Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Георгія Лук’янчука
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
29 серпня 2019 року в Україні стартував новий політичний сезон — розпочала роботу нова Верховна Рада. Хоч влучніше буде тут сказати — 29 серпня відкрився новий розділ у державній долі України.
Всюди обрання нового президента є новим розділом в історії нації і держави. Одне з українських прислів’їв, яке часто використовують класики української літератури, каже: “нова мітла по-новому мете”. Ми отримали аж дві “нові мітли” на одному держаку. Мітлу в особі й досі віртуального президента Зеленського, який схильний віртуально спілкуватися з суспільством, проводити віртуальні свята, вводячи на них “нове”, зневажливе ставлення до гімну держави, і ще більше віртуального “слуги нараду”, який має 247 мандатів у парламенті, що нині (через окупацію Росією частини української території) нараховує 417 депутатів.
Закінчення на стор. 2
Київ, 29 серпня. Тут, біля Михайлівського Золотоверхого монастиря Православної Церкви України вперше відзначено
День пам’яті захисників, які загинули у боротьбі з російським агресором
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК У світі існує неформальне правило вважати, що успіхи, перемоги, невдачі і поразки залежать від ефективності освітніх систем та їхніх інституцій. Країни, народи, завдячуючи їм, виховують громадян, працюють, творять, забезпечують власну життєдіяльність. Правда, здійснити точні виміри освітнього впливу на суспільний розвиток доволі непросто. Але беззаперечним є те твердження, що без прогресу в освіті, науці, культурі унеможливлюється цивілізаційний поступ.
Ще 1816 року Томас Джефферсон застерігав: “Якщо ви думаєте, що неосвічена і вільна нація може бути водночас і цивілізованою, то ви глибоко помиляєтеся: такого ніколи не було і не буде”.
Проте якщо раніше завдання, місія освіти переважно локалізувалися в національно-державних утвореннях, то з часом вони стосувалися також загальних і глобальних проблем. Очевидно, за нинішніх умов неможливо відсторонюватися (освіті) від таких універсальних викликів, загроз, якими є теми миру і війни, екології і зміни клімату, масової міграції і тероризму, соціальної (не)справедливості і проблем бідності, голоду, безграмотності. Людству за цих обставин варто адекватно реагувати на зазначені актуалітети, водночас не перестаючи розвивати суспільний інтелект, прогресивну думку, технології відповідно до потреб часу. Освіта, зважаючи на високу мобільність соціальних, політичних, природних процесів, має перебувати у безперервному стані модернізації та якісних змін. Функціонуючи передусім для задоволення державних, національних інтересів та громадян конкретних країн, вона мусить бути зорієнтована також на відкритість, діалог, взаємозв’язки з іншими освітніми системами для вирішення загальнолюдських, універсальних завдань. Метою такого підходу є не тільки оптимізація дій та взаємодій на шляху прогресу. Ситуація вимагає також і пошуку суголосних спільних рішень для безпеки і виживання людства, кожного з членів світової спільноти. Для цього потрібна нова якість культури Людини, її свідомості, компетентностей і моралі.
Тому держави, народи, політики, педагоги, вчені, митці, громадські діячі мають усвідомити, що ХХІ століття з його наповнюваністю новітніми знаннями, прогресивними технологіями, унікальними здобутками передусім потребує не жорстокості у ставленні до Людини, Природи, Культури, а формування найважливішого для суспільства ціннісного підходу — “олюдненості” Людини. Декорований зовнішній фасад цивілізації не може прикрити сутність її гріхопадіння, коли нормою державного, суспільного, індивідуального буття стають порушення принципів, переконань, загальновизнаних чеснот,
прав і свобод цілих націй і народів. Формується модель “відчуженої витонченості” буття людства в цивілізованих суспільствах, яку виокремив у свій час у “Роздумах про науки і мистецтва” Ж. Руссо, зазначаючи, що вона є прикриттям етичної недосконалості не лише людини, а й суспільства. Пізніше В. Липинський у праці “Листи до братів-хліборобів” так охарактеризував суперечність між зовнішньою цивілізацією і духовною культурою: “Вавилон розложився і загинув старий Рим, тому що його матеріальна техніка переросла його громадську мораль… Ми заблудилися в тенетах зовнішнього прогресу і загальмували процес етичного удосконалення”.
Війни, конфлікти, агресія продовжують випивати життєві соки націй і народів. Замість науки, культури, освіти, екології, соціального захисту людей витрачаються кошти на людиновбивство. При цьому, нехтуючи всіма етичними нормами, “сильні” світу цього публічно беруть участь у будівництві храмів, відвідують богослужіння, молячись чужим і своїм богам. Цинізм, фетиш наживи, егоїстичний інтерес глобально нищать живу і неживу матерію. Цивілізаційну поведінкову норму — “ми повинні жити з почуттям відповідальності”, чи гуманістичне правило “відповідальності за все живе” за А. Швейцером, чи ноосферний принцип “розумної достатності”, за В. Вернадським, багато держав і політиків поставили узбіч. Україна також в умовах російської агресії змушена виділяти на мілітарну складову понад 5%, а на науку – 0,16–0,23% від ВВП. Правда, у нинішніх умовах війни є неприпустимим продовження фінансування політичних партій за рахунок державного бюджету. За останні роки (2016—2019) витрата коштів на це становить 1,691 млрд грн. Суспільна користь була б значимішою, коли ці (народом зароблені!) кошти використовувалися б на культуру, освіту, науку, пам’ятаючи до чого зобов’язує усіх нас Конституція (ст.3) — “Людина, її життя.., безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.
У “плавильний казан” нетерпимості, пожадливості й ненаситності, чим наділені ті, що прагнуть управляти світом, кидаються долі народів, культур, традицій і надій. Ухвалену 2012 року Декларацію сталого розвитку “Майбутнє, якого ми хочемо” можна сприймати, на жаль, лише як не дуже дотепну фразу, якщо брати передусім до уваги реальний чин сучасної офіційної політики в глобальному й національному вимірах. Радше за все слід акцентувати увагу, що для майже 8 млрд населення планети турботою є не стільки успіхи прогресу, скільки проблеми виживання людства. Учені Стенфордського університету (США) дослідили, що соціоприродне середовище різко погіршується, адже багато видів зникає на Землі у 100 разів швидше, ніж це передбачає прийнята норма вимирання.
Не меншу тривогу викликає тотальний наступ “цивілізованого” світу на культуру, ідентичність Людини. Прогнози вказують: ще до завершення нинішнього століття зникнуть назавжди понад п’ять тисяч мов, що тотожне зникненню цієї ж кількості етносів, народностей, націй, культур.
Закінчення на стор. 3
КОМУ ВІДКРИВАЮТЬСЯ ДИВА
ЯК ВІН ЗНАЙШОВ СЕБЕ І НАС
ПЕКЕЛЬНИЙ СЕРПЕНЬ 2014-го
“Живемо у час моральної і професійної деградації · політичного класу”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок на стор. 1
Такого “явища” у сучасній Європі я не знаю. Хоч нині спостерігається і там тенденція до дедалі більшої підтримки правих, євроскептичних сил, проте в Італії та Австрії, де вони виграли останні вибори, вони посіли лише третину місць у національних парламентах (обох їхніх палатах). Їхніми головними гаслами було посилення ваги націй у європейському спільному домі та мінімізація впливу європейської бюрократії на процеси в національних державах.
У нас переважну більшість голосів іна президентських, і на парламентських виборах було віддано за химерну ідею “ми різні, але ми єдині”. Хоч вона й не належить команді Зеленського, але нею активно експлуатувалася. Це аж ніяк не форма виховання міжнаціональної толерантності, а засіб якомога довше законсервувати наслідок більшовицького поневолення у формі так званої радянської (насправді російської) самоідентифікації, яка жодним чином не сприяє росту національного, а відтак економічного патріотизму. Щоб його підняти на найвищий рівень, мусимо передусім зрозуміти — чому ми різні.
Переконливу і вражаючу відповідь на це питання дав 1944 року письменник з Донбасу, довголітній в’язень сталінських таборів Василь Гайворонський на сторінках газети “Краківські вісті”, яка виходила з 7 січня 1940 р. до 4 квітня 1945 р. спочатку в Кракові, а згодом у Відні. Він у спогаді “Сумні роковини (до десятиріччя знищення Спілки українських письменників Донбасу)” показав диявольський механізм знищення квітучого українського донбаського краю.
Нині в Європі, окрім України, в парламенті однопартійну більшість має Угорщина (партія прем’єр-міністра
“Фідес”) та Польща (партія Ярослава Качинського “Право і справедливість”). Детальніше зупинюся на польському досвіді однопартійної більшості, бо він може стати повчальним для нас. 2014 року “ПіС” отримала більшість у результаті бонусу від тих, хто не подолав виборчого бар’єра. Від першого дня почалaся узурпація суспільного телебачення. Воно практично щодня дає страшний негатив на колишнього прем’єра Дональда Туска, на опозицію, на колишніх президентів Валенсу та Коморовського. Враховуючи, що піднявся рівень зарплат, введено низку соціальних програм, зокрема щомісячні виплати на дитину, значній частині суспільства усе це подобається. Тим паче, що майже щодня суспільство “накачують” інформацією про злодійство та аморальність минулої влади.
З другого боку часто лунають перестороги, що запас міцності для популістських експериментів скоро вичерпається. Це призведе до важких соціально-економічних наслідків, до вибуху. Колишній президент Польщі Валенса, частина митців, вчених прогнозують, що однопартійне правління “ПіС” закінчиться громадянською війною. Чи мають ці грізні слова під собою ґрунт — важко сказати. Хоч напруження виразно відчувається. Мене шокував коментар одного з експертів-професорів, які обслуговують владу: “Ті титуловані особи, котрі говорять про якусь війну, просто не можуть змиритися, що їхній голос у політичному житті держави важить стільки, що й голос прибиральника”. Хоч останній, може, від закінчення школи й не прочитав жодної книжки. І на них заяви з парламентської трибуни і з телебачення “про злодіїв зі старої влади”, як і у нас, справляють враження.
Однією з особливостей мислення і поведінки однопартійної більшості є насмішкувате відкидання ініціатив меншості. Не без підстав дедалі частіше зустрічаємося з констатацією, що живемо у час моральної і професійної деградації політичного класу. І це явище, на жаль, має глобальний вимір. Свідчення цього — відкрите загравання з бандитським режимом Путіна.
Екскурс до досвіду польської монобільшості у парламенті змусив мене зауважити випадок, який трапився у першу сесійну ніч роботи нового (9 скликання) парламенту України. Бурхливі емоції викликало питання про зняття депутатської недоторканності. Це питання мусолиться близько 10 років. На одній із сесій парламенту минулого скликання ухвалено у першому читанні Закон про скасування депутатської недоторканності. Був навіть висновок Конституційного суду України, якою має бути ця недоторканність. Окрім цього, Венеціанська комісія 2015 року у своєму висновку зазначила, що повна відмова від депутатської недоторканності в умовах низького рівня верховенства права в Україні є недоцільною.
Очевидно, що для нашпигованих популізмом голів зняття недоторканності — запорука, що “злодюги з влади” перестануть красти. Ніхто з тих (зокрема й частина нових депутатів), котрі галасують за зняття, і гадки не мають, що це зняття стосуватиметься лише Верховної Ради 10 скликання. Сумніваюся, чи додумаються вони, що зняття недоторканності має небезпечні сторони. Нині ніхто не може гарантувати, що процеси не розвиватимуться у напрямі створення в Україні неукраїнської диктатури. Так думати змушують різні юридично-інформаційні “наїзди” на п’ятого президента України, на голову Верховної Ради України восьмого скликання.
Про це пише на своїй сторінці у
Facebook Віктор Терен — літератор і політик, народний депутат України 2-6 скликань: “Депутатська недоторканність — це було єдине, що утримувало нас, депутатів Верховної Ради, від тюрем, коли ми проводили акції “Україна без Кучми”, коли ми проводили ще перший Майдан, коли на кожного з нас (Шкіля, Гнаткевича, Терена, Павловського та ін.) булo заведено кримінальні справи. Мотиви були різні — спротив владі, підбурювання та інше подібне. Влада просто ненавиділа ту недоторканність і робила все, щоб її зняти. Але недоторканність було закріплено в Конституції (яку мудро розробили Безсмертний, Сирота, Мусіяка), і яка не дозволила узурпувати владу. Зараз, коли в Україні фактично узурпована влада (президент, парламент, силові структури — все Слуга) — недоторканність є останнім механізмом спротиву диктатурі зелених. Немає сумніву, що її знімуть під несамовиті оплески охлосу, якому нічого не треба, крім пролетарського — бий, громи, так їх, гадів! — і немає значення, хто ті гади, і винні вони чи ні. До того ж, зняти недоторканність набагато легше, ніж підняти життєвий рівень, а-от галасу більше”.
Коли емоції навколо недоторканності стали доходити до точки кипіння, слово взяв п’ятий президент України, депутат Верховної Ради 9 скликання Петро Порошенко: “Після того як президент, використовуючи свої конституційні повноваження, вніс і зареєстрував зазначений законопроєкт до Верховної Ради, (…) був проголосований в Верховній Раді і спрямований до Конституційного Суду і до Венеціанської комісії. Це звичайна конституційна процедура. Для чого? Для того, щоби висновки Венеціанської комісії і висновки Конституційного Суду були імплементовані і запропоновані Раді для того, щоб були проголосовані зміни до Конституції в частині недоторканності з урахуванням висновків Венеціанської комісії, а це адаптація нашого законодавства до законодавства Європейського Союзу. Інших механізмів не існує.
Друга позиція. Це є врахування висновків Конституційного Суду. Я наголошую на тому, що зараз відбуваються порушення конституційної процедури. Я наголошую на тому, що це ставить під загрозу результат нашої роботи. Я наголошую на тому, що ні мені як п’ятому президенту України, ні “Європейській солідарності” нема чого боятися. Ми робили, діяли винятково по закону, і мета нашого перебування в Верховній Раді дев’ятого скликання — це є рух країни в Європейський Союзі в НАТО. І Європейський Союз і НА ТО — це і є принципи верховенства права. Європейський Союз і НАТО — це і є рівність всіх перед законом. І саме з такої мотивації фракція “Європейської солідарності” буде голосувати за цей законопроєкт у першому читанні. Іншого не дочекаєтесь”.
Не всіх це пояснення переконало і заспокоїло. Один із провідних юристів “Слуги народу”, професор, доктор права Данило Гетманцев (20-й у партійному списку), те, що говорив з парламентської трибуни 5-й президент України, відніс до брехні та лицемірства. Те, що з приводу недоторканності говорили представники “Європейської солідарності”, він назвав чіплянням за юридичну казуїстику однієї з фракцій Верховної Ради. Оскільки свої застереження до того, яким чином розглядається це питання, мали також депутатська група “За майбутнє” в особі її співголови Тараса Батенка та фракція партії “Опозиційна платформа — за життя”, то зосередження уваги “на одній фракції” — це або прояв особистої упередженості, або партійна установка, щоб максимально ігнорувати і дискредитувати політичне середовище Петра Порошенка. На це вказує кілька фактів. Передусім це сенсаційне послання “служанки” Богуцької до якоїсь “Лєночкі”, що на грудень нинішнього року Петро Порошенко готує “путч”. Це “зізнання” підірвало соціальні мережі.
Про установку на дискредитацію політичного середовища Петра Порошенка свідчить і “вирок”, який директорові Українського інституту національної пам’яті Володимирові В’ятровичу винесла 29-та у партійному списку “служанка” з Рави-Руської Ірина Верещук. Вона назвала директора Інституту “винуватцем всіх історичних суперечок між Україною і Польщею в останні роки”. Напередодні візиту нинішнього президента України до Польщі за посередництвом газети “Rzeczpospolita” вона інформувала поляків, що виступила за звільнення В. В’ятровича з посади очільника УІНП.
Про те, що взято курс на дискредитацію Петра Порошенка, свідчить ще одна деталь, яка на перший погляд не має стосунку до великої політики. Один депутат ВРУ І скликання зі східних областей (з етичних міркувань не називатиму його імені), видаючи з себе дуже поінформовану людину, сказав: “Зєлєнскій, канєчно, хорошій мальчік, но врядлі у нєго что-то получіться”. За його інформацією, Петро Порошенко робить все можливе, щоб заважати нинішній владі, щоб довести її до занепаду. Можливо, у тих словах є прояв чиєїсь побутової фобії щодо 5-го президента. Проте не можна виключати, що нинішня владна команда вже усвідомлює, за яку взялася ношу. І її пропагандисти шукають, на кого б то списати вину.
А політики-“слуги” демонструють на публіці самовпевненість та зухвалість. Вже згадуваний професор-правник Д. Гетманцев у полеміці з “Європейською солідарністю” сказав під оплески більшості: “Мені здається, хлопці, не треба чіплятися за цю депутатську недоторканність. У нас і так є більшість. І якщо ми отримаємо подання навіть за умови депутатської недоторканності, все одно позбавимо цієї депутатської недоторканності”.
Це аж ніяк не мова політичної еліти,
41-річної персони з багатьма титулами. Це мова циніка невисокого морального рівня. Термін “хлопці”, шантаж більшістю замість мови про чистоту права, не повинні мати місця у парламенті! І це не єдиний прояв скандальної поведінки нині правлячої команди. Вже встиг засвітити себе “анальними” есемесками, які викликали страшне обурення українців, засновник клініки “Борис” і позаштатний радник нинішнього президента Михайло Радуцький — новообраний депутат від “Слуги народу” у дискусії з приводу кандидатури міністра охорони здоров’я. Хоч поінформовані джерела вважали, що на посаді залишиться Уляна Супрун, М. Радуцький комусь сповіщав: “Моя людина Зоряна Черненко”.
І за неї беззастережно проголосував весь кагал “слуг”, попри те, що очільниця медичного відомства не має медичної освіти. Це кпини над українцями такого рівня, яким було називання Томоса термосом.
Це, виявляється, ще не всі “подарунки”, які українці отримали 29 серпня. До “подарунків” слід віднести збереження за Арсеном Аваковим посади міністра внутрішніх справ. Однак те, що у нього забрали Національну гвардію України у пряме президентське підпорядкування, є кращим рішенням.
І хоч до нового прем’єра йдуть привітання з різних країн, де наголошується на його молодості, як для такої посади, проте в Україні до нього багато запитань. На жаль, депутати не могли їх поставити, як це бувало при затвердженні керівників урядів у минулі часи. Тому народний депутат з Одещини Олексій Гончаренко звернувся до президента України: “У мене одне запитання: яка історія успіху привела Олексія Гончарука в кандидати на цю надважливу посаду — прем’єр-міністра найбільшої країни в Європі? Яка в нього стратегія, де презентація з конкретними цифрами того, що буде зроблено і як? За якими критеріями було обрано очільника уряду і як проводився конкурс на посаду?” Однак відповіді не було.
Перший день роботи нового парламенту показав: парламентаризм як одну з ознак демократії будуть перетворювати на фарс. Це небезпечна тенденція. Інколи здається, що навіть більше, ніж в 1990—91 рр., коли в українському парламенті була більшість в особі “Групи 239”. А нині дожилися до “групи 247”, яка слухняно тисне кнопку “за”.
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Суспільство · “Страшенний розплодився на Вкраїні тиск чужого нам ворожого панства, яке зрадливо сидить у нас на апостольських сідалищах”. 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Місія освіти і освіченості», с. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
Цей процес є не менш згубним, аніж нищення природного біорозмаїття.
Справді, такого майбутнього не хоче ніхто, як і збайдужілості до “малого”, “старого”, “слабкого”, “пограбованого”, як і духовної, політичної, культурної затисненості, як і позбавлення природного права особистості, народу на утвердження і самоповагу до власного “Я”. Слід визнати, що в світі формується такий спосіб життєдіяльності, який надто суперечить загальнолюдським цінностям. Політика і мораль відчужені й віддалені між собою, оскільки етика, совість, справедливість, освіченість, гуманність не стали основними передумовами для виживання, сталого розвитку і прогресу. Згода, злагода, довіра, взаємодія, взаємодопомога, а отже, стабільність і прогнозованість розвитку часто унеможливлюються, адже кинуті на поталу принципи справедливості, гідності, правдивості. Людська сутність буття, як і Природа, деградує, бо “осквернилась земля під своїми мешканцями, бо переступили закони, постанову порушили, зламали вони заповіта відвічного…”
Олюднення, самоолюднення Людини, неоетична парадигма у вихованні людського єства є, очевидно, найбільшою затребуваністю нинішнього віку. Порівняно з величезними надбаннями інтелектуально-технологічного характеру, світ значно відстає щодо потенціалу етичної відповідальності й етичної мотивації чинити Добро.
Міжнародне право перетворилося на
“право сильного” панувати над “слабким”, безперервно декларуючи при цьому цінності свободи, демократії і гуманізму. Діалог культур дедалі більше замінюється мовою ракет, терору та агресії. Гуманність стала менш затребуваною цінністю, ніж того вимагають реалії ХХІ століття. Транснаціональний “ідеал”, культ, фетиш наживи і грошей винесений на п’єдестал уваги політичних мотивацій, перебуваючи у суперечності з суспільними прагненнями. Життєво важливі сфери культури, освіти, науки, охорони здоров’я, інформації, які творять людину, надмірно втягнуті в стихію ринку, для якого особистість є лише частиною продуктивних сил. Соціально справедливі, гуманні рішення чимдалі ухвалюються політиками важче. Капітал, передовсім великий,
об’єднався з політикою, став політикою у її внутрішньому та зовнішньому вимірі. Його вплив на характер, зміст фінансово-економічної, соціальної, культурної, освітньо-наукової, інформаційної, міжнародної політики стає, зокрема й в Україні, безпрецедентним. Коли, наприклад, одна з фінансово-промислових (олігархічних) груп в Україні володіє третиною ВВП, то це вже є національною загрозою. Загальна сума боргів, яку найбільші олігархи (боржники) України повинні повернути державі і населенню, кредиторам вчетверо більша максимальної прогнозованої суми траншів МВФ, які уряд України розраховував отримати до 2019 року (9,9 млрд. дол.).
У країні, в якій несправедливий розподіл внутрішнього валового продукту став основою державної політики, створюються “оптимальні” умови для соціальних потрясінь, конфліктів і революцій. Тут також формується соціально зубожіле й інфантильне середовище з притупленим почуттям громадянськості. За цих умов таким народом “зручніше” управляти, у цій країні комфортніше владарювати, тут значно “легше” забезпечувати бажані для себе результати “народного волевиявлення”, щоби прийти чи утримуватися якомога довше при владі. Адже все можна купити, продати, залякати, фальшувати. Рівень громадянськості суспільства, який з різних причин стримується від зросту, дозволяє поки що здійснюватися саме таким згубним соціальним експериментам у загальнонаціональному масштабі. І хоч би яка форма державного правління тут домінувала, очевидно, що подібна ситуація не характеризується ознаками гуманізму, демократії, справедливості. Чому ці проблеми і явища актуалізуються, і чому їх варто знову виймати нині з історичних кишень? Чому ці надзвичайно чутливі проблеми не має права “обходити” освіта, особливо за умов майже повної олігархізації (окупації) інформаційного простору? В Україні, очевидно, попри всі цивілізаційні прориви, передусім за часів Незалежності, попри революційні протести гідності й благородства української нації на двох Майданах, попри прагнення народу до європейськості (а ще більше до українськості і поваги до власного “Я”!), свободи, не вдалося позбутися ознак соціальної і національної наруги. І це не просто прояви архаїчної, закостенілої ідеологічної нетерпимості до “чогось”, “когось” віддаленого, абстрактного. Тут чітко окреслюються об’єкти, предмети й автори зневаги, нетерпимості, агресивності, нетолерантності. Варто усвідомлювати, що нетерпимість проявляється впродовж більш ніж двох з половиною десятиліть відновленої державності, всупереч усім конституційним нормам, передусім до світоглядних підвалин, що є основою націєтворчості. На мить уявляю реакцію суспільства і влади в Польщі чи Румунії, Росії чи Ізраїлі, Франції чи Угорщині, щоби член парламенту публічно висловлював неприйнятність виступати державною мовою в найвищому законодавчому органі. На жаль, це можливо (поки що!) тільки в Україні. Допоки цей колоніальний рудимент, який дехто називає “демократією” і “свободою” слова, присутній в українському політикумі, народом і надалі управлятимуть чужинські елементи. Згадую “Зазивний лист до української інтелігенції” Пантелеймона Куліша: “…Страшенний розплодився на Вкраїні тиск чужого нам ворожого панства, яке зрадливо сидить у нас на апостольських сідалищах...”
Першокласниця, наймолодша просвітянка з Херсонщини
Дарія Кодаку привітала українців зі святом Незалежності
Це означає, що в сучасних умовах розвитку цивілізації Україні доводиться вирішувати не тільки універсальні, загальнолюдські проблеми, а й багато викликів специфічного характеру, пов’язаних з особливостями історичного буття, самоідентифікацією, цивілізаційними і національними прагненнями Українського народу. Безумовно, найбільший спротив (у найкращому випадку дискусія), боротьба точиться навколо будь-яких аспектів національно-культурного і духовного життя на внутрішньому “фронті”. Надто впливовою була і є антиукраїнська різномаста сила, яка противиться навіть сприймати й усвідомлювати закономірність існування українства як національної і міжнародної спільноти, ролі й історичного призначення Української держави, українознавчих цінностей як чинників консолідації політичної нації. Національна ідея для українців є тим чільним стрижнем, якого потребує народ і держава для відродження, самоствердження, безпеки, розвитку і, найголовніше, для боротьби у ХХІ столітті за національне виживання, обстоюючи власну ідентичність, духовність, державність і соборність. Бо якщо нація раптом забуде про цю свою вічну роботу, піддасться на забалакуване “спочатку економіка…”, а душа, культура потім, укотре запопадливо повірить у “братерство”, “дружбу”, “стратегічне партнерство”, “гарантії” гарантів, загубить, а можливо й свідомо залишить на узбіччі історії своє національне “Я”, то вона виявиться непридатною ні для боротьби, ні для конкуренції, ні для прогресу, ні для життя, ставши також малоцікавою і для людства.
Для унеможливлення цього є лише один, якщо прагнемо поступу, універсальний методологічний рецепт — розвивати національну культуру, освіту, науку і на цій основі — інноваційну економіку. Слід реформувати армію, виховуючи українську військову аристократію, національну бюрократію. Головне — оберігати і зрощувати душу народу, його освіченість і громадянську культуру. Треба не лише захищати, ай створити по-справжньому національний інформаційний простір,
який став об’єктом прямої агресії чужинських доктрині внутрішнього колабораціонізму. Без розуміння державою і суспільством значущості творення людського капіталу саме в таких вимірах неможливо стати і бути великою, вільною європейською нацією.
Більшість цивілізованих країн прагне створити якісну освітню систему, розуміючи, що найбільшим національним багатством є людський капітал, який акумулює в собі освіту, знання, досвід, кваліфікацію, мотивацію, продуктивні здібності. У широкому сенсі – це головний чинник не тільки економічного, соціального розвитку держави, але насамперед особистості, сім’ї, суспільства. У свій час лауреати Нобелівської премії Т. Шульц, Г. Беккер, С. Кузнець започаткували, обґрунтували й розвинули ідею про виняткову значущість інвестування в людський капітал, отримуючи при цьому інтегральний ефект. Справді, національний потенціал сучасних країн на 70-80% складається саме з якості людських ресурсів, а тому помилкою і недалекоглядністю можна вважати ігнорування державою політики розвитку активного людського капіталу. Досвід показує, що рано чи пізно такий підхід приводить до кризових явищ. Тенденції перевернутих пріоритетів характеризували в останній період і суспільний стан в Україні. Освіта дедалі більше стала відтворювати бідність і другорядність. Ставлення до збереження і розвитку людських ресурсів набуло гіпертрофованих ознак. Головна цінність Європи — люди, як визначено положеннями Європейської Ради в м. Лісабоні у березні 2000 року, не стала суспільно-державним пріоритетом в Україні, хоча це є головною конституційною нормою (стаття 3). Демографічна політика як цілеспрямована діяльність державних органів, соціальних інститутів у сфері відтворення населення виявилася вкрай неефективною. Достатньо промовистими є факти різкого зменшення населення. З 1991 року (52,06 млн громадян) Україна втратила понад 12—15млн(!?) людей. Опубліковані в квітні 2018-го дані ООН застерігають, що в цьому столітті українців зменшиться ще на 1/3. Такими є невтішні прогнози.
Різка депопуляція українців засвідчує,
що в Україні знехтувано не тільки європейськими стандартами, а передусім Конституцією, національним законодавством. У Законі України “Про основи національної безпеки” (ст. 7) визначено, що серед загроз національним інтересам є: загострення демографічної кризи; зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства; прояви моральної та духовної деградації суспільства; зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва; відплив учених, фахівців, кваліфікованої робочої сили за межі України; зниження внутрішнього попиту на підготовку науково-технічних кадрів для наукових, конструкторських, технологічних установ та високотехнологічних підприємств, незадовільний рівень оплати науково-технічної праці, падіння її престижу, недосконалість механізмів захисту прав інтелектуальної власності. Тому основними напрямами державної політики з питань національної безпеки (стаття 8) і є демографічна політика як цілеспрямована діяльність державних органів, соціальних інститутів у сфері відтворення населення, охорони та відновлення її фізичного і духовного здоров’я; істотне посилення соціальної складової економічної політики, реальне підвищення життєвого рівня населення передусім на основі піднесення вартості оплати праці.
Проте фраза, декларація і чин є речами нетотожними. Аналіз нормативної бази, державної демографічної політики засвідчує про усталену систему ігнорування людським чинником. У Стратегії сталого розвитку “Україна—2020” серед 62-х реформ та програм розвитку держави, зокрема і 10-ти першочергових, 25-ти ключових індикаторів реалізації Стратегії, плану дій Уряду на 2016—2019 роки питання демографічного пріоритету не ввійшло як визначальне. Демографічний чинник не є підґрунтям для соціально-економічного розвитку України, а демографічні експертизи не стали обов’язковою нормою при підготовці законів, указів, постанов, інших нормативних актів. Перестали діяти Державна програма розвитку сім’ї (2006— 2010 рр.), Стратегія демографічного розвитку (2006 2014—2015 рр.) і таке ін.
Можна констатувати, що Україну віднесено до країн зі статусом вимираючої нації, яка щороку втрачає понад 500 тис. населення. Україна стала другою країною в світі (після Туркменістану) за рівнем серцево-судинних захворювань. Національною загрозою для України є діабет, який не лікують, на ньому заробляють нувориші від фармації. Перепис, який проводився, на жаль, ще 2001 року, засвідчив, що молодь (14-28 років) ще тоді складала тільки 11% населення України. Сьогодні на 100 помираючих — 43-47 народжених.
Далі буде.
Георгій ФІЛІПЧУК
Погляд · “Російська демократія зупиняється на · українському питанні”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Катерина МОТРИЧ
Колись, у часи мого дитинства тай юності, був поширений вислів: “І Москва не відразу збудувалася”, мовляв, це справа забарна. Тож думається ці п’ять останніх років: чи зворотний процес так само триватиме довго, чи наші щасливіші нащадки на скрижалях історії залишать скупі рядки: “Столиця тоталітарної держави. Зводилася довго, жила тяжко, сконала швидко”. А старий літописець з іменем Нестор напише більш розлого і “не без моралі: “Померла швидко й сподівано. Мучилася не довго. Перед смертю Сталіна кликала, портрети його носила. Третім Римом так і не стала, не збулися її “споконвічні мрії”. Митний союз теж не збудувала, так на фундаменті все й зупинилося — підвів цемент низької якості, а на п’ятисотку і цеглу грошей не вистачило — санкції з’їли. Біда із “русcкім міром” сталася.
Тож думаєш, дивлячись кадри побиття москвичів, — це початок того, що у Святому Письмі названо “початком терпінь породільних”, чи лише дрібні перейми. Бо коли настануть пологи, то вродиться велике чудо, точніше, велике тіло розпадеться на багато дрібних “фрагментів”. І їх ніхто більше не боятиметься, і вони нікого і, може, врешті, зрозуміють, що їхній страх перед світом і та зброя, якою вони перенаситили планету, була не потрібна, і що вона носила не оборонний характер, а наступальний. І це синдром усіх московських царів, починаючи з хана-золотоординця Менглі-Тимура, який уже був четвертим у пантеоні нащадків Чингізхана, що володіли Суздальським і Московським князівством і, власне, йому і приписують історики заснування Московського улусу, що стало прокляттям планети. Та й це вмотивовано, адже володарі цієї поневоленої землі були східнопівденні сусіди Суздалі не монголи, а тартари. Тобто — сини пекла, якими вони залишилися й до сьогодні. І останній із тартар, що продовжує завойовницькі походи Чингісідів, може, й лютіший, ніж його прародичі тартари, зовні “міль”, а внутрішньо — сім найлютіших хижаків.
Поки імператор випробовує нову зброю на Україні, Сирії, коло берегів Швеції, Норвегії, країн Балтії, Японії, Кореї, доти триває корекція шовіністичної зарозумілості й пихатості, неначе цей народ випробовує самого Бога і вже помітно гнівить. Сита Москва бурлить і вже не так копилить гемби: “Что там, хахли, у вас опять стряслось? …Еті бандеровци-фашісти, ета хунта собрали Майдан і убівают рускоязичних только за то, что оні разговарівают по-рускі”. Мені особисто одна українка, що живе в Росії і яку допінгували інформаційними “наркотиками” про події на Майдані, ще рік тому казала гарною українською: “Так ті ж бандерівці звірі!” —“А що ти знаєш про них, — запитала я її, — які факти їхніх звірств тобі відомі?” — “Так вони ж убивають дітей…” — “І їдять, — відказала я їй сміючись, — ти ж була у Львові і, мабуть, також трапезничала ними…Та ще й захоплювалась європейським шармом львів’ян, казала, що кацапам до них далеко”. – “А хіба львів’яни бандерівці?” — “Найсправжнісінькі! І нині їх відспівує і Львів, і вся Україна, бо ми всі бандерівці, і це москаль поїдає і бандерівців, і всіх українців. Вже понад тринадцять тисяч ковтнув і серед них багато дітей”. Словом, Москва ґав не ловить, а ловить слабкі душі.
Кадри, як беркутівці й омоновці б’ють протестувальників у Москві, жорстоко й люто, переконують, що пекло таки на землі і тартари брами до Кремля не зачиняли. Колись опричники, ще у шістнадцятому столітті, моторошно і люто катували на великій площі новгородців, а потім напівзакатованих топили у ріці Волхов, стояли в лодіях, пантрували, щоб ніхто не порятувався, і піками сплавляли під воду. І, здається, дух мучителів і катів із цієї землі нікуди не подівся. Лише “опричники” носять іншу назву. І думаєш про неоднозначні сторінки нашої історії, які то виривав із нашої Книги Буття злодійкуватий москаль і присвоював їх собі, то вимазував їх цей неохайний смерд до відразливого заяложеного стану.
Дивишся на ці кадри “імперського вєлічія”, як “старшого брата” волочать, неначе простого смертного, і кидають в автозаки — і нічого не відчуваєш, чомусь дерев’яніє душа. З багатьох поспадали шовіністичні корони, дехто видихнув із себе дух “ослободітєля”, у інших похитнулася віра в останнього “бога” з рисами “молі” і повадками “плісняви”; і пригадуєш, як москвичі радісно й активно зреагували на рішення царя ввести в Україну війська, і голосом української, вибачте, лярви, Валентини Матвієнко це було озвучено. Здається, проти цього протестував на площі лише один дивак-митець.
Кадри побиття москвичів відразливі, і на дні своєї душі шукаєш співчуття, але на тлі цих кадрів чомусь раптово зринають інші лиця: заплаканих українок у чорних хустках, і душа ще дужче дерев’яніє. Спостережливі українці у тих розлютованих беркутівцях, що б’ють битами московських чоловіків і жінок, пізнали наших “рідненьких”, що відтренували точність удару на українських головах, спинах, печінках, нирках ще у листопаді і грудні 2013-го. Реакція на жорстокість має бути однозначна: обурення і співчуття, а от… Навіть думаєш не без цинізму: наші беркутівці подалися до Москви з “патріотичною” місією, щоб остаточно “збулися споконвічні мрії двох народів братів”. Тепер мовби одні і ті ж руки нас поєднали. Кадри побиття москвичів неначе кадри якогось фільму, де все несправжнє, тому воно тобі і не болить.
Як там сказав Луначарський? Що російська демократія зупиняється на українському питанні. А точніше, — на шовіністичному. Коли б хтось раптово зупинив це побоїще і у мегафон запитав і в побитих, і в тих, що в автозаках, і в тих, що галасують на площі: “Товаріщі-гражданє-господа! Чєй Крим?!” І багатотисячне ревище відповіло б: “Наш! Крим ісконно руская зємля! Воцарілась справєдлівость!”. Та й для головного опозиціонера Навального Крим всього лиш “бутерброд”. І що йому, шовіністу, до того, що за тим витоптана, зламана доля стражденного татарського народу, який ще не оговтався від депортації, довго і тяжко долав свою “Вавилонську неволю”, а ще десятиліття тривала його “Синайська пустеля” — повернення на рідну землю, окуповану і розчавлену московським чоботом, занедбану недбайливим залешанцем, який і сюди приніс своє “проміле” в крові і свій дух осквернителя. Збереглося документальне свідчення, що росіяни, переселені з різних куточків Росії, були незадоволені татарськими помешканнями, у які вони поселилися. Точнісінько так, як і донбаськими після того, як голодомор викосив українців Донбасу і сюди масово переселяли людей цілими селами з Вологодського краю Росії. Воістину кочовики… Cтарше покоління знає яким був Крим після депортації татар — пустка, і гуляли тут степові вітри та сухі бур’яни і кураї на колишніх полях. Переселенці із Середнього Поволжя не могли впоратися із землею, яка вимагала того господаря, який давав їй лад століттями. Тому у 1954-му Крим було віддано Україні. На півострів масово їхали молоді українці, здебільшого діти селян, що привели все у лад, засіяли поля пшеницею, стали вирощувати овочі, висадили виноградники, сади, звели курорти. Тож нині це вже-таки “бутерброд” із чорною ікрою. Це край донедавна привабливий і красивий. Однак москаль вміє рай обертати в пекло. Он уже військова база постала в курортній зоні. І на таке здатний лише агресивний неохайний залешанець із “рускоязичной чєлюстю”, бо курорти у всьому світі – це таки зони відпочинку. І варвар знову гнобить господарів кримського півострова, і варварство його не кінчається, бо що йому люди, народи, нації, що йому до того, що цей народ ще від 1774 року сидить у московському “автозаку” і ніяк звідти не вибереться. Хіба він знає, що таке втрачати рідну землю, землю батьків і прадідів, і яка довга й трагічна дорога повернення, яка виснажлива ця “Синайська пустеля”, яку багато хто і не перелетів. Куди москалю це зрозуміти! Він же звик вигонити народи з рідних земель, рідних осель, селитися в них. І для нього поневолені народи — всього лиш кухонне приладдя, що нарізає москалям бутерброди. У москаля свідомість дозована і далі своєї шкіри не виходить. Там, де йому защемили пальця, він бунтує, торочить про фашизм, хунту, а де він відрубав комусь руку, ногу — “так історічєскі сложілось”.
Він так звик мислити, відчувати,
бо вся “вєлікая і нєдєлімая” зліплена з вкрадених земель, це все “кулічі і бутерброди”, які він “хаває” усі свої земні століття. Адже у ньому спрацьовує синдром ординських ханів Батия, Сартака, Берке, що тримали під своїм чоботом Китай, Іран, Європу. Йому байдуже, як може в одній країні поєднуватися Владивосток і Севастополь, Біле море і Чорне. Він мислить, як завойовник з подавленою волею і некерованою жадобою й агресивністю. Він навіть не силкується прочитати ті сторінки своєї історії, які лежать на поверхні. Неосвічений у своєму загалі москаль нічого не відає ні про турецько-російські війни, які тривали перманентно у минулі століття, що саме після однієї з них Кримське ханство стало “ісконно руской зємльой”. А освічений шовініст мовчить, бо на те він і шовініст і не менше, ніж неосвічений, тішиться, що “восторжествовала історічєская справєдлівость”. А чи відають москалі взагалі, що таке справедливість? Чи є у них той орган, ті хіміко-біологічні процеси, які дають ці відчуття? І відстань до того історичного трампліна, коли Московія перелетіла через нашу голову в Крим, зовсім невелика.
Тож нагадаю власникам “бутерброда”, що російско-турецька війна 1768 —1774-го закінчилася перемогою Росії. А за цим завжди йде диктат переможця і переділ світу. Отож за Кючук- Кайнарджійським мирним договором Кримське ханство як васальна територія Туреччини відійшло до Росії. Москалем там не “благоволило”, бо там жив татарський народ!!! Жив у своїх кам’яних хатах і пив воду, яка зникла, коли вигнали татарів із Криму. Туреччина не відразу змирилася з цим. Ще чекала моменту забрати у варвара Крим. І та нагода трапилася аж через 13 років. 1787 року Росія анексувала Тавриду, а Туреччину роздратував візит Катерини ІІ до Криму як до своєї власності. Аж так, що османи оголосили війну Росії, і Британія у цій війні підтримала турків. Однак Суворов блискуче довів, що у його прізвищі є і оте тюркське “су” і москальське “вор” і наніс Туреччині великого удару. Тож вдруге Крим був анексований. За Ясським мирним договором, на якому стоїть дата 27 грудня 1791р., Росія змусила Туреччину визнати і попередній договір 1774-го; до Росії відійшло Кримське ханство із його володіннями — Приазов’ям і Кубанню. Якщо хтось із православних “п’ятої колони” читає ці рядки про “ісконно рускій Крим” і “справєдлівость”, що “восторжествовала”, то раджу їх прочитати двічі. Кількість років (1954 мінус 1774р. можете не вираховувати — я вам підкажу. Цьому “ісконно” всього лиш 180 неповних років, а точніше — 163, це вже за Ясським договором). І ота “справедливість” із “зеленими чоловічками”, що впали на Кримський півострів у лютому 2014-го — така ж російська земля, як і ота ділянка місяця, звернена до нашої планети.
Москалів і сучасних і старіших (хоча це дуже молода нація, у неї триває ще “пубертатний” період формування, тривають важкі гормональні процеси, гормони дідів Батия й Чингізхана б’ються навкулачки з гормонами чуді, мері, весі, моксель і т. ін.) можна й зрозуміти. Для них справедливе все, що належить їм, і фашистами
“Молода українська влада і не приховує, що європейськість їй “по барабану”. · Погляд · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
й хунтою стають всі, хто дав їм щигля. Просто хан Батий і його дід Чингізхан живуть майже у кожному московитові. А оскільки вони перемогли затюканого залешанця, то у ньому живе це непоєднуване поєднання: рабська покора угро-фіна і агресивність ординця. Вони в ньому перебувають тов гармонії, то воюють, і кацап, як “дитьониш”, наслідок цього зґвалтування, “плод любві по зальоту”, від горя випиває. У нього генетична депресія, тому він і не хоче працювати. Це не через вроджені лінощі, а через “зов прєдков”. Всіх “ослобождать”. І християн, і мусульман, й індусів, й ісламістів, і протестантів, і шиїтів, і бахаїстів, і буддистів, і язичників, і шаманів, що вірять у духів предків, і навіть зниклих етрусків зі всіма їхніми богами, бо не виключено, що це “далека” рідня “рускіх”, і вони, коли прийшли до Італії і мотлошили італійців, що ті аж втекли у море і звели там Венецію, то “руcкі” тільки й видихнули: “Ет!” і віддали Богові душу, а італійці й по сьогодні живуть і згадують про них у контексті, як колись світ буде згадувати і руських. Бо в Росії, сказав цар, “граніц нєт”. І у всіх морях й океанах москаль має мити свої ноги, і всі вони належать йому, а хто це заперечує чи дає йому прочухана — хунта, фашисти. Бо він ослободітєль.
А від чого він звільняє вільні народи? Від спокою, мирного устрою, цивілізованого життя. А оскільки в одній його півкулі мозку живе залешанець, то в ній і живе страх, що на нього осьось хтось нападе, і він множить зброю. А оскільки в другій його півкулі живе ординець, то він має кудись ту зброю подіти. А коли його обидві півкулі дрімають, тоді москаль перебуває у стані нірвани і проміле у його крові валить його з ніг. А “русcкій мір” так гегемонить у нім, так потрясає ним і благовонить, що він довго виходить зі свого імперського “вєлічія”, п’є розсіл, матюкається до омертвіння “вєлікого і могучого”, усі його словники, зокрема і Даля, поповнюються новою лексикою і новим і ще більшим “бєссмєртієм”. І він знову готовий до нової історичної місії. Під очима мішки, лице одутле, але генетичний феномен, ординець-залешанець, обіцяє вдосконалити свою зовнішність розкосими очима, жовтою шкірою. Тоді і Кремль стане схожий на велику Китайську стіну...
А поки що він терзає Україну, не прощає нам, що ми бридимося його нутром ґвалтівника, сахаємося його брутальності, неохайності, його жорстокості і варварства. Вся його убога лексика “что ми плохо жилі вмєстє?” для українця завжди віддавала пліснявою і перегаром. “Дружба” для нього — це коли він одягає на шию комусь ярмо і поганяє, а уярмлений мовчить. І там, де українці давали йому по фейсу, він здіймав вереск на довгі десятиліття. Бандерівці цього бандита лупили на своїх обійстях, у своїх колибах, на своїх полонинах і у своїх лісах, а він і нині сходить жовчю при слові “бандерівець” і волає про жорстокість повстанців. Той край ще й досі пам’ятає відра, повні людських очей, закатованих і спалених живцем у церквах, ванни з сірчаною кислотою, куди вони кидали матерів, батьків тих синів, що боролися з цією чумою. Але чомусь той край не повідав про це всьому світові, та й Україні не розповів правди про найстрашніших катів людства москалів, не прокричав про їхні катівні на всю галактику. А от вони зуміли налякати світ бандерівщиною, аж так, що й досі це наводить жах. Вони і нині не висвітлили своїх душ і ні на крок не наблизилися до того, що зветься Божим устроєм буття: правдою і волею, любов’ю до ближнього.
Днями побачила й почула по телевізору хвалькуваті зізнання Захара Прілєпіна, московського письменника (!!!) (не запам’ятала його лиця. Просто назвемо його “скажений москаль”). Він хизувався, що був на Донбасі, навіть очолював загін російських вояків, і вони вбили найбільше українців. Його запитали, чи не приходять до нього ночами вбиті. Він веселенько відповів, що не приходять, бо все пішло під землю.
А в радіопрограмі про Крим одна кримчанка цитувала професора Сімферопольського університету. Передаю те, що запам’яталося з довгого монологу шовініста, отого, що вчить молодь. Тож про українських патріотів він сказав, що “ето у ніх чєсотка, которая пєрєрастьот в бєшєнство. А бєшєних псов надо прєстрєлівать, но только бєшєних”. По тому, як професор детально, зі знанням справи говорив про стан сказу, відчутно: він знає особисто, що це таке. “Пристрєлівать” його, може, й не треба, а от зооклініку відвідати йому б згодилося. Я навіть не полінувалася і через інтернет дізналася адресу в Сімферополі (вулиця Лєніна, 16). Не можна втрачати кадри, якими пишаються вже з того світу Іванушка Грозний, Петро І, Лєнін — Сталін і гордість всія Росії Хутін Пуй.
Такі вони, “брати”. І як тут не процитувати й “сестру”, від сентенцій і щирих зізнань якої кілька років тому потішався весь інтернет. Я насолоджувалася цим видовищем неприхованої тупості, помноженої на шовіністичний гонор росіянки, що проживає в Криму. Передаю майже дослівно бліцінтерв’ю з нею. У неї запитували, чи вміє вона розмовляти якоюсь іншою мовою, крім російської: “А на фіга ето мнє?! У мєня папа воєнний, он уєхал в Англію і тоже нє виучіл англійскій язик. А на фіга ето єму! Он сказал, что англійскій ето фашістскій і украінскій ето фашістскій. А на фіга татарскій? Понімаєтє, у мєня рускоязичная чєлюсть, я нє смогу! Нєт, нєт, а на фіга!”. І на “фіга” той Йоганн Вольфганг фон Гете сказав: “Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина”. А й справді — “на фіга”?!
Виявляється, що причина того, що росіянам важко даються інші мови, нев шовінізмі, а в антропологічній проблемі, формі щелепи. І те, що вони вважають себе найпершою нацією на планеті, також вмотивованo. Цю щелепу ми пам’ятаємо ще зі шкільних підручників. Стоїть “москаль” трішки в шерсті з відвислою щелепою і тримає каменюку. Еврика! От звідки в москалів відчуття першості. А нам все ввижався шовіністичний гонор. А у всьому винна Мезозойська ера. Вона в москалеві не минула. І щелепа в пітекантропа “рускоязична”, і каменюка в руках. Він і досі йде на мамонта. З двох причин: у мамонта більша щелепа і тому він розмовляв українською. Мамонти могли, а вони не могли, бо підвела щелепа. Тому тодішній москаль і винищував їх так нещадно, бо це не “язик єдінства”, а таки ж фашистський. Ось, виходить, що планету од мамонтів звільнив таки ж “ослободітєль”. І все зводиться до “рускоязичной чєлюсті”.
Тож від твого блідого співчуття отим побитим у Москві нічого не залишається. Пригадалося, як кілька років тому хтось проводив опитування росіян: як вони ставляться до того, що Росія напала на Україну. І, здається, майже 60-70 відсотків відповіли, що Путін чинить правильно.
Ми нація, вигойдана у мирній лозовій колисці. Нам вистачає усього свого — землі, хліба, води, повітря, сонця, дощів. Але коли це все у нас хоче відібрати і осквернити планетарний кат і мучитель, ми і його “колиску” вміємо перетворити у прямокутний ящик і на ньому вивести цифру “200”. Що й змушені робити уже п’ять років поспіль наші “теслі” на сході України.
Перша світова війна закінчилася розпадом царської російської імперії і народженням більшовицької. Рівно через сто років у Росії та ж таки “чесотка”: реставрувати імперію. Вийшло, як у тому нашому гуморі — “як не з’їм, то хоч понадкушую”. Шматок у Грузії, шматок в Молдови, шматок в України. Те, що відновити імперію Росії вже не вдасться, очевидно. Може подавитися й тим, що відкусила. Чи це таки ж початок “терпінь породільних”, початок переродження Росії в Московський улус зі столицею Золотоє Кольцо — пристанищем бомжів, п’яниць, смердів? Локальні спалахи протестів, як поштовхи земної кори перед землетрусом. Чи на цьому відвага москвичів і зупиниться?
“Патронажна служба” силовиків випустила рівно стільки народної крові, щоб її смак на губах відчув той, на кого ще моляться мільйони з “руcкоязичной чєлюстю”. Але мільйони вже відсахнулися, і його лють на Україну подвоїлася, бо недарма він передавав і напалм, і розпочав війну на Донбасі: він боявся, щоб “вірус” Майдану не дійшов до його володінь. І хоч кедебіське нутро царя клекоче ненавистю до українців, як, може, до жодного народу на планеті, лексика його залишається такою, як її накрутила за століття шовіністична плівка: юродивий аспид навіть у ці дні, коли Україна відспівує своїх синів, говорить про “єдіний народ”. Угро-фін племені чи то муром, чи весь, у якому клекоче ординська кров якогось чи то Джанібека, чи Сартака по батьківській лінії торочить про “братскій украінскій народ, рускіє і украінци — одін народ”.
Україна — це фантомне тіло, без якого слабне “могучая Росія”. Події останніх п’яти років малюють якісь неоднозначні ієрогліфи. Чомусь здається, що альфа і омега зійдуться таки ж тут. На українській потузі виросла Росія, на українській трагедії вона й розпадеться. Її імперська сила розіб’ється об це зранене тіло, вона посиплеться, покришиться на малій більші самостійні утворення. І вже аж тоді її щелепа набуде європейського антропологічного вигляду.
Це станеться, на жаль, може, не так швидко, як хотілося б, і ознаки цього вже простежуються. Але і в злих казок має бути своя сюжетна лінія: допоки у дракона не випаде останній зуб, доти казці не буде кінець. Ось тому “казкар”— кедебіст, і нагнітає паралельну сюжетну лінію, щоб відволікти свого “читача” і переключити його на український сюжет: привести в Україні таку владу, щоб ніхто не заздрив, навіть макаки у джунглях. І ставитися до неї можна так, як і до господарів джунглів. З нею можна гратися, вдавати, що розмовляєш на рівних — іронії по телефону не видно. Можна ставити її в кут за неслухняність. Можна покушувати губи, слухаючи її полохливо-загравальне бекання-мекання. Усе можна, бо до неї немає того, що було: по-ва-ги! І сприйняття, що це насправді влада. Її можна навіть не привітати з обранням з тих таки ж міркувань. Хоча реакція, кажуть, була: “95 квартал — ето смєшно, а ето уже нє смєшно”. І думай: “ето” — іменник, чи займенник?
Та цар і зі світом грається, лякає його атомною кнопкою, своєю непрогнозованістю, і складається враження, що і європейські лідери, і американські прийняли умови цієї гри. Вони все знають про війну на Донбасі, яку веде Росія, знають, що це світове зло, та деякі з них глаголять про “демократичну Росію”, всього лиш конфлікт на сході України, і те, що в цьому конфлікті загинула вже маленька держава, їм мовби й не цікаво. Головне, прибираючи у клітці тигра, нагодувати його, щоб він не накинувся і не роздер. От і в ПАРЄ Росію повернули без певних обмежень і умов. А от щоб повернути у вісімку найвпливовіших країн світу, зволікають. Мовби й знайшли у агресора ахіллесову п’яту: ти виконуєш наші умови щодо анексованого тобою Криму, а ми повертаємо тобі те, чого ти так прагнеш. А поки що поверни Україні її в’язнів. І москаль трішки схитнув своєю короною. А то складалося враження, що у світі зникли ті особистості, які змогли б взяти блідолицю “міль” за барки і потрясти й витрясти з нього і погрози, і зарозумілість, і впевненість, що він володар планети. Хоч у нього й глибоке божевілля, але не так і йому просто натиснути атомну кнопку. Макрон, знаючи все про війну в Україні, навіть y якому квадраті стоять російські війська і техніка, вдає невігласа і перед зустріччю нормандської четвірки таки хоче зустрітися з повелителем і диктатором планети. Але без України. Заміж її, може, й віддадуть, але на весілля не покличуть. Нехай сидить дома і колупає піч.
Україна помітно сповзає на маргінеси. Молода українська влада і не приховує, що європейськість їй “по барабану”. А Європа своїми невпевненими вустами промовляє, що ключ миру України — y Кремлі. Там не ключ миру, а сокира війни, яка дісталася останньому імператору ще від Івана Грозного чи його попередника Менглі Тимура. І світ це знає, але вдає, що знає не все. Однак вибух ракети, начиненої ядерним зарядом, під Архангельськом ще більше робить Європу й Америку зговірливими і вони ще нижче роблять реверанси у бік Росії. Та й що таке для світу Україна? Країна, що водночас проливає кров за рідну землю і перетворила у фарс, “Лігу сміху” державний устрій, віддала на поталу й потоптання яничарам п’ять років великої праці. Чи варт заради такої викликати на себе вогонь, дратувати хижака, який поки що перманентно ходить на полювання! А українські хлопці гинуть, і всім впала полуда з очей, і всі враз побачили, хто “наживається на війні” і хто зможе її зупинити… То хто ж?! А бог війни, якщо такий є. Він і відбере в Кремля сокиру.
“Я краще втрачу дружбу росіян, · але не втрачу свободу мислі”. Шевченкіана 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Астольф де Кюстін: “Багато пересудів у Росії викликає талант Брюллова” На жаль, у бібліографічних описах і літописах Шевченкового життя ніколи не згадувалася й не використовувалася інформація з книги де Кюстіна, хоча, враховуючи їхні віртуальні перетинання в абсолютно реальних місцях й ситуаціях, а також окремі важливі співпереживання, вона може бути цікавою і цінною.
Нагадаю, що 1839 року, коли Кюстін влітку відвідував Петербург, Шевченко живу місті, і де другий рік числився стороннім учнем Академії мистецтв, а в 1839-му був нагороджений першою срібною медаллю за успіхи в навчанні.
Між іншим, Астольф де Кюстін описав, як він у вересні 1839 р. “докладно оглянув Академію живопису”, хоча насправді скільки-небудь ґрунтовного знання про неї не виявив. Утім, залишив цікавий запис: “Пройшовши по численним майстерням, знайшов я непоганих пейзажистів; їхні композиції відзначаються уявою і навіть вдалими кольорами. Особливо любувався я картиною п-на Воробйова, на якій зображено Санкт-Петербург в літню ніч: це красиво, як сама природа, поетично, як сама правда”. Йшлося про вихованця Петербурзької Академії мистецтв, професора, російського живописця М. Н. Воробйова (1787—1855), який очолював в Академії клас пейзажного живопису. Його учнем був, зокрема, Шевченків друг В. І. Штернберг, а Тарас Григорович у 1841 р. відвідував у досвідченого педагога клас лінійної перспективи, — в повісті “Художник” писав “о толковом прекрасном курсе линейной перспективы нашего профессора Воробьёва”.
Окремі рядки присвятив Астольф де
Кюстін великому К. П. Брюллову:
“Багато пересудів у Росії викликає талант Брюллова. Кажуть, що своїм “Останнім днем Помпеї” він наробив галасу в самій Італії. Величезне це полотно складає нині гордість російської школи в Санкт- Петербурзі…”
Не проминув автор зібрати відомості про богемне життя К. П. Брюллова:
“Як кажуть, життя своє він проводить більше в пиятиках, ніж у трудах; я його не стільки засуджую, скільки жалію. Всі засоби тут годяться, щоб зігрітися; в Росії вино — заміна сонця”.
Це вже суголосно з оцінкою Шевченкового біографа М. К. Чалого, який писав, що, навчаючись в Академії, Тарас занурився “в світські насолоди й артистичні гульбища… від яких не міг втриматися і сам великий учитель його, ідол академічної молоді Брюллов…”
Та насправді 1839 р. Шевченко вже закінчив поему “Катерина”, написав вірші “Перебендя”, “Тополя”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, що ввійшли до першого “Кобзаря”, виданого 1840 р. у Петербурзі. На мій погляд, якби Кюстін побував у місті через рік-два, то він обов’язково почув би про молодого українського Кобзаря й закарбував його ім’я в своїй книжці.
Тарас Шевченко: “Мейєрбер підніс мене на сьоме небо” Ще один ніким не помічений історикокультурний візерунок віртуальних перетинань двох особистостей. Маркіз де Кюстін із високим пієтетом писав, що “для любителя мистецтва імператорська капела варта того, щоб заради неї одної здійснити подорож у Петербург!” Звісно, француз не мав
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя”
“Я наважуюся відкрити перед світом кіль-інформації про те, що капела поповнювалася в основному українцями, в ній співав і Г. С. Сковорода, а директором і диригентом Придворної співацької капели у 1796— 1825 рр, тобто за життя Кюстіна, був українець із Глухова Д. С. Бортнянський. Так само, стверджуючи, що “російський народ музикальний, це не можна взяти під сумнів, почувши його церковний спів”, маркіз уяви не мав, що, за свідченням відомого мандрівника і письменника XVII століття Павла Алеппського, московити, не знаючи музики, співали наздогад — низьким, грубим і протяжним голосом, котрий неприємно вражав слух, а саме український церковний спів, який, за словами того ж П. Алеппського, “линув із самого серця”, тобто багатоголосний партесний український спів, завоював усю Росію.
Але зараз — про інше: “Я слухав (капелу. — В. М.) — зізнавався Кюстін, — не сміючи перевести подих, і думкою закликав нашого вченого друга Мейєрберга для пояснення всіх красот… Він зрозумів би їх і надихнувся б ними…” Відразу згадалося мені, що в Шевченковому Щоденнику кілька разів зустрічається прізвище знаменитого французького оперного композитора Джакомо Мейєрберга (1791—1864). Скажімо, 29 жовтня 1857 р. поет записав, що в Нижньоновгородському театрі “слухав між іншим увертюру з “Роберта” Мейєрбера1 в антракті якоїсь кривавої драми”. І далі дуже цікаво:
“Чи можливо двадцятиінструментним, до того ж нетверезим, оркестром виконувати яку б то не було увертюру? А тим більше увертюру “Роберта” Мейєрбера? Прости їм, не бачать, що творять”.
Як їдко висловлено Шевченком невдоволеність виконанням оркестром твору і як тонко й красиво передано захоплення Д. Мейєрбергом!
А 1 грудня 1857 р. поет відзначив віртуозну гру на фортепіано нового знайомого, музиканта-аматора С. П. Татаринова: “… Він зіграв кілька номерів з “Пророка” і з “Гугенотів” Мейєрбера2 і підніс мене на сьоме небо”.
Не залишається жодних сумнівів про ставлення Шевченка до захоплено згаданого Кюстіном композитора-співвітчизника.
Астольф де Кюстін: “Я краще втрачу дружбу росіян…” У записі від 1 липня 1857 р. в Шевченковому Щоденнику є така згадка: “… В 1839 році, відвідав я петергофське свято… супроводжував я свого великого вчителя Карла Павловича Брюллова”. Того дня на щорічному святковому гулянні з участю царя й цариці, двірцевої знаті та ряджених представників народу побував і Кюстін, який присвятив розповіді та роздумам про нього чимало сторінок, особливо захоплюючись різноколірними вогнями ілюмінації: “В петергофському парку можна проїхати милю, не побувавши двічі на одній і тій самій алеї; уявіть же собі цей парк у вогні!.. Мені передавали, що тисяча вісімсот чоловік запалюють за тридцять п’ять хвилин усі вогні парку… Треба мати багату уяву, щоб намалювати словами чарівну картину ілюмінації”. І ще: “В цій льодовій країні… ілюмінації схожі на пожежі”. Нагадаю, як у Шевченка: “Смеркалося… огонь огнем кругом запалало”.
Втім, аналіз іронічно-їдкого француза дозволив і тут розкрити зворотній бік урочистостей:
“Свято в Петергофі треба розглядати з двох різних точок зору — матеріальної і моральної3; одне й те саме видовище, якщо досліджувати його в цих двох аспектах, справляє різне враження… Як декорації, як живописне змішування людей різних звань, як огляд розкішних і незвичайних костюмів, свято в Петергофі вище від усяких похвал… Але даремно шукав я серед шести-семи тисяч представників цієї фальшивої російської нації, що товпилися… в палаці в Петергофі, хоча б одне веселе обличчя; коли живуть у фальші, не сміються… Я краще втрачу дружбу росіян, але не втрачу свободу мислі, що дозволяє мені судити про їхні хитрощі та прийоми, які вони застосовують, щоб обманути нас і обманюватися самим…”
Особливо обурило Кюстіна те, що під час бурі потонули кілька барж із людьми, які поспішали морем із Петербурга на свято, проте “ніхто не дізнається правди, газети не писатимуть про нещастя, що означало би гудити імператора”. Переконавшись у своїй правоті, маркіз через якийсь час записав, що в будь-якій іншій країні, тим більше у Фран
Т. Шевченко. Кобзар. СПб., 1840. Титул.
ції, така трагічна подія неминуче опинилася би в центрі уваги преси та громадськості: “А тут — нічого!!! Панує мовчання, яке страшніше від самої біди!..” Так маркіз де Кюстін знову викрив аморальність російської влади: “Незважаючи на велике нещастя, помпезне святкування пройшло цілком “нормально”, неначе нічого не сталося”.
Врешті-решт убивчий висновок Кюстіна виглядав так: “Одним словом, у Петергофі, як і скрізь, не вистачає свободи”.
Астольф де Кюстін: “Дорога виявилася жахливою…” Шевченко не проминав невигойні теми — москалі й дороги. Особливо часто писав про москалів, але тут нагадаю про дороги. В “Прогулке с удовольствием и не без морали” Тарас Григорович зі знанням справи розповідав:
Автор проєкту продовжує розповідь про
“На каждом шагу или выбоина, наполненная жидкой грязью, или древесный корень, как бревно, растянулся поперек дороги и ждет, как бы доброму человеку колесо сломать или иначе как-нибудь напакостить”.
У повісті “Капитанша” Шевченко писав, як на самому початку дороги з Москви до Києва в поштовому екіпажі наприкінці березня 1845 р., “сам окунулся несколько раз в грязной снежной воде”.
У Щоденнику поет лапідарно зафіксував, як “о третій годині пополудні 8 березня (1858 р. — В. М.) залишив Нижній на санях”, а 10 березня “об 11 годині вечора приїхав у Москву”. Тобто, в дорозі Шевченко був дві доби з третиною (56 годин). Він заплатив жандармському унтер-офіцеру 10 рублів (і це недорого), бо приїхали вони, завдяки поліцейському транспорту, вдвічі швидше, ніж на диліжансі. Звичайно, поїздка була нелегкою — російські дороги завжди були притчею во язицех. Проте Тарас Григорович не скаржився на дорогу з Нижнього Новгорода до Москви, хіба-що зафіксував мимохідь, що, виїхавши з Нижнього Новгорода на санях, “у Володимир приїхав… на возі. Крім цього вельми звичайного явища в даний час року, нічого особливого не трапилося…”
Схожа ситуація змальована в уже загаданій повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”:
“Дорога была по-вчерашнему скверная, если не хуже; от продолжительного дождя густая грязь превратилась в настоящую квашу… Дорога, впрочем, меня мало беспокоила, я её почти не замечал. Меня, если можно так выразиться, поглотила моя поэма…”
Різниця була лише в тому, що, поспішаючи до Москви, подорожній був поглинутий не створенням поеми, а думками про те, як він невдовзі зустрінеться зі “славним, великим другом” Михайлом Щепкіним, якому недавно писав: “Незабаром прибуду до тебе, а поки що люби мене…”
Між іншим, у поезіях Шевченко лише зрідка вживав це слово — “дорога”. Якось з приводу іншої мовної одиниці написав: “Не вбгаю в віршу цього слова…” Частіше зустрічаємо — “шлях”…
Зате маркіз де Кюстін, який подолав відстань із Москви до Нижнього Новгорода у 1839 р., свідчив, що “дорога виявилася жахливою… Коні в’язнуть по коліна в піску, вибиваються з сил, рвуть посторонки і кожні двадцять кроків зупиняються. А вибравшись із піску, потрапляють в море грязюки, з якої стирчать пеньки і величезні камені, що ламають екіпажі та калічать коней”.
Навіть у дорозі з Петербурга в Москву,
між якими в 1840-х рр. було прокладено шосе, пасажири тряслися в кареті тричотири доби, а проїзд коштував близько 100 рублів. Про ці поїздки Шевченко також не залишив своїх вражень, але Кюстін описав згадану впорядковану дорогу: “Подорожувати на поштових (!) із Петербурга в Москву — це значить переживати декілька днів відчуття, знайомі за спуском з “російських гірок” у Парижі...” Втім, француз привіз із собою англійську коляску, щоб “проїхатися на справжніх ресорах знаменитою дорогою — кращому шосе в Європі, за словами росіян і навіть іноземців”. У результаті він резюмував: “Шосе, треба визнати, утримується в порядку, але воно дуже тверде й нерівне, бо досить подрібнений і щільно втрамбований щебінь утвовмотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
книгу маркіза Астольфа де Кюстіна “Росія в 1839 році”.
ка печальних фактів мого існування… тим
7 Шевченкіана · “Шевченко звинуватив Москву в ураженні, говорячи нинішньою мовою, національного цивілізаційного коду, спробі змінити його на свою користь”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
рює невеликі ковбані та гірки. Тому болти розхитуються, вилітають на кожному перегоні, на кожній станції коляска лагодиться, втрачається час, виграний у дорозі, коли летиш у хмарах куряви з запаморочливою швидкістю буревію. Англійська коляска дає задоволення тільки на перших порах, а невдовзі відчуваєш потребу в російському екіпажі, більше пристосованому до особливостей дороги та вдачі ямщиків”.
Як би там не було, француз добрався до
Москви, і в ній у мандрівника також є цікаві віртуальні перетинання з Шевченком.
Тарас Шевченко: “Казармуватий палац Кремль значно спотворив” У 1838—1849 рр. у Москві велося будівництво Великого кремлівського палацу, про що маркізу де Кюстіну розповів у Петербурзі сам імператор Микола І. Подивившись на цю роботу в Москві, розумний француз написав таке: “На нещастя, нині в Кремлі зводять для зручності імператора новий палац; чи кому-небудь спало на думку, що це нечестиве нововведення зіпсує незрівнянний вигляд стародавньої священної фортеці?”
Шевченко вперше побачив уже побудований палац 19 березня 1858 р. і записав у Щоденнику: “Я не бачив Кремля з 1845 року. Казармуватий палац його значно спотворив…”
Отже, виходить, що Шевченко через майже двадцять років повністю підтвердив історико-культурне передбачення Кюстіна щодо нівечення стародавнього Кремля. Новозведена споруда архітектора К. А. Тона йому не сподобалася. Поет ніби серцем відчував, що кожне креслення казармуватого палацу розглядав і затверджував ненависний Микола І, який, до речі, сказав Астольфу де Кюстіну, що “бажає зробити Москву ще красивішою”. Маркіз записав: “Імператор, без сумніву прочитавши на моєму обличчі жаль і докір, поспішив підійти, запевнивши мене перед тим, що його новий палац буде просторнішим і зручнішим колишнього4. У такій країні, як ця, подібна причина здається цілком поважною”.
Більше того, “казармуватий палац”, який офіційно величають Великим кремлівським палацом, є нині парадною резиденцією президента Росії, об’єктом культурної спадщини Росії федерального значення та візитною карткою Кремля і Москви. Цікаво, що в дореволюційному путівнику “По Москве”, виданому братами Сабашниковими за редакцією відомого професора М. О. Гейніке, Кремлівський палац, подібно до Шевченка, названий казармою, здатною вразити лише малокультурного обивателя. Та й за радянських часів москвознавець О. В. Волков категорично й переконливо зазначав: “…В Кремлі були здійснені казарменно-помпезні затії Миколи І руками позбавленого смаку архітектора К. А. Тона, який спотворив справді казковий вигляд кремлівських ансамблів… Уже свідки побудови Великого кремлівського палацу з обуренням писали про варварське руйнування палат і хоромів московських царів, що стояли на цьому місці”5. Серед цих свідків був і француз Кюстін.
Тарас Шевченко: “Головний вузол московської внутрішньої політики — православ’я” У згаданій в попередній статті книзі
“Астольф де Кюстін. Правда про Росію” (2009), в якій Д. І. Донцов розкрив зміст “подорожнього щоденника” французького маркіза та прокоментував його, висловлена цікава думка про те, що Шевченків Щоденник “можна зовсім добре порівняти із подорожніми листами 1839 року”.
Зокрема, наводиться Шевченків запис у Щоденнику, зроблений 17 вересня 1857 р., коли він пропливав Чебоксари дорогою з Астрахані в Нижній Новгород. Тоді Тарас Григорович звернув увагу на те, що в місті, “принаймні, половина буде… будинків і церков”. Справді, в ті часи на 4700 жителів у Чебоксарах було 13 церков і монастирів, 11 молитовень. Свято-Троїцький монастир існував з XVI століття, а Введенський собор — з XVIІ століття.
Шевченка вразила така значна кількість церков у невеликому місті, й він занотував:
“Для кого і для чого вони побудовані? Для чувашів? Ні, для православ’я. Головний вузол московської старої внутрішньої політики — православ’я”.
Ішлося, звичайно, про насильницьке хрещення чувашів, їх русифікацію, що проводилися Росією у 1740—1750-х рр.
Нагадаю, як поет писав у поемі “Кавказ” (1845):
До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне... Отже, поет чітко писав саме про “московську внутрішню політику”. Хоча столиця вже давно була в Петербурзі, Шевченко добре знав справжнє місце й реальну силу Москви.
Щоб якнайглибше зрозуміти це, ще раз нагадаю рядки з “Кавказу”:
І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелося пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! Найнещадніші, вбивчі слова про царя
Миколу І, що сидів на престолі в Петербурзі. Але отрута московська! Фактично
А. де Кюстін. Росія в 1839 році. 1843. Титул.
Шевченко звинуватив Москву в ураженні, говорячи нинішньою мовою, національного цивілізаційного коду, спробі змінити його на свою користь.
Закінчуючи свою книгу, Кюстін зізнався, що далеко не все встиг і зумів зрозуміти в Росії: “Особливо жалкую я, що не зумів проникнути в одну таємницю — зрозуміти, чому в Росії таким малим впливом користується релігія”.
Та насправді під орудою царя церква мала колосальний вплив на віруючих росіян, а Кюстін якраз і розумів, що російські самодержці здавна прагнули очолювати не лише державу, а й церкву: “Російська політика врешті-решт розчинила Церкву в Державі, змішала небо і землю: людина, яка дивиться на свого повелителя як на Бога, сподівається потрапити в рай єдино милістю імператора”. Справді, в законодавстві миколаївської Росії було закарбовано: “Император яко христианский государь есть верховный защитник и хранитель господствующей веры и блюститель правоверия и всякого благочиния”. Подібно до часів Петра І, члени Синоду складали присягу монархові, “крайнему судии Духовной сей Коллегии”.
Тож насправді Кюстін, який вважав російський народ самим набожним із усіх християнських народів, зрозумів, що його віра приносить мало плодів: “Коли Церква відмовляється від свободи, вона втрачає моральну силу; будучи сама рабою, вона породжує лише рабство”.
Сучасні російські коментатори книги справедливо зауважують, що негативне сприйняття католиком Кюстіном православної церкви було загострене переслідуванням католиків у Росії. Проте насправді це не знецінило наведених ключових висновків маркіза. Тим більше, що вони були неодноразово підтверджені й через кілька десятиліть — скажімо, на початку ХХ століття прем’єр-міністр російського уряду С. Ю. Вітте резюмував: “У нас церква перетворилася в мертву, бюрократичну установу, церковні служіння — в служби не Богу, а земним богам, всяке православ’я — в православне язичество”.
Не випадково в Шевченковій поемі
“Сліпий”, написаній за місяць до “Кавказу”, зустрічаємо геніальну максиму:
А москалі і світ Божий В путо закували!
Тарас Шевченко: “Якби не похилилися раби…” Наостанок ніяк не можу не привернути увагу до Кюстінового запису про відвідання ним у Петербурзі Петропавловської фортеці — каторжної тюрми для “державних злочинців”, унікального зловісного символу російського рабства — та сусіднього Петропавлоського собору, в якому знаходилися могили російських самодержців. Мудрий француз одразу запримітив моторошну двозначність і страхітливу символічність цієї суто російської близькості:
“Мене повели в собор — усипальницю царюючої фамілії… У цій могильній цитаделі мертві мені здавалися вільнішими від живих. Я задихався в її стінах. Якби думка замурувати в одному склепі полонеників імператора і полонеників смерті, змовників і монархів, проти яких вони злоумишляли, була продиктована філософськими поглядами, я би ще зміг з ними змиритися. Проте я не бачу нічого, крім цинізму абсолютної влади та грубої самовпевненості деспотизму. Ми, люди Заходу, революціонери і роялісти, бачимо в російському державному злочинцеві лише невинну жертву абсолютизму, а росіяни бачать у ньому людину, від якої всі відцуралися. Ось до чого доводить політичне ідолопоклонство… Я не можу без жаху думати про те, що справді віддані та бездоганно чесні люди можуть у будь-яку хвилину опинитися в казематах петербурзької кріпості… Як не перейнятися жалем до цього народу!”
Прочитавши ці пронизливі рядки,
згадав Шевченків антицаристський вірш “Якось-то йдучи уночі…”, написаний 13 листопада 1860 р., тобто за три місяці до смерті поета, здається, нині призабутий:
Якось-то йдучи уночі Понад Невою… та йдучи Міркую сам-таки з собою: — Якби то, — думаю, — якби Не похилися раби… То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат! Ішлося про царський Зимовий палац,
інші велично-пишні будинки родини імператора та його оточення в Петербурзі…
Крамольні розмірковування поета були перервані, бо з протилежного боку Неви, де бовваніла Петропавловська фортеця
…мов із ями, Очима лупа кошеня. А то два ліхтаря горять Коло апостольської брами.
Як у народі сказали б, то були відьомські очі, з якими й пов’язують котів, а брама — при фортеці, названої на честь апостолів Петра і Павла. Втім, є також версія, що через ці великі — “апостольські” — ворота вивозили з Петропавловської фортеці засуджених в’язнів, а поет уявляв їх апостолами, які “слово правди понесли по всій невольничій землі”.
А що Шевченко? Як він зреагував на сатанинські додивляння й дослухання за ним?
Я схаменувся, осінивсь Святим хрестом і тричі плюнув Та й знову думать заходивсь Про те ж таки, що й перше думав. Це звучить, як Шевченків заповіт.
Отож, думаймо! Бо годі було б і сподіватися, що Кюстінові спостереження й розмисли не заторкують опосередковано сучасні напасті України. Скажімо, француз оповідає, що російським губернаторам та більшості їхньої братви “загрожує провести залишок своїх днів у Сибіру”. Втім, географічно це — суто російське. Та наступне твердження всеосяжне: “Якщо за час свого губернаторства він ухитрився накрасти доволі, щоб у потрібний момент захистити себе в суді, то він виплутається; коли ж (випадок неможливий) він залишився би чесним і бідним, то пропав би”. На завершення — дошкульний Кюстінів афоризм: “Серед тутешніх чиновників чесність була б такою ж небезпечною, як сатира, і такою ж смішною, як дурість”.
В амальгамі російських пороків, сплавлених із імператором Миколою І, якого Шевченко ненавидів понад усе, сама по собі зринає тема Шевченкової найбільшої любові, висловленої так, як ніхто й ніколи не робив — безмежної любові до України:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Великий Шевченків наступник
М. С. Грушевський, який любив повторювати ці пронизливі рядки, залишив усім нам геніальне запитання: “Чи палить нас та свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко в знаних словах…”
Ідеться не про те, чи знаємо ми про святу жертовну поетову любов… Ні! Чи палить вона саме нас?! І найперше державних очільників! І знову згадуються слова М. С. Грушевського, написані з іншого приводу, але вбивчо точні: “Се правда, вони не Шевченки”. Історія незалежної України показала, що можновладці реально спрямовують свою любов насамперед на себе і насправді не здатні пошевченківськи душу погубити за Україну. Маємо справу з олігархічними обрисами, говорячи словами того ж М. С. Грушевського, “національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем…” За цих умов при черговому перерозподілі влади українців рятує ментальний оптимізм: “Було всього, а буде ще всьогіше” (Ліна Костенко).
Тому національний Кобзар знову нагадує:
“Горе нам! Безуміє нас обуяло… Горе нам!
Но, братія, не вдавайтеся в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь”.
—————————
1 Ішлося про оперу Д. Мейєрберга “Роберт-
Диявол” (1831).
2 Опери Д. Мейєрберга.
3 У книзі Кюстіна знайшов його власне формулювання вищого морального закону: “Я надто добре знаю: земля не те місце, де торжествує вища справедливість. Тим не менше основний закон залишається непорушним, зло завжди зло, незалежно від його наслідків: губить воно народ чи возвеличує, приносить людині щастя чи безчестя, вага його на терезах вічності незмінна”. Мені симпатична людина з такими моральними устоями.
4 Ішлося про Зимовий палац у Петербурзі, в якому наприкінці 1837 р. сталася сильна пожежа. Через два роки його було відроджено. Будівельні роботи в московському Кремлі тривали понад десять років.
5 Волков О. Москва дворянских гнезд. —
М.: Алгоритм, 2007. С. 168.
“Душа поета має привілеї: · Я відчуваю подих твій щомить”. · 8 Про-читання · с. 8сторінка оригіналу ↗ Любов ГОЛОТА, Київ
1. “Світла і тепла, на липні настояна…”* 1 серпня нинішнього року Зоя Олексіївна Кучерява відзначала свій ювілей у родинному колі. Як правило, такі дати святкують велелюдно, звучать заготовлені промови і експромти, аплодує зала, в якій зібралися друзі і колеги, лунає музика… Нічого такого сьогоріч Зоя Кучерява не організовувала — чи тому, що значну частину подій свого життя планувала з Першого вересня, бо багато працювала в навчальних закладах, почавши свою педагогічну кар’єру русокосим дівчам, а завершила її улюбленицею і наставницею тих, хто сьогодні навчає української літератури в столичних школах.
Якби не дружні вітання на фейсбучних сторінках від композитора Анжели Ярмолюк та народного артиста України Фемія Мустафаєва, виконавців пісень на вірші Зої Кучерявої, я б і не дізналася, що цій тендітній і миловидній жінці доля висипала на життєву стежку повну пелену добірних соковитих яблук, які у моєму рідному селі називали житницями — може, тому, що коли “у полі вітер віє, а жито половіє”, дозрівають ці золотисті, з червоними смужками, соковиті й пахучі плоди. А може, від того ця асоціація з житницями, що Зоя Кучерява — з Житомирщини, з Лугинського району, де люди багато знають і багато вміють, бо живуть цілісно, з очима видющими і широко відкритими в світ природи:
“Мій рідний краю, я уже ніколи Не присягатиму тобі високим словом, Бо за віки підступні фарисеї Цій клятві словом — зрадили не раз. Повір душі моїй в тривожний час — Душа поета має привілеї: Я відчуваю подих твій щомить, Безмежну радість з радості твоєї, Безмежний біль, коли тобі болить…” Цей вірш Зоя Кучерява датує 2018 роком, коли в її творчому доробку вже є півтора десятка книжок поезії, прози, віршів для дітей, три аудіоальбоми пісень, створених у співпраці з композиторами та відомими співаками.
Мені Зоя Кучерява запам’яталась давно — своїми ліричними піснями городянки, почуттям якої личать мелодії вальсів і танго, а настрої несуть барви осіннього листя та переплітаються із запахом кави: ніжна і сумовита мить, коли можна побути наодинці зі світом і з собою. Слово “лягло в настрій” так, що я запам’ятала це ім’я і завжди із задоволенням ловила інформацію про те, що пісні Зої Кучерявої відзначають на всеукраїнських і міжнародних фестивалях, звучать на престижних концертах і конкурсах.
Зоя Кучерява ніколи не працювала ліктями, аби проштовхнутися до “свого місця” в літературі, не полювала на тимчасове визнання, не самопіарилася, як це заведено нині. Її ім’я стало відомим завдяки нині рідкісній ознаці вдачі: тішити і наповнювати душу емоціями і почуттями неперебутніми, які здатні сконцентруватися в той алмаз, який не лише вигранює слово, а й посилає живодайний, теплий промінь у серця інших людей, що впускають її поезії і пісні у свої душі назавжди.
2. “Я розбиваюсь об реальність…”, щоб викресати “Дива в реальності” Цими двома максимами мені захотілося означити шлях Зої Кучерявої від поезії до прози, книжками, що лежать на моєму столі, бо перша — це назва збірки віршів, а друга — імення прозової книжки.
Це таки проза поета, що одразу остерігає читача, привченого шукати в новелах, оповіданнях, повістях беззаперечних цитацій з буття авторки і її оточення: “Подібне в житті є випадковістю. Пророчі сни, надзвичайні відчуття, бачення невидимого,
——————————
* Тут і далі — цитати з віршів Зої Кучерявої.
Письменниця Зоя Кучерява енергія слова й думки, окремі епізоди — це дійсні факти, обрамлені художньою вигадкою. Скептики сприйматимуть їх так само, як вигадку”.
Отже, книжка писалася не для скептиків, і авторка це знала від самого задуму. Тут доречне інтерв’ю, бо диво завжди потребує щирості й відвертості у слові.
2. Зоя КУЧЕРЯВА: “Задум виник несподівано” — Коли вийшла книжка “Розпалюю камін” 2016 року (вид. “Криниця”), я вирішила, що це вже все, більше не писатиму і не видаватимусь — дуже складно фінансово, а ще й із розповсюдженням. Є одинадцять книжок, кілька сотень пісень на мої вірші — дякую Богу й за те. Але після вечора-презентації збірки “Розпалюю камін” відчуття повноти життя від самореалізованості тривало, як завжди, недовго: поки творчий вечір, поки книжки розходились по бібліотеках, надсилались друзям в українську діаспору за кордон, нашим захисникам на схід України, на книжкові виставки-ярмарки…
А потім знову почалось невдоволення затишшям без творчості. Бо життя — щомить. І потрібно робити щось нове й нове, щоб відчувати зміст життя. Інакше — порожнеча, аж до депресії.
І якоїсь миті раптово засвітилась думка про надреальні явища, які відбувались у моєму житті. А якщо написати про це? Прийде пора — мене не стане, і ніхто не дізнається, навіть родина та близькі друзі? Але про такі загадкові явища, сни, повір’я, в що мало хто вірить, є чимало популярної літератури. А якщо це будуть художні твори, в яких загадкове може сприйматися як вигадка? Надреальне — для когось як фантазії, а для інших — як правда. Свобода думки. Відвертість.
Та я не бачу в пророчих снах, передбаченнях, знаках чогось надреального. І це зовсім не містика. Бо світ єдиний — від Землі до Неба. В давнину людям була доступніша суть світу, бо вони відчували землю, дерева, квіти, сонце, вітер, воду. Ці відчуття вкладали в слово, в рідну мову, яку не заміниш жодною іншою. Совість і віра.
Нині втрачена злагода зі Світом. Втрачена єдність людини і світу. Для людей нині забагато таємниць. Забута головна суть. Тому явища, які ми називаємо надреальними, часто реальні. Просто людей поглинув цинізм; фальш,
зло, зрада, жадоба змусили світ закритися, відвернутися від людини як від невдячної частини природи і Його самого.
Люди замість того, щоб зрозуміти себе, свої помилки і віднайти втрачену гармонію — закрились, відсторонилися, і колись зрозумілі явища назвали надреальними: відокремили себе від них, задовольнившись тільки тим, що бачать і чують. А є ще ж духовна енергія, матеріальність думки, відчуття минулого і майбутнього в сьогоденні…
І я вирішила почати книжку з ключика для невір — “Сюжети і персонажі — вигадані”, хоч знала, що в кожній новелі зостанеться частинка мене, мого прожитого життя.
— Отже, 20 нових новел, ще дві новели і повість, які публікувалися раніше. Це і є книжка “Дива в реальності”, яка дуже легко і захоплено читається.
— Можливо, тому, що вона легко написалась. Слова йшли самі, мова персонажів — також. Я не могла відірватись від цієї творчої праці. Це неймовірно — сюжети складались самі по собі. Починаючи твір, я не напружувалася, що буде далі, які кульмінація, розв’язка… Кожну наступну подію підказувала попередня… Пишучи, я була в полоні неймовірного відчуття щастя. Проте, буду відверта, дуже емоційна. Плакала над багатьма сторінками, вигаданими і схожими на ті, які пережила сама…
Всі свої попередні рукописи я перечитувала один раз, аби знайти помилки. А
“Дива в реальності”, особливо окремі новели, перечитувала по кілька разів, дивуючись сама собі: ця книжка не відпускала мене. Мені було якось особливо добре з нею.
— І не відпускає… У новелах “Чорт”,
“Папка для подання в суд”, “Протест”” відчувається, що теми “учитель — учень’’, “батьки і діти”, “педагоги” таки зав’язані на реальному досвіді…
— Я педагог, філолог, маю майже 40
років педагогічного стажу. Працювала в сільській школі, в школі-інтернаті для дітей-сиріт у Полтаві, завідувала дитячим садком у Києві. Але основна моя педагогічна робота — педучилище (потім коледж), де я викладала українську літературу. Якби запитали, що переважає в моїм житті — літературна творчість чи вчительська праця, то я відповіла б, що не знаю. Я була щаслива вчителька, а тепер маю приємні спогади про літа своєї педагогічної роботи.
Літературна творчість — це неймовірно прекрасне наповнення душі. Пишу з дитинства, а вже ось дожила до “зими”. Колишні колеги-педагоги з педколеджу № 1 — це й сьогодні мої добрі друзі, розумні, мудрі, щирі, світлі люди. Дуже рідко, проте, на жаль, зустрічались і такі, як у новелі “Папка для подання в суд”, та вони не варті спогадів. Я щаслива, що зі мною були завжди гарні люди, педагоги. Тому стільки тепла у мене до них і в сюжетах новел. Персонажі “педагогічних” новел — совісні, чесні, добрі люди. А ще — небайдужі, як Жанна Олегівна (“Протест”) чи Роксана Іванівна (“Чорт”).
— Тоді ще й про сімейні цінності, про новелу “Син — зять…”
— Сюжет вигаданий. Нічого подібного в моїм житті не було. Звичайно, були і в мене зустрічі з колишніми однокурсниками, однокласниками — це незабутнє. Але в новелі “Син — зять” — усе на уяві: я ніби бачу і чую всіх персонажів. Я хотіла через буденні бесіди, репліки, гумор, відвертість подруг передати житейські істини, в простих суперечках розкрити мудрість, визначити для себе справжні цінності в житті, дати відповіді на запитання, які сьогодні, коли перед людьми постає стільки проблем, не дають спокою!
Скільки бажань! Але за одну мить все втрачає ціну, свою значимість на тлі соціальних бід.
— Процитую скупий діалог, за яким
— долі:
“— Алло! Мамусю… Тут така ситуація, ти тільки не хвилюйся. Все буде добре… Але на схід України зайшли російські війська… Мене вже викликали у військкомат…
— Чую, синочку… А нащо тебе викликають?..
— Мамо, ну я ж у тебе військовий —
гордість твоя… До зустрічі, мамо…
— Господи! Не допусти...” — Я не знаю, чи вдалось мені в цій новелі передати читачам ті почуття, які заповнюють мене, чи ні, але перечитувати без сліз новелу “Син — зять” не можу. Може, й не треба сліз — що вони допоможуть? Та задуматись над головним у житті, зберегти Україну і наших хлопчиків, переосмислити бажання, оцінити щастя — необхідно.
— Ваша повість “Щаслива — нещасна мить” публікувалася раніше. Але в книжці “Дива в реальності” вона подається досконалішою, на мій погляд. Зокрема Ви нагадуєте читачам, як обережно треба ставитися до слів, які злітають з наших вуст щодня, адже в них закодовані різні змісти...
— Українська мова — як букет красивих квітів. У ній немає брутальних слів. А ті, що є, — чужі, занесені з інших мов.
“Безмежну радість з радості твоєї, Безмежний біль, коли тобі болить…” · 9 Про-читання · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Проте є прокльони в нашій мові, і вони — неперевершені. Люди не надають значення словам, які злітають з їхніх уст у хвилини злості або незлагоди. А, можливо, навпаки — хтось посилав прокляття навмисне, бажаючи, аби воно збулося, бо злостиво хотіли нашкодити. Слово — не просто носій інформації, воно має енергію, може “програмувати” події, “сплутувати” лінії долі, “накликати” біду, особливо якщо мати проклинає своє дитя.
Треба бути відповідальним за слова й думки. Часом людина не вірить у це, доки щось не трапиться. Так, як у новелі “Думка — не вітер” Уляна й Степан любили своїх доньок, та від нестатків, тяжкого життя часто нарікали: “Як би зараз було добре, аби це дитя не народилось…” І однієї ночі, на повню, з’явився дух прабабусі Домініки, щоб забрати дівчинку… Батьки пережили жах і каяття. Це містичне диво отямило їх.
— Тобто, Ви, Зою Олексіївно, таки вірите в містичні події, дива, сни, передбачення і вважаєте, що це допомагає створювати сучасні образи й типажі?
— Читач може повірити, а може сприйняти як диво, як авторську вигадку, фантазію. Провидиця в новелі “Віщунка Даша” передбачає Чорнобильську трагедію — “буде невидимий вогонь падати на траву, на дерева, на в’єтер…”, навіть назвала рік, коли це станеться.
Я не хочу переконувати читача в тому,
що сама чула розповідь тітки Даші (в житті — тітка Саша), навіть зберегла в новелі нашу поліську мову… Сюжет вигаданий, але частина мого життя в ньому є. Зізнаюсь. Та для читача нехай усе залишається грою творчої уяви автора.
Так само я не спонукаю читача повірити в пророчий сон Уляни в ніч на 26 квітня 1986 року — ніч трагедії (“Карб Чорнобиля”). Сюжет новели, персонажі — вигадані, але цей сон приснився мені. Вірші “Справджені сни” вийшли у мо
“Сестри”. Худ. Любов Слободська їй другій збірці “Даждь нам днесь” (вид. “Молодь”, 1992 р.).
— А сон запам’ятали? — “Сон мені приснився, пророчий.
Ніби пожежа без вогню. Горить земля, повітря, вода, ліси, садки, хати, люди… Падає на землю дощ, від якого люди тікають… А я стою на клаптику зеленої трави, притиснувши до себе Петрика, і кличу тебе…” (Сон Уляни, новела “Карб Чорнобиля”)
— У вас дивовижна уява… — Нехай новела “Батькова душа”
сприймається як фантастика, як творча вигадка. Дивовижна уява. Бо саме уява лежить в основі мистецтва. Героїня новели Анна переживає “неперевершені хвилини великої таємниці життя” — вона бачить душу померлого батька, коли сидить вночі біля його труни…
“Раптом над батьком піднялася біла,
ледь прозора, ніби сяюча хмарка. Вона була дуже красива. Як півколо з рівним, чіт
Художниця Любов Слободська ким контуром, а від нього маленькі хвилясті білі й зелені промінці…
— Яке диво! І мені це дано бачити… Наблизившись до дверей, батькова Душа прийшла до Анни, погладила її по голові, по чолу, по обличчю…”
— Неймовірно…
О радосте! — думала Анна…”
— Читаючи цю новелу, я подумала, що “У Бога немає мертвих”, і ми це розуміємо у хвилі найбільшого трагізму…
— Скажу одверто, щиро і спокійно, — ні поезією, ні новелою з багатьма художніми образами, в які втілено переживання, настрій, емоційний малюнок, я не зможу сповна передати почування,
які пережила в ту ніч, коли сиділа біля батькової труни, і його Душа світилась мені, торкалась мене, обіймала — прощалась…
* * * Читач вільний обирати між реаліями і художньою вигадкою, бо кожну історію, яку Зоя Кучерява замикає в новелістичні рамці, все одно сприймаєш як пазл у величезній історії Любові і Смерті, Зустрічі і Прощання, Добра і Зла. Власне, це ілюзії і реалії життя людини. Кожний з нас їх переживає.
3. “Ти — як душа. Одна в мені. Ми рідні” Торік в “Українському письменнику”
вийшов у світ спільний альбом Зої Кучерявої та Любові Слободської “Дует сестер” (графіка, живопис, поезія).
Рідні сестри, полісянки — Любов
Олексіївна Товкач, y заміжжі Слободська, та Зоя Кучерява Товкач, в заміжжі Кучерява, створили ось такий своєрідний метафоричний міст y кольорі і слові між Закарпаттям, де у Великому Березному проживає Люба, і Києвом, де літує Зоя. Після закінчення Овруцької середньої школи № 1 Люба отримала вищу освіту на художньо-графічному факультеті в Одеському педагогічному інституті імені Ушинського, а Зоя закінчила філологічний факультет у ВНЗ, який нині називається Національний університет ім. Огієнка. “Закарпатська овручанка” Любов Слободська цілком успішна, талановита художниця, чиї твори завжди представлені на виставках образотворчого мистецтва, зберігаються в приватних колекціях, увійшли в альбоми-каталоги Закарпаття, відзначені дипломами.
Живопис і поезія, мелодії і кольори свідчать про спорідненість душ сестер так само, як і рідна кров.
Ось як говорить про цю спорідненість член Національної спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв Зоя Кучерява:
“Mоя рідна сестра — член Національної спілки художників України. “Сестри” — картина про нас. Тут багато символів: сонце, храм, яблуня, книжки, мольберт, філіжанки з кавою і дуже своєрідний символ — герб Лодзя. Це герб нашої родини по маминій лінії. Хтось із наших предків, що проживали на околицях кордону на Овруччині, за захист рідної землі від набігів татарських орд був нагороджений цим гербом і дворянством від литовських князів. Матеріали про околичну шляхту зберігаються в архіві м. Житомир. Коріння родового дерева відоме нам з І пол. ХІХ століття. Батьки багато розповідали, тому знайти в архівах відомості про рідних прапрапра… було можливим.
Ми з сестрою видали альбом “Дует сестер”, де репродукції її картин і мої вірші. А в моїй прозовій книжці графіка “Сестри” Л. Слободської — до новели “Райські яблучка” (на стор. 32). Картина допомагає глибше відчути зміст новели, яка справді автобіографічна.
* * * Я вже казала тут, що Зоя Кучерява —
письменниця, для якої головне не вдавати, а бути. Тобто, завжди спиратися на підвалини роду і долі, жити чуттями справжніми, емоціями непроминальними.
І ще. Насправді моя розповідь про книги Зої Кучерявої — теж про дива. Дива, які допомагають жити, любити, продовжувати рід, писати картини і пісні, творити сюжети на полотні і на папері. Байдуже, що хтось назве їх вигаданими, бо хіба не найбільшою вигадницею є наша доля, хіба не найхимерніші історії нам диктує життя? Тож закінчимо цю розповідь репліками від дуету сестер, які варто запам’ятати як даровану нам добру пораду від дивотворців:
“Коли семирічна Люба вуглинкою на білій заслонці намалювала маму, мама сказала — “Диво…”
Коли я, семирічна, написала перший вірш “Ніч розсипала зорі”, батько прочитав і сказав — “Диво…”
Диво талантів, якими обдарували нас
Бог і батьки, освітлює нам життя, наповнює його змістом і красою”.
З повагою
Зоя Кучерява
“Художники і поети живуть між небом і землею. Завжди в польоті, в пошуках, у почуттях. У творчості знаходять насолоду, відраду, щастя, перемагають біль, щоб передати людям красиві, життєстверджуючі емоції. Так і ми з сестрою…”
З повагою
Любов Слободська
Тим, хто поважає своє і чужі життя, дива відкриваються щедро.
“Актуальність драматичної поеми · зумовлюється її позачасовістю”. Спадщина 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗ Олег ГРИНІВ, професор Драматична поема Лесі Українки “Бояриня” написана за три останні квітневі дні 1910 року. На жаль, упродовж тривалого часу український читач не мав змоги ознайомитися з цим твором нашої поетеси, позаяк у ньому порушена проблема, яку до проголошення нашої незалежності воліли замовчувати. Наголошуючи на братерстві українців і москалів, що начебто були “братніми” народами, компартійна (більшовицька) влада насправді продовжувала асиміляційну політику царизму, нав’язувала, як підкреслює Віра Агеєва, “шароварно-гопачний” комплекс меншовартості.
Як зазначають дослідники, своїм твором поетеса зреагувала на закиди, що вона уникає українських тем. Звісно, такий докір спрощує саму проблему, адже Леся Українка шукала відповіді на запити рідного суспільства, показувала, що подібні проблеми доводилося розв’язувати в різний час іншим народам. Водночас треба зауважити, що драматична поема не стосується тогочасного життя, а може бути розцінена як спроба асоціювати його з подіями в добу Руїни, цебто далекого ХVІІ століття.
У ґрунтовній розвідці про “Бояриню”
Михайло Драй-Хмара досліджує джерела, які наснажували поетесу на створення драматичної поеми. Насамперед згадані поезія Тараса Шевченка “Заступала чорна хмара на білую хмару”, роман Пантелеймона Куліша “Чорна Рада”, написаний на основі літопису Самовидця. Цього періоду стосуються історичні повісті Миколи Костомарова “Чернігівка” й “Дві долі” Данила Мордовця, драми Людмили Старицької-Черняхівської “Гетьман Дорошенко”, Василя Пачовського “Сон — це Руїни” та Івана Карпенка-Карого “Гандзя”, трагедія Спиридона Черкасенка “Про що тирса шелестіла…” Однак треба зазначити, що останній твір написано пізніше від “Боярині”. Після аналізу дослідник доходить висновку: “З літературними пам’ятками, що відтворюють добу Руїни, її (драматичну поему “Бояриня” — О. Г.) зв’язують тільки ідеологія та поодинокі риси історичного або психологічного характеру”.
Поетеса шукає паралелей віддаленого історичного минулого й свого сьогодення. М. Драй-Хмара пояснює: “Чому з усіх наших епох Леся вибрала якраз цю? (Руїну.— О. Г.) Бо вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо”. Вибір оправданий, адже напередодні подібних подій опинився наш народ. Як знаємо, через чотири роки вибухнула Перша світова війна, що на самому початку була для українців братовбивчою в прямому значенні слова.
Водночас доцільно наголосити, що Леся
Українка не ставила перед собою мети відтворити події доби Руїни, а підходила набагато ширше. Драматичну поему пронизує наскрізна ідея екзистенційної несумісності українців і москалів, сусідство яких не створює передумов для подолання їхнього протилежного ставлення до засадничих цінностей людського життя. М. Костомаров пише про “исконную традицию Московського государства”, яка прагненню поневолених народів федералізуватись протиставила політику безумовної централізації. Україна відчула її відразу після Переяславської унії, що змусило гетьмана Богдана Хмельницького шукати інших союзників. Проте такої “исконной традиции”, що властива не лише “государственным людям”, а й ліберальній і навіть демократичній чи революційно-демократичній інтелігенції, не хотів бачити Михайло Грушевський як очільник Центральної Ради, що зрештою закінчилося трагічно для нашого народу. В застереженні проти подібних помилок у майбутньому — непроминальна цінність драматичної поеми Лесі Українки!
Літературний критик Володимир Коряк наголошував, що Леся Українка обґрунтувала світогляд “суцільної національної свідомості”, який відтворюють герої її драматичної поеми. Вони — не історичні особи, а сама “Бояриня” — алегоричний твір; тому зображені в ньому взаємини українців і москалів беззастережно можна перенести на кінець ХІХ — чи не початок ХХ століть. Актуальність драматичної поеми зумовлюється її позачасовістю, що підтверджує початок ХХІ століття. Основна ідея твору — наростання суперечності простежується у взаєминах його героїв Степана й Оксани. Згаданий дослідник М. Драй-Хмара побачив у “Боярині” переплетення двох мотивів: 1) “пасивності-зради” і 2) “ностальгії”.
Критик підходить до оцінки ностальгії, відштовхуючись від поезії П. Куліша, де вона передається доволі абстрактно, без прив’язі з добою Руїни. Поет пише:
Лягай, мати, спочивати В темну домовину: Не вернеться безталанна Дочка на Вкраїну. Хіба в цих словах можна побачити ностальгію? Нема сумніву, що йдеться про звернення до доньки (“дитини”) її “старенької матері”, а, може, навіть самої України, хочу першому рядку згадано “рідну сестру”, а в заголовку — “землячку”, що полюбила чужинця (“невірну дружину”). Окрім того, в поезії “До землячки” автор не обмежується темою ностальгії, а начебто “оправдовує” її в ширшому вимірі:
Гірка, гірка серцю зрада Дома на Вкраїні, А ще гірша, а ще тяжча На чужій чужині. Мабуть, намагання М. Драй-Хмари шукати аналогій Лесиної “Боярині” в поезії П. Куліша доволі надумане, та не в тому справа. Дослідник доходить висновку, що названі мотиви драматичної поеми пронизують її творчість від “дитячого віршика “На
З вистави “Бояриня” Чесного театру,
режисер Катерина Чепура, 2015 рік дія” до драматичної поеми “Оргія”, “вони найщільніше пов’язані з усім комплексом ідей, мотивів і настроїв, властивих нашій письменниці”. Зрештою, аналогічні тенденції можемо побачити в творчості ще двох найбільших наших поетів — Тараса Шевченка та Івана Франка, але це питання виходить поза межі нашого дослідження.
Мотив зради читається вже на початку драматичної поеми. Поетеса змальовує її героя як “молодого парубка у московському боярському вбранні, хоча з обличчя його видно одразу, що він не москаль”. Чи не цікаво? Виявляється, що українець, як зазначає Леся Українка, відрізняється від москаля навіть антропологічно.
Простежуючи ґенезу зради “молодого парубка у московському боярському вбранні” Степана, авторка вкладає в його вуста слова:
На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне. Як можна судити, батько Степана опинився серед прихильників Москви після Конопотської звитяги, в чому переконують слова:
Що садибу сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини. Незрадливу батькову службу Москві
Степан порівнює із службою польській короні його ворогів. Не думав неборака,
що відразу зустріне відсіч від Івана Перебійного, свого майбутнього шурина:
Та, звичайно, однаково, чиї лизати п’яти, чи лядські, чи московські? Гадаю, що в таких словах виражена безкомпромісна позиція поетеси, яка ставить на один рівень двох історичних ворогів нашого народу, обґрунтовує доконечність його державної самостійності.
Примирити суперників намагається
Олекса Перебійний, Іванів батько й майбутній тесть Степана, бо гетьман Богдан Хмельницький “не вдержався при власній силі”, за його часів “ніхто не знав, як справа обернеться” і натякається, що Москва зрадила присягу, хоч насправді посли північного царя відмовилися присягати на Переяславській раді.
На противагу рідному батькові Іван викриває зрадників власної громадської справи, закидає прибулому боярину:
Якби таких було між нами менше, що, дома чесний статок протесавши, понадобились на соболі московські, та руки простягали до тієї “казни”, як кажуть москалі… Що може протиставити такому вироку
Степан? Лише одне, що його батько волів на чужині служити рідній вірі, помагати хоч здалеку пригнобленим братам, єднаючи для них цареву ласку. Звісно, “чужим панам служити в ріднім краю” ганебно. Однак виникає низка інших запитань. Чому, приміром, Степан називає своїх краян “пригнобленими братами”? Про кого мова — українців під московським поневоленням чи українців у польській неволі? Чому він хоче “на чужині служити рідній вірі”, адже українська православна Церква тоді була приналежна до Константинопольського патріархату, а не патріархату Московського? Нарешті, чому життя українського люду має залежати від царевої ласки, адже в європейських державах монарх не всесильний? Мине кілька десятиліть — і козацтво запише своє бачення прав і свобод людини в Конституції Пилипа Орлика.
Як виявилося, вже тоді українці вважають втікачів з рідного краю, таких, як боярин Степан, зайдами, заволоками. В Україні інше ставлення до жінки, ніж у Москві. Донька
Олекси Перебійного Оксана гордовито обурюється поведінкою боярина, який “затримує її за руку”:
Се що за звичай? Я не холопка вотчини твоєї! Прибулий з Москви боярин визнає: Я забув, що ти живеш на волі, що для тебе привабливого нема нічого там, де я живу, і навіть буть не може… Останні слова “і навіть буть не може”
говорять чимало. Вихована на українських традиціях дівчина протестує, коли її мають за “якусь рослину”, що “немає ні серця, ні душі”. Проте перемагає почуття любові Степана, його запевнення:
Мати будуть раді, що привезу я жінку з України, — мій батько, умираючи, бажав, щоб я десь в ріднім краю одружився. Тебе малою мати пам’ятають. Далі юнак висловлює якийсь дивний космополітизм, бо саме життя сімейного “кубелечка”, не пов’язує його з рідною землею. Після цього Оксана погоджується, що Москва вже не “така чужа країна” і “віра там однакова”, а ще трохи вона “тямить” московську мову. Проте приїзд до Москви змушує Оксану переоцінити своє становище як дружини Степана.
Логічно драматична поема Лесі Українки поділяється на дві нерівні частини. Перша частина стосується дії на українських землях, куди з Москви навідується боярин Степан. Читач готується до сприйняття протидії українських патріотів захланності північних окупантів, яких репрезентують з одного боку Іван, брат Оксани, а з другого боярин Степан, її майбутній чоловік. До пошуку компромісів схиляються Олекса Перебійний з дружиною. На противагу першій, друга частина охоплює чотири розділи, а їхні дії переносяться в Москву. Тут змінюються акценти: прибулій з України Оксані доводиться захищати свою українську самобутність не лише в зовнішньому ворожому оточенні, а й у сім’ї, де гору взяло пристосуванство до незвичних московських умов, що ставить під загрозу майбутнє тамтешнього українства, формування нової ментальності, що підтверджують своїми діями Степан і його сестра Ганна. Їхня мати — це вже адаптований на чужині рудимент українства, яке для неї залишилося в минулому. Вона згадує свого чоловіка, що “в козацькому жупані вік дожив”, а на смерть нарядила його “в мережану сорочку”. Проте його син Степан “убрався в те боярське фантя”. Свекруха оправдовує свого сина, бо він — “боярин, а не козак” і йому не можна “царського нехтувати вбрання”, водночас й Оксані як “боярині московській… годиться вбиратися по-їхньому”, бо тамтешній люд сприймає українське вбрання, в яке невістка одягається після приїзду до Москви, як дивне. Москалі сприймають прибулих українців як “зайд”, тому мати Степана сформулювала modus vivendi в прислів’ї: “з вовками жий, по-вовчи й вий”. Нема сумніву, що його дотримання лише спричинить повну асиміляцію прибулих українців.
У сімейному колі Оксана бунтує, бо мешканці царської столиці
…гріха десь не бояться: в церкві Божій, замість молитися, людей все гудять, а ще й виносяться так благочестям поперед нас… Чотири рядки, а перед читачем вимальовується ціла картина, розкривається глибинна суть москалів: по-перше, їхня віра поверхова і зводиться до звичного відвідування храму, а по-друге, вони хизуються якоюсь своєю вищістю порівняно з українцями, зневажають українських жінок, називаючи їх “черкашенками” чи “хохлушами” навіть у церкві.
Звісно, така поведінка вже тоді ставила під знак питання “дружбу” двох таких різних народів. Українці намагалися давати здачі. Згодом наш земляк Микола Гоголь у “Вечорах на хуторі поблизу Диканьки” висміював “клятих кацапів”, бо вони, як розповідає поміщик з полтавської землі Григорій Григорович Сторченко, “їдять навіть щі з тарганами”.
Прибулу молоду українку вражають московські звичаї. Вона вигукує:
Ой Господи, які ж се тут звичаї! Місцева жінка носить “шарахван”, що довгий-довгий, мов попівська ряса”. Від свекрухи Оксана дізнається:
Тут на Москві не звичай, щоб жінка мешкала надолі. Скажуть: ото, стара, а звичаю не тямить! Степанова сестра Ганна не тільки дивується, а й обурюється, що Оксана розмовляла віч-на-віч з її братом ще до заручин, бо в Москві боярині спиняють своїх сестер та дочок. Їй же Богу, ні за поріг не випустять ніколи. Тамтешній дівчині не дозволяють навіть самій у садку сидіти, а ходити по Москві — поготів. В Україні дівчата не знають самотності: на свята вони збираються разом, ідуть “на вигон або в гай на річку”, співають, а не сидять дома. У Москві інакше, як каже Ганна:
Такого тут і зроду не чували, — Співати по гаях! Тамтешня жінка підневільна. Дівчину сватають “через сваху”, тому вона виходить заміж “не мовивши ні слова” з майбутнім чоловіком. Ганна посватана з царським стрільцем Ванькою, що народився вже в Москві. До весілля вони не бачаться: коли юнак заходить до світлиці, то наречена ховається в теремі. Дівчина зізнається:
“Політична еліта, від якої все це залежить, набагато нижчої якост”. · Пряма мова 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗ Я здалека дивлюся, як він там вулицею проїздить. Інакше ж я його ніде не бачу, Хіба що в церкві. Оксана не може звикнути до перекручення москалями наших імен, не може зрозуміти, чому вони називають Івася Ванькою, Ганнусю — Аннушкою, а для неї вигадали “щось негарне” — Аксинья чи Аксюша. Вона просить чоловікову сестру називати її все-таки Оксаною.
Становище жінки в Москві Оксана характеризує як “неволю бусурменську”, адже тут до неї ставляться як до прислуги. Коли приходять бояри, мати має приготувати їм меду, а дружина — принести на тарелі, уклонитися гостям. Молода українка не може змиритися з тим, що у таких випадках старий боярин цілує дружину іншого в уста. Проте боярин Степан вже звик до московських порядків (“то тілько звичай!”), пояснює дружині:
Ось ти млієш з огиди, що тебе якийсь там дід торкне губами, а як я повинен “холопом Стьопкою” себе взивати та руки цілувати, як невільник, то се нічого? Боярин Степан виправдовується, що
“тут люди мстиві”, перед ними треба гнути спини, інакше московські воєводи зігнуть в Україні “у три погибелі родину нашу”.
Чи полегшує таке приниження українців у Москві життя земляків на батьківщині? Гість з України розповідає:
Та там такі напасті, що крий Боже! І просвітку нікому не дають московські посіпаки! Все нам в очі тією присягою тичуть… На заувагу Степана, що “присяга таки велика річ”, гість запитує як звинувач:
Чому ж вони сами забули Бога? Боярин згадує тамтешнє прислів’я:
“Москва сльозам не вірить”. Чи не тому таке упереджене ставлення до українців, яких не хочуть наставляти на рідних землях воєводами, а ненадовго послами посилають, і не самих, а вкупі з москалями… Українській людності вже уривається терпець. Проте сподівання на царя ще не вмерло. Степан погоджується передати самодержцю супліку від своїх краян, як тільки трапиться нагода:
Як буде він під чаркою, то, може, я догожу йому, він часом любить пісень “черкаських” слухати та жартів, та всяких теревенів, не без того, що й тропака звелить потанцювати. Як недалеко від такої ситуації заява самовпевненого державця, що він розсмішить нинішнього всевладдя, а той задовольнить його прохання! Щоправда цар дав невизначену відповідь: “Прочитаєм, подумаєм”.
Гість з України називає боярина “пахолею”. Справді, лякливий Степан втратив козацьку гідність своїх предків: він забороняє дружині приймати вдома інших гостей з України, змушує дружину перервати зв’язки з родиною, спалити переданого їй листа, бо
За тим Яхненком шпиґи московські цілим роєм ходять. Осоружна Москва доводить Оксану до відчаю. Вона признається:
Я гину, в’яну, жити так не можу! Cтепан бачить, що дружина нещаслива, він готовий повернути їй присягу, але Оксана прагне бути разом з ним, пропонує втекти в Україну, навіть у Польщу чи Волощину. Проте чоловік не хоче міняти “чужину на чужину”, воліє залишитись вільним присязі, яку дав цареві.
Небавом Оксана занедужала, бо “не кожне привикає до чужини”, але на батьківщину не хоче повернутися, дорікає чоловікові, що він сидів “у запічку московськім, поки лилася кров”, а тепер “зламалась воля, Україна лягла Москві під ноги”. Недужа радить чоловікові, щоб після її смерті він одружився з московкою, допомагав раненим, бо він “борцем не вдався”, а сама дивиться на сонце, яке “вже зникає за обрієм”, просить його привітати рідну Україну”.
Виховний потенціал драматичної поеми “Бояриня” Лесі Українки не заперечний. Якби в національній школі вміло скористалися ним, то гадаю, наше державотворення могло б оминути певні трагічні сторінки сьогодення.
— Пане Михайле! Після видання книги
“Протирання дзеркала” що робиться у Вашій душі? До речі, чи є вже якісь відгуки?
— Перечитуючи свій щоденник, знаходжу там те, що не розповів. Думаю про багатьох видатних людей, яких пощастило знати в житті. Нема підстав скаржитися на брак відгуків — їх справді багато в друці. Про усні я вже й не кажу.
— Який відсоток ідейних людей нині в
Україні?
— Хто міг би це злічити точно? Гадаю,
що не так і багато. Вибори це промовисто показали.
— Свого часу, на Вашу думку, в Україні
“був кадровий хаос, було безвладдя і безладдя”. А нині — що маємо?
— Ще більший хаос та безладдя та ще отару без “пастуха” у владі.
— То якою нині для Вас є пам’ять: деспотичною, безсюжетною, мозаїчною, вибірковою?
— Некерованою і непрогнозованою. — То що, справді в Мар’янівці — географічний центр України?
— Справді. Там навіть стоїть спеціальний пам’ятний знак. Туди часто возять туристів.
— Чи хтось із нинішньої молоді ходить у бібліотеку — як додому?
— Неозброєним оком помітно, що нині в бібліотеку ходить менше людей. А молоді там — значно менше.
— Коли Ви стали повністю готовим до праці в журналістиці?
— Попрацювавши кілька років до університету в “районці”, я вже вмів у газеті все. А тільки перечитавши цілу бібліотеку, відчув таку готовність.
— Хто з людей, яких Ви запізнали в студентській юності, “подеколи тихими голосами озиваються з пам’яті”?
— Їх чимало. Слава Богу, ще дехто живий. — Яким мав бути світ, створений спеціально для Слабошпицького? Світ внутрішнього емігранта?
— Світ не вибирають. Є реальність, з якою мусиш рахуватися.
— Чи мали Ви з Й. Сабо не тільки футбольні контакти?
— Ми разом захищали дипломні роботи на заочному відділенні факультету журналістики 1971 року, а потім разом грали за збірну журналістів Києва.
— Що для Вас нині у Вашому житті є точкою опертя?
— Робота, родина, друзі. — Чи вибудовували Ви комунізм на цілині? — Ні. Студенти там будували здебільшого корівники й бараки. А я вивчав казахський побут і писав репортажі про студентські будзагони. В байки про комунізм ми тоді анітрохи не вірили.
— Що для Вас більший наркотик — журналістика чи літературна творчість?
— Важко визначити. — Чи змагаєтесь нині з дружиною: “хто більше книжок купить і прочитає”?
— Книжки витискають нас із квартири.
Дружина здебільшого читає поезію, найпомітніші видання їй дарує Іван Малкович
(серія “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ґа”). Я ж нині переважно читаю футурологію, соціальну психологію та зарубіжну прозу. З нашої прочитав підряд романи Винничука “Танго смерті”, “Цензор снів”, “Сестри крові”.
— “Мені в житті щастить на добрих людей”, — зізнаєтеся. А який відсоток українців може повторити за Вами цю тезу?
— У кожного — свій еталон таких людей. Тому це справа глибоко індивідуальна.
— В чому полягає складність істоти —
Михайла Слабошпицького, оскільки “людина може бути і такою, і такою”?
— Не маю схильності до душевного стриптизу. Як і кожна людина, я неоднозначний. І, смію думати, самодостатній.
— Чи колись українцям засвітить Нобелівка?
— Якщо й далі не буде серйозної гуманітарної політики в державі (а там — і фінансування перекладів наших письменників на іноземні мови), то ніколи.
— Чи Ви в 160 років стали б “найбільшим письменником світу”, як про себе говорить Василь Земляк?
— Якщо я візьмуся це стверджувати, то не зможу довести це практично. А ви не зможете мені аргументовано заперечити.
— Чи кожен камінь
Львова пам’ятає тисячі людських рук — за зразком каменя Талліна?
— Абсолютно в цьому переконаний. — Чому Україна, на відміну від Польщі,
балтійських країн, стала на шлях деградації і бананізації?
— Політична еліта, від якої все це залежить, набагато нижчої якості. Та й постколоніальні травми у нас глибші.
— Чи Ви “завжди динамічно спрямовані у завтра”, як Брюховецький?
— Намагаюся таким бути. — Хто з українських письменників здійснив “похід у справді європейський поетичний світ”?
— Я не настільки зорієнтований у європейському поетичному світі, щоб мати сміливість про те казати.
— Кого більше в Україні — читачів чи письменників?
— Схоже на те, що скоро письменників у нас буде більше, аніж читачів.
— Де взяти стільки собак, щоб ними замінити людей — відповідно до тези Ф . Ніцше: “Що більше я пізнаю людей, то більше люблю собак”?
— Треба тільки запрагнути кожному мати чотирилапого друга.
— “В кожній людині, — пишете Ви, –
живуть десятки людей, вони часто зустрічаються”. Назвіть бодай п’ять людей у Слабошпицькому!
— Котрих саме п’ятьох із усіх? — Який відсоток нинішніх українських письменників, що “думають про високе”, як казав Олесь Гончар?
— Не вимірював. І хотів би побачити того, кому вдалося це виміряти.
— Як змінити вектор розвитку суспільства, яке “варваризується”?
— Тільки справді цивілізована, інтелектуальна, гуманітарно освічена, національно свідома владна “команда” зможе тут чимось зарадити. 95-й квартал — її антипод.
— Як переконати громадян України, що історію творять не маси, а особистості?
— Аніяк не треба переконувати. Маси й так вірять або в Ющенка, або в Януковича, або в Порошенка, або в Зеленського. Й свято переконати: “сам” змахне диригентською паличкою — і в нас усе зміниться.
— Коли в Україні буде належне (нормальне) книговидання?
— За таких владців — ніколи. — То що таке життя людини — велике щастя чи велика трагедія?
— І те, й те водночас. — “Мені не раз було сумно, а поінколи (в
Кучмині часи) навіть огидно повертатися в Україну”, — читаю на с. 487. Але ж, пане Михайле Ви б поверталися не до Кучми, а до рідної землі!
— Я ж казав не про землю і не про країну. Я казав саме про державу. Це різні речі.
— Коли, на Вашу думку, “підтягнемось до норм і регламентів цивілізованого світу”?
— Хотів би і я це знати. — Як навчити українців не нарікати, —
як це пропонує Анатолій Лисий?
— “Плач Ярославни” — наш національний вид спорту.
— Чи нині Україна має такого науковця-письменника, як Микола Лукаш (знав 24 іноземні мови і був неперевершеним знавцем української)?
— Здається, ні. — Чому “справедливість – рідкісний гість” в українському літературному полі?
— А що таке у Вашому розумінні “справедливість”? Будь-яке творче середовище аж турбулентне від конкуренції та війни амбіцій.
— Чи увійде колись Джеймс Мейс в українське “тутешнє життя” пересічного громадянина України?
— Це залежить од того, в якому стані буде суспільство. Якщо в такому, здеградованому, як нині, то ні. Якщо ж воно повернеться до своїх духовних параметрів бодай 90-х років минулого століття, то в його духовному активі буде місце і для Джеймса Мейса, і для Роберта Конквеста.
— Де найчастіше Ви перебуваєте своєю думкою — в літературі, в політиці чи в домашній обстановці?
—У літературі. — “А ми, українці, не вміємо і не хочемо показати своїх великих людей світові”, — казав Петро Яцик. Чому? Що — не вміємо чи не хочемо?
— Точніше: лінуємося. — Чи можна вважати, що постать Петра Яцика вже належно присутня в незалежній Україні?
— Так. Це одне з найпопулярніших імен усієї української еміграції, що прийшло в Україну.
— Чи “Спілка письменників — також добре осине гніздо” і нині, як свого часу вважав Микола Охмакевич?
— На жаль, так. — Чи то добре було б, “якби дерева вміли говорити”? (цитую Вас на с. 595). Що вони могли б іще такого цікавого розповісти про літературний світ — ці дерева? Тобто: про що Ви не відважились говорити в своїй книжці — з приводу життя і діяльності “інженерів людських душ”?
— Ще чимало скажу і про те, про що
“мовчать дерева”…
— Дякую, пане Михайле, за спілкування.
Богдан ЗАЛІЗНЯК,
член НСПУ і НСЖУ, м. Львів
Оскільки я також прагну пізнати, зрозуміти епоху і життя в ній видатних творчих особистостей, про що йдеться в “Протиранні дзеркала” Михайла Слабошпицького, прозаїка і літературознавця, публіциста і громадського діяча, лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка, — тож дозволив собі витратити на це певну кількість часу, заглибившись у читання вагомого тому. І, звичайно, запрагнув поговорити з Михайлом Федотовичем. Отже, пропоную вашій увазі, шановні поціновувачі українського літературного процесу, розмову з багаторічним директором Ліги українських меценатів, директором видавництва “Ярославів Вал”, письменником Михайлом Слабошпицьким про цікаві моменти історії українського письменства.
12 Про-читання · “Берегиня” Скуратівського своєю появою · виконала роль потужного каталізатора · зацікавлень загалу нашою етнічною природою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент.
шлюбного фіаско, опинився десь у Немішаєвім – там знайшлася для нього якась робота. І, здається, саме тоді він облишив своє віршування та конструювання сюжетів для белетристики. Василь почав писати щось принципово інше. Якось пояснив: у небуття йде наша національна цивілізація, безжальним потоптом наступає непробудне безпам’ятство. Треба розповісти світові і самим українцям, які ми є, що ми безслідно розгубили на дорогах історії, що з нас вибили імперськими шпіцрутенами.
Це назвали народознавчими нарисами. Тут разом із багатющою фактологією зі сфер звичаєвого права, національної культури, української історії, особливостей побуту й господарювання в різних місцинах України зазвучала на високих ліричних “обертонах” сама наша душа. Василь почав писати це один-єдиний в Україні. Не модне й не популярне це тоді в нас було. В очах наших “позитивістів” та фрондерів-напівлібералів воно виглядало карикатурним назадництвом — Василь ішов проти течії. Його певнила собі тверда віра в те, що він робить важливу національну справу.
Коли вже трохи злагіднився ідеологічний клімат в Україні, Василь зміг улаштуватися в редакцію часопису “Народна творчість та етнографія”. І невідомо, кому більше пощастило: Василеві на журнал чи журналові на нього. Очевидно, він був найактивнішим автором часопису. Він написав неймовірну кількість матеріалів. Та ще ж, окрім кількості, – якість. Василь – вибагливий стиліст, який елегантно й економно висловлює думку, який добре знає те, про що пише. І в цей час раптом з’ясувалося, що він зовсім не застиглий інтроверт. Що він і красномовець, коли йому доводиться говорити на ту тему, котра йому самому цікава. І що він лідер та організатор – Скуратівський очолював не одну наукову експедицію з вивчення фольклору та етнографії. Одна за одною виходили його прекрасні книжки. І без будь-якого перебільшення можна сказати, що до нього в нас так ніхто не писав. Це була особлива проза, в котрій не тільки жили духовні первні українського народу, поетизувалися всі його призабуті раритети і звучала голосним відлунням наша усна історія. Щось подібне робили в російській літературі Володимир Солоухін (“Владимирские проселки” і “Капля росы”) та Василь Пєсков (“Шаги по росе”). Там високо оцінили такого характеру книжки – ці автори були відзначені Ленінською і Державною преміями. Росіяни значно більше цінують своє, аніж ми – своє.
Тільки одиниці в нас розуміли важливість того, що робить Василь Скуратівський. Пам’ятаю, як радісно розповідав мені поет Володимир Коломієць, що в них у видавництві “Радянський письменник” готується до друку просто небувала за всіма вимірами книга – “Берегиня” Василя Скуратівського. Коломієць, який кохався в українських старожитностях і в поезії якого відчутний прекрасний фольклорний струмінь, одразу оцінив унікальність “Берегині”.
А потім усі – принаймні, я це бачив у столиці – бігали по книгарнях за “Берегинею”. Книжок катастрофічно не вистачало. В школах з’явилися народознавчі уроки й гуртки, в яких головною “дійовою особою” була саме “Берегиня” Скуратівського, що своєю появою виконала роль потужного каталізатора зацікавлень загалу нашою етнічною природою. Василь остаточно знайшов себе. І допоміг багатьом іншим знаходити нас. Щоб ми, зупинившися в шаленому круговинні буднів, роззирнулися навсібіч і нарешті задумалися: “Хто ми, звідки ми і навіщо ми?”
І що це таке: бути українцями? Його не стало, коли він був у високому творчому зеніті.
Багато невблаганних несправедливостей є на цьому світі. І тут – ще одна з них.
Але неоціненно, що Василь знайшов себе в собі саме такого. І ніхто не здужав йому зашкодити стати саме таким.
З пієтетним подивом замислюєшся над цим життєвим шляхом, котрий круто йшов усе вгору та вгору…
Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос.
Книга, як і дві попередні, з’явилася у видавництві “Ярославів Вал”.
Її презентація відбудеться в Національному музеї літератури 5 вересня о 17:00.
12 Про-читання · “Берегиня” Скуратівського своєю появою · виконала роль потужного каталізатора · зацікавлень загалу нашою етнічною природою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ ін справляв враження самотнього й мовчазного чоловіка навіть у гамірливому натовпі, де його намагалися розговорити. Відсторонений од надовкілля погляд за скельцями окулярів здавався цілковито зверненим усередину себе. Вираз спокійної нудьги на худорлявому обличчі, високе чоло з ранніми залисинами й русява борода — таким я побачив його вперше. Ми тирлувалися під аудиторією, де здавали чи то екзамен, чи залік. Я був новаком серед заочників і нікого поміж них не знав.
Дивно, що всі ці кандидати в українські журналісти чи в журналісток з райгазеток і багатотиражок чи не всі “изъяснялись порусски”. Ситуація безнадійно макабрична.
Глянувши на чолов’ягу, який своєю осібністю вже впав мені в око, я побачив, що він, трохи прислухавшись до розмов, чи то збентежився, чи збридився ними. Очевидно, мав ідіосинкразію на них. Звичайно ж, не від доброго життя. Тотальне засилля російської (цікаво, хто візьметься переконати, що сьогодні її менше?!) не могло не травмувати нормальну вкраїнську душу.
От на цьому ми і зійшлися. Ініціатором знайомства став я. Важко уявити, що в цій ролі виступив би він.
Коли ми вже добре роззнайомилися і заприятелювали, я жартома запитав його: “Чому ти такий дикуватий?” Він серйозно відповів, що в нього психічна втома від усього цього зросійщеного люду. Замолоду цього не було (Василеві на той час добігло під тридцять, він був старший за мене на сім років). А тепер саме через це каменем навалюється депресія, і гірко думаєш, чи ж щось пробудить національну струну в душі збайдужілого до питання самоідентифікації народу?
Мені довго здавалося, що він – безнадійний, просто еталонний інтроверт. І минуло чимало часу, щоб я переконався: мій “діагноз” Скуратівському помилковий.
Отак ми зустрілися на заочному відділенні факультету журналістики університету імені Шевченка.
Я став жертвою депортації зі стаціонару восени 1967 року, коли з факультету викидали й у різний спосіб виживали всіх тих, хто не подобався кліці Суярка-Рубана, що в більшості студентів бачила злісних крамольників. Хоча деканом факультету був Дмитро Прилюк, але “бал правили” Леонід Суярко і Володимир Рубан “со товаріщі”.
Мене (всоте за те дякую!) підібрав редактор “Молодої гвардії” Микола Кіпоренко з подачі Наталі Охмакевич, що була завідувачем відділу сільської молоді. Перед тим я проходив там практику, і Наталя Леонтіївна побачила в мені (на свою голову) професіонала. Загалом я вже вмів тоді в журналістиці майже все, бо ще до університету працював у “районці”, два літа відбув на цілині в Казахстані роз’їзним кореспондентом студентської газети “Орбіта”. Але з трудовою дисципліною, каюся, в мене було “не дуже”. Я міг раптом зірватися з місця й поїхати в Литву, щоб побувати в музеї Чурльоніса, яким дуже захоплювався, або в Грузію, щоб самовидячки допевнитися: Ніко Піросманішвілі – геній. Многотерпелива Наталя Леонтіївна погоджувалася з моїми захопленнями, але докірливо пояснювала: “Ти ж не напишеш про те, як ростуть цукрові буряки або цвітуть гречані поля в Грузії чи Литві! До того ж ми – обласна газета, і ти працюєш у відділі сільської молоді, а не мистецтва…”
Я каявся в сподіяному і на якийсь час погамовував у собі жагу мандрівки. Та потім спокуса мандрів перемагала мене – і я летів, скажімо, в Єреван чи в Таллінн.
На університет, де в мене було закінчено три курси, я тоді вже махнув рукою – виношував надію вступити до Московського літературного інституту, де, як казала бухгалтерка “Молодої гвардії” Ольга Кірносова (мій постійний кредитор), “на письменників учать”. Я пішов в університет, щоб забрати свій атестат зрілості, без якого документи в Літінститут не приймали. (Опуси свої я вже попередруковував і переклав їх на російську).
В університеті зустрів Віктора Полковенка, що виконував тоді обов’язки декана факультету журналістики. В часи мого студентства він був тільки аспірантом. З ним – винятково доброзичливим, демократичним і приязним – ми неоднораз ходили на пиво й на каву. Віктор мене переконав, що треба одержати диплом університету, а там я можу подаватися на едукації куди завгодно. Сам він виходив до ректорату з проханням поновити мене в студентах і зарахувати на заочне відділення. (При цій нагоді ще раз дякую цьому доброму чоловікові; знаю, що є чимало людей, які з готовністю повторять мої подячні слова, бо й у їхніх долях Віктор Васильович відіграв позитивну роль).
Отож ми з Василем нібито навчалися заочно. Пишу “нібито”, бо переконаний: заочно навчатися – то ніби заочно обідати чи заочно займатися боксом. Ця безнадійно совківська освітня форма навчання продукувала неуків з дипломами про вищу освіту. Щоправда, я досі не можу зрозуміти, що насправді можна вивчати на факультеті – тепер уже в інституті – журналістики? На моє тверде переконання, людина з певною освітою і знанням, скажімо, політології, медицини, історії чи хімії має прослухати спеціальні місячні курси, де їй пояснять, що таке жанри журналістики і які можуть бути особливості подачі інформації – і спеціаліст для ЗМІ готовий. І немає жодної потреби товктися п’ять років у виші невідомо чого. А особливо ж тоді, коли нас задурманювали всякими діаматами, істматами, історіями КПРС, політекономіями соціалізму та (справді, не вигадую!) курсом “Теорія і практика партійно-радянської преси”. Добре, що ми з Василем, інфіковані грандіозними літературними амбіціями, не намагалися навіть скласти собі уявлення про всю ту абракадабру, а, маючи свої програми, вивчали в університетській бібліотеці, що нам хотілося і що вважали собі потрібним.
Ми перечитували всі новинки української літератури, критику й літературознавство. То був час тріумфу шістдесятників, які стали для нас законодавцями літературної мови. Ми з усіх сил намагалися наслідувати її. Василь ще активно віршував, я вже майже не віршував (слава Богу, зрозумілося: поетичний талант – не мій родич); обидва писали ліричні новели та етюди. Тоді це була якась пошесть – етюди. Писали про те, як, скажімо, цяпотить вода з ринви у відро. Як сходить у прояснілому небі сонце. Як западають нишкома в безлюдних осінніх полях сутінки. Як весніє мелодія перших струмків серед ніздрюватих снігів. Яка прекрасна бентега охоплює юну душу перед першим побаченням. Одне слово, писалося безмежно заліризовано та засементалізовано про все.
Василь тоді був під впливом земляка Олексія Опанасюка, що редакторував у житомирській обласній молодіжці. Старший на кілька років за Василя, він уже встиг видати кілька книжечок ліричної прози, яка вирізнялася свіжою стилістикою і в якій була багата лексика зі сміливими вкрапленнями діалектизмів. Опанасюк уступав в сліди Валерія Шевчука та Євгена Гуцала, що починали як послідовники імпресіонізму Михайла Коцюбинського. Шкода, що Олексій потім збився на офіціоз і писав про війну з Німеччиною з позицій радянського ура-патріотизму. Те, що заповідалося в ньому (мав стати серйозним письменником), не здійснилося.
Наскільки пам’ятаю Василеві тодішні новели – це був густий побутопис. Маса реалій сільського життя, цитувань легенд і народних пісень. Це його цікавило значно більше, аніж типажі та характери. Етнографія витісняла психологію. Він, очевидно, ще не відчував, куди ведуть його творчі зацікавлення і що стане для нього визначальним завтра.
Василь перебрався до Києва і намагався десь тут зачепитися, хоч це було майже неможливо без прописки. До того ж, як він казав мені, в нього звідкись узялася репутація неблагонадійного. Звідки це на чоловіка впало? Хто і за що приклеїв йому цю наліпку, котра неймовірно ускладнювала його життя? Юнак із глухого поліського села Забуда Коростенського району на Житомирщині, романтичний віршар, сам того не бажаючи, наживав собі репутацію порушника спокою. Якось розповів, що ще п’ятикласником удостоївся публікації свого віршика про самотній сумний вітряк у районці. Майже історична подія в житті хлопчака. І перший конфлікт із сильними рідного села. Вітряк прийшов у Василів вірш не з уяви, а з реальності. Він справді стояв напіврозвалений на сільській околиці. Сільські владці виявилися глухими до ліричного пафосу вірша – вони сприйняли твір, як римований донос на їхню безгосподарність, і Василевому батькові влетіло за синове шкідництво. Мовляв, думати повинен, що пише, кому пише і як пише.
Перший творчий урок неофітові поезії,
котрий, щоправда, нічого Василя не навчив. Василь так і не звик сторожко оглядатися навсібіч і прораховувати, що можна писати, а чого не можна.
У журналістиці він виступав передовсім на теми екології. У нього чимало публікацій на оборону малих річок, котрі в нас нищилися – і, врешті, цілковито знищилися! – з маніакальною запопадливістю тупих “перетворювачів природи”. Як на той час, то це вже було дисидентство, бо журналіст виступав проти обраного владою курсу господарювання. А що той курс злочинний і дозволяє натхненно знищувати саме середовище людського існування – то байдуже.
Василь за нашого знайомства кількаразово штурмував рукописами видавництва, але їх звідти відфутболювали, бо, мовляв, й те не так, і те… Не потрапив він у гурт фаворитизованих початківців, які, може, й писали гірше за нього, але їх вели за руку впливові літературні вельможі.
Поникавши по Києву з наміром улаштуватися десь на роботу та ще зазнавши
“Головним для нас було показати подвиг героїв”. · 13 Арт-калейдоскоп · с. 13сторінка оригіналу ↗ Муніципальна галерея мистецтв Деснянського району столиці розширює свої творчі обрії. Нещодавно тут відкрилася виставка художника з Закарпаття Василя Когутича “Тета-Тет”, яку митець присвятив Дню Незалежності України.
Василь Когутич хоч і молодий,
На виставці представлено пре-уже досяг вагомих творчих та професійних вершин. Ще студентом став переможцем Всеукраїнського конкурсу з академічного рисунка у Харкові. Нині працює викладачем рисунка та живопису в Коледжі мистецтв ім. Адальберта Ерделі та Закарпатському художньому інституті (м. Ужгород).
красний живопис, пейзажі у техніці акварелі, композиції, присвячені європейським містам. Митець нас запрошує в “срібну” частину нашої країни, як називають Закарпаття видатні українські художники. Василь — цікавий митець, не зупиняється на досягнутому. Сподіваюсь, він і далі йтиме шляхом пізнання світу й дивуватиме нас новими роботами. А в Муніципальній галереї мистецтв Деснянського району відбудеться ще не одна його персональна виставка.
Коло творчих зацікавлень митця надзвичайно широке. Він працює в різноманітних жанрах образотворчого мистецтва. Зокрема, це живопис і графіка.
Художник майстерно володіє і
На відкриття виставки заві-технікою олійного живопису, і аквареллю. У його творчому доробку сотні робіт. Акварелі митця вирізняє невимушена та легка манера письма. Майстер чудово відчуває форму і колір, працює натхненно й експресивно, відображаючи довколишній світ та власний світогляд. Лінія в його рисунках надзвичайно точно і лаконічно окреслює форми, сповнена внутрішнього напруження і динамізму.
тало широке коло шанувальників образотворчого мистецтва. До її організації активно долучилися співробітники Центральної бібліотеки Деснянського району ім. Павла Загребельного. Про творчість Василя Когутича розповіли художниця Леся Тищенко та артменеджер галереї Олег Смаль.
Одне з центральних місць в експозиції займають великі тематичні роботи “Боротьба за життя”, що є сучасним поглядом художника на місце людини у житті Землі та її відповідальність за майбутнє планети, і “Створення Карпат”, в якій митець намагається передати відчуття часу, в якому живемо.
Художних зізнається, що у своїх творах прагне досконалості, намагається виконати їх якнайкраще. Свідчення цього — роботи митця, що експонувалися на тематичних виставках “Мовою лінії та кольору”, “Відображення часу”, “Хроніки Ужгорода”.
Увагу відвідувачів виставки привертає своєрідний закарпатський цикл, що передає щиру синівську любов митця до своєї малої батьківщини (картини “Стара хата”, “Осикова мелодія”, “Весна”, “Морозець”). Архітектурні роботи “Перший промінь дня”, “Вечір над парламентом”, “Той, що тримає краєвиди”, “Останній промінь сонця” відтворюють неповторну красу краєвидів Ужгорода, Львова, Будапешта та інших європейських міст. Окреме місце у творчості митця посідають портрети.
Творчість Василя Когутича відома й далеко за межами України. Його персональні виставки відбувалися у Словаччині, Польщі, Угорщині. А 2015 року митець презентував Україну в Нідерландах у рамках проєкту Embassy Art Exhibitions (художні виставки посольств), організованого виданням Parties van Dorst (м. Гаага).
— Вже стало доброю традицією у Муніципальній галереї мистецтв Деснянського району проводити виставки до державних свят. Одне з найбільших таких свят — День Незалежності України, — розповідає куратор заходу, народний художник України Валерій Франчук. — Щоразу ми представляємо або персональну, або групову виставку, до участі в якій запрошуємо митців і з України, і з-за кордону. Цього разу вирішили представити творчість Василя Когутича. Про нього мені розповів мистецтвознавець Андрій Будкевич, який побачив картини Василя на одній з його персональних виставок. Я зрозумів, що з творчістю В. Когутича має ознайомитися столичний глядач.
Виставка “Тет-а-Тет” триватиме до 19 вересня. А в планах Муніципальної галереї мистецтв Деснянського району — проведення персональних виставок відомого скульптора і живописця Михайла Горлового, народного художника України Василя Забашти, лауреата Шевченківської премії Валерія Франчука, міжнародної фотовиставки “Україна- Китай”. А напередодні Різдвяноноворічних свят тут представлять виставку дитячих робіт.
Сторінку підготував
Едуард ОВЧАРЕНКО
Валерій Франчук, Василь Когутич і Леся Тищенко
“Головним для нас було показати подвиг героїв”. · 13 Арт-калейдоскоп · с. 13сторінка оригіналу ↗ В основі сюжету — реальні історії українців, які пройшли Іловайський котел. У драмі розповідається і про загиблих героїв — “Шульца”, “Скіфа”, “Франко”, “Літака”, “Карате” та інших бійців, позивні яких змінено. Режисер стрічки — Іван Тимченко. Для зйомок запросили не тільки професійних акторів, а й добровольців, учасників подій — ветеранів батальйону “Донбас”. Серед них і командир штурмової групи батальйону “Донбас” Тарас Костанчук, він же і продюсер фільму.
Стрічка не лише знята за реальними подіями. Головну роль зіграв командир штурмової бригади з позивним “Бішут”. Фільм присвячено його історії: у бою за Іловайськ він був поранений. Не маючи можливості пересуватися нарівні зі здоровими бійцями, “Бішут” залишається у переповненому ворожими військами місті. Його розшукує російський офіцер, окупаційний комендант Іловайська Рунков.
“Бішут” виживає завдяки допомозі місцевих, які його переховують і піклуються про бійця.
— Я хотів зняти цей фільм,
щоб Іловайськ назавжди залишився безпрецедентною трагічною подією в новітній історії України, — розповідає Тарас Костанчук. — Ніколи ще не було такого, щоб водному місці водночас загинуло близько 500 бійців — і сподіваюся, що вже ніколи не буде! І вони загинули не тому, що вступили в нерівний бій, а тому що їх обдурили: пообіцявши дати “зелений коридор”, ворог розстрілював прямою наводкою незахищені автобуси.
— У нашому заході беруть участь близько 25 видавництв, переважно зі столиці, а також гості з Харкова та Одеси. Крім цього презентуємо бренд Києва, відомий ще з ХІХ століття, “Київське сухе варення”, — розповідає куратор виставки, художник і письменник Олександр Маслюков. — Представлено дитячі книжки, видання з історії України, психології, товари для художників. Проводимо конкурс для художників-ілюстраторів Відбувається виставка каліграфії.
Останні три роки переважно організовували виставки для художників у моїй галереї. А “Свято української книги” — перший наш великий проєкт, який проводимо спільно з Центром української культури та мистецтва. Головна мета — показати розмаїття української літератури. Тут же проводимо презентації видавництв, майстер-класи для дітей, майстер-клас з каліграфії, концерт скрипкової музики. А ще день поезії, на якому вірші поета Юрія Кириченка прочитає його вдова Галина.
До організації проєкту також долучилися художниця Маріанна Дуда, дизайнерка Катерина Коваленко, “Київська художня листівка” та “B&M Gallery”. Провідні видавництва представили літературу на будь-який смак: філософія, релігія, мистецтвознавство, детективи та фентезі, сучасний роман. У межах культурно-просвітницького проєкту відбувалися зустрічі з письменниками, звучала актуальна поезія та лунала жива музика. А тематичні майстер-класи дозволили відвідувачам відчути себе справжніми митцями.
У рамках виставки-ярмарку відбулися презентації видавництва “Яслав”, що протягом останніх двох років здійснює ви
Я хочу, щоб Іловайськ залишився в пам’яті народу, в історії, щоб люди знали імена героїв. Я не професійний актор, і найважливішим завданням, яке переді мною ставив режисер, було повернення в психологічний стан літа 2014 року. Ти починаєш згадувати себе в момент боїв, в умовах війни. Людина війни — це механізм, який воює. Коли йде бій, немає страху, ти просто робиш. На війні ти не рефлексуєш. Це зовсім інший стан свідомості і увійти в нього штучно дуже непросто.
— Спочатку було моторошно,
тому що ти спілкуєшся з людьми, які безпосередньо брали участь у подіях, про які розповідає фільм, — продовжує актор Володимир Процюк (у стрічці позивний “Рут”).
– Але після спілкування з ними розумієш, як маєш грати свою роль.
Для режисера Івана Тимченка це дебютна робота над повнометражним фільмом. За його словами, задум вдалося втілити у життя.
— Я дуже задоволений таким поєднанням, що є і справжні бійці, і професійні актори, — зізнається режисер. — Вони доповнювали одне одного. Бійці не давали акторам фальшивити. Бо одна річ грати якусь абстрактну людину, про яку ти читав, може, навіть був знайомий. Інша — грати людей, які стоять поруч з тобою. Головним для нас було показати подвиг героїв, аби українці усвідомили, що таке людині взяти зброю і добровільно піти помирати.
В український кінопрокат вийшов фільм “Іловайськ
2014: Батальйон “Донбас”. Картина заснована на реальних подіях пекельного серпня 2014 року, коли сотні наших бійців розстріляли російські військовики.
“Головним для нас було показати подвиг героїв”. · 13 Арт-калейдоскоп · с. 13сторінка оригіналу ↗ Шанувальники української книжки завітали до Центру української культури та мистецтва, де відбулася виставкаярмарок “Свято української книги”.
давничий проєкт “Миколаївські археологи” (вже вийшло 9 книжок серії); а також видавництв “АДЕФ-Україна”, “Залізний тато”, “Варто”, “Світ Ґраля” (видавництво провело лекцію “Справедливість, Любов та Чистота у Світлі Істини та презентацію книжки “У Світлі Істини – Послання Ґраля”) та “Колесо Життя”, яке представило українськомовне видання книжки Ольги Альохіної “Роздуми над філіжанкою кави”. Журнал “Пізнайко” підготував гру для дітей: “Як створювати дитячі журнали”. Гостей виставки зацікавили майстер-класи з виготовлення декору, “Українська каліграфія гострим пером та брашпеном” та “Акварель з Юлією Кочевих”. Оплесками відвідувачі зустрічали виступи піаністки Таїсії Кудрявцевої, поетеси та скрипальки Віри Козак.
Чимало новинок на виставці представило видавництво “Смолоскип”. Серед них збірка оповідань “Діточок багато”, перевидання творів Василя Стуса, “Інша оптика. Гендерні виклики сучасності”, детективи Мартіна Якуба, “Лабіринт із криги і вогню. Драматична антологія про Майдан”, поетичні збірки. Проблемам сучасного мистецтва присвячені книжки видавництва “Arthuss”: Діани Кличко “65 українських шедеврів. Визнані й наявні”, Марини Абрамович “Пройти крізь стіни”, Дерека Брезелла і Джо Девіса “Як зрозуміти ілюстрації”, Роберта Шора “Благай, кради і позичай”. Історії та сучасності Києва присвячені книжки видавництва “Варто”. Переважно історичну літературу презентувало видавництво “ЛАТSK”. Книжки для дітей пропонували видавництва “Класика”, “Дж. Дж”, “Адеф-Україна”. Поруч були видання журналів “Пізнайко” і “Радуга”.
“Головне у житті є тільки праця, віра, честь та · добра пам’ять по тобі, яка теж живе недовго”. Національна еліта 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗ Роман ГОРАК м. Львів ільш ніж впевнений, що доля творчого спадку художниці Софії Караффи-Корбут була б так само безсовісно розграбована та сплюндрована, як творча спадщина художника Стефана Коропчака (21.12.1926, с. Угерці Незабитківські Городоцького району Львів. обл. — 21.08.2000, Львів, похований у рідному селі), розпорядником творчості якого виявилась… податкова інспекція у Львові, яка примудрились колекцію картин вартістю в сотні тисяч доларів розпродати за копійки, як потім твердили її представники, за несплату боргу за помешкання. На щастя, такого не сталось зі спадком Софії Караффи-Корбут. Згідно з волею художниці, її творчою спадщиною заопікувався працівник Статистичного управління Василь Михайлович Валько.
Про художницю заговорили після виставки в Канаді “Експо-67” (з 27 квітня до 29 жовтня 1967 року на острові Сент- Елен, у Монреалі, Квебек), на честь столітньої річниці Канадської конфедерації. Преса писала, що ця виставка була “однією з найуспішніших в історії 20-го століття” . Її відвідало близько 50 мільйонів осіб. Серед найвідоміших відвідувачів виставки були королева Великої Британії Єлизавета II, президент США Ліндон Джонсон, Грейс Келлі, Роберт Кеннеді і Жаклін Кеннеді, президент Франції Шарль де Голль, останній імператор Ефіопії Хайле Селассіє, актор Бінг Кросбі, Марлен Дітріх і навіть йог Махаріші Махеш Йогі.
На серпень був запланований національний “День СРСР” та “День Радянської України”, на які мали приїхати урядові делегації з Москви та Києва. Перед тим відвідувачі влаштували “теплий” прийом президенту США Джонсону за війну у В’єтнамі скандуванням “Джонсон-вбивця!”. КГБ, фактичний основний розпорядник на виставці, боявся, щоб подібне не трапилось із СРСР. Зіпсувати “свято” могли, без сумніву, заокеанські українці, яких у Канаді мешкало на той час близько півмільйона, більшість з них не мала жодних симпатій до комуністичної влади. Аби “заткнути” рот “націоналістам”, вирішили вкотре напустити туману в очі відвідувачам, особливо в плані розквіту української культури. “Націоналісти” прекрасно знали про справжнє становище цієї культури в УРСР, особливо щодо фактичної неофіційної заборони творчості Тараса Шевченка. Знали, що у Шевченківські дні забороняли виконувати його “Заповіт”, а натомість настирливо рекомендували організаторам вшанування Тараса Шевченка виконувати пісні на кшталт “Партия – наш рулевой” на слова С. Михалкова, одного з авторів гімну СРСР. “Націоналісти” своє ставлення виповіли у газеті “Наша мета” у статті “Обман у всесвітньому масштабі”, в якій основною думкою було те, що державність Радянської України перед світом — це блеф.
Тоді й вирішено було виставити серед здобутків української культури “Кобзар” Тараса Шевченка з ілюстраціями Софії Петрівни Караффи-Корбут, який ще пахнув свіжою друкарською фарбою. Його у київському видавництві “Дніпро” здали на виробництво 23 січня 1967 року. До друку він був підписаний 1 березня цього ж року. Редактором “Кобзаря” Тараса Шевченка призначили Й. Брояка, а художнім редактором — Антона Тетьору (1927— 2007). Оформити 575-сторінкове видання доручили Володимиру Юрчишину (1935— 2010).
Свіжовидрукуваний “Кобзар” відразу відправили на виставку “Експо-67”, про що зокрема повідомила “Літературна Україна”. Це для КГБ було спасіння, бо він не відважувався виставляти серед здобутків компартійну макулатуру, якою була переповнена тоді наша книжкова культура. Хто був ініціатором тієї затії і хто дав вказівку виставити “Кобзар” — досі загадка.
Появі “Кобзаря” передувала перша персональна виставка художниці 1966 року, на якій експонувалося 70 графічних робіт. Тільки 34 з них потрапили на сторінки видання. Решту забракували…Не допустили…
Ці твори — у найвищому розумінні монументальні, виконані в техніці ліногравюри. В них вражає якийсь неймовірний порив, що виривається з площини графічного аркуша і захоплює своїм динамізмом. Зображені герої ніби кличуть продовжувати справу, за яку вони боролись і поклали життя.
Відвідувачі виставки переважно були дуже далекі від творчості Шевченка та багатостраждальної історії України, але ілюстрації мужніх лицарів, яких радянська преса інтерпретувала як борців з царським самодержавством, вразили. Суть їх неможливо було завуалювати нічиєю пропагандою. Перед відвідувачами поставала Україна в особах героїв творчості Шевченка, яка ніколи не скориться.
Після цього “Кобзар” з ілюстраціями С. Караффи-Корбут не видавали аж до 2017 року, коли він знову вийшов у київському видавництві “Дніпро”.
Вразило відвідувачів і cтавлення організаторів виставки до художніх цінностей з республік СРСР на так звані їхні “дні республік” на виставці. Їх тут і залишили. Потім спритні ділки закупили їх за безцінь і виставляли як справжнє свідчення про ставлення “нашої рідної партії” до культури народів СРСР. Така доля чекала й “Кобзарі” Т. Шевченка з ілюстраціями С. Караффи-Корбут.
Про все це опісля розповіла кореспондентка радіо “Канада” Олександра Гаврилюк, яка приїздила до Львова.
У ті часи і народилась легенда про присвоєння цьому виданню першої премії, яка, на жаль, прижилась і побутує… Нічого подібного не було.
За все життя Софія Караффа-Корбут не була відзначена жодними урядовими нагородами, не мала звань, навіть, жартувала, похвальної грамоти від профспілкової організації Львівської організації Спілки художників. Могла похвалитись тим, що, на відміну від багатьох, не створювала портретів членів уряду, партійних діячів місцевого і республіканського урядів. Жодного разу Спілка художників не була ініціатором її персональних виставок, і ця ж Спілка не була ініціатором висунення її на здобуття Шевченківської премії, яка їй так і ніколи не була присуджена… На цю премію її висунули видавництво “Каменяр”, Українськa Академія друкарства та Львівський літературно-меморіальним музей Івана Франка.
Своєю найвищою нагородою вважала талант, подарований Богом, і аби якось заспокоїти Правління Спілки художників, у бік якого полетіло каміння за оту суто спілчанську заздрість, 16 червня 1983 року Софія Караффа-Корбут написала листа: “Ви не турбуйтесь, що в мене жодних нагород нема, бо перейшла вже їх актуальність, і час пройшов; коли інколи й заболіло в глибині душі та тихо так промовило чи просвердлило в мізку аж до дна: а чи я гірша за всіх, чи ні? Тепер вже думаю інакше, інша в мене етика й естетика буття — я цінності оті марні давно переоцінила. І знаю: головне у житті є тільки праця, віра, честь та добра пам’ять по тобі, яка теж живе недовго”. Останні два речення з цього послання вигравірувані на мармурі її надмогильного пам’ятника.
З виставкою “Експо-67” пов’язана ще одна легенда, яка стосується того, що завдяки їй про існування дочки дізнався батько, який одружився з її матір’ю — скромною вчителькою Марією Березою з Куткора, що неподалік Красного. Вони познайомились по газетному оголошенню: Петро Караффа-Корбут шукав дружину. Марія Береза відгукнулась, зав’язалось листування, Петро Караффа-Корбут запросив Марію до Парижа. Там yзяв iз нею шлюб у православній церкві, а відтак поїхав у Сполучені Штати. Мав облаштуватись, а опісля забрати до себе дружину, яка очікувала народження дитини. Петро Караффа-Корбут був білорусом і багатим землевласником, який врятувався від більшовиків еміграцією. Марія побоялась народжувати дитину серед незнайомих людей і після від’їзду чоловіка повернулася до Львова, де 23 серпня 1924 року народила дочку, яка при хрещенні дістала потрійне ім’я — Софія-Романа-Роксоляна. Не судилась новонародженій дитині легка доля, хоч від неї була захищена отим потрійним іменем.
Гроші, які залишив дружині Петро
Караффа-Корбут, швидко у Львові розійшлись, і Марія Береза повернулась у село Куткір, де разом iз мамою вимушена була жити на скромну заробітну платню маминої сестри Євгенії. Пошуки дружини Петром Караффою-Корбутом були даремні. Він нічого не знав ні про дочку, ні про неї.
Тільки після виставки в Канаді йому про дочку розповіли знайомі, й він розпочав активні пошуки через Червоний Хрест, але зустрітись їм не судилося. Він помер 1970 року. Це була ще одна рана художниці, яка постійно кровоточила. Вона зростала сиротою і зазнала повною мірою долю сирітства…
Майбутня художниця виростала в селі
Куткорі, яке колись було містечком, а кожен його мешканець вважав себе нащадком запорізьких козаків, які оселились тут після знищення Січі, і де її дід Петро Береза був директором двокласної народної школи.
Після народної школи сестер Василіанок вступила в гімназію тих же сестер. Мешкала Софія в інтернаті при гімназії. Мала розумних і гарних вчителів, які всіляко сприяли розвитку таланту учениці. На літо гімназія виїздила в село Підлюте, у літню випочинкову резиденцію митрополита Андрея Шептицького, який зацікавився молодою гімназисткою і взяв її під свій патронат, яким не довелося довго користуватись. 1939 року в Галичину прийшла радянська влада, гімназію було закрито. Софія якраз була на третьому році навчання. Продовжити навчання довелось у радянській середній школі в м. Стрию, перед закінченням якої розпочалась війна. Вже за німців у Львові склала іспити за середню школу. Це дало їй можливість 1942 року вступити в так звану “кунстшулє” — Львівську художню промислову школу (сьогодні Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша), директором якої був архітектор Євген Нагірний, який зі своїм батьком Василем Нагірним був автором сотні проєктів церков, збудованих у Галичині. Була на третьому курсі навчання, як Львів був звільнений від німців і “кунстшулє” закрили. Однак невдовзі було відкрито Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (сьогодні Львівська національна академія мистецтв), в який вона вступила на живописний факультет (відділ графіки). 1951 року факультет живопису було ліквідовано як непотрібний для народного господарства, і студентів розігнали. Влаштувалися хто де міг. Софія вибрала керамічний відділ. Інститут закінчила разом з майбутніми лауреатами Шевченківської премії скульптором Дмитром Крвавичем та живописцем Володимиром Патиком. За скеруванням працювала на Львівській скульптурно-керамічній фабриці, яка єдина давала роботу керамістам. Її успіхи в кераміці, особливо в порцеляні, були вражаючі, і ще в інституті їй пророкували велике майбутнє, та тут, на фабриці, її жахало ставлення адміністрації фабрики та “худсовєта” до українського мистецтва. Тиражувались речі, створені не на основі українського декоративного мистецтва, а на основі російського.
Створивши низку цікавих керамічних виробів, частина з яких тиражувалася, Софія Караффа-Корбут почала шукати інших мистецьких засобів самовираження. Успішними були її пошуки в царині вітражів, проте зреалізувати величезне мозаїчне панно на Хортиці не вдалося. На думку “худсовєта”, воно було ідейно незрілим. Пробує і в живописі, але дедалі частіше береться за різець.
Її вабили образи героїв національновизвольної боротьби українського народу, героїка України, її історична велич та визначні діячі української культури, завдяки яким збереглась українська ідентичність. Вабили герої-провідники народних мас. Вони повинні були, на її думку, нагадати українцям, загнаним на передові рубежі чергових п’ятирічок, про їхню історію та велич предків. Нагадати їм, ким вони були і ким стали завдяки своїм проводирям, прозваним Тарасом Шевченком “багном, підніжками, гряззю Москви”… З кожного створеного нею графічного аркуша на глядача дивилися герої, спопеляючи його своїм поглядом та викликаючи почуття сорому за сьогодення. Вони кликали підвестися з колін, бути людьми.
Про Софію Караффу-Корбут можна сказати, що в тодішньому графічному мистецтві вона була єдиним мужчиною, бо по-лицарськи ставала на прю за правду. Колись “єдиним мужчиною в українському письменстві” назвав Іван Франко Лесю Українку…
Це був період, іменований в історії
“хрущовською відлигою”, коли весняним проліском — дрібною квіткою Маркіяна Шашкевича, зажевріла надія на національне відродження. Недовго вона тривала. Вдарили морози, подули холодні вітри,
23 серпня 2019 року минуло 95 років від народження видатної української художниці Софії Петрівни Караффи-Корбут. Після смерті матері та тітки, з якими жила, залишилась самотньою. Довго хворіла. Відійшла у засвіти 29 листопада 1996 року. 25 серпня 2019 року в Куткорі, що на Львівщині, де вона похована, відкрито її музей.
“Її жертовність вражала сучасників”. 15 Національна еліта · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
зблідла надія, не розцвіла пишним квітом дрібна квітка, розпочались арешти вільнодумців. Вона вимушена була захищатись. Цей захист знайшла в Тарасові Шевченкові. На її захист стали могутньою стіною герої його творів.
Софія Караффа-Корбут інтуїтивно відчула, що знову надходить час, коли художникам викручуватимуть руки і примушуватимуть виписувати декоративні тарелі з “жар-птіцами” і “патрєтамі” мудрих вождів та славити “перемоги” радянського народу під їхнім “мудрим” керівництвом. Примусять тих митців співати осанну своєму духовному і фізичному рабству.
У таких умовах книжкова ілюстрація поки що незаборонених класиків українського духу залишалась єдиним, хоч і не вельми тривким, захистом для художника. Мудрий художник міг ілюстрацією розширити чи унаочнити образ твору, поглибити його навіть через зорове сприйняття, сказати іншою мовою те, чого не зумів чи не зміг сказати письменник, над яким постійно висів Дамоклів меч російської, а відтак радянської цензури. Проте одна справа бути в полоні духовних світочів українського народу, твори яких, хоч і обскубані цензурою, брутально перекручені і сфальсифіковані різними передмовами, вступними словами та післямовами наших услужливих літературознавців з промовистими титулами і без них, а інша — в полоні партії та львівських міні-леніних зразка пресловутого Маланчука чи Курапова, прозваного Богданом Стельмахом Дантесом української літератури.
Не потрібно пояснювати, що в руках талановитого художника в такому випадку ілюстрація яскраво демонструвала позицію письменника, але й позицію художникаілюстратора. Тому й кричали, і рвали кайдани в турецькій неволі, яка асоціювалась з неволею радянською, козаки-запорожці. Тому гострили мечі гайдамаки на святе діло, боронити волю, дану людині самим Господом Богом.
Перші роки роботи в царині книжкової графіки пішли на її утвердження у новій для неї справі. З часом вона успішно почала працювати з різними українськими видавництвами. Ілюструвала книжки творів Степана Васильченка, Івана Вишенського, Леоніда Глібова, Павла Грабовського. Особливою любов’ю наповнені ілюстрації творів Івана Франка (“Лис Микита”, “Малий Мирон”, “Борислав сміється”). Не обминула увагою твори Лесі Українки, Марії Пригари, Оксани Іваненко, Людмили Василевської, Андрія Малишка, Миколи Лисича, Остапа Вишні, Андрія Волощака, Михайла Старицького. Завжди і всюди в роботі їй світила “зоря вечірняя” Тараса Шевченка…
Над оформленням книжок Софія Петрівна працювала понад 40 років. Проілюструвала 53 книги, які вийшли загальним накладом 5962500 примірників. Тільки у видавництві “Веселка” з 1865 до 1979 року нею було проілюстровано для дітей 24 книжки, чотири з яких вийшли у серії “Шкільна бібліотека” загальним накладом 3715000 примірників. Двадцять дві книжки видало львівське видавництво “Каменяр” загальним накладом 2175500 примірників.
По суті Софія Караффа-Корбут створювала справжню українську книжку для дітей, продовжуючи кращі традиції дитячих видань передрадянського періоду в Галичині, таких як “Дзвінок”, “Дзвіночок”, “Світ дитини”, в яких працювали Олена Кульчицька, Святослав Гординський, Едвард Козак (Еко), Осип Курилас, Антон Монастирський. Кожна п’ята книжка, яка вийшла у українських видавництвах — це робота Софії Караффи-Корбут. У них національний колорит і національний дух, такий зрозумілий кожному українцю.
Її жертовність вражала сучасників. Хату батьків-дідів, що стояла в Куткорі і мала би стати теперішнім її меморіальним музеєм, вона віддала краянці, яка повернулась зі сталінських концтаборів і не мала де жити. Мало хто знав про її допомогу дисидентам та їхнім сім’ям.
Її втеча в ілюстрацію виявилась врешті звичайною ілюзією. Одного дня до її помешкання завітав представник КГБ і мав з нею розмову, яка тривала чотири години. На знак протесту вона майже перестала виходити на вулицю. Мешкала на вулиці Тернопільській у Львові. Там мала й майстерню.
Там і сотворила два шедеври нашої культури: ілюстрації до “Івана Вишенського” Івана Франка та до “Лісової пісні”. Їй так і не довелося побачити виходу цих книг, над ілюстраціями яких працювала довгі роки. “Іван Вишенський” у художній інтерпретації Софії Караффи-Корбут став могутнім протестом проти проблем свого народу. Це був протест проти одвічного українського “моя хата скраю”, протест проти спасіння тільки свої душі, коли гинуть мільйони інших, протест проти невиконання свого обов’язку перед народом і Батьківщиною.
Цим знехтував і був покараний Іван Вишенський, коли року Божого 1621-го до нього на Афон приїхала делегація з Луцька, щоб повернувся він на Батьківщину, яка тоне в чварах і тим користується ворог. Ніз чим повернулась делегація...І залишила старця Іоанна в гіркому розкаянні, яке зродило оті всім добре слова, які могли б стати мотто до творчості самої художниці:
“І яке ж ти маєш право, черепино недобита, про своє спасення дбати там, де гине міліон?”…
Саме з цього трагічного запитання бере початок кожен графічний аркуш ілюстрацій поеми.
І ніби ті слова промовлено до нас. А тоді вони були звернені до покоління 1900-х років, коли Микола Міхновський закликав будувати Україну. І від вистражданої України-Русі почув відповідь про неактуальність цього заклику: не пора, це — поза межами можливого. Чи втратили ці слова актуальність сьогодні? — запитує у нас Іван Франко і художниця…
“Іван Вишенський” художниці був водночас її плачем над своєю долею, як в отій сцені простягнутих у розпачі рук старця Іоанна з Афону до човна, в якому пливуть-віддаляються посли з України. Тої України, якій вона служила своєю творчістю все життя.
“Лісова пісня” стала для художниці лебединою піснею. Працювала над нею у 1990—1994 роках. Наближався кінець її життєвої дороги.
…І в отих до неймовірності красивих очах, у тих довгих віях, як сонна дорога, бровах і устах, затаїлась якась невимовна туга, яку інакше як тугою за втраченим назвати не можна. Так склалось її особисті життя, що крім мистецтва не мала в житті нічого. Ні сім’ї, ні дітей. Всі навколо мали звичайне людське щастя, а вона — ні. Мистецтво хотіло, щоб належала йому повністю.
“Іван Вишенський” вийшов до 145-річчя від народження Івана Франка, а “Лісова пісня” до 130-річчя від народження Лесі України” у видавництві “Місіонер” у Львові 2000 року.
Ще перед виходом книжок графічні аркуші до них демонстрували на виставці, присвяченій сімдесятиріччю художниці у Львівському музеї Івана Франка, відкриття якої відбулось 23 серпня 1994 року. Всі очікували прибуття у музей художниці. Не прийшла. Прислала тільки листа. Найперше дякувала у ньому всім, хто йшов і кого зустріла на своєму життєвому шляху: друзям дитинства, юності ( “Страшні були часи. Багато з Вас загинуло на шляху, та в пам’яті моїй Ви всі живі”), куткірчанам (“козацьким нащадкам, твердим, непохитним та сердечним”), товаришам по праці, лікарям(“котрі стільки допомагали в моїх нещастях та бідах”). Відтак кланялась доземним уклоном своїм предкам, які так ждали цього свята, але не діждались. “А сьогодні, — писала, — вони радіють разом із нами. Я відчуваю їхню присутність і радість. Вклоняюсь Вам, мої найдорожчі тіні. Я вдячна Вам за опіку, за силу, яку даруєте мені, за ясні та чисті мислі”.
Її серце було переповнене болем за тими, хто загинув за Україну. “Ми знаємо: ціла Україна — це суцільне цвинтарище і всюди лежать герої, і міліони із них безіменні. Вклоняємось усім народом, що ми ніколи не забудемо Вашу жертву, бо хоч може сьогодні ще не всі вас зрозуміли, я вірю: прийде час і ваша невинна кров промовить до кожного серця і, Господи, допоможи!
Господи Всевишній, нехай діється воля
Твоя! Я вдячна Тобі за все, але благаю Тебе великої ласки! Додай мені ще трошки сили та здоров’я, щоб я могла виконати усі свої задуми та ще щоб я держалась до кінця, не втратила ні працездатності, ні пам’яті, і щоб нікому не була тягарем” . І ще з цього листа: “Сьогодні вночі на безвимірних небесних оболонях стануть міліони княжих воїнів, козацькі полки, Січові Стрільці, невинні жертви Берези Картузької — там разом із тими в’язнями гнали до тюрми три кілометри по вістрях битих фляшок, вцементованих на гостинці, і вуйця Мучія — всіх босих. То ті нещасні протинали на шклі вени, стікали кров’ю і не всі доходили до брами тюрми — було так!
Прийдуть Крути, Маківка, Святий
Хрест і тисячі тюрем, гулагів різних режимів і всі-всі, кому належить там бути. І вистрояться вони полками, усі під прапорами — і замруть. Бо виїде на білому пегазі Морозенко, увесь сріблястий, елегантний та гукне дзвінко і молодечо: “Струнко! Позір!” І ось по дорозі, що там по оболоні простелилась, підійде у повазі гурт. Це в асисті духовенства, князів, гетьманів та поетів усіх часів, епох і стилів, героїв національних, отих, що загинули ще так давно, надійде князь церкви — наш митрополит Андрей. Він благословить усіх там зібраних вояків міліони та підійде до польового вівтаря, щоб Службу Божу відслужити за Україну. А вже опісля грянуть всі “Боже Великий , єдиний!” та гімн проспівають з повагом. І нам тут на землі присущим буде чути, як в небі всі святкують Україну”. Прощалась зі всіма. Ще просила, аби їй зробили неземний дарунок — прочитали вступ до поеми Івана Франка “Мойсей”:
“Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством,
ніби струпом, вкритий!”
Софія Караффа-Корбут відійшла 29 листопада 1996 року. Хоронити її з Національного музею фундації митрополита Андрея Шептицького, звідки зазвичай хоронили митців, було відмовлено. Хоронили з музею Івана Франка. Заповіла поховати себе в Куткорі побіч матері.
Не минуло й дев’ять встановлених християнським звичаєм днів жалоби, як Львівська спілка художників розпорядилась, щоб розпорядник заповіту художниці Василь Валько негайно звільнив приміщення майстерні, яка належала покійній. На цю майстерню вже давно поклали око. Не могли дочекатись…
Варто зауважити, що у всіх виставках ні Львівська облдержадміністрація в особі Управління культури, ні Спілка художників жодної участі не брали.
Боляче… За деякий час на могилі Софії Караффи-Корбут стараннями Василя Валька вже стояв пам’ятник роботи професора Львівської академії мистецтв Івана Микитюка.
Щороку стараннями Василя Валька в різних містах України відбувались виставки творів Софії Караффи-Корбут. Протягом багатьох років у музеї в день смерті художниці відбувався вечір її пам’яті. Оригінали графічних аркушів “Івана Вишенського” булo подарованo Львівському музею Івана Франка, а “Лісової пісні” — музею Лесі України в Колодяжному.
2004 року у львівському видавництві вийшла “Біографічна оповідь з голосів самовидців” “Графиня з Куткора” Оксани Думанської.. Цього ж року у цьому видавництві вийшла книжка Орисі Матешук “Незабутня Софія Караффа-Корбут: Кілька пропам’ятних слів про видатну мисткиню”, 2013 року у львівському видавництві “Апріорі” вийшов документальний роман-колаж Богдана Гориня у двох книгах під назвою “Любов і творчість Софії Караффи-Корбут”, який, як пише анотація, “висвітлює життєвий і творчий шлях видатної української художниці Софії Караффи-Корбут (1924—1996), її жертовну любов до рідних, друзів, обранців її серця, високі злети творчого натхнення, радість, розчарування, страждання, а понад усе самовіддану працю на благо української культури, створення ряду шедеврів у царині станкової та книжкової графіки, в тому числі — за мотивами творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та багатьох інших українських письменників. Видання ілюстроване архівними документами, автографами, світлинами, репродукціями, що надає творові безсумнівної документальної достовірності”.
А 25 серпня 2019 року в селі Куткорі в приміщені сільської школи, яка носить її ім’я, було відкрито музей видатної художниці. Три великі кімнати загальною площею близько 80 м2, понад 300 експонатів, велика кількість оригіналів, особисті речі художниці.
Відкриття відбулось після панахиди на могилі С. Караффи-Корбут. На відкриття зійшлося мешканці Куткора і сусідніх сіл. Прибув у повному складі пластунський курінь імені Софії Караффи-Корбут. Приїхали представники влади з Буська, митці Львова. Патріотичний концерт влаштували учні школи. Музей створено завдяки жертовній праці Василя Валька, його товариша художника Богдана Сікотовського та сільського голови Романа Зелізка.
І як тут не пригадати слова Івана Франка, сказані у “Присвяті” Тарасу Шевченку: “Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко”.
Такою була і буде для нас, українців,
Софія Караффа-Корбут.
Культура · “Ми створили цей проєкт, щоб убезпечити наше · громадянство від неправди про минуле”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Інеса АТАМАНЧУК, Фото Сергія ТОМКА Якщо стерти пам’ять, порожнечу займає чужий непотріб, який зручно вмощується і не бажає йти геть. Бо непроста це задача — надолужити знання про своє минуле, очистити простір від штампів радянської доби, від перекручувань та наклепів, тим більш, що нам не вистачило розмов із дідами та бабусями, а їм — часу та сміливості відчути себе вільними.
Але ж чотири рази Запоріжжя накривало потужною хвилею Книжкової толоки, і сучасна література, історичні та архівні розвідки, сьогоденна поезія та пошуки автентичності у минулому давали змогу відчути себе частиною українського простору, чого не вистачало десятиліттями у змішаному та переважно російськомовному міському середовищі півдня та сходу країни. Більше скажу: щоб читати рафіновані твори моїх львівських колежанок, треба було рішуче ввійти в українську мову, на деякий час облишивши російську книжку, а тепер перебувати у задумі, чи є сенс повертатися? Майже вся сучасна російська література перебуває в контексті своєї державності. Лишається хіба що класика, на яку тепер можна дивитись збагаченими новим досвідом очима.
Новий пласт української історії — наочний, музичний, просвітницький — подарували моєму місту музиканти гурту “Хорея Козацька”. З січневого концерту пам’яті Героїв Крут почався тур Україною під назвою “Пісні Української Революції”. Співорганізатор проєкту Український інститут національної пам’яті. “Це ще один нестандартний підхід до популяризації української історії”, так коментував проєкт “Пісні Української Революції” голова УІНП Володимир В’ятрович.
Напередодні Дня українського прапору та Дня незалежності почули його і у Запоріжжі. На концерт до Запорізької філармонії приїхали й мелітопольці, і кам’янчани, і січеславці...
Багато творів, які складають програму “Пісень Української Революції” не звучали в Україні майже століття. “...Це дуже важливо, що у цю героїчно-трагічну добу прозаїки, поети, композитори творили пісні. Бо у нас і досі іде боротьба за вільну і самостійну Україну”, — сказав перед концертом голова Департаменту культури Запорізької облдержадміністрації Владислав Мороко.
А Тарас Компаніченко розповів, що твори, які увійшли до цієї музичної збірки — частка його тридцятилітньої праці пошуку правдивих музичних пам’яток про унікальну своїм національним пробудженням епоху: “Пісні української революції — непідробні свідки тієї доби, які надихали борців за волю і самостійність до перемог і звитяги. Усі ці твори були активно співані на великих і малих сценах України в часі 1917— 1921 років на урочистих подіях, військових мітингах, при відновленні “Просвіт”, відкритті гімназій та університетів... Ці свідчення не можна підробити, не можна викривити, це не фейки, які заполонили наш простір. Ми створили цей проєкт, щоб убезпечити наше громадянство від неправди про минуле та, найбільше, від спотворення минулого нашими ворогами, які з певною метою викривлюють те, за що боролись наші попередники: козаки, гайдамаки, січові стрільці, запорожці, чорноморці, — незалежність України та свободу”.
Кожен твір, що прозвучав у концерті, мав передмову чи післямову від Тараса Компаніченка, що доповнювали зміст та настрій пісень. Попри тривожний час створення та виконання, переважало мажорне звучання, жодної сумної пісні. Що ж, “мої предки були не вбогі”, як сказала Оксана Забужко.
Та комусь було конче треба,
щоб ми забули про ці героїчні часи, щоб викреслили з пам’яті та з книжок прізвища загиблих поетів як, наприклад, Грицька Чупринки. 1919-го сотник УНР Чупринка був розстріляний у Лук’янівській в’язниці. Чи забути, не підписувати твори вбитого 1921 року композитора Миколи Леонтовича...
Комусь було треба забути автора та переробити на радянський лад слова розстріляного поета Миколи Вороного “Засіймо ріднії лани, І зійде слава!”
А марш на слова Христі Алчевської “Гей не дивуйте, добрії люди” видавати за народну пісню, бо її авторка з родини відомих у всьому світі харківських просвітян померла від голоду 1931-го. “Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк”, — написала Христя Алчевська на схилі літ, добре розуміючи ціну здобутого.
Приспів її народного маршу повторювали двічі, тричі, співали запорожці у залі філармонії, разом із “Хореєю Козацькою”, щоб запам’ятати...
Тарас Компаніченко прочитав вірш, написаний у Олександрівську: “Хай живе жовтоблакитний вільний прапор непохитний...”, здивувавши знахідкою місцевих літераторів.
Але ж насамкінець концерту і його чекала знахідка: Оксана Човпило, керівник гуртка українознавства з Мелітопольського центру позашкільної освіти, привезла на концерт книжку своєї бабусі, видану 1908 року: “Дивіться, вже у друкованому примірнику цензура вирізала сторінку, а на цій сторінці вірш “Стяг”, який ми щойно чули... — показала пані Оксана. — Та оскільки книжка ледве диха, я зробила електронну версію”, — і подарувала диск Тарасу.
“Слава Україні”, “Героям слава...” звучало стиха та впевненно. І вчасно.
І оживала історія зібраними в жмут вже моїми думками. Бо за Оксаною Човпило — тінь дорогої для неї людини, померлого у 2016-му ОУНівця, в’язня концтаборів Богдана Юськіва. Людини, що останні сили поклала на книжку спогадів “Терор. День перший. День другий”. А тих, хто не знає справжньої історії України, вважав сталінськими інвалідами...
За мною — моя французька українка Анна Остапець та її батько, який був вимушений поїхати з рідної Вознесенівки поневірятись Європою, бо встиг у юні роки повоювати за українську незалежність... Та син охоронця Петлюри Саша Щербань, який згадував розповіді тата про зустрічі Симона та Нестора у Парижі: ех, брате, треба було діяти разом...
Історія має багато складових,
розповіді свідків підтверджуються архівними документами, а пісня лягає на серце емоціями, сподіваннями та надією, що Україна не забуде своїх героїв...
Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 1 9 Вартість передплати
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА»
(з доставкою і поштовими витратами):
Культура · “Ми створили цей проєкт, щоб убезпечити наше · громадянство від неправди про минуле”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Культура · “Ми створили цей проєкт, щоб убезпечити наше · громадянство від неправди про минуле”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Культура · “Ми створили цей проєкт, щоб убезпечити наше · громадянство від неправди про минуле”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Головний редактор
Микола ЦИМБАЛЮК
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Миколо ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК,
Микола ЦИМБАЛЮК,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
на 1 місяць 18 грн 11 коп.
на півроку 99 грн 41 коп.
Культура · “Ми створили цей проєкт, щоб убезпечити наше · громадянство від неправди про минуле”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури
Ольга ЖМУДОВСЬКА
Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Культура · “Ми створили цей проєкт, щоб убезпечити наше · громадянство від неправди про минуле”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617