Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Політична еліта, від якої все це залежить, набагато нижчої якост”. · Пряма мова 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ : «Думаю про багатьох видатних людей, яких пощастило знати в житті»

Слово Просвіти, №36 за 2019 рік

Я здалека дивлюся, як він там вулицею проїздить. Інакше ж я його ніде не бачу, Хіба що в церкві. Оксана не може звикнути до перекручення москалями наших імен, не може зрозуміти, чому вони називають Івася Ванькою, Ганнусю — Аннушкою, а для неї вигадали “щось негарне” — Аксинья чи Аксюша. Вона просить чоловікову сестру називати її все-таки Оксаною. Становище жінки в Москві Оксана характеризує як “неволю бусурменську”, адже тут до неї ставляться як до прислуги. Коли приходять бояри, мати має приготувати їм меду, а дружина — принести на тарелі, уклонитися гостям. Молода українка не може змиритися з тим, що у таких випадках старий боярин цілує дружину іншого в уста. Проте боярин Степан вже звик до московських порядків (“то тілько звичай!”), пояснює дружині: Ось ти млієш з огиди, що тебе якийсь там дід торкне губами, а як я повинен “холопом Стьопкою” себе взивати та руки цілувати, як невільник, то се нічого? Боярин Степан виправдовується, що “тут люди мстиві”, перед ними треба гнути спини, інакше московські воєводи зігнуть в Україні “у три погибелі родину нашу”. Чи полегшує таке приниження українців у Москві життя земляків на батьківщині? Гість з України розповідає: Та там такі напасті, що крий Боже! І просвітку нікому не дають московські посіпаки! Все нам в очі тією присягою тичуть… На заувагу Степана, що “присяга таки велика річ”, гість запитує як звинувач: Чому ж вони сами забули Бога? Боярин згадує тамтешнє прислів’я: “Москва сльозам не вірить”. Чи не тому таке упереджене ставлення до українців, яких не хочуть наставляти на рідних землях воєводами, а ненадовго послами посилають, і не самих, а вкупі з москалями… Українській людності вже уривається терпець. Проте сподівання на царя ще не вмерло. Степан погоджується передати самодержцю супліку від своїх краян, як тільки трапиться нагода: Як буде він під чаркою, то, може, я догожу йому, він часом любить пісень “черкаських” слухати та жартів, та всяких теревенів, не без того, що й тропака звелить потанцювати. Як недалеко від такої ситуації заява самовпевненого державця, що він розсмішить нинішнього всевладдя, а той задовольнить його прохання! Щоправда цар дав невизначену відповідь: “Прочитаєм, подумаєм”. Гість з України називає боярина “пахолею”. Справді, лякливий Степан втратив козацьку гідність своїх предків: він забороняє дружині приймати вдома інших гостей з України, змушує дружину перервати зв’язки з родиною, спалити переданого їй листа, бо За тим Яхненком шпиґи московські цілим роєм ходять. Осоружна Москва доводить Оксану до відчаю. Вона признається: Я гину, в’яну, жити так не можу! Cтепан бачить, що дружина нещаслива, він готовий повернути їй присягу, але Оксана прагне бути разом з ним, пропонує втекти в Україну, навіть у Польщу чи Волощину. Проте чоловік не хоче міняти “чужину на чужину”, воліє залишитись вільним присязі, яку дав цареві. Небавом Оксана занедужала, бо “не кожне привикає до чужини”, але на батьківщину не хоче повернутися, дорікає чоловікові, що він сидів “у запічку московськім, поки лилася кров”, а тепер “зламалась воля, Україна лягла Москві під ноги”. Недужа радить чоловікові, щоб після її смерті він одружився з московкою, допомагав раненим, бо він “борцем не вдався”, а сама дивиться на сонце, яке “вже зникає за обрієм”, просить його привітати рідну Україну”. Виховний потенціал драматичної поеми “Бояриня” Лесі Українки не заперечний. Якби в національній школі вміло скористалися ним, то гадаю, наше державотворення могло б оминути певні трагічні сторінки сьогодення. — Пане Михайле! Після видання книги “Протирання дзеркала” що робиться у Вашій душі? До речі, чи є вже якісь відгуки? — Перечитуючи свій щоденник, знаходжу там те, що не розповів. Думаю про багатьох видатних людей, яких пощастило знати в житті. Нема підстав скаржитися на брак відгуків — їх справді багато в друці. Про усні я вже й не кажу. — Який відсоток ідейних людей нині в Україні? — Хто міг би це злічити точно? Гадаю, що не так і багато. Вибори це промовисто показали. — Свого часу, на Вашу думку, в Україні “був кадровий хаос, було безвладдя і безладдя”. А нині — що маємо? — Ще більший хаос та безладдя та ще отару без “пастуха” у владі. — То якою нині для Вас є пам’ять: деспотичною, безсюжетною, мозаїчною, вибірковою? — Некерованою і непрогнозованою. — То що, справді в Мар’янівці — географічний центр України? — Справді. Там навіть стоїть спеціальний пам’ятний знак. Туди часто возять туристів. — Чи хтось із нинішньої молоді ходить у бібліотеку — як додому? — Неозброєним оком помітно, що нині в бібліотеку ходить менше людей. А молоді там — значно менше. — Коли Ви стали повністю готовим до праці в журналістиці? — Попрацювавши кілька років до університету в “районці”, я вже вмів у газеті все. А тільки перечитавши цілу бібліотеку, відчув таку готовність. — Хто з людей, яких Ви запізнали в студентській юності, “подеколи тихими голосами озиваються з пам’яті”? — Їх чимало. Слава Богу, ще дехто живий. — Яким мав бути світ, створений спеціально для Слабошпицького? Світ внутрішнього емігранта? — Світ не вибирають. Є реальність, з якою мусиш рахуватися. — Чи мали Ви з Й. Сабо не тільки футбольні контакти? — Ми разом захищали дипломні роботи на заочному відділенні факультету журналістики 1971 року, а потім разом грали за збірну журналістів Києва. — Що для Вас нині у Вашому житті є точкою опертя? — Робота, родина, друзі. — Чи вибудовували Ви комунізм на цілині? — Ні. Студенти там будували здебільшого корівники й бараки. А я вивчав казахський побут і писав репортажі про студентські будзагони. В байки про комунізм ми тоді анітрохи не вірили. — Що для Вас більший наркотик — журналістика чи літературна творчість? — Важко визначити. — Чи змагаєтесь нині з дружиною: “хто більше книжок купить і прочитає”? — Книжки витискають нас із квартири. Дружина здебільшого читає поезію, найпомітніші видання їй дарує Іван Малкович (серія “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ґа”). Я ж нині переважно читаю футурологію, соціальну психологію та зарубіжну прозу. З нашої прочитав підряд романи Винничука “Танго смерті”, “Цензор снів”, “Сестри крові”. — “Мені в житті щастить на добрих людей”, — зізнаєтеся. А який відсоток українців може повторити за Вами цю тезу? — У кожного — свій еталон таких людей. Тому це справа глибоко індивідуальна. — В чому полягає складність істоти — Михайла Слабошпицького, оскільки “людина може бути і такою, і такою”? — Не маю схильності до душевного стриптизу. Як і кожна людина, я неоднозначний. І, смію думати, самодостатній. — Чи колись українцям засвітить Нобелівка? — Якщо й далі не буде серйозної гуманітарної політики в державі (а там — і фінансування перекладів наших письменників на іноземні мови), то ніколи. — Чи Ви в 160 років стали б “найбільшим письменником світу”, як про себе говорить Василь Земляк? — Якщо я візьмуся це стверджувати, то не зможу довести це практично. А ви не зможете мені аргументовано заперечити. — Чи кожен камінь Львова пам’ятає тисячі людських рук — за зразком каменя Талліна? — Абсолютно в цьому переконаний. — Чому Україна, на відміну від Польщі, балтійських країн, стала на шлях деградації і бананізації? — Політична еліта, від якої все це залежить, набагато нижчої якості. Та й постколоніальні травми у нас глибші. — Чи Ви “завжди динамічно спрямовані у завтра”, як Брюховецький? — Намагаюся таким бути. — Хто з українських письменників здійснив “похід у справді європейський поетичний світ”? — Я не настільки зорієнтований у європейському поетичному світі, щоб мати сміливість про те казати. — Кого більше в Україні — читачів чи письменників? — Схоже на те, що скоро письменників у нас буде більше, аніж читачів. — Де взяти стільки собак, щоб ними замінити людей — відповідно до тези Ф . Ніцше: “Що більше я пізнаю людей, то більше люблю собак”? — Треба тільки запрагнути кожному мати чотирилапого друга. — “В кожній людині, — пишете Ви, – живуть десятки людей, вони часто зустрічаються”. Назвіть бодай п’ять людей у Слабошпицькому! — Котрих саме п’ятьох із усіх? — Який відсоток нинішніх українських письменників, що “думають про високе”, як казав Олесь Гончар? — Не вимірював. І хотів би побачити того, кому вдалося це виміряти. — Як змінити вектор розвитку суспільства, яке “варваризується”? — Тільки справді цивілізована, інтелектуальна, гуманітарно освічена, національно свідома владна “команда” зможе тут чимось зарадити. 95-й квартал — її антипод. — Як переконати громадян України, що історію творять не маси, а особистості? — Аніяк не треба переконувати. Маси й так вірять або в Ющенка, або в Януковича, або в Порошенка, або в Зеленського. Й свято переконати: “сам” змахне диригентською паличкою — і в нас усе зміниться. — Коли в Україні буде належне (нормальне) книговидання? — За таких владців — ніколи. — То що таке життя людини — велике щастя чи велика трагедія? — І те, й те водночас. — “Мені не раз було сумно, а поінколи (в Кучмині часи) навіть огидно повертатися в Україну”, — читаю на с. 487. Але ж, пане Михайле Ви б поверталися не до Кучми, а до рідної землі! — Я ж казав не про землю і не про країну. Я казав саме про державу. Це різні речі. — Коли, на Вашу думку, “підтягнемось до норм і регламентів цивілізованого світу”? — Хотів би і я це знати. — Як навчити українців не нарікати, — як це пропонує Анатолій Лисий? — “Плач Ярославни” — наш національний вид спорту. — Чи нині Україна має такого науковця-письменника, як Микола Лукаш (знав 24 іноземні мови і був неперевершеним знавцем української)? — Здається, ні. — Чому “справедливість – рідкісний гість” в українському літературному полі? — А що таке у Вашому розумінні “справедливість”? Будь-яке творче середовище аж турбулентне від конкуренції та війни амбіцій. — Чи увійде колись Джеймс Мейс в українське “тутешнє життя” пересічного громадянина України? — Це залежить од того, в якому стані буде суспільство. Якщо в такому, здеградованому, як нині, то ні. Якщо ж воно повернеться до своїх духовних параметрів бодай 90-х років минулого століття, то в його духовному активі буде місце і для Джеймса Мейса, і для Роберта Конквеста. — Де найчастіше Ви перебуваєте своєю думкою — в літературі, в політиці чи в домашній обстановці? —У літературі. — “А ми, українці, не вміємо і не хочемо показати своїх великих людей світові”, — казав Петро Яцик. Чому? Що — не вміємо чи не хочемо? — Точніше: лінуємося. — Чи можна вважати, що постать Петра Яцика вже належно присутня в незалежній Україні? — Так. Це одне з найпопулярніших імен усієї української еміграції, що прийшло в Україну. — Чи “Спілка письменників — також добре осине гніздо” і нині, як свого часу вважав Микола Охмакевич? — На жаль, так. — Чи то добре було б, “якби дерева вміли говорити”? (цитую Вас на с. 595). Що вони могли б іще такого цікавого розповісти про літературний світ — ці дерева? Тобто: про що Ви не відважились говорити в своїй книжці — з приводу життя і діяльності “інженерів людських душ”? — Ще чимало скажу і про те, про що “мовчать дерева”… — Дякую, пане Михайле, за спілкування. Богдан ЗАЛІЗНЯК, член НСПУ і НСЖУ, м. Львів Оскільки я також прагну пізнати, зрозуміти епоху і життя в ній видатних творчих особистостей, про що йдеться в “Протиранні дзеркала” Михайла Слабошпицького, прозаїка і літературознавця, публіциста і громадського діяча, лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка, — тож дозволив собі витратити на це певну кількість часу, заглибившись у читання вагомого тому. І, звичайно, запрагнув поговорити з Михайлом Федотовичем. Отже, пропоную вашій увазі, шановні поціновувачі українського літературного процесу, розмову з багаторічним директором Ліги українських меценатів, директором видавництва “Ярославів Вал”, письменником Михайлом Слабошпицьким про цікаві моменти історії українського письменства.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин