Погляд · “Російська демократія зупиняється на · українському питанні”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Від хана — до хама
Слово Просвіти, №36 за 2019 рік
Катерина МОТРИЧ
Колись, у часи мого дитинства тай юності, був поширений вислів: “І Москва не відразу збудувалася”, мовляв, це справа забарна. Тож думається ці п’ять останніх років: чи зворотний процес так само триватиме довго, чи наші щасливіші нащадки на скрижалях історії залишать скупі рядки: “Столиця тоталітарної держави. Зводилася довго, жила тяжко, сконала швидко”. А старий літописець з іменем Нестор напише більш розлого і “не без моралі: “Померла швидко й сподівано. Мучилася не довго. Перед смертю Сталіна кликала, портрети його носила. Третім Римом так і не стала, не збулися її “споконвічні мрії”. Митний союз теж не збудувала, так на фундаменті все й зупинилося — підвів цемент низької якості, а на п’ятисотку і цеглу грошей не вистачило — санкції з’їли. Біда із “русcкім міром” сталася.
Тож думаєш, дивлячись кадри побиття москвичів, — це початок того, що у Святому Письмі названо “початком терпінь породільних”, чи лише дрібні перейми. Бо коли настануть пологи, то вродиться велике чудо, точніше, велике тіло розпадеться на багато дрібних “фрагментів”. І їх ніхто більше не боятиметься, і вони нікого і, може, врешті, зрозуміють, що їхній страх перед світом і та зброя, якою вони перенаситили планету, була не потрібна, і що вона носила не оборонний характер, а наступальний. І це синдром усіх московських царів, починаючи з хана-золотоординця Менглі-Тимура, який уже був четвертим у пантеоні нащадків Чингізхана, що володіли Суздальським і Московським князівством і, власне, йому і приписують історики заснування Московського улусу, що стало прокляттям планети. Та й це вмотивовано, адже володарі цієї поневоленої землі були східнопівденні сусіди Суздалі не монголи, а тартари. Тобто — сини пекла, якими вони залишилися й до сьогодні. І останній із тартар, що продовжує завойовницькі походи Чингісідів, може, й лютіший, ніж його прародичі тартари, зовні “міль”, а внутрішньо — сім найлютіших хижаків.
Поки імператор випробовує нову зброю на Україні, Сирії, коло берегів Швеції, Норвегії, країн Балтії, Японії, Кореї, доти триває корекція шовіністичної зарозумілості й пихатості, неначе цей народ випробовує самого Бога і вже помітно гнівить. Сита Москва бурлить і вже не так копилить гемби: “Что там, хахли, у вас опять стряслось? …Еті бандеровци-фашісти, ета хунта собрали Майдан і убівают рускоязичних только за то, что оні разговарівают по-рускі”. Мені особисто одна українка, що живе в Росії і яку допінгували інформаційними “наркотиками” про події на Майдані, ще рік тому казала гарною українською: “Так ті ж бандерівці звірі!” —“А що ти знаєш про них, — запитала я її, — які факти їхніх звірств тобі відомі?” — “Так вони ж убивають дітей…” — “І їдять, — відказала я їй сміючись, — ти ж була у Львові і, мабуть, також трапезничала ними…Та ще й захоплювалась європейським шармом львів’ян, казала, що кацапам до них далеко”. – “А хіба львів’яни бандерівці?” — “Найсправжнісінькі! І нині їх відспівує і Львів, і вся Україна, бо ми всі бандерівці, і це москаль поїдає і бандерівців, і всіх українців. Вже понад тринадцять тисяч ковтнув і серед них багато дітей”. Словом, Москва ґав не ловить, а ловить слабкі душі.
Кадри, як беркутівці й омоновці б’ють протестувальників у Москві, жорстоко й люто, переконують, що пекло таки на землі і тартари брами до Кремля не зачиняли. Колись опричники, ще у шістнадцятому столітті, моторошно і люто катували на великій площі новгородців, а потім напівзакатованих топили у ріці Волхов, стояли в лодіях, пантрували, щоб ніхто не порятувався, і піками сплавляли під воду. І, здається, дух мучителів і катів із цієї землі нікуди не подівся. Лише “опричники” носять іншу назву. І думаєш про неоднозначні сторінки нашої історії, які то виривав із нашої Книги Буття злодійкуватий москаль і присвоював їх собі, то вимазував їх цей неохайний смерд до відразливого заяложеного стану.
Дивишся на ці кадри “імперського вєлічія”, як “старшого брата” волочать, неначе простого смертного, і кидають в автозаки — і нічого не відчуваєш, чомусь дерев’яніє душа. З багатьох поспадали шовіністичні корони, дехто видихнув із себе дух “ослободітєля”, у інших похитнулася віра в останнього “бога” з рисами “молі” і повадками “плісняви”; і пригадуєш, як москвичі радісно й активно зреагували на рішення царя ввести в Україну війська, і голосом української, вибачте, лярви, Валентини Матвієнко це було озвучено. Здається, проти цього протестував на площі лише один дивак-митець.
Кадри побиття москвичів відразливі, і на дні своєї душі шукаєш співчуття, але на тлі цих кадрів чомусь раптово зринають інші лиця: заплаканих українок у чорних хустках, і душа ще дужче дерев’яніє. Спостережливі українці у тих розлютованих беркутівцях, що б’ють битами московських чоловіків і жінок, пізнали наших “рідненьких”, що відтренували точність удару на українських головах, спинах, печінках, нирках ще у листопаді і грудні 2013-го. Реакція на жорстокість має бути однозначна: обурення і співчуття, а от… Навіть думаєш не без цинізму: наші беркутівці подалися до Москви з “патріотичною” місією, щоб остаточно “збулися споконвічні мрії двох народів братів”. Тепер мовби одні і ті ж руки нас поєднали. Кадри побиття москвичів неначе кадри якогось фільму, де все несправжнє, тому воно тобі і не болить.
Як там сказав Луначарський? Що російська демократія зупиняється на українському питанні. А точніше, — на шовіністичному. Коли б хтось раптово зупинив це побоїще і у мегафон запитав і в побитих, і в тих, що в автозаках, і в тих, що галасують на площі: “Товаріщі-гражданє-господа! Чєй Крим?!” І багатотисячне ревище відповіло б: “Наш! Крим ісконно руская зємля! Воцарілась справєдлівость!”. Та й для головного опозиціонера Навального Крим всього лиш “бутерброд”. І що йому, шовіністу, до того, що за тим витоптана, зламана доля стражденного татарського народу, який ще не оговтався від депортації, довго і тяжко долав свою “Вавилонську неволю”, а ще десятиліття тривала його “Синайська пустеля” — повернення на рідну землю, окуповану і розчавлену московським чоботом, занедбану недбайливим залешанцем, який і сюди приніс своє “проміле” в крові і свій дух осквернителя. Збереглося документальне свідчення, що росіяни, переселені з різних куточків Росії, були незадоволені татарськими помешканнями, у які вони поселилися. Точнісінько так, як і донбаськими після того, як голодомор викосив українців Донбасу і сюди масово переселяли людей цілими селами з Вологодського краю Росії. Воістину кочовики… Cтарше покоління знає яким був Крим після депортації татар — пустка, і гуляли тут степові вітри та сухі бур’яни і кураї на колишніх полях. Переселенці із Середнього Поволжя не могли впоратися із землею, яка вимагала того господаря, який давав їй лад століттями. Тому у 1954-му Крим було віддано Україні. На півострів масово їхали молоді українці, здебільшого діти селян, що привели все у лад, засіяли поля пшеницею, стали вирощувати овочі, висадили виноградники, сади, звели курорти. Тож нині це вже-таки “бутерброд” із чорною ікрою. Це край донедавна привабливий і красивий. Однак москаль вміє рай обертати в пекло. Он уже військова база постала в курортній зоні. І на таке здатний лише агресивний неохайний залешанець із “рускоязичной чєлюстю”, бо курорти у всьому світі – це таки зони відпочинку. І варвар знову гнобить господарів кримського півострова, і варварство його не кінчається, бо що йому люди, народи, нації, що йому до того, що цей народ ще від 1774 року сидить у московському “автозаку” і ніяк звідти не вибереться. Хіба він знає, що таке втрачати рідну землю, землю батьків і прадідів, і яка довга й трагічна дорога повернення, яка виснажлива ця “Синайська пустеля”, яку багато хто і не перелетів. Куди москалю це зрозуміти! Він же звик вигонити народи з рідних земель, рідних осель, селитися в них. І для нього поневолені народи — всього лиш кухонне приладдя, що нарізає москалям бутерброди. У москаля свідомість дозована і далі своєї шкіри не виходить. Там, де йому защемили пальця, він бунтує, торочить про фашизм, хунту, а де він відрубав комусь руку, ногу — “так історічєскі сложілось”.
Він так звик мислити, відчувати,
бо вся “вєлікая і нєдєлімая” зліплена з вкрадених земель, це все “кулічі і бутерброди”, які він “хаває” усі свої земні століття. Адже у ньому спрацьовує синдром ординських ханів Батия, Сартака, Берке, що тримали під своїм чоботом Китай, Іран, Європу. Йому байдуже, як може в одній країні поєднуватися Владивосток і Севастополь, Біле море і Чорне. Він мислить, як завойовник з подавленою волею і некерованою жадобою й агресивністю. Він навіть не силкується прочитати ті сторінки своєї історії, які лежать на поверхні. Неосвічений у своєму загалі москаль нічого не відає ні про турецько-російські війни, які тривали перманентно у минулі століття, що саме після однієї з них Кримське ханство стало “ісконно руской зємльой”. А освічений шовініст мовчить, бо на те він і шовініст і не менше, ніж неосвічений, тішиться, що “восторжествовала історічєская справєдлівость”. А чи відають москалі взагалі, що таке справедливість? Чи є у них той орган, ті хіміко-біологічні процеси, які дають ці відчуття? І відстань до того історичного трампліна, коли Московія перелетіла через нашу голову в Крим, зовсім невелика.
Тож нагадаю власникам “бутерброда”, що російско-турецька війна 1768 —1774-го закінчилася перемогою Росії. А за цим завжди йде диктат переможця і переділ світу. Отож за Кючук- Кайнарджійським мирним договором Кримське ханство як васальна територія Туреччини відійшло до Росії. Москалем там не “благоволило”, бо там жив татарський народ!!! Жив у своїх кам’яних хатах і пив воду, яка зникла, коли вигнали татарів із Криму. Туреччина не відразу змирилася з цим. Ще чекала моменту забрати у варвара Крим. І та нагода трапилася аж через 13 років. 1787 року Росія анексувала Тавриду, а Туреччину роздратував візит Катерини ІІ до Криму як до своєї власності. Аж так, що османи оголосили війну Росії, і Британія у цій війні підтримала турків. Однак Суворов блискуче довів, що у його прізвищі є і оте тюркське “су” і москальське “вор” і наніс Туреччині великого удару. Тож вдруге Крим був анексований. За Ясським мирним договором, на якому стоїть дата 27 грудня 1791р., Росія змусила Туреччину визнати і попередній договір 1774-го; до Росії відійшло Кримське ханство із його володіннями — Приазов’ям і Кубанню. Якщо хтось із православних “п’ятої колони” читає ці рядки про “ісконно рускій Крим” і “справєдлівость”, що “восторжествовала”, то раджу їх прочитати двічі. Кількість років (1954 мінус 1774р. можете не вираховувати — я вам підкажу. Цьому “ісконно” всього лиш 180 неповних років, а точніше — 163, це вже за Ясським договором). І ота “справедливість” із “зеленими чоловічками”, що впали на Кримський півострів у лютому 2014-го — така ж російська земля, як і ота ділянка місяця, звернена до нашої планети.
Москалів і сучасних і старіших (хоча це дуже молода нація, у неї триває ще “пубертатний” період формування, тривають важкі гормональні процеси, гормони дідів Батия й Чингізхана б’ються навкулачки з гормонами чуді, мері, весі, моксель і т. ін.) можна й зрозуміти. Для них справедливе все, що належить їм, і фашистами
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
