Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Я краще втрачу дружбу росіян, · але не втрачу свободу мислі”. Шевченкіана 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко і Астольф де Кюстін: віртуальний перегук оцінок і думок

Слово Просвіти, №36 за 2019 рік

більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Астольф де Кюстін: “Багато пересудів у Росії викликає талант Брюллова” На жаль, у бібліографічних описах і літописах Шевченкового життя ніколи не згадувалася й не використовувалася інформація з книги де Кюстіна, хоча, враховуючи їхні віртуальні перетинання в абсолютно реальних місцях й ситуаціях, а також окремі важливі співпереживання, вона може бути цікавою і цінною. Нагадаю, що 1839 року, коли Кюстін влітку відвідував Петербург, Шевченко живу місті, і де другий рік числився стороннім учнем Академії мистецтв, а в 1839-му був нагороджений першою срібною медаллю за успіхи в навчанні. Між іншим, Астольф де Кюстін описав, як він у вересні 1839 р. “докладно оглянув Академію живопису”, хоча насправді скільки-небудь ґрунтовного знання про неї не виявив. Утім, залишив цікавий запис: “Пройшовши по численним майстерням, знайшов я непоганих пейзажистів; їхні композиції відзначаються уявою і навіть вдалими кольорами. Особливо любувався я картиною п-на Воробйова, на якій зображено Санкт-Петербург в літню ніч: це красиво, як сама природа, поетично, як сама правда”. Йшлося про вихованця Петербурзької Академії мистецтв, професора, російського живописця М. Н. Воробйова (1787—1855), який очолював в Академії клас пейзажного живопису. Його учнем був, зокрема, Шевченків друг В. І. Штернберг, а Тарас Григорович у 1841 р. відвідував у досвідченого педагога клас лінійної перспективи, — в повісті “Художник” писав “о толковом прекрасном курсе линейной перспективы нашего профессора Воробьёва”. Окремі рядки присвятив Астольф де Кюстін великому К. П. Брюллову: “Багато пересудів у Росії викликає талант Брюллова. Кажуть, що своїм “Останнім днем Помпеї” він наробив галасу в самій Італії. Величезне це полотно складає нині гордість російської школи в Санкт- Петербурзі…” Не проминув автор зібрати відомості про богемне життя К. П. Брюллова: “Як кажуть, життя своє він проводить більше в пиятиках, ніж у трудах; я його не стільки засуджую, скільки жалію. Всі засоби тут годяться, щоб зігрітися; в Росії вино — заміна сонця”. Це вже суголосно з оцінкою Шевченкового біографа М. К. Чалого, який писав, що, навчаючись в Академії, Тарас занурився “в світські насолоди й артистичні гульбища… від яких не міг втриматися і сам великий учитель його, ідол академічної молоді Брюллов…” Та насправді 1839 р. Шевченко вже закінчив поему “Катерина”, написав вірші “Перебендя”, “Тополя”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, що ввійшли до першого “Кобзаря”, виданого 1840 р. у Петербурзі. На мій погляд, якби Кюстін побував у місті через рік-два, то він обов’язково почув би про молодого українського Кобзаря й закарбував його ім’я в своїй книжці. Тарас Шевченко: “Мейєрбер підніс мене на сьоме небо” Ще один ніким не помічений історикокультурний візерунок віртуальних перетинань двох особистостей. Маркіз де Кюстін із високим пієтетом писав, що “для любителя мистецтва імператорська капела варта того, щоб заради неї одної здійснити подорож у Петербург!” Звісно, француз не мав Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” “Я наважуюся відкрити перед світом кіль-інформації про те, що капела поповнювалася в основному українцями, в ній співав і Г. С. Сковорода, а директором і диригентом Придворної співацької капели у 1796— 1825 рр, тобто за життя Кюстіна, був українець із Глухова Д. С. Бортнянський. Так само, стверджуючи, що “російський народ музикальний, це не можна взяти під сумнів, почувши його церковний спів”, маркіз уяви не мав, що, за свідченням відомого мандрівника і письменника XVII століття Павла Алеппського, московити, не знаючи музики, співали наздогад — низьким, грубим і протяжним голосом, котрий неприємно вражав слух, а саме український церковний спів, який, за словами того ж П. Алеппського, “линув із самого серця”, тобто багатоголосний партесний український спів, завоював усю Росію. Але зараз — про інше: “Я слухав (капелу. — В. М.) — зізнавався Кюстін, — не сміючи перевести подих, і думкою закликав нашого вченого друга Мейєрберга для пояснення всіх красот… Він зрозумів би їх і надихнувся б ними…” Відразу згадалося мені, що в Шевченковому Щоденнику кілька разів зустрічається прізвище знаменитого французького оперного композитора Джакомо Мейєрберга (1791—1864). Скажімо, 29 жовтня 1857 р. поет записав, що в Нижньоновгородському театрі “слухав між іншим увертюру з “Роберта” Мейєрбера1 в антракті якоїсь кривавої драми”. І далі дуже цікаво: “Чи можливо двадцятиінструментним, до того ж нетверезим, оркестром виконувати яку б то не було увертюру? А тим більше увертюру “Роберта” Мейєрбера? Прости їм, не бачать, що творять”. Як їдко висловлено Шевченком невдоволеність виконанням оркестром твору і як тонко й красиво передано захоплення Д. Мейєрбергом! А 1 грудня 1857 р. поет відзначив віртуозну гру на фортепіано нового знайомого, музиканта-аматора С. П. Татаринова: “… Він зіграв кілька номерів з “Пророка” і з “Гугенотів” Мейєрбера2 і підніс мене на сьоме небо”. Не залишається жодних сумнівів про ставлення Шевченка до захоплено згаданого Кюстіном композитора-співвітчизника. Астольф де Кюстін: “Я краще втрачу дружбу росіян…” У записі від 1 липня 1857 р. в Шевченковому Щоденнику є така згадка: “… В 1839 році, відвідав я петергофське свято… супроводжував я свого великого вчителя Карла Павловича Брюллова”. Того дня на щорічному святковому гулянні з участю царя й цариці, двірцевої знаті та ряджених представників народу побував і Кюстін, який присвятив розповіді та роздумам про нього чимало сторінок, особливо захоплюючись різноколірними вогнями ілюмінації: “В петергофському парку можна проїхати милю, не побувавши двічі на одній і тій самій алеї; уявіть же собі цей парк у вогні!.. Мені передавали, що тисяча вісімсот чоловік запалюють за тридцять п’ять хвилин усі вогні парку… Треба мати багату уяву, щоб намалювати словами чарівну картину ілюмінації”. І ще: “В цій льодовій країні… ілюмінації схожі на пожежі”. Нагадаю, як у Шевченка: “Смеркалося… огонь огнем кругом запалало”. Втім, аналіз іронічно-їдкого француза дозволив і тут розкрити зворотній бік урочистостей: “Свято в Петергофі треба розглядати з двох різних точок зору — матеріальної і моральної3; одне й те саме видовище, якщо досліджувати його в цих двох аспектах, справляє різне враження… Як декорації, як живописне змішування людей різних звань, як огляд розкішних і незвичайних костюмів, свято в Петергофі вище від усяких похвал… Але даремно шукав я серед шести-семи тисяч представників цієї фальшивої російської нації, що товпилися… в палаці в Петергофі, хоча б одне веселе обличчя; коли живуть у фальші, не сміються… Я краще втрачу дружбу росіян, але не втрачу свободу мислі, що дозволяє мені судити про їхні хитрощі та прийоми, які вони застосовують, щоб обманути нас і обманюватися самим…” Особливо обурило Кюстіна те, що під час бурі потонули кілька барж із людьми, які поспішали морем із Петербурга на свято, проте “ніхто не дізнається правди, газети не писатимуть про нещастя, що означало би гудити імператора”. Переконавшись у своїй правоті, маркіз через якийсь час записав, що в будь-якій іншій країні, тим більше у Фран­ Т. Шевченко. Кобзар. СПб., 1840. Титул. ції, така трагічна подія неминуче опинилася би в центрі уваги преси та громадськості: “А тут — нічого!!! Панує мовчання, яке страшніше від самої біди!..” Так маркіз де Кюстін знову викрив аморальність російської влади: “Незважаючи на велике нещастя, помпезне святкування пройшло цілком “нормально”, неначе нічого не сталося”. Врешті-решт убивчий висновок Кюстіна виглядав так: “Одним словом, у Петергофі, як і скрізь, не вистачає свободи”. Астольф де Кюстін: “Дорога виявилася жахливою…” Шевченко не проминав невигойні теми — москалі й дороги. Особливо часто писав про москалів, але тут нагадаю про дороги. В “Прогулке с удовольствием и не без морали” Тарас Григорович зі знанням справи розповідав: Автор проєкту продовжує розповідь про “На каждом шагу или выбоина, наполненная жидкой грязью, или древесный корень, как бревно, растянулся поперек дороги и ждет, как бы доброму человеку колесо сломать или иначе как-нибудь напакостить”. У повісті “Капитанша” Шевченко писав, як на самому початку дороги з Москви до Києва в поштовому екіпажі наприкінці березня 1845 р., “сам окунулся несколько раз в грязной снежной воде”. У Щоденнику поет лапідарно зафіксував, як “о третій годині пополудні 8 березня (1858 р. — В. М.) залишив Нижній на санях”, а 10 березня “об 11 годині вечора приїхав у Москву”. Тобто, в дорозі Шевченко був дві доби з третиною (56 годин). Він заплатив жандармському унтер-офіцеру 10 рублів (і це недорого), бо приїхали вони, завдяки поліцейському транспорту, вдвічі швидше, ніж на диліжансі. Звичайно, поїздка була нелегкою — російські дороги завжди були притчею во язицех. Проте Тарас Григорович не скаржився на дорогу з Нижнього Новгорода до Москви, хіба-що зафіксував мимохідь, що, виїхавши з Нижнього Новгорода на санях, “у Володимир приїхав… на возі. Крім цього вельми звичайного явища в даний час року, нічого особливого не трапилося…” Схожа ситуація змальована в уже загаданій повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”: “Дорога была по-вчерашнему скверная, если не хуже; от продолжительного дождя густая грязь превратилась в настоящую квашу… Дорога, впрочем, меня мало беспокоила, я её почти не замечал. Меня, если можно так выразиться, поглотила моя поэма…” Різниця була лише в тому, що, поспішаючи до Москви, подорожній був поглинутий не створенням поеми, а думками про те, як він невдовзі зустрінеться зі “славним, великим другом” Михайлом Щепкіним, якому недавно писав: “Незабаром прибуду до тебе, а поки що люби мене…” Між іншим, у поезіях Шевченко лише зрідка вживав це слово — “дорога”. Якось з приводу іншої мовної одиниці написав: “Не вбгаю в віршу цього слова…” Частіше зустрічаємо — “шлях”… Зате маркіз де Кюстін, який подолав відстань із Москви до Нижнього Новгорода у 1839 р., свідчив, що “дорога виявилася жахливою… Коні в’язнуть по коліна в піску, вибиваються з сил, рвуть посторонки і кожні двадцять кроків зупиняються. А вибравшись із піску, потрапляють в море грязюки, з якої стирчать пеньки і величезні камені, що ламають екіпажі та калічать коней”. Навіть у дорозі з Петербурга в Москву, між якими в 1840-х рр. було прокладено шосе, пасажири тряслися в кареті тричотири доби, а проїзд коштував близько 100 рублів. Про ці поїздки Шевченко також не залишив своїх вражень, але Кюстін описав згадану впорядковану дорогу: “Подорожувати на поштових (!) із Петербурга в Москву — це значить переживати декілька днів відчуття, знайомі за спуском з “російських гірок” у Парижі...” Втім, француз привіз із собою англійську коляску, щоб “проїхатися на справжніх ресорах знаменитою дорогою — кращому шосе в Європі, за словами росіян і навіть іноземців”. У результаті він резюмував: “Шосе, треба визнати, утримується в порядку, але воно дуже тверде й нерівне, бо досить подрібнений і щільно втрамбований щебінь утвовмотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): книгу маркіза Астольфа де Кюстіна “Росія в 1839 році”. ка печальних фактів мого існування… тим

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин