Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Головне у житті є тільки праця, віра, честь та · добра пам’ять по тобі, яка теж живе недовго”. Національна еліта 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Доля Софії Караффи-Корбут

Слово Просвіти, №36 за 2019 рік

Роман ГОРАК м. Львів ільш ніж впевнений, що доля творчого спадку художниці Софії Караффи-Корбут була б так само безсовісно розграбована та сплюндрована, як творча спадщина художника Стефана Коропчака (21.12.1926, с. Угерці Незабитківські Городоцького району Львів. обл. — 21.08.2000, Львів, похований у рідному селі), розпорядником творчості якого виявилась… податкова інспекція у Львові, яка примудрились колекцію картин вартістю в сотні тисяч доларів розпродати за копійки, як потім твердили її представники, за несплату боргу за помешкання. На щастя, такого не сталось зі спадком Софії Караффи-Корбут. Згідно з волею художниці, її творчою спадщиною заопікувався працівник Статистичного управління Василь Михайлович Валько. Про художницю заговорили після виставки в Канаді “Експо-67” (з 27 квітня до 29 жовтня 1967 року на острові Сент- Елен, у Монреалі, Квебек), на честь столітньої річниці Канадської конфедерації. Преса писала, що ця виставка була “однією з найуспішніших в історії 20-го століття” . Її відвідало близько 50 мільйонів осіб. Серед найвідоміших відвідувачів виставки були королева Великої Британії Єлизавета II, президент США Ліндон Джонсон, Грейс Келлі, Роберт Кеннеді і Жаклін Кеннеді, президент Франції Шарль де Голль, останній імператор Ефіопії Хайле Селассіє, актор Бінг Кросбі, Марлен Дітріх і навіть йог Махаріші Махеш Йогі. На серпень був запланований національний “День СРСР” та “День Радянської України”, на які мали приїхати урядові делегації з Москви та Києва. Перед тим відвідувачі влаштували “теплий” прийом президенту США Джонсону за війну у В’єтнамі скандуванням “Джонсон-вбивця!”. КГБ, фактичний основний розпорядник на виставці, боявся, щоб подібне не трапилось із СРСР. Зіпсувати “свято” могли, без сумніву, заокеанські українці, яких у Канаді мешкало на той час близько півмільйона, більшість з них не мала жодних симпатій до комуністичної влади. Аби “заткнути” рот “націоналістам”, вирішили вкотре напустити туману в очі відвідувачам, особливо в плані розквіту української культури. “Націоналісти” прекрасно знали про справжнє становище цієї культури в УРСР, особливо щодо фактичної неофіційної заборони творчості Тараса Шевченка. Знали, що у Шевченківські дні забороняли виконувати його “Заповіт”, а натомість настирливо рекомендували організаторам вшанування Тараса Шевченка виконувати пісні на кшталт “Партия – наш рулевой” на слова С. Михалкова, одного з авторів гімну СРСР. “Націоналісти” своє ставлення виповіли у газеті “Наша мета” у статті “Обман у всесвітньому масштабі”, в якій основною думкою було те, що державність Радянської України перед світом — це блеф. Тоді й вирішено було виставити серед здобутків української культури “Кобзар” Тараса Шевченка з ілюстраціями Софії Петрівни Караффи-Корбут, який ще пахнув свіжою друкарською фарбою. Його у київському видавництві “Дніпро” здали на виробництво 23 січня 1967 року. До друку він був підписаний 1 березня цього ж року. Редактором “Кобзаря” Тараса Шевченка призначили Й. Брояка, а художнім редактором — Антона Тетьору (1927— 2007). Оформити 575-сторінкове видання доручили Володимиру Юрчишину (1935— 2010). Свіжовидрукуваний “Кобзар” відразу відправили на виставку “Експо-67”, про що зокрема повідомила “Літературна Україна”. Це для КГБ було спасіння, бо він не відважувався виставляти серед здобутків компартійну макулатуру, якою була переповнена тоді наша книжкова культура. Хто був ініціатором тієї затії і хто дав вказівку виставити “Кобзар” — досі загадка. Появі “Кобзаря” передувала перша персональна виставка художниці 1966 року, на якій експонувалося 70 графічних робіт. Тільки 34 з них потрапили на сторінки видання. Решту забракували…Не допустили… Ці твори — у найвищому розумінні монументальні, виконані в техніці ліногравюри. В них вражає якийсь неймовірний порив, що виривається з площини графічного аркуша і захоплює своїм динамізмом. Зображені герої ніби кличуть продовжувати справу, за яку вони боролись і поклали життя. Відвідувачі виставки переважно були дуже далекі від творчості Шевченка та багатостраждальної історії України, але ілюстрації мужніх лицарів, яких радянська преса інтерпретувала як борців з царським самодержавством, вразили. Суть їх неможливо було завуалювати нічиєю пропагандою. Перед відвідувачами поставала Україна в особах героїв творчості Шевченка, яка ніколи не скориться. Після цього “Кобзар” з ілюстраціями С. Караффи-Корбут не видавали аж до 2017 року, коли він знову вийшов у київському видавництві “Дніпро”. Вразило відвідувачів і cтавлення організаторів виставки до художніх цінностей з республік СРСР на так звані їхні “дні республік” на виставці. Їх тут і залишили. Потім спритні ділки закупили їх за безцінь і виставляли як справжнє свідчення про ставлення “нашої рідної партії” до культури народів СРСР. Така доля чекала й “Кобзарі” Т. Шевченка з ілюстраціями С. Караффи-Корбут. Про все це опісля розповіла кореспондентка радіо “Канада” Олександра Гаврилюк, яка приїздила до Львова. У ті часи і народилась легенда про присвоєння цьому виданню першої премії, яка, на жаль, прижилась і побутує… Нічого подібного не було. За все життя Софія Караффа-Корбут не була відзначена жодними урядовими нагородами, не мала звань, навіть, жартувала, похвальної грамоти від профспілкової організації Львівської організації Спілки художників. Могла похвалитись тим, що, на відміну від багатьох, не створювала портретів членів уряду, партійних діячів місцевого і республіканського урядів. Жодного разу Спілка художників не була ініціатором її персональних виставок, і ця ж Спілка не була ініціатором висунення її на здобуття Шевченківської премії, яка їй так і ніколи не була присуджена… На цю премію її висунули видавництво “Каменяр”, Українськa Академія друкарства та Львівський літературно-меморіальним музей Івана Франка. Своєю найвищою нагородою вважала талант, подарований Богом, і аби якось заспокоїти Правління Спілки художників, у бік якого полетіло каміння за оту суто спілчанську заздрість, 16 червня 1983 року Софія Караффа-Корбут написала листа: “Ви не турбуйтесь, що в мене жодних нагород нема, бо перейшла вже їх актуальність, і час пройшов; коли інколи й заболіло в глибині душі та тихо так промовило чи просвердлило в мізку аж до дна: а чи я гірша за всіх, чи ні? Тепер вже думаю інакше, інша в мене етика й естетика буття — я цінності оті марні давно переоцінила. І знаю: головне у житті є тільки праця, віра, честь та добра пам’ять по тобі, яка теж живе недовго”. Останні два речення з цього послання вигравірувані на мармурі її надмогильного пам’ятника. З виставкою “Експо-67” пов’язана ще одна легенда, яка стосується того, що завдяки їй про існування дочки дізнався батько, який одружився з її матір’ю — скромною вчителькою Марією Березою з Куткора, що неподалік Красного. Вони познайомились по газетному оголошенню: Петро Караффа-Корбут шукав дружину. Марія Береза відгукнулась, зав’язалось листування, Петро Караффа-Корбут запросив Марію до Парижа. Там yзяв iз нею шлюб у православній церкві, а відтак поїхав у Сполучені Штати. Мав облаштуватись, а опісля забрати до себе дружину, яка очікувала народження дитини. Петро Караффа-Корбут був білорусом і багатим землевласником, який врятувався від більшовиків еміграцією. Марія побоялась народжувати дитину серед незнайомих людей і після від’їзду чоловіка повернулася до Львова, де 23 серпня 1924 року народила дочку, яка при хрещенні дістала потрійне ім’я — Софія-Романа-Роксоляна. Не судилась новонародженій дитині легка доля, хоч від неї була захищена отим потрійним іменем. Гроші, які залишив дружині Петро Караффа-Корбут, швидко у Львові розійшлись, і Марія Береза повернулась у село Куткір, де разом iз мамою вимушена була жити на скромну заробітну платню маминої сестри Євгенії. Пошуки дружини Петром Караффою-Корбутом були даремні. Він нічого не знав ні про дочку, ні про неї. Тільки після виставки в Канаді йому про дочку розповіли знайомі, й він розпочав активні пошуки через Червоний Хрест, але зустрітись їм не судилося. Він помер 1970 року. Це була ще одна рана художниці, яка постійно кровоточила. Вона зростала сиротою і зазнала повною мірою долю сирітства… Майбутня художниця виростала в селі Куткорі, яке колись було містечком, а кожен його мешканець вважав себе нащадком запорізьких козаків, які оселились тут після знищення Січі, і де її дід Петро Береза був директором двокласної народної школи. Після народної школи сестер Василіанок вступила в гімназію тих же сестер. Мешкала Софія в інтернаті при гімназії. Мала розумних і гарних вчителів, які всіляко сприяли розвитку таланту учениці. На літо гімназія виїздила в село Підлюте, у літню випочинкову резиденцію митрополита Андрея Шептицького, який зацікавився молодою гімназисткою і взяв її під свій патронат, яким не довелося довго користуватись. 1939 року в Галичину прийшла радянська влада, гімназію було закрито. Софія якраз була на третьому році навчання. Продовжити навчання довелось у радянській середній школі в м. Стрию, перед закінченням якої розпочалась війна. Вже за німців у Львові склала іспити за середню школу. Це дало їй можливість 1942 року вступити в так звану “кунстшулє” — Львівську художню промислову школу (сьогодні Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша), директором якої був архітектор Євген Нагірний, який зі своїм батьком Василем Нагірним був автором сотні проєктів церков, збудованих у Галичині. Була на третьому курсі навчання, як Львів був звільнений від німців і “кунстшулє” закрили. Однак невдовзі було відкрито Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (сьогодні Львівська національна академія мистецтв), в який вона вступила на живописний факультет (відділ графіки). 1951 року факультет живопису було ліквідовано як непотрібний для народного господарства, і студентів розігнали. Влаштувалися хто де міг. Софія вибрала керамічний відділ. Інститут закінчила разом з майбутніми лауреатами Шевченківської премії скульптором Дмитром Крвавичем та живописцем Володимиром Патиком. За скеруванням працювала на Львівській скульптурно-керамічній фабриці, яка єдина давала роботу керамістам. Її успіхи в кераміці, особливо в порцеляні, були вражаючі, і ще в інституті їй пророкували велике майбутнє, та тут, на фабриці, її жахало ставлення адміністрації фабрики та “худсовєта” до українського мистецтва. Тиражувались речі, створені не на основі українського декоративного мистецтва, а на основі російського. Створивши низку цікавих керамічних виробів, частина з яких тиражувалася, Софія Караффа-Корбут почала шукати інших мистецьких засобів самовираження. Успішними були її пошуки в царині вітражів, проте зреалізувати величезне мозаїчне панно на Хортиці не вдалося. На думку “худсовєта”, воно було ідейно незрілим. Пробує і в живописі, але дедалі частіше береться за різець. Її вабили образи героїв національновизвольної боротьби українського народу, героїка України, її історична велич та визначні діячі української культури, завдяки яким збереглась українська ідентичність. Вабили герої-провідники народних мас. Вони повинні були, на її думку, нагадати українцям, загнаним на передові рубежі чергових п’ятирічок, про їхню історію та велич предків. Нагадати їм, ким вони були і ким стали завдяки своїм проводирям, прозваним Тарасом Шевченком “багном, підніжками, гряззю Москви”… З кожного створеного нею графічного аркуша на глядача дивилися герої, спопеляючи його своїм поглядом та викликаючи почуття сорому за сьогодення. Вони кликали підвестися з колін, бути людьми. Про Софію Караффу-Корбут можна сказати, що в тодішньому графічному мистецтві вона була єдиним мужчиною, бо по-лицарськи ставала на прю за правду. Колись “єдиним мужчиною в українському письменстві” назвав Іван Франко Лесю Українку… Це був період, іменований в історії “хрущовською відлигою”, коли весняним проліском — дрібною квіткою Маркіяна Шашкевича, зажевріла надія на національне відродження. Недовго вона тривала. Вдарили морози, подули холодні вітри, 23 серпня 2019 року минуло 95 років від народження видатної української художниці Софії Петрівни Караффи-Корбут. Після смерті матері та тітки, з якими жила, залишилась самотньою. Довго хворіла. Відійшла у засвіти 29 листопада 1996 року. 25 серпня 2019 року в Куткорі, що на Львівщині, де вона похована, відкрито її музей.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин