Театр · “У вирішенні колізії/конфлікту на окрему увагу заслуговують символічні предмети, деталі, кольори”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
У пошуках украденого щастя На пошанування пам’яті великого українця Івана Франка
Слово Просвіти, №34 за 2025 рік
“Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!” – Іван Франко в рецепції Михайла Коцюбинського. Теза, з якою важко не пого" дитися.
Оксана ПРИХОДЬКО, доцентка Державного університету “Київський авіаційний інститут”, просвітянка Фото Анатолія Мізерного
27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (нині Львівщина) народився Іван Франко, унікальний самородок, який акумулював цілу низку талантів: від скрупульозного і глибокого науковця'аналітика (доктор фі' лософії) до витонченого поета'лірика; предтеча українського модернізму та теорії психоаналізу, лише згодом обґрунтованої австрійським психологом Зигмундом Фройдом. Перекладацькі, фольклорис' тичні та економічні студії – теж у полі зору невтомного Франка. А такі його романи, як “Перехресні стежки” та “Основи сус' пільності” про життя української інтелі' генції з елементами джойсівського прийо' му “потоку свідомости”, вже задекларува' ли початок української модерної прози. Літературознавчий трактат “Із секретів по' етичної творчості” є актуальною до сьо' годні науковою розвідкою про унікаль' ність творчого генія митця та мистецтво творення художнього тексту. Поряд із Та' расом Шевченком та Лесею Українкою Він став символом боротьби та нескоре' ности, духовним маркером української на' ції. Тому наукові знахідки та різножанрова творчість Івана Франка в різних царинах є актуальними й сьогодні та викликають не' абияку зацікавленість, породжуючи нові прочитання й цілу низку мистецьких ре' цепцій та інтерпретацій. П’єса Івана Франка “Украдене щастя” (1894 рік) з огляду на одну з “вічних” тем у класичній літературі всіх часів і народів (любовна колізія у площині дружина'чо' ловік'коханий), покладену в основу сюже' ту, та високий мистецький рівень тексту,
створеного майстерним пером геніального українця, протягом багатьох років залиша' ється потужним джерелом'претекстом для інтермедіальних (міжмистецьких) експе' риментів, зокрема активно ставиться на сценах театрів та екранізується. Написана ще в ХІХ сторіччі в контексті надактуальної сьогодні мистецької тен' денції – осучаснення класики – тільки в ХХІ сторіччі як прем’єрна й омодернена п’єса була поставлена такими театрами (у дужках – рік прем’єри): Національний академічний драматичний театр імені І. Франка (Київ) (2020), Сумський націо' нальний академічний театр драми та му' зичної комедії ім. М. С. Щепкіна (2024), Київська академічна майстерня театраль' ного мистецтва “Сузір’я” (2023), Київ' ський академічний театр ляльок (2024), Театр “Золоті Ворота” (Київ) (2016), Київ' ський національний академічний Моло' дий театр (2002), Житомирський академіч' ний український музично'драматичний театр ім. Івана Кочерги (2012), Рівнен' ський обласний академічний український музично'драматичний театр (2025), Чер' каський драматичний театр імені Т. Г. Шев' ченка (2021) тощо. А екранізація (мінісері' ал) “Украдене щастя” (2004) за мотивами п’єси телепортує героїв та глядачів у 1990'ті роки. Більшість новітніх театральних та кіновтілень проєктуються на проблемати' ку сучасності. П’єса “Украдене щастя”, написана в реалістичному ключі з елементами психо' логічної драми, оприявнилася на сцені Рівненського обласного академічного ук' раїнського музично'драматичного театру (прем’єра 27 березня 2025 року) як модер' на вистава з елементами образного пере' творення дійсности не без алюзій на дра' матургійні прийоми Мольєра та театральні експерименти Леся Курбаса. Інтермедіальне перетворення п’єси Франка у виставу змінює структуру претек' сту. “Украдене щастя” Івана Франка має авторський підзаголовок “драма з сіль' ського життя в 5'ти діях”. “Украдене щас' тя” режисера'постановника Степана Па' січника – “історія однієї любови” і має дві дії та переносить акценти в площину траге' дії кохання, свого часу обдурених і насиль' ницьки розлучених Анни і Михайла. Структура з двох дій оприявнює саме той рубікон у стосунках героїв, коли в першій частині вистави Анна, як птаха, загнана в клітку (майстерна гра артистки драми Юлії Ганущак, зокрема, рухи і пластика, нагаду' ють таку пташку), намагається всіма сила' ми опиратися своїм почуттям до коханого Михайла Гурмана (артист драми Дмитро Пшечук), який несподівано з’являється в селі, і дотримати усіх канонів суспільної моралі та статусу вірної шлюбної дружини Миколи Задорожного (артист драми Олек' сій Титаренко). У другій дії, коли чо' ловіка Миколу, за активного сприяння жандарма Михайла Гурмана, заареш' товують за злочин, якого він не скою' вав, із Анною відбуваються разючі внутрішні і, відповідно, зовнішні ме' таморфози. Жінка повністю віддаєть' ся коханню. Саме такому сценічному вирішенню п’єси Івана Франка (дихо' томія/роздвоєння головної героїні) і підпорядковані сценографія, декора' ції, реквізит, костюми, символіка, му' зичне оформлення. Кількість акторів режисер Степан Пасічник мінімалізував до трьох клю' чових, які витворюють трагічно'дра' матичний любовний трикутник – Микола Задорожний, його дружина Анна та її коханий жандарм Михайло Гурман. Репліки інших дійових осіб, які є у Франковому претексті, режи' сер вкладає в уста усіх трьох протаго' ністів. Інноваційною знахідкою в кон' тексті сучасних театральних експери' ментів є інкорпорація глядачів безпо' середньо на сцену (по обидва боки),
де відбувається дія (ідея директора і худож' нього керівника театру Володимира Петрі' ва). Таким чином глядач стає прямим учасником самого дійства, об’єктом'ма' совкою, до якого апелюють актори. Цікава традиція, започаткована ще античним дав' ньогрецьким театром, де хор на сцені ви' конував ключову збірну роль протагоніста і лише згодом, для розвитку і динаміки дії, був уведений актор, який звертався до хо' ру з питаннями, ділився переживаннями, просив поради тощо, частково зреалізува' лася у сценографії вистави. Подібна тра' диція, закорінена в античний театр, але вже трансформована епохою Класицизму ХVІІ сторіччя, коли глядачі сидять по кра' ях сцени, також була характерна для часів розквіту мольєрівського театру. Мольєр (Жан'Батист Поклен), великий французь' кий комедіограф, батько європейської ко' медії та корифей французького театру ча' сів Людовика ХІV, започаткував низку сце' нічних прийомів, колізій і персонажів, які стали визначальними для становлення та розвитку театральних тенденцій у Європі та в Україні зокрема. Таким чином, антич' на і мольєрівська традиції, перенесені Іва' ном Франком на український ґрунт, гібри' дизувалися у виставі. Збірний образ гля' дацької авдиторії, що перебуває на сцені, мимовільно (за задумом режисера) пере' бирає на себе різні іпостасі: селяни в шин' ку, сусіди і сусідки, до яких періодично з репліками звертаються актори. У вирішенні колізії/конфлікту на окре' му увагу заслуговують символічні предме' ти, деталі, кольори – у реквізитах, декора' ціях, костюмах, хореографії, музичному оформленні вистави. Ключовими на сцені є два предмети' реквізити – сокира, яка, власне, і є визна' чальним образом'символом, що призведе до розв’язки трагічного вузла. Від першої і до фінальної хвилини вистави сокира, заг' нана в колодку (пеньок для рубання дров), “не сходить” зі сцени. За одним із теат' ральних принципів, якщо на початку п’єси на сцені висить рушниця, то до кін' ця п’єси вона має вистрілити. І у фіналі со' кира “вистрілює”. Білосніжна скатертина на столі, яка, можна сказати, живе своїм життям і поряд із сокирою є також багатозначним предме' том/образом/символом. На початку – символом чистоти й подружньої вірности Анни; далі, стоптана чобітьми Михайла, який застрибує на стіл і танцює в стані афекту – символом стоптаної Анниної чести, як вірної дружини; еротичним сим'
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
