Витоки · “Тема мовної історії перестала бути винятково академічною і стала простором безпеки”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Роль мови в державотворенні
Слово Просвіти, №34 за 2025 рік
периферійного літописання від київської традиції й навіть про характер “новгород' ського літопису” як копії раннього київ' ського. По'друге, в самій структурі літера' турної пам’яті ядром залишаються Київ, Чернігів та Переяслав, і таке бачення по' мітне як у літописних оповідях, так і в ху' дожніх творах. Недарма у книжці прямо зазначено: “Києвоцентризм давньоукраїн' ської культури, зокрема літератури та її вершини “Слова про Ігорів похід”, – факт, який не вдасться заперечити…”. Особливо показовим є комплекс, присвячений “Слову про Ігорів похід”. Кни' га залучає читача до сучасного стану дис' кусії – від відповідності поетики “Слова” українській пісенній традиції до нових ін' терпретацій жанру, де пам’ятку читаємо як музично'драматичний твір. У праці нага' дано про концепцію Віри Сулими щодо драматичної природи “Слова” і про від' криту Юрієм Мосенкісом драматичну ре' марку всередині тексту – хід, що змінює спосіб його сценічної уяви й первинного виконання. Фонетичні, акцентні та інші риси укра' їнської мови розглянуто як частину довгої тяглості, від праслов’янського домінуван' ня відкритого складу до явищ повноголосу й сучасної евфонії. Справжня цінність цьо' го розділу полягає у формулюванні мило' звучності як об’єктивного показника, а не метафори, із чіткими кореляціями терито' рії, вимовних звичок та жанрових особли' востей поетичного мовлення. “Славнозвіс' на милозвучність… – це тяжіння до відкри' тих складів у потоці мовлення” – ця теза розгортається в доказовий ланцюг, зрозу' мілий і філологу'досліднику, і вчителю. Вартий окремої уваги аналіз співісну' вання двох літературних кодів княжої доби
– церковнослов’янського (сакрального) та давньоукраїнського (природного для книжників). Далі, на матеріалі енциклопе' дичних за природою текстів, описано кри' терій розрізнення. Давньоукраїнську вжи' вали без помилок, церковнослов’янську – ні; отже, перша була основною мовою культурного функціонування. До прикла' дів розведення лексики тут залучено пари хоче – хощетъ, голова – глава, ягня – аг' нецъ, що демонструє різну сферу вживання і стилістичний регістр. Ця книжка працює одразу на трьох рів' нях. На першому, науковому, автори синте' зують праці від Михайла Максимовича та Агатангела Кримського до сучасних кон' цепцій Григорія Півторака й Міхаеля Мо' зера, інтегруючи мовознавчі, історичні та фольклористичні відомості. На другому, освітньому, автори прямо пропонують курс “Походження української мови” для уні' верситетів і шкіл, орієнтований не лише на опис, а й на суспільну рецепцію та контр' пропаганду. Третім є безпековий рівень. Тут спостерігаємо повернення Київської Русі, билин, літописання та “Слова” до україн' ської спадщини, що нині є важливим складником інформаційної стійкості. У підсумку маємо видання, що формує дисципліноване мислення щодо мови як історичної реальності та як чинника дер' жавності. У ньому переконливо показано тяглість від праслов’янської артикуляцій' ної звички до милозвучності української пісні; від княжих текстів до творчих від' криттів драматургії “Слова”; від коректної термінології Русі до сучасної історіографії. Це книжка, з якою варто ознайомитись усім, хто прагне працювати з фактами, а нез міфами. Саме так і маємо будувати безпе' ку мовної пам’яті.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
