Національна еліта · “Лише Ви, Вчителю, залишаєтесь вічно сповідуваною Цінністю, непідвладною Часу і меркантильним дріб’язковостям миттєвості”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Коли сіється, то і сходиться…
Слово Просвіти, №35 за 2024 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Фото Віталія ПРИХОДЬКА
Першовересень! Такий теплий і тривож' ний, радісний і сумний, “онлайновий і оф' лайновий”, і все ж обнадійливий День. Бо допоки вчаться Діти, є і буде Життя. Жит' тєтворитиме Педагог. Нема лихішої роботи, ніж учительська, Нема виснажливішої роботи від учительської. Де нерви паляться, мов хмиз сухий, Де серце рветься в шепоті і чаді. Але нема щасливішої долі, Коли Людина з рук Твоїх, Учителю, Іде у світ – на краплю світ людніє. Ці чутливі рядки з драматичної поеми Івана Драча “Дума про вчителя”, сотвореної в далекому 1976 році. Вона присвячувалася видатній людині – Василю Сухомлинському. Автору понад 40 монографій та книг, 1200 оповідань і казок, 600 статей. Але найважніше – поема возвеличувала Сухомлинського на повний зріст, як Педагога, підкреслюючи надзвичайну важливість цієї вселюдської і всезагальної професії Вчителя: “У кожного з нас вчитель є, читачу, Усі ми – тільки учні й вчителі…”. Тоді огненний талант молодого й запального Драча торкнувся в ті непрості роки значущих і для часів нинішніх цінностей, без яких освіта робиться неживою, позанародною. Перше. Української етнопедагогіки, що вмонтовувалася великим Учителем наскрізно в новаторські педагогічні ідеї, етичні й естетико-гуманістичні принципи зрощення Людини. Друге. Українського Слова, вивищеного в образі наймогутнішого засобу виховання національної свідомості молоді. Драч у триєдиній експозиції звертання (“Слово до читача”, “Слово до режисера”, “Слово до редактора”) в дещо інших художніх формах, але з такою ж богемністю “сповідує”, як і Сухомлинський, значимість для Народу Рідного Слова. Звернення Поета у формі “слова” до Педагога є річчю невипадковою, адже В. Сухомлинський в Україні був одним із першопрохідців такої “педагогічної культури”, в якій Слово утверджувалося як найвища цінність Святого Письма (“На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог”), як визначальний засіб творення Людини. Саме тоді, коли І. Драч писав свою педагогічну драму, коли ще домінувала “сталінська педагогіка”, коли безперервно діяли жорстокі щодо українськості різноманітні заборони та ворожі політичні ідеологеми, у світ вийшов 5-томник творів Василя Сухомлинського, в яких утверджувалися Ідеали Слова (“Слово про слово”, “Слово вчителя”, “Слово до учнів”, “Слово до батьків”, “Слово до спадкоємця”…). Тому вчитель, обдарований Словом, є (за Драчем) “суцільною драмою. Це вузол всіх вітрів, що дмуть зівсюди”. Воно виховує, надихає, облагороджує, як і гнітить та вбиває. Пригадуються матеріали мовно-комп’ютерного конкурсу 20-річної давності (2003 р.), вміщені в “Кримській Світлиці” – всеукраїнській громадсько-політичній і літературній газеті, які стосувалися місії вчительства в тоді ще не окупованому московитами Криму. Цікаво, що на шпальтах газети розміщувалися паралельно уривки з поеми “Дума про Вчителя” та роздуми-оцінки кримських педагогів щодо ролі Вчителя у формуванні світогляду. Особливо вчителя українознавчих дисциплін. Адже вже тоді частина освітян із тривогою говорили про недооцінку (свідоме ігнорування!) цього напряму в навчально-виховному процесі. Бо вважали, що “від учителя української мови залежить, чи стане українська мова рідною для учнів-кримчан, чи відчує молоде покоління, що їхня мала Батьківщина – частина України, нашої великої Батьківщини. Українська мова та література, історія України, українознавство – всі ці предмети формують ставлення учня до рідного краю, його традицій, історичного минулого”.
Проте на ці доволі принципові й сутнісні аспекти освітньої політики “влада” не реагувала. Як приклад, із 600 шкіл в українському Криму лише в 7 закладах викладання здійснювалося українською (державною) мовою. Це той гіркий урок, який мусимо добряче засвоїти, розпочинаючи навчальний рік, бо ігнорування в будьякому аспекті стрижневим педагогічним принципом українознавства є небезпечним проявом ігнорування національною безпекою України. Ще одну вартісну річ треба запам’ятовувати в цьому художньо-філософічному творі Драча, який, не будучи формально педагогом, з тонкою психологічною увагою підійшов до найсокровенніших джерел та витоків, що народжують найвищі почуття та благородні вчинки. Вони – Любов, Гідність, Людськість. Тому ніби солідаризуючись із Сухомлинським, він описує крізь власне сприйняття світу найвершинніші емоції, вибухаючі любов’ю до Людини, взявши за основу велич і водночас класичну трагедію мужнього добротворця Я. Корчака. Пішовши на добровільну загибель в концтаборі разом зі своїми учнями, він підняв на найвищу точку людськості знамено вищої Ідеї – любові і поваги до дітей. Бо як зазначав цей визначний педагог у своїй книзі “Король Матіуш Перший”: “Все на світі – з дитини. І в дитині – кінець”. Лише Любов народжує Красу Вчинку! Надіємось, що нинішній тривожний Першовересень, що зустрічає молодь суцільними ракетними та бомбовими обстрілами, додасть Педагогам, усім нам не тільки гаму клопотів, але й сили і снаги, щоби добро не оминало Наш дім. Робімо так, щоби Вчитель, Навчитель, Професор, Педагог був саме в ці воєнні лихоліття у найвищому пошанівку з боку Держави, Народу, Батьків, Учнів та Студентів. Тоді душа Його спалахуватиме ще більшою Любов’ю до Людини, до України. Бо Педагог, то стрижень нашої Перемоги. Укотре згадуваний і незабутній Іван Драч писав: Плекає педагог майбутність долі – Яких за десять, за п’ятнадцять літ Несе в собі всі долі ясночолі… Це вчителі, найкращі наші люди, Плекають нас для всіх крутих доріг. Болять майбутнім, школо, твої груди – Нехай святиться твій простий поріг! Бережімо Українських Поетів і Педагогів. Вони – Воїни Світла, Обереги нашої Духовності, Державності, Українськості! Софія Русова у період визвольних зма' гань українців за свою державу і волю стверджувала, що “для народу, який живе не по своїй душі, а чужим розумом, не маю' чи своєї (добротної) школи, замкнено двері до розвитку своїх культурних сил, йому призначені економічні злидні й культурна смерть”. Ця світоглядна парадигма ніколи, навіть у найважчі періоди нашої історії, переповненій трагедіями і болями, зрозумілими, а часто й невидимими загрозами та викликами, не втрачала своєї значущості, знаходила відображення в діяннях наступних поколінь. Бо й тоді крізь чуттєво зболену душу, емоцію, биття власного серця народжувалися світлі думки, нові ідеї, мрії та віра. Почуття народжували ідеї, а злети думки перетворювалися у високе чуття “єдиної родини”, впливаючи на український світ. Саме в ніші найскладнішої моделі “людина-людина”, функціонуючої в гамузі багатоманітних явищ, подій, фактів, освіта то наближалася, то віддалялася від істинних оцінок, правди, етичних норм. І коли було велено роздумувати, промовляти, “виховувати” лише напівправдою (у кращому випадку), яка отруює душу, то завжди знаходилися ті педагоги, що “запалювали” світло. І на думку спадає згадка про скромного, творчого й гідного педагогічного світлоносця – Івана Зязюна. Саме в переддень Першовересня (десять років тому) науково-педагогічна громадськість України прощалася з ним на його рідній Чернігівщині. Мудрий Навчитель учителів, якого знав із часів тектонічного політичного розлому 80-х років, будучи ще Міністром народної освіти, дуже природно й сміливо (як для тих часів) зреагував на концепцію “національної школи”, яка стихійно й бурхливо вибудовувалася тоді в багатьох областях України. У той непростий період ним була підтримана найбільш затребувана й суспільно ціннісна ідея згадуваної Софії Русової, яка невтомно пропагувала істину, що “рідна національна школа є першою політичною і соціально2педагогічною вимогою кожного народу, який скидає з себе ланцюги…”. Серед академічних педагогів мало хто зрівнювався з ним по переконанню, що виховання в українській освіті благородної, шляхетної, патріотичної, освіченої Особистості, здатної до саморозвитку, самоудосконалення, може здійснюватися лише в ніші національної Культури і Школи, поза якими немислимо впроваджувати загальнолюдські цінності та ідеали свободи, справедливості, правди і добра. Не тільки як Учитель, Професор, Ректор, Академік НАПН України, але й великий Людинолюб, Любомудр, він сміливо стверджував і розвивав у теорії і на практиці знамениту, світового рівня педагогічну ідею великого просвітника І. Песталоцці “Menschenbildung” (формування людини), філософію серця Г. Сковороди і П. Юркевича та концепцію К. Ушинського про згубність “реальної” освіти, якщо вона не розвинута гуманно, якщо не зрощує розвиток людського духу, вбиваючи в людині людину. Бо цивілізаційний розвиток, Нація потребують не тільки технологічних, економічних, практичних компетентностей, але й, насамперед, духовних, ірраціональних цінностей, високих почуттів, за які йдуть на самопожертви. Чверть століття тому в “Педагогіці Добра” він напише: “Головне в людині її духовність на засадах національної культури”. З особливою шанобою він ставився до Вчителя, Школи, Університету, вважаючи, саме на них лежить відповідальність за реалізацію найвищої місії – дарувати своєму Народові і Державі найсокровенніше – освічену і виховану молодь, усвідомлюючи, будучи оптимістичним ідеалістом і романтиком, що життєдайне начало і завершальний результат людського буття знаходиться саме в руках Учителя. На нього покладається головна праця національного пробудження, зросту і прогресу рідного народу. Зязюн озвучував ці сентенції в ті “смутні” роки, коли вчительство за даними Держстату України знаходилося серед 5-ти найменш престижних і оплачуваних професій, переконуючи всіх і вся, що педагог є “основоположною силою соціального відтворення – культури, економіки, політики”. Однак він вважав педагога справжнім Майстром не тільки тоді, коли той “навчився говорити “йди сюди” з 15-20 відтінками та відображати 20 нюансів в обличчі, фігурі, голосі”, але, насамперед, здатен (за Сухомлинським) “у кожному своєму вихованцеві бачить людину… Раніше ніж думати про знання, треба збудити в учня людську Гідність”. Справді, сотвори спочатку людину гідною, а тоді нехай виконує свої обов’язки. Але для цього самому, стверджував він, слід бути таким. Бо не можна дати іншому те, чого сам не маєш. Привабливою рисою для багатьох була його громадянська позиція, в яку дуже культуровідповідно вкладав критичність мислення і нетерпимість до бюрократичної чванливості, дух співпереживання й інтелігентно адекватну реакцію на зовнішній світ. Не терпів тих, хто, не маючи ні морального, ні професійного права, одягав, не будучи прикладом для наслідування, на себе тогу “учителя”. “Волею випадку, – писав І. Зязюн, – можновладці всіх часів і народів, які чомусь завжди приписували функції великих учителів і великих керманичів, відходили і відходять в небуття. Про них відразу забувають. І лише Ви, Вчителю, залишаєтесь вічно сповідуваною Цінністю, непідвладною Часу і меркантильним дріб’язковостям миттєвості”. Іван Зязюн у розмовах, щиросердних бесідах, відвертих дискусіях часто зачіпав болючі теми виховання націй народів і, насамперед, своєї. З великим захопленням розповідав про виховну систему Японії, особливо її художньо-естетичну складову, водночас жалкував про недостатність впровадження педагогічних ідей В. Сухомлинського в національному освітньому просторі, у той час коли інші, пошановуючи українського класика, перекладають його твори мільйонними тиражами. Радив молодим (і не дуже) науковцям, які намагаються досліджувати у методологічному контексті місце, роль, сутність української філософської, етичної, естетичної, психологічної, педагогічної, політичної, соціологічної думки, щоби пам’ятали одне аксіоматичне правило – зробити це можна лише на основі глибокого вивчення й осмислення тих сторінок національної історії і національної культури, які не пи-
Георгій Філіпчук, Павло Мовчан, Людмила Супрун, Микола Голомша, Людмила Лисенко
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
