Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Страшенний розплодився на Вкраїні тиск чужого нам ворожого панства, яке зрадливо сидить у нас на апостольських сідалищах”. 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Місія освіти і освіченості», с. 1

Місія освіти і освіченості

Слово Просвіти, №36 за 2019 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Цей процес є не менш згубним, аніж нищення природного біорозмаїття. Справді, такого майбутнього не хоче ніхто, як і збайдужілості до “малого”, “старого”, “слабкого”, “пограбованого”, як і духовної, політичної, культурної затисненості, як і позбавлення природного права особистості, народу на утвердження і самоповагу до власного “Я”. Слід визнати, що в світі формується такий спосіб життєдіяльності, який надто суперечить загальнолюдським цінностям. Політика і мораль відчужені й віддалені між собою, оскільки етика, совість, справедливість, освіченість, гуманність не стали основними передумовами для виживання, сталого розвитку і прогресу. Згода, злагода, довіра, взаємодія, взаємодопомога, а отже, стабільність і прогнозованість розвитку часто унеможливлюються, адже кинуті на поталу принципи справедливості, гідності, правдивості. Людська сутність буття, як і Природа, деградує, бо “осквернилась земля під своїми мешканцями, бо переступили закони, постанову порушили, зламали вони заповіта відвічного…” Олюднення, самоолюднення Людини, неоетична парадигма у вихованні людського єства є, очевидно, найбільшою затребуваністю нинішнього віку. Порівняно з величезними надбаннями інтелектуально-технологічного характеру, світ значно відстає щодо потенціалу етичної відповідальності й етичної мотивації чинити Добро. Міжнародне право перетворилося на “право сильного” панувати над “слабким”, безперервно декларуючи при цьому цінності свободи, демократії і гуманізму. Діалог культур дедалі більше замінюється мовою ракет, терору та агресії. Гуманність стала менш затребуваною цінністю, ніж того вимагають реалії ХХІ століття. Транснаціональний “ідеал”, культ, фетиш наживи і грошей винесений на п’єдестал уваги політичних мотивацій, перебуваючи у суперечності з суспільними прагненнями. Життєво важливі сфери культури, освіти, науки, охорони здоров’я, інформації, які творять людину, надмірно втягнуті в стихію ринку, для якого особистість є лише частиною продуктивних сил. Соціально справедливі, гуманні рішення чимдалі ухвалюються політиками важче. Капітал, передовсім великий, об’єднався з політикою, став політикою у її внутрішньому та зовнішньому вимірі. Його вплив на характер, зміст фінансово-економічної, соціальної, культурної, освітньо-наукової, інформаційної, міжнародної політики стає, зокрема й в Україні, безпрецедентним. Коли, наприклад, одна з фінансово-промислових (олігархічних) груп в Україні володіє третиною ВВП, то це вже є національною загрозою. Загальна сума боргів, яку найбільші олігархи (боржники) України повинні повернути державі і населенню, кредиторам вчетверо більша максимальної прогнозованої суми траншів МВФ, які уряд України розраховував отримати до 2019 року (9,9 млрд. дол.). У країні, в якій несправедливий розподіл внутрішнього валового продукту став основою державної політики, створюються “оптимальні” умови для соціальних потрясінь, конфліктів і революцій. Тут також формується соціально зубожіле й інфантильне середовище з притупленим почуттям громадянськості. За цих умов таким народом “зручніше” управляти, у цій країні комфортніше владарювати, тут значно “легше” забезпечувати бажані для себе результати “народного волевиявлення”, щоби прийти чи утримуватися якомога довше при владі. Адже все можна купити, продати, залякати, фальшувати. Рівень громадянськості суспільства, який з різних причин стримується від зросту, дозволяє поки що здійснюватися саме таким згубним соціальним експериментам у загальнонаціональному масштабі. І хоч би яка форма державного правління тут домінувала, очевидно, що подібна ситуація не характеризується ознаками гуманізму, демократії, справедливості. Чому ці проблеми і явища актуалізуються, і чому їх варто знову виймати нині з історичних кишень? Чому ці надзвичайно чутливі проблеми не має права “обходити” освіта, особливо за умов майже повної олігархізації (окупації) інформаційного простору? В Україні, очевидно, попри всі цивілізаційні прориви, передусім за часів Незалежності, попри революційні протести гідності й благородства української нації на двох Майданах, попри прагнення народу до європейськості (а ще більше до українськості і поваги до власного “Я”!), свободи, не вдалося позбутися ознак соціальної і національної наруги. І це не просто прояви архаїчної, закостенілої ідеологічної нетерпимості до “чогось”, “когось” віддаленого, абстрактного. Тут чітко окреслюються об’єкти, предмети й автори зневаги, нетерпимості, агресивності, нетолерантності. Варто усвідомлювати, що нетерпимість проявляється впродовж більш ніж двох з половиною десятиліть відновленої державності, всупереч усім конституційним нормам, передусім до світоглядних підвалин, що є основою націєтворчості. На мить уявляю реакцію суспільства і влади в Польщі чи Румунії, Росії чи Ізраїлі, Франції чи Угорщині, щоби член парламенту публічно висловлював неприйнятність виступати державною мовою в найвищому законодавчому органі. На жаль, це можливо (поки що!) тільки в Україні. Допоки цей колоніальний рудимент, який дехто називає “демократією” і “свободою” слова, присутній в українському політикумі, народом і надалі управлятимуть чужинські елементи. Згадую “Зазивний лист до української інтелігенції” Пантелеймона Куліша: “…Страшенний розплодився на Вкраїні тиск чужого нам ворожого панства, яке зрадливо сидить у нас на апостольських сідалищах...” Першокласниця, наймолодша просвітянка з Херсонщини Дарія Кодаку привітала українців зі святом Незалежності Це означає, що в сучасних умовах розвитку цивілізації Україні доводиться вирішувати не тільки універсальні, загальнолюдські проблеми, а й багато викликів специфічного характеру, пов’язаних з особливостями історичного буття, самоідентифікацією, цивілізаційними і національними прагненнями Українського народу. Безумовно, найбільший спротив (у найкращому випадку дискусія), боротьба точиться навколо будь-яких аспектів національно-культурного і духовного життя на внутрішньому “фронті”. Надто впливовою була і є антиукраїнська різномаста сила, яка противиться навіть сприймати й усвідомлювати закономірність існування українства як національної і міжнародної спільноти, ролі й історичного призначення Української держави, українознавчих цінностей як чинників консолідації політичної нації. Національна ідея для українців є тим чільним стрижнем, якого потребує народ і держава для відродження, самоствердження, безпеки, розвитку і, найголовніше, для боротьби у ХХІ столітті за національне виживання, обстоюючи власну ідентичність, духовність, державність і соборність. Бо якщо нація раптом забуде про цю свою вічну роботу, піддасться на забалакуване “спочатку економіка…”, а душа, культура потім, укотре запопадливо повірить у “братерство”, “дружбу”, “стратегічне партнерство”, “гарантії” гарантів, загубить, а можливо й свідомо залишить на узбіччі історії своє національне “Я”, то вона виявиться непридатною ні для боротьби, ні для конкуренції, ні для прогресу, ні для життя, ставши також малоцікавою і для людства. Для унеможливлення цього є лише один, якщо прагнемо поступу, універсальний методологічний рецепт — розвивати національну культуру, освіту, науку і на цій основі — інноваційну економіку. Слід реформувати армію, виховуючи українську військову аристократію, національну бюрократію. Головне — оберігати і зрощувати душу народу, його освіченість і громадянську культуру. Треба не лише захищати, ай створити по-справжньому національний інформаційний простір, який став об’єктом прямої агресії чужинських доктрині внутрішнього колабораціонізму. Без розуміння державою і суспільством значущості творення людського капіталу саме в таких вимірах неможливо стати і бути великою, вільною європейською нацією. Більшість цивілізованих країн прагне створити якісну освітню систему, розуміючи, що найбільшим національним багатством є людський капітал, який акумулює в собі освіту, знання, досвід, кваліфікацію, мотивацію, продуктивні здібності. У широкому сенсі – це головний чинник не тільки економічного, соціального розвитку держави, але насамперед особистості, сім’ї, суспільства. У свій час лауреати Нобелівської премії Т. Шульц, Г. Беккер, С. Кузнець започаткували, обґрунтували й розвинули ідею про виняткову значущість інвестування в людський капітал, отримуючи при цьому інтегральний ефект. Справді, національний потенціал сучасних країн на 70-80% складається саме з якості людських ресурсів, а тому помилкою і недалекоглядністю можна вважати ігнорування державою політики розвитку активного людського капіталу. Досвід показує, що рано чи пізно такий підхід приводить до кризових явищ. Тенденції перевернутих пріоритетів характеризували в останній період і суспільний стан в Україні. Освіта дедалі більше стала відтворювати бідність і другорядність. Ставлення до збереження і розвитку людських ресурсів набуло гіпертрофованих ознак. Головна цінність Європи — люди, як визначено положеннями Європейської Ради в м. Лісабоні у березні 2000 року, не стала суспільно-державним пріоритетом в Україні, хоча це є головною конституційною нормою (стаття 3). Демографічна політика як цілеспрямована діяльність державних органів, соціальних інститутів у сфері відтворення населення виявилася вкрай неефективною. Достатньо промовистими є факти різкого зменшення населення. З 1991 року (52,06 млн громадян) Україна втратила понад 12—15млн(!?) людей. Опубліковані в квітні 2018-го дані ООН застерігають, що в цьому столітті українців зменшиться ще на 1/3. Такими є невтішні прогнози. Різка депопуляція українців засвідчує, що в Україні знехтувано не тільки європейськими стандартами, а передусім Конституцією, національним законодавством. У Законі України “Про основи національної безпеки” (ст. 7) визначено, що серед загроз національним інтересам є: загострення демографічної кризи; зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства; прояви моральної та духовної деградації суспільства; зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва; відплив учених, фахівців, кваліфікованої робочої сили за межі України; зниження внутрішнього попиту на підготовку науково-технічних кадрів для наукових, конструкторських, технологічних установ та високотехнологічних підприємств, незадовільний рівень оплати науково-технічної праці, падіння її престижу, недосконалість механізмів захисту прав інтелектуальної власності. Тому основними напрямами державної політики з питань національної безпеки (стаття 8) і є демографічна політика як цілеспрямована діяльність державних органів, соціальних інститутів у сфері відтворення населення, охорони та відновлення її фізичного і духовного здоров’я; істотне посилення соціальної складової економічної політики, реальне підвищення життєвого рівня населення передусім на основі піднесення вартості оплати праці. Проте фраза, декларація і чин є речами нетотожними. Аналіз нормативної бази, державної демографічної політики засвідчує про усталену систему ігнорування людським чинником. У Стратегії сталого розвитку “Україна—2020” серед 62-х реформ та програм розвитку держави, зокрема і 10-ти першочергових, 25-ти ключових індикаторів реалізації Стратегії, плану дій Уряду на 2016—2019 роки питання демографічного пріоритету не ввійшло як визначальне. Демографічний чинник не є підґрунтям для соціально-економічного розвитку України, а демографічні експертизи не стали обов’язковою нормою при підготовці законів, указів, постанов, інших нормативних актів. Перестали діяти Державна програма розвитку сім’ї (2006— 2010 рр.), Стратегія демографічного розвитку (2006 2014—2015 рр.) і таке ін. Можна констатувати, що Україну віднесено до країн зі статусом вимираючої нації, яка щороку втрачає понад 500 тис. населення. Україна стала другою країною в світі (після Туркменістану) за рівнем серцево-судинних захворювань. Національною загрозою для України є діабет, який не лікують, на ньому заробляють нувориші від фармації. Перепис, який проводився, на жаль, ще 2001 року, засвідчив, що молодь (14-28 років) ще тоді складала тільки 11% населення України. Сьогодні на 100 помираючих — 43-47 народжених. Далі буде. Георгій ФІЛІПЧУК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин