Національна еліта · “Нам потрібно бути як ніколи сильними, щоб перемогти і будувати моноліт держави. Тому повертаймося до Брусилова!” · с. 8сторінка оригіналу ↗
Іван Огієнко: “Служити народові – то служити Богові”
Слово Просвіти, №34 за 2025 рік
Закінчення. Поч. на стор. 1
гуманітарних лавреатів, заслужених, орденоі медаленосців було би більше таких, як отець Роман Гришук. Достойно Є! Слава Україні! З пошаною, М. Тимошик”. Отримавши нагороду, отець Роман Грищук сказав, що його чин зобов’язує виголосити слово. Мотто його промови – “Нам треба не просто жити, а треба запалити молодь”. – Воїни воюють за Україну, яку ми маємо наповнити зсередини. Якщо воно не відбудеться, то зробить даремним їхній подвиг. Власне вони й заставляють нас діяти, говорити, не мовчати. Я стараюся говорити не з тими, хто думає так, як я, бо вони й так мають такі думки. Я стараюся говорити не про те, що є цінністю для моїх слухачів, бо воно і так є їхніми цінностями. Я поділюся тим, що було непроговорене, але має бути проговореним. Ви всі – велети духа, і я відчуваю себе поміж вас
Донедавна молодий священник Роман Грищук із буковинського містечка Глибока став впізнаваною постаттю далеко поза межами Буковини – по всій Україні та на далеких чужинах. Його знають і його читають. Популярності його текстів можуть позаздрити багато політиків та сановитих чиновників. Без перебільшення – це мільйони переглядів, сотні тисяч пересилань, що геометрично множать число однодумців, на різних платформах соціальних мереж – від Фейсбука, Інстаграму, Ютуба, Телеграму і навіть ТікТок. Його тексти незвичні. Вони правдиво вирізняються серед пустослів’я і фальші, нетерпимості і явної брехні, пересмикування і самохизування на кшталт усіляких арестовічів чи гордонів, хто
Григорій Васянович, Микола Климович і Георгій Філіпчук без усіляких перепон пробирається зі своєю антиукраїнською отрутою в наш національний інформаційний простір. Окрім того, що слова отця Романа мудрі, виважені, переконливі, мають вони свою надпотужну енергетику, свою таїну сили й духу його красномовства. Відповіді на запитання, чому і як – на поверхні. Такі особистості, як отець Роман, – Богом обрані, їм даровані з неба ті таланти, що здатні переконувати Словом, ставати прикладом, вести за собою. Йдеться про його чітко окреслену позицію щодо руйнівної діяльности в Україні московської церкви, уперто-відданих “русскому міру” тисяч її священників та їхніх прихованих симпатиків із деяких владних кабінетів. Завдяки саме його рішучій просвітницькій діяльности православна Буковина, як недавній бастіон “русского міра”, все активніше повертається в лоно української, національної церкви. Це великий патріот, вірний син України, який девізом свого життя свідомо обрав один із головних лозунгів великого українця Івана Огієнка (митрополита Іларіона) – “Служити народові – то служити Богові”. Це Воїн Світла, посланий в Україну духом Огієнка-Іларіона. Це його сподвижник, щирий і відданий продовжувач чи не найголовнішої справи патрона цієї премії – не українізації, не декомунізації, а саме відмосковлення. І церкви, зокрема, і України загалом. Лишень уявімо, у скільки разів можна було б помножити наші перемоги в ідеологічний війні з “русскім міром” за відмосковлення ментальности українців, якби з-поміж численної армії наших немовлям. Я взагалі не порівнюю себе ні з ким. Я хочу бути учнем Огієнка до кінця свого життя. Але подивімося на ситуацію з іншого боку. Ми з вами в золотій, і навіть не клітці, а мильній бульбашці. Всі ці прекрасні золоті слова, які були тут сказані, не почуються навіть нашими однодумцями. Про це не напишуть великі регіональні медіа, про це не буде звучати в Єдиному телемарафоні. Ми залишимо між собою оцю нашу з вами однодумність у малесенькій мильній бульбашці. Ніхто, і я в тому числі, не набере навіть тисячі переглядів, на відміну від таких, як Вєрка Сердючка, і деяких інших людей, які демотивують, які пригноблюють, які знищують нашу націю і стали масовою культурою... Нехай те, що відбувається, залишить для нас чітке усвідомлення: ми з юним поколінням перебуваємо у різних світах. Ми прекрасні у їхніх очах динозаври, які підлягають знищенню і вимиранню, так, як отой вимерлий мамонт, що його ми бачили на першому поверсі Музею. Суспільство, діти, молодь Житомирщини не перейнялися тим духом, і в тих трьох рядках, у яких буде описаний наш захід, не буде повноти матеріалу, завдяки якому їхня свідомість буде іншою. Сьогодні освіта залишається виховною в силу пасіонаріїв – людей, які діють не завдяки системі освіти, а всупереч системі чи офіційній позиції. Така сама ситуація в церкві. Бо масова освіта звершується, крім школи, в церкві. І то – нічна зозуля денну перекує. Скільки б хорошого ми не розказували про Україну, але якщо батьки ходять до храмів московського патріархату, це не спрацює. Бо коли дитина, прийшовши зі школи, скаже, мамо, знаєш, а Україна.., то мама скаже, не слухай вчителів, бо вони дурні, роби так, як я тобі сказала. Чия освіта залишиться за першість?.. За серце, за душу, за світогляд, який дитина візьме у своє життя? А де сьогодні здійснюється виховання? Єдине – у церкві, і то для тих людей, які лишилися ходити до церкви. А якщо то церква московського патріархату, якщо цінності священника – то цінності руського міра, якщо свідомість і світогляд, які він передає дорослим і дітям, якщо одне його слово про православ’я, а десять слів про руський мір, то ми маємо втрачене покоління, яке дуже складно буде відродити. Якщо це, що ми сказали у цьому залі, не стане масовою культурою, то ми просто згинемо, знищимося. Коли навіть батьки воїна, якого вбили москалі, кажуть: “Ні, ми повинні його похоронити у московській церкві, бо так правильно”, то це перекреслює будь-яку надію на майбутнє нашої нації. Бо є сенс воювати за світогляд, коли є кому його відстояти, боронити, примножити, і коли світогляд стає масовим. Якщо світогляд українця не стає масовим, то ми, з вами, як динозаври є пригніченими і маємо згинути, щоб не заважати іншим поколінням жити. Те, що для українця “какая разніца”, то для москаля – зброя. Путін топить за армію, за віру, за мову, щоправда, за їхню. А той українець, якому все одно, що храму його селі московського патріархату, якому все одно, що освіта забороняє виховувати його дитину, якщо йому все одно, чи говорять його діти українською мовою чи ні, чи слухають вони російську попсу, – ми приречені на знищення. Кожен патріот, який піде і загине, просто зменшить у процентному відношенні число і залишить більшу долю зрадникам чи пристосуванцям, які без проблем підуть під будьякий прапор, тільки щоб вижити. Ми вже це проходили тисячі разів. Але нам треба не просто жити, нам треба запалити молодь. Треба говорити з тими людьми, які мають іншу думку. Повірте, якщо ми говоримо про те, що про наш захід не дізнається навіть більшість патріотів, то вороги України про це навіть знати не будуть. Нас з вами не будуть навіть ненавидіти так, як ненавиділи Фаріон. Повірте, якщо тебе не ненавидить москаль, значить, ти ще не все зробив, щоб Україна постала. Якщо нас нема в базі ворогів росії, значить, ми не все зробили з того, що зробили Василь Симоненко, Василь Стус, Володимир Сосюра, з того, що робив Василь Липківський, що робили великі українці. З того, що робив Іван (Іларіон) Огієнко. “Один у полі воїн” – це його позиція. Це повинна бути позиція кожного українця: кожного науковця, кожного учителя, кожного священника. Один у полі Воїн! Якщо ми змінимо світогляд свого народу, значить наш народ виживе! Якщо ми з тим завданням не справимося і нам досить того, що нас похвалити такі як ми, а ми похвалили їх, то ми згинемо. Дай Боже, щоб ми вижили. Зробімо все, щоби не стати останніми із могікан. Дай Боже, щоб ми передали правдивий світогляд більшій кількості людей. Бо тільки критична маса думаючих патріотів спроможна вивести нашу державу з того критичного стану, в якому ми опинилися. Дай Боже нам цих людей примножити. Слава Ісусу Христу! Слава Україні!
*** Символічно, що церемонія відбулася у День Прапора і напередодні Дня Незалежності України. Це не просто дати, а пульс нашої свободи. Свідчення того, що ми сильні, бо єдині. Вільні, бо незламні. Віримо! Щирі вітання усім достойним лавреатам 2025 р. Проте. Я одержувала премію
Директор Житомирського коледжу культури і мистецтв ім. Івана Огієнка Микола Покропивний імені Івана Огієнка у 2017 році на його малій батьківщині, у Брусилові. Це було свято свят, велелюдне і піднесене. Пригадую, як висаджували парк, як закладали храм на місці зруйнованого вандалами, в якому хрестили майбутнього Митрополита Іларіона. Як йшли святочною вулицею до криниці, з якої пив воду і набирався снаги майбутній Лицар духа. Йшли до батьківського обійстя, до музею з меморіальними предметами, що засвідчували час, у якому жив Іван Огієнко. Щороку я бувала церемонії вручення премії імені Івана Огієнка, і щороку дух перехоплювало від щирого пошанування брусилівцями свого великого земляка. Селище убиралося в шати – природи і рукотворні. Під час пошанувальної ходи діти дзвонили у дзвони, що здіймалися вздовж святочної вулиці на спеціальних металевих “древках”. Щороку ми поверталися до Києва, впоєні живоносною енергією Огієнкової землі. Вклонялися пам’яті, витокам, впоювалися відчуттями спорідненості, єдності. Особливо величне свято в Брусилові було у 2023 році, коли освячували величний храм. Той, який закладали учасники пошанування і церемонії вручення премії імені Івана Огієнка у 2017. “До вручення премій ми готуємося, як до Великодня”, – казав очільник Брусилівської громади, великий подвижник збереження і увічнення пам’яті про Івана Огієнка меценат і волонтер Володимир Габенець. Цього року обласна влада вирішила провести церемонію нагородження Огієнківських лавреатів у Житомирі. Не применшуючи великої події, щиро вітаючи достойників з великою нагородою, скажу, що не раз у ці моменти згадувала Брусилів. Без цього свята він ніби посамотнів. Його позбавили дійства, до якого містечко і його люди готуються цілий рік. Бо це для нього подія з подій. Але якщо ми не будемо прогрівати малі батьківщини великих людей нашими серцями, вони охолонуть. Висохнуть джерела нашої пам’яті… А нам сьогодні потрібно бути як ніколи сильними, щоб перемогти і будувати моноліт держави. Тому повертаймося до Брусилова!
Галина ДАЦЮК Фото зі сторінки Житомирського обласного краєзнавчого музею
Учасники церемонії нагородження лавреатів Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка, 23 серпня 2025 р., м. Житомир
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
