Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №35 за 2024 рік

16 с. · 28 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

“Віват будителям національної душі!”

Вручення Народної премії імені Тараса Шевченка 2024 – це про воістину народне свято духа і таланту! Галина ДАЦЮК, журналістка Фото Віталія ПРИХОДЬКА Це – про достойне пошанування високою нагородою Митців, які кожною творчою клітинкою працюють на Україну! Це – про щире бажання могутнього кола шанувальників розділити радість нагороджених і тим самим її примножити! Це – про обдарування лавреатів найвищою похвалою, на яку вони заслужили сповна. Це – про силу Шевченкового слова, яке засвітилося у вітальному виступі голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павла Мовчана, зазвучало в перші хвилини “Заповітом” і торжествувало всі три години дійства! Це – про знакових Особистостей, які здобули визнання і славу своїм мистецьким і громадянським чином і пасіонарною відданістю Україні. Це – про голос сумління нації, на який зійшлася добра сотня людей! “Ще на землі рай буде... Любов буде, людоньки”, – повторювала художниця Марія Приймаченко. Здається, прообраз цієї щирої любові до рідного краю, слова, культури ми відчули на святі вручення Народної премії. У числі нагороджених – журналістка, письменниця, громадська діячка Людмила Лисенко. Дякую, дорога пані Людмило, за “Плеяду”, з якої починалося наше живе незалежне телебачення, за ваше видатне трикнижжя про Марію Приймаченко! Дивувалася все життя, як можна було сотворити таких фантастичних звірів, тепер дивуюсь, як можна було сотворити таку фантастичну книжку про Авторку звірів, квітів і птахів. Не спиняйтеся і хай Бог помагає! “Вся літературна творчість Майданської нагадує мені досі загадковий храм Оранти”… – сказав колись про нинішню лавреатку народної Шевченківської премії письменницю, режисерку, драматургиню Софію Майданську Дмитро Павличко. За її сценаріями творилася перша “Червона Рута” (1989) і неперевершене дійство “На камені посіємо” в Палаці культури “Україна” (1998). Народну премію імені Тараса Шевченка пані Софія здобула і за книжку драматичних творів і лібрето “Повернення Орфея”. Мені потрібна ця земля, Я нею ще не народився, Я нею ще не нажурився... – каже перед лицем смерті герой поеми Орфей. У день вручення Народної Шевченківської премії Україна вшановувала своїх полеглих захисників і захисниць. У цьому символічному збігові мотто нинішнього часу – боротьба за волю України триває, і понад усе хочеться, щоб ми якнайшвидше здобули Перемогу. Щоб кожне юне українське життя могло нажитися. Там, на руйновищах землі, засіють нас, як ту полову, і де-не-де ми зійдем знову! Ми встигнемо в життя вчепитись. Крильми, вогнем, любов’ю, цвітом! Нам вибуяти знов над світом! Дякую, дорога пані Софіє, за те, що маю можливість і насолоду відкривати ваші “загадкові письмена”, в основі яких огненне Кобзареве і Франкове Слово. Письменниця Антонія Цвід одержала Народну премію імені Тараса Шевченка за книжку “Таємниці Тараса Шевченка”. Це захоплива історія з новим поглядом на життя Тараса, його почуття і переживання. Це дивовижні відкриття особистого світу Поета, про який ми досі не знали! Зі своєю книжкою пані Антонія об’їхала 10 країн! На зустрічах письменниця збирає допомогу для ЗСУ, госпіталів. Тож книжка про Кобзаря працює на Перемогу. Многоцінне Слово пані Антонії утверджує Україну. Високим званням лавреата Народної Шевченківської премії 2024 відзначено Василя Куйбіду, громадського і політичного діяча, чудового поета і просвітянина. Щирі вітання і вдячність за чин, пане Василю! У числі цьогорічних лавреатів – дивовижний художник, лавреат премії імені Івана Огієнка Юрій Нагулко. Його унікальні картини – це своєрідні філософські притчі, пронизані Україною. Пана Юрія не було на врученні, він у цей час молився на Афоні за Україну, написавши в мережі рядок, який не піддається жодному сумніву: “І нема іншої землі для серця. І не буде...” У цей день були вручені медалі “Будівничий України” ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Нагороду одержав Андрій Нечитайло, журналіст, громадський діяч, чиї два сини і зять воюють на фронті. Дякуємо, шановний пане Андрію, і бажаємо, щоб вони повернулися додому з Перемогою. Найвищу нагороду ВУТ “Просвіта” одержав доктор філологічних наук, професор, перекладач, громадський діяч, невтомний просвітянин Дмитро Чистяк. Шевченкове слово французькою у виконанні пана Дмитра стало справжньою родзинкою вечора. Щиро вітаємо, пане Дмитре! Привітати лавреатів прийшли скрипаль і голова Київської “Просвіти” Кирило Стеценко, кобзарі Тарас Компаніченко і Святослав Силенко. Кожен квадратний сантиметр меморіальної зали Національного музею літератури України світився радістю. Кожна людина, яка прийшла на церемонію нагородження, – без перебільшення – особистість: прозаїки, поети, художники, музиканти, громадські діячі, педагоги, науковці. Словом – світло нації! Тому й світлини вийшли яскраві і трішки великодні у Великий день! Такі події утверджують нас як націю. Ще раз демонструють наші невичерпні культурні таланти і здатність народу творити за будь-яких умов. Переконують, що дух наш нездоланний! Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! І чому б це свято не продемонструвати на усіх українських телеі радіоканалах, щоби зарядити наших воїнів, молодь енергією Кобзаревого слова? Проте телекамер і радіомікрофонів на святі ми не помітили. Може, тому, що україноцентричних поки що обмаль? Тож будімо волю, щоб бути нацією. Слава Україні! Слава ЗСУ! Слава “Просвіті”!
Національна еліта · “Лише Ви, Вчителю, залишаєтесь вічно сповідуваною Цінністю, непідвладною Часу і меркантильним дріб’язковостям миттєвості”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Коли сіється, то і сходиться…

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Фото Віталія ПРИХОДЬКА Першовересень! Такий теплий і тривож' ний, радісний і сумний, “онлайновий і оф' лайновий”, і все ж обнадійливий День. Бо допоки вчаться Діти, є і буде Життя. Жит' тєтворитиме Педагог. Нема лихішої роботи, ніж учительська, Нема виснажливішої роботи від учительської. Де нерви паляться, мов хмиз сухий, Де серце рветься в шепоті і чаді. Але нема щасливішої долі, Коли Людина з рук Твоїх, Учителю, Іде у світ – на краплю світ людніє. Ці чутливі рядки з драматичної поеми Івана Драча “Дума про вчителя”, сотвореної в далекому 1976 році. Вона присвячувалася видатній людині – Василю Сухомлинському. Автору понад 40 монографій та книг, 1200 оповідань і казок, 600 статей. Але найважніше – поема возвеличувала Сухомлинського на повний зріст, як Педагога, підкреслюючи надзвичайну важливість цієї вселюдської і всезагальної професії Вчителя: “У кожного з нас вчитель є, читачу, Усі ми – тільки учні й вчителі…”. Тоді огненний талант молодого й запального Драча торкнувся в ті непрості роки значущих і для часів нинішніх цінностей, без яких освіта робиться неживою, позанародною. Перше. Української етнопедагогіки, що вмонтовувалася великим Учителем наскрізно в новаторські педагогічні ідеї, етичні й естетико-гуманістичні принципи зрощення Людини. Друге. Українського Слова, вивищеного в образі наймогутнішого засобу виховання національної свідомості молоді. Драч у триєдиній експозиції звертання (“Слово до читача”, “Слово до режисера”, “Слово до редактора”) в дещо інших художніх формах, але з такою ж богемністю “сповідує”, як і Сухомлинський, значимість для Народу Рідного Слова. Звернення Поета у формі “слова” до Педагога є річчю невипадковою, адже В. Сухомлинський в Україні був одним із першопрохідців такої “педагогічної культури”, в якій Слово утверджувалося як найвища цінність Святого Письма (“На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог”), як визначальний засіб творення Людини. Саме тоді, коли І. Драч писав свою педагогічну драму, коли ще домінувала “сталінська педагогіка”, коли безперервно діяли жорстокі щодо українськості різноманітні заборони та ворожі політичні ідеологеми, у світ вийшов 5-томник творів Василя Сухомлинського, в яких утверджувалися Ідеали Слова (“Слово про слово”, “Слово вчителя”, “Слово до учнів”, “Слово до батьків”, “Слово до спадкоємця”…). Тому вчитель, обдарований Словом, є (за Драчем) “суцільною драмою. Це вузол всіх вітрів, що дмуть зівсюди”. Воно виховує, надихає, облагороджує, як і гнітить та вбиває. Пригадуються матеріали мовно-комп’ютерного конкурсу 20-річної давності (2003 р.), вміщені в “Кримській Світлиці” – всеукраїнській громадсько-політичній і літературній газеті, які стосувалися місії вчительства в тоді ще не окупованому московитами Криму. Цікаво, що на шпальтах газети розміщувалися паралельно уривки з поеми “Дума про Вчителя” та роздуми-оцінки кримських педагогів щодо ролі Вчителя у формуванні світогляду. Особливо вчителя українознавчих дисциплін. Адже вже тоді частина освітян із тривогою говорили про недооцінку (свідоме ігнорування!) цього напряму в навчально-виховному процесі. Бо вважали, що “від учителя української мови залежить, чи стане українська мова рідною для учнів-кримчан, чи відчує молоде покоління, що їхня мала Батьківщина – частина України, нашої великої Батьківщини. Українська мова та література, історія України, українознавство – всі ці предмети формують ставлення учня до рідного краю, його традицій, історичного минулого”. Проте на ці доволі принципові й сутнісні аспекти освітньої політики “влада” не реагувала. Як приклад, із 600 шкіл в українському Криму лише в 7 закладах викладання здійснювалося українською (державною) мовою. Це той гіркий урок, який мусимо добряче засвоїти, розпочинаючи навчальний рік, бо ігнорування в будьякому аспекті стрижневим педагогічним принципом українознавства є небезпечним проявом ігнорування національною безпекою України. Ще одну вартісну річ треба запам’ятовувати в цьому художньо-філософічному творі Драча, який, не будучи формально педагогом, з тонкою психологічною увагою підійшов до найсокровенніших джерел та витоків, що народжують найвищі почуття та благородні вчинки. Вони – Любов, Гідність, Людськість. Тому ніби солідаризуючись із Сухомлинським, він описує крізь власне сприйняття світу найвершинніші емоції, вибухаючі любов’ю до Людини, взявши за основу велич і водночас класичну трагедію мужнього добротворця Я. Корчака. Пішовши на добровільну загибель в концтаборі разом зі своїми учнями, він підняв на найвищу точку людськості знамено вищої Ідеї – любові і поваги до дітей. Бо як зазначав цей визначний педагог у своїй книзі “Король Матіуш Перший”: “Все на світі – з дитини. І в дитині – кінець”. Лише Любов народжує Красу Вчинку! Надіємось, що нинішній тривожний Першовересень, що зустрічає молодь суцільними ракетними та бомбовими обстрілами, додасть Педагогам, усім нам не тільки гаму клопотів, але й сили і снаги, щоби добро не оминало Наш дім. Робімо так, щоби Вчитель, Навчитель, Професор, Педагог був саме в ці воєнні лихоліття у найвищому пошанівку з боку Держави, Народу, Батьків, Учнів та Студентів. Тоді душа Його спалахуватиме ще більшою Любов’ю до Людини, до України. Бо Педагог, то стрижень нашої Перемоги. Укотре згадуваний і незабутній Іван Драч писав: Плекає педагог майбутність долі – Яких за десять, за п’ятнадцять літ Несе в собі всі долі ясночолі… Це вчителі, найкращі наші люди, Плекають нас для всіх крутих доріг. Болять майбутнім, школо, твої груди – Нехай святиться твій простий поріг! Бережімо Українських Поетів і Педагогів. Вони – Воїни Світла, Обереги нашої Духовності, Державності, Українськості! Софія Русова у період визвольних зма' гань українців за свою державу і волю стверджувала, що “для народу, який живе не по своїй душі, а чужим розумом, не маю' чи своєї (добротної) школи, замкнено двері до розвитку своїх культурних сил, йому призначені економічні злидні й культурна смерть”. Ця світоглядна парадигма ніколи, навіть у найважчі періоди нашої історії, переповненій трагедіями і болями, зрозумілими, а часто й невидимими загрозами та викликами, не втрачала своєї значущості, знаходила відображення в діяннях наступних поколінь. Бо й тоді крізь чуттєво зболену душу, емоцію, биття власного серця народжувалися світлі думки, нові ідеї, мрії та віра. Почуття народжували ідеї, а злети думки перетворювалися у високе чуття “єдиної родини”, впливаючи на український світ. Саме в ніші найскладнішої моделі “людина-людина”, функціонуючої в гамузі багатоманітних явищ, подій, фактів, освіта то наближалася, то віддалялася від істинних оцінок, правди, етичних норм. І коли було велено роздумувати, промовляти, “виховувати” лише напівправдою (у кращому випадку), яка отруює душу, то завжди знаходилися ті педагоги, що “запалювали” світло. І на думку спадає згадка про скромного, творчого й гідного педагогічного світлоносця – Івана Зязюна. Саме в переддень Першовересня (десять років тому) науково-педагогічна громадськість України прощалася з ним на його рідній Чернігівщині. Мудрий Навчитель учителів, якого знав із часів тектонічного політичного розлому 80-х років, будучи ще Міністром народної освіти, дуже природно й сміливо (як для тих часів) зреагував на концепцію “національної школи”, яка стихійно й бурхливо вибудовувалася тоді в багатьох областях України. У той непростий період ним була підтримана найбільш затребувана й суспільно ціннісна ідея згадуваної Софії Русової, яка невтомно пропагувала істину, що “рідна національна школа є першою політичною і соціально2педагогічною вимогою кожного народу, який скидає з себе ланцюги…”. Серед академічних педагогів мало хто зрівнювався з ним по переконанню, що виховання в українській освіті благородної, шляхетної, патріотичної, освіченої Особистості, здатної до саморозвитку, самоудосконалення, може здійснюватися лише в ніші національної Культури і Школи, поза якими немислимо впроваджувати загальнолюдські цінності та ідеали свободи, справедливості, правди і добра. Не тільки як Учитель, Професор, Ректор, Академік НАПН України, але й великий Людинолюб, Любомудр, він сміливо стверджував і розвивав у теорії і на практиці знамениту, світового рівня педагогічну ідею великого просвітника І. Песталоцці “Menschenbildung” (формування людини), філософію серця Г. Сковороди і П. Юркевича та концепцію К. Ушинського про згубність “реальної” освіти, якщо вона не розвинута гуманно, якщо не зрощує розвиток людського духу, вбиваючи в людині людину. Бо цивілізаційний розвиток, Нація потребують не тільки технологічних, економічних, практичних компетентностей, але й, насамперед, духовних, ірраціональних цінностей, високих почуттів, за які йдуть на самопожертви. Чверть століття тому в “Педагогіці Добра” він напише: “Головне в людині її духовність на засадах національної культури”. З особливою шанобою він ставився до Вчителя, Школи, Університету, вважаючи, саме на них лежить відповідальність за реалізацію найвищої місії – дарувати своєму Народові і Державі найсокровенніше – освічену і виховану молодь, усвідомлюючи, будучи оптимістичним ідеалістом і романтиком, що життєдайне начало і завершальний результат людського буття знаходиться саме в руках Учителя. На нього покладається головна праця національного пробудження, зросту і прогресу рідного народу. Зязюн озвучував ці сентенції в ті “смутні” роки, коли вчительство за даними Держстату України знаходилося серед 5-ти найменш престижних і оплачуваних професій, переконуючи всіх і вся, що педагог є “основоположною силою соціального відтворення – культури, економіки, політики”. Однак він вважав педагога справжнім Майстром не тільки тоді, коли той “навчився говорити “йди сюди” з 15-20 відтінками та відображати 20 нюансів в обличчі, фігурі, голосі”, але, насамперед, здатен (за Сухомлинським) “у кожному своєму вихованцеві бачить людину… Раніше ніж думати про знання, треба збудити в учня людську Гідність”. Справді, сотвори спочатку людину гідною, а тоді нехай виконує свої обов’язки. Але для цього самому, стверджував він, слід бути таким. Бо не можна дати іншому те, чого сам не маєш. Привабливою рисою для багатьох була його громадянська позиція, в яку дуже культуровідповідно вкладав критичність мислення і нетерпимість до бюрократичної чванливості, дух співпереживання й інтелігентно адекватну реакцію на зовнішній світ. Не терпів тих, хто, не маючи ні морального, ні професійного права, одягав, не будучи прикладом для наслідування, на себе тогу “учителя”. “Волею випадку, – писав І. Зязюн, – можновладці всіх часів і народів, які чомусь завжди приписували функції великих учителів і великих керманичів, відходили і відходять в небуття. Про них відразу забувають. І лише Ви, Вчителю, залишаєтесь вічно сповідуваною Цінністю, непідвладною Часу і меркантильним дріб’язковостям миттєвості”. Іван Зязюн у розмовах, щиросердних бесідах, відвертих дискусіях часто зачіпав болючі теми виховання націй народів і, насамперед, своєї. З великим захопленням розповідав про виховну систему Японії, особливо її художньо-естетичну складову, водночас жалкував про недостатність впровадження педагогічних ідей В. Сухомлинського в національному освітньому просторі, у той час коли інші, пошановуючи українського класика, перекладають його твори мільйонними тиражами. Радив молодим (і не дуже) науковцям, які намагаються досліджувати у методологічному контексті місце, роль, сутність української філософської, етичної, естетичної, психологічної, педагогічної, політичної, соціологічної думки, щоби пам’ятали одне аксіоматичне правило – зробити це можна лише на основі глибокого вивчення й осмислення тих сторінок національної історії і національної культури, які не пи- Георгій Філіпчук, Павло Мовчан, Людмила Супрун, Микола Голомша, Людмила Лисенко
Національна еліта · “Вшануймо гідних, правдиво нагороджених Митців, Поетів, Художників і Педагогів, що є оберегами Краси, Українськості”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

салися завойовниками, зайдами, колоністами, а своїми Просвітниками і Будителями. За таких підходів виховання Нації опиратиметься на власну націєтворчу основу, а в національній освіті впроваджуватиметься концепція “збір цвіту по всьому світу”, щоби презентувати насамперед для себе нашу цивілізаційну тяглість буття, утверджувати в душах українців особисту, національну, державну Гідність, щоби універсальність здобутків національної культури формували реальну суб’єктність України в світовому просторі. Адже українці обдарували світ унікальними цінностями світової спадщини — від досягнень у космосі та комп’ютерно-кібернетичній сфері до феноменальної пісенної культури, якими пишається як Україна, так і людство. Злетами духу і таланту вносили вони в скарбницю загальнолюдської культури власний національний доробок. Завжди із захопленням говорив про неперевершені надбання пісенної національної спадщини, яка за окремими Василь Куйбіда дослідженнями налічує близько 800 (!) тисяч пісень, що удвічі більше усіх країн Європи. Він солідаризувався з думкою та ініціативою української інтелігенції, що музей “Української пісні” в Києві все-таки постане, що буде гідною відповіддю на виклики часу. А поки що в центрі Києва на місці загибелі Небесної Сотні спромоглися лише… на “музей медуз” (?!). Надзвичайно сильною стороною “Педагогіки Добра” Зязюна є культурна модель, яка найбільш посутньо впливає на реальний навчально-виховний процес. Він свято сповідував ідею українського вченого-педагога К. Ушинського, який, вивчаючи освітні практики в країнах Європи, зазначав, що корінна відмінність їхньої національної освіти полягає в сильному, особливому ставленні до своєї Батьківщини, ріднокультурних, рідномовних цінностей і що “В Європі немає ні одного найменшого народу, який би не гордився своєю національністю”. Тому вважав, яких би “реформ” не зазнавала українська освіта та її зміст і філософія, як не впливали б на неї індустріальні, інформаційні, технологічні, політичні, світоглядні зміни, а високе й віддане почуття шани і любові до своєї Культури, рідного Народу і Держави є вічно сталою одиницею. Тоді й виконання конституційного обов’язку державою, – “сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”, – набуватиме реальності, а “Боже, нам єдність подай!” стане національно затребуваною вартістю, якою мають бути наскрізно просякнутий зміст освіти, виховний і культуротворчий процес, інформаційний простір, психолого-педагогічні дослідження. На цьому ґрунті виховувати Націю, зрощувати силу й авторитет Української держави. Таким був для нього виховний ідеал у сучасній Україні, таким здоров’язбережним академік Іван Зязюн творив національне соціокультурне середовище. А сказане ним у “Педагогіці Добра” слугуватиме вінком пам’яті: “Мій народе, моя Україно! Жодне із творінь людських на Ваших теренах не посміє життям своїм Вас зрадити чи Вас проігнорувати, бо народжені вони для єдиного: Вас віншувати. Як батька2матір, як Рід свій великий, як рідну Землю, як єдину Батьківщину!” Україну! Цей своєрідний педагогічний заповіт, сущий у слові і чині, знаходиться в позамежжі часу і простору, не має відомчих, професійних, корпоративних бар’єрів, слугуючи всім і для всіх. Особливо така настроєвість була відчутною на нещодавному святковому Дні для лавреатів Народної премії імені Тараса Шевченка: Софії Майданської, Людмили Лисенко, Антонії Цвід, Василя Куйбіди, Юрія Нагулка. Україноцентрична Шевченківська ідея “Свою Україну любіть!”, що, насправді, є нашою національною Ідеєю, святошно обрамляла це всеукраїнське дійство. Вшановувалися митці, водночас активні громадські діячі, які здобули своє професійне визнання, повагу людей не тільки за одержиме служіння Музам, але й за виключну високість громадянськості, українськості, патріотичності, які ось уже впродовж багатьох десятиліть є невід’ємними складниками їхньої життєтворчості. Це та пасіонарна частка національної інтелігенції, що вибудовує своє ім’я не завдяки званням, нагородам, посадам, кар’єрним злетам, а передусім шляхом дуже природної та етично-відповідної реакції на український світ, коли в болях, радощах, перемогах і кривдах вони адекватно-творчо відгукуються на долю свого Народу, України. Суспільне, народне визнання праці, думки і серця достойників українського Духу. Навіть найсакральніша зала Національного музею літератури, переповнена до краю, додавала якогось шарму цій урочистості, такого незвичного, вже трохи призабутого відчуття в умовах війни, з виттям сирен і бомбувань. Саме зібрання було зіткане з багатьох відомих культурних діячів, талановитих і шляхетних, кожному з яких можна присвячувати окремі презентації та бенефіси. Усе побачене тут, почуте, пережите лише підтверджувало аксіоматичне правило високої Педагогіки – “коли сіється, то і сходиться”. Такий рівень духовної атмосфери ніколи не зрежисуєш, не зорендуєш, не купиш, бо це – “філософія серця”, яка, здається, спроможна обійняти всі 9 найвищих Муз. Справжня верховинна Педагогічна майстерність, що твориться людьми, які не завжди формально є педагогами. Тому завдання (методологічне і методичне) сучасної української освіти – від “материнської” школи до університетів Антонія Цвід та академій – активно виходити за вузьковідомчі межі, синергетично впускаючи в “школу” талановитість, креативність, критичність, духовність, емоційність. Максимальна взаємодія з інтелектуальним, морально-етичним, духовним, культурним потенціалом Нації. Справді, чи не про це можна сказати, приміряючись до винуватців цього змістового дійства, які сьогодні презентували в Слові і художньому Образі цілу історичну гаму нашого Буття. Від прадавньої міфології українства, Трипілля і Княжої Доби до Тараса Шевченка, Марії Приймаченко і сучасної Війни. І вся ця вічна хода українства, відтворена нашими талановитими творцями, обрамлювалася такими ж суголосними по духу знаковими сучасними мистцями, що прийшли вітати лавреатів. “Хорея Козацька”, Тарас Компаніченко, Кирило Стеценко, Святослав Силенко, Тетяна Негрій… Хвилююче чутливою для всіх присутніх була коротка промова Андрія Нечитайла, сини якого сьогодні на фронті, і якому голова “Просвіти” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан вручав найвищу просвітянську нагороду “Будівничий України”. Але хочеться не обминути ще одну не- Андрій Нечитайло пересічну Особистість, людину особливого естетично-поетичного таланту, консерваторну скрипальку, надзвичайно скромну й шляхетну Жінку, мою краянку Софію Майданську. Це про неї, ще зовсім юну й незнану поетесу майже півстоліття тому (1975 р.) правдиво напише в журналі “Дніпро” Дмитро Павличко: “Придивіться до цього широкого й точного мислення. Кожен вірш – відкриття, свіжа метафора, ювелірно відгранована в слові… Софія добре розуміє нелегкість нашого письменницького, громадянського обов’язку. На її шляху будуть нові, вагоміші здобутки”. Метр Слова мав рацію і був провидцем, бо, насправді, дочка славного роду Майданських ніколи не зійшла з дороги, що веде до українського Храму. Це про її громадянський чин ще в далекі радянські 80-із натхненною ностальгією говорив К. Стеценко, коли вона проявляла свою твердь і силу щодо проведення в Чернівцях першого фестивалю “Червона Рута – 1989”, активним учасником якого був сам Кирило. Уже по завершенню урочистого дійства одна з професорок національної академічної установи, якій рідко трапляється така щаслива нагода бувати на подібних громадських заходах, щиро скаже: “На таких людях трималася(ється) завжди Україна”. Додамо цю неупереджену й справедливу Павло Мовчан, Софія Майданська оцінку до вінка чисельних і щиросердних привітань. Проте мені хочеться висловити радше не думку, а емоцію про ту річ, що знаходиться за кадром, про ту Сковородинську “невидиму видимість”, яка характеризує ще одну якість наших “іменинників”. Згадується, даруйте за таке своєрідне порівняння, коли В. Гюго писав сміливий памфлет на Наполеона, то він це робив у Брюсселі, коли Г. Гейне творив сатиру “Німеччина. Зимова казка”, то місцем прихистку для нього служив Париж. А коли Тарас Шевченко висловлював свій гнівний протест проти царських сатрапів московії, то свій “Сон” – цю величну поему свободолюбства, він писав, не боячись, прямо біля палат самодержців і гнобителів. Ось саме про цю нібито малопомітну паралель варто нагадувати молоді. Бо сьогоднішні наші лавреати вже тим значимі, що не зраджували Тарасового чину… Вони залишались в Україні, жили і живуть нею та вірно їй служили, не перестаючи віддавати Україні снагу і злет своїх дум. Василь Куйбіда, народжений в “сибі' рах” і вихований незламними батьками, що відправлені москалем на погибель за любов до України; Юрій Нагулко, Богом обдарований художник, виростив синів, які нині в боях захищають Україну; Люд' мила Лисенко після знищення рашистами музею Марії Приймаченко ні на мить не здавалася покривдженій долі, творячи уні' кальну трилогію про видатну Українку; Антонія Цвід, залишившись без даху над головою, досліджувала незвідані сторінки Шевченкового “житія”, зустрічаючись із українцями-вигнанцями в чужинській стороні, “донатячи” для поранених Воїнів; а згадувана Софія Майданська “випещува' ла” свій новотвір “Повернення Орфея” зов' сім поряд з тими місцями, де безперервно били ракетами ординці намагаючись здо' лати українську Віру й національну Пам’ять. Своєю життєтворчістю вони ніби стверджували, що не вийде, кляті московити. Бо можна завоювати на певний час територію, знищити ресурси, можна вбити навіть цивілізацію, але вічно нездоланною буде наша Національна Культура – найдорожчий скарб Українського Народу і Держави. У дитячій казці “Чарівна шабля” С. Майданської є слова французького мандрівника, який переконує світ: “Хто хоч раз побував в Україні, той вже не може розлучитися з нею, бо вона своєю красою і багатством притягує кожну людину, як магніт залізо”. Свята правда. Вшануймо і ми цих гідних, правдиво нагороджених Митців, Поетів, Художників і Педагогів, що є оберегами її Краси, Українськості. Віват будителям національної душі! Слава Україні!
На часі · “Ми пишемо нову сторінку нашої національної історії, самобутність якої не вписується у контекст абстрактної дисципліни”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Єдина країна у світі, де історія вважалася чимось запретним…”: незасвоєні уроки режисера Довженка

10 вересня виповнюється 130 років від народження Олександра Довженка – українського кінорежисера, письменника, громадського діяча. Фраза, яка винесена на титул статті, є уривком з щоденникового запису митця від 12 квітня 1942 року. Довженко поринув у роздуми про нашу гірку історію, шукаючи відповіді у минулому на глобальні виклики: чому так швидко Гітлер захопив Україну? Митець намагався знайти відповідь у занедбаному історично-патріотичному вихованні: “Єдина країна у світі, – записав він до щоденника, – де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось запретним, ворожим і контрреволюційним”. Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор Відсутність справжньої української історії, на його переконання, дозволила “плодитися дезертирам” і “рости слабодухим і запроданцям”. Він не засуджував і не звинувачував їх, а навпаки – слізно просив пробачення “за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час”. Таким було його бачення ролі історії у вихованні нації. Радянський тоталітарний режим позбавив Україну державної незалежності, учинив два Голодомори, конфіскував майно, депортував до Сибіру сотні тисяч українських хліборобів, прищеплював силою пропаганди патріотизм. Залякана політичними репресіями українська інтелігенція цуралася історії, оминала її. “Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професори заарештовувалися майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія — це паспорт на загибель”, – наголошував митець. Чому “у великий час” він звернувся до ролі історії, ніби минуле могло врятувати світ. Для Довженка історія України, яку він перегортав зі сльозами, — не сума знань, не шкільний підручник і хронологія абстрактних подій. Вона сприймалася ним значно ширше і глибше: “Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу”. Минуле, крім мовчазних і застиглих архітектурних пам’яток, не одразу розгледиш. Архівні джерела у сховищах мовчали, але митець знав про розстріли українських жінок за хлібні колоски у 1933 р. Виховували не шкільні програми з історії, які накачували зомбі-патріотів сталінською пропагандою, а гостра необхідність самозахисту і самозбереження. Застереження Довженка випромінювало його зболене серце. Він не мав історичної освіти, лише прослухав сім лекційних годин загальної та нової російської історії у Київському комерційному інституті 1917 р. Кінорежисер без фахової освіти створив шедеври світового кінематографу, але залишався невдоволеним, тому що не зняв фільму про славних запорожців. Заборона Сталіним сценарію кіноповісті “Україна в огні” і жахіття війни розбудили “приспане сумління” митця і громадянина. 27 квітня 1942 р. він записав: “Перечитав знов історію України. Боже, до чого ж вона сумна і безрадісна. До чого ж невдала і безпросвітна”. Двотомна “Історія Малоросії” Миколи Маркевича середини XIX ст. справила на режисера глибоке враження. Від прочитаного він плакав, а від побаченого на фронті прозрів. Військовий кореспондент Довженко розмірковував над причинами кривавої бойні. Події, учасником і свідком яких він був, не вважав класичною війною, а “хворобою нашої планети у стадії гострої кризи”. Країни усіх сторін горизонту щойно перенесли ковід, але не зарадили хворобливому прояву рашизму. Політичне керівництво Росії свідомо перекреслило міжнародне право, базові повоєнні документи, принципи добросусідства, власні зобов’язання. Його попередження “можемо повторити” стало реальністю. Російська агресія проти України спаплюжила усі норми християнської моралі, розколола православну церкву, позаяк її митрополит благословив російське військо вбивати українців, православних, католиків, дорослих і дітей, руйнувати школи і лікарні. Зло прокинулося, спонукало протистояння двох непримиренних цивілізацій: демократичної і авторитарної. Світ виявився неспроможним зупинити Путіна, який розмахує ядерною дубинкою. Він розколовся за морально-етичними цінностями: хтось співчуває українцям і допомагає, кровожерливі диктатори підтримують Путіна, перелякані присмокталися до газової і нафтової труби, інші пропонують капітулювати перед агресором. Якими уроками історії скористатися, щоб знайти вихід? Ні застереження ООН, ні Будапештський меморандум, ні Хельсінкські угоди, ніщо не впливає на агресивну і шовіністичну політику агресора. Українці демонструють світові дива героїзму і мужності, захищаючи свою землю, родини, своє майбутнє. Ми пишемо нову сторінку нашої національної історії, самобутність якої не вписується у контекст абстрактної дисципліни – “Україна і світ”, яку пропонує наше Міністерство освіти та науки. Маємо засвоїти уроки і застереження Довженка, приділяти більше уваги українській історії, не ховатися за інтегровані лекційні курси. Ми проливаємо кров за право бути у родині європейських країн, а дехто влаштовує перепони, принижує, насміхається над нами. Синхронізація історичних знань про навколишній світ хороша справа, але її можна досягнути за наявності класичних та усталених лекційних курсів – “Історії України” та “Всесвітньої історії”. Чужому навчайся і свого не цурайся. Годі прогинатися під когось, схиляючись на коліна. Наша інтеграція – це не інтелектуальна профанація, а тривала і виснажлива робота задля визнання нас партнером, рівним серед рівних. Нехтуючи національною історією, доволі легко розчинитися у глобальному світі, втратити власну самобутність. Геополітичні виклики і загрози, спричинені російською агресією, спонукали “колективний Захід” до формування “антипутінської” коаліції, надання Україні фінансової та військової допомоги. У роки Другої світової війни існувала антигітлерівська коаліція, а США запропонувало постачання зброї та амуніції (так званий “ленд-ліз”). Жахливі картини розправи росіян у Бучі облетіли світові інформагенції. Світ побачив і жахнувся. У далекому 1942 р. Англія і Америка не демонстрували фільм Довженка “Битва за Україну”. Обурення режисера мало тоді класово-ідеологічний і гуманістичний контекст: “наші друзі-союзники, що ненавидять нас і зневажають, прагнуть до нашого ослаблення, коли не загибелі, оці наші друзі і дозіровщики нашої крові не захотіли показувати своїм народам нашу криваву картину”. Режисер передчасно скаржився на “друзів-союзників”, позаяк восени 1943 р. Сталін категорично заборонив кіноповість митця “Україна в огні”, поставив хрест на його творчості, але залишив жити, щоб той знемагав від страждань. У сучасному світі не існує друзів, а лише партнери, хоч і вони готові зраджувати. Росія довела своїм ганебним вчинком, перекресливши власні угоди у Будапешті. Ніхто у світі не чекає сильної України, а в гуманітарному сенсі не сприйматиме нашої трагічної і героїчної історії. Досвід міжнародного визнання Голодомору-геноциду зайвий доказ, а існує чимало “білих” і “кривавих” плям з нашими сусідами, тому інтеграційний курс історії “Україна у світі” – полохливий і передчасний намір. Краще подбати про належне викладання історії у школах та університетах, а не скорочувати години, вихолощувати самобутність української національної історії. Усе, що дотичне до неї, а також “паралельні світи” країн і народів, – можна делегувати курсу “Всесвітня історії”. Кожного дня убивають українців, а світ розважається, ховаючись за глобальними гірськими небосхилами, інколи нудьгує, прокидається на мить від спалахів російських крилатих ракет над Охматдитом. Нам надають зброю упродовж двох з лишком років, але дозовано за жартівливим принципом ромашки – “любить, не любить”, дозуючи пролиття української крові. Україна – засновниця ООН у 1945 р., тобто рівна серед рівних. Вона вже інтегрована у світовий простір, але авторитетна міжнародна організація безсила вплинути на агресивну позицію Росії. Міжнародний злочинець головує у Раді безпеки, представляє суперечливий світ, потурає і захищає собі подібних, а ми сподіваємось на якусь освітню програму з історії про роль і місце України серед світових монстрів. Українські історики уже планували написання спільного підручника історії з Росією, у якому мали домінувати російські історичні схеми. Ми знаємо про заяви Путіна стосовно перемоги Росії у війні 1941–1945 рр. без українців. У щоденниках Довженка постає загальна цифра жертв – “мільйонів сорок”, з яких від 13 до 15 млн українців. Ось вам ціна братерства: повне ігнорування внеску у перемогу. Ідея спільного підручника українсько-російської історії, з якою тривалий час носилися в Україні і Росії окремі історики, мала на меті уніфікацію національної самобутності українського народу, його культури, мови, минулого. Путін улесливо говорив тоді про братній український народ, про спільну історію і спільне слов’янське коріння, але не відмовлявся від ролі старшого брата. Кремль не полишав спроб політичної експансії, захоплення київського престолу шляхом обрання свого президента, призначення міністрів силових відомств, корпусу бояр у Верховній Раді. Майдан, а насправді нескорений український народ, розвіяв усі сподівання. Відверта війна зруйнувала русофільське гасло “Навіки разом”. Ідея про посібник історії (“Україна і світ”), яка нещодавно виплила на поверхню, може повторити долю спільного українсько-російського наративу. Зловісний намір “денаціоналізації” українців, задіяний Путіним, остаточно показав здичавілу азіатчину з домішками сталінізму і великодержавного шовінізму. Щось подібне спостерігалося у 1942 р., коли фашистські окупанти змушували учнів вивчати німецьку мову, навіть видавали відповідні документи про освіту і реєстрацію народжень. Червона армія і радянська влада залишили людей на поталу ворогу. Близько двох мільйонів осіб блукали біля фронтової смуги, покинутих і забутих. Повертаючись на терени України, “визволителі” вважали їх запроданцями, тому набрали загони “чорносвитників” і неозброєних кинули у бій. Народ опинився між двома вогнями, почувався деморалізованим і розгубленим, ніби після контузії. Перебуваючи під Валуйками, Довженко занотував до записника: “Денаціоналізований історично несвідомий народ, заплутаний і спантеличений, і чимсь в основі невдоволений, темний, темна етнографічна маса котиться у прірву небуття”. Подібних поневірянь зазнає населення окупованих Росією українських територій, але чинить героїчний опір. Для воюючої нації важливо мати сучасну зброю, добре навчених воїнів, вагому національну ідею, яка б надихала. Історія, як концентрація духовних сил народу, має стати путівником, місточком, поручнем для звитяжного поступу. У роки зневіри соціум втрачає орієнтири і психологічну здатність до оборони і перемоги. Довженко попереджав: “Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців”. Історичне виховання має стосуватися української молоді, суспільства загалом, щоб не заблукати у хащах глобального світу, навіть маючи доморощених поводирів. Історія України має бути представлена у національних підручниках європейських країн, але ми не можемо нав’язати Угорщині, Польщі, Франції власні уподобання. Спільними можуть бути колективні монографії істориків різних країн, але не підручники. У них інший статус, інше виховне завдання і національно-виховна місія. Щоб набути громадянства європейської країни, необхідно знати мову та її історію. Ось і вся інтеграція минулого і сьогодення: хочеш бути громадянином – обирай мову корінного соціуму, шануй його культуру. Українська історія має власних героїв, видатних діячів, митців, талановитий і працелюбний народ, доволі мирний, інколи занадто неквапливий і толерантний. Славні козаки обирали гетьманів, а згодом лаяли їх і насміхалися. Щось подібне відбувалося з нашими президентами: висували та обирали у запеклих дискусіях, а з плином часу не підбирали слів для характеристики. Історія, як не прикро, не завжди вчить. Вона лише констатує факти, хоч і болючі, але правдиві. Довженко не оминув соціально-антропологічного портрету українців. “Наша нелюбов один до одного, непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і, об’єктивно, абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо”, — писав він у відчаї і розпачі. У 1919 р. Довженко служив у війську С. Петлюри, бачив прояви отаманщини. Українці, на його переконання, мали дещо викривлену національну психіку, перебуваючи між різними вогнями та обставинами. Поняття “особистої свободи існує у нас, як щось індиві-
Разом — до Перемоги! · “Молодь має знати власну історію, не цуратися світової, але творити нову українську історію, яку захищають сьогодні героїчні воїни”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дуально-анархістичне, як почуття волі (звідси індивідуалізм і отаманство)”. Можливо, на нього справили вплив історичні книги, але загалом правдиве тлумачення національного характеру. Він не заперечував почуття гідності і героїзму, які переповнювали значні соціальні групи українців. З історичним минулим не можна жартувати, легковажно розподіляючи його за бюрократичними квотами підручників різних систем освіти. Чомусь у спільному українсько-російському посібнику історії не зафіксували землі Воронезької, Курської, Донської областей і Стародубщини, заселених українцями, до складу України. Подібних колізій може виникнути безліч з нашими західними сусідами, а можливо, і далекими, враховуючи династичні шлюби раннього середньовіччя. Довженко дивувався також: чому згадані території, які були “заселені виключно українцями” у різні часи – “не приєднані вони до України – УСРР по етнографічному принципу”. А відповідь доволі банальна: ідеологічний універсалізм радянського патріотизму з брехливим інтернаціоналізмом. Митець, якого гнітила свідомість радянської людини і дійсності, видав власний секрет: “не збиралися ми з Росією воювати, ані сваритися”. За таких обставин навіщо нам приєднувати перелічені етнічні території, Кубань, Крим, розмови про передачу якого Україні точилися з 1943 р. Ось і відповідь епохального значення. Ніхто у світі і в Україні не думав про реальність російської агресії, навіть на початку 2022 р. Коментарів може бути безліч, але вони нічого тепер не вартують. Помилялася абсолютна більшість українського соціуму, особливо політики, крім колишніх дисидентів, які мали табірне застереження від російського шовінізму і сказу. Схаменулися запізно, але поринули у висвітлення “руського міру”, його філософського і культурологічного коріння. Росія готувалася до загарбання України, дбала про армію, агентуру, зомбувала власний народ. Здичавілий стиль життя російської глибинки правив за соціальний резерв армійських корпусів. Довженко мав рацію, коли говорив, що “якість війни – це якість організації суспільства, народу”. У Росії достатньо гарматного фаршу, варто лише окропити його святою водою патріарха Кирила, видати кошти на горілку, і він готовий смиренно померти за “Рассєю”. У 1942 р. Довженко вірив у перемогу, але його непокоїли повоєнні роки: “Чи зберуться наші люде знову на Вкраїні?”. Він думав про евакуйованих громадян, про вивезених до Німеччини молодих українців, які мали заповнити міста і села “замість померлих од ворога, од мору, од кулі і петлі”. Побоювався, що “на наші руїни наїдуть чужі люде і утвердять на ній мішанину”, відтак “буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й думати сумно”. Актуальні роздуми не “гнилого інтелігента”, а українського національного патріота, просто великого гуманіста, який вболівав за рідний край. Небезпідставні переживання, враховуючи мільйони переміщених осіб, біженців в усіх світах, особливо молоде покоління з деформованою ментальністю і знанням європейських мов. Молодь має знати власну історію, не цуратися світової, але творити нову українську історію, яку захищають сьогодні героїчні воїни. Слава Україні!
Разом — до Перемоги! · “Молодь має знати власну історію, не цуратися світової, але творити нову українську історію, яку захищають сьогодні героїчні воїни”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Олександр Святоцький: “Я впевнений, що Україна, світ і правда в цій війні переможуть”

300 років тому московія обманом привласнила історію українців і України. Сьогодні володар кремля мусить вигадувати нові брехні про Україну, щоб змусити нас відцуратися від свого минулого. Але українців не зламати, бо ми шануємо свою державність, свою державу, свою історію. Про українську державність і державотворення, а також про те, чому росія хоче знищити Україну, поспілкувалися з головним редактором юридичного журналу “Право України”, доктором юридичних наук, професором, академіком Національної академії правових наук України Олександром Святоцьким. – Олександре Дмитровичу, які, на вашу думку, мотиви ворога в ни' нішній війні? – московський диктатор не заперечує і не приховує того, що мета їхня – це тотальне знищення української нації. Це ліквідація незалежної державності України, знищення України як суб’єкта міжнародного права і геополітичної реальності. І, безумовно, що мотивом цієї мети, яку переслідує кремль, є втрата України. А втрата України – це для них серйозна поразка. Вони позбавляються оболонки, яку росія понад 300 років тому собі створила, шляхом обману і шляхом привласнення історії українців і України. Як відомо, з 1547 до 1721 року було московське царство на чолі з московським царем. Останній цар петро I прагнув “пробити вікно в Європу”. І він спромігся на це, перемігши потужну країну Швецію в 20-річній Північній війні. 22 жовтня 1721 року, в день урочистостей з нагоди миру зі Швецією, петро І наважився змінити свій титул на імператора, а назву московського царства – на всеросійську імперію. На латині це була “Русія”. Всі мапи від ХІІІ століття фіксували окремо назви московія і Русія. Але Русія – це була Україна. Вже після 22 жовтня 1721 року петро I дав команду вилучати мапи. Він відправив за кордон по всій Європі своїх посланців, аби вони замінили мапи на нові, де московії не було, а була тільки Русія. Так московити перетворилися на росіян, московське царство – на російську імперію, а московський цар – на імператора всія русі. Тож московія, росія – це за означенням держава тоталітарна, де десятиліттями панують диктатори, останній з яких уже понад 20 років при владі і збирається панувати ще не один десяток років усілякими оборудками. На жаль, ця брехлива країна просто так не заспокоїться. – Фактично існування неза' лежної України зараз забирає їхній історичний стрижень, на якому во' ни будують всю свою державність. Але ж Україна мусить повернути історичну правду… – Безумовно, втративши Україну, вони втрачають історію. Їм треба вигадувати вже нову брехню на заміну тієї, що була з 1721 року. Зараз вони стверджують, що Україна не мала своєї держави і вона не спроможна була мати свою державу. Ніби її створив Ленін 1922 року, що від того часу, як Україна отримала державу з абревіатурою урср, їй “нарізали”, як заявляє кремлівський диктатор, ці території, які вона має. Більше того, сталін “приєднав” до України ще й Західну Україну, Закарпаття, Північну Буковину. І от з “барської руки” Україна отримала в 1991 році, як заявляє путін, ці території, до яких ніякого відношення не має, в тому числі і Крим. Це абсолютна брехня. Але зараз настав час, момент істини, момент правди, коли правда мусить перемогти. І так влаштовано все-таки світ, що світло перемагає темряву. А світло — це свобода. Так і історичну брехню перемагає історична правда. А історична правда в тому, що ми, українці, – величний героїчний народ, який має свою понад тисячолітню історію. Нам забороняли про це говорити, всі архіви були закриті і ніхто не міг працювати з джерелами, які б показали правдивість нашого минулого. Ми радіємо від того, що президент Володимир Зеленський три роки тому підписав Указ “Про День Української Державності”, де чітко написано, що “з метою утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, спираючись на історію української державності, яка сягає своїм корінням часів заснування міста Києва та розквіту держави за часів князя Київського Володимира Великого – державотворця, який прийняттям у 988 році Християнства засвідчив цивілізаційний вибір Київської Руси… керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, дбаючи про благо Вітчизни та боронячи суверенітет, територіальну цілісність і незалежність України, а також зважаючи на необхідність утвердження історичної справедливості” було встановлене це свято. Завдяки Дню Української Державності ми вперше через багато років відновили свою історію і об’єднали в єдиний державотворчий процес ті етапи державності, про які ми сьогодні вже знаємо, бо маємо доступ до всіх архівних матеріалів. – Чи варто було б фрагмент цього указу, в частині, де перера' ховані державні утворення україн' ців, включити до преамбули нашої Конституції? – Я думаю, варто. Бо дійсно, на сьогоднішній день більшість громадян не розуміють цього явища, цієї категорії – державність, держава. І коли зустрічаєш інформацію про державу і державність, дуже часто ці терміни розглядають як синоніми, але все ж таки це не є синоніми. І держава, і державність, і державотворення – відрізняються. Ці три терміни складають наше минуле, нашу історію. І ми повинні розуміти відмінність між ними. Видатний державний діяч часів УНР Володимир Винниченко у 1949 році, вже перебуваючи в еміграції у Франції, написав “Заповіт борцям за визволення”, де приділив увагу питанням держави і державності. Він розглядав державність як устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його національності, економіки, політики, культури, як величезний складний процес. І сьогодні це визначення може бути прийнятним. Він визначав українську державність, як комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, духовності, які діють на території населеній національним колективом і які забезпечують розвиток у сучасному і майбутньому цього національного колективу. І дійсно це так. Володимир Винниченко підкреслював, що державність – це своєрідне коріння держави. Держави може не бути, а державність залишається. Вона є постійнодіючим явищем. Всі атрибути державності передаються з покоління в покоління, а це і інститути економіки, і культура, і духовність, і мова. Мова – це найфундаментальніший атрибут будь-якої державності. Неспроста в нас тривають постійно такі баталії навколо мови. Добре, що сьогодні більшість населення все ж таки переймається утвердженням мови, вже і розмовляють, і розуміють значення мови. Безумовно, коли є мова – буде й держава. Томас Девіс – ірландський поет першої половини ХІХ століття писав, що держава повинна боронити мову більше, ніж свою територію. Втратити рідну мову і прийняти чужу – це трагедія. Держава – це вінець державності, організація політичної влади. Ми мусимо сьогодні, маючи незалежну державу, повертати наші атрибути державності у всіх проявах, мусимо активізувати наукові дослідження, шукати і знаходити їх у архівах, особливо за кордоном, популяризувати історію нашої державності. І це буде дуже корисно для нас, бо це те, на чому тримаються всі країни світу. Вони шанують свою державність, свою державу, свою історію. “Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани”. Так говорив наш український письменник Максим Рильський. – Які основні віхи українського державотворення після здобуття державної незалежності? Які події докорінно вплинули на нас після 1991 року? – За ці роки ми пройшли непростий шлях, відбулися певні події, які об’єднали людей і дали зрозуміти, що ми разом чогось варті. Сьогодні понад 80% громадян України підтримують західний вектор розвитку і українську ідентичність. Відбулися етапи державотворення, що відзначилися бурхливими виступами українців. Це Помаранчева революція, Євромайдан і Революція Гідності, якими ми засвідчили своє прагнення до європейської інтеграції. А повномасштабна війна продемонструвала, що ми не просто український народ, а нація, згуртована навколо ідеї України, нашої історії. І ми дали відсіч, на що не розраховували наші вороги, що хотіли взяти Київ “за три дня”. Тепер зрозуміло, що ворог не зможе перемогти, як би він не хотів, як би не погрожував кремлівський диктатор ядерною зброєю – не зможе він зламати Україну. Тому віримо, надіємося і бачимо, що світ нас підтримує. Підтримка всього світу – це теж величезний успіх. 141 країна двічі проголосувала в Організації Об’єднаних Націй – засудила агресію росії проти України та підтримала українську формулу миру. Момент істини, який нам дуже яскраво заповідав наш видатний пророк Тарас Шевченко, я впевнений, прийшов. Його слова – “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!” – були пророчими. Цей час прийшов, і ми обов’язково поборемо споконвічного ворога. Але, на жаль, дуже і дуже дорогою ціною. Ця ціна – це загибель тисяч наших воїнів, воїнів світла, як ми називаємо наших військових. Вони віддають сьогодні свої життя за те, щоб ми все-таки утвердилися в тих цінностях, які панують у цивілізованому світі. Ми прагнемо увійти в сучасну цивілізацію, яка сповідує свободу, демократію, права людини, верховенство права, рівність. І я впевнений, що Україна в цій війні переможе, що світ у цій війні переможе і правда, поза всяким сумнівом, у цій війні переможе. Спілкувався Євген БУКЕТ
Очевидець і літописець · “Імперська експансія загрожує не тільки близьким сусідам Росії, а й миру і безпеці усього світу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

про входження до складу Росії. Такі заяви викликали посмішку в поважних політиків, однак заявлені на 11-те вересня 2022 р. подібні “референдуми” на окупованих російськими військами територіях України вже не викликають сміху. У серпні 2022 р. депутат Держдуми Михайло Шеремет заявив: “Вважаю за доцільне повернутися до колективної системи добровільного об’єднання суверенних держав в один військово-політичний та економічний блок, здатний ефективно протистояти західній експансії та агресії. Прообразом нової конфедерації може стати великий і могутній СРСР”. Які саме держави мають увійти до цього нового об’єднання, політик не уточнив, але наголосив, що “за розміром воно може перевершити кордони Радянського Союзу”. Отже, незважаючи на неймовірні провали й гігантські втрати у війні з Україною, в Росії не припиняють творити плани з відновлення імперії, яка має вийти за межі колишнього СРСР. Мета не приховується – посилення могутності Росії та повернення їй колишньої величі за рахунок поневолення інших країн і народів. Думки цих народів Москва не запитує і з ними не збирається рахуватися. Цілком очевидно, що імперська експансія загрожує не тільки близьким сусідам Росії, а й миру і безпеці усього світу. Але вершиною кремлівського імперського маразму є слова голови Держдуми Росії В’ячеслава Володіна, сказані 6-го липня 2022 р. з трибуни парламенту: “Америка хай завжди пам’ятає. Там є частина її території – Аляска… Так що нам теж є що повертати”. Що це, як не промовистий натяк із територіальними претензіями російського високопосадовця до США щодо проданої у 1867 р. за 7 мільйонів 200 тисяч доларів Аляски? Тепер в Росії твердять, що цар задешево продав. З усього вищесказаного добре видно, що росіяни не хочуть рахуватися з суверенними інтересами інших народів, міжнародним правом і світовим правопорядком; горезвісне “збирання земель” і загарбницька війна залишаються їхньою національною ідеєю. Ця агресивна і злочинна
Очевидець і літописець · “Імперська експансія загрожує не тільки близьким сусідам Росії, а й миру і безпеці усього світу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Чому війну назвали “спеціальною воєнною операцією”

Дмитро ЧОБІТ Продовження. Початок у ч. 34 за 2024 р. Про національну ідею росіян Впродовж осені 2021-го – зими 2022 р. із вуст російських депутатів і пропагандистів постійно лунали погрози Заходу, що вони “можуть повторити” й ще раз взяти Варшаву та Берлін і дійти до Ла-Маншу. Навіть білоруський диктатор, друг та союзник Путіна Лукашенко напередодні російської агресії в інтерв’ю для московського телебачення похвалився ефективністю союзних військ порівняно з військами НАТО і пригрозив, що, у разі конфлікту в Європі, вони швидко дійдуть до протоки Ла-Манш: “Поки вони там розвернуться і приведуть сюди якісь війська, ми будемо вже стояти біля Ла-Маншу”. Лукашенко, очевидно, озвучив воєнні наміри, які обговорював і готував з Путіним. Отже, з Кремля загроза спрямовувалася не лише проти України. Путін і Лукашенко були надто самовпевнені у своїх воєнних можливостях, тому готувалися не тільки до війни з Україною, а й до широкомасштабних бойових дій в Західній Європі. І усе це переслідувало головну мету – відновлення Російської імперії воєнною силою. У цьому корінь зла. Про те, що то не просто слова, свідчать конкретні дії високопосадових осіб Росії, спрямовані на підготовку громадської думки та створення політичних і юридичних підстав для приєднання до РФ не лише колишніх територій СРСР, а й Російської царської імперії. Так у дні підготовки до нападу на Україну в російському інформаційному просторі розкручували тему про так звані територіальні “подарунки” Росії колишнім радянським республікам. При цьому говорили не тільки про Україну, а й про інші суверенні держави. У такий спосіб готувалася громадська думка до планованого ланцюга приєднань так званих “ісконно русскіх зємєль” після успішної, як вони гадали, “спецоперації” в Україні. Ось кілька конкретних фактів. 10-го грудня 2021 р. голова комітету з питань парламенту РФ В’ячеслав Новіков на першому каналі російського телебачення довго говорив про незаконність виходу колишніх республік із складу СРСР, про те, що уся територія Казахстану була “незаконно” відірвана від Росії у 1991 році. Він, зокрема, заявив: “Казахстану просто не існувало… територія Казахстану – це великий подарунок з боку Росії і Радянського Союзу”. Варто наголосити, що В. Новіков має науковий ступінь доктора історичних наук, тому його слова не можна сприймати як необдумані, а лише як такі, що озвучили імперські наміри кремлівського керівництва. Таке підтверджують подальші події. Наступного дня В. Новікова підтримав його колега, депутат Державної думи Росії Євгеній Фьодоров і звернувся до керівників суверенного Казахстану: “Хочете відходити, товариш Назарбав, Токаєв? Добре, беріть свої валізи, повертайте територію, місто Вєрний – Алмати та усе решту й відходьте”. Інший російський депутат Султан Хамзаєв виступив за проведення референдуму про приєднання Казахстану до Росії. При цьому він заявив: “Центральна Азія – це російська земля!... Підтримую проведення референдуму в Казахстані про возз’єднання Казахстану з історичною батьківщиною – Росією”. Виступи Новікова, Фьодорова, Хамзаєва отримали великий резонанс у Росії та Казахстані, перед дипломатичними установами цих держав у Москві та Алмати з’явилися банери, ЗМІ заполонили дискусії. З висоти тих грудневих подій 2021 року тепер сміливо можна зробити висновок: у такий спосіб росіян і світ готували до відновлення Російської імперії. Після вже запланованої розправи з Україною наступною жертвою мав стати Казахстан – найбільша за площею після Російської Федерації держава колишнього СРСР і третя за економічним потенціалом. На чергу в московські обійми Кремль поставив й інші держави колишніх радянської та царської імперій. 9-го червня 2022 р. згаданий депутат Є. Фьодоров подав у Державну думу Росії законопроєкт “Про скасування постанови Державної Ради СРСР від 6 вересня 1991 р. про визнання незалежності Литви”. А за день перед тим – 8 червня 2022 р. – помічник президента Росії Путіна Володимир Мединський заявив про майбутнє розширення РФ до кордонів Російської царської імперії. Це Мединський публічно сказав під час виступу на форумі “Історія майбутнього. Образ Петра”. Чиновник нагадав, що донедавна територія Росії становила 1/6 частину земної суші (куди за часів імперії входили, крім нинішніх членів СНД та країн Балтії, ще й Фінляндія та більше половини Польщі). “Зараз трохи менше. Але це не назавжди”, – заявив Мединський. Присутні в залі відреагували на заяву помічника Путіна про подальше розширення території країни-агресора аплодисментами. Настрій аудиторії відповідав думкам переважної більшості росіян. Під впливом небаченої в світі однобічної проурядової пропаганди, повної відсутності опозиції та альтернативної думки, введені в оману росіяни готові підтримувати злочинні наміри Путіна та його режиму щодо нових завоювань і розширення меж Росії. Подібні неоімперські настрої поділяв і колишній президент Росії, а тепер заступник секретаря Ради безпеки РФ Дмитро Медведєв. 1-го серпня 2022 р. на його сторінці “В контакте” з’явився пост, у якому стверджувалося, що Грузія та Казахстан зобов’язані своїм існуванням Російській імперії. У тексті зазначалося, що Казахстан є штучною державою, а єдиної Грузії зовсім не існувало до завоювання Кавказу Росією у XIX столітті. На сторінці екс-президента йшлося, що з “парадами суверенітетів” настав час закінчувати. Окрім цього, Д. Медведєв заявив, що РФ нібито піде в “наступний похід для відновлення кордонів нашої Батьківщини”. Штучні та неповноцінні держави, на думку Д. Медведєва, не мають права на існування, тому повинні знову стати частиною Росії. Дуже цікаво, що подібні думки висловлював і Путін, зокрема, щодо Казахстану він сказав: “У казахів не було державності ніколи”. Президент Росії наголосив, що Казахстан створено штучно “на території, на якій держави не було ніколи”. Тобто Путін стверджував, що у казахів ніколи не було ні державності, ні самої держави на землях теперішнього Казахстану, окрім російської. Цими тезами Путін, Медведєв та інші російські імперіалшовіністи намагалися обґрунтувати право Росії на включення до свого складу бездержавних, як вони оголосили, народів та їхніх земель. Дивовижно! Надворі ХХI століття, а в Кремлі досі мріють повернути колишні російські колонії, загарбані у жорстоких колоніальних війнах ХVIII–ХIХ ст., аби за їхній рахунок возвеличити Росію. Якщо йти за імперською логікою росіян, то чи не всі країни Африки, Океанії та більшість країн Азії слід повернути в колишній колоніально-імперський стан, бо на час їхнього поневолення вони не мали державності. А як тоді бути з волзькими булгарами? Цей народ мав свою державу Булгарію майже за п’ять століть до запрошення варяга Рюрика у Ладогу! Тобто державність булгар на пів тисячоліття давніша за офіційно проголошену державність Росії! Булгари – це єдиний народ в Європі, який зміг розбити війська Чингісхана в 1223 році. В теперішній Московії цей стародавній народ нещадно русифікують, на переписах населення його представників цілеспрямовано і навмисно записують “рускімі”, а особливо впертих – не булгарами, а болгарами! Одна буква, а яка грандіозна фальсифікація! Ось така “рівноправність” народів у путінській Росії. Путін та його режим заперечують право на самовизначення народів та їхню державність тільки на тій підставі, що у них, мовляв, не було держави на їх території. Якщо йти за путінською логікою від зворотного, то народи Росії, у яких була своя державність, мають безумовне, повне і законне право її відновити. До таких насамперед належать казанські татари у Поволжі, черкеси, чеченці й дагестанці (збірна назва кількох споріднених народностей) на Кавказі. Не кажучи вже про історичних спадкоємців знаменитих держав – Хіви, Хорезму, Бухари і Самарканду в Середній Азії. Якщо керуватися логікою Путіна-Медведєва, то українці Кубані та Зеленого Клину безумовно мають право на самостійні держави, бо у них є традиції державотворення на цих землях, куди їх загнала ненависна Московська імперія. Українське державотворення було й у Нижньому Подонні включно з Новочеркаськом і Таганрогом. Тепер там майже усіх українців записали росіянами, але більшість добре пам’ятає свої українські корені. Серед таких русифікованих українців був і перший президент СРСР Михайло Горбачов, який на Кубані до семирічного віку спілкувався у сім’ї та в станиці Привільній тільки українською мовою, а російську розпочав учити щойно у першому класі! До речі, зі слів колишнього президента Росії Д. Медведєва, його бабуся – українка, її батько мав прізвище Коваль, а вже дочку русифікатори записали Ковальовою. Якби вони справді були етнічними росіянами, то прізвище по-російськи мало би писатися Кузнецов, адже українське коваль російською перекладається як кузнєц. Тепер окремі нащадки русифікованих українців, такі як Медвєдєв та друзі Путіна брати Ковальчуки, пропагують ідею, нібито “росіяни та українці – один народ”, але факт манкурства окремих осіб не є підставою, аби позбавити 45-мільйонний український народ історичної пам’яті та самобутності. Тут варто нагадати й промовисті слова міністра закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова про те, що “НАТО стало чисто геополітичним проектом, спрямованим на захоплення територій, які осиротіли в результаті розпаду Організації Варшавського договору і Радянського Союзу”. Із цих слів випливає, що Росія прагне вдавати із себе своєрідну “маму” стосовно колишніх царських колоній і держав-сателітів комуністичного СРСР, яких досі вважає своїми “дітьми-сиротами”. На цьому неоімперському тлі депутати російського парламенту заговорили про “незаконний” вихід із складу СРСР інших республік, навіть заявили, що Фінляндія і Польща теж протиправно вийшли із складу Російської імперії у 1917–1918 роках! Ще у 2015 р. заступник Державної думи В. Жириновський запропонував визнати незаконним відділення територій від Росії, які сталися після 1 січня 1917 року, та наголосив на необхідності повернення Польщі й Фінляндії. Він же запропонував провести в Прибалтиці референдуми
Очевидець і літописець · “У Путіна виходить не тільки “смішне”, як у справді великого Наполеона, а ще й трагічне, як у біснуватого Гітлера”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ідея охопила Росію зверху до низу. Спочатку вона себе яскраво проявила у гаслі “Крим наш!”. Далі росіяни марять ідеєю, що “нашою” має стати Україна, Казахстан, Молдова, Грузія, країни Прибалтики та Середньої Азії, тобто колишні радянські республіки, а також Фінляндія, Польща і навіть Аляска й Каліфорнія, які свого часу теж входили до складу Російської імперії. Росіяни мусують ідеї щодо перегляду та відміни міжнародних договорів задля повернення Росії нібито “втрачених” нею чужих земель, якими вона раніше незаконно володіла як окупант і колонізатор. При цьому в Росії чомусь забувають, що палка має два кінці. Їхні сусіди, зокрема фіни та естонці, мають значно більше прав на повернення свавільно загарбаних Росією своїх споконвічних етнічних земель. Та й Китай добре пам’ятає про загарбані Росією у ХVIII–ХIХ ст. його історичні території, тому, за теперішньою логікою Кремля, має повне і законне право на відміну нав’язаного силою Айгунського договору 1858 р. і Пекінської угоди 1860 р., за якими величезні землі Північно-Східного Китаю відійшли до царської Росії й стали називатися російськими Приамур’ям, Примор’ям і Далеким Сходом із такими центрами, як Хабаровськ і Владивосток. До речі, первісні назви Хабаровська – Болі, а Владивостока – Хайшеньвай, що у перекладі з китайської означає “Затока трепангів”. А трепанг – це їстівна кальмароподібна тварина, яку ще називали морським огірком. Китайці добре пам’ятають про свої історичні землі, які загарбала Московія. Вже у 2023 р. в Китаї офіційно відновили на картах давні китайські назви географічних об’єктів на загарбаних Росією китайських землях. Теперішній російський Усурійськ – це колишній китайський Шуанченцзи; Благовещенськ – Хайланьбао; Нерчинськ – Нібучу; Ніколаєвськ – Мяоцзє; острів Сахалін теж належав Китаю і називався Куєдао. Тобто невгамовні імперські апетити московського Кремля можуть завести його, куди він явно не очікує. Однак чи не найдальше в російських імперських амбіціях пішов колишній заступник голови Державної думи Росії В. Жириновський. У книзі “Останній кидок на Південь” та у ЗМІ він неодноразово вживав фразу про те, що “російський солдат помиє свої чоботи в Індійському океані”. Світова експансія аж пре із московського Кремля. Мета очевидна – зробити Росію “великою” за рахунок загарбання чужих країн і поневолення інших народів. Слова кремлівських верховодів щодо територіальних претензій до інших країн підкріплюються нагнітанням у суверенних державах, насамперед колишніх республіках СРСР, російського сепаратизму. Цьому сприяла тяжка імперська спадщина, що себе проявила у зміні демографічної ситуації в колишніх російських колоніях. Місцевих патріотів і противників російських комуністів обзивали націоналістами й постійно їх депортували з усіх колоній у Сибір, на Крайню Північ та інші віддалені райони імперії, а на їх місце переселяли росіян. Як наслідок – у загарбаних Росією колоніях змінювалася демографічна ситуація. Переселені під прапорами так званої братерської допомоги росіяни утворили там значний прошарок населення. Національні меншини росіян становили доволі значний відсоток. Найбільше таких було у Латвії – 27%, далі йшли Естонія – 24%, Казахстан – 21%, Україна – 17%, у решті колишніх радянських республік росіян було менше 10%. Серед російськомовного населення колишніх радянських республік Російська Федерація намагалася розпалити осередки регіонального сепаратизму. Для цього використовували агентуру й цілком легальні організації. Наприклад, в Казахстані воєнізована громадська організація “Рускоє казачєство” виступала з вимогами надати російській мові статусу державної, дозволити російськомовним громадянам набувати друге російське громадянство та навіть вимагала приєднати Північний Казахстан до Росії. Тобто російська агентура робила в Казахстані все те саме, що раніше коїла в українському Криму та на Донбасі. Окрім цього, московські ідеї в Казахстані проводили такі організації, як “Фонд “Русскій мір”, “Русскій центр”, “Русскій дом”, “Россотрудничество” та інші. Під виглядом поширення російської культури і просвітництва вони фактично займалися антидержавною та підривною роботою. Подібну діяльність ці ж організації проводили в інших суверенних державах. До 2014 р. вони активно діяли і в Україні. Так у Закарпатті проросійські організації за участі російського консульства у Львові та РПЦ роками посилено роздували штучно створену проблему русинів, яких оголосили четвертим східнослов’янським народом, тісно зв’язаним з російським. Вже у ході російсько-української війни та арешту в Москві генерала ФСБ Бесяди, який відповідав за підривну діяльність в Україні, стало відомо, що для цього було витрачено 4 млрд доларів США! Ці колосальні кошти спрямовувалися на підготовку ідеологічного ґрунту для “возз’єднання” з Росією з метою відродження Російської імперії, яка знову мала стати супердержавою. То була головна мета російської підривної діяльності в Україні, Казахстані та інших державах на території колишнього СРСР. Однак не лише російське керівництво прагнуло до розширення імперії та свого домінування у світі. Подібні імперські прагнення панували і в головах простих росіян не роками, а століттями. З цього приводу наведу вражаючий випадок, про який розповів відомий російський письменник Едуард Тополь. В часи своєї молодості він працював кореспондентом московської газети “Комсомольська правда” і у 1973 р. перебував у творчому відрядженні в Якутії. Якось прямуючи у сорокаградусний мороз попутною машиною через тайгу, він розговорився із молодим водієм. Йому 26 років, проживає у Ленську, в гуртожитку, в кімнаті на три особи, стоїть у черзі на отримання житла вже шість років. Через проблеми з проживанням не може одружитися і завести сім’ю. Далі цитую Е. Тополя: “І тут молодий чоловік радісно вимовив: – А ось ми дали в Анголі! Я здивувався: – Що ми дали? – Ну, як же! – він говорить. – Тепер Ангола наша! Тут я не витримав: – Зачекай. На хрена тобі Ангола? Але він продовжував усміхатися: – А нічого! Нехай буде! Розумієте? Якутська тайга вище полярного кола, 26-літній парубок не може одружитися, оскільки, проживаючи в робітничому гуртожитку, уже шість років стоїть у черзі на кімнату; в магазинах, крім “спирту питного”, тільки лечо і бички в томаті, проте: “А ось ми дали в Анголі!” З тих пір минуло п’ятдесят років. Розвалилася імперія зла по імені “Радянський Союз”, залишились у минулому перебудова і прискорення, згинула єльцинська демократія, але що стверджує Росія? – А ось ми дали в Сирії!.. А Крим наш!.. А можем “повторити”! Згідно з опитуванням московського “Агентства соціальних досліджень” у лютому 2022-го, за кілька днів до початку “спецоперації”, більше половини росіян були за вторгнення в Україну і готові були відправитися на війну або відправити туди своїх синів. Як написав Олександр Герцен з приводу Кримської війни, “всю Росію охопив сифіліс патріотизму”. Це було сказано півтора століття тому, а згодом і Лев Толстой попереджав: “До тих пір, поки ми будемо вихваляти “патріотизм” і виховувати його в молодих поколіннях, у нас будуть озброєння, які руйнують і фізичне, і духовне життя народів, будуть і війни, жахливі, страшні війни, як ті, до яких ми готуємся і в коло яких ми вводимо тепер молодих, розпаскуджуючи їх своїм “патріотизмом”. Під “патріотизмом” Лев Толстой розумів прагнення до завоювань нових земель. Але Росія не почула ні Герцена, ні Толстого. І Володимир Жаботинський підсумував думку про росіян: “Якщо можна висловити колективну душу в одній формулі, для неї я би взяв знамениті слова Столипіна: “Так було, так буде”. Ці слова розкривають справжню імперську суть Росії й росіян і їхню головну історичну “місію”, впродовж віків спрямовану на загарбання чужих країн і поневолення інших народів. Цей процесу Росії називається “збиранням земель”. Що тут скажеш? Російська нація тяжко захворіла, її вразив вірус колоніального імперіалізму. Епідемія називається “собіраніє зємель”, вона з часів Івана Грозного була й тепер залишається національною ідеєю росіян. Цю російську національну ідею без війни втілити в життя неможливо. “Собіраніє зємель” і війна – нерозлучні. Це така російська національна патологія. Подібна хвороба цілого народу вже привела людство до Другої світової війни. Росіян потрібно лікувати просвітою, за допомогою свободи слова, на засадах демократії, правди і зрозумілою їм мовою застерегти їх, аби не дійшло до Третьої світової. Розв’язана Путіним російсько-українська війна вже забрала сотні тисяч життів, принесла українцям і народам РФ чимало горя, і невідомо, що чекає попереду. Навіщо Путіну та його злочинному режиму ця трагедія й такі величезні жертви? Заради відновлення Російської імперії та її фальшивої величі – іншого пояснення не існує. Тобто за рахунок ліквідації суверенних держав – членів ООН і поневолення інших народів Путін намагається домогтися суттєвого збільшення колоніальної могутності Росії. Першою ланкою у цьому глибоко злочинному ланцюзі стала незалежна та самостійна держава Україна – найбільш важлива та визначальна ланка неоімперського проекту під назвою “Велика Росія”. Отже, в Кремлі мали й очевидно, ще мають величезні амбіції щодо відновлення Російської імперії та перетворення її на провідну наддержаву в світі. Цим шляхом росіяни будуть іти доти, доки їм не вчинять значного опору. Вони думали, що швидко дійдуть до Ла-Маншу, але загрузли на Донбасі. Однак воєнний потенціал Росія має ще значний. Зализавши рани, отримані в Україні, російський звір може знову здійснити чергову спробу “повторити” і “повернути”, чим постійно лякає світ. У зв’язку з цим варто нагадати, що в історії Європи вже був подібний випадок. Гітлер теж прагнув щось “повернути”, аби розширити й возвеличити Німецьку імперію – Третій рейх, його не зупиняли масштабні людські втрати, руйнування й волаючі воєнні злочини. Він був переконаний, що будує на тисячу років наперед. При цьому Гітлер сказав: “Перед лицем великої мети ніякі жертви не видаються великими”. Путіна теж не зупиняють великі масштаби жертв. Але Гітлеру і Путіну, мабуть, не були відомі слова ще одного великого завойовника з подібним, як і в них, провальним досвідом – Наполеона Бонопарта: “Від великого до смішного – один крок”. У Путіна виходить не тільки “смішне”, як у справді великого Наполеона, а ще й трагічне, як у біснуватого Гітлера. Демагогія про так звані “денацифікацію” та “демілітаризацію” Путін плів нісенітниці про “нацистів”, “бандерівців” і “наркоманів”, які нібито “засіли в Києві й взяли в заручники український народ”. Він закликав українських військових до протиправних дій та воєнного путчу: “Беріть владу у свої руки, мабуть, нам з вами буде легше домовитися”. І це говорив новітній фарисей, який 8 років переконував увесь світ, що українська Революція Гідності та ганебна втеча у Росію тричі засудженого судами Януковича та його зграї корупціонерів і зрадників – то “державний переворот”! Звертаючись до росіян, Путін особливо наголосив на тому, що “російські солдати успішно виконують завдання із захисту нашого народу і нашого “отєчєства”. За Путіним виходить, що росіяни та тюрки з Алтаю, якути й буряти із Східного Сибіру захищають “отєчєство” за 5–7 тисяч кілометрів від рідної землі у зовсім чужій для них суверенній країні. То що ж то за “захист”? Але чи не найголовніша фраза Путіна звучала так: “Нам не залишали іншого вибору. Нас готувалися знищити, воєнна спецоперація Росії – це не просто боротьба із нацизмом, який підняв голову, – це битва за майбутнє, за існування Росії як такої”. Тут у кожному слові неправда, бо всі причини надумані, а що стосується “майбутнього Росії”, то хто Путіну і росіянам винен за їхній вибір і за розв’язану ними агресію? І хоча Путін назвав повномасштабну війну в Україні “спеціальною воєнною операцією”, але це не міняє суті агресії. На завершення Путін застеріг треті країни від втручання в конфлікт і заявив, що “відповідь Росії буде негайною і призведе вас до таких наслідків, з якими ви у своїй історії ще ніколи не стикалися”. На тлі приведення у підвищену бойову готовність російських так званих “сил стримування”, ці слова сприймалися як відверта погроза застосування ядерної зброї. Увесь зміст виступу Путіна свідчив про його недостовірність, брехню та наклепи. Такими насамперед є путінські твердження про так звані “нацизм”, “геноцид народу Донбасу”, “самозахист” Росії, “денацифікацію” і “демілітаризацію” України. То була маніпуляція термінами для виправдання брутальної агресії та численних порушень фундаментальних засад міжнародного права. Нічим не спровокований, незаконний і віроломний напад Росії на Україну та виступ Путіна “Про проведення спеціальної воєнної операції” яскраво продемонстрували усім, що Російська Федерація була й залишається Імперією Зла і є найбільшою загрозою миру в усьому світі. Незважаючи на значний обсяг виправдань Путіним воєнної агресії Росії проти України, які містилися у його зверненні від 24 лютого 2022 р., там нічого не було сказано про її справжні причини, мотиви та мету. Не пролили світла на цю проблему й інші представники кремлівського режиму. Так, вже на початку широкомасштабного вторгнення російських військ на територію України міністр оборони РФ Сергій Шойгу заявив, що “Росія була змушена розпочати спеціальну воєнну операцію з метою захисту людей від геноциду, а також демілітаризації та денацифікації України, забезпечення її без’ядерного та нейтрального статусу”. Тобто він повторив і розширив брехливі нісенітниці свого шефа. А напередодні агресії, виступаючи перед російським генералітетом, цей же Шойгу сказав: “Усе це тимчасово, і наша країна знову стане великою і сильною, ізнову буде Радянський Союз, і ніхто ніколи та нікуди не піде”. Ці слова Шойгу неодноразово транслювали по телебаченні – у них прямо, чітко та однозначно йшлося саме про відновлення у новій якості Радянського Союзу, із складу якого вже “ніхто ніколи та нікуди не піде”. Тобто Шойгу відверто розкрив плани Путіна про потребу відновлення так званої Великої Росії. Якраз Путін не раз публічно говорив, що норма радянської конституції про право радянських республік на вільний вихід з Радянського Союзу була найбільшою помилкою, наслідком чого й став розвал СРСР. Отже, справжня мета агресії полягала у відновленні Російської імперії. Першою жертвою на цьому шляху обрали найголовнішу ланку – Україну, однак дійсні наміри та плани в Москві намагалися приховати, тому й спотворювали причини війни й постійно вигадували все нові. Далі буде.
Події, факти, коментарі · “Поезія є своєрідною церквою, що має об’єднати всіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дей, які говорили виключно українською мовою. Це були козаки. Їх переселили із Запорізької січі. Валентин Сперкач і Дмитро Білий ознайомили присутніх з деякими історичними фактами. Російські війська оточили Запорізьку Січ і запропонували козакам виїхати на Кубань. Велика частина їх попливла на дубах, інші поїхали берегом. Волами везли розібрані козацькі храми, бібліотеку Мгарського монастиря, архів Запорізького козацтва. Інші (близько семи тисяч) не захотіли бути під царським указом. Вони перебрались до Дунаю – до турецького султана відправили делегацію за дозволом жити в цих краях. Над фільмом кінорежисер працював на Кубані разом з оператором Сергієм Лисецьким, тодішнім президентом Гільдії кінооператорів. Важливі історичні факти згадували учасники зустрічі. На Кубані було три Голодомори. Спочатку місто називалось Єкатеринодаром. Нібито Єкатерина II подарувала його козакам. В архіві КДБ пан Валентин знайшов пожовклі папери – архів українського козацтва, які засвідчили, що насправді місто заснували козаки і назвали Новою Січчю. Козаків туди привели Сава повернення в Україну, залишився в Інті на поселенні до 1959 року, збудував разом із Григорієм Кочуром будинок для проживання з родинами. У 1960 році йому дозволили повернутися в Україну, а згодом, завдяки Максиму Рильському, – оселитися в Ірпені, де вже мешкав його табірний побратим Григорій Кочур. Дмитро Паламарчук залишив по собі значний поетичний і прозовий перекладацький доробок. Це твори Ж. Верна, Г. Веллса, Г. Флобера, А. Франса, О. Бальзака та інших. У 1995 році вийшла книга його вибраних поезій та перекладів “Подзвіння”, впорядкована поетом Леонідом Череватенком. У 1966 році в серії “Перлини світової лірики” з’явилися “Сонети” Шекспіра в чудових перекладах Паламарчука. Він переклав усі 154 сонети Шекспіра, за що був нагороджений дипломом Королеви Великої Британії. Дмитро Паламарчук помер 15 листопада 1998 року на 84-му році життя. Його ім’ям названо ву-
Події, факти, коментарі · “Поезія є своєрідною церквою, що має об’єднати всіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Кубань – це Україна!

В останній день літа в Музеї Максима Рильського відбулась неймовірна зустріч відвідувачів з яскравими творчими особистостями: кінорежисером Валентином Сперкачем, заслуженим діячем мистецтв України, лавреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка та інших премій, і Дмитром Білим, українським письменником, дослідником Кубані, бандуристом, доктором історичних наук, професором. До розмови долучився і головний редактор тижневика “Слово Просвіти” Ігор Зоц. Щоб розуміти сучасне та прогнозувати майбутнє, треба знати минуле. Маніпулятори, які це знають, намагаються або знищувати історичні документи, артефакти, культурну спадщину, або присвоювати собі культурні надбання, або фальсифікувати. Тому документальні фільми Валентина Сперкача такі важливі для суспільства, адже насичені фактами від свідків подій та їхніх нащадків. Валентин Сперкач створив більше ста документальних фільмів, зокрема, “Земля моїх предків”, “Запорожці за Дунаєм”, “Кубанські козаки”, “Невідомий Перл- Гарбор під Полтавою” та інші. Якщо хоча б ненадовго зупинитися, то виникає багато питань сьогодення українців, пов’язаних з історичним минулим. Одними з таких питань є територіальне та етнічне. Наприклад, про українську Кубань можна дізнатись з фільму режисера “Кубанські козаки”. Пан Валентин вважає: “Впевнений, рано чи пізно, Кубань і Україна будуть разом!” Для створення фільму пан Валентин їздив на Кубань, бачив хати під солом’яними стріхами, лю-
Події, факти, коментарі · “Поезія є своєрідною церквою, що має об’єднати всіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Воїни світла

Ігор Зоц, Валентин Сперкач, Дмитро Білий Білий і Антін Головатий. За кожним козаком були закріплені обов’язки, які мали свято виконуватись. Тримали дисципліну. Якщо якийсь козак був п’яний або лаявся, то його прив’язували до дерева і шмагали нагаями. На Кубані козаки створили 49 куренів, які згодом стали називатися станицями. Перша капела бандуристів створювалась на Кубані. За часи Голодоморів і масових вбивств населення енкаведисти шукали насамперед козаків, щоб їх знищити. Знищували культуру. Козакам на Кубані змінювали прізвища. Треба було, щоб вони забули свою історію. Але скільки б не стирали, все одно по селах люди говорять та співають українською, залишають свої справжні прізвища, зберігають пам’ять про Україну. Як писав Тарас Шевченко: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України! Фільм В. Сперкача “Кубанські козаки” не тільки можна, алей варто переглянути. Наталія ВЕСЕЛИЦЬКА, старша наукова співробітниця музею Максима Рильського Фото авторки лицю у 2002 році, а на будинку встановлено меморіальну дошку у 2009 році. Творчий колектив міста Ірпеня під керівництвом краєзнавиці Олени Плаксіної підготував авторський проєкт “Український Шекспір”, який знайомить не тільки з творчістю великого драматурга, але і з творчістю видатного українського перекладача Дмитра Паламарчука, завдяки якому герої Шекспіра заговорили українською мовою. Композитор Юрій Блінніков поклав на музику 11 сонетів Шекспіра у перекладі Паламарчука. У 2019 році в замку в Житомирі відбувся концерт “Український Шекспір”, де звучали сонети у виконанні відомих співачок. У лютому 2024 року концерт “Український Шекспір” відбувся в Барселоні. А зараз готується його проведення і в Лондоні, в музеї Шекспіра, повідомила Олена Плаксіна, яка нині проживає в Іспанії. У рамках проєкту вийшов і двосерійний документальний фільм “Український Шекспір”, уривок з якого переглянули учасники заходу. Підготувала ця творча група і книгу про Дмитра Паламарчука, зараз шукають видавця. Патріотичною, цікавою і теплою була зустріч в бібліотеці. Дякуємо групі народного аматорського хору “Пам’ять”, який виконав на заході патріотичні пісні (на фото). Олена ЦИГАНЕНКО, м. Ірпінь 31 серпня на Софійській площі в Києві відкрили виставку “Воїни світла”, присвячену пам’яті захисників України, які загинули під час російсько-української війни. Про це повідомили в Міністерстві у справах ветеранів. Авторкою, ініціаторкою та організаторкою виставки “Воїни світла” є Віра Литвиненко – мама бійця з позивним “Вектор”, голова громадської організації “Родин загиблих захисників України “Серце нАЗОВні”. Осягнення остаточного Вакуленко В. П. Прочистень: поезія/ Володимир Вакуленко. Харків: Стиль Іздат, 2024. – 132 с. Давнє українське слово “прочистень” означає “чистилище”. Для української християнської традиції це поняття не дуже характерне, воно ближче до засадничих понять римо-католицької церкви. Але в Україні завжди були й будуть, серед інших, і католики, а поезія теж є своєрідною церквою, що має об’єднати всіх. Одна з легенд про чистилище зображена на обкладинці. Грішні душі стоять у смертельній кривавій багнюці, що є уособленням їх прижиттєвих діянь. Але одні стоять у тім багні по шию чи вуха, а деякі вже по груди, ще інші по пояс. Чому? Молитви нині сущих рідних і близьких – то їх опора, щоб не потонути в адовій багнюці. І чим більше цих молитов, тим душа стоїть вище і зрештою може очиститись. Це і є чистилище. Ці слова пояснень авторські та належать знаному Слобожанському поетові, публіцистові, відомому громадському діячеві Володимиру Прокоповичу Вакуленку, котрий із щедрістю сівача подарував мені свою нову поетичну збірку “Прочистень”. Виразна риса поетичного стилю Вакуленка – це беззаперечна точність вислову, якась дивовижна сила відторгнення усього чужорідного і нікчемного, вглиблення у високе людське і утопічно земне осягнення. Вакуленко не є постмодерністом чи новатором, він майстерно володіє силаботонічною формою, має чуття мови, міру і суголосність із самою матерією слова. Таке відчуття, що він на генетичному рівні відчуває кожен атом нашої мови – це суто Слобожанський поет, але й митець з широким баченням літератури. А почуття, що проросте, на все життя єдине, то як останній шанс на те, що світ цей не загине. А ще й такі одвічно почуттєві філософеми: “Найбільша світу таїна / не в давніх темних книгах. / Не в тім, кому яка ціна, / не в Ідею меморіальної акції підтримали Міністерство у справах ветеранів та Патронатна служба “Янголи Азову”. Такий проєкт вже втретє відбувається у центрі Києва. Це ініціатива батьків загиблих захисників. Усі світлини для стендів відбирали батьки. На виставці є фото 300 бійців із різних підрозділів. На заході вперше презентували виставку “Родина героїв” — це вироби мистецтва, виготовлені родинами полеглих захисників, які можна купити за донат. Отримані кошти перерахують на підтримку ЗСУ. “Цей проєкт дає можливість киянам та гостям столиці побачити, яку ціну Україна платить за свою незалежність під час цієї війни”, – сказав на відкритті виконувач обов’язків міністра у справах ветеранів Олександр Порхун. Власн. інф. Фото з відкритих джерел змовах чи інтригах”, “А всі найкращі почуття / Виховуються змалку. Інакше – в чому сенс життя? /Люби свою весталку”. Це не інакше як інтерпретації дійсності у інтуїтивному видиві земного. Радше бажання позбутись чого неприйнятного, чужого, штучно створеного. Бо у Володимира Вакуленка слово живе, слово, сповнене сенсів природнього зростання. “Не лукав!” – ось головний лейтмотив збірки “Прочистень”. Поезія, що заслуговує на уважне прочитання, схвальну оцінку читачів та літературної спільноти… Є “ми” й “вони”, що за щедроти наші ще й ладні дерти з нас уже й сім шкур. Та вже нам не зварити з ними каші з сокири. Годі. Ми йдемо на штурм. Ми йшли туди не на майданне віче – нам брехуни давно не в дивину. Ми йшли тоді не на спочинок вічний – його не буде. Нас він оминув. Справді, можна відчути перетікання не тільки звуку чи ритміки, а й образних відтінків, зміну кольорів, що можуть стати передумовою самої техніки письма. Тут і своєрідний експеримент… Бо ж як важливо нарощувати сенси, образні палітри, мовно збагачувати строфу. Станіслав НОВИЦЬКИЙ
Події, факти, коментарі · “Поезія є своєрідною церквою, що має об’єднати всіх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Згадали земляків

У День Незалежності в Ірпінській міській публічній бібліотеці імені Максима Рильського зібрались жителі Ірпеня, творча інтелігенція, щоб згадати земляків, які боролися за незалежність України, а також відзначити 110-ту річницю від дня народження Дмитра Паламарчука – поета, перекладача, в’язня табору в Інті в Комі АРСР з 1948 по 1954 рік, де відбував покарання за участь в УПА. Він важко працював на шахті, а потім колектором, досліджуючи якість вугілля. Саме в таборі він оволодів кількома іноземними мовами. Французької мови Паламарчук вчився в колишнього німецького посла в Італії, англійської – в онука цукрозаводчика і мецената Миколи Терещенка. Завдяки знайомству з Григорієм Кочуром зайнявся перекладацькою діяльністю. Після звільнення, без права
Події, факти, коментарі · “Найвища нагорода для генія – не звання, не титули й дипломи, а його чесне і світле ім’я”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

уки, освіти, бізнесу та культури кінця XIX – початку XX століття. Наступна локація екскурсії – Хмельницький обласний художній музей, де у 80-х розміщувалися редакції обласних газет “Корчагінець” і “Радянське Поділля”. Саме тут і працював Микола Федунець. Про його роботу в редакції, тематичні рубрики, які він вів, та цікаві історії з життя журналіста повідав Василь Горбатюк. Хмельницький обласний літературний музей став останньою локацією екскурсії. Василь Горбатюк, директор цього музею, розповів учасникам про історію створення закладу та про внесок Миколи Федоровича у його розвиток. Саме тут присутні переглянули експозицію, де розміщена інформація про поета, ознайомилися з його фото, рукописами. А ще тут звучали вірші Миколи Федунця. І звучатимуть довго… Поки зберігається пам’ять про відомого митця. оплески, квіти, книги та щирі емоції. Маємо надію, що і надалі пісні Володимира Івасюка будуть надихати Анастасію на нові звершення, перемоги, а концерт у Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка залишиться яскравою сторінкою у творчій біографії виконавиці. Вихованка вокальної студії “Автограф” КБУ “Чернівецький центр культурних послуг”, лауреатка міжнародних конкурсів і фестивалів Альона Стринатко, стипендіатка муніципальної премії імені Володимира Івасюка 2024 року (керівниця – заслужена артистка України Марія Лобурак), підготувала для присутніх гостей музичне вітання – пісню “Думи мої” (вірші Тараса Шевченка, музика Артема Пивоварова). Щиро вдячні за багаторічне партнерство і плідну співпрацю вірним друзям Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка – дуетові “Скриня”, заслуженим артистам України Марії та Володимиру Лобуракам та відомому українському звукорежисеру Василю Васкану за чудове музичне оформлення.
Події, факти, коментарі · “Найвища нагорода для генія – не звання, не титули й дипломи, а його чесне і світле ім’я”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Літературна екскурсія як пам’ять про митця

Зоя ФІЛІППЕНКО, завідувачка відділу краєзнавства Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки У Хмельницькому відбулася літературна екскурсія “Хмельницький в житті Миколи Федунця” в межах обласного туру “Я жив, творив, спокутував, кохав..!”, який цьогоріч започаткувала Хмельницька обласна універсальна наукова бібліотека спільно з Хмельницьким обласним літературним музеєм та Хмельницькою обласної організацією Національної спілки письменників України до 80-річчя від дня народження поета, журналіста, члена НСПУ і НСЖУ, заслуженого працівника культури України, лавреата міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця, обласних літературних премій імені Тараса Шевченка та імені Володимира Булаєнка, Хмельницької міської премії імені Богдана Хмельницького, уродженця села Сушівці Білогірської селищної територіальної громади та в рамках проєкту “Хмельницький – гуртуймося задля Перемоги”, що спрямований на підтримку ментального здоров`я та соціальну інтеграцію всіх постраждалих від війни. На захід завітали письменники, фахівці обласних музеїв та бібліотек, внутрішньо переміщені особи, які проживають у Хмельницькому. Катерина Чабан, директорка Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки, розповіла про проєкти, їх організаторів та заходи, що вже відбулися. Повідомила, що метою літературної екскурсії є бажання ознайомити мешканців та гостей міста з історією Хмельницького, його історичними та архітектурними пам’ятками, а також із життям та творчістю Миколи Федунця. Розповіла про локації і маршрут, яким свого часу ходив поет. Представила екскурсовода Катерину Данилову, співробітницю Хмельницького обласного краєзнавчого музею, яка й провела екскурсію між локаціями. Про життєдіяльність поета розповів Петро Маліш, письменник, голова Хмельницької обласної організації НСПУ. “Поезія Миколи Федунця – світла, проста, але за цією простотою ми побачимо велику мудрість…”, – зауважив Петро Іванович. Своїми спогадами про Миколу Федоровича поділилася Ніна Шмурікова-Гаврилюк, письменниця, членкиня НСПУ, лавреатка обласної літературної премії імені Миколи Федунця. Вона зачитала вірш “Пам’яті Миколи Федунця” та передала в дарунок науковій бібліотеці книги “Досвітня пора” Леоніда Закордонця, поета, члена НСПУ, уродженця з Білогірщини. Присутнім презентовано книжкову виставку “Неповторність рідного слова” з фондів бібліотеки. Із книгозбірні учасники вирушили на наступну локацію – до будинку № 115/1, що на вулиці Проскурівського підпілля, де з 80-х років у квартирі № 9 проживав Микола Федунець з дружиною Олександрою Ванжулою. Після смерті поета на фасаді цього будинку родиною та громадськістю встановлена меморіальна дошка. Василь Горбатюк, директор Хмельницького обласного літературного музею, розповів історію її відкриття. Далі екскурсія продовжилась вулицею Кам’янецькою. Учасники відвідали дворик, де знаходився колишній будинок Спілки художників та дізналися про історію пам’ятника барону Мюнхаузену. Зупинилися на перехресті вулиць Проскурівська та Кам’янецька, де екскурсовод розповіла про 600-літню історію міста Плоскирівці – Проскурів – Хмельницький, його основні історичні віхи. На перехресті вулиць Подільська і Соборна пані Катерина повідала історії про Пожежне депо (тепер кінотеатр “Планета”), магазин “Дитячий світ” та фонтан із жабками. Згодом екскурсія перемістилася на вулицю Проскурівську (колишню Олександрівську). Гідеса говорила про історію розвитку міста, начайно важлива родинна підтримка. На концерт до колишньої оселі Івасюків завітала вся дружня велика родина юної співачки – дідусь, бабуся, батьки Анастасії з молодшими доньками Анною та Христиною, тітка, друзі. Мама Анастасії Уляна захоплено оглядала експозиційні музейні зали, дякувала за можливість бачити виступ своєї старшої доньки, яку чернівецька публіка прийняла тепло й радісно. Насті у Чернівцях дарували
Події, факти, коментарі · “Найвища нагорода для генія – не звання, не титули й дипломи, а його чесне і світле ім’я”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Пісня надихає та окрилює

Олена ЛОГІНОВА, молодша наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка “Популярність Івасюкових пісень вбачаємо і в тому, що вони розраховані не на окремого, не на конкретного адресата, а близькі всім людям (молодим і старшим). Пісні Володимира Івасюка, – це творчість “високої духовної екології” (за визначенням його побратима Василя Зінкевича). Звідки й висота помислів і почуттів. Мовимо ще і ще раз, що його пісні входять до золотого фонду сучасної української естради. Найвища нагорода для генія – не звання, не титули й дипломи, а його чесне і світле ім’я. Володимир Івасюк – український Орфей, талановитий композитор і поет-пісняр, знаний у світі. Тож нехай вічно живе душа поміж нас”, – так трепетно писала Ніна Василівна Гуйванюк (1949–2013), відома українська мовознавиця, докторка філологічних наук, професорка Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича. Днями започатковано спільний пісенний проєкт “Ти у мене єдина” Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка спільно з КБУ “Чернівецький центр культурних послуг” (клуб творчої молоді “Автограф”). У проєкті лунатимуть твори Володимира Івасюка та сучасних українських композиторів у виконанні молодих, талановитих співаків та співачок. 75-річчю композитора, Героя України Володимира Івасюка (1949–1979) було присвячено концерт “Пісня буде поміж нас” лавреатки міжнародних конкурсів та фестивалів, переможниці Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики “Червона рута” 2024 року Анастасії Юськів (м. Бережани), яка стала першою учасницею знакового проєкту. Гості Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка почули улюблені композиції українців: “Тільки раз цвіте любов” (вірші Богдана Стельмаха, музика Володимира Івасюка), “Світ без тебе” (вірші Василя Бабуха, музика Володимира Івасюка), “Балада про дві скрипки” (вірші Василя Марсюка, музика Володимира Івасюка) та пісні, де вірші і музика Володимира Івасюка: “Два перстені”, “Колискова для Оксаночки”, “Пісня буде поміж нас” у цікавому оранжуванні та виконанні харизматичної Анастасії Юськів. Зворушила усіх присутніх і українська народна пісня “Кам’яна гора”. Анастасія Юськів – уродженка мальовничого міста Бережани в Тернопільській області, з яким в той чи інший спосіб пов’язані такі славетні постаті як Богдан Лепкий, Левко Лепкий, Іван Франко, Володимир Гнатюк, Андрій Чайковський, Франц Коковський, Осип Маковей, Олена Кульчицька, Спиридон Литвинович, Осип Ковшевич, Денис Січинський, Соломія Крушельницька, Маркіян Шашкевич, Сидір Твердохліб та багато інших. Настя зростає в родині, де понад усе цінується українська культура, українське слово і пісня. Серед її захоплень – спів, танці, театр. Співом займається в зразкових вокальних студіях “Крок” та “АРТ-КРОК”, (керівники Роман та Роксолана Видиші). Перемоги здобувала на відкритому всеукраїнському фестивалі-конкурсі української народної пісні “Соловейко” (м. Тернопіль, 2017, 2019 рр., 3-тя премія); міжнародному фестивалі-конкурсі дитячої та молодіжної творчості “Кришталевий жайвір” (м. Тернопіль, 2020 р., 2-га премія); міжнародному фестивалі лемківської культури “Дзвони Лемківщини” (2019 р.); Всеукраїнському фестивалі-конкурсі мистецтв “Писанкова країна” (м. Кривий Ріг, 2020 р., 2-га премія) та ін. Анастасії вдавалося поєднувати заняття вокалом і відмінно навчатися в коледжі. Цьогоріч вона стала студенткою Тернопільського національного медичного університету ім. І. Горбачевского та Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Анастасія Юськів дала п’ять благодійних концертів на підтримку ЗСУ. Для кожної людини надзви-
Тільки в “СП” · “В нашій родині не залишилось ні одного листочка, ні одного написаного слова чи букви про батька”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Воскресіння через пів століття

Микола ПРОЦЮК Продовження. Початок в ч. 34 за 2024 р. Бойові дії розпочались 21 квітня 1944 року. А головний бій відбувся на Гурбах 24 квітня 1944 року. Оточивши 3500 повстанців, більшовики вже подумки святкували перемогу. Їм здавалося, що українським повстанцям нічого більше не зосталося, як тільки підняти руки догори і здатися в полон. Хіба може вистояти неорганізований селянський натовп перед 30-тисячним більшовицьким військом, озброєним танками, літаками, артилерією? Що можуть зробити їхні жалюгідні чотири гарматки. Але не знали більшовицькі полководці, що ці волинські “селюки” цілу зиму опановували нелегку військову науку. Не давав їм спокою командир Кропива. І мусіли вони після бойових рейдів і стійок копати окопи, займати оборону, йти в атаку, колоти багнетом уявного ворога, часом незлобливо кленучи вимогливого Кропиву. Бо й самі добре розуміли необхідність нелегкої вояцької науки. А на кожних 10-15 повстанців був у них добре вишколений молодий командир – випускник школи підстаршин, який міг самостійно, у відриві від головних сил, керувати своїм невеликим відділом, чи роєм. І вистояли повстанці в Гурбинській битві. Особливо відзначились вояки куреня Сторчана, які на декілька годин прикували до себе всі ворожі сили. Частина куреня разом з курінним Сторчаном героїчно загинули в нерівному бою. Але за це командування зуміло організувати нову лінію оборони, а пізніше – вивести повстанців з оточення. Бій на Гурбах є, без сумніву, вершиною партизансько-повстанської боротьби на Південній Волині. Після нього визвольна боротьба перейшла в основному у підпільну фазу. З метою активізації цієї боротьби Кропива виводить у квітні та на початку травня 1944 року з Поділля на Південну Волинь частину загону Омеляна Грабця- Батька, але невдовзі і сам гине під час більшовицької облави. Це сталося 1944 року в селі Кордишів на Шумщині. Менш за все я хотів би щось у батьковій біографії покращувати, або додавати. Своє завдання я бачив у тому, щоби логічно пов’язати і якомога точніше подати знайдені достовірні факти його життєпису, а також відповідні події і обставини – тло. Скупо, неохоче, віддавав час кожний факт, чи подію з його біографії. Все це розкидано малими вкрапленнями, натяками в багатьох друкованих працях, спогадах, архівних документах. Зберігались колись ів нашій родині батькові листи та фотографії. Але коли 10-11 травня 1946 року московська більшовицька наволоч разом з польськими комуністами насильно виселяли нас із рідного краю, із Сокальського Забужжя-Закерзоння в СССР, то поміж людьми поширювались чутки, що треба всі знімки і документи учасників УПА знищити, щоб у ворога не було ніяких свідчень. І коли ми вже перебували на станції Сокаль-Забужжя в очікуванні товарняка, який мав нас доставити до “соціалістичного раю”, то наша мама спалила всі фотознімки та інші письмові свідчення про тата. Зоставила тільки одну його військову світлину, на якій він з двома приятелями, і все. Влітку 1942 року батько востаннє відвідав нас, свою родину. Він привіз красивий фотоальбом з витісненими трояндами на обкладинці. На першій сторінці цього фотоальбому був зроблений його рукою напис: “На пам’ять мого перебування у Києві” і дата. Ту сторінку з написом мама також вирвала з альбому і спалила. Отже, в нашій родині не залишилось ні одного листочка, ні одного написаного слова чи букви про батька. Тому всю інформацію треба було шукати в інших джерелах. Радісно було на душі, коли інші люди, які ніколи не знали одне одного, подавали однакову інформацію. Такі факти я вважав, поза всяким сумнівом, достовірними і опирався на них при складанні життєпису батька. Так сталося при визначенні дати і обставин поранення Кропиви. Спочатку я отримав від медсестри УПА Лариси Медведчук-Тополі (м. Крем’янець) її спогади про те, що на початку грудня 1943 року вона лікувала пораненого Кропиву. А через деякий час свої спогади мені надіслав зв’язковий УПА-Південь Григорій Ільченко (м. Першотравенськ, Січеславщина). Він підтвердив той факт, що Головний Командир УПА Роман Шухевич-Чупринка, який в листопаді 1943 р. перебував на Південній Волині, призначив Омеляна Грабця-Батька Командиром УПА-Південь, а Василя Процюка-Кропиву – його шефом штабу. Він докладно описав про обставини поранення Кропиви під час рейду на Вінниччину в кінці листопада 1943 року. Отже, незнайомі між собою люди подали події більш ніж півстолітньої давності правдиво і достовірно, логічно пов’язаними в часі. Такі знахідки тішили мене, надавали стимул до подальшого пошуку. Сучасні історики, які займаються вивченням Руху Опору нашого народу в роки війни, обмежуються вивченням і публікаціями архівних матеріалів. Спогади учасників УПА вважаються не завжди правдивими через слабкі можливості людської пам’яті. А для широкомасштабного статистичного збору спогадів (спорядження цільових експедицій з апаратурою для аудіо та відеозапису) потрібні значні кошти. Мені все-таки вдалося, при повній відсутності будьякої фінансової підтримки, зібрати хоч декілька спогадів учасників УПА. Бо вони знали, що це потрібно для нашого майбутнього, для України. Вони вірили, що їхні спогади дійдуть до людей і знайдуть свого читача. Намагався я використати і усні спогади колишніх учасників Руху Опору. Дуже часто одні і ті ж події і факти подавалися різними людьми неоднаково і суперечливо, так що знайти “зерно істини” було дуже нелегко. Для прикладу розкажу, як вдалося знайти інформацію про бій частини куреня Крука з німцями на хуторі Козаччина, і яка роль в цьому належала Кропиві. Перший короткий опис цього бою знаходимо в спогадах курінного УПА Максима Скорупського-Макса. Коли я перший раз у 1992 році читав його згадку про цей бій, то звернув увагу на те, що тут подається конкретний факт бою між УПА і німцями навесні 1943 року на Крем’янеччині. Цей факт зразу повністю перекреслив всю багаторічну комуністичну брехливу пропаганду (яка поширюється й до тепер), що УПА була нібито створена німцями. Але про те, що той бій має пряме відношення до мого батька, я тоді ще не міг знати. Я знав, що тоді Кропива був заступником Крука і міг бути там, але точної інформації ще не було. Все вияснилося пізніше. Ще у 1995 році Голова Братства вояків ОУН-УПА Шумщини (Тернопільщина, Південна Волинь) Мартин Головатюк повідомив мені, що вони наполегливо шукають місце поховання повстанців, які загинули в бою з німцями на хуторі Козаччині, щоби вшанувати їхню пам’ять. Самого хутора Козаччина вже давно нема. Він знаходився на відстані 3-х км на північний захід від с. Забара, мав десь близько 20 садиб. Його декілька разів спалювали то брунатні, то червоні окупанти, але жителі весь час відбудовували свої хати. Уже після війни за наказом більшовицьких окупантів всі будинки були розібрані, а жителі переселені в інші місця. Волинський хутір Козаччина перестав існувати, на його місці тепер було чисте поле. Тому знайти місце Повстанський цвинтар в Антонівцях поховання повстанців було нелегко. Очевидці могли показати його тільки приблизно. Але коли починали копати у вказаному місці, то нічого не знаходили. У 1997 році вирішили місце поховання шукати не поодинокими випадковими ямами-шурфами, а послідовно, через один метр копати траншеї. Такий метод дав позитивні наслідки. Вже на 5-й траншеї були знайдені повстанські поховання. Тринадцять Повстанців спочивали тут у братській могилі, але тільки п’ятьом вдалося встановити імена і прізвища, а 8 залишилися невідомими. На місці повстанського поховання патріоти Шумщини насипали високу козацьку могилу, поставили Хрест. Освячення могили і вшанування пам’яті повстанців відбулось 28 вересня 1997 року. Багатолюдно було в цей день біля нібито вже забутої повстанської могили. Читали викарбувані на кам’яних плитах священні слова: “Вічна пам’ять воякам ОУН- УПА, які віддали своє життя за волю України, за честь і свободу нації. Вони полягли в бою з окупантами 20 квітня 1943 року: Горошко Степан, Плетюк Іван, Ткачук Мар’ян, Хвестюк Яків, Хвестюк Семен, Невідомий, Невідомий, Невідомий, Невідомий, Невідомий, Невідомий, Невідомий, Невідомий”. Серед інших високодостойних промовців було надане слово колишньому жителю хутора Козаччина і очевидцеві цього бою Дмитру Супінському. Його виступ буквально приголомшив мене. Він розказав, що повстанцями тут тоді командував Кропива і подав свідчення про обставини і перебіг бою. Ця розповідь пізніше була подана в книжці тернопільської письменниці Неоніли Крем’янчанки “Було в матері три сини”. Художній нарис про командира Кропиву там подано у формі уявної розмови між батьком і сином. Тобто розмови між моїм батьком – командиром УПА Кропивою і мною, його сином Миколою. Нарис так і називається “Розмова з батьком”. З цього нарису вже можна було отримати набагато більше інформації про цей бій і про участь в ньому мого батька. Але роздумуючи над обставинами цього бою, я ставив собі одне запитання. Як могло статися, що німці напали зненацька? Чому не була виставлена надійна варта? Кропива вже на той час мав неабиякий бойовий досвід, і така помилка була для нього недопустима. Відповідь на це непросте запитання знайшов Голова Братства ОУН-УПА Шумщини Мартин Головатюк після детального вивчення всієї інформації, яку йому вдалося зібрати. Зрада – ось причина раптового нападу німців. Оповідання Мартина Головатюка “Бій на хуторі Козаччина” приведено нижче. При складанні життєпису деякі нелогічні свідчення довелось відкинути, а деякі переглянути, взяти до уваги. Ось читаю в спогадах курінного Максим Скорупського- Макса: “В ніч з 9-го на 10-й день вересня (1943 р. – М. П.), точно о годині першій заграва пожар одинадцяти колгоспів освітила весь Берездівський район. В ту ніч на заграву пожару прямували недобитки сотні Кропиви, який зараз після мого відходу був також висланий на Вінниччину. Німці на дорозі їх розбили, сам Кропива був поранений. Кілька десятків стрільців його сотні над ранок прибули до мене, і я напрямив їх по зв’язку на південь до групи Енея”. Аналізуючи цю інформацію, я звернув увагу на те, що відстань від північних районів Вінниччини до Берездівського району Шумщини, де перебував штаб Енея, майже однакова – 110-120 км. А потім з Берездівщини, де перебував Макс, треба було ще йти назад, на південь, а це по прямій лінії ще 70 км (реально така відстань навіть при наявності доріг збільшується не менше ніж на 25%). Який же сенс було “розбитим на Вінниччині недобиткам” робити такий гак – не менше 85-90 км? Та й чи видно було “заграву пожару”, що його запалив Макс на Берездівщині, аж до Вінниччини? Ймовірніше, що Кропива в цей час проводив рейд, не по Вінниччині, а по Кам’янець-Подільщині і Житомирщині (30-40 км на південний схід від Берездова), де й попав у засаду. А де ж був сам Кропива, адже про нього Макс більше нічого нам не повідомляє. Значить, він його тоді не бачив. Тільки пізніше зі спогадів Григорія Ільченка мені стало відомо про те, що дійсно Кропива був поранений під час рейду на Вінниччину. Але це сталося в кінці листопада 1943 року, а не на початку вересня, як подав Макс. Це підтверджується і спогадами медсестри УПА Лариси Медведчук-Тополі, яка лікувала пораненого Кропиву в грудні 1943 року. Отже Макс, згадуючи на Заході в 1946 році минулі бої, припустився неточності в часі, яку все ж таки вдалось виправити. Це відома властивість людської пам’яті. Головним тоді для Макса було описати про спалення ним 11 колгоспів Берездівського району. Епізод з “недобитками” Кропиви для нього був додатковим, побічним, не головним. Але зачепивши цю тему, Макс пригадав, що десь в той час Кропива був поранений на Вінниччині, і подав це все разом, зав’язавши всю інформацію в один “вузлик”. Узагалі встановлено, що найбільш цінну і достовірну інформацію автори спогадів завжди подають тоді, коли вони пишуть про події і факти, в яких вони самі беруть участь, або хоча б особисто спостерігали їх. А якщо вони переказують чутки, то тут вже треба чекати неточностей і перекручень. Мій метод полягав у тому, що найголовніші факти з життєпису батька (час, місце, стан, подія) я подавав в основному тільки тоді, коли вони підтверджувались щонайменше з двох незалежних одне від одного джерел. Якщо ж у таких джерелах були суперечні інформації, то я їх не подавав. Так Максимом Скорупським-Максом і Лукою Павлишиним-Ігорем були подані інформації, які за часом і місцем збігалися, а по суті були суперечливі. М. Скорупський-Макс подає: “В половині лютого (1944 р. – М. П.) з наказу штабу Групи УПА- Південь командира Кропиву від-
Тільки в “СП” · “І став я тим, ким народили мене мої батьки і ким я завжди мав бути – просто українцем, сином свого Великого Народу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

кликали на становище Начальника штабу Групи Схід, а на його місце призначено мене”. Далі Макс описує, які кадрові переміни відбулися через декілька днів: “Приїхав зв’язковий від Кропиви; він писав мені в грипсі, щоб я разом зі своїм почотом прибув до штабу. На хуторі Діброва, біля села Забара, застав я штаб у неповному складі, бо він уже був властиво розв’язаний, командир Кропива залишався на місці (тобто на Крем’яннечині, в підпіллі. – М. П.), а мене приділено до Групи Схід на місце Кропиви. Так ми, домовившись на скору руку про зв’язок, та установивши кличку, роз’їхалися кожний у свій бік. Провідника Леміша та полковника Ігоря я віднайшов у селі Тилявка”. А Лука Павлишин-Ігор інформує: “Начальником штабу армії став колишній поміщик, петлюрівський полковник Павчук (Полтавченко) (більше всього це Олександр Даниленко – “Полтавченко” (“Данько”, “Павчук”), який любив згадувати минувшину)”. Нагадую, що в обох джерелах йдеться про ту ж саму військову одиницю – про Групу УПА-Південь з невеликою (10-12 днів) різницею в часи. Тим суперечностям нема чого дивуватись. У половині лютого йшли вже бої під Дубном, совєтські партизани творили свою чорну справу по селах Волині, вбиваючи ще перед фронтом українських патріотів і симпатиків УПА, який виказували сексоти – агенти НКВД. Потрібно було оперативно розставити по місцях довірених і досвідчених повстанських керівників, що в умовах зростання напруги і загального замішання зробити було нелегко. На старших повстанських командирів з надією звернуті очі тисяч повстанців. Де повинні бути в цей час Леміш, Еней, Черник, Кропива? Як оптимально, з користю для справи, використовувати їхній авторитет і особисті якості? Помилка могла дуже дорого коштувати. Найменша непевність, нерішучість, сумніви, хитання неодмінно приведуть до стихійної паніки, до катастрофи. Роблю припущення, що при вирішенні місця Кропиви, спочатку його до себе перетягнув, спираючись на наказ Шухевича, командир новоствореної Групи УПА-Південь Леміш. Але потім Еней, який так само повинен був надалі перейти в підпілля, довів, що Кропиві краще залишитися в підпіллі на Крем’янеччині. Бо добре знання терену і людей дасть йому можливість діяти самостійно і успішно допомагати звідси новоствореній рейдовій Групі, підтримувати з нею не надійний зв’язок. А “мельниківцеві” Максу Еней все ж таки не довіряв і доводив, що він повинен бути під постійним контролем, тобто в складі Групи УПА-Південь. Усі призначення на відповідальні пости проводились в обстановці строгої секретності і залишались “за кадром”. Миттєві кадрові перестановки в тих умовах були неминучими. Тому і Макс і Ігор мали належні обґрунтування для подачі в своїх спогадах таких інформацій, які при порівняльному аналізі явились суперечливими. Кожному дослідникові бойової діяльності УПА-Південь вже при першому знайомстві з літературою з цього питання видно, який тут є великий різнобій думок. Історик УПА Петро Мірчук подає, що Командиром УПА- Південь був Омелян Грабець- Батько, Шефом Штабу – Кропива. Про зародження УПА-Південь він пише так: “Весною 1943 року починають стихійно організовуватись відділи УПА на Правобережжі. В Холодному Ярі починає діяти загін під командуванням командира Костя (можливо це був Іван Білик. – М. П.), наддніпрянця, колишнього старшини Червоної Армії, а в Уманщині відділ під командуванням командира Остапа, теж наддніпрянця. Душею того руху був 60-літній Дід Тарас, шеф штабу відділу Холодного Яру, колишній учасник повстанських боїв у Холодному Яру після Першої світової війни. На допомогу тим відділам виходить з Волині 6 сотень УПА під командуванням к-ра Енея. Так приходить до створення другої частини УПА щодо терену дій “УПА-Південь” під командуванням к-ра Батька, Провідника Генеральної округи ОУН на Осередньо-Українських землях. (справжнє прізвище Омелян Грабець, родом з Чесанівщини, загинув в бою з більшовиками на Вінниччині 10 червня 1944 року)”. М. Скорупський- Макс називає Командиром УПА-Південь Енея. Тобто в його розуміння всі військові частини УПА, які знаходяться на теренах Південної Волині мали спільну назву УПА-Південь. Лука Павлишин-Ігор пише про новосформовану в лютому 1944 Групу УПА-Південь, командиром якої був Василь Кук- Леміш, Коваль, а начальником штабу з кінця лютого – знову ж той самий Кропива. А Макс також стверджує про те, що в кінці лютого в селі Колодно Кропива був призначений начальником штабу Групи, командиром якої був Леміш. Тільки ту Групу він називає УПА- Схід. Дивуватись тут нема чого. Кожен автор в силу своєї компетенції і наявності скупої (бо була таємною) інформації подав нам свою думку. А ми тепер, маючи перед собою ще й архівні документи, можемо зробити відповідні висновки. При вивченні архівних документів виразно вимальовується одна дуже важлива особливість повстанської боротьби на Південній Волині. Ця особливість полягає в її екстериторіальності. Вже з вересня 1943 року Еней посилає 6 сотень (приблизно 900 повстанців) до Холодного Яру. В усіх наказах і звітах Групи “Богун” у першу чергу подається інформація про рейди відділів на Схід і Південь, а вже в другу чергу – про діяльність стаціонуючих відділів (тобто про бої за утримання території). У документах інших волинських Груп (ВО) УПА (Заграва, Турів) в першу чергу йдеться про місцеві бої, тобто бої за утримання території. “Вузликів”-загадок у бойовій біографії Кропиви назбиралось багато. Чи всі вони правильно розв’язані? Всі ці питання виникали і вирішувались уже потім, після ідентифікації Кропиви і після перепоховання його останків у Шумську 6 листопада 1994 року. А спочатку головним питанням для мене було визначити точно і однозначно, що той Кропива, про якого згадують у своїх книжках П. Мірчук, М. Скорупський, В. Щеглюк, то одна і та ж людина – мій батько Василь Процюк. Хочу наголосити на тому, що розшукуючи сліди свого батька, через пів століття після його загибелі, я шукав не відомого командира УПА і не Героя, а намагався виконати свій синівський обов’язок. І ось моя зрадянщена і скомунізована свідомість колишнього совєцького офіцера віч-на-віч зіткнулась з батьківською повстанською душею. І та душа спитала мене: “Хто ти такий?” І я відповів: “Я Ваш син Микола, тату”. І глянув тоді на мене батько незрячими очницями із свого розбитого черепа, ів одну мить злетіла з мене, як непотрібне лушпиння, десятками років штучно прищеплювана всіма засобами й способами кому- Невідомі повстанці. Фото з архіву СБУ ністична ідеологія, і став я тим, ким народили мене мої батьки і ким я завжди мав бути – просто українцем, сином свого Великого Народу. Ось питання, які потребують найбільшої уваги: 1. Який особистий вклад Кропиви в формування Групи УПА- Південь, як Шефа Військового Штабу? Тільки нещодавно вияснились нові інформації відносно УПА-Південь. Архівні документи, знайдені науковцями Інституту української археографії та джерелознавства НАНУ, суттєво змінюють наші знання з цього питання, які дотепер базувалися на відомій праці П. Мірчука “Українська повстанська Армія. 1942–1952”. 2. Коли все ж таки загинув командир Кропива? Адже навіть в вищезгаданій праці Мірчука подано дві дати його загибелі. Так на сторінці 90 читаємо: “13 травня 1944 року в бою в селі Кордишів на Остріжчині загинув командир Кропива, начальник штабу групи УПА-Південь, член Краєвого Проводу ОУН, відомий з боїв проти гітлерівських і сталінських окупантів”. Зауважу, що село Кордишів розташоване на Шумщині (7 км на півд.-зах. від Шумська), а на Остріжчині села з такою назвою нема. А на сторінці 243 подано: “В час переходу фронтів стан УПА- Південь був такий: Командир УПА-Південь полк. Батько (Омелян Грабець), заст. командира Антон (загинув 24 грудня 1943 року), Шеф Штабу Кропива (загинув 13 червня 1944 року)”. Отже, навіть водній книжці допущені такі розбіжності. А коли таких джерел набралось вже більше десяти! Коли я тільки починав пошук в 1992–1994 роках і мав ще мало відомостей про діяльність батька в УПА, то схилявся до думки, що він загинув 13 травня 1944 року, тому що така дата була подана в більшості відомих мені тоді друкованих джерел. Хоч вже тоді полковник УПА Василь Кук в розмові зі мною пригадував, що Кропива ще влітку 1944 року був живий. Так само і жителька села Кордишів Ольга Басараб, яка ховала Кропиву і його побратима в садочку в день загибелі, пригадувала, що то було влітку. Але я вважав, що треба вірити надрукованим документам, бо людська пам’ять може помилятись, і подав так, як було надруковано в часописі “Ідея і чин”, ч. 9, 1945 р. – 13 травня 1944 року. Але за останній час до мене надійшли нові архівні документи, що свій останній бій командир Кропива прийняв 13 червня 1944 року. На сьогодні остаточно встановлено дату загибелі Кропиви — 13 травня 1944 р. (Прим. Г. Д.). Я подав ці приклади, щоби показати Вам, шановний читачу, як нелегко здобувалась правдива інформація про командира Кропиву. Але ж це тільки декілька епізодів. А скільки їх було – рейдів, боїв, сутичок! Кожне слово в його бойовій біографії приходилось буквально діставати з-під землі, виривати з темряви забуття. Я дуже жалкую, що в свій час не зустрівся з Петром Дужим зі Львова. Тільки із спогадів Григорія Ільченка я взнав, що П. Дужий восени 1943 року був на Крем’янеччині. Напевно, він міг би багато розказати мені про тата. Але втраченого не вернеш, бо він вже пішов від нас. Так сталося і з зв’язковою Кропиви Надію Тернюк із села Велика Іловиця. Невмолимий час робить свою справу. Я весь час відчував свій обов’язок – донести до нашого суспільства правду про боротьбу мого батька і його бойових друзів. Адже десятиліттями правда про цю боротьбу спотворювалась, замовчувалась, ховалася в архівах. Настав час сказати слово Правди. Справа ускладнювалася цілим рядом об’єктивних обставин. Перш за все тим, що сам батько все зробив для того, щоби навіки зостатися Невідомим Повстанцем. Усі повстанці мали псевда. Але всі знали, що Крук то є Іван Климишин з села Верещаки, бо в курені було багато його земляків. А Кропива був майже один з Сокальщини, і хто він був насправді, ніхто не знав. ОУН вимагала повного самозречення. З того часу як він пішов з УПА і став Кропивою, то вже ні жінка, ні діти, ані його рідна мати не знали нічого про нього. Так би він і пішов у забуття, якби не велика сила Божої ласки, яка завжди була над ним. Воскресінням його імені Бог ще раз показав свою велику силу над обставинами і часом! І написані рядки про батька можна вважати моєю спробою пояснити причину чудесного з ласки Божої воскресіння імені і подвигу командира УПА Василя Процюка-Кропиви через пів століття забуття! Звичайно, деякі логічні припущення я мусів собі дозволити. Тексти всіх розмов, монологів і діалогів, придумані мною. Але читач, аналізуючи перебіг відповідних подій, сам може впевнитися, що подібні розмови могли тоді відбуватися. Мені були відомі тільки деякі факти, зокрема, такі. У ніч з 18 на 19 січня 1941 року при переході через німецько-радянський кордон Василь Процюк був заарештований і відправлений до тюрми НКВД вм. Луцьк. У Луцькій тюрмі він познайомився і подружився з жителем с. Бережанка (Лановеччина) Володимиром Грабовецьким. Це знайомство потім в значній мірі визначило його подальшу долю. Під час розстрілу в’язнів енкаведистами 23 червня 1941 року їм обом – Василеві і Володимиру, вдалось врятуватися від смерті. Приблизно з липня-серпня 1941 року і по червень-липень 1942 року за рішенням Проводу ОУН Василь Процюк працював перекладачем в якійсь німецькій установі, скоріше всього в “Ліеншафті” в м. Шепетівці. За свідченнями Григорія Ільченка десь тоді (тобто в липні-серпні 1941 року) він зустрівся з членом головного Проводу ОУН і своїм земляком Іваном Климівим – Легендою. З липня 1942 року ніяких вістей про місцеперебування нашого батька ми не мали. В Бережанці з того часу він не проживав. Чому ж я подав, що Володимир Грабовецький був заарештований енкаведистами при спробі перейти німецько-радянський кордон, адже прямих доказів цього в мене нема? Це справді так. Але, розмірковуючи над наведеними вище “сухими” фактами, я дійшов саме до такого висновку. Якщо б Володимир був заарештований у своєму селі Бережанці на Лановеччині, то і слідство, і покарання відбував би в іншому місці – в Тернополі, Крем’янці, чи навіть в Дубно. А до Луцької тюрми направлялись в основному “нарушителі граніци”, яких совєцькі прикордонники виловлювали при спробі переправитись через ріку Західний Буг на Захід. То були в основному молоді українські патріоти, із “визволеної” більшовиками у вересні 1939 року Західної України. Побачивши, що насправді представляє собою принесений на більшовицьких штиках “соціалістичний рай”, скуштувавши всіх “принад” колгоспного життя, українська молодь масово втікала на захід, навіть не уявляючи, що їх там, на окупованому німцями заході чекає. Але знали точно, що нічого гіршого, ніж більшовицьке пекло-свавілля, на землі бути не може. Таким втікачем був і Володимир Грабовецький. Думаю, що і версія про тодішнє знайомство Івана Климишина і Володимира Грабовецького має вагомі аргументи. Їх рідні села Верещаки і Бережанка знаходяться на Лановеччині, недалеко одне від одного. Обидва ще до війни були членами ОУН. Відомо також, що Іван Климишин кордон перейшов і потім був на вишколів німецькій диверсійній школі. А Володимиру Грабовецькому тоді, на жаль, не пощастило… Далі буде.
Інформаційний простір · “Шлях до духовного оновлення людини пролягає крізь правдиве Слово”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Утверджуймо правдоцентричне переконання на українськоцентричних засадах!

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка У сучасному інформаційногуманітарному просторі триває гостра інформаційно-психологічна війна, яка охопила не тільки Україну, інші європейські країни, а – й цілий світ. Однією з глобалізаційних причин її засилля є повномасштабна геноцидна, терористична, руйнівна війна Російської Федерації проти України. Під брехливими гаслами “спеціальної військової операції” проти нацистів, фашистів, мазепинців, петлюрівців і бандерівців, які, мовляв, захопили в Києві українську владу, московські загарбники будь-що прагнуть знищити самостійну державу Україна, а українців – як етнос, народ, націю. Цій зловорожій меті передувала цілеспрямована маніпулятивна пропаганда про “російську місію вселюдського порятунку”, яка нині набуває найвитонченіших відтінків, щоби психологічно найгостріше отруйне вістря встромити в серце і душу кожного українця, кожної людини. Особлива небезпечність російської зловісної інформаційно-психологічної спрямованості полягає в тому, що вона спирається на постмодернізм, посттоталітаризм, постколоніалізм, постгуманізм, які породили постправду і постестетику. Богослов, доктор Мирослав Татарин з університету святого Єроніма (Канада) наголосив, що явище постправди відкрило інформаційне поле, на якому емоційно маніпулюють міфами. На такому інформаційно-психологічному полі населення вірить різним фейкам, себто вірить у неправду, представлену такими авторитетом як “Правда”. Постправду, тобто майстерно сконструйовану неправду потужно використовують російські ідеологи, політики, засоби масової комунікації, змішуючи грішне з праведним. “Правдиве і фейкове отримують однаковий статус – незалежної позиції, громадської думки. Усе має однакову вагу, значущість, – зазначає В. Караченцев. – Правда стає секондхендом”. Україна – жертва кремлівської агресії – урівнюється з насильником, руйнівником – Російською Федерацією. Легіони московських ботів, фальшивих акаунтів олжу в одежі правди множать на технічні можливості ЗМК, соціальних мереж, пронизуючи не тільки українське суспільство, а також Європу, Америку і навіть Африку, показуючи Україну у викривленому світлі. За умов домінуючого поширення російської фейкової інформації, спрямованої проти українських національно-громадянських, державотворчих, морально-духовних цінностей, життєдайної ідентичності й демократичних засад розвитку цивілізованих країн світу, у якій емоції переважають над раціональною оцінкою фактів, подій, явищ, надзвичайно зростає функціонально-гуманістична місія журналістської правдочесності. Щоби в Україні повсюдно запанував дух правди, який живе у Шевченкових словах “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”, то ідеологія, політика, діяльність ЗМК, соціальних мереж мають ґрунтуватися на українськоцентричних, націєтворчих засадах в органічній єдності з правдоцентричністю. Правдоцентричність і українськоцентричність, як єдиносущна місія журналістики, одухотворено забезпечують фундаментальні передумови, щоби, кажучи словами Івана Франка, Україна газдою, не слугою перед світом стала. Безперечно, нові теоретикопрактичні напрацювання в галузі журналістики неможливі без ґрунтовного осмислення сутності спілкування з читачами, глядачами і слухачами на засадах морально-духовної доброчесності, візія якої черпає силу з колодязя національного, українськоцентричного духу. Світоглядне ядро правди У “Словнику української мови” і “Великому тлумачному словнику сучасної української мови” зазначено: “правда те, що відповідає дійсності; істина. Певна сукупність достовірних відомостей про що-небудь. Дійсний стан речей”. Кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка Андрій Баумейстер слушно зазначив, що слово “правда” пов’язане переважно з моральною і соціально-правовою сферами. У давньоукраїнській державі Русь “правда” була відповідником латинського Lех (“закон”). Національна пам’ятка “Руська правда” Ярослава Мудрого – це збірка правових норм (законів) давнього руського=українського звичаєвого права, аналогічного правовим кодексам германських народів (Leges barbarorum). “Слово “істина” має ширше значення. Ідеться про те, що відповідає фактам, є “насправді” (тобто “дійсно”, “реально”). “Правда” більше відповідає латинським словам Lex та justitia (“закон”, “справедливість”, “праведність”), а “істина” – латинському veritas”. Володимир Мономах у “Поученні” (назву твору також пишуть “Повчання”, “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”, “Повчання дітям” та ін.) закликав: “Не наслідуй лиходіїв, без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою; діяти благочестиво, гнів подавляти; помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради…”. Володимир Мономах звертав увагу на основні риси характеру людини-християнина: правдивість, чесність, працьовитість, любов до ближнього. Григорій Сковорода писав, що правда – основа розвитку суспільства. Дослідниця Л. О. Кострюкова з Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара наголосила, що специфічною особливістю правди є виразне світоглядне ядро, яке фокусує у собі весь її аксіологічний та етичний потенціал. Важливість цієї думки в контексті місії журналістики полягає в тому, що “правда – це не тільки достовірна інформація про що-небудь. Вона володіє властивістю соціальної організації досвіду як судження і вираження істинних цінностей... Правда передбачає не тільки знання про феномен цього світу, а вбирає в себе емоційно-чуттєве переживання стосовно потреб, інтересів, ідеалів, поглядів і мети”. Кандидат наук із соціальних комунікацій Олег Джолос, розглядаючи правду як головний засіб впливу на формування в українців національно-громадянських, світоглядно-патріотичних переконань і морально-духовних цінностей, підкреслив, що “правда не має залежати від інструментів, за допомогою яких журналіст створює контент. Бо журналістика – це про правду”. Однак в інформаційно-гуманітарному просторі невгаває антиукраїнська маніпулятивна пропаганда “русского міра” з використанням таких понять як “правда” та “істина”. Водночас кремлівські ідеологи і політики, засоби масової комунікації різноманітними способами і методами намагаються пе- Малюнок Олексія Кустовського ред світом відбілити новітню тоталітарну ідеологію – рашизм, який увібрав у себе шовінізм, нацизм, фашизм, комунізм і расизм. “Рашизм – це практика варварства, яка хоче опустити цивілізований світ до дикості життєвих уявлень і цінностей московитів, заперечує права і свободи”, – наголошують І. Заєць і В. Вовк. Гібридна війна Російської Федерації проти України загострила комплексну проблему правди в журналістиці, яка мотивує поглиблено з’ясовувати природу сутнісних ознак, сенсів, функціональних особливостей правди. У цьому контексті особливу увагу привертаємо до актуального, ґрунтовного дослідження “Правда як соціальнокомунікаційна категорія журналістики” С. І. Петренко. Докторка філософії Світлана Петренко визначила і схарактеризувала базові соціальнокомунікаційні функції правди, обґрунтувала принцип правдоцентричності в системі цінностей особистості журналіста. “Правдоцентричність і егоцентричність є діаметрально протилежними і взаємовиключними. Егоцентричність споруджує і стверджує “свою правду”. Правдоцентричність як принцип забезпечує реалізацію природних властивостей – функцій правди та соціальної місії журналістики”, – наголошує С. Петренко. Отже, питання правдоцентричності безпосередньо пов’язане з морально-духовними, національно-громадянськими, професійними цінностями особистості журналіста й правдою як визначальною цінністю, життєдайність якої ґрунтується на фундаментальних засадах українськоцентричності. Російське терористичне свавілля Досить часто стосовно оцінки певних обставин, ситуацій можна почути: “У кожного своя Правда, а Істина завжди одна”. Тому, мовляв, немає підстав дошукуватися якоїсь особливої правди. Насправді, йдеться не про відсутність правди, а про різне ставлення, трактування людьми сутності тих самих фактів, подій і явищ, про суб’єктивний момент, який не сам собою існує, а ґрунтується на сукупності знань, світоглядній позиції, що обумовлює можливість відрізнити правду від брехні, “світло від темряви” (А. Шептицький), наблизитися до Істини. “Істина існує незалежно від того, хто і що про неї думає. Істина не належить жодній людині, бо вона не суб’єктивна. Вона просто є. Вона поза часом. Істина божественна. Істина і Бог – слова синоніми””, – читаємо в соціальних мережах. Адже “споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог”. У Слові присутній Дух Святий, який є життєтворчою енергією. Шлях до духовного оновлення людини пролягає крізь правдиве Слово. Тарас Шевченко вірив, що його Слово – “велике” і “святе”, “тихе, добре, кротке” Слово, яке даровано йому Богом, відкриє істину незрячим і глухим для духовно-морального просвітлення, українського національного самоусвідомлення. Тоді Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!.. Однак й нині опечалює те, що, “за визначенням Карла Густава Юнга, дух не позбувся демонізму, а людство, розвиваючи науку і технологію, наближає себе до небезпеки одержимості, – наголошує академік Микола Жулинський. – Архетип духа і досі продовжує служити і добру і злу, адже сучасна людина не відмовляється від співпраці із духом пітьми, що й засвідчує терористичне свавілля путінської Росії, в якій тотально зруйновано моральну автономію людини”. Духом тьми і брехні, свавілля і деспотизму глибоко заражена вся історія існування Московії=Росії. Нині надзвичайно важливо розкривати українській, російській, європейській та світовій людності джерела, коріння інформаційно-психологічної і військової агресії Російської Федерації проти України. Злодійство, цинізм, підступність, захланність, жорстокість, завойовництво, які прикривають так званим російським месіанізмом, притаманні риси усіх московських державних систем. Видатний французький історик Ален Безансон у книжці “Свята Русь” (переклад українською мовою Тараса Марусика) процитував свого краянина Мішле: “Росіянин – це брехня. Брехня – у громаді, фальшивій громаді. Брехня – в поміщику, священнику і цареві […] брехлива з брехливих, найвища брехня, яка увінчує всі брехні”. Характеризуючи історичний шлях становлення царської московської=російської та комуністичної імперії СРСР, Ален Безансон справедливо підкреслив,
Пошта “СП” · “Всі зусилля Нації, всі духовні і соціальні сфери життя повинні бути спрямовані на осягнення політичної незалежності”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

що Ленін постійно покликався на якобінський епізод французької революції, на утопічний етап цієї історії, кривавий етап. Ленін любив кров і не бачив нічого красивішого, ніж “безжальні репресії”. “Безжальними репресіями” був переповнений Радянський Союз, насамперед Українська РСР. Реанімувати імперію зла прагне Путін і його чорнокровна рать, застосовуючи ленінсько-сталінські та гітлерівські методи. Ален Безансон слушно наголосив, що ніхто не був покараний за злочини комунізму, в той час як було повішено стільки нацистів. В російській державі було щось зловісніше, щось спотвореніше, ніж за старого режиму Європи і навіть у її найдавніші часи. Під правдивими месіанськими гаслами і нині в Російській Федерації верховодять зловісність, підступність, жорстокість, спотвореність, здійснюється імперська загарбницька політика. Конфлікт між правдами триває Сотні років жорстокого панування Московії=Росії в Україні призвели до появи так званих “татарських людей”. Саме ці люди, як писав філософ Олег Гринів, “перший і досі не спокутуваний наш гріх. Від них пішли усі відщепенці. Велика нація розкололася, а сусіди не забарилися використати наші чвари. Тільки Провидіння Боже врятувало нас од вічного поділу…”. На жаль, в інформаційному просторі конфлікт між двома правдами (нав’язаною московською імперською “правдою”, яку потужно пропагують нині) і природною, справжньою українською національною правдою) триває, загострюється, бо йдеться про долю України, мову, культуру, національну ідентичність, свободу гуманістичної життєдіяльності. Для ґрунтовнішого осмислення сутності нинішньої боротьби між правдами, потрібно брати до уваги історичні факти, події, явища. Приміром, чия правда життєдайніша для України: правда охлократа Івана Брюховецького, який перший з українських гетьманів пішов на поклін до московського царя і, як описував Михайло Грушевський, “подав цареві прошеніє від себе і старшини, щоб цар перейняв на себе управу на Україні, збирав на себе всякі доходи, а для того вислав своїх воєвод на Україну і військо, а також щоб митрополита українцям прислано з Москви”, та ще й для себе просив пожалувати йому двір у Москві, чин боярський, а також оженити його “на московской дєвке”, – а чи правда аристократа Івана Виговського, українського патріота, який опираючись на козацьку старшину закладав передумови для утвердження незалежної Української держави, а 8 липня 1659 р. у Конотопській битві здобув блискучу перемогу над московською армією. Водночас Михайло Грушевський роздумував: чи була на користь Україні лицарська правда кошового Івана Сірка, який саме тоді, після переконливої Конотопської перемоги над одвічними ворогами-московитами, коли гетьман Виговський разом з татарами розпочав виганяти московських воєвод з українських міст, переповнений гріхом гордости й заздрости Іван Сірко напав на Крим, змусивши татарів терміново покинути Виговського, що врешті-решт і спинило дальший похід козацького війська. У художньо-документальній повісті “Окупація, або Правда про український Київ 1941–1942 рр.” Богдан Червак змоделював сцену, в якій Олег Ольжич, звертаючись до бойових побратимів, дає оцінку деструктивним процесам у національно-визвольному русі, коли українські патріоти з різним баченням тактики і стратегії поборювання ворога, нерідко ставали жертвами один одного, завдаючи цим непоправної шкоди всьому національному рухові. “Це є той Дух Руїни, дух степу, який побутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, почерез гетьманщину й визвольні змагання 1917–1921 років аж по сьогодення. Це той дух, який дав нам в історії Тетерю, Брюховецького, Сірка, Пушкаря, які бунтувалися проти власних гетьманів і змовлялись зі сусідами то з півночі, то з півдня, то з заходу, виступали з ними проти власного народу й гетьманів та видавали їх ворогам на палі або й самі їх убивали”. Українська історія, на жаль, багата прикладами жорстокого протистояння між правдами. Степан Андріїшин назвав дві найсуперечливіші правди: “правда націонал-соціаліста Володимира Винниченка і правда націоналіста Дмитра Донцова”. Увесь хід історії XX ст. переконливо засвідчує, якою непомірно дорогою ціною заплатив український народ за московське комуністичне правління. Абсолютно протилежним є вчення, в основу якого закладено головні національні цінності, покликані відродити й утвердити незалежну самостійну Українську державу. Дмитро Донцов наголошував, що “…всі зусилля Нації, всі духовні і соціальні сфери життя повинні бути спрямовані на осягнення політичної незалежності, на утвердження національної Правди... Все, що відволікає від цього, повинно залізною волею нації відкидатися, знищуватися”. Безперечно, тільки воля нації, яка сповідує національну правду, є запорукою розв’язання соціально-економічних, освітньо-культурних, політико-ідеологічних проблем розвитку української України. Однак академіки І. К. Білодід і П. П. Толочко, сповідуючи московську правду, були ревними прихильниками російсько-української двомовності, що насправді означало – російської одномовності в Україні, яка мала призвести до остаточного знищення української мови – стрижневого нерва національної ідентичності. Вони, як зазначав Георгій Філіпчук, підтримували українофобів на кшталт мойсєєнкових, чародєєвих, алєксєєвих, лузанів і виступали проти “мовно занепокоєних” І. Дзюби, А. Погрібного, О. Пономаріва, С. Плачинди, П. Мовчана, В. Чорновола, діяльність яких ґрунтувалася на українськоцентричній правді. Далі буде.
Пошта “СП” · “Всі зусилля Нації, всі духовні і соціальні сфери життя повинні бути спрямовані на осягнення політичної незалежності”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Місце сили – у Великому Кунинці

Валентина СЕМЕНЯК Фото авторки Ця хатинка, що на горбочку, немов той казковий кораблик, який потопає в морі квітів і купається у ніжних сонячних променях. Квітів дуже багато! Вони повсюди: ростуть від самісінького порогу аж до сільської вулиці. А найбільше їх на городі. Я застала там цвітіння гібіскусів. Їхні великі квіти цвітуть тільки один день. Біля хати – розкішний кущ калини, кетяги якої вже пломеніють, нагадуючи про завершення літньої пори. Тут живе вчителька інформатики, волонтерка Лариса Мокрицька. Великий Кунинець – її рідне село, і вона не уявляє свого життя деінде. Лариса виросла в багатодітній сім’ї, була найстаршою. Мама працювала на фермі дояркою, а тато – зв’язковим в Укртелекомі. Віктор – один з її братів, тепер на фронті. У 2015 році єдиний із села воював в АТО, учасник бойових дій. Коли почалось повномасштабне вторгнення, мобілізувався. На той момент Лариса вже знала, що це таке, не з чужих слів і не з новин. “Оті окопи, оте болото, як згадаю…” – казав, бувало, брат, повернувшись з АТО. А якось передзвонив до сестри: “Я думав, що все бачив на війні, але тільки тепер зрозумів, що практично нічого не бачив. Це не та війна”. “Ми пережили шалену зиму, – згадує пані Лариса, – щодня з ним прощалися. Мені дуже важко це згадувати…” Волонтерити пані Лариса почала на початку війни. Першими збирались вчителі. Поки була зима, весна – ліпили вареники, робили салати. З початком тепла стало приходити все менше людей. У результаті залишилась жменька вчителів. Нічого не робити жінка не могла. Пакували, складали, люди привозили продукти. На той час її сестра в Ланівцях була в команді дівчат, які сушили продукти для виготовлення “Бандерівського борщу”. Спочатку жінка до такої затії поставилася скептично. Мовляв, ну як можна пересушити продукти так, щоб вони потім були їстівними? Однак, коли спекотної пори від хлопців почали надходити добрі відгуки, замислилась… Та й сестра запропонувала робити так само. Якоїсь неділі жінка поїхала на фасування до Ланівців, почала уважно придивлятися… Буряк, морква, картопля, квасоля, м’ясо – все було сушене і розфасоване в пакетики, які завакуумовували. “А чому б і ні?” – подумала тоді пані Лариса. Тим паче, що мала вдома сушарку львівського виробництва. Розпитала детально сестру, як це робити. Невдовзі вже сушила овочі і передавала у Ланівці. “Чому ти передаєш сюди? Робіть самі і фасуйте, – порадила згодом сестра. – Є мама, є Неля (рідна тітка пані Лариси, якій вдалось виїхати з Очакова. – В. С.)” Так і зробили. Об’єднавшись втрьох, спочатку робили сухий борщ на 2,5 літра води. Окропом заливаєш – і через 10–15 хвилин вже є 2,5 літра густого червоного борщу. Досить поживно і смачно. Почали сушити необхідні складники, фасувати. “Борщ козацький по'Кунинецьки” Наразі в їхньому асортименті є “Борщ козацький по-Кунинецьки”, картопля з м’ясом, супи – гороховий “Козацький ароматний” із сухариками, вермішелевий, рисовий – “Ситий козак”, гречаний – “Апетитний”, розсольник, медові горішки, паста Амосова, енергетичні перекуси, енергетичні батончики, товстолобик в олії. Лановецькі дівчата ще роблять молочні каші, їм продукти передають зі всієї України. “Ми поділились на дві команди, – розповідає пані Лариса. – “Бандерівський борщ” і “Козацькі страви для ЗСУ по-лановецьки”, до якої відноситься наша філія в Кунинці. Нас троє в групі, часом дівчата із села приєднуються, бо трьом дуже важко. Іноді є такі великі запити, що доводиться ночами працювати”. На початку війни волонтерка створила групу у фейсбуці, через яку просила людей про допомогу, ходила до односельців. А вже торік, коли почали достигати овочі, від охочих допомогти не було відбою. Пані Лариса приходила додому, а біля дверей уже лежали наповнені пакети, торбинки. Поки вона була на роботі, її рідні помічниці оббирали овочі, а потім разом уже сушили. Вдома є п’ять сушарок. Була одна зі штабу Ланівців, але “згоріла”, то при потребі згодиться на запчастини. Жінка забрала до себе батьківську сушарку, бо з подорожчанням електроенергії батькам-пен- Лариса Мокрицька на подвір’ї рідної садиби сіонерам оплата буде не під силу. “Зарплата в мене є, – додає пані Лариса, – я собі ще раду даю. Світло оплачую зі своїх коштів”. У Великокунинецькій філії “Козацькі страви для ЗСУ по-лановецьки” в команді троє: Лариса Мокрицька, Неля Сивкова (рідна тітка) і Надія Кубінська (Ларисина мама). У них вже свій ритуал: рано встали, розклали в ящики по 50 пакетиків супчиків і пішли у своїх справах. Це вже як конвеєр. Поки були вимкнення електроенергії, жінки сушили тільки м’ясо, бо підготовлені овочі зберігаються ще з весни. Восени сушитимуть з нового врожаю. Запити на продукцію надходять від старовишнівецьких волонтерів, дуже багато – безпосередньо від військових. “Є волонтери, яких ми добре знаємо, то передаємо через них, – розповідає пані Лариса. – Дякувати Богу, є безкоштовна доставка “Новою поштою”, промокоди замовляємо постійно заздалегідь. На пакетику нашої харчової продукції є код, щоб було легко переглянути в мережі нашу сторінку. До слова, на дно коробки ми кладемо лист, в якому постійно попереджаємопросимо: “Якщо наша продукція потрапила до вас за кошти, звертайтеся напряму до нас. Для військових наша продукція повністю безкоштовна. Ми робимо за донати, які нам дають люди”. А ще педагогиня і волонтерка Лариса Анатоліївна долучає до співпраці учнів місцевої гімназії. Діти виготовляють ангелочків, пишуть листи і малюють малюнки. Їхні подаруночки також кладуть до згаданого набору. Пані Лариса активно співпрацює із 105-ю бригадою, де служить її рідний брат. “Усі мої знайомі волонтери і я постійно шукаємо як не колеса, то ще щось необхідне для техніки, – каже пані Лариса. – Якщо держава не сприятиме волонтерству, не знаю, що буде…” У садибі Лариси Мокрицької панує якась особлива магнетична сила, винятковий простір, куди хочеться повернутися ще раз. А ще тиша, яку зрідка порушує розкотисте півняче “Ку-ку-рі-ку!” Повертаючись додому, зрозуміла, в чому її секрет (тієї сили). Подвір’я Мокрицької, на відміну від інших, не має ані паркану, ані тинка, ані брами, ані хвіртки. Там справжня неосяжна вольниця, так і хочеться розпростерти руки-крила і стежкою від самісінького порога збігати-летіти згори вниз, як у дитинстві.
Пряма мова · “Мені цікаво працювати в різних жанрах. Так, це багато роботи над голосом і це виклики, але це ж і є найцікавіше”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Мар’яна Боднар: “Театр, кіно, музика і виставки фантастично лікують!”

– Розкажіть, будь ласка, як цей проєкт з’явився у вашому житті та про процес підготовки самої вистави, її внутрішню кух2 ню. – Все відбулось, як у хороших професійних театрах. Спершу було оголошено кастинг, для якого ми готували та виконували арію з опери. Далі режисер Іван Уривський ставив різні драматичні завдання та спілкувався з учасниками. І, зрештою, з диригентом-постановником Віталієм Фізером вибирали та визначали, хто на яку роль у постановці підходить чи ні. Мені запропонували роль Першої Русалки, з чого я дуже зраділа. Але це опера Леонтовича, який є насамперед хоровим композитором, тому всі головні жіночі персонажі так чи інакше є частиною хору і виконують усі хорові твори. Власне, хор є головною діючою особою. Окремо виділена лінія Козака. Процес постановки був напрочуд цікавим, творчим і, я б сказала, дихаючим. До початку постановочного процесу вже була готова та представлена нами концепція, неймовірна кінематографічна сценографія та ескізи костюмів. А далі ми почали рухатись від сцени до сцени, наповнюючи ту чи іншу ситуацію енергетикою, контекстом, емоціями та пластикою. Це був гнучкий процес, все наповнювалось та змінювалось залежно від зміни ситуації, переходу на сцену, роботи з декорацією та реквізитом. Якось наш диригент-постановник Віталій Фізер, який і створив прекрасне аранжування музики Леонтовича, сказав, що головне, аби ми стали командою. Знаєте, було відчуття, що ми один дружній, гармонійний, творчий організм, який із захватом творить щось нове, свіже та неочікуване, підтримує одне одного, надихає та отримує море задоволення. Було круто. А головне – була створена цікава сучасна концепція, розвінчані певні стереотипи про козаків та русалок, порушені теми споживацтва, екологічного забруднення та людських відносин. Мені завжди до вподоби новаторські, сучасні речі та естетика, а тут вона дуже потужна. Естетична складова вельми вагома в усіх постановках Уривського, від сценографії до костюмів та розташування персонажів на сцені. Часом у мене було відчуття, що це немов кадри з фільмів Соррентіно. І тут хотілося б відзначити неймовірну роботу художниці Тетяни Овсійчук, саме вона створила всю красу на сцені, була на всіх репетиціях та примірках, і коли відповідно до пластичних елементів вистави потрібно було щось змінити в костюмах – це одразу змінювалось. А те, як вона відчула кожну з дівчат і кожній ідеально підібрала все – від взуття до окулярів та гриму, – просто неймовірно. – Що можете розповісти про свою героїню? – Перша Русалка найбільше розповідає про себе в пісні-розповіді, чому і як вона потрапила у води Дніпра. Власне, за історією, вона там першою і опинилась. Ще вивчаючи твір до кастингу, відштовхуючись від слів пісні, я почала трохи міркувати щодо її характеру та мотивації, намагатись пропустити її переживання крізь себе (завжди так роблю). В арії Першої Русалки багато для мене драматизму та сили. Там є відчай, образа, злість, розпач, алея знайшла для себе момент надлому, коли вона дозволила собі, розповідаючи цю історію дівчатам-русалкам, проявити свій справжній біль, тугу, можливо, жаль за життям, яке так і не дожила. Але вона бере себе в руки, зціпивши зуби, збирає розбиті скельця свого серця і йде далі. Моя героїня для мене – однозначно сильна, з внутрішнім стержнем, вона точно не плаче (хіба часом стиха тужить, щоб ніхто не бачив). Вона захищає та оберігає цілу спільноту Русалок, по суті, є їхньою “альфою” (я її так для себе назвала), підтримує і захищає правила та традиції того нового підводного світу, нового життя дівчат, які розгублено в ньому опиняються, як Нова Русалка. Разом вони наповнюють його прекрасною жіночою естетикою та енергією. І це так красиво, вишукано. – Класична опера поставлена в сучасному стилі. Як ви до цього ставитеся? – Прекрасно. Я людина сучасних поглядів, тож люблю нове, прогресивне, мені до вподоби творчі експерименти. Головне, щоб була продумана концепція, правильні ціннісні меседжі. Багато опер у світі поставлені в сучасному трактуванні. Це круто, адже вони суголосні сьогоденню. До того ж немає нічого нового. Насправді все повторюється: природа людини, людські стосунки, характери та поведінка, змінюються лише епоха, час, одяг, декорації. То чому не перенести події в сучасність і не поговорити про ті речі, які сьогодні актуальні й наболілі? – Раніше ви грали переважно в оперетах та мюзиклах, а тут опера. Очевидно, специфіка відріз2 няється? – За освітою я оперна співачка, але щаслива працювати саме в музичному театрі і з таким широким спектром жанрів, бо це дуже цікаво, різноманітно і за енергетикою, і за технікою виконання. До того ж це завжди сміливий творчий виклик. А я таке люблю, бо це про розвиток. Щодо порівняння опери та інших музичних вокальних жанрів – у кожному є свої особливості, складнощі, своя голосова манера (особливо якщо порівнювати оперу/оперету та мюзикл), голосовий режим. Наприклад, в опері потрібно постійно співати в академічній манері. Це і важко, але й легко водночас, однак потрібно добре розігріти голосовий апарат та дихання. І головне – вгамувати хвилювання. У нашій опері “На Русалчин Великдень” ми співали без перерви більше години, адже хор русалок, у якому співають усі, постійно на сцені і співає крім того, що ми виконуємо, ще й наші сольні партії. Я завжди порівнюю оперний спів зі спортом, адже це і є спорт. Без належної підготовки, режиму, самоконтролю або не вийде заспівати, або можна перестаратись і зашкодити своїм голосовим зв’язкам (це як підняти в спортзалі неналежну вагу та ще й без розігріву). Оперета теж має свою особливу складову: це поєднання вокальних партій і драматичного тексту. Вокал також академічний, підготовка до співу така ж, як і для опери, але тут є інший виклик (особливо для академічних співаків) – драматичний текст, який має звучати як звичайна розмова, а не співані слова. Це вже зміна голосової манери, і треба вдало балансувати, обережно це поєднувати, не перефорсувати текст (особливо коли він на музиці), щоб легко вийти на класичну та ще й високу арію. А мюзикл – це взагалі інший підхід: зовсім по-іншому працює гортань зв’язки, звукова подача інша, багато танцю, драйву, емоцій, текстів. Тут важливо також підтримати сильну фізичну форм, контролювати емоції та працювати над диханням. Бо енергетично, особливо такі мюзикли, як “Чикаго”, “Сімейка Адамсів”, “В джазі тільки дівчата”, надзвичайно потужні. Це марафон, треба розкласти свої сили на всю виставу і при цьому не втрачати запалу. Дуже люблю за це мюзикли. Загалом усі жанри прекрасні. У кожного своя естетика, емоційність, особлива складова. Мені цікаво працювати в різних жанрах. Так, це багато роботи над голосом і це виклики, але це ж і є найцікавіше. – Що вплинуло на ваш вибір професії? – Визнаю, що в дитинстві у мене не було голосу. А коли мені було шість чи сім років, батьки вирішили віддати мене до музичної школи. Коли побачила бандуру, то одразу захотіла навчитися грати на цьому музичному інструменті. Але мене не взяли, бо не вміла співати і не було слуху. Мамі запропонували віддати мене на скрипку. Не скажу, що була в захваті від цього музичного інструменту, хоча він мені легко давався. З першого класу вивчала досить складні твори, брала участь у концертах і конкурсах. Проте скрипка зіграла ключову роль у розвитку мого слуху і музичності. Коли мені було років п’ятнадцять, ми з батьками вперше поїхали за кордон, на море до Болгарії. Жили на туристичній базі, а поруч щовечора відбувалися дискотеки. Одного разу вночі почула пісню Селін Діон “My Heart will go on”. І все. Так закохалася в цю пісню, що з’явилося непоборне бажання співати. Спочатку батьки не ставилися до цього серйозно. Але мій тато, художник, завжди підтримував творчі прагнення доньки. Подарував музичний центр із мікрофоном. У той час я хотіла співати естраду, поп-музику. Татів друг мав свою студію звукозапису в Тернополі. Він сказав, що у мене не попсовий голос, у ньому є якась плакучість. Тоді я не надала цьому значення, виступала в школі, здобула перемогу на одному фестивалі, багато концертувала, співаючи від школи ту ж Селін Діон (яку досі обожнюю). Через якийсь час мені запропонували прослухатися в однієї викладачки в Тернопільському музичному училищі. Вона сказала, що у мене оперний голос. Раніше про оперу я навіть не чула, але зацікавилася. Тоді я вже вступила до Києво-Могилянської академії (моя перша освіта – магістр культурології), але за можливості приїздила до цієї викладачки. У якийсь момент я вирішила паралельно вступити до Національної музичної академії України. Якщо коротко – до цього питання я поверталась в кілька етапів і не одразу вирішила, що це мій остаточний шлях, моя мрія, за якою я повинна йти. Встигла попрацювати журналісткою на різних телеканалах, згодом в інформаційній службі Секретаріату Президента Віктора Ющенка. Якось до рук потрапив диск неокласичної музики, опери. Він мене так зачепив, відбувся той самий turning point, я відчула, що знову страшенно хочу співати, що цього разу не відступлю. Першою моєю вчителькою з вокалу в Україні була Надія Куделя. Потім я вступила на вечірнє відділення Національної музичної академії до класу Діани Петриненко. Провчилася там рік, а потім подала документи до римської консерваторії St.Cecilia, яку й закінчила. Окрім італійської школи вивчала ще Estill Voice Craft, техніки якої допомогли мені розвинути манеру голосової подачі, потрібної для виконання ролей у мюзиклах. – А як доля звела вас з Націо2 нальною оперетою України? – Я навчалася у Римі, потім у Відні. Але я з тих людей, яких весь час тягне додому, до сім’ї. Після Революції Гідності в Україні був справжній сплеск, піднесення, розвиток. Ми з чоловіком вирішили, що набуті знання та навички повинні показати і розвивати вдома, привносити свої таланти в рідну країну. Спочатку жили в Ужгороді (там тепер живе моя родина, хоча сама я з Тернополя), потім вирішили повернутися до Києва. Саме тоді я дізналася, що в Національній опереті України буде прослуховування. Подала документи і після прослуховування мене прийняли до театру. Спочатку дали роль циганки в опереті “Маріца”. Потім були “Ключ на Бруківці”, “Містер Ікс”, “Біла Ворона”, “Сімейка Аддамсів”, “В джазі тільки дівчата”, “Москалиця”, мав бути “Бал”. Так я почала працювати в улюбленій опереті. – Є улюблені ролі? – Страшенно подобається Мортиція Адамс з мюзиклу “Сімейка Аддамсів”. Треба було пройти тривалий шлях зміни себе, голосу, манери розмови та поведінки, щоб перевтілитися в неї. Спершу ніхто навіть не чекав, що це вдасться. Режисер Кестутіс Стасіс Якштас казав, що цей образ мені не зовсім властивий, бо я енергійна, весела, швидко розмовляю, емоційна. А це має бути повна протилежність. Але я дуже наполеглива та працьовита, люблю виклики, які змушують працювати над собою, вдосконалюватись. Я себе дещо пригальмувала. Хоча насправді значна частина образу Мортиції – це саме я. Сильна, стримана, зовні холодна та жорстка, а всередині любляча та сповнена вогню танго. Далі я поглиблювала цей образ, уважно слухала всі режисерські підказки та завдання. Взагалі люблю пра- У Національній опереті України наприкінці театрального сезону відбулася прем’єра опери Миколи Леонтовича “На русалчин Великдень”. Роль Першої Русалки виконує солістка-вокалістка театру Мар’яна Боднар. Сьогодні пані Мар’яна – гостя “СП”.
Арт#калейдоскоп · “Ми ніколи не зупинимося у своєму нестримному бажанні розбудовувати й надалі нашу українську державу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

цювати з різними режисерами, імені в театрі щастило на найкращих. Кожен режисер – це цінне джерело знань, підходів, технік, унікального бачення та стилю. Кожен привносить для актора щось цінне для розвитку, важливо його ловити та уважно вбирати. Також була близькою (сьогодні її бракує) вистава “Москалиця”, яку поставила Влада Бєлозоренко. На прем’єрі в цій виставі грала запрошена артистка. Не чекала, що через якийсь час мені запропонують зіграти цю роль. Був великий виклик, бо це винятково драматична роль зі складним драматичним текстом, надзвичайно емоційними, психологічними монологами. Я не драматична актриса за освітою, але який це був неймовірний захват працювати над такими складними емоційними станами, переживаннями, над таким комплексним, багатошаровим персонажем та її історією! Москалиця – близька мені роль, як за персонажем та історією (помітно перегукувалась з історією моєї бабусі, яку було заслано до Сибіру на 10 років), так і за драматичним наповненням. Це роль, про яку можна лише мріяти. Сподіваюсь колись отримати щастя працювати ще над таким складним матеріалом, саме драматичним. Їздили з “Москалицею” до Херсона на фестиваль “Мельпомена Таврії”. Це єдиний раз, коли я була в цьому місті. А роль Москалиці – остання перед початком повномасштабного вторгнення. У цей час ми активно готували пластично-драматичну виставу “Бал” італійського режисера Маттео Спіацці. Я створювала цікаву героїню, випуклий, драматичний образ, який тримав свою лінію через різні епохи. Але за день до прем’єри почалась Велика війна. Нова роль Першої Русалки для мене теж дуже важлива та близька. А цього року ми ще багато працювали над шикарним мюзиклом “Чикаго” в постановці очільника нашого театру Богдана Струтинського. Сподіваюсь скоро показати вам ще одну свою улюблену героїню. Загалом я спостерігаю, що вимальовується певний типаж моїх героїнь. Це сильні жінки, зі стержнем, сильною внутрішньою енергетикою. Часто вони емоційні, трохи імпульсивні, харизматичні, з почуттям емпатії до інших та загостреним почуттям справедливості. І майже в усіх є якась грайлива, комічна складова. Тому мені цікаві і драматичні, і комічні персонажі. – Ви граєте на різних сценах. Чи відчуваєте відмінності? – Можливо, на великій сцені потрібно робити більший посил голосом, енергетикою, охоплювати собою весь зал, на малій сцені інше – видно всю фальш у грі. Тому грати треба правдиво, віддавшись своєму персонажу до кінця завжди і всюди, тож розмір сцени не матиме значення. Звичайно, я ретельно готуюсь, щоб бути впевненою в текстах, мізансценах, співі і танцях, але на сцені ти стаєш іншою людиною і в пластиці, і в розмові, ти проживаєш чужі життєві історії, реагуєш на ті події, які саме в цю мить відбуваються на сцені (а вони часом можуть піти і не за планом), живеш у партнері та створюєш зовсім інший світ. І це такі неймовірні, фантастичні відчуття, які навіть важко передати. На малій сцені (сцена 77) грала Москалицю, а також у комічній опері “Ключ на бруківці” Оффенбаха. Зал дуже близько, а я люблю контактувати з глядачами, відчувати їх, бачити очі та реакцію. Раніше, навіть коли робила сольні концерти чи музичні проєкти, вони були в контакті з авдиторією. – Чи відбуваються такі кон2 церти сьогодні? – Поки що ні. Цього року я не маю бажання та певного енергетичного ресурсу. Є театр, мені подобається, що в ньому відбувається зараз, було багато проєктів, дві складні великі прем’єри, насичені періоди підготовки до них. Також займаюся фотографією. Сублімую туди частину своїх думок і переживань про війну, про людей. Намагаюся перекрити реальність позитивним візуалом. У новому сезоні буде багато нових цікавих проєктів. Зокрема, “Орфей та Еврідіка” у співпраці з французькою постановочною командою. Можливо, в перспективі зроблю концерт. – Як для вас почалася повно2 масштабна війна? – Як я вже розповідала, ми готували виставу “Бал”. Щодня зранку до вечора були в театрі. Творили, жили в крутому творчому процесі. Кожен актор створював свій характерний впізнаваний образ за новими техніками режисера. А коли ти задіяний у процесі творення, це дуже цікаво, це захоплює з головою. Наступного дня мала відбутися генеральна репетиція, а вночі все почалося… Мій чоловік прокинувся від думки, що йому потрібно заправити машину. І поки він був на заправці, почалися вибухи. Він повернувся за мною. Спочатку вирішили поїхати до друзів за місто, поблизу Гостомеля та Бучі. Але поїхали далі, до родини на Закарпаття. Вікторія та Кестутіс Якштас, які ставили у нашому театрі “Сімейку Аддамсів”, за всіх нас переживали, всіх обдзвонювали, запросили приїхати до Каунаса. Поїхала до них із подругою. Побула там кілька днів, подруга залишилась із котами, живе, вчиться та волонтерить вже звідти. А потім я поїхала до знайомих музикантів у Німеччину, робити те, що могла і повинна, – концерти в Німеччині на підтримку України та задля збору коштів. Потім мене запросили до Великої Британії. Там познайомилась з волонтерами “Support Uk- raine”, ми разом почали робити концерти та музичні проєкти в підтримку України та збирати кошти на ЗСУ. У якийсь момент мені запропонували повчитись в Guildhall School of Music ad Drama, одному з найкращих перформативних закладів світу. Складно було відмовитись від такого подарунку. Проте в серпні минулого року повернулася в Україну, тут мене чекали сім’я та улюблена робота. Час, проведений за кордоном, не минув даремно. В Англії я отримала дуже важливе – нові знання, нове звучання і впевненість. Тепер маю ще більше задоволення від виходу на сцену, ніж раніше. – Ви вже згадували про захоп2 лення фотографуванням… – Мій батько Юрій Боднар був відомим художником, можна сказати, що я зростала у богемномистецькому колі. З дитинства малювала, хотіла мати творчу професію. Коли вступала до Києво-Могилянської академії, то обрала саме культурологію, бо вона має відношення до мистецтва. Був період, коли на певний час я втратила голос. Почала глибше цікавитися живописом. Коли жила на Закарпатті, то навіть організовувала пленери, симпозіуми. Під час одного з пленерів познайомилася з художником Миколою Журавлем та його дружиною Дариною. Вона сфотографувала мене кілька разів. Я стала придивлятися, як робиться кадр. Вже до цього робили знімки на мобільний телефон, а після цього вони почали виходити кращими. Якось прийшло розуміння, що я вже готова спробувати взяти саме професійну камеру. Придбали камеру, але в цей час від ковіду помер мій батько. Морально було дуже важко. Десь пів року її не чіпала. Та одного холодного вечора зробила першу фотосесію – самої себе. Багатьом сподобалося. Відтоді все й почалося. Спочатку фотографувала колежанок з театру для портфоліо та експериментування. Особливо вдалою вийшла перша фотосесія, де я фотографувала Дарину Цигіпу. Вона досі одна з найбільш художніх та естетично вишуканих. Далі було багато цікавого, багато пошуку, багато героїв в кадрі, часом – неймовірно цікавих героїв, нових планок, які я для себе ставлю а якихось досягнень. Для мене зараз це не просто хобі, а вже друга професія, в якій мені дуже подобається розвиватися, шукати, знаходити себе. Це не дає спокою моєму мозку, бо я ще в пошуку своєї супер-ідеї та суперкадру. Нещодавно зреалізувала проєкт “Не мовчи. Полон вбиває” (газета писала про нього в одному з попередніх номерів). – Чи є ролі, про які мрієте? – Перше, що спадає на думку, – якщо мюзикл, то, мабуть, Мері Поппінс. Відчуваю, що це я. В опері – Русалка (знову, але вже Дворжака) чи Маргарита в “Фаусті” Гуно. Також хотілося б ще драматичних ролей, таких, яка була в “Москалиці”, з української класики особливо. Такі ролі – можливість інтелектуального розвитку і дуже глибокого пошуку. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Усім знаходити сили вірити, не здаватись та не втрачати себе та людяності один одного у цей дуже складний, дуже стресовий час. Ми повинні бути цільні як ніколи, хоча б своїх життєвих чи професійних мікросвітах. У підсвідомості у нас записується весь негатив, всі стреси та переживання, що відбуваються уже третій рік. З цим доведеться далі жити і потихеньку долати та лікувати. Як противагу – потрібно знаходити місце для радості, для позитиву, для емоційного перезавантаження та розрядки. Фантастично лікують театр, кіно, спілкування, хороша музика, виставки. Можна просто створити якесь нове захоплення, нові курси, навчання, що відволікатиме, а головне – наповнюватиме. “Варто мати ціль, тоді можна пережити будь-яку складну ситуацію” (Віктор Франкл). І не забути підтримувати всім, чим можна, ЗСУ, тільки завдяки їхній боротьбі, жертовності, стійкості та героїзму ми ще живемо та маємо щастя не тільки говорити про театр, життя та мрії, а й працювати та творити. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Арт#калейдоскоп · “Ми ніколи не зупинимося у своєму нестримному бажанні розбудовувати й надалі нашу українську державу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Вогонь запеклих не пече!

“Вогонь запеклих не пече” – симпозіум монументальної кераміки, перший спільний і надзвичайно потужний проєкт Громадської організації “Конгрес українських керамологів” та Національного музею-заповідника українського гончарства, який втілюється завдяки Українському культурному фонду в межах грантової програми “Відновлення культурно-мистецької діяльності”, ЛОТ 1 “Відновлення культурно-мистецької діяльності”. Протягом місяця на базі Національного музею гончарства сім українських титанів гончарного мистецтва на супротив російським загарбникам будуть вершити глиняну гігантську історію новітньої України. “У той час, коли воїни ЗСУ захищають кордони нашої держави ціною власних життів, мистці України намагаються не зупиняти свою творчу роботу ні на мить, бо, по суті, вони продовжують творити велику українську культуру. Ворог хотів, щоб ми зупинились, щоб ми перестали це робити, але ми ніколи не зупинимося у своєму нестримному бажанні розбудовувати й надалі нашу українську державу”, – сказав генеральний директор Національного музею гончарства Олесь Пошивайло під час урочистої церемонії відкриття симпозіуму. За умовами проєкту, кожен із учасників має створити монументальну скульптуру заввишки п’ять метрів на тему героїчної боротьби українського народу з рашизмом. “Створення великих гончарних робіт – це продовження творення коду української культури, коду українського гончарства. Цими роботами ми будемо промовляти до світу своїми емоціями, своїм бажанням звеличувати й утверджувати нашу державу. Під час цього місячного подвижництва ми будемо не один раз згадувати те, якою є наша Україна, говоритимемо про історію української кераміки, історію звершень учасників наших симпозіумів”, – зазначив Олесь Пошивайло. Яскравими іскрами незгасимого гончарного багаття стали талановиті художники-керамісти, творчі проєкти яких найбільше передали задану тему. Тож імена й географія: Юрій Войтович (Малютянка, Київщина); Інна Гуржій (Полтава); Андрій Ільїнський (Київ); Юрій Мирко (Опішня, Полтавщина); Тетяна Павлишин-Святун (Львів); Яна Петрова (Межиріч, Черкащина); Сергій Радько (Межиріч, Черкащина). Урочисте відкриття відбулося, мистці, озброївшись глиною, зайняли свої позиції в майстернях. Запеклі з найзапекліших, сьогодні тут, в Опішні, “прийняли творчий бій” за культуру України! Уже за місяць, на території музею гончарства з’явиться ще одна неймовірна локація з не просто творами керамічного мистецтва, а величними постаментами українського гончарства, які просякнуті любов’ю і вірою в Україну й ненавистю до загарбників. “Вогонь запеклих не пече”! Жагуче полум’я – водночас життєдайне і нищівне – змушує тремтіти й затримувати подих в очікуванні… Ворог вогнем знищує, а керамісти вогнем творять чудеса, творять нове слово української кераміки!.. Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Фото Юрка Пошивайла
16 Подія · “Тепер їхню жертовну працю по праву оцінила й незалежна експертна рада”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Столичні батончики” – волонтерська ініціатива

Наприкінці серпня відбулася церемонія нагородження переможців регіонального конкурсу “Благодійна Київщина-2023”. Серед 1604 заявок, що цьогоріч надійшли на Національний конкурс, із Києва та столичної області було зареєстровано 513. Це рекордна кількість за всю історію регіональних конкурсів, що проводяться з 2012 року Асоціацією благодійників України. У конкурсі “Благодійна Київщина-2023” визначали по 4 переможці в 13 номінаціях: “Синергія добра: ефективне партнерство”, “Волонтер року”, “Регіональна доброчинність”, “Доброчинність у захисті України”, “Колективне волонтерство”, “Доброчинність неурядового сектора”, “Доброчинність в освіті”, “Платформа добра”, “Доброчинність в охороні здоров’я”, “Доброчинність у соціальній сфері”, “Доброчинна акція”, “Місцева доброчинність” та “Інновації в доброчинності”. Тож разом їх було 52, а також 5 лавреатів почесної нагороди від організаційного комітету Національного конкурсу “Благодійна Україна”. Волонтери постійно збирають гроші на дрони та спорядження, на лікування поранених, на речі для постраждалих від обстрілів. Діти роблять окопні свічки, жінки – плетуть маскувальні сітки й “кікімори”, готують “закрутки” для хлопців на фронт… Серед різноманітних ініціатив, які в час війни допомагають військовим та цивільним, що потерпіли від російської агресії, в номінації “Інновації в доброчинності” було відзначено команду “Столичних батончиків”, яку організувала в травні 2022 року письменниця Тетяна Череп-Пероганич. Її квартира перетворилася на майстерню для виготовлення енергетичних вітамінних смаколиків, які постійно просять військові. У першу чергу – на передову та в шпиталі. Збираються волонтери зазвичай раз на тиждень, а іноді – й два, три рази. У складі батончиків – ядра горіхів, арахіс, насіння гарбуза, соняшника, кунжуту, льону, вівсяні пластівці, мед, шоколад, родзинки, чорнослив, курага, фініки, інжир, журавлина, яблука, груші, смородина, малина, лимони, апельсини, цукати ананасів, кокосова стружка тощо. Пожертви на інгредієнти збирають на картку: 5354 3210 3177 6660. Завдяки натуральним складовим та поживним речовинам такі граноли набагато кращі, ніж Снікерси. Якщо наприклад, військові на чергуванні, у розвідці, і нема можливості готувати, – вони беруть для підтримки 2-3 батончики і цього достатньо, щоб протриматись. У ящики зі снеками кладуть також дитячі малюнки і поробки-сувеніри. Неймовірно, але волонтерська команда “Столичних батончиків” надіслала на фронт уже понад 4 тонни енергетичних смаколиків! Наприкінці серпня батончики поїхали до Суджі, а 1 вересня – на Харківщину. У липні, за поданням Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, вісім волонтерок ініціативи “Столичні батончики” (Тетяна Череп-Пероганич, Світлана Васюта, Юлія Захожа, Вікторія Букет, Наталія Шуліка, Олена Юрченко, Ольга Гусева та Євгенія Даниленко), були нагороджені медаллю Православної Церкви України “За жертовність і любов до України”. А тепер їхню жертовну працю по праву оцінила й незалежна експертна рада одного з найбільших профільних конкурсів країни. Євген БУКЕТ
16 Подія · “Тепер їхню жертовну працю по праву оцінила й незалежна експертна рада”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Тепер їхню жертовну працю по праву оцінила й незалежна експертна рада”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин