На часі · “Ми пишемо нову сторінку нашої національної історії, самобутність якої не вписується у контекст абстрактної дисципліни”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
“Єдина країна у світі, де історія вважалася чимось запретним…”: незасвоєні уроки режисера Довженка
Слово Просвіти, №35 за 2024 рік
10 вересня виповнюється 130 років від народження Олександра Довженка – українського кінорежисера, письменника, громадського діяча. Фраза, яка винесена на титул статті, є уривком з щоденникового запису митця від 12 квітня 1942 року. Довженко поринув у роздуми про нашу гірку історію, шукаючи відповіді у минулому на глобальні виклики: чому так швидко Гітлер захопив Україну? Митець намагався знайти відповідь у занедбаному історично-патріотичному вихованні: “Єдина країна у світі, – записав він до щоденника, – де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось запретним, ворожим і контрреволюційним”.
Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор
Відсутність справжньої української історії, на його переконання, дозволила “плодитися дезертирам” і “рости слабодухим і запроданцям”. Він не засуджував і не звинувачував їх, а навпаки – слізно просив пробачення “за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час”. Таким було його бачення ролі історії у вихованні нації. Радянський тоталітарний режим позбавив Україну державної незалежності, учинив два Голодомори, конфіскував майно, депортував до Сибіру сотні тисяч українських хліборобів, прищеплював силою пропаганди патріотизм. Залякана політичними репресіями українська інтелігенція цуралася історії, оминала її. “Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професори заарештовувалися майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія — це паспорт на загибель”, – наголошував митець. Чому “у великий час” він звернувся до ролі історії, ніби минуле могло врятувати світ. Для Довженка історія України, яку він перегортав зі сльозами, — не сума знань, не шкільний підручник і хронологія абстрактних подій. Вона сприймалася ним значно ширше і глибше: “Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу”. Минуле, крім мовчазних і застиглих архітектурних пам’яток, не одразу розгледиш. Архівні джерела у сховищах мовчали, але митець знав про розстріли українських жінок за хлібні колоски у 1933 р. Виховували не шкільні програми з історії, які накачували зомбі-патріотів сталінською пропагандою, а гостра необхідність самозахисту і самозбереження. Застереження Довженка випромінювало його зболене серце. Він не мав історичної освіти, лише прослухав сім лекційних годин загальної та нової російської історії у Київському комерційному інституті 1917 р. Кінорежисер без фахової освіти створив шедеври світового кінематографу, але залишався невдоволеним, тому що не зняв фільму про славних запорожців. Заборона Сталіним сценарію кіноповісті “Україна в огні” і жахіття війни розбудили “приспане сумління” митця і громадянина. 27 квітня 1942 р. він записав: “Перечитав знов історію України. Боже, до чого ж вона сумна і безрадісна. До чого ж невдала і безпросвітна”. Двотомна “Історія Малоросії” Миколи Маркевича середини XIX ст. справила на режисера глибоке враження. Від прочитаного він плакав, а від побаченого на фронті прозрів. Військовий кореспондент Довженко розмірковував над причинами кривавої бойні. Події, учасником і свідком яких він був, не вважав класичною війною, а “хворобою нашої планети у стадії гострої кризи”. Країни усіх сторін горизонту щойно перенесли ковід, але не зарадили хворобливому прояву рашизму. Політичне керівництво Росії свідомо перекреслило міжнародне право, базові повоєнні документи, принципи добросусідства, власні зобов’язання. Його попередження “можемо повторити” стало реальністю. Російська агресія проти України спаплюжила усі норми християнської моралі, розколола православну церкву, позаяк її митрополит благословив російське військо вбивати українців, православних, католиків, дорослих і дітей, руйнувати школи і лікарні. Зло прокинулося, спонукало протистояння двох непримиренних цивілізацій: демократичної і авторитарної. Світ виявився неспроможним зупинити Путіна, який розмахує ядерною дубинкою. Він розколовся за морально-етичними цінностями: хтось співчуває українцям і допомагає, кровожерливі диктатори підтримують Путіна, перелякані присмокталися до газової і нафтової труби, інші пропонують капітулювати перед агресором. Якими уроками історії скористатися, щоб знайти вихід? Ні застереження ООН, ні Будапештський меморандум, ні Хельсінкські угоди, ніщо не впливає на агресивну і шовіністичну політику агресора. Українці демонструють світові дива героїзму і мужності, захищаючи свою землю, родини, своє майбутнє. Ми пишемо нову сторінку нашої національної історії, самобутність якої не вписується у контекст абстрактної дисципліни – “Україна і світ”, яку пропонує наше Міністерство освіти та науки. Маємо засвоїти уроки і застереження Довженка, приділяти більше уваги українській історії, не ховатися за інтегровані лекційні курси. Ми проливаємо кров за право бути у родині європейських країн, а дехто влаштовує перепони, принижує, насміхається над нами. Синхронізація історичних знань про навколишній світ хороша справа, але її можна досягнути за наявності класичних та усталених лекційних курсів – “Історії України” та “Всесвітньої історії”. Чужому навчайся і свого не цурайся. Годі прогинатися під когось, схиляючись на коліна. Наша інтеграція – це не інтелектуальна профанація, а тривала і виснажлива робота задля визнання нас партнером, рівним серед рівних. Нехтуючи національною історією, доволі легко розчинитися у глобальному світі, втратити власну самобутність. Геополітичні виклики і загрози, спричинені російською агресією, спонукали “колективний Захід” до формування “антипутінської” коаліції, надання Україні фінансової та військової допомоги. У роки Другої світової війни існувала антигітлерівська коаліція, а США запропонувало постачання зброї та амуніції (так званий “ленд-ліз”). Жахливі картини розправи росіян у Бучі облетіли світові інформагенції. Світ побачив і жахнувся. У далекому 1942 р. Англія і Америка не демонстрували фільм Довженка “Битва за Україну”. Обурення режисера мало тоді класово-ідеологічний і гуманістичний контекст: “наші друзі-союзники, що ненавидять нас і зневажають, прагнуть до нашого ослаблення, коли не загибелі, оці наші друзі і дозіровщики нашої крові не захотіли показувати своїм народам нашу криваву картину”. Режисер передчасно скаржився на “друзів-союзників”, позаяк восени 1943 р. Сталін категорично заборонив кіноповість митця “Україна в огні”, поставив хрест на його творчості, але залишив жити, щоб той знемагав від страждань. У сучасному світі не існує друзів, а лише партнери, хоч і вони готові зраджувати. Росія довела своїм ганебним вчинком, перекресливши власні угоди у Будапешті. Ніхто у світі не чекає сильної України, а в гуманітарному сенсі не сприйматиме нашої трагічної і героїчної історії. Досвід міжнародного визнання Голодомору-геноциду зайвий доказ, а існує чимало “білих” і “кривавих” плям з нашими сусідами, тому інтеграційний курс історії “Україна у світі” – полохливий і передчасний намір. Краще подбати про належне викладання історії у школах та університетах, а не скорочувати години, вихолощувати самобутність української національної історії. Усе, що дотичне до неї, а також “паралельні світи” країн і народів, – можна делегувати курсу “Всесвітня історії”. Кожного дня убивають українців, а світ розважається, ховаючись за глобальними гірськими небосхилами, інколи нудьгує, прокидається на мить від спалахів російських крилатих ракет над Охматдитом. Нам надають зброю упродовж двох з лишком років, але дозовано за жартівливим принципом ромашки – “любить, не любить”, дозуючи пролиття української крові. Україна – засновниця ООН у 1945 р., тобто рівна серед рівних. Вона вже інтегрована у світовий простір, але авторитетна міжнародна організація безсила вплинути на агресивну позицію Росії. Міжнародний злочинець головує у Раді безпеки, представляє суперечливий світ, потурає і захищає собі подібних, а ми сподіваємось на якусь освітню програму з історії про роль і місце України серед світових монстрів. Українські історики уже планували написання спільного підручника історії з Росією, у якому мали домінувати російські історичні схеми. Ми знаємо про заяви Путіна стосовно перемоги Росії у війні 1941–1945 рр. без українців. У щоденниках Довженка постає загальна цифра жертв – “мільйонів сорок”, з яких від 13 до 15 млн українців. Ось вам ціна братерства: повне ігнорування внеску у перемогу. Ідея спільного підручника українсько-російської історії, з якою тривалий час носилися в Україні і Росії окремі історики, мала на меті уніфікацію національної самобутності українського народу, його культури, мови, минулого. Путін улесливо говорив тоді про братній український народ, про спільну історію і спільне слов’янське коріння, але не відмовлявся від ролі старшого брата. Кремль не полишав спроб політичної експансії, захоплення київського престолу шляхом обрання свого президента, призначення міністрів силових відомств, корпусу бояр у Верховній Раді. Майдан, а насправді нескорений український народ, розвіяв усі сподівання. Відверта війна зруйнувала русофільське гасло “Навіки разом”. Ідея про посібник історії (“Україна і світ”), яка нещодавно виплила на поверхню, може повторити долю спільного українсько-російського наративу. Зловісний намір “денаціоналізації” українців, задіяний Путіним, остаточно показав здичавілу азіатчину з домішками сталінізму і великодержавного шовінізму. Щось подібне спостерігалося у 1942 р., коли фашистські окупанти змушували учнів вивчати німецьку мову, навіть видавали відповідні документи про освіту і реєстрацію народжень. Червона армія і радянська влада залишили людей на поталу ворогу. Близько двох мільйонів осіб блукали біля фронтової смуги, покинутих і забутих. Повертаючись на терени України, “визволителі” вважали їх запроданцями, тому набрали загони “чорносвитників” і неозброєних кинули у бій. Народ опинився між двома вогнями, почувався деморалізованим і розгубленим, ніби після контузії. Перебуваючи під Валуйками, Довженко занотував до записника: “Денаціоналізований історично несвідомий народ, заплутаний і спантеличений, і чимсь в основі невдоволений, темний, темна етнографічна маса котиться у прірву небуття”. Подібних поневірянь зазнає населення окупованих Росією українських територій, але чинить героїчний опір. Для воюючої нації важливо мати сучасну зброю, добре навчених воїнів, вагому національну ідею, яка б надихала. Історія, як концентрація духовних сил народу, має стати путівником, місточком, поручнем для звитяжного поступу. У роки зневіри соціум втрачає орієнтири і психологічну здатність до оборони і перемоги. Довженко попереджав: “Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців”. Історичне виховання має стосуватися української молоді, суспільства загалом, щоб не заблукати у хащах глобального світу, навіть маючи доморощених поводирів. Історія України має бути представлена у національних підручниках європейських країн, але ми не можемо нав’язати Угорщині, Польщі, Франції власні уподобання. Спільними можуть бути колективні монографії істориків різних країн, але не підручники. У них інший статус, інше виховне завдання і національно-виховна місія. Щоб набути громадянства європейської країни, необхідно знати мову та її історію. Ось і вся інтеграція минулого і сьогодення: хочеш бути громадянином – обирай мову корінного соціуму, шануй його культуру. Українська історія має власних героїв, видатних діячів, митців, талановитий і працелюбний народ, доволі мирний, інколи занадто неквапливий і толерантний. Славні козаки обирали гетьманів, а згодом лаяли їх і насміхалися. Щось подібне відбувалося з нашими президентами: висували та обирали у запеклих дискусіях, а з плином часу не підбирали слів для характеристики. Історія, як не прикро, не завжди вчить. Вона лише констатує факти, хоч і болючі, але правдиві. Довженко не оминув соціально-антропологічного портрету українців. “Наша нелюбов один до одного, непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і, об’єктивно, абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо”, — писав він у відчаї і розпачі. У 1919 р. Довженко служив у війську С. Петлюри, бачив прояви отаманщини. Українці, на його переконання, мали дещо викривлену національну психіку, перебуваючи між різними вогнями та обставинами. Поняття “особистої свободи існує у нас, як щось індиві-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
