Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Мій Боже милий, Даруй словам святую силу – Людськеє серце пробивать…” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Дві маловідомі історії з життя Тараса Шевченка

Слово Просвіти, №36 за 2024 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “…А в чужоземщині хочеться бути” На початку Шевченкового листа від 18 листопада 1842 року до знайомого Пилипа Корольова читаємо молодечо-зухвалу фразу: “Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину”. Це настільки несподівано й категорично, що в академічному виданні листів поета шевченкознавці відразу застерігають: “Ця подорож поета документально не встановлена”. Відомо тільки, що 30 вересня 1842-го Шевченко був іще в Петербурзі, а останній пароплав у Стокгольм вирушив 5 жовтня (“Пливши в Стокгольм, я скомпонував “Гамалія”, невеличку поему…”). На ньому поет міг здійснити подорож до Ревеля (тепер Таллінн). Він повернувся в Петербург 16 листопада 1842 року. Скрупульозний шевченкознавець Петро Жур іще кілька десятиліть тому зафіксував по-науковому спокійно й без перебільшень: “5 жовтня. Шевченко вирушив у подорож на пароплаві “Фінланд”, який прямував до Ревеля та інших балтійських портів”. Уже в цьому столітті мудрий Іван Дзюба зауважив: “З чим була пов’язана ця подорож, яку мала мету і з ким Шевченко та в якій ролі мандрував (і чи мандрував узагалі) – залишилося невідомим”. Власне, сам Тарас Григорович у згаданому листі до Корольова пояснив, що в дорозі занедужав: “…Ледви привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото та й не знаю чи вже й виїду”. Так ось воно що! Молодий український Кобзар забажав вирватися з проклятого болота – Петербурга! У поемі “Іржавець” (1847) засланець прокричав, “що ж діялось по шведчині!” й болісно нагадав, як з наказу скаженого Петра погнали козаків і селян з України “на болото / Город будова-ти”. У листі до Григорія Тарновського від 25 січня 1843-го поет гірко поскаржився: “…Сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну”. До речі, це написано майже за півтора року до поеми “Сон” (Комедія), в якій Шевченко поширив прокляту болотяність на всю Росію: Лечу, лечу, а вітер віє, Передо мною сніг біліє, Кругом бори та болота, Туман, туман і пустота. Йому хотілося хоча б ненадовго вирватися саме “за гряницю”, в інший, вільний світ! У листі до Якова Кухаренко від 31 січня 1843 року Тарас Григорович написав: “Яв марті місяці їду за гряницю, а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую”. Пам’ятаєте в тій же поемі “Сон”? Тяжко матір покидати У безверхій хаті. А ще гірше дивитися На сльози та лати. Таж ми знаємо, що у травні 1843 року Шевченко виїхав саме в Україну й перебував у ній до початку лютого 1844 року, а, повернувшись, у листі до Кухаренка 26 листопада 1844-го, тобто через багато місяців, бо листування між ними було надовго перервано, болісно згадував: “Був я уторік на Україні – був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями…” На запитання Кухаренка в попередньому листі від 2 листопада до нього, “чи ви вже з’їздили з Бориспольцем на білому коневі в дріжках до чужоземців?”1, Шевченко навіть не відповів… Ні, не з’їздили! Про можливу поїздку саме з українським живописцем Платоном Бориспольцем, який разом із Шевченком навчався в Академії мистецтв, а пізніше, до речі, жив і працював у Франції та Італії, відомо лише з цитованого листа Кухаренка. Утім і сам-один Шевченко за кордон не потрапив, вочевидь, через брак грошей. Між іншим, уповні не відомо, за які гроші він збирався раніше побувати в “Шведчині й Датчині”, тим більше що в середині травня 1842 року Комітет Товариства заохочування художників виключив Шевченка з числа пансіонерів Товариства і в згаданому листі до Пилипа Корольова поет скаржився, що “заставили мене злидні продать свої компоновання всі – і дрюковані і не дрюковані”. У нездійсненій подорожі на пароплаві “Фінланд” таїлося, мабуть, і щось романтичне, подібно до того, як у поетовій “Гамалії” козаки-запорожці Пливуть собі, а зDза хвилі Сонце хвилю червонить, Перед ними море миле Гомонить і клекотить. Нагадаю й про таке: певний час Шевченко мав якісь сподівання, що за успіхи в навчанні Академія мистецтв усе-таки відправить його в Італію для творчого вдосконалення в живописі, як це сталося, скажімо, з його близьким другом Василем Штернбергом, котрий від’їхав у липні 1840 року. З часом ця надія згасла, тоді як Шевченків добрий приятель, український живописець Аполлон Мокрицький, який також був стороннім учнем Академії мистецтв (1831–1839), поїхав до Італії у 1842 році з традиційною метою вдосконалення художньої майстерності… власним коштом. Поготів Василь Штернберг писав йому в липні 1842-го з Рима, що “Мокрицький… займається мистецтвом із незвичайною шаленістю”. Та ще й додав: “Прощай, люб’язний Шевченко, будь здоров, і дай тобі Бог успіху, щоб скоріше прибути до нас”. І це запало в Шевченкову душу, час від часу спливало в пам’яті, скажімо, спалахом осяяло Шевченків лист від 28 грудня 1843 року до Василя Григоровича – старшого друга, вихідця з України, конференц-секретаря Академії мистецтв, який відіграв важливу роль у звільненні поета з кріпацтва й допомагав йому під час навчання в Академії: “Батьку мій рідний, порай мені, як синоD ві, що мені робить? Чи оставаться до якої пори, чи їхать до вас. Я щось не дуже ударяю на Академію, а в чужоземщині хочеться буD ти. Я тепер заробляю гроші…, а заробивши, думаю чкурнуть, як Аполлон Ніколаєвич. Думаю, що так лучше, а може і помиляюсь. Порайте, будьте ласкаві!” Невідомо, що конкретно й буквально пораяв Григорович, але відомо, що Шевченко повернувся в Академію мистецтв і зрештою ніколи не виїжджав за межі Російської імперії та не бував у європейських столицях. Не судилося! Певно, цього не забажав сам Господь, який уже призначив Шевченка Рятівником України, втіливши найголовнішу поетову мольбу: Мій Боже милий, Даруй словам святую силу – Людськеє серце пробивать… Таж і не забудьмо, що в осердному вірші “Сон” (“Гори мої високії…”) (1847) поет сказав вустами старого козака й про себе – “Блукав я по світу чимало…” Цілим світом була для нього найперше Україна, про яку в цьому вірші видихнув самовідречено: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Саме “невиїзний” поет уособив історичну сутність українців, став духовним символом української нації, ментальним єством українського народу, який живе, бореться і воює пліч-о-пліч із Шевченком… “Але Скобелєв таки пронишпорив і вимантачив…” В “Автобіографії” Миколи Костомарова, який навесні 1847 року сидів із Шевченком у казематі ІІІ відділу в справі Кирило-Мефодіївського братства, є прецікавий сюжет: “…Коли якийсь жандармський офіцер, що знав його особисто в пору його попереднього життя в Петербурзі, сказав йому: “От, Тарасе Григоровичу, як ви звідси вирветесь, отоді заспіває ваша муза”, Шевченко іронічно відповів: “Не який чорт мене сюди заніс, коли не та бісова муза””2. Звісно, найперше привертає увагу спокійний їдко-глузливий настрій арештованого поета, який недавно переступив вік Ісуса Христа. Проте не менше цікаво дізнатися, хто той жандармський офіцер, який, очевидно, був знайомий не лише з Шевченком, а й з його творчістю. Спробуємо розібратися. У записах етнографа Миколи Білозерського “Тарас Григорович Шевченко за спогадами різних осіб (1831–1861 рр.)”, який особисто не знав поета, є згадка: “Один жандармський офіцер, поручик Тельнов, який сидів навесні 1847 року в ІІІ відділі під арештом, повідомив мені (весною 1851 р.), що він там бачив Шевченка, який стояв біля вікна; Тарас був одягнений у білий костюм, стояв смутний і тихенько наспівував якусь журливу українську пісню”. Певно, Тельнов, якби він особисто, безпосередньо спілкувався з поетом, не проминув сказати про це, значить, не він… Інша річ, у Білозерського занотовано, мабуть, із вуст того ж-таки Тельнова, що “під час перебування в Академії мистецтв Шевченко бував у домі відомого ветерана-інваліда Скобелєва, тодішнього коменданта Петропавловської фортеці, і дарував старому картини своєї роботи”. Як таке могло статися? Оскільки конкретної відповіді не було, поясню. З початку 1840-х років Шевченко був знайомий через своїх друзів Аполлона Мокрицького та Євгена Гребінку з Іваном Масловим (1817–1891), який служив секретарем у коменданта Скобелєва. Між поетом і чиновником склалися настільки добрі й дружні стосунки, що, випадково побачивши Маслова в Петербурзі після заслання, Шевченко записав у Щоденнику 2 травня 1858 року про зустріч із “старим другом”. Підтвердження знайомства Шевченка зі Скобелєвим знаходимо в його листі від 25 січня 1843 року до Григорія Тарновського: “Ще ось що, намалював я се літо дві картини і сховав, думав, що ви приїдете, бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував. Але Скобелєв таки пронишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за якимDнебудь москалем (бо це, бачте, моя “Катерина”), то я думаю послать її до вас…” У “Шевченківському словнику” читаємо про Івана Скобелєва (1778–1849): “З 1839 – комендант Петропавловської фортеці. Шевченко знав Скобелєва особисто і в листі до Г. Тарновського 25.І.1843 писав, що Скобелєв “випросив” у нього картину, намальовану минулого літа. Яка це була картина і де вона тепер, невідомо”3. Нині вважається, що “крім “Катерини”, йдеться, очевидно, про акварель “Група жебрачок, які сплять”…”. Відомо, що цей твір експонувався на художній виставці в Академії мистецтв у вересні 1842 року, де його й “пронишпорив” Іван Скобелєв, який був, за оцінкою згаданого “Шевченківського словника”, “російським письменником реакційного напряму” й мав зв’язки у мистецькому світі. Оскільки малюнок не розшукано, цілком імовірно, що він і загубився по комендантській лінії. Не промину висловити щирий подив, навіщо в академічному Словнику дистилювали поетове точне, соковите й красиве українське слово “вимантачив”, що означає видурив у когось що-небудь? Поготів, що Шевченко вживав його лише один раз! Адже, скажімо, у Панаса Мирного зустрічаємо добру пораду держати свої грошенята при собі, “щоб не знайшовся якийсь пройдисвіт, що, прикриваючись добрим ділом, не вимантачив їх у Вас”. Та й у радянського класика Михайла Стельмаха в романі “Кров людська – не водиця”, який побачив світ за двадцять років до Словника, читаємо: “Всієї землі не повернуть…, а десятинок з десять можна буде вимантачити”. Але в нашому контексті головне те, що, починаючи з уже згаданого 1839 року і до року 1849-го, генерал Скобелєв був комендантом Петропавловської фортеці, тобто й у той час, коли у квітні-травні 1847 року там у казематі перебував арештант Тарас Шевченко. Отже, можна припустити, що під “жандармського офіцера” Микола Костомаров закамуфлював генерала, не бажаючи розкривати його імені. Утім абсолютно категорично не наполягаю, бо це міг бути і хтось із його підлеглих, з яким Шевченко познайомився під час доказематних зустрічей у Скобелєва. За нотатками вже згаданого Миколи Білозерського, після арешту Шевченка генерал називав його “невдячним”, звісно, цареві. Щодо Тараса Григоровича, то він і слова доброго про Скобелєва не залишив. У липні 1857 року згадав іронічно в Щоденнику “відомого балагура Руського інваліда Скобелєва”. Річ у тім, що під псевдонімом “Русский инвалид” Скобелєв писав книги для солдатського читання саме в балагурно-жартівливій манері. Шевченко мав добру пам’ять! Важливо знати й таке. Того року, коли Скобелєва призначили комендантом Петропавловської фортеці, в Петербург приїхав відомий мандрівник, французький маркіз Астольф де Кюстін, якого пошанував особистим прийомом сам цар Микола І. Показали іноземцю й Петропавловську фортецю – каторжну тюрму для “державних злочинців”, унікальний зловісний символ російського рабства. Француз написав у книзі “Росія в 1839 році”: “Ми, люди Заходу, революціонери й роялісти, бачимо в російському державному злочинцеві лише безневинну жертву абсолютизму, а росіяни бачать у ньому людину, якої всі відцуралися… Я не можу без жаху думати про те, що справді віддані та бездоганно чесні люди можуть будь-якої хвилини опинитися в казематах петербурзької фортеці…” Ніби пророчив і долю Тараса Шевченка… Насамкінець зауважу, що в згаданому двотомному “Шевченківському словнику” 1970-х років уміщено замітку про поетового знайомого Івана Скобелєва, а в незмірно більшій, фундаментальній, фантастично цікавій шеститомній “Шевченківській енциклопедії”, що побачила світ у ХХІ столітті, для нього, на жаль, не знайшлося місця… ____________ 1 Павло Зайцев чомусь трактував цю дорогу як плавання “пароплавом”, але Кухаренко мав, очевидячки, на увазі дрожки – легкий екіпаж, запряжений конем. 2 Спогади про Тараса Шевченка. Київ : Дніпро, 1982. С. 149. 3 Шевченківський словник : у 2 т. Т. 2. Київ, 1977. С. 214.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин