Тільки в “СП” · “В нашій родині не залишилось ні одного листочка, ні одного написаного слова чи букви про батька”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Воскресіння через пів століття
Слово Просвіти, №35 за 2024 рік
Микола ПРОЦЮК
Продовження. Початок в ч. 34 за 2024 р.
Бойові дії розпочались 21 квітня 1944 року. А головний бій відбувся на Гурбах 24 квітня 1944 року. Оточивши 3500 повстанців, більшовики вже подумки святкували перемогу. Їм здавалося, що українським повстанцям нічого більше не зосталося, як тільки підняти руки догори і здатися в полон. Хіба може вистояти неорганізований селянський натовп перед 30-тисячним більшовицьким військом, озброєним танками, літаками, артилерією? Що можуть зробити їхні жалюгідні чотири гарматки. Але не знали більшовицькі полководці, що ці волинські “селюки” цілу зиму опановували нелегку військову науку. Не давав їм спокою командир Кропива. І мусіли вони після бойових рейдів і стійок копати окопи, займати оборону, йти в атаку, колоти багнетом уявного ворога, часом незлобливо кленучи вимогливого Кропиву. Бо й самі добре розуміли необхідність нелегкої вояцької науки. А на кожних 10-15 повстанців був у них добре вишколений молодий командир – випускник школи підстаршин, який міг самостійно, у відриві від головних сил, керувати своїм невеликим відділом, чи роєм. І вистояли повстанці в Гурбинській битві. Особливо відзначились вояки куреня Сторчана, які на декілька годин прикували до себе всі ворожі сили. Частина куреня разом з курінним Сторчаном героїчно загинули в нерівному бою. Але за це командування зуміло організувати нову лінію оборони, а пізніше – вивести повстанців з оточення. Бій на Гурбах є, без сумніву, вершиною партизансько-повстанської боротьби на Південній Волині. Після нього визвольна боротьба перейшла в основному у підпільну фазу. З метою активізації цієї боротьби Кропива виводить у квітні та на початку травня 1944 року з Поділля на Південну Волинь частину загону Омеляна Грабця- Батька, але невдовзі і сам гине під час більшовицької облави. Це сталося 1944 року в селі Кордишів на Шумщині. Менш за все я хотів би щось у батьковій біографії покращувати, або додавати. Своє завдання я бачив у тому, щоби логічно пов’язати і якомога точніше подати знайдені достовірні факти його життєпису, а також відповідні події і обставини – тло. Скупо, неохоче, віддавав час кожний факт, чи подію з його біографії. Все це розкидано малими вкрапленнями, натяками в багатьох друкованих працях, спогадах, архівних документах. Зберігались колись ів нашій родині батькові листи та фотографії. Але коли 10-11 травня 1946 року московська більшовицька наволоч разом з польськими комуністами насильно виселяли нас із рідного краю, із Сокальського Забужжя-Закерзоння в СССР, то поміж людьми поширювались чутки, що треба всі знімки і документи учасників УПА знищити, щоб у ворога не було ніяких свідчень. І коли ми вже перебували на станції Сокаль-Забужжя в очікуванні товарняка, який мав нас доставити до “соціалістичного раю”, то наша мама спалила всі фотознімки та інші письмові свідчення про тата. Зоставила тільки одну його військову світлину, на якій він з двома приятелями, і все. Влітку 1942 року батько востаннє відвідав нас, свою родину. Він привіз красивий фотоальбом з витісненими трояндами на обкладинці. На першій сторінці цього фотоальбому був зроблений його рукою напис: “На пам’ять мого перебування у Києві” і дата. Ту сторінку з написом мама також вирвала з альбому і спалила. Отже, в нашій родині не залишилось ні одного листочка, ні одного написаного слова чи букви про батька. Тому всю інформацію треба було шукати в інших джерелах. Радісно було на душі, коли інші люди, які ніколи не знали одне одного, подавали однакову інформацію. Такі факти я вважав, поза всяким сумнівом, достовірними і опирався на них при складанні життєпису батька. Так сталося при визначенні дати і обставин поранення Кропиви. Спочатку я отримав від медсестри УПА Лариси Медведчук-Тополі (м. Крем’янець) її спогади про те, що на початку грудня 1943 року вона лікувала пораненого Кропиву. А через деякий час свої спогади мені надіслав зв’язковий УПА-Південь Григорій Ільченко (м. Першотравенськ, Січеславщина). Він підтвердив той факт, що Головний Командир УПА Роман Шухевич-Чупринка, який в листопаді 1943 р. перебував на Південній Волині, призначив Омеляна Грабця-Батька Командиром УПА-Південь, а Василя Процюка-Кропиву – його шефом штабу. Він докладно описав про обставини поранення Кропиви під час рейду на Вінниччину в кінці листопада 1943 року. Отже, незнайомі між собою люди подали події більш ніж півстолітньої давності правдиво і достовірно, логічно пов’язаними в часі. Такі знахідки тішили мене, надавали стимул до подальшого пошуку. Сучасні історики, які займаються вивченням Руху Опору нашого народу в роки війни, обмежуються вивченням і публікаціями архівних матеріалів. Спогади учасників УПА вважаються не завжди правдивими через слабкі можливості людської пам’яті. А для широкомасштабного статистичного збору спогадів (спорядження цільових експедицій з апаратурою для аудіо та відеозапису) потрібні значні кошти. Мені все-таки вдалося, при повній відсутності будьякої фінансової підтримки, зібрати хоч декілька спогадів учасників УПА. Бо вони знали, що це потрібно для нашого майбутнього, для України. Вони вірили, що їхні спогади дійдуть до людей і знайдуть свого читача. Намагався я використати і усні спогади колишніх учасників Руху Опору. Дуже часто одні і ті ж події і факти подавалися різними людьми неоднаково і суперечливо, так що знайти “зерно істини” було дуже нелегко. Для прикладу розкажу, як вдалося знайти інформацію про бій частини куреня Крука з німцями на хуторі Козаччина, і яка роль в цьому належала Кропиві. Перший короткий опис цього бою знаходимо в спогадах курінного УПА Максима Скорупського-Макса. Коли я перший раз у 1992 році читав його згадку про цей бій, то звернув увагу на те, що тут подається конкретний факт бою між УПА і німцями навесні 1943 року на Крем’янеччині. Цей факт зразу повністю перекреслив всю багаторічну комуністичну брехливу пропаганду (яка поширюється й до тепер), що УПА була нібито створена німцями. Але про те, що той бій має пряме відношення до мого батька, я тоді ще не міг знати. Я знав, що тоді Кропива був заступником Крука і міг бути там, але точної інформації ще не було. Все вияснилося пізніше. Ще у 1995 році Голова Братства вояків ОУН-УПА Шумщини (Тернопільщина, Південна Волинь) Мартин Головатюк повідомив мені, що вони наполегливо шукають місце поховання повстанців, які загинули в бою з німцями на хуторі Козаччині, щоби вшанувати їхню пам’ять. Самого хутора Козаччина вже давно нема. Він знаходився на відстані 3-х км на північний захід від с. Забара, мав десь близько 20 садиб. Його декілька разів спалювали то брунатні, то червоні окупанти, але жителі весь час відбудовували свої хати. Уже після війни за наказом більшовицьких окупантів всі будинки були розібрані, а жителі переселені в інші місця. Волинський хутір Козаччина перестав існувати, на його місці тепер було чисте поле. Тому знайти місце
Повстанський цвинтар в Антонівцях поховання повстанців було нелегко. Очевидці могли показати його тільки приблизно. Але коли починали копати у вказаному місці, то нічого не знаходили. У 1997 році вирішили місце поховання шукати не поодинокими випадковими ямами-шурфами, а послідовно, через один метр копати траншеї. Такий метод дав позитивні наслідки. Вже на 5-й траншеї були знайдені повстанські поховання. Тринадцять Повстанців спочивали тут у братській могилі, але тільки п’ятьом вдалося встановити імена і прізвища, а 8 залишилися невідомими. На місці повстанського поховання патріоти Шумщини насипали високу козацьку могилу, поставили Хрест. Освячення могили і вшанування пам’яті повстанців відбулось 28 вересня 1997 року. Багатолюдно було в цей день біля нібито вже забутої повстанської могили. Читали викарбувані на кам’яних плитах священні слова: “Вічна пам’ять воякам ОУН- УПА, які віддали своє життя за волю України, за честь і свободу нації. Вони полягли в бою з окупантами 20 квітня 1943 року: Горошко Степан, Плетюк Іван, Ткачук Мар’ян, Хвестюк Яків, Хвестюк Семен, Невідомий, Невідомий, Невідомий, Невідомий, Невідомий, Невідомий, Невідомий, Невідомий”. Серед інших високодостойних промовців було надане слово колишньому жителю хутора Козаччина і очевидцеві цього бою Дмитру Супінському. Його виступ буквально приголомшив мене. Він розказав, що повстанцями тут тоді командував Кропива і подав свідчення про обставини і перебіг бою. Ця розповідь пізніше була подана в книжці тернопільської письменниці Неоніли Крем’янчанки “Було в матері три сини”. Художній нарис про командира Кропиву там подано у формі уявної розмови між батьком і сином. Тобто розмови між моїм батьком – командиром УПА Кропивою і мною, його сином Миколою. Нарис так і називається “Розмова з батьком”. З цього нарису вже можна було отримати набагато більше інформації про цей бій і про участь в ньому мого батька. Але роздумуючи над обставинами цього бою, я ставив собі одне запитання. Як могло статися, що німці напали зненацька? Чому не була виставлена надійна варта? Кропива вже на той час мав неабиякий бойовий досвід, і така помилка була для нього недопустима. Відповідь на це непросте запитання знайшов Голова Братства ОУН-УПА Шумщини Мартин Головатюк після детального вивчення всієї інформації, яку йому вдалося зібрати. Зрада – ось причина раптового нападу німців. Оповідання Мартина Головатюка “Бій на хуторі Козаччина” приведено нижче. При складанні життєпису деякі нелогічні свідчення довелось відкинути, а деякі переглянути, взяти до уваги. Ось читаю в спогадах курінного Максим Скорупського- Макса: “В ніч з 9-го на 10-й день вересня (1943
р. – М. П.), точно о годині першій заграва пожар одинадцяти колгоспів освітила весь Берездівський район. В ту ніч на заграву пожару прямували недобитки сотні Кропиви, який зараз після мого відходу був також висланий на Вінниччину. Німці на дорозі їх розбили, сам Кропива був поранений. Кілька десятків стрільців його сотні над ранок прибули до мене, і я напрямив їх по зв’язку на південь до групи Енея”. Аналізуючи цю інформацію, я звернув увагу на те, що відстань від північних районів Вінниччини до Берездівського району Шумщини, де перебував штаб Енея, майже однакова – 110-120 км. А потім з Берездівщини, де перебував Макс, треба було ще йти назад, на південь, а це по прямій лінії ще 70 км (реально така відстань навіть при наявності доріг збільшується не менше ніж на 25%). Який же сенс було “розбитим на Вінниччині недобиткам” робити такий гак – не менше 85-90 км? Та й чи видно було “заграву пожару”, що його запалив Макс на Берездівщині, аж до Вінниччини? Ймовірніше, що Кропива в цей час проводив рейд, не по Вінниччині, а по Кам’янець-Подільщині і Житомирщині (30-40 км на південний схід від Берездова), де й попав у засаду. А де ж був сам Кропива, адже про нього Макс більше нічого нам не повідомляє. Значить, він його тоді не бачив. Тільки пізніше зі спогадів Григорія Ільченка мені стало відомо про те, що дійсно Кропива був поранений під час рейду на Вінниччину. Але це сталося в кінці листопада 1943 року, а не на початку вересня, як подав Макс. Це підтверджується і спогадами медсестри УПА Лариси Медведчук-Тополі, яка лікувала пораненого Кропиву в грудні 1943 року. Отже Макс, згадуючи на Заході в 1946 році минулі бої, припустився неточності в часі, яку все ж таки вдалось виправити. Це відома властивість людської пам’яті. Головним тоді для Макса було описати про спалення ним 11 колгоспів Берездівського району. Епізод з “недобитками” Кропиви для нього був додатковим, побічним, не головним. Але зачепивши цю тему, Макс пригадав, що десь в той час Кропива був поранений на Вінниччині, і подав це все разом, зав’язавши всю інформацію в один “вузлик”. Узагалі встановлено, що найбільш цінну і достовірну інформацію автори спогадів завжди подають тоді, коли вони пишуть про події і факти, в яких вони самі беруть участь, або хоча б особисто спостерігали їх. А якщо вони переказують чутки, то тут вже треба чекати неточностей і перекручень. Мій метод полягав у тому, що найголовніші факти з життєпису батька (час, місце, стан, подія) я подавав в основному тільки тоді, коли вони підтверджувались щонайменше з двох незалежних одне від одного джерел. Якщо ж у таких джерелах були суперечні інформації, то я їх не подавав. Так Максимом Скорупським-Максом і Лукою Павлишиним-Ігорем були подані інформації, які за часом і місцем збігалися, а по суті були суперечливі. М. Скорупський-Макс подає: “В половині лютого (1944 р. – М. П.) з наказу штабу Групи УПА- Південь командира Кропиву від-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
