Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Людина, яка зуміла зберегти своє людське реноме і власну гідність”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ПРАЦЮВАВ І ЖИВ ДЛЯ УКРАЇНИ

Слово Просвіти, №36 за 2009 рік

Києва, забороняли друкуватися, брати участь у конференціях, на$ віть зірвали захист дисертації 1963 року, хоч автореферат уже бу$ ло розіслано. Учений із сім’єю (дружиною Лі$ лією й сином Іваном) жив у малень$ кій кімнаті в академічному гурто$ житку, але продовжував невтомно працювати, взяв активну участь у підготовці “Шевченківського слов$ ника”, “Радянської енциклопедії іс$ торії України”, написав низку ста$ тей, присвячених видатним людям України та пам’яткам писемності. Вийшла у світ і велика серія його статей у головному органі україн$ ських істориків — “Українському іс$ торичному журналі”, у щорічниках “Історичні джерела та їх викорис$ тання”, “Український історико-гео$ графічний збірник”, “Історіографіч$ ні дослідження в Українській РСР” (у цьому виданні Я. Дзира був від$ повідальним секретарем) та ін. Знаходячи підтримку відомих істориків (Ф. Шевченко, О. Гуржій, В. Сарбей та деяких інших), він за$ думав розпочати видання серії ук$ раїнських літописів. Майже всіх цих пам’яток не видавали з дореволю$ ційного часу, а деякі (літопис Г. Граб’янки) навіть потрапляли до сумнозвісних “спецфондів”. Омріяна серія вдало розпоча$ лася виданням 1971 р. Літопису Самовидця. Припала пилом віків пам’ятка засяяла коштовним світ$ лом зірки першої величини, не ви$ падково весь її наклад розійшовся дуже швидко. Б. Антоненко-Дави$ дович писав з цього приводу укра$ їнському письменникові з Австралії Дмитрові Чубу (Нитченку): “У Києві його вже нема в продажу, бо спраг$ лий на таку лектуру читач швидко розкупив видання, що визначаєть$ ся науковим характером з доброю передмовою молодого таланови$ того вченого Я. Дзири… Це видан$ ня, яким ми можемо цілком під$ ставно пишатися”. Науковець розробив власні правила передачі староукраїн$ ських текстів козацької доби, які домінують у сучасній археографіч$ ній практиці. Ярослав Дзира заду$ мав підготувати до друку Густин$ ський і Межигірський літописи, твори Самійла Величка, Григорія Граб’янки й Олександра Рігельма$ на, видав статті, присвячені цим пам’яткам. Ярослав Дзира був своїм у колі шістдесятників, зокрема товаришу$ вав з дисидентами Борисом Анто$ ненком-Давидовичем, Юрієм Бад$ зьом, Михайлом Брайчевським, Іва$ ном Дзюбою, Михайлиною Коцю$ бинською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Василем Сту$ сом, Зіновією Франко та ін., відоми$ ми україністами з Польщі (Стефан Козак, Михайло Лесів), Румунії (Ма$ рія Герлан), Чехословаччини (Ми$ хайло Мольнар і Юрій Бача), брав участь у поширенні “самвидаву”, був активним учасником лекторію з історії козацтва й України. Це не могло пройти повз пильне око КДБ, і Дзира постійно відчував на собі тиск і дискримінацію через політич$ ні погляди і принциповість. Саме то$ му блискучий злет наукової твор$ чості вченого, 40 років мав понад 100 друкованих праць, був грубо перерваний. 12 вересня 1972 р. звільнено з роботи в Інституті історії чільних науковців, які досліджували історію України козацької доби (Олена Апанович, Михайло Брайчевський, Раїса Іванченко, Олена Компан, Ярослав Дзира), виключили з пар$ тії Марію Дмитрієнко. Їх не просто звільнили, а й прирекли на безро$ біття й забуття, на їхні праці не можна було навіть посилатися. Найтяжче довелося Ярославу Дзи$ рі, який підтримував дружні сто$ сунки з Василем Стусом. За його власним свідченням, “протягом 1965—1971 років моїм духовним сусідом-однодумцем у Святошині був Василь Стус, який мешкав не$ далеко від мене. Ми мали спільних недругів, видимих і невидимих, бо нас брутально вигнали з Інституту літератури як “націоналістів”. Настали тяжкі часи для вченого і його сім’ї. За 15(!) років не вий$ шло друком жодного (!) рядка. Ярославу Дзирі не давали роботи за спеціальністю навіть у школі, КДБ “рекомендувало” переїхати у якусь провінційну діру, щоб легше було контролювати вченого та його зв’язки, пропонувало виступити з “разоблачєнієм”, обіцяючи золоті гори, погрожувало фізичною роз$ правою у разі відмови. Але Дзира лишився непохитним. Як зазначав письменник Вале$ рій Шевчук, Дзира був людиною нелегкої біографії, гнаним в сумні часи застою. Людиною, яка “зумі$ ла зберегти своє чисте людське реноме і власну гідність як учено$ го”. У цей тяжкий період Ярослав Дзира прагнув не втратити квалі$ фікації, не пропускав літературних вечорів чи творчих зустрічей, май$ же щодня ходив до Центральної наукової бібліотеки (нині Націо$ нальна бібліотека України ім. В. Вернадського), де не тільки читав, а й спілкувався з багатьма науков$ цями, обмінювався новинами нау$ кового й суспільного життя, кон$ сультував аспірантів. Мені випала честь бути знайо$ мим з ним протягом майже 40 років (з 1972$го). Він не лише давав ґрун$ товні наукові поради, а й розвінчу$ вав дуті авторитети політруків від науки, які мали високі звання й по$ сади, але були ялові як науковці й не гидували плагіатом і переслідуван$ ням талановитих колег. Якось він показав мені розрек$ ламовану книжку, видану в Інститу$ ті історії. Вся вона була густо поме$ режана помітками Ярослава Івано$ вича, який налічив у ній 4 000 (!) по$ милок, не враховуючи списаних фраґментів. Учений був для мене живою хронікою подій дисидентського життя, він вказував на кричущі фак$ ти зросійщення України, на нищен$ ня українських книгозбірень у Киє$ ві, Харкові, Запоріжжі та ін., обурю$ вався нищенням церков у Західній Україні… Нарешті почалася горбачовська перебудова… Послабшала цензу$ ра, і вперше за 15 років почали дру$ кувати статті Ярослава Дзири, який знову став в обороні рідного слова і культури. Вченого прийняли до Спілки письменників України (1990), обрали академіком Україн$ ської Могилянсько-Мазепинської Академії наук у Торонто (1991), зас$ тупником голови Київського осе$ редку Українського історичного то$ вариства. Він виступав з лекціями й доповідями у США, Канаді, Польщі, залишаючись принциповим, не за$ побігав перед космополітично на$ лаштованими докторами з Гарвар$ да. Науковому доробку і мужній громадянській позиції вченого від$ дали належне провідні україністи в Україні й за її межами, зокрема шевченкознавці М. Антонович, Я. Рудницький, Б. Стебельський. Чи$ тачі, авторитетні письменники й громадські діячі, наприклад Микола Руденко, із захопленням сприйняли нові статті вченого. Один із читачів з приводу виходу шевченкознавчої статті “Геній і коментатори його на$ укової творчості” (серія з п’яти ве$ ликих статей) написав: “Радість охопила мене, коли побачив Ваше ім’я на сторінках “Літературної Ук$ раїни”… Правда перемогла! Без$ межно радий за Вас. Читаю і пере$ читую Ваше дослідження. П’ю чис$ ту воду із чистої криниці. Як наб$ ридла правдоподібна брехня! Пле$ каю надію, що незабаром порадує$ те новими працями!” Ярослав Дзира з радістю зус$ трів проголошення незалежної Ук$ раїнської держави, після чого його нарешті поновили на роботі в Інс$ титуті історії. Він непокоївся за до$ лю України, прагнув чесною й сум$ лінною працею прислужитися її розбудові. Він ще встиг написати цінні розвідки про Тараса Шевчен$ ка, Миколу Гоголя, Михайла Гру$ шевського, Василя Стуса, видав і деякі статті поета-мученика, що зберігав їх у себе навіть у часи пе$ реслідувань, видав “Історію Русів”, цикл статей про українських геть$ манів і гетьманські столиці, про Ре$ єстр Війська Запорозького 1649 р. й українські прізвища… Науковий доробок Ярослава Дзири складає понад 300 друкованих праць. Але в незалежній Україні нау$ ковцеві вдалося плідно попрацю$ вати лише десяток років. Тяжкі стреси й поневіряння совєцьких часів підірвали його здоров’я (ін$ фаркт, інсульт). Він уже не міг писа$ ти, останні роки не виходив з дому, але і в цю тяжку годину молив Бога за рідну Україну. Земне життя Ярослава Дзири обірвалося… Вченого поховали на Північному кладовищі Києва. Сим$ волічно, що його похорон відбувся в День Незалежності України 24 серпня і відспівав його священик Української Православної Церкви Київського Патріархату. Царство Небесне рабу Божому Ярославу. Вічна йому пам’ять!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин