська Реконкіста, уподібнюючи її до Реконкісти в Іспанії, коли через музику і мистецтво відбулось національне відрод' ження цілої країни. Українська Реконкіста – це “мистецька онтологічна міфологе' ма”, яка передбачає “звільнення нашої свідомості від постколоніальної залежнос' ти” і становить собою орієнтир для май' бутнього. Орієнтир, який потребує і пот' ребуватиме ще перепрочитання, повер' нення до себе, особливо в час, коли укра' їнська нація вчергове проходить випробу' вання історією. Антироман “Українська Реконкіста” видано у 2003 році, авторка присвятила його світлій пам’яті друга й однодумця Юрка Ґудзя. Ніла Зборовська створювала його паралельно з підручником “Психоа' наліз і літературознавство”. Твір присвяти' ла родині, в багатьох моментах він автобі' ографічний, але для читача було би помил' ково читати його як автобіографію, адже автобіографія тут більше символічна. Для авторки книги про психоаналіз такий текст став одним зі способів психотерапії – виписування власного життя, фобій, травм і духовних досвідів. Антироман на' гадує психоаналітичне дослідження. На' приклад, дитяча травма Дзвінки, спричи' нена втратою молодшого братика Богдан' чика, призводить до загостреної емпатій' ності головної героїні, й вона закохується в політика Андрія, який утратив дочку. І ця травма проживається і описується в повіс' ті “Дзвінка” як утрата сина. Комплекс мо' лодшого брата проживається через плато' нічну любов до чоловіка і пошук брата в реальному житті, яким в антиромані пос' тає поет із магічними здібностями Юрко Ярема (в чиєму образі нескладно вгадати Юрка Ґудзя). Тематика антироману нерозривно пов’язана з війною, яка калічить долі мо' лодих людей. У висвітленні цього, власне, полягає одна з найголовніших антиімпер' ських ліній сюжету: “Пригадала ще свіжий скандал на університетській лекції з історії партії. Була повна аудиторія: зібрався весь курс журналістського факультету. Вона си' діла на останній парті – поруч з Богданом. Богдан насміхався з того, що говорив вик' ладач, малюючи його портрет з рогами. Викладач говорив про Афганістан. Запев' няючи студентів, що там ніякої війни не' має… У Дзвінчиній душі все похололо, ко' ли вона подивилася на Богдана: він зблід, у нього заходили ходором скули. Він ще так страшно посидів, а потім різко встав, зібрав свої зошити. Аудиторія зацікавлено обернулася до нього. Викладач невдоволе'-но запитав: “Що це з вами, Ковальчук?” Богдан не відповів. Дзвінці здалося, що має статися щось дуже страшне – так всі раптово затихли. Але нічого не сталося, лише Богдан мовчки вийшов з аудиторії і голосно стукнув дверима”. На тлі богемного життя Дзвінки і Бог' дана, майбутньої еліти, студентів столич' ного університету, постійно виникає при' вид Афганської війни. І Богдан такий не один. Коли вони гуляють Подолом, зустрі' чають свого товариша Ігоря, який на цій війні втратив ногу: “На хера я повернувся з цієї війни, – казав Ігор, – щоб нікому не бути потрібним? Дивися, де моя жінка сьогодні, коли в мене день народження? Пішла на хер! Їй не подобається, що я го' ворю про Афганістан. Вона каже, що про це бажано не говорити в університеті, бо їй за мене незручно… А я їй кажу: “Може, то' бі просто незручно, що я без ноги?”” Богдану, травмованому Афганістаном, тяжко ввійти в русло мирного життя, він страждає від депресії, періодично йому ввижаються криваві видіння: “І слухай ме' не уважно: я не можу забути війну. На від' міну від вас, нормальних, я щодня пам’ятаю, що вона продовжується там, за бугром. Бо там залишилися мої друзі. А тільки я хочу про це забути, забавляючись, наприклад, з тобою, то ця війна почина' ється у моїй душі. Оцими кровавими кар' тінками. І вона страшніша за ту війну, що за бугром. Тому мені весь час хочеться по' вернутися назад… Щоб мене там убили, Дзвінко…” Через депресію в Богдана виникають суїцидальні думки і спричинені ними гли' бокі, специфічні філософські роздуми: “Ти дійсно віриш в існування Бога?” – за' питала Дзвінка у Богдана. Богдан здиву' вався: “А чому ти питаєш?” “Тому що ти хотів покінчити з життям…” “Христос та' кож пішов на розп’яття, це все одно, що добровільне самогубство, – відповів на це
Світлина з родинного архіву Світлани Зборовської
Богдан. – А ти що, думаєш про себе, що ти по'справжньому віриш у Бога, тому що не хочеш померти?” “Мені здається, що Христос неймовірно любив життя, тому й пережив цілі віки. Він так хотів жити, як ніхто з людей… Якби пришестя було без розп’яття Христа – це б була сама радість!” “Ні. Це дуже наївно. Христу треба було по' казати, що для духовного шляху смерті не' має... А як це можна показати без очевид' ної смерті?” “Щоб я побачила на власні очі розп’яття Христа, то б уже ніколи не повірила, що смерті немає…” “На розп’ят' ті стояли вибрані жінки. Вони не вірили, що це лише смерть. А потім, смерть – це також вибір. Коли людину позбавляти цього вибору, то вона може збожеволіти…” Місцями книга вражає надміром осо' бистих історій. І, на перший погляд, може здаватись, що подіям бракує безпосеред' ності, щоб вони з особистого стали “мис' тецьким товаром”, який можна “дорого продати” читачеві. В антиромані співісну' ють два основні топоси – міста і села, які не протиставляються між собою. У селі минає дитинство Дзвінки, до села вона поверта' ється в гості до батьків, сюди ж вона часто повертається в спогадах. У місті героїня навчається, працює, тут її друзі. Літерату' рознавиця Наталка Лисенко'Єржиківська наголошувала: “Усе, що відбувалося із Дзвінкою, візуалізувалося так, ніби кру' титься у пам’яті сінематограф”. Місцями своєю чуттєвістю, візуальними образами антироман нагадує високоякісне мистецьке кіно, яке героїня може навіть візуалізовува' ти зі спогадів рідних. До речі, тато Ніли Зборовської працював у селі кіномеханіком і часто брав її на вечірні сеанси. Вкотре пе' речитуючи антироман Ніли Зборовської, я впіймала себе на думці, що на його основі можна зняти хороше міфопоетичне кіно. Ось вражаюча візуалізація картини сільського похорону дівчинки: “Сьогодні на улюбленій лекції із середньовічної літе' ратури пригадала про смерть Федорки з маминого дитинства. Дванадцятирічна мама була найближчою подругою Федор' ки. На її похороні вона несла весільне гіль' це. Я запам’ятала цю мамину історію як похорон'весілля. І сьогодні пригадала й не могла позбавитися видіння: іде похорон дівчинки, а попереду – весілля: маленька мама танцює з весільним гільцем… І так цілу лекцію…”. В антиромані багато описів видінь, як, наприклад, про Царівну Сонця, в якому є лише візії запахів, кольорів, над якими не має влади тіло, простір і час: “Снився ди' тячий казковий сон. Царівна Сонця хо' дить по пустому'пустому світі. Мені – п’ять років, я сиджу на іншому кінці світу і спостерігаю за нею з далекого далеку. Бачу, як розвівається її зелене сарі. Вона до гли' бини задумана, у душі бродять таємні сло' ва… Вона нікого не бачить, нікого не чує, нікого не знає, бо навколо не стало світу, світом стала її душа: це зелене'зелене по' ле, воно пахне вічністю…”. І поруч із зображеннями архетипних видінь в антиромані багато описів сімей' ного театру з чорним карнавальним психо' тичним гумором. Ось одна зі сцен: “Сьо' годні Богдан знову напився і влаштував супер'виставу: вийшов на балкон і кричав, що я його не люблю, не варю йому їсти і з ним не сплю, бо в мене почався річний строгий піст. Під балконом зібралося пов'-но сусідів. Вони втішали його. Я не витри' мала і врешті'решт також вийшла на бал' кон, попросила людей розійтися. Вони, слава Богу, послухалися і розійшлися…”. Танець фламенко описується як психо' логічний експеримент: “На цій межі я тебе уб’ю!” – вибиває смертельні ритми гуцул. “Я іду на межу – за тобою!” – лукаво по' годжується Дзвінка. Гуцул вистукує чорно' го капітана: “Але на цій межі ти, мабуть, умреш сама!” “На цій солодкій межі я, мо' же, умру й без тебе!” Хірург запалює новий вогонь, посилаючи в очі жіночі п’янку наркоту. “На цій гуцульській межі так со' лодко й п’яно, що я, мабуть, помру під шампанське…” – танцює в тумані Дзвінка. Вона сп’яніла, їй хочеться лягти на підло' гу, але попереджає голос Юрка: “Не наб' лижайся до меча!” І поривається від гуцу' ла, що наступає смертельно. “Не йди до мене! – погрозливо танцює Дзвінка. – Бо цю межу я розірву тобою!” Три кола стають чорним колом, три кола стають кровавим колом, три кола стають кроваво'чорним колом, всі кола розриває Дзвінка – назус' тріч другу. “Не переживай! – каже Юрко, змінюючи музику. – І нічого не бійся!” Во' на танцює для нього вогненне фламенко. Біля бару завмер здивований і закам’яні' лий гуцул…”. Окремою темою антироману на рівні з міфологізмом і архетипами є сфера “неви' мовного” (у Юрка Ґудзя навіть є збірка, яка називається “Невимовне”). І якщо в Ґудзя поняття невимовного пов’язано з духовними практиками – ісихазмом, вслу' ханням у тишу, що на рівні психоаналітич' ному можна прочитувати в антиколоніаль' ному аспекті як травму і спробу її подола' ти, в першу чергу травму, коли національ' ну мову забороняли або виводили на мар' гінеси, принижуючи її носіїв, то в Ніли Зборовської можна помітити дуже цікаву специфіку творчого письма – Дзвінці зда' ється, що в її душі бродять тексти, а вона не може дати їм ради: “Прокинулася опів' ночі від сну: ходила старим кладовищем, серед занедбаних могил, всі могили були мертві, але одна з них – дихала. Перед ці' єю могилою з’явився покійний дід і запи' тав: “То дихають слова?” Я прокинулася від переляку, бо дійсно почула видихи… Зі мною до світанку творилося щось страш' не. Мене пекли всі нерви. Я хотіла написа' ти текст, але не могла зібрати себе, тому що тексти, багато різних текстів разом за' говорили у мені… Я бігала по кімнаті від нестерпного болю і чула, як тексти бігали за мною і кричали страшними голосами. Може, це родовий психоз?..”.
Незабутні · “На щастя, не зникають ані людська пам’ять, ані записи Сергія Скринченка, які увійшли до золотого фонду Українського радіо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Кілька разів в антиромані зустрічається образ таємного знання, яке іноді набуває кривавих відтінків, як Слово'Кров, Сло' во'Знання, слово, яке не може до кінця оформитись і зривається: “Серед ночі я їй почала розповідати історію з Андрієм і раптом знову відчула приплив якогось страшного й того самого бажання – назва' ти це знання словом, але воно не назива' лося…”. Всі ці візії дуже нагадують Юнго' ву теорію про особливості творчого проце' су як суто жіночого, коли текст, ідея, твір постає з підсвідомого і виношується в сві' домості, як дитина. Але у випадку Дзвінки ці ідеї, які її переслідують, не завжди ма' ють достатньо засобів для вираження у мо' ві, а відчуття цього знання набувають сим' птомів божевілля, подібного до родового психозу, і больових синдромів. Поруч із містицизмом, сеансами магії у бабусі'зна' харки, трансперсональними видіннями, у тексті антироману чимало сцен, прониза' них тілесністю, еротизмом і біологізмом: Дзвінці печуть нерви, сниться, що поміня' лась з Богданом руками, і тепер його рани їй болять, чоловік її б’є, її домагається шеф, сняться еротичні сни, вона втрачає вагітності і стікає кров’ю, втрачає свідо' мість, через танець фламенко героїня на' магається звільнитись од минулого. Тілесність в антиромані набуває мета' фізичного значення, це не плотський еро' тизм, як у західних самокомпроментуючих теоріях жіночого письма, що проявляють себе, наприклад, у “Польових досліджен' нях…” Оксани Забужко. Тілесність у пись' мі Ніли Зборовської звертається до Гайдеґ' ґерівського поняття Відкритого, набуваю' чи космогонічних вимірів. Героїню часто переслідують сни, де вона втрачає тіло і навіть голос. А тілесна реальність, окрім еротичного досвіду, обертається емпатією, в якій відчуття інших живих істот проби' рає до найглибшого єства біологізму аж до шизофренічних видінь: “Сусідка також го' тується до свята: зловила білого великого кроля і має його забити. Кріль прив’яза' ний ногами до гілки яблуні. Вона бере в руки палицю і наносить удар по голові па' лицею. Кріль верещить на все подвір’я, як дитина. Дзвінка чує, як заболіла від удару голова, і з жахом біжить додому. Забігає в хату, падає на ліжко: у неї побита голова, порізана шия”. Подібні відчуття приводять Дзвінку на розмову до священника: “Мені хочеться поговорити, чому, наприклад, у цей піст ми не їмо м’яса… От я вас хотіла запитати: як могла Єва спокусити Адама яблуком? Я не' давно читала апокриф, Марія Магдалина пише: Бог дав Єві яблуко, щоб вона мала Життя Вічне. Якщо Бог дає людям у пода' рунок Едемський сад… Якщо Він не хоче, щоб люди зривали плоди на якомусь одно' му дереві, то він би просто не посадив цьо' го дерева… Тут щось інше… Мені здається, що тут щось інше. Дивіться: Господь привів до Адама всіх тварин. Адам дав їм усім іме' на. Тварини – все одно, що молодші бра' ти… Поки не народився Каїн – людина' вбивця… Мені здається, що Марія Магда' лина має рацію: Адам був спокушений м’ясом. Єва нагодувала його не яблуком, а м’ясом тварин в Едемському саду. Коли люди почали їсти трупи, вони вже не могли жити в Раю, тобто жити у Саду… Вони по' винні були вийти звідти на полювання і по' чати вбивати… А в Едемі всі постилися… І це – був Вічний Піст, Вічне Життя, про яке нам нагадують наші постування…”. Тема тіла пов’язана з темою божевілля і смерті. Саме через тілесність героїня вихо' дить на рівень трансперсонального, яке через брак засобів чи травму спочатку не може оформитися в чітке знання і призво' дить до божевілля на Великій Межі (темі психушки присвячено розділ у книзі). Але при цьому всьому авторка ніби тримає інт' ригу, що таємне знання ось'ось оформить' ся в чіткий текст. І якщо дочитати книгу до кінця, то Дзвінка обіцяє татові написати інший текст: “Я напишу тобі Роман – дов' жиною у вічність…”. Цю фразу можна роз' кодувати як оптимістичний прогноз тако' го апокаліптичного і пророчого за своєю суттю тексту, як “Українська Реконкіста”, що попри всі страждання, смерті немає, як для окремої душі, так і для нації, навіть на Великій Межі під час війни.
Володимир СКРИНЧЕНКО
“Артист – це назавжди...”. Марія Каллас
Ім’я цієї людини назавжди вкарбоване золотими літерами в історію українського мистецтва. У музичній пресі 80'х Сергія Скринченка (1940–1988) згадують як од' ного з найталановитіших піаністів. Високу оцінку творчості видатного музиканта дав професор Дмитро Башкиров: “Він справ' жній лицар музики, Музикант, котрий ні' коли нікого не розштовхував ліктями. Це один із тих рідкісних піаністів, у кого все, що він робить за інструментом, просякну' те справжнім відчуттям музики, решта – прекрасний піанізм, вміння спілкуватися з публікою, величезний репертуар, високий художній смак – випливае із головного. Його мистецтво живе, що, на жаль, є вели' кою рідкістю на сучасній естраді”.
На шляху до вершин Протягом 90'х рр. минулого століття склалася славетна традиція проведення меморіальних вечорів вшанування пам’яті видатного піаніста. Ювілейним датам Сергія Скринченка був присвячений цикл передач Україн' ського радіо у програмі “Піаністи Украї' ни”: до 55'річччя від дня його народжен' ня, у липні 1995 року (автор і ведуча Ірина Пашинська) та з нагоди 60'річного ювілею піаніста, у вересні 2000'го (автор і ведучий Сергій Сулим). Ця подія вшанована також ювілейним концертом у Малому залі Наці' ональної Музичної Академії України ім. П.І.Чайковського (далі – НМАУ) 30 сер' пня 2000 року. 70'річчя видатного митця відсвятковано 15 грудня 2010 року концер' том педагогів кафедри спецфортепіано №1 НМАУ. Пам’яті Сергія Скринченка та йо' го педагога Володимира Нільсена був присвячений творчий вечір колег і друзів музиканта у приміщенні НМАУ, який про' водила 11 жовтня 2015 року Єлизавета Вознесенська, доцент кафедри спецфорте' піано №2. Серед музичних предків Сергія з боку матері – славнозвісний Ігор Маркевич, французький піаніст, композитор і дири' гент, який народився у Києві 1912 року. Про нелегкий шлях у мистецтво май' бутнього піаніста згадував професор Ми' хайло Степаненко, який навчався разом із Сергієм у музичній школі ім. М. В. Лисен' ка: “Жив у нестатках. Дитинство минуло в окупаційному Києві. Талановита людина – чудовий слух, чудові музичні здібності. Чим дитина після війни мала допомогти родині? Грав на акордеоні по піонерських таборах, де заробляв гроші для своєї роди' ни...”. Студентом консерваторії Сергій Скринченко став ще до закінчення школи. Саме тоді відбулася подія, що позначилася на подальшому житті Сергія. Про це ка' жуть: випадок, доля. Для творчого шляху артиста найважливішою віхою стала зус' тріч із професором Володимиром Нільсе' ном. “Хто вплинув на мене? Звичайно ж, Нільсен!.. Це якась магія. Це сума мис' тецьких переконань, що миттєво стали мо' їми, безперечно і назавжди...” У Київській консерваторії професор Нільсен працював з 1955 по 1962 рр., що' місяця виступаючи з концертами, ще й встигаючи проводити майстер'класи, які наче магнітом притягували до себе викла' дачів музичних навчальних закладів міста. Його візити до Києва незмінно ставали визначною культурною подією, про що свідчать спогади його колег на сторінках монографії “Київська фортепіанна школа. Імена та часи”, виданої 2013 року за про' єктом професора Тетяни Рощиної.
Творчий спадок майстра Роки наполегливої праці перетворили феноменально обдарованого юнака на справжнього майстра, митця із безмежними горизонтами виконавських можливостей. І у квітні 1960'го на міжреспублікан' ському конкурсі піаністів у Львові Сергій Скринченко, ще студент ІІ курсу консер' ваторії, отримує першу премію.
Ось так у 20 років увійшов він до еліти української музики. Успіху виступів піаніста сприяв його рідкісний артистизм. Усі, кому пощастило побачити Сергія Скринченка на сцені, не' одмінно зазначали прекрасний піанізм, вміння спілкуватися з авдиторією та висо' кий художній смак. Майже з перших хви' лин піаніст захоплював зал силою свого таланту, і кожен розумів, що на сцені від' бувається дещо визначне. Його виконав' ський стиль набував довершеної форми завдяки поглибленій роботі над колосаль' ною кількістю музичних творів. Мистец' тво піаніста стає відомим у Швеції і Данії, Ісландії й Шотландії, та Німеччині. Найбільш яскраво, на думку фахівців, рівень піаністичної майстерності Сергія Скринченка проявився у виконанні “Голь' дберг'варіацій” Й. С. Баха. Цей шедевр світового клавіру Йоганна Себастьяна, на' писаний для клавесина з двома клавіатура' ми, ставив перед піаністом неймовірні пе' решкоди. Серед небагатьох виконавців – канадський піаніст'віртуоз Гленн Гульд. Але Сергій Скринченко з успіхом розв’язав усі піаністичні проблеми, “зумів відтворити інтонаційне багатство мелоди' ки твору, метроритмічну різноманітність, тонке мереживо прикрас”. Гра Сергія Скринченка в церкві св. Іо' анна в Лейпцигу, де похований Йоганн Се' бастьян Бах, буквально приголомшила ви' багливу німецьку професуру Вищої школи музики імені Ф. Мендельсона'Бартольді і принесла піаністові дорогоцінну нагороду – медаль Й. С. Баха. Стверджують, що виконання Гольдбер' г'варіацій було однією з вершин творчості Сергія Скринченка. Але скільки ще у ньо' го було таких вершин! Справа в тому, що у піаніста був уні' кальний, просто фантастичний за обсягом репертуар! “Неможливо перерахувати все те, що він грав, – згадував професор Ніль' сен, – мабуть, простіше було б назвати те, що він не грав... Серед піаністів 70'х й 80'х років мистецтво Скринченка посідає особ' ливе місце... Він був справжнім музикан' том'художником...”. Наприклад, у сезоні 1974–1975 рр. він зіграв цикл історико'монографічних кон' цертів, що складався із 10 програм і охоп' лював кілька століть від музичного бароко до творів сучасних майстрів. Причому, звертаючись до доробку визнаних класи' ків, він виконував не окремі п’єси, а соль' ні програми, що давало можливість про' стежити творчість того чи іншого автора у розвитку. Музикант, який здатний втілити такий задум, безумовно, явище унікальне! У переліку визначних імен варто назвати хоча б Баха, Ліста і Моцарта, Мусоргсько' го, Чайковського та Шопена. Не раз критика відзначала самобут' ністъ інтерпретації української музики у виконанні Сергія Скринченка. На його афішах – Прелюдії Ревуцького, Соната і Варіації Кирейка, Прелюдії і фуги Скори' ка, твори Сільванського, Іщенка, Степа' ненка. I все ж, незважаючи на такий широ' кий репертуарний діапазон, найбільше ва' била його музика романтиків. Зворушлива натхненність і трагедійний підтекст відчу' валися в інтерпретації Шопена й Шуберта, Шумана і Брамса. Звукова палітра Скринченка багата від' тінками і півтонами, які передають най' менші зміни настрою. Яскраві плями бра' вурних пасажів – це не його стиль. Він від' давав перевагу м’якому, співучому звукові. Фахівці стверджували, що технічна май' стерність Скринченка – найвищого рівня, зокрема, після республіканського конкур' су піаністів у Львові професор В. Мержа' нов як член журі зазначав, що “технічна майстерність Скринченка найвищого рів' ня, та передусім він вражав своєю індиві' дуальністю, в якій переважали поетичність і глибоке розуміння стилю виконуваної музики”. Інтерпретації Скринченка не' змінно приваблювали гармонійним від' чуттям цілого, що підсилювалося здатніс' тю артиста відчувати музику в часі. На думку фахівців, 80'ті рр. набули для Сергія Скринченка епохального значення: його мистецтво, виконавська майстерність
Портрет Сергія Скринченка у фойє Київської філармонії вийшли на якісно новий рівень. Творчий прогрес Сергія зазначали й музиканти, із якими виступав він останні роки. Про це й згадував народний артист України Валерій Буймистер: “Для того, щоб виконати му' зику Ліста по'справжньому, на належному рівні, треба самому бути надзвичайно ви' сокого рівня виконавцем. Усе це було у Сергія. Це дозволяло йому трактувати тво' ри так, як він їх відчував, по'авторськи, бо він до автора ставився свято”. Концерти Сергія Скринченка відбува' лися з неймовірним успіхом, як і той, що відбувся 13 жовтня 1988 року у Колонному залі ім. М. В. Лисенка. У програмі – Мо' царт (Соната соль'мажор) та дорогі його серцю романтики – Шуберт (Експромт), Брамс (Чотири п’єси, оп. 10) і Шуман (Ві' денський карнавал, Престо). У творчому житті піаніста Київська фі' лармонія посідала особливе місце: він ви' соко оцінював неперевершену акустику Колонного залу. Але ніхто й думки не мав, що цей концерт останній... Саме тут і відбулося прощання шану' вальників музики із видатним майстром.
Прагнув правди Всі, хто його знав, свідчили: Сергій Скринченко був людиною надзвичайною, як кажуть, “не від світу цього”, і коли тре' ба було грати, грав, часом навіть на шкоду собі. За спогадами Аркадія Винокурова, заслуженого артиста України, під час гас' тролей у Норильську Сергій Скринченко виступав на концерті із нирковою колькою протягом трьох годин. При цьому скасува' ти цей концерт відмовився. “Він мав цю кольку увесь час, – розповідав Аркадій Ви' нокуров, – білий сидів і грав, долаючи нестерпний біль. І як грав!.. Треба бути ли' царем музики, таким як був Скринченко!”. Не відтворити увесь дивовижний світ концертів Сергія Скринченка. Назавжди чимало втрачено з його виконавської спадщини тому, що професійного запису його концертів 80'х років так ніхто й не виконав. Проте значний доробок усе'таки існує. На щастя, не зникають ані людська пам’ять, ані записи Сергія Скринченка, які увійшли до золотого фонду Україн' ського радіо. Вони дають можливість зно' ву почути гру цього чудового музиканта. Гідним пам’ятником піаністові було б ви' дання альбому компакт'дисків, до яких могли б увійти “Гольдберг'варіації” Баха, “Пори року” і “Дитячий альбом” Чайков' ського, “Дитячі сцени” та “Альбом для юнацтва” Шумана, “Сюїта” Генделя, дві фантазії Телемана, фортепіанні твори Сте' паненка, Шамо та інші записи, виконані свого часу відомим майстром звукорежи' сури Леонідом Бильчинським. “Гольдберг'варіації” Й.С. Баха у вико' нанні Сергія Скринченка можно почути в Інтернеті (див. Arkadiy Prodeus). Цю роботу виконав професор А. М. Продеус, з яким мені пощастило навчатися у Київському політехнічному інституті свого часу. Сергій Скринченко був відданий своїм творчим ідеалам, його не спокушували принади легкого успіху. Понад усе він прагнув правди в мистецтві.
З життя пішов у розквіті творчих сил – лише 48 років судилося йому прожити.
Театр · “У вирішенні колізії/конфлікту на окрему увагу заслуговують символічні предмети, деталі, кольори”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
волом скатертина виступає, коли Микола у якомусь тваринному хтивому інстинкті куйовдить скатертину, розстелену на столі, і пристрасно вдихає її запахи, імітуючи шалене бажання жінки і разом із тим не маючи інтимних стосунків із власною дру' жиною Анною. Несподіваною еротичною одвічною символікою єдности еросу і танатосу мар' кована і сокира. Ерос і Танатос, за психо' аналітичною теорією Зигмунда Фройда, – дві протилежні, але взаємопов’язані сили, два інстинкти, які одвічно притаманні лю' дині. Ерос – інстинкт життя, кохання, прагнення до сексуального задоволення, творчости і любові. Танатос – інстинкт смерти, агресії та самознищення. Тому со' кира'танатос є символом смерти (знаряд' дя, яким буде вбитий Михайло). Сокира' ерос у мізансцені на початку другої дії, ко' ли Анна, яка вже віддалася Михайлу, став' ши на коліна, хтиво пестить сокирище із фалічною конотацією, прозоро для гляда' ча імітуючи любовну втіху. Символіко' еротичному підтексту підпорядковане й музичне оформлення вистави. Коли героїв різних варіаціях, танцюючи, виконують українську народну пісню “Посіяла баба конопель … як туди повадивсь журавель”. Символічною є колористика вистави: на сцені домінують білий, чорний і черво' ний кольори. Білим є вбрання Миколи За' дорожного – чистого, чесного, простаку' ватого чоловіка. Білим є вбрання Анни в першій дії – вірної дружини. Білою є ска' тертина, яка символізує сімейний побут. Дихотомія кольорів з’являється з появою Михайла – у чорному вбранні. Символіка тут є очевидною: він, як чорний янгол, несподівано серед горобиної ночі з’явля' ється в оселі Миколи і Анни Задорожних, щоб зруйнувати їх життя. Антитетика ко' льорів (білий'чорний) стає очевидною, проєктуючись на антагоністів Миколу' Михайла. Ну і, звісно, червоний, який з’являється в другій дії (Анна вже вбрана в яскраво'червону хустку, з яскраво'червоними нафарбованими губами й розпущеним волоссям) – колір кохання і крові. Пуантом вистави видається не вбивство сокирою доведеного до роз' пачу Миколою суперника Михайла Гурмана, а символічно'трагічна інста' ляція з трьох хрестів'декорацій, яка миттєво висвітлюється на авансцені після вбивства Михайла. Символіка цього образу – біблійна і багатозначна. Кожен із трьох героїв несе свій хрест – важкий екзистенційний тягар украде' ного щастя. У фіналі – Михайло вби' тий, Микола стає убійником, для Ан' ни життя втрачає сенс. Фігурально життя закінчується для всіх трьох – і хрест набуває символу смерті. Сьогодні росія украла щастя в ук' раїнців. Щастя бути незалежною, са' модостатньою успішною процвітаю' чою нацією на своїй землі від Сяну до Дону. Але попри все маємо це щастя повернути.
Театр · “У вирішенні колізії/конфлікту на окрему увагу заслуговують символічні предмети, деталі, кольори”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ “Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!” – Іван Франко в рецепції Михайла Коцюбинського. Теза, з якою важко не пого" дитися.
Оксана ПРИХОДЬКО, доцентка Державного університету “Київський авіаційний інститут”, просвітянка Фото Анатолія Мізерного
27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (нині Львівщина) народився Іван Франко, унікальний самородок, який акумулював цілу низку талантів: від скрупульозного і глибокого науковця'аналітика (доктор фі' лософії) до витонченого поета'лірика; предтеча українського модернізму та теорії психоаналізу, лише згодом обґрунтованої австрійським психологом Зигмундом Фройдом. Перекладацькі, фольклорис' тичні та економічні студії – теж у полі зору невтомного Франка. А такі його романи, як “Перехресні стежки” та “Основи сус' пільності” про життя української інтелі' генції з елементами джойсівського прийо' му “потоку свідомости”, вже задекларува' ли початок української модерної прози. Літературознавчий трактат “Із секретів по' етичної творчості” є актуальною до сьо' годні науковою розвідкою про унікаль' ність творчого генія митця та мистецтво творення художнього тексту. Поряд із Та' расом Шевченком та Лесею Українкою Він став символом боротьби та нескоре' ности, духовним маркером української на' ції. Тому наукові знахідки та різножанрова творчість Івана Франка в різних царинах є актуальними й сьогодні та викликають не' абияку зацікавленість, породжуючи нові прочитання й цілу низку мистецьких ре' цепцій та інтерпретацій. П’єса Івана Франка “Украдене щастя” (1894 рік) з огляду на одну з “вічних” тем у класичній літературі всіх часів і народів (любовна колізія у площині дружина'чо' ловік'коханий), покладену в основу сюже' ту, та високий мистецький рівень тексту,
створеного майстерним пером геніального українця, протягом багатьох років залиша' ється потужним джерелом'претекстом для інтермедіальних (міжмистецьких) експе' риментів, зокрема активно ставиться на сценах театрів та екранізується. Написана ще в ХІХ сторіччі в контексті надактуальної сьогодні мистецької тен' денції – осучаснення класики – тільки в ХХІ сторіччі як прем’єрна й омодернена п’єса була поставлена такими театрами (у дужках – рік прем’єри): Національний академічний драматичний театр імені І. Франка (Київ) (2020), Сумський націо' нальний академічний театр драми та му' зичної комедії ім. М. С. Щепкіна (2024), Київська академічна майстерня театраль' ного мистецтва “Сузір’я” (2023), Київ' ський академічний театр ляльок (2024), Театр “Золоті Ворота” (Київ) (2016), Київ' ський національний академічний Моло' дий театр (2002), Житомирський академіч' ний український музично'драматичний театр ім. Івана Кочерги (2012), Рівнен' ський обласний академічний український музично'драматичний театр (2025), Чер' каський драматичний театр імені Т. Г. Шев' ченка (2021) тощо. А екранізація (мінісері' ал) “Украдене щастя” (2004) за мотивами п’єси телепортує героїв та глядачів у 1990'ті роки. Більшість новітніх театральних та кіновтілень проєктуються на проблемати' ку сучасності. П’єса “Украдене щастя”, написана в реалістичному ключі з елементами психо' логічної драми, оприявнилася на сцені Рівненського обласного академічного ук' раїнського музично'драматичного театру (прем’єра 27 березня 2025 року) як модер' на вистава з елементами образного пере' творення дійсности не без алюзій на дра' матургійні прийоми Мольєра та театральні експерименти Леся Курбаса. Інтермедіальне перетворення п’єси Франка у виставу змінює структуру претек' сту. “Украдене щастя” Івана Франка має авторський підзаголовок “драма з сіль' ського життя в 5'ти діях”. “Украдене щас' тя” режисера'постановника Степана Па' січника – “історія однієї любови” і має дві дії та переносить акценти в площину траге' дії кохання, свого часу обдурених і насиль' ницьки розлучених Анни і Михайла. Структура з двох дій оприявнює саме той рубікон у стосунках героїв, коли в першій частині вистави Анна, як птаха, загнана в клітку (майстерна гра артистки драми Юлії Ганущак, зокрема, рухи і пластика, нагаду' ють таку пташку), намагається всіма сила' ми опиратися своїм почуттям до коханого Михайла Гурмана (артист драми Дмитро Пшечук), який несподівано з’являється в селі, і дотримати усіх канонів суспільної моралі та статусу вірної шлюбної дружини Миколи Задорожного (артист драми Олек' сій Титаренко). У другій дії, коли чо' ловіка Миколу, за активного сприяння жандарма Михайла Гурмана, заареш' товують за злочин, якого він не скою' вав, із Анною відбуваються разючі внутрішні і, відповідно, зовнішні ме' таморфози. Жінка повністю віддаєть' ся коханню. Саме такому сценічному вирішенню п’єси Івана Франка (дихо' томія/роздвоєння головної героїні) і підпорядковані сценографія, декора' ції, реквізит, костюми, символіка, му' зичне оформлення. Кількість акторів режисер Степан Пасічник мінімалізував до трьох клю' чових, які витворюють трагічно'дра' матичний любовний трикутник – Микола Задорожний, його дружина Анна та її коханий жандарм Михайло Гурман. Репліки інших дійових осіб, які є у Франковому претексті, режи' сер вкладає в уста усіх трьох протаго' ністів. Інноваційною знахідкою в кон' тексті сучасних театральних експери' ментів є інкорпорація глядачів безпо' середньо на сцену (по обидва боки),
де відбувається дія (ідея директора і худож' нього керівника театру Володимира Петрі' ва). Таким чином глядач стає прямим учасником самого дійства, об’єктом'ма' совкою, до якого апелюють актори. Цікава традиція, започаткована ще античним дав' ньогрецьким театром, де хор на сцені ви' конував ключову збірну роль протагоніста і лише згодом, для розвитку і динаміки дії, був уведений актор, який звертався до хо' ру з питаннями, ділився переживаннями, просив поради тощо, частково зреалізува' лася у сценографії вистави. Подібна тра' диція, закорінена в античний театр, але вже трансформована епохою Класицизму ХVІІ сторіччя, коли глядачі сидять по кра' ях сцени, також була характерна для часів розквіту мольєрівського театру. Мольєр (Жан'Батист Поклен), великий французь' кий комедіограф, батько європейської ко' медії та корифей французького театру ча' сів Людовика ХІV, започаткував низку сце' нічних прийомів, колізій і персонажів, які стали визначальними для становлення та розвитку театральних тенденцій у Європі та в Україні зокрема. Таким чином, антич' на і мольєрівська традиції, перенесені Іва' ном Франком на український ґрунт, гібри' дизувалися у виставі. Збірний образ гля' дацької авдиторії, що перебуває на сцені, мимовільно (за задумом режисера) пере' бирає на себе різні іпостасі: селяни в шин' ку, сусіди і сусідки, до яких періодично з репліками звертаються актори. У вирішенні колізії/конфлікту на окре' му увагу заслуговують символічні предме' ти, деталі, кольори – у реквізитах, декора' ціях, костюмах, хореографії, музичному оформленні вистави. Ключовими на сцені є два предмети' реквізити – сокира, яка, власне, і є визна' чальним образом'символом, що призведе до розв’язки трагічного вузла. Від першої і до фінальної хвилини вистави сокира, заг' нана в колодку (пеньок для рубання дров), “не сходить” зі сцени. За одним із теат' ральних принципів, якщо на початку п’єси на сцені висить рушниця, то до кін' ця п’єси вона має вистрілити. І у фіналі со' кира “вистрілює”. Білосніжна скатертина на столі, яка, можна сказати, живе своїм життям і поряд із сокирою є також багатозначним предме' том/образом/символом. На початку – символом чистоти й подружньої вірности Анни; далі, стоптана чобітьми Михайла, який застрибує на стіл і танцює в стані афекту – символом стоптаної Анниної чести, як вірної дружини; еротичним сим'
Святині · “Закарбувався цей урочистий день як символ стійкості, непоборного прагнення до волі й незалежності України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Зоя РУЖИН, співорганізаторка акції “Обні' міться ж, брати мої…”, керівниця делегації, голова ГО “ВО “Поступ жінок'мироносиць”, заслужена працівниця культури України
22 серпня делегація киян в ак' ції “Обніміться ж, брати мої…” прибула до м. Канева для тради' ційного вшанування пам’яті Ве' ликого Кобзаря на честь Дня Не' залежності України. Так збіглося, що саме в ці дні відбулося вшану' вання Україною 100'річчя Націо' нального музею'заповідника Та' раса Шевченка, вість про яке оз' наменовано від 20 серпня 1925 ро' ку, тож ми до цієї події також готу' валися. Нині минуло 27 років, як делегація шанувальників спадку Великого Кобзаря з Києва приїз' дить до Канева та йде на Тарасову гору на прощу до генія і пророка. За давнім звичаєм під Тарасо' вою (Чернечою) горою нас зус' трів колишній генеральний ди' ректор Національного музею'за' повідника, дипломат, державо' творець Ігор Ліховий і священ' ник Православної церкви Украї' ни Михайло (Свєтлов). Перед поїздкою до Канева до ювілею Заповідника в мене ви' никла думка взяти прапор Євро' союзу, щоб реальною дією під' твердити прагнення України увійти до складу спільноти прог' ресивних європейських держав. Історично відомо, що Україна звіддавна є європейською держа' вою. Коли Ігор Дмитрович поба' чив прапор Євросоюзу, він, міцно взявши його до рук, переконливо сказав: “З благословенням Тараса Шевченка Україна прямує до Єв' росоюзу!” Маю надію, що ці про' рочі слова здійсняться. Під час обміну привітаннями Ігорю Дмитровичу передано ко' ровай, на якому означено 100 ювілейних років з тим, щоб цю хлібосольну естафету від усієї Ук' раїни було вручено нинішньому в. о. генерального директора На' ціонального музею Анатолію Ко' ноненку для преломлення (усім колективом та гостями музею) цього запашного витвору жіно' чих рук на честь ювілейної дати та пам’яті про Великого Кобзаря. Голова НРЖУ Людмила Порох' няк'Гановська після вітальних слів вручила Ігорю Ліховому по' чесну відзнаку організації – ме' даль “За відданість і любов до Ук' раїни”. Ігор Дмитрович озвучив свою думку відносно необхіднос' ті підтримання всенародної про' щі до Тараса Шевченка як Батька і пророка української нації. На гору підіймалися з прапо' рами України, Євросоюзу (який Ігор Ліховий передав прикордон' нику Сергію Юскевичу), УПА й Національної Ради жінок Украї' ни. Портрет Тараса Шевченка, виконаний заслуженим художни' ком України Олександром Охап' кіним, в обрамленні вишитого рушника несли Світлана Садо' венко та Оксана Петрикова. Нас зустріли генеральний директор Анатолій Кононенко, завідувачка фондів спадку Тараса Шевченка та раритетного зібрання Ганна Манжара, знана поетеса, голова СПК Віра Носенко та працівни' ки музею. Передавши ювілейний коровай Анатолію Кононенку, Ігор Ліховий знову взяв до рук прапор Євросоюзу. Мітинг пам’яті розпочато покладанням вінка від Націо' нальної Ради жінок України (го' лова Людмила Порохняк'Ганов' ська), Спілки офіцерів України (голова Олександр Сасько), ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевчен' ка (голова Павло Мовчан), ГО “ВО “Земляки Придніпров’я” (голова Леонід Костюченко), Ки' ївського професійного коледжу з посиленою військовою та фізич' ною підготовкою (директор Ва' силь Петрович), Асоціації Зем' ляцтв областей України (коорди' натор – голова ГО “Тернопіль' ського земляцтва “Тернопілля” Іван Башняк), Шевченківської ОТГ (голова Сергій Смалько), Українського Реєстрового козац' тва Черкащини (отаман Борис Марченко), ВГО “Всеукраїнська федерація “Спас” (президент – Олександр Притула), Медичного Центру ПР “Джерело” (директор – Олена Дячук), ГО “ВО “Поступ жінок'мироносиць” (голова – Зоя Ружин), МО “Поступ жінок мироносиць у діаспорі” (голова –
Леся Королик'Бойко). До присутніх з молитовним словом звернувся священник ПЦУ Михайло. Виступили: Ана' толій Кононенко, Людмила По' рохняк'Гановська, Світлана Са' довенко, Михайло Орлюк, Віра Носенко, Ігор Ліховий. Директору музею було пере' дано мальовничо розписану Олександром Охапкіним каску на вишитому рушникові. Хвили' ною мовчання вшанували пам’ять Тараса Шевченка, всього його родоводу, а також тих, хто вусі часи віддавав і віддає найцін' ніше – своє життя – за волю та незалежність України. Добрим словом згадали покійного ко' лишнього генерального директо' ра музею Мар’яна Піняка. Разом із присутніми звитяжно'моли' товно виконала “Боже великий, єдиний, нам Україну храни” за' служена діячка мистецтв України Оксана Петрикова. Урочисту програму до 100' річного ювілею Національного заповідника музею розпочато ві' тальними словами. До цієї виз' начної дати голова Національної ради жінок України Людмила Порохняк'Гановська підготувала почесні відзнаки НРЖУ “За від' даність і любов до України” для міського голови Канева, колиш' нього генерального директора музею'ювіляра Ігоря Ренькаса та колишньої генеральної дирек' торки музею, письменниці Ва' лентини Коваленко. Нинішньо' му директору музею Анатолію Кононенку вручили нагороди зі фаник (1871–1936) – “геній укра' їнської новели”, який з несамови' тою силою проникав у найглибші трагедії людської душі. Взаємодія митців почалася після того, як Ольга Кобилянська прочитала но' вели Василя Стефаника в часописі “Вісник” і, вражена його талан' том, написала Осипу Маковею, закликаючи його: “держіть його”. Це стало поштовхом до багаторіч' ного листування письменників. Музика органічно вплелася в канву заходу, створюючи особли' ву атмосферу, яка гармонійно підкреслила загальний тон про' словами вдячності за плідну співпра' цю, за збереження і утвердження па' м’яті про Великого Кобзаря. Враховую' чи багаторічну спів' працю, яка, почина' ючи із 7'ї річниці Незалежності Укра' їни, ознаменовує вже 27 років (від 24 серпня 1998 р.), дій' шли до згоди підпи' сати Меморандум про співпрацю між Шевченківським національним запо' відником та громад' ською організацією “ В с е у к р а ї н с ь к е об’єднання “Поступ жінок'мироносиць” від 22 серпня 2025 р. На заході були присутні представники колективу Шевченківського заповідника, які щодня тримають руку на пуль' сі життя музею своєю невтомною працею, що примножує і зміцнює шевченківські засади патріотиз' му, які присутні в усіх його здо' бутках і безсмертному спадкові: Анатолій Кононенко, Ганна Ман' жара, Світлана Брижицька, Юлія Ярмоленко, Ігор Олександров, Тамара Філіпович, Ольга Василь' чук, Юрій Кардаш, Олександр Скорик, Володимир Усов та бага'-то інших працівників, об’єднаних високістю сили духу Великого Кобзаря. В цей же день Меморан' дум про співпрацю підписано го' ловою Національної Ради жінок України Людмилою Порохняк'' Гановської з директором канів' ської Гімназії імені Івана Франка Валентиною Якименко. Концертну програму розпоча'-то піснею “Молитва” Тараса Шевченка у виконанні Оксани Петрикової. На крилах мелодії трепетно й ніжно вона розливала' ся у просторому храмі духовного спадку Великого Кобзаря. Проз' вучав авторський вірш у виконан' ні Зої Ружин “Канів славетний”, який покладено на музику Воло' димиром Павліковським. Потужним був виступ зірко' вих артистів зі знаного мистець' кого колективу Академічного ан' самблю пісні і танцю Державної прикордонної служби України на чолі із заслуженою артисткою України, режисеркою Оленою Неграй'Косіновою, який багато років проводить заходи у спів' творчості з “Мистецьким спец' назом”. Заслужені артисти Украї' ни Іван Коренівський, Олена Лу' кашова, Максим Апостолов, лав' реат міжнародних та всеукраїн' ських конкурсів Сергій Юскевич продемонстрували присутнім низку українських патріотичних сучасних та народних пісенних творів, що утверджують ідентич' єкту. Витончена гра на фортепіа'-но доповнила яскраву емоційну зустріч, яка відбулася цієї серпне' вої днини у нашому закладі. Щи' ро завдячуємо солістці Черні' вецької обласної філармонії імені Дмитра Гнатюка, талановитій пі' аністці, заслуженій артистці Ук' раїни Лілії Холоменюк, яка вико' нала відомі твори. Зустрічі в колишній родинній оселі Івасюків з відомою україн' ською мовознавицею Аллою Ан' тофійчук у проєкті “Перемова ти' ші” – надзвичайно цінні, оскільки дають можливість у тиші музейних
Анатолій Кононенко та Зоя Ружин ність української нації та велич українського духу. Зоя Ружин продекламувала авторський вірш “Сонячна держава”. У виконанні Лесі Луців мелодійно та урочисто лунала пісня'славень “Жінки' українки” на слова Зої Ружин, музика Світлани Садовенко. Ок' сана Петрикова зворушливо й чуттєво виконала молитву “Бого' родице Маріє”. Завершив виступ народний декламатор Михайло Орлюк словами Кобзаря. Заступниця генерального ди' ректора музею Світлана Бре' жицька виголосила промову зі словами вдячності колективу ар' тистів за підготовку концерту до 100'річного ювілею Шевченків' ського національного музею. Не' офіційне спілкування та фотосе' сія на історичну згадку події пода' рували кожному позитивні емо' ції. Волонтерка Тамара Бігун при' гощала присутніх власноруч при' готовленими смаколиками. Єди' ною родиною відбувалося пре' ломлення запашного короваю. Назавжди у пам’яті закарбу' вався цей урочистий день як сим' вол стійкості, непоборного праг' нення до волі й незалежності Ук' раїни на чолі з Батьком україн' ського народу Тарасом Шевчен' ком під прапором України, під прапором Євросоюзу, під прапо' ром Національної Ради жінок України. Велика вдячність за підтримку організації та поїздки до Канева Леоніду Костюченку, Людмилі Порохняк'Гановській, Олені Неграй'Косіновій, Анатолію Ко' ноненку, Ганні Манжарі, Василю Петровичу, Ладі Волошковій, Олександру Саську, Світлані Са' довенко, Тамарі Бігун, водію пану Олегу та всім учасникам заходу. Єдність, взаємопідтримка та усвідомлення важливості наших національно'патріотичних намі' рів і дій примножує нашу силу на шляху до Перемоги.
просторів по'новому осмислити діалоги минулого та усвідомити їх' ню актуальність сьогодні. Яскраві, літні, привабливі, пишні та горді троянди, які презентувала Аллі Антофійчук та Лілії Холоменюк в. о. директора Чернівецького облас' ного меморіального музею Воло' димира Івасюка Наталія Марти' нівна Мороз подарували нотки щастя та радості.
Олена ЛОГІНОВА, наукова співробітниця Черні' вецького обласного меморіаль' ного музею Володимира Івасюка
Святині · “Закарбувався цей урочистий день як символ стійкості, непоборного прагнення до волі й незалежності України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Днями в Чернівецькому об' ласному меморіальному музеї Во' лодимира Івасюка відбувся захід “Діалог душ у листуванні О. Ко' билянської та В. Стефаника”. Ду' шевна та щира четверта зустріч відбулася в рамках проєкту “Пе' ремова тиші” з науковицею, дос' лідницею епістолярного дискур' су Буковини ХІХ–ХХ століття, доцентом кафедри сучасної укра' їнської мови ЧНУ ім. Ю. Федько' вича Аллою Антофійчук.
Розмова була зосереджена на глибокому довірливому листу' ванні двох видатних українських модерністів Ольги Кобилянської та Василя Стефаника, чиї листи були не просто обміном інформа' цією, а справжнім “діалогом ду' ші” – сповідальним простором, де слова перетворювалися на міст, що долав відстань і час. Алла Миколаївна цікаво і за' хоплююче розповідала: “Ольга Кобилянська (1863–1942) була но' ваторкою та інтелектуалкою, ак' тивною учасницею феміністично' го руху на Буковині. Василь Сте'
16 Прем’єра · “Ідеться про вічне, що торкається нас у будь-яких умовах та обставинах. Щось подібне відбувається у багатьох родинах”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ На Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Калинова сопілка”. Це сценічне прочитання повісті відомої української письменниці Оксани Забужко, в якій поєднуються глибока людська драма, фольклорні образи, тема пам’яті, втрати та зв’язку між поколіннями.
на сцені вовків, то згадуєш 108 окремий штурмовий батальйон “Вовки Да Вінчі” – і виникають зовсім інші асоціації. Тобто зовсім інший вимір. Як сказала відома критикиня Валентина Заболотна: “Я волію ходити десь на 10- 12-ту виставу”. Сподіваюсь, що в цьому процесі кожен із акторів знайде свою природу існування, а головне – відчує смак слова, який заклала Оксана Забужко. Це дуже важливо. Йде процес, творчість, а вони завжди благословенні. А ось що розповіли люди, безпосередньо причетні до створення вистави. Валентина Єременко-Ворожбіт, режисерка-постановниця: – Це твір живого українського класика, а я переконана, що класиків треба ставити за життя. Обговорювали з керівництвом кілька варіантів творів для постановки, а зупинилися на цьому ще й тому, що наступний сезон у Театрі Франка планують присвятити сучасній українській драматургії. Цей твір зацікавив тим, що тут йдеться про вічне, що торкається нас у будь-яких умовах та обставинах. Щось подібне відбувається у багатьох родинах. У нас було мало часу для роботи над виставою, темп був швидкий, процес – на-
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Постановку здійснила Валентина Єременко-Ворожбіт, яка вже неодноразово працювала із сучасною українською драматургією. Вистава розповідає історію родини, що змушена пройти крізь пекло втрати, шукаючи відповіді на найболючіші питання. Це драма батьків, чиє життя змінилося назавжди після того, як вони втратили обох доньок. Батьки блукають лабіринтами власних спогадів, намагаючись віднайти ту невидиму межу, що розділила їхнє минуле і нестерпне теперішнє. Де був той переломний момент? Чи могли вони щось змінити – у вихованні, у взаєминах, у словах і мовчанні – аби трагедія не сталася? – Передусім хотів би сказати, що радий сміливості режисерки і всієї команди брати сучасний матеріал, – наголосив генеральний директор – художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народний артист України Євген Нищук. – У даному випадку це сучасна письменниця, якою пишається Україна, яка є репрезентованою у Європі та світі. Нам бракувало сучасного матеріалу в театрі, творів, які створені в останнє десятиліття. Це дуже непростий матеріал для режисерки та акторів. Сьогодні ж до постановок беруть переважно ігровий матеріал. Ми навіть до певної міри дискутували про сценографічне рішення, про карусель, що виростає з-під землі і є філософською. На жаль, у багатьох глядачів і у мене, зокрема, вона викликала зовсім іншу реакцію. Це ракета, що прилетіла на дитячий майданчик і пошкодила карусель, на якій каталися діти. А коли бачиш
Травмована людина не може виховати нетравмованих дітей. У нас у виставі була красномовна метафора з обручкою – зціплені вуста і людина не може говорити. Думаю, що сьогодні це дуже актуально. Коли ми працюємо над роллю, то трохи опрацьовуємо себе. Під час репетицій сталася цікава річ. До цього здавалося, що я свої минулі проблеми вже пропрацювала. А тут почав виникати внутрішній конфлікт, і я зрозуміла, що пропрацювала ще не все. Якби батьки кохали одне одного, то, напевне, такої історії не було б. Бо діти дивляться на поведінку батьків. Ганнуся ніколи не бачила, як мати проявляє любов до свого чоловіка, тож не знає, як себе поводити з Дмитром. А мати не знає, що їй порадити. Аліна Підгорна, виконавиця ролі Олени: – Моя героїня – це нелюбима своєю мамою дитина. Мені це не близьке, бо з дитинства я відчувала любов обох батьків. Водночас дуже цікаво досліджувати природу цієї дівчини, з чого все почалося і чим закінчиться. Спочатку ми репетирували в класі, робили пластичні етюди. А коли додалися декорації, то все стало зрозуміліше, але й набагато складніше. Це моя перша робота в Театрі Франка, за що велика вдячність Всесвіту, батькам, режисерці. Вважаю себе щасливою людиною.
сичений. Візуально все вдалося, актори прекрасні, але завжди хочеться щось доробити. Коли роблю виставу, то завжди відштовхуюся від того, що у мені відгукується й резонує. А так як я люблю працювати з метафоричним театром, то все закладаю в метафори. Вже сам твір є відповіддю на питання про сенси і кожен буде трактувати їх у залежності від свого досвіду, інтелекту. Вважаю, що режисер про все говорить своїми виставами і йому не потрібно більше нічого пояснювати. Жанр вистави ми визначили для себе як реконструкцію. Тобто дія відбулася і батьки реконструюють для себе цю подію, заповнюючи прогалини. Це для них потрібно, аби звільнитися і зрозуміти, як жити далі. Тамара Антропова, виконавиця ролі Матері: – Були складнощі під час роботи над матеріалом, тому що це не п’єса, а інсценізація повісті. Складність у виконанні, бо це жанр реконструкції. Складно існувати на сцені, знаходити міру існування. Ця міра дуже делікатна, сподіваюся, що ми її ще знайдемо. Режисерка просила, аби ми стримували свої емоції. Насправді їх було важко стримувати, тому що ця історія всіх нас дуже зачепила. Але це потрібно було робити, бо за емоціями інколи губляться думки.
Дякуємо! Редакція тижневика, який заснований і видається громадською організацією, складає щиру вдячність усім нашим передплатникам і читачам, що в ці доленосні для України часи залишаєтеся зі “Словом Просвіти”. Ми високо цінуємо фінансову підтримку від наших давніх друзів – просвітян Олексія Черняхівського, Василя Глаголюка, Юрія Мосенкіса, Ігоря Олещука. Уклін авторам з міст, які постійно під ворожим обстрілом, – Анні Столяровій з Харкова і Віктору Скрипнику зі Слов’янська. Дякуємо за вагомий і постійний благодійний внесок очільниці Товариства української мови Чикаго (США), професорці Вірі Боднарук. Разом – вистоїмо!
16 Прем’єра · “Ідеться про вічне, що торкається нас у будь-яких умовах та обставинах. Щось подібне відбувається у багатьох родинах”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ