Незабутні · “На щастя, не зникають ані людська пам’ять, ані записи Сергія Скринченка, які увійшли до золотого фонду Українського радіо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Доля музиканта
Слово Просвіти, №34 за 2025 рік
Кілька разів в антиромані зустрічається образ таємного знання, яке іноді набуває кривавих відтінків, як Слово'Кров, Сло' во'Знання, слово, яке не може до кінця оформитись і зривається: “Серед ночі я їй почала розповідати історію з Андрієм і раптом знову відчула приплив якогось страшного й того самого бажання – назва' ти це знання словом, але воно не назива' лося…”. Всі ці візії дуже нагадують Юнго' ву теорію про особливості творчого проце' су як суто жіночого, коли текст, ідея, твір постає з підсвідомого і виношується в сві' домості, як дитина. Але у випадку Дзвінки ці ідеї, які її переслідують, не завжди ма' ють достатньо засобів для вираження у мо' ві, а відчуття цього знання набувають сим' птомів божевілля, подібного до родового психозу, і больових синдромів. Поруч із містицизмом, сеансами магії у бабусі'зна' харки, трансперсональними видіннями, у тексті антироману чимало сцен, прониза' них тілесністю, еротизмом і біологізмом: Дзвінці печуть нерви, сниться, що поміня' лась з Богданом руками, і тепер його рани їй болять, чоловік її б’є, її домагається шеф, сняться еротичні сни, вона втрачає вагітності і стікає кров’ю, втрачає свідо' мість, через танець фламенко героїня на' магається звільнитись од минулого. Тілесність в антиромані набуває мета' фізичного значення, це не плотський еро' тизм, як у західних самокомпроментуючих теоріях жіночого письма, що проявляють себе, наприклад, у “Польових досліджен' нях…” Оксани Забужко. Тілесність у пись' мі Ніли Зборовської звертається до Гайдеґ' ґерівського поняття Відкритого, набуваю' чи космогонічних вимірів. Героїню часто переслідують сни, де вона втрачає тіло і навіть голос. А тілесна реальність, окрім еротичного досвіду, обертається емпатією, в якій відчуття інших живих істот проби' рає до найглибшого єства біологізму аж до шизофренічних видінь: “Сусідка також го' тується до свята: зловила білого великого кроля і має його забити. Кріль прив’яза' ний ногами до гілки яблуні. Вона бере в руки палицю і наносить удар по голові па' лицею. Кріль верещить на все подвір’я, як дитина. Дзвінка чує, як заболіла від удару голова, і з жахом біжить додому. Забігає в хату, падає на ліжко: у неї побита голова, порізана шия”. Подібні відчуття приводять Дзвінку на розмову до священника: “Мені хочеться поговорити, чому, наприклад, у цей піст ми не їмо м’яса… От я вас хотіла запитати: як могла Єва спокусити Адама яблуком? Я не' давно читала апокриф, Марія Магдалина пише: Бог дав Єві яблуко, щоб вона мала Життя Вічне. Якщо Бог дає людям у пода' рунок Едемський сад… Якщо Він не хоче, щоб люди зривали плоди на якомусь одно' му дереві, то він би просто не посадив цьо' го дерева… Тут щось інше… Мені здається, що тут щось інше. Дивіться: Господь привів до Адама всіх тварин. Адам дав їм усім іме' на. Тварини – все одно, що молодші бра' ти… Поки не народився Каїн – людина' вбивця… Мені здається, що Марія Магда' лина має рацію: Адам був спокушений м’ясом. Єва нагодувала його не яблуком, а м’ясом тварин в Едемському саду. Коли люди почали їсти трупи, вони вже не могли жити в Раю, тобто жити у Саду… Вони по' винні були вийти звідти на полювання і по' чати вбивати… А в Едемі всі постилися… І це – був Вічний Піст, Вічне Життя, про яке нам нагадують наші постування…”. Тема тіла пов’язана з темою божевілля і смерті. Саме через тілесність героїня вихо' дить на рівень трансперсонального, яке через брак засобів чи травму спочатку не може оформитися в чітке знання і призво' дить до божевілля на Великій Межі (темі психушки присвячено розділ у книзі). Але при цьому всьому авторка ніби тримає інт' ригу, що таємне знання ось'ось оформить' ся в чіткий текст. І якщо дочитати книгу до кінця, то Дзвінка обіцяє татові написати інший текст: “Я напишу тобі Роман – дов' жиною у вічність…”. Цю фразу можна роз' кодувати як оптимістичний прогноз тако' го апокаліптичного і пророчого за своєю суттю тексту, як “Українська Реконкіста”, що попри всі страждання, смерті немає, як для окремої душі, так і для нації, навіть на Великій Межі під час війни.
Володимир СКРИНЧЕНКО
“Артист – це назавжди...”. Марія Каллас
Ім’я цієї людини назавжди вкарбоване золотими літерами в історію українського мистецтва. У музичній пресі 80'х Сергія Скринченка (1940–1988) згадують як од' ного з найталановитіших піаністів. Високу оцінку творчості видатного музиканта дав професор Дмитро Башкиров: “Він справ' жній лицар музики, Музикант, котрий ні' коли нікого не розштовхував ліктями. Це один із тих рідкісних піаністів, у кого все, що він робить за інструментом, просякну' те справжнім відчуттям музики, решта – прекрасний піанізм, вміння спілкуватися з публікою, величезний репертуар, високий художній смак – випливае із головного. Його мистецтво живе, що, на жаль, є вели' кою рідкістю на сучасній естраді”.
На шляху до вершин Протягом 90'х рр. минулого століття склалася славетна традиція проведення меморіальних вечорів вшанування пам’яті видатного піаніста. Ювілейним датам Сергія Скринченка був присвячений цикл передач Україн' ського радіо у програмі “Піаністи Украї' ни”: до 55'річччя від дня його народжен' ня, у липні 1995 року (автор і ведуча Ірина Пашинська) та з нагоди 60'річного ювілею піаніста, у вересні 2000'го (автор і ведучий Сергій Сулим). Ця подія вшанована також ювілейним концертом у Малому залі Наці' ональної Музичної Академії України ім. П.І.Чайковського (далі – НМАУ) 30 сер' пня 2000 року. 70'річчя видатного митця відсвятковано 15 грудня 2010 року концер' том педагогів кафедри спецфортепіано №1 НМАУ. Пам’яті Сергія Скринченка та йо' го педагога Володимира Нільсена був присвячений творчий вечір колег і друзів музиканта у приміщенні НМАУ, який про' водила 11 жовтня 2015 року Єлизавета Вознесенська, доцент кафедри спецфорте' піано №2. Серед музичних предків Сергія з боку матері – славнозвісний Ігор Маркевич, французький піаніст, композитор і дири' гент, який народився у Києві 1912 року. Про нелегкий шлях у мистецтво май' бутнього піаніста згадував професор Ми' хайло Степаненко, який навчався разом із Сергієм у музичній школі ім. М. В. Лисен' ка: “Жив у нестатках. Дитинство минуло в окупаційному Києві. Талановита людина – чудовий слух, чудові музичні здібності. Чим дитина після війни мала допомогти родині? Грав на акордеоні по піонерських таборах, де заробляв гроші для своєї роди' ни...”. Студентом консерваторії Сергій Скринченко став ще до закінчення школи. Саме тоді відбулася подія, що позначилася на подальшому житті Сергія. Про це ка' жуть: випадок, доля. Для творчого шляху артиста найважливішою віхою стала зус' тріч із професором Володимиром Нільсе' ном. “Хто вплинув на мене? Звичайно ж, Нільсен!.. Це якась магія. Це сума мис' тецьких переконань, що миттєво стали мо' їми, безперечно і назавжди...” У Київській консерваторії професор Нільсен працював з 1955 по 1962 рр., що' місяця виступаючи з концертами, ще й встигаючи проводити майстер'класи, які наче магнітом притягували до себе викла' дачів музичних навчальних закладів міста. Його візити до Києва незмінно ставали визначною культурною подією, про що свідчать спогади його колег на сторінках монографії “Київська фортепіанна школа. Імена та часи”, виданої 2013 року за про' єктом професора Тетяни Рощиної.
Творчий спадок майстра Роки наполегливої праці перетворили феноменально обдарованого юнака на справжнього майстра, митця із безмежними горизонтами виконавських можливостей. І у квітні 1960'го на міжреспублікан' ському конкурсі піаністів у Львові Сергій Скринченко, ще студент ІІ курсу консер' ваторії, отримує першу премію.
Ось так у 20 років увійшов він до еліти української музики. Успіху виступів піаніста сприяв його рідкісний артистизм. Усі, кому пощастило побачити Сергія Скринченка на сцені, не' одмінно зазначали прекрасний піанізм, вміння спілкуватися з авдиторією та висо' кий художній смак. Майже з перших хви' лин піаніст захоплював зал силою свого таланту, і кожен розумів, що на сцені від' бувається дещо визначне. Його виконав' ський стиль набував довершеної форми завдяки поглибленій роботі над колосаль' ною кількістю музичних творів. Мистец' тво піаніста стає відомим у Швеції і Данії, Ісландії й Шотландії, та Німеччині. Найбільш яскраво, на думку фахівців, рівень піаністичної майстерності Сергія Скринченка проявився у виконанні “Голь' дберг'варіацій” Й. С. Баха. Цей шедевр світового клавіру Йоганна Себастьяна, на' писаний для клавесина з двома клавіатура' ми, ставив перед піаністом неймовірні пе' решкоди. Серед небагатьох виконавців – канадський піаніст'віртуоз Гленн Гульд. Але Сергій Скринченко з успіхом розв’язав усі піаністичні проблеми, “зумів відтворити інтонаційне багатство мелоди' ки твору, метроритмічну різноманітність, тонке мереживо прикрас”. Гра Сергія Скринченка в церкві св. Іо' анна в Лейпцигу, де похований Йоганн Се' бастьян Бах, буквально приголомшила ви' багливу німецьку професуру Вищої школи музики імені Ф. Мендельсона'Бартольді і принесла піаністові дорогоцінну нагороду – медаль Й. С. Баха. Стверджують, що виконання Гольдбер' г'варіацій було однією з вершин творчості Сергія Скринченка. Але скільки ще у ньо' го було таких вершин! Справа в тому, що у піаніста був уні' кальний, просто фантастичний за обсягом репертуар! “Неможливо перерахувати все те, що він грав, – згадував професор Ніль' сен, – мабуть, простіше було б назвати те, що він не грав... Серед піаністів 70'х й 80'х років мистецтво Скринченка посідає особ' ливе місце... Він був справжнім музикан' том'художником...”. Наприклад, у сезоні 1974–1975 рр. він зіграв цикл історико'монографічних кон' цертів, що складався із 10 програм і охоп' лював кілька століть від музичного бароко до творів сучасних майстрів. Причому, звертаючись до доробку визнаних класи' ків, він виконував не окремі п’єси, а соль' ні програми, що давало можливість про' стежити творчість того чи іншого автора у розвитку. Музикант, який здатний втілити такий задум, безумовно, явище унікальне! У переліку визначних імен варто назвати хоча б Баха, Ліста і Моцарта, Мусоргсько' го, Чайковського та Шопена. Не раз критика відзначала самобут' ністъ інтерпретації української музики у виконанні Сергія Скринченка. На його афішах – Прелюдії Ревуцького, Соната і Варіації Кирейка, Прелюдії і фуги Скори' ка, твори Сільванського, Іщенка, Степа' ненка. I все ж, незважаючи на такий широ' кий репертуарний діапазон, найбільше ва' била його музика романтиків. Зворушлива натхненність і трагедійний підтекст відчу' валися в інтерпретації Шопена й Шуберта, Шумана і Брамса. Звукова палітра Скринченка багата від' тінками і півтонами, які передають най' менші зміни настрою. Яскраві плями бра' вурних пасажів – це не його стиль. Він від' давав перевагу м’якому, співучому звукові. Фахівці стверджували, що технічна май' стерність Скринченка – найвищого рівня, зокрема, після республіканського конкур' су піаністів у Львові професор В. Мержа' нов як член журі зазначав, що “технічна майстерність Скринченка найвищого рів' ня, та передусім він вражав своєю індиві' дуальністю, в якій переважали поетичність і глибоке розуміння стилю виконуваної музики”. Інтерпретації Скринченка не' змінно приваблювали гармонійним від' чуттям цілого, що підсилювалося здатніс' тю артиста відчувати музику в часі. На думку фахівців, 80'ті рр. набули для Сергія Скринченка епохального значення: його мистецтво, виконавська майстерність
Портрет Сергія Скринченка у фойє Київської філармонії вийшли на якісно новий рівень. Творчий прогрес Сергія зазначали й музиканти, із якими виступав він останні роки. Про це й згадував народний артист України Валерій Буймистер: “Для того, щоб виконати му' зику Ліста по'справжньому, на належному рівні, треба самому бути надзвичайно ви' сокого рівня виконавцем. Усе це було у Сергія. Це дозволяло йому трактувати тво' ри так, як він їх відчував, по'авторськи, бо він до автора ставився свято”. Концерти Сергія Скринченка відбува' лися з неймовірним успіхом, як і той, що відбувся 13 жовтня 1988 року у Колонному залі ім. М. В. Лисенка. У програмі – Мо' царт (Соната соль'мажор) та дорогі його серцю романтики – Шуберт (Експромт), Брамс (Чотири п’єси, оп. 10) і Шуман (Ві' денський карнавал, Престо). У творчому житті піаніста Київська фі' лармонія посідала особливе місце: він ви' соко оцінював неперевершену акустику Колонного залу. Але ніхто й думки не мав, що цей концерт останній... Саме тут і відбулося прощання шану' вальників музики із видатним майстром.
Прагнув правди Всі, хто його знав, свідчили: Сергій Скринченко був людиною надзвичайною, як кажуть, “не від світу цього”, і коли тре' ба було грати, грав, часом навіть на шкоду собі. За спогадами Аркадія Винокурова, заслуженого артиста України, під час гас' тролей у Норильську Сергій Скринченко виступав на концерті із нирковою колькою протягом трьох годин. При цьому скасува' ти цей концерт відмовився. “Він мав цю кольку увесь час, – розповідав Аркадій Ви' нокуров, – білий сидів і грав, долаючи нестерпний біль. І як грав!.. Треба бути ли' царем музики, таким як був Скринченко!”. Не відтворити увесь дивовижний світ концертів Сергія Скринченка. Назавжди чимало втрачено з його виконавської спадщини тому, що професійного запису його концертів 80'х років так ніхто й не виконав. Проте значний доробок усе'таки існує. На щастя, не зникають ані людська пам’ять, ані записи Сергія Скринченка, які увійшли до золотого фонду Україн' ського радіо. Вони дають можливість зно' ву почути гру цього чудового музиканта. Гідним пам’ятником піаністові було б ви' дання альбому компакт'дисків, до яких могли б увійти “Гольдберг'варіації” Баха, “Пори року” і “Дитячий альбом” Чайков' ського, “Дитячі сцени” та “Альбом для юнацтва” Шумана, “Сюїта” Генделя, дві фантазії Телемана, фортепіанні твори Сте' паненка, Шамо та інші записи, виконані свого часу відомим майстром звукорежи' сури Леонідом Бильчинським. “Гольдберг'варіації” Й.С. Баха у вико' нанні Сергія Скринченка можно почути в Інтернеті (див. Arkadiy Prodeus). Цю роботу виконав професор А. М. Продеус, з яким мені пощастило навчатися у Київському політехнічному інституті свого часу. Сергій Скринченко був відданий своїм творчим ідеалам, його не спокушували принади легкого успіху. Понад усе він прагнув правди в мистецтві.
З життя пішов у розквіті творчих сил – лише 48 років судилося йому прожити.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
