“Душа поета має привілеї: · Я відчуваю подих твій щомить”. · 8 Про-читання · с. 8сторінка оригіналу ↗
Кому відкриваються дива
Слово Просвіти, №36 за 2019 рік
Любов ГОЛОТА, Київ
1. “Світла і тепла, на липні настояна…”* 1 серпня нинішнього року Зоя Олексіївна Кучерява відзначала свій ювілей у родинному колі. Як правило, такі дати святкують велелюдно, звучать заготовлені промови і експромти, аплодує зала, в якій зібралися друзі і колеги, лунає музика… Нічого такого сьогоріч Зоя Кучерява не організовувала — чи тому, що значну частину подій свого життя планувала з Першого вересня, бо багато працювала в навчальних закладах, почавши свою педагогічну кар’єру русокосим дівчам, а завершила її улюбленицею і наставницею тих, хто сьогодні навчає української літератури в столичних школах.
Якби не дружні вітання на фейсбучних сторінках від композитора Анжели Ярмолюк та народного артиста України Фемія Мустафаєва, виконавців пісень на вірші Зої Кучерявої, я б і не дізналася, що цій тендітній і миловидній жінці доля висипала на життєву стежку повну пелену добірних соковитих яблук, які у моєму рідному селі називали житницями — може, тому, що коли “у полі вітер віє, а жито половіє”, дозрівають ці золотисті, з червоними смужками, соковиті й пахучі плоди. А може, від того ця асоціація з житницями, що Зоя Кучерява — з Житомирщини, з Лугинського району, де люди багато знають і багато вміють, бо живуть цілісно, з очима видющими і широко відкритими в світ природи:
“Мій рідний краю, я уже ніколи Не присягатиму тобі високим словом, Бо за віки підступні фарисеї Цій клятві словом — зрадили не раз. Повір душі моїй в тривожний час — Душа поета має привілеї: Я відчуваю подих твій щомить, Безмежну радість з радості твоєї, Безмежний біль, коли тобі болить…” Цей вірш Зоя Кучерява датує 2018 роком, коли в її творчому доробку вже є півтора десятка книжок поезії, прози, віршів для дітей, три аудіоальбоми пісень, створених у співпраці з композиторами та відомими співаками.
Мені Зоя Кучерява запам’яталась давно — своїми ліричними піснями городянки, почуттям якої личать мелодії вальсів і танго, а настрої несуть барви осіннього листя та переплітаються із запахом кави: ніжна і сумовита мить, коли можна побути наодинці зі світом і з собою. Слово “лягло в настрій” так, що я запам’ятала це ім’я і завжди із задоволенням ловила інформацію про те, що пісні Зої Кучерявої відзначають на всеукраїнських і міжнародних фестивалях, звучать на престижних концертах і конкурсах.
Зоя Кучерява ніколи не працювала ліктями, аби проштовхнутися до “свого місця” в літературі, не полювала на тимчасове визнання, не самопіарилася, як це заведено нині. Її ім’я стало відомим завдяки нині рідкісній ознаці вдачі: тішити і наповнювати душу емоціями і почуттями неперебутніми, які здатні сконцентруватися в той алмаз, який не лише вигранює слово, а й посилає живодайний, теплий промінь у серця інших людей, що впускають її поезії і пісні у свої душі назавжди.
2. “Я розбиваюсь об реальність…”, щоб викресати “Дива в реальності” Цими двома максимами мені захотілося означити шлях Зої Кучерявої від поезії до прози, книжками, що лежать на моєму столі, бо перша — це назва збірки віршів, а друга — імення прозової книжки.
Це таки проза поета, що одразу остерігає читача, привченого шукати в новелах, оповіданнях, повістях беззаперечних цитацій з буття авторки і її оточення: “Подібне в житті є випадковістю. Пророчі сни, надзвичайні відчуття, бачення невидимого,
——————————
* Тут і далі — цитати з віршів Зої Кучерявої.
Письменниця Зоя Кучерява енергія слова й думки, окремі епізоди — це дійсні факти, обрамлені художньою вигадкою. Скептики сприйматимуть їх так само, як вигадку”.
Отже, книжка писалася не для скептиків, і авторка це знала від самого задуму. Тут доречне інтерв’ю, бо диво завжди потребує щирості й відвертості у слові.
2. Зоя КУЧЕРЯВА: “Задум виник несподівано” — Коли вийшла книжка “Розпалюю камін” 2016 року (вид. “Криниця”), я вирішила, що це вже все, більше не писатиму і не видаватимусь — дуже складно фінансово, а ще й із розповсюдженням. Є одинадцять книжок, кілька сотень пісень на мої вірші — дякую Богу й за те. Але після вечора-презентації збірки “Розпалюю камін” відчуття повноти життя від самореалізованості тривало, як завжди, недовго: поки творчий вечір, поки книжки розходились по бібліотеках, надсилались друзям в українську діаспору за кордон, нашим захисникам на схід України, на книжкові виставки-ярмарки…
А потім знову почалось невдоволення затишшям без творчості. Бо життя — щомить. І потрібно робити щось нове й нове, щоб відчувати зміст життя. Інакше — порожнеча, аж до депресії.
І якоїсь миті раптово засвітилась думка про надреальні явища, які відбувались у моєму житті. А якщо написати про це? Прийде пора — мене не стане, і ніхто не дізнається, навіть родина та близькі друзі? Але про такі загадкові явища, сни, повір’я, в що мало хто вірить, є чимало популярної літератури. А якщо це будуть художні твори, в яких загадкове може сприйматися як вигадка? Надреальне — для когось як фантазії, а для інших — як правда. Свобода думки. Відвертість.
Та я не бачу в пророчих снах, передбаченнях, знаках чогось надреального. І це зовсім не містика. Бо світ єдиний — від Землі до Неба. В давнину людям була доступніша суть світу, бо вони відчували землю, дерева, квіти, сонце, вітер, воду. Ці відчуття вкладали в слово, в рідну мову, яку не заміниш жодною іншою. Совість і віра.
Нині втрачена злагода зі Світом. Втрачена єдність людини і світу. Для людей нині забагато таємниць. Забута головна суть. Тому явища, які ми називаємо надреальними, часто реальні. Просто людей поглинув цинізм; фальш,
зло, зрада, жадоба змусили світ закритися, відвернутися від людини як від невдячної частини природи і Його самого.
Люди замість того, щоб зрозуміти себе, свої помилки і віднайти втрачену гармонію — закрились, відсторонилися, і колись зрозумілі явища назвали надреальними: відокремили себе від них, задовольнившись тільки тим, що бачать і чують. А є ще ж духовна енергія, матеріальність думки, відчуття минулого і майбутнього в сьогоденні…
І я вирішила почати книжку з ключика для невір — “Сюжети і персонажі — вигадані”, хоч знала, що в кожній новелі зостанеться частинка мене, мого прожитого життя.
— Отже, 20 нових новел, ще дві новели і повість, які публікувалися раніше. Це і є книжка “Дива в реальності”, яка дуже легко і захоплено читається.
— Можливо, тому, що вона легко написалась. Слова йшли самі, мова персонажів — також. Я не могла відірватись від цієї творчої праці. Це неймовірно — сюжети складались самі по собі. Починаючи твір, я не напружувалася, що буде далі, які кульмінація, розв’язка… Кожну наступну подію підказувала попередня… Пишучи, я була в полоні неймовірного відчуття щастя. Проте, буду відверта, дуже емоційна. Плакала над багатьма сторінками, вигаданими і схожими на ті, які пережила сама…
Всі свої попередні рукописи я перечитувала один раз, аби знайти помилки. А
“Дива в реальності”, особливо окремі новели, перечитувала по кілька разів, дивуючись сама собі: ця книжка не відпускала мене. Мені було якось особливо добре з нею.
— І не відпускає… У новелах “Чорт”,
“Папка для подання в суд”, “Протест”” відчувається, що теми “учитель — учень’’, “батьки і діти”, “педагоги” таки зав’язані на реальному досвіді…
— Я педагог, філолог, маю майже 40
років педагогічного стажу. Працювала в сільській школі, в школі-інтернаті для дітей-сиріт у Полтаві, завідувала дитячим садком у Києві. Але основна моя педагогічна робота — педучилище (потім коледж), де я викладала українську літературу. Якби запитали, що переважає в моїм житті — літературна творчість чи вчительська праця, то я відповіла б, що не знаю. Я була щаслива вчителька, а тепер маю приємні спогади про літа своєї педагогічної роботи.
Літературна творчість — це неймовірно прекрасне наповнення душі. Пишу з дитинства, а вже ось дожила до “зими”. Колишні колеги-педагоги з педколеджу № 1 — це й сьогодні мої добрі друзі, розумні, мудрі, щирі, світлі люди. Дуже рідко, проте, на жаль, зустрічались і такі, як у новелі “Папка для подання в суд”, та вони не варті спогадів. Я щаслива, що зі мною були завжди гарні люди, педагоги. Тому стільки тепла у мене до них і в сюжетах новел. Персонажі “педагогічних” новел — совісні, чесні, добрі люди. А ще — небайдужі, як Жанна Олегівна (“Протест”) чи Роксана Іванівна (“Чорт”).
— Тоді ще й про сімейні цінності, про новелу “Син — зять…”
— Сюжет вигаданий. Нічого подібного в моїм житті не було. Звичайно, були і в мене зустрічі з колишніми однокурсниками, однокласниками — це незабутнє. Але в новелі “Син — зять” — усе на уяві: я ніби бачу і чую всіх персонажів. Я хотіла через буденні бесіди, репліки, гумор, відвертість подруг передати житейські істини, в простих суперечках розкрити мудрість, визначити для себе справжні цінності в житті, дати відповіді на запитання, які сьогодні, коли перед людьми постає стільки проблем, не дають спокою!
Скільки бажань! Але за одну мить все втрачає ціну, свою значимість на тлі соціальних бід.
— Процитую скупий діалог, за яким
— долі:
“— Алло! Мамусю… Тут така ситуація, ти тільки не хвилюйся. Все буде добре… Але на схід України зайшли російські війська… Мене вже викликали у військкомат…
— Чую, синочку… А нащо тебе викликають?..
— Мамо, ну я ж у тебе військовий —
гордість твоя… До зустрічі, мамо…
— Господи! Не допусти...” — Я не знаю, чи вдалось мені в цій новелі передати читачам ті почуття, які заповнюють мене, чи ні, але перечитувати без сліз новелу “Син — зять” не можу. Може, й не треба сліз — що вони допоможуть? Та задуматись над головним у житті, зберегти Україну і наших хлопчиків, переосмислити бажання, оцінити щастя — необхідно.
— Ваша повість “Щаслива — нещасна мить” публікувалася раніше. Але в книжці “Дива в реальності” вона подається досконалішою, на мій погляд. Зокрема Ви нагадуєте читачам, як обережно треба ставитися до слів, які злітають з наших вуст щодня, адже в них закодовані різні змісти...
— Українська мова — як букет красивих квітів. У ній немає брутальних слів. А ті, що є, — чужі, занесені з інших мов.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
