Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне · “На світлинах погляд ніби намагається осягнути метафізичні глибини, недоступні звичному сприйняттю світу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Українська Реконкіста” Ніли Зборовської як простір національного буття в позачассі

Слово Просвіти, №34 за 2025 рік

Світлана КОРОВЧЕНКО, магістр філології, незалежний дослідник Ніла Зборовська (1962–2011) – відома вчена'літературознавиця, письменниця, психоаналітик. Її ідеї, попри поодинокі спроби, залишаються недостатньо прочи' таними і не вповні введеними в культурну практику, оскільки для багатьох складні та малозрозумілі. Народившись на Черкащині в селі Ру' баний Міст, неподалік від місця народжен' ня Тараса Шевченка, Ніла, як і Кобзар, увібрала в себе всю глибину національного духу, його міфологію, яку невтомно вивча' ла до кінця життя. Її монографія “Код ук' раїнської літератури…”, присвячена психо' аналітичному дослідженню українського Слова від романтизму до постмодернізму, навіть зараз спонукає дослідників до дис' кусій. Якщо традиційне літературознавство розглядає художній твір з естетичних або ідеологічних позицій, то психоаналітич' ний метод вивчає підсвідоме, і саме психо' аналіз, на відміну від вищеназваних мето' дів, дає потенціал для вивчення метафізич' них основ Буття, звертаючись до питань смерті і творчості як способу її подолання через виявлення духу. На світлинах погляд Ніли Зборовської ніби намагається осягнути метафізичні глибини, недоступні звичному сприйнят' тю світу. Здається, перебуваючи тут, вона водночас дивилась кудись у безкінечність. Таким постає і її письмо, занурене в мак' рокосм національного Буття, яке постійно запитує про себе, і в потоці цих запитань оприявлює себе. Захищаючи власну духов' ну приватність, письменниця водночас бу' ла дуже щирою і відкритою, як згадують про неї сучасники, а її тексти говорять са' мі за себе. Соломія Павличко колись каза' ла, що національним українським автором є саме Ніла Зборовська. Антироман “Українська Реконкіста” – це цілісний текст із нетрадиційною струк' турою. Як спроба жіночого писання оголе' ними нервами, тілом і водночас виходу за межі тіла в пошуках власного жіночого Ло' госу, крізь який промовляють родинна пам’ять, національна історія і досвід тран' сперсонального. Що такий спосіб письма не є нарцисичним самолюбуванням, свід' чить те, як письменниця намагається озву' чити мовчання творчого слова, що надає такому письму метафізичності. І саме ме' тафізичність наділяє такі тексти смислом, вирізняючи від комерційної, розважальної чи ідеологічної літератури (при цьому за' лишаючи підтекст національного як того, що має становити перевагу над усіма ін' шими ідеологіями в літературі нації, котра обстоює себе). Варто згадати, що жанр антироману виник у Франції як художня практика 50' 70'х років ХХ століття на противагу тради' ційному роману, потенціал якого на той час, здавалось, вичерпав себе. Антироман Ніли Зборовської як жанр відзначається тим, що на першому місці у ньому не сю' жет, не герої і навіть не образи, а емоційна пам’ять, яка притягує до себе події та пер' сонажів, крізь яких промовляє історія. Стосовно ідеї, яка лягла в назву анти' роману, Зборовська розповідає, що задум Української Реконкісти виник у 90'х роках на фестивалі в Луцьку, де художник Мико' ла Кумановський зібрав українських мит' ців, щоб проголосити концепцію україн' ського Відродження. Письменник Юрко Ґудзь, із яким вона на цьому фестивалі познайомилась, надихнувся тим, як всього сто особистостей насправді можуть дати початок ренесансній концепції в мистец' тві країни, котра нещодавно здобула Неза' лежність. На думку письменниці, саме він і був першим, хто виснував ідею, яку наз' вав Українська Реконкіста, уподібнюючи її до Реконкісти в Іспанії, коли через музику і мистецтво відбулось національне відрод' ження цілої країни. Українська Реконкіста – це “мистецька онтологічна міфологе' ма”, яка передбачає “звільнення нашої свідомості від постколоніальної залежнос' ти” і становить собою орієнтир для май' бутнього. Орієнтир, який потребує і пот' ребуватиме ще перепрочитання, повер' нення до себе, особливо в час, коли укра' їнська нація вчергове проходить випробу' вання історією. Антироман “Українська Реконкіста” видано у 2003 році, авторка присвятила його світлій пам’яті друга й однодумця Юрка Ґудзя. Ніла Зборовська створювала його паралельно з підручником “Психоа' наліз і літературознавство”. Твір присвяти' ла родині, в багатьох моментах він автобі' ографічний, але для читача було би помил' ково читати його як автобіографію, адже автобіографія тут більше символічна. Для авторки книги про психоаналіз такий текст став одним зі способів психотерапії – виписування власного життя, фобій, травм і духовних досвідів. Антироман на' гадує психоаналітичне дослідження. На' приклад, дитяча травма Дзвінки, спричи' нена втратою молодшого братика Богдан' чика, призводить до загостреної емпатій' ності головної героїні, й вона закохується в політика Андрія, який утратив дочку. І ця травма проживається і описується в повіс' ті “Дзвінка” як утрата сина. Комплекс мо' лодшого брата проживається через плато' нічну любов до чоловіка і пошук брата в реальному житті, яким в антиромані пос' тає поет із магічними здібностями Юрко Ярема (в чиєму образі нескладно вгадати Юрка Ґудзя). Тематика антироману нерозривно пов’язана з війною, яка калічить долі мо' лодих людей. У висвітленні цього, власне, полягає одна з найголовніших антиімпер' ських ліній сюжету: “Пригадала ще свіжий скандал на університетській лекції з історії партії. Була повна аудиторія: зібрався весь курс журналістського факультету. Вона си' діла на останній парті – поруч з Богданом. Богдан насміхався з того, що говорив вик' ладач, малюючи його портрет з рогами. Викладач говорив про Афганістан. Запев' няючи студентів, що там ніякої війни не' має… У Дзвінчиній душі все похололо, ко' ли вона подивилася на Богдана: він зблід, у нього заходили ходором скули. Він ще так страшно посидів, а потім різко встав, зібрав свої зошити. Аудиторія зацікавлено обернулася до нього. Викладач невдоволе'-но запитав: “Що це з вами, Ковальчук?” Богдан не відповів. Дзвінці здалося, що має статися щось дуже страшне – так всі раптово затихли. Але нічого не сталося, лише Богдан мовчки вийшов з аудиторії і голосно стукнув дверима”. На тлі богемного життя Дзвінки і Бог' дана, майбутньої еліти, студентів столич' ного університету, постійно виникає при' вид Афганської війни. І Богдан такий не один. Коли вони гуляють Подолом, зустрі' чають свого товариша Ігоря, який на цій війні втратив ногу: “На хера я повернувся з цієї війни, – казав Ігор, – щоб нікому не бути потрібним? Дивися, де моя жінка сьогодні, коли в мене день народження? Пішла на хер! Їй не подобається, що я го' ворю про Афганістан. Вона каже, що про це бажано не говорити в університеті, бо їй за мене незручно… А я їй кажу: “Може, то' бі просто незручно, що я без ноги?”” Богдану, травмованому Афганістаном, тяжко ввійти в русло мирного життя, він страждає від депресії, періодично йому ввижаються криваві видіння: “І слухай ме' не уважно: я не можу забути війну. На від' міну від вас, нормальних, я щодня пам’ятаю, що вона продовжується там, за бугром. Бо там залишилися мої друзі. А тільки я хочу про це забути, забавляючись, наприклад, з тобою, то ця війна почина' ється у моїй душі. Оцими кровавими кар' тінками. І вона страшніша за ту війну, що за бугром. Тому мені весь час хочеться по' вернутися назад… Щоб мене там убили, Дзвінко…” Через депресію в Богдана виникають суїцидальні думки і спричинені ними гли' бокі, специфічні філософські роздуми: “Ти дійсно віриш в існування Бога?” – за' питала Дзвінка у Богдана. Богдан здиву' вався: “А чому ти питаєш?” “Тому що ти хотів покінчити з життям…” “Христос та' кож пішов на розп’яття, це все одно, що добровільне самогубство, – відповів на це Світлина з родинного архіву Світлани Зборовської Богдан. – А ти що, думаєш про себе, що ти по'справжньому віриш у Бога, тому що не хочеш померти?” “Мені здається, що Христос неймовірно любив життя, тому й пережив цілі віки. Він так хотів жити, як ніхто з людей… Якби пришестя було без розп’яття Христа – це б була сама радість!” “Ні. Це дуже наївно. Христу треба було по' казати, що для духовного шляху смерті не' має... А як це можна показати без очевид' ної смерті?” “Щоб я побачила на власні очі розп’яття Христа, то б уже ніколи не повірила, що смерті немає…” “На розп’ят' ті стояли вибрані жінки. Вони не вірили, що це лише смерть. А потім, смерть – це також вибір. Коли людину позбавляти цього вибору, то вона може збожеволіти…” Місцями книга вражає надміром осо' бистих історій. І, на перший погляд, може здаватись, що подіям бракує безпосеред' ності, щоб вони з особистого стали “мис' тецьким товаром”, який можна “дорого продати” читачеві. В антиромані співісну' ють два основні топоси – міста і села, які не протиставляються між собою. У селі минає дитинство Дзвінки, до села вона поверта' ється в гості до батьків, сюди ж вона часто повертається в спогадах. У місті героїня навчається, працює, тут її друзі. Літерату' рознавиця Наталка Лисенко'Єржиківська наголошувала: “Усе, що відбувалося із Дзвінкою, візуалізувалося так, ніби кру' титься у пам’яті сінематограф”. Місцями своєю чуттєвістю, візуальними образами антироман нагадує високоякісне мистецьке кіно, яке героїня може навіть візуалізовува' ти зі спогадів рідних. До речі, тато Ніли Зборовської працював у селі кіномеханіком і часто брав її на вечірні сеанси. Вкотре пе' речитуючи антироман Ніли Зборовської, я впіймала себе на думці, що на його основі можна зняти хороше міфопоетичне кіно. Ось вражаюча візуалізація картини сільського похорону дівчинки: “Сьогодні на улюбленій лекції із середньовічної літе' ратури пригадала про смерть Федорки з маминого дитинства. Дванадцятирічна мама була найближчою подругою Федор' ки. На її похороні вона несла весільне гіль' це. Я запам’ятала цю мамину історію як похорон'весілля. І сьогодні пригадала й не могла позбавитися видіння: іде похорон дівчинки, а попереду – весілля: маленька мама танцює з весільним гільцем… І так цілу лекцію…”. В антиромані багато описів видінь, як, наприклад, про Царівну Сонця, в якому є лише візії запахів, кольорів, над якими не має влади тіло, простір і час: “Снився ди' тячий казковий сон. Царівна Сонця хо' дить по пустому'пустому світі. Мені – п’ять років, я сиджу на іншому кінці світу і спостерігаю за нею з далекого далеку. Бачу, як розвівається її зелене сарі. Вона до гли' бини задумана, у душі бродять таємні сло' ва… Вона нікого не бачить, нікого не чує, нікого не знає, бо навколо не стало світу, світом стала її душа: це зелене'зелене по' ле, воно пахне вічністю…”. І поруч із зображеннями архетипних видінь в антиромані багато описів сімей' ного театру з чорним карнавальним психо' тичним гумором. Ось одна зі сцен: “Сьо' годні Богдан знову напився і влаштував супер'виставу: вийшов на балкон і кричав, що я його не люблю, не варю йому їсти і з ним не сплю, бо в мене почався річний строгий піст. Під балконом зібралося пов'-но сусідів. Вони втішали його. Я не витри' мала і врешті'решт також вийшла на бал' кон, попросила людей розійтися. Вони, слава Богу, послухалися і розійшлися…”. Танець фламенко описується як психо' логічний експеримент: “На цій межі я тебе уб’ю!” – вибиває смертельні ритми гуцул. “Я іду на межу – за тобою!” – лукаво по' годжується Дзвінка. Гуцул вистукує чорно' го капітана: “Але на цій межі ти, мабуть, умреш сама!” “На цій солодкій межі я, мо' же, умру й без тебе!” Хірург запалює новий вогонь, посилаючи в очі жіночі п’янку наркоту. “На цій гуцульській межі так со' лодко й п’яно, що я, мабуть, помру під шампанське…” – танцює в тумані Дзвінка. Вона сп’яніла, їй хочеться лягти на підло' гу, але попереджає голос Юрка: “Не наб' лижайся до меча!” І поривається від гуцу' ла, що наступає смертельно. “Не йди до мене! – погрозливо танцює Дзвінка. – Бо цю межу я розірву тобою!” Три кола стають чорним колом, три кола стають кровавим колом, три кола стають кроваво'чорним колом, всі кола розриває Дзвінка – назус' тріч другу. “Не переживай! – каже Юрко, змінюючи музику. – І нічого не бійся!” Во' на танцює для нього вогненне фламенко. Біля бару завмер здивований і закам’яні' лий гуцул…”. Окремою темою антироману на рівні з міфологізмом і архетипами є сфера “неви' мовного” (у Юрка Ґудзя навіть є збірка, яка називається “Невимовне”). І якщо в Ґудзя поняття невимовного пов’язано з духовними практиками – ісихазмом, вслу' ханням у тишу, що на рівні психоаналітич' ному можна прочитувати в антиколоніаль' ному аспекті як травму і спробу її подола' ти, в першу чергу травму, коли національ' ну мову забороняли або виводили на мар' гінеси, принижуючи її носіїв, то в Ніли Зборовської можна помітити дуже цікаву специфіку творчого письма – Дзвінці зда' ється, що в її душі бродять тексти, а вона не може дати їм ради: “Прокинулася опів' ночі від сну: ходила старим кладовищем, серед занедбаних могил, всі могили були мертві, але одна з них – дихала. Перед ці' єю могилою з’явився покійний дід і запи' тав: “То дихають слова?” Я прокинулася від переляку, бо дійсно почула видихи… Зі мною до світанку творилося щось страш' не. Мене пекли всі нерви. Я хотіла написа' ти текст, але не могла зібрати себе, тому що тексти, багато різних текстів разом за' говорили у мені… Я бігала по кімнаті від нестерпного болю і чула, як тексти бігали за мною і кричали страшними голосами. Може, це родовий психоз?..”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин