Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №36 за 2024 рік

16 с. · 33 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 36 (1269), 12—18 вересня 2024 До перемоги крок за кроком ВОЛОДИМИР СТЕЦЮК

Настав вересень, який, як я очікував і прогнозував кілька місяців тому, приносить перші плоди, якщо (поки ще) не однозначного успіху, то певного врівноваженого стану на основних фронтах московсько-української війни. Віктор СКОРИК, оглядач “СП” Боєприпасів в українському війську значно побільшало, що підтвердив Головнокомандувач Сирський: за його словами, тепер баланс вистріляних боєприпасів, хоча досі не нашу користь, але становить 1 до 2 або й 1 до 1,5. Порівняно з тим, що було кілька місяців тому, це значний прогрес: тоді співвідношення було глибоко негативним для ЗСУ, оскільки ворог мав переваги у 6 разів, а на деяких, особливо гарячих ділянках фронтів, ця пропорція була зовсім нищівною – 1 до 10. Теперішнє співвідношення можна назвати цілком задовільним з огляду на те, що зараз ми переважно діємо в обороні, де мінімальна потреба складає пропорцію близько 1 до 2 або 1 до 3. Для того, щоб прорвати оборону за класикою, противник, що намагається наступати, потребує переваги 4 до 1, а в ідеалі – більше. До вересня, як і передбачалось, нарешті влились у бойові порядки ЗСУ вже підготовлені мобілізовані в останні кілька місяців нові військовики, які пройшли певну підготовку і тепер стають до бою. Так, терміни підготовки скорочені, хотілось би більш якісного вишколу, але часу мало, його проґавили “потужні” 5-6 менеджерів Зеленського на чолі з ним самим. Вони потужно згаяли час, тепер дорогою ціною його доводиться надолужувати. Боялись рейтингів і втрати влади. А платять за це як виборці, так і не виборці. Виборцям треба вчитися демократичних виборів, ставитися до них вдумливо із повною відповідальністю, щоб до влади приходили підготовлені, фахово компетентні політики. Саме політики, а не аматори з театральних підмостків. Так, ці театрали масового попиту розуміються на ефектах попкультури, її правилах і прийомах. Так, вони націлені на самопіар і жорстку вертикаль управління – бо такі закони виживання у сферах масової попкультури. Але у владі мають бути Політики, а не попса. Тому маємо те, що маємо, як висловлювався одіозний “філософ” Кравчук. Попри всі проблеми війни “потужні” Зе-менеджери вчинили велику переміну в уряді. Слова “потужні” і “великі справи” – великі повороти річок, великі будівництва, “вєлічєствєнниє города-сади”, незламні фортеці – це улюблений лексикон авторитарних політиків. Згадайте сталінський лексикон, та й всієї совєцької доби, згадайте “великі стрибки” Мао Цзедуна тощо. Та нащо далеко ходити у часі – послухайте сучасника – Трампа, його MAGA, “зробімо Америку Великою знову!”. Авторитаризм характеризується, окрім інших рис, тим, що методично з часом влаштовуються регулярні перетряски у владних структурах, під приводом пошуку “нової енергії”, нових “молодих ліц”, особливо цьому сприяють реальні або вигадані загрози внутрішнього і зовнішнього характеру. Згадайте сталінські чистки, як це було… Слава Богу, у нас не розстрілюють жертв побудови авторитарної влади, жертв, які, втім, теж винні у її розбудові. Але озирнімося на нашого ворога – Московщину, там теж в основному не розстрілюють, хоча негласно не без того, там діють іншим методом – маргіналізують невгодних або жертовних козлів спокути. “Вєрной дорогой ідьотє, товаріщі”, – схвалив би їх Сталін; недарма культ Сталіна знову набрав сили в сучасній Московщині, набрав сили не тільки культ, а і його зміст і атрибутика, лише переодягнувшись на марші у новітні шати, “дєди воєвалі”, “можем повторіть”, “загнівающій Запад” – все це знову актуалізовано в сучасній Московщині. Лише упаковка змінилась – з імперської комуністично-більшовицької на імперську нацистську. Ось тому я попереджаю, що ця дорога знайома, вона катастрофічна, і нам туди не треба. Врешті ми воюємо не тільки за існування українського народу, а й за свою свободу і волю у сучасному цивілізаційному вимірі. Ще одна характерна риса теперішньої української влади – вона йде від постулатів, які оприлюднював Зеленський: “я нє лох, я вам нічого нє должен” – наша влада у всіх негараздах і невдачах звинувачує всіх навкруг, насамперед наших західних партнерів, організувавши їхнє масове цькування на наших теренах з усіх ротів і всіх засобів масової пропаганди прасок. Не робіть цього, це не тільки переважно брехня, це не тільки не етично, а головне, що це не розумно. Не плюйте в колодязь, який нам допомагає не вмерти у часи воєнної спраги. Понад це, таке цькування формує чималий імпульс антиамериканізму, антизахідного скепсису в українському суспільстві. Стирання, висміювання і приниження цінностей вільного західного світу. Це, певне, чуже для влади Зе, але для українського народу це не має стати чужим, а своїм, разом із цінностями українства. Зе-влада, Зе-мара – це все минуще, а народу жити вічно. Тому без потрясінь, без різких внутрішніх рухів, ми маємо гуртом вперто робити своє – торувати свій шлях до нашої перемоги. Зрештою українські олігархічні клани, які втюхали нашим виборцям своїх “політиків”, теж зацікавлені, щоб Україна була незалежною державою, бо тоді вони втратять якщо не все, свій бізнес, то принаймні майже все. У цьому сенсі нам зними (ситуативно) воленс-ноленс по дорозі в цій війні. Будьмо мудрими і відповідальними! Ціна – наше майбуття. Щодо західних суспільств, їхнього ліберально-демократичного устрою, то він, звісно, не ідеальний, не панацея від усіх суспільних хвороб і протиріч, це суспільства можливостей. Тобто лише самі суспільства відповідальні за те, як вони розпоряджаються своїми можливостями. Це шлях до прогресу і зростання чи кроку минулі пекельні епохи, це здатність провалитися у світ тоталітаризму, фашизму і дикунства чи шанс стати на шлях пошуку зростання і розв’язання протиріч. Це не казочка молодого Фукуями про “кінець історії”, а буремне життя у його розвитку і вдосконаленні попри всі труднощі та перешкоди. Це можливість, а не гарантія. Життя – це розвиток у боротьбі. Що більше вільного, але усвідомленого руху в суспільстві, то більше у нього шансів бути успішним. Тоталітаризм, авторитаризм заперечують за своєю суттю такий вільний рух. Але повернімось до поточних подій на цій клятій війні, яку принесли на нашу землю московські загарбники. Хочу приділити окрему увагу значенню і перебігу подій Курської операції. Вона в цілому була спланована грамотно і здійснена в потрібний час, у потрібному місці. Але наразі ситуація там досягла риски стабільності, що загалом є непоганим результатом, але не достатнім з огляду на можливості, які вона могла надати, якби ними розпорядились правильно. Сирський як командувач є скрупульозним і подетальним планувальником. Це добре, але цього замало в такого роду операціях, як курський прорив, який міг би дати якщо не стратегічний успіх, то принаймні значно більші результати. Для цього треба мати хист гнучкого командування. Планами все передбачити неможливо, але наявність гіпотетичних передбачень і планувань – це інший військовий хист, інший склад характеру, який покладається на іншу школу воєнного мистецтва. Сирський – чудовий і талановитий представник воєнної науки, але совєцької (російської) воєнної науки. Та й Залужний, мабуть, меншою мірою, але теж представник тієї ж школи. Так склалось, що вони всі вийшли з однієї “шинелі”. Щоправда, у Залужного основою командування було делегування обов’язків по всіх вертикалях і горизонталях, що надавало більшої гнучкості, ініціативи і маневреності. У Сирського, натомість, все розплановано з урахуванням дрібниць і по всій вертикалі – від Генштабу аж до взводів. Таке планування дає можливість майже гарантовано не програти, але перемогти за такого стилю проблематично. Важливо ще й єднання воєнної думки від воєнних фахівців з політичним розрахунком від фахівців політики. Так ось, якщо з воєнною думкою у нас більш-менш гаразд, то з політичним керівництвом і думкою далеко не все гаразд. Планування і цілі Курської операції – основна і проміжні, а також вірогідні можливості такої операції – не мали фахового, розумного Продовження на стор. 2 МИКОЛА ТИМОШИК ДМИТРО ДРОЗДОВСЬКИЙ СИДІР КІРАЛЬ Запрошуємо до розмови Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка повідомляє, що 12 вересня о 16:00 в інформаційній агенції “Наголос” (Київ, вул. Хрещатик, 10-б) відбудеться круглий стіл “Дерусифікація: від копійки до інформаційного простору”. Запрошуємо до участі!
Суспільство · “Віковічний північний полюс крижаного зла має бути розтоплений на вільні мирні ріки і затишні озера”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ніше, то він/вона точно не батько, не мама, не вдова і не дитина загиблого Воїна”, – написав він. Георгій Володимирович Шовкошитний з першого дня повномасштабного вторгнення пішов у територіальну оборону, а з 22 квітня 2022 року мобілізувався в ЗСУ. Воював під Бахмутом, Авдіївкою, на Сумщині. “Загинув на Запорожжі, як справжній Козак… Біль невимовний!” – написав Володимир Шовкошитний. Георгію був 41 рік. Мав військове звання – лейтенант. Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка висловлює співчуття рідним і друзям полеглого воїна Георгія Шовкошитного. готуватися до передачі Україні літаків свого виробництва тощо. Росію можна тільки перемогти, домовлятися з нею – це марна справа, облуда, у кращому випадку це призведе до переходу невиліковної хвороби імперської експансії з гострої стадії через ремісію до нового, ще гострішого припадку цього смертельно хворого, який тягне з собою в могилу всіх живих. Усі вищезгадані, а також не згадані тут чинники, дають орієнтир прогнозування тривалості російсько-української війни – до 2027 року, можливо, до 2029, зі спадами інтенсивності та загостреннями. Нашою перемогою. Необов’язково “безоговорочной”, як любила вихвалятися совєцька пропаганда. Нам ці дурні понти й пихата пропаганда не потрібні, нам потрібні лише Перемога і Мир, а також Світ, де дихається вільно і на повні груди свободи. Звісно, якщо якісь чорні лебеді не нагидять, як наприклад трампізм, або ж, навпаки, білі лебеді раптом гуртом наважаться рішуче заклювати те відморожене північно-східне колосальне кубло зла. А далі світовим геополітикам буде непочатий край роботи, до якого вони вже зараз мають ретельно і наполегливо готуватись, щоб плодами цієї перемоги не скористались інші центри зла, щоб перемога служила силам добра, щоб цей здобуток був один на всіх, а головне – для України. “Росія” – цей віковічний північний полюс крижаного зла – має бути розтоплений на вільні мирні ріки і затишні озера. “Многополярность” русского міра – це багато (много) її “полярності” по всьому світові, а русскій мір не закінчується ніде, як каже фюрер цієї імперії зла, тієї полярності, яка погрожує заморозити весь світ. Але це вже великодержавний блеф, з яким здоровому світовому товариству час покінчити назавжди. Отже, just do it – просто зробімо це! Разом – до Перемоги! Віктор СКОРИК Наша газета неодноразово розповідала про допомогу Товариства Української мови Чикаго просвітянським організаціям України в ці важкі роки. “Слово Просвіти” високо цінує підтримку нашого видання, дякуємо справжнім меценатам! Редакція тижневика долучається до привітань пані Віри Боднарук з нагоди її нагородження.
Суспільство · “Віковічний північний полюс крижаного зла має бути розтоплений на вільні мирні ріки і затишні озера”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

До перемоги крок за кроком Пам’яті героїв

Закінчення. Поч. на стор. 1 плану. Все це неабияк знецінило попередні результати цієї операції. Видається розумним планування такої операції з метою швидкого просування до Льгова і Курчатова, щоб з ходу заволодіти АЕС. Це було б чудовим завоюванням, масштабним і гучним, яке б гарантовано змусило ворога кинути туди похапцем величезну військову силу. Це, у свою чергу, дало б можливість значуще послабити тиск ворога на Донеччині, а також на інших ділянках фронтів, а за сприятливих умов і згідно із заздалегідь підготовленим і реалізованим планом – нанести болючий удар ворогу на будь-якій послабленій ланці фронту. Але такого плану не було. Про це свідчить те, що резервні українські війська повною мірою так і не були введені у зроблений передовими бригадами прорив. Це свідчення фактів, про які я вже сказав, – педантична обережність Сирського, а головне – відсутність чіткого політичного плану. Можливо, наші війська змогли б пройти і далі Курчатова і Льгова, ближче до Курська, тоді можна було б говорити про великий стратегічний наступ, який неабияк змінив би весь хід війни. Неготовність політичного планування, а можливо, й відсутність віри у її успіх з боку керівництва держави, тих “5-6 успішних менеджерів”, помітно знецінили можливу значущість Курської операції. Про відсутність такого планування свідчать і запізнілі адміністративні дії на звільнених територіях, і плутана урядова риторика щодо курських подій. Вони ніяк не могли визначитися – чи це окупація, чи це звільнення, чи якось по-іншому йменувати. Однозначно це звільнення етнічних українських територій, анексованих Московією понад століття тому! Не треба дипломатичних еківоків і лукавства. Всі угоди Москва перекреслила і кинула у смітник історії цією війною. Все це тепер не чинне, юридично і фактично. Таке з агресором трапляється далеко не вперше, коли він не набуває нових територій, а втрачає раніше ним загарбані, незалежно від того, як давно агресор ті території вкрав або загарбав. Згадаймо, зокрема, за результатами Другої світової війни, скільки територій втратила нацистська Німеччина. І це не тільки Судети, це й вся Прусія, східні терени, які відійшли Польщі тощо. І це ж не все, бо і на Заході Франція повернула собі території, етнічно пов’язані з нею. Нечіткість у плануванні і державницькому підході значно послабили цінність і значущість Курської операції. Таке враження, що урядовці самі тепер не знають, що з цим робити. Звісно, не варто нам копіювати Москву, проводити там псевдореферендуми або ставити свої цивільні адміністрації тощо. Це все після війни. І референдуми проводити там необхідно, але через 10-15 років після закінчення війни, щоб він був усвідомлений і підготовлений, та й люди на тих територіях матимуть певний час прийти до тями від істерики війни і тотальної російської пропаганди. Крок за кроком, методично, послідовно і ефективно – так робляться добрі державні справи. Не “нагнути” за радянськими ле- 1 вересня біля Малої Токмачки Запорізької області на фронті російсько-української війни загинув командир протитанкового взводу Георгій Шовкошитний, молодший син відомого українського письменника і громадського діяча, народного депутата України першого скликання Володимира Шовкошитного. Про це сам письменник повідомив на своїй сторінці в соцмережі Facebook. “Якщо хтось думає, що загинути за Україну – це найстрашкалами, а довести, що бути з Україною – це добре. Хоча не можна сказати, що Курська операція в цілому не досягла певних успішних результатів. Попри твердження серед широких кіл, що ця операція ніяк не відволікла московські війська з фронтів в Україні, все-таки значна кількість окупаційних військ змушена передислокуватися на Курщину. Це один із спланованих вимірів новітньої “Курської дуги”, здобуток наявний, хоча він був би значно більший за умов, про які написав вище. Те ж саме стосується і шокової терапії для російського суспільства – шок приниження і вірус зневіри у “всемогутність русского оружія” – це теж наш здобуток від цієї високовольтної дуги, якою ми вразили зненацька нахабного і цинічного агресора. Ще один вимір – наочна аргументація перед всім світом, що Україна не тільки стійка в обороні, а й вельми успішна в наступальних діях. А це дає додатковий імпульс нашим партнерам в допомозі нам. Ми встояли довгий і важкий період влаштованої трампістами засухи в допомозі України. З весни маховик допомоги від США, який був заклинений “хорошимі американцями”-трампістами, поступово набуває швидкості. Шкода, що вибори у США дуже відволікають уряд США і в цілому тамтешнє суспільство від України. Так, там зараз вирішується екзистенційна доля не тільки США, а й усього світу, і найбільше – України. Путін це знає, Путін нервується і починає прямо втручатися у вибори своїми КҐБстськими викрутасами. Він знає, що для нього це теж питання життя чи його смердючої смерті, як і для всієї його імперії зла. Саме тому по всьому світу розганяється тема переговорів про “мир”. Через вкиди в засобах масової інформації, через тиск на тих чи інших західних політиків. Я не можу зрозуміти, навіщо в цю гру продовжують грати україн- На фронті в боротьбі з російськими окупантами загинув військовий, активіст УНА-УНСО, син визначного політика-дисидента і політв’язня радянських часів Анатолія Лупиноса – Микола. Про це повідомив речник оперативного угруповання військ “Таврія” Дмитро Лиховій у соцмережі Facebook. ські урядовці. Цю фальшиву і дурну фразу про “всі війни закінчуються за столом перемовин” вже зробили якимось закляттям, яке втовкмачують у голови суспільних організмів. Перечекати Путіна, а потім все владнаємо? Теж фальшивка, яка існує або з нерозуміння природи віковічного московського імперського нацизму, або щоб приховати своє огидне лукавство. Рецепт один: крок за кроком на полі бою тиснути на окупантів, крок за кроком зусиллями наших партнерів затискати агресора в економічну удавку, крок за кроком допомагати Україні стати виробником надсучасної військової продукції, яка перевищить будь-які економічні можливості Росії, ослабле- “Ще одна велика й болюча втрата. Загинув Микола Лупиніс-молодший – воїн ЗСУ, мінометник, сержант, унсовець, син того самого легендарного Дяді Толі Лупиноса, одного із засновників УНА-УНСО”, – написав він. Мінометник, 31-річний сержант Збройних Сил Микола Лупиніс, як і батько, писав вірші про війну. “Мене часом запитують люди, коли я приїжджаю додому: коли це все закінчиться? І я завжди відповідаю на це: “Коли закінчимося ми”, – якось сказав Микола в одному з інтерв’ю. Співчуваємо рідним, усім, хто знав полеглого воїна Миколу Лупиноса. ної критичними санкціями з поступовим переходом на ембарго. Утім, у цьому напрямку, може, й повільно, але послідовно ситуація і розвивається. Снарядами ми вже трохи розбагатіли, і це лише початок. В оснащеності дронами ми вже як мінімум не поступаємось московським мародерам, власне виробництво, попри всі труднощі воєнного часу, йде стрімко вгору, завдяки інвестуванню партнерів і створенню спільних виробничих потужностей на наших теренах. З часом будуть і українські аналоги ATACMS, потім і томагавків. Західні літаки F-16 вже в Україні, далі їхня кількість буде зростати, як і досвід і кількість наших пілотів. Шведи вже реально почали військової частини А2 0284, в якій написано: “Висловлюємо Вам слова подяки безмежної за допомогу у підготовці до виконання бойових завдань по захисту територіальної цілісності України з початку повномасштабного вторгнення. Низький Вам уклін за Вашу активну громадянську позицію та дієвий патріотизм, що є важливою запорукою нашої перемоги”.
Суспільство · “Віковічний північний полюс крижаного зла має бути розтоплений на вільні мирні ріки і затишні озера”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Заслужена нагорода

Днями з’явилася інформація, що Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній нагородив професорку Віру Боднарук (США) Орденом святої рівноапостольної княгині Ольги. Віру Боднарук відзначено за жертовну любов та віддану працю на благо Помісної Української Православної Церкви і побожного народу. Впродовж багатьох років пані Віра на чолі Товариства Української мови Чикаго підтримує український дух співвітчизників на американських теренах, є натхненником і організатором численних культурологічних проєктів в Україні. З початком широкомасштабної російськоукраїнської війни допомогу Товариства відчули насамперед Захисники України. Про це свідчить, зокрема, подяка Вірі Боднарук від командування
Суспільство · “Алея Пам’яті – це не просто данина шани героям, а нагадування про вічне життя тих, хто став до небесного війська”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Куди подій несе нас вирок?!

Чомусь у багатьох європейських політиків Україна, яка бореться з рашистами, відстоюючи свою незалежність, міжнародне право, свободу і демократію, тобто ті цінності, що після Другої світової стали головним здобутком вільної Європи і всього цивілізованого світу, викликає здебільшого роздратування. Радикали ж взагалі схильні бачити в ній винуватицю негараздів, спричинених загарбницькою жорстокою руйнівною війною, з якою прийшов на українську землю їхній “улюбленець”. І тут виникає цілком закономірне запитання: очевидно, щось не так у цьому світі, якщо в головах політиків і значної частини їхніх виборців переплуталося біле з чорним і вже не видно різниці між добром і злом? Так іноді буває, коли на вулиці з’являється якийсь нахаба-хуліган, котрий надто агресивно себе поводить, вимагаючи у перехожих гроші та коштовності. Хтось намагається в цей час обійти зловмисника стороною, хтось поспішає віддати йому те, що він вимагає, аби не наражатися на неприємність, і рідко хто насмілюється дати відсіч злочинцю. Однак хтось-таки примудряється викликати поліцію і з появою поліцейського поведінка зловмисника раптово змінюється. А уявімо собі, що у злочинця з’являється група підтримки з боку тих чи інших перехожих, які починають допомагати йому “експропріювати” у простих громадян нажите начебто незаконним, на їхню думку, шляхом. Але саме так дуже часто й поводять себе і політикани-популісти, яких ми бачимо і чуємо в ході передвиборчих перегонів. І чим відрізняються, скажімо, представники найбільш шаленого республіканського MAGA-крила в Америці, які закликають з передвиборчої трибуни: “Жодного цента допомоги Україні!”, від тих же німецьких шанувальників путіна, що у популістському екстазі кинулися завойовувати владні висоти? І як попереджають експерти, це тільки початок епідемії європейського і світового сказу, викликаного вірусом рашизму. Мовляв, пуйло прийде – порядок наведе… До речі, воно вже прийшло зі своїм порядком в Україну, від якого захлинулися кров’ю мешканці Бучі, Ірпеня, Маріуполя та інших окупованих рашистами українських міст і сіл, перетворилися на руїни десятки українських міст, а мільйони їхніх мешканців, переважно жінки та діти, змушені шукати притулку на Заході, ставши біженцями. Тепер Європа стала надто перенаселеною втікачами від війни, і це лягло додатковими обтяженнями на бюджети європейських країн і відповідно на платників податків. Звісно, певна доля вини у виникненні такого масштабного процесу активного “переселення народів” лежить і на європейських політиках, які протягом тривалого періоду сповідували політику угодовства по відношенню до кремлівського фюрера, і той, відчувши свою повну безкарність, після упокореної Чечні кинувся “примушувати до миру” Грузію, а потім і Україну. Але замість критичного переосмислення власної політики і виправлення помилок європейські політичні сили, а найбільше ультра радикали, стали шукати винуватців на стороні і звинувачувати в роздмухуванні війни не агресора, а його жертву, яка, бач, насмілилася йому протистояти. Отже, чимало політиків-популістів, нерідко щедро підгодованих кремлем, чомусь дуже швидко забули про європейські цінності і стали гнути прорашистську лінію. Здається, ще трохи – і як на довоєнному Донбасі, європейські фанати пуйла дивись і заволають: “путін пріді!”. На Донбас путін прийшов, перетворивши цей багатий індустріальний регіон на руїни. Невже цього хочуть і європейські політики, які заблукали між європейськими цінностями і рашистським терористичним переформатуванням світу, у якому всім знайдеться місце – в облаштованому рашистами концтаборі. Але навряд чи вже буде для знецінених популістами європейських цінностей. Але, на жаль, ті, хто вершить європейську і світову політику, напевно, думають зовсім про інші цінності. Скажімо, великий бізнес хоче великих Ґешефтів з кремлівськими рашистами, і їм байдуже, що політика і бізнес на крові призводять до ще більшої крові. Хоча вони не проти поговорити й про мир, але на їхніх умовах та умовах їхніх кремлівських бізнеспартнерів. Головне – переконати достатню кількість виборців через підконтрольні змі та інформаційні ресурси глобального рівня, що зло неможливо перемогти, а відтак з ники місцевої школи винесли до кожного лампадки, почергово під звуки метроному відкривалися світлини, називалися імена кожного загиблого і перед присутніми поставали обличчя Героїв. Рідні, друзі, знайомі нескінченним потоком потяглись до таких знайомих, дорогих і рідних обличь. Щоб покласти квіти, обійняти світлини, сказати слова вдячності, омити сльозами болю і скорботи... Небесний мурал Пішли до неба, мов хмаринки, Не попрощалися ні з ким. А звідти падають сніжинки, Їх поглинає чорний дим. Гримлять з-за обрію гармати, ним потрібно замиритися. Як свідчить поведінка окремих відомих постатей великого бізнесу, які відіграють далеко не останню роль на політичному полі Європи та Америки, приклад путінського диктаторського правління видається їм не таким вже й неприйнятним. І не лише в управлінні побудованими ними бізнес імперіями, а й взагалі при плануванні нового світоустрою. А тому на вимогу учасників так званої осі світового зла, вони, напевно, і європейські цінності вже не проти трансформувати, відповідно, під цінності того ж світового зла. Принаймні Китай і країни Глобального Півдня вже давно виступають проти так званої гегемонії у світовій політиці (напевно, треба розуміти під цим гегемонію міжнародного права) і ведуть мову про багатополярність світу і відповідно дотримання інтересів світових еліт. На цьому закцентував нещодавно свою увагу і міністр закордонних справ КНР Ван Ї у статті, опублікованій на сайті МЗС КНР напередодні триденного саміту Китайсько-Африканського форуму. У ній зокрема йдеться про будівництво “впорядкованого багатополярного світу та всеосяжну економічну глобалізацію”. А глобалізація потребує, очевидно, більш жорстких методів управління і контролю, ніж ті, що пропонує традиційна демократія. Чи не тому один із кандидатів у президенти США Дональд Трамп якось заявив своїм виборцям, мовляв, оберете мене, і ходити на вибори більше не доведеться? Чи не тому зростає попит на ультраправих та ультралівих у ліберальній Європі? Чи не тому в океані світової політики, збуреної виборчими перегонами, так заштормило і корабель світової демократії понесло на рашистські рифи? Залишається тільки сподіватися, що у колективного капітана, штурмана і команди нашого спільного світового корабля вистачить досвіду, професійних навичок і злагодженості, щоби уникнути катастрофи. Принаймні Україна, яка воює у цей час із рашистським мордором за своє краще майбутнє, а відтак і за те, щоби світ став кращим і безпечнішим, докладає до цього неймовірних зусиль і платить за це неймовірно високу ціну – життями захисників незалежності країни і світу від рашистського зла.
Суспільство · “Алея Пам’яті – це не просто данина шани героям, а нагадування про вічне життя тих, хто став до небесного війська”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Новий міністр

Володимир СТЕЦЮК Нам постійно говорили про європейські цінності. Та коли ми нарешті дозріли до того, щоби їх прийняти і до них долучитися, більш того, коли ми почали їх захищати на своїй землі від рашистів, які пішли на нас війною, щоби перетворити ці цінності на порох, – ці самі європейські цінності раптом стрімко почали девальвувати в самій Європі. Принаймні у країнах Євросоюзу з’явилося чимало симпатиків рашистського диктатора владіміра путіна, який всіляко намагається ці цінності знищити. До речі, Міжнародний кримінальний суд у Гаазі визнав рашистського фюрера воєнним злочинцем і видав ордер на його арешт. Але заарештувати світового злочинця ніхто не насмілюється. Зокрема й під час нещодавнього демонстративного візиту кривавого диктатора і міжнародного терориста до Монголії, яка є підписантом римського статуту й зобов’язана виконати вимогу міжнародного кримінального суду, робити цього не стали. А напередодні оприлюднені результати місцевих виборів у федеральних землях Німеччини Тюрінгія і Саксонія, де найбільше голосів здобули саме прорашистські ультраправі та ультраліві партії – відома своїм екстремізмом ультраправа “Альтернатива для Німеччини” (AfD) та новостворений ультралівий проросійський Союз (BSW), які не соромляться вихваляти світового злочинця і виступати зі своїми різко антиукраїнськими заявами. Верховна Рада призначила новим міністром культури і стратегічних комунікацій Миколу Точицького – заступника керівника Офісу президента та дипломата. Про це йдеться в повідомленні на сайті ВР. За призначення Точицького проголосували 252 народних депутати. Микола Точицький народився 22 вересня 1967 року на Вінниччині. Закінчив Київський державний університет імені Т. Шевченка (перекладач французької та англійської мов), Інститут міжнародних відносин Київського державного університету імені Т. Шевченка (юрист-міжнародник). Володимир ЗАЇКА, Олександрівка Краматорського р-ну на Донеччині. Фото Вікторії КРАЙНЬОЇ Того вересневого ранку в центральному парку Олександрівки Краматорського району, що на Донеччині, лилися журливі українські мелодії, нагадуючи численним жителям громади, які тут зібралися, про страшне горе, принесене всім українцям жахливою війною з російським агресором, яка триває вже десять років… Тут відбувся урочистий вишкіл з нагоди відкриття Алеї Пам’яті Героїв, полеглих за свободу та незалежність України. На металевих конструкціях розміщені світлини 26-ти загиблих вояків – жителів Олександрівської громади. Жалобну церемонію відкрили виконанням державного Гімну України та хвилиною мовчання. Вшанувати пам’ять загиблих побратимів приїхав командир взводу 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, старший сержант, “Золотий голос України” Юрій Городецький. Свій проникливий виступ він завершив виконанням патріотичних пісень, присвячених усіх полеглим героям. У зворушливому виступі очільниця вій-
Суспільство · “Алея Пам’яті – це не просто данина шани героям, а нагадування про вічне життя тих, хто став до небесного війська”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Герої не вмирають

ськово-цивільної адміністрації Людмила Борисевич наголосила, що “усім нам надважливо пам’ятати імена, обличчя, історії життя кожного загиблого земляка. А Алея Пам’яті – це не просто данина шани героям, а нагадування про вічне життя тих, хто став до небесного війська та увійшов не лише до історії нашої громади, а увійшов до історії України”. На урочистих заходах також виступили начальник управління з питань ветеранської політики Донецької ОДА Артур Насібян, мама одного із загиблих героїв Наталя Попченко та інші. Стенди з портретами загиблих земляків були задраповані державними прапорами України. Після того, як старшоклас- Знов ллється кров на білий сніг. В цей час сивіє чиясь мати, Чекаючи своїх синів. А їх нема. Пішли на небо. І бачу східці, скільки їх?.. “За що це нам? – питаю себе, – Вони ж, як ми, були живі”. Тепер лиш згадка, силуети, Та сірий попіл, помах крил. І скільки ще таких на злеті Й не порахованих могил?.. Мов птахи в небо позлітали, Та накрапають сльози з хмар. Не нажились, не відкохали... Суцільний пам’ятник-мурал... Виступає очільниця Олександрівської військово-цивільної адміністрації Людмила Борисевич
Суспільство · “Навчаємо молоде покоління плекати та прославляти рідний край, видатних і талановитих людей”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

раїні на державному рівні, автор книги “Недержавні таємниці” та інших публікацій, де висвітлено тему Голодомору-геноциду; Левко Лук’яненко – правозахисник, публіцист, голова, почесний голова Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду в Україні (1994–2000 рр.), автор публікацій про Голодомори в Україні, Герой України (посмертно), Михайло Сидоржевський – журналіст і літератор, головний редактор “Української літературної газети”, автор публікацій про трагедію Голодоморів на Житомирщині, зокрема книги “Солотвин: з глибин минулого до наших днів”, голова НСПУ; Олександр Панченко – журналіст і дослідник, науковець, автор публікацій про Голодомор й політичні репресії проти українців, книг політичної публіцистики та україністики, упорядник споминів і збірок статей визначних діячів українського національно-визвольного руху, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН) та інші достойники. Нагадаємо: відзнака “Медаль Ґарета Джонса” – недержавна нагорода з особливим статусом, започаткована для вшанування та нагородження журналістів, видавців, науковців, громадських діячів, доброчинців за вагомий внесок у дослідження Голодоморів в Україні, високу професійну майстерність, сприяння відновленню історичної правди про трагічні сторінки минулого України. Започаткована і присуджується Відзнака щорічно вченою радою Навчально-наукового Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Девіз нагороди – “Правда і Честь”. Під час урочистостей в Інституті журналістики з нагоди початку нового навчального року директор інституту Юрій Бондар вручив відзнаки Ігорю Зоцу та Олександру Ушинському. Своєю чергою нагороджені подякували вченій раді за високу оцінку їхньої праці і побажали майбутнім журналістам сповідувати в своїй професійній діяльності правду і честь. Власн. інф. продовжує бути незламною заради коханого чоловіка. Своїми споминами про Івана Нагірняка, а також щирими вітальними словами Інні Руснак поділилися лавреатки першої та другої літературно-мистецької премії імені Івана Нагірняка, поетеси, громадські діячки Інна Гончар (2021 р.) та Олена Богуцька (2023 р.). Щире слово мовив головний інженер Дністровської ГАЕС Анатолій Жук, багаторічний колега Івана Нагірняка.
Суспільство · “Навчаємо молоде покоління плекати та прославляти рідний край, видатних і талановитих людей”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Почесна відзнака

Напередодні вшанування жертв Голодомору-геноциду в Україні Інститут журналістики Шевченкового університету оприлюднив імена лавреатів Відзнаки “Медаль Ґарета Джонса. Правда і Честь”, заснованої в пам’ять відомого валлійського журналіста, який першим відкрив світові очі на трагічні події в Україні 1932–1933 років. 2024 року почесною нагородою відзначені: 1. Ігор Олексійович Зоц – колишній головний редактор газети “Донеччина”, головний редактор тижневика “Слово Просвіти”, автор публікацій про Голодомори в Україні. 2. Вікторія Анатоліївна Малько – викладачка і координаторка Програми вивчення Голодомору на кафедрі історії Каліфорнійського університету (США), авторка монографії “Українська інтелігенція і геноцид: боротьба за історію, мову та культуру в 1920- 1930-х роках”, підручника “Голодомор, геноцид українців: історія з джерелами” та інших числен- Інна ГОНЧАР, членкиня НСЖУ та НСПУ У Новодністровську вшановували пам’ять почесного громадянина села Ломачинці та міста Новодністровськ, журналіста, письменника, драматурга, лавреата численних премій, члена НСПУ та НСЖУ, автора понад 20 книг, літописця людських доль та історії міста енергетиків і Дністровської ГАЕС Івана Семеновича Нагірняка. Уже 10 років рідні, близькі, колеги і друзі, смакуючи осінніми щедротами яблуневих садів, вчаться жити, працювати, переоцінювати і зважувати, доганяти і не втрачати, любити й дорожити, але вже без нього… Ще 13 жовтня 2017 року у місті відбулася визначна подія – встановлення меморіальної дошки на Будинку культури “Молодіжний”, директором якого Іван Семенович був з 1996 по 1999 рр. Тож тепер своїм примруженим доброзичливим поглядом з портрета Іван Семенович спостерігає, дякує і радіє, що стільки добрих людей збираються шанувати його слово! 65 літ на його життєвій вишиванці... Несправедливо мало. Але як же багато зосталося завдяки його слову, що проростає швидше, ніж будь-яке насіння! Його слово них публікацій про трагічні сторінки історії України, редакторка колективної монографії “Жінки та Голодомор-геноцид: жертви, очевидиці, призвідниці”, альбому “Українські митці зображують геноцид: з нагоди 90-х роковин Голодомору”, членкиня редколегії спільного з КНУ імені Тараса Шевченка журналу “American History and Politics”. 3. Олександр Євгенович Ушинський – ініціатор спорудження перших пам’ятників та засновник першого музею Голодомору 1930-х років в Україні, автор численних публікацій на тему Голодоморів, активний учасник російсько-української війни, голова ГО “Асоціації ветеранів, учасників АТО (ООС)”, волонтер. 4. Богдан Футей – політичний і громадський діяч, суддя Федерального суду США, член Координаційного комітету допомоги Україні, автор численних ініціатив та публікацій про необхідність визнання Голодомору в Україні геноцидом українського народу. У попередні роки авторитетною нагородою були також відзначені Лариса Івшина – головна редакторка газети “День”, ініціаторка і авторка громадських заходів, публікацій та видань про Голодомори в Україні; Володимир Сергійчук – журналіст, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії світового українства КНУ імені Тараса Шевченка, автор численних наукових досліджень і публікацій, присвячених Голодоморам в Україні; Василь Марочко – доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, автор дослідження “Енциклопедія Голодомору”; Джеймс Мейс – американський дослідник Голодомору-геноциду (посмертно), Володимир Василенко – правознавець-міжнародник, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор; Андреа Халупа – американська журналістка і сценаристка українського походження, авторка сценарію, співпродюсерка фільму про Ґарета Джонса “Ціна правди”; Леонід Мужук – журналіст, автор документальних фільмів про Голодомори в Україні, лавреат Державної премії імені Тараса Шевченка; Володимир- Юрій Данилів – канадійський адвокат, ініціатор створення Міжнародної комісії юристів у справі Голодомору (посмертно); Володимир Маняк та Лідія Коваленко-Маняк – подружжя публіцистів, громадські діячі, дослідники Голодоморів в Україні, лавреати Державної премії України імені Тараса Шевченка (посмертно); Павло Смовж – журналіст, редактор газети “Трибуна праці” (Іванків на Київщині), автор дослідження “Треба пам’ятати й горе… Голодомор 1932–1933 рр. на Київському Поліссі: спогади очевидців, цифри і факти”; Віктор Ющенко – третій Президент України, ініціатор вшанування пам’яті жертв Голодоморів в Ук-
Суспільство · “Навчаємо молоде покоління плекати та прославляти рідний край, видатних і талановитих людей”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Не схвалюють вплив Офісу президента

Заслуговують на увагу результати соціологічного опитування, яке провів Фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова на замовлення руху “Чесно”. “Більше ніж половина українців вважає, що Офіс президента впливає на державні органи з перевищенням своїх повноважень. Найбільшим українці вважають вплив ОП на парламент і уряд. Кількість тих, хто поділяє таку думку, зросла з 52% до 59% порівняно з минулим роком”, – йдеться в повідомленні “Чесно” за підсумками соцопитування. 58% українців вважають, що Офіс президента впливає на рішення, які ухвалює Верховна Рада, а 59% вбачають і вплив ОП на рішення Кабміну. У 2023 році кількість таких людей була 54% і 52% відповідно. Водночас станом на зараз 25% опитаних вважають, що ОП не впливає на рішення Ради, а ще близько 20% не мають відповіді. Крім того, як показало опитування, українці вважають, що ОП перевищує свої повноваження й у взаємодії з правоохоронними, антикорупційними та судовими органами. У порівнянні з минулим роком все більше українців поділяє таку думку. Близько 55% опитаних вважають надмірним вплив Офісу президента на роботу судів, правоохоронних і антикорупційних органів. Торік так вважали 47% громадян. Близько 22% українців не згодні з такою тезою і приблизно стільки ж не мають відповіді. Опитування проводилося з 8 по 15 серпня 2024 року. Респондентами стали 2017 громадян віком від 18 років.
Суспільство · “Навчаємо молоде покоління плекати та прославляти рідний край, видатних і талановитих людей”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Пам’ятним перевеслом шани

– у дорогих серцю просторах, у сивочолому, як він сам, Дністрі, у любому місті нашої юності. Уже втретє в день пам’яті знаного земляка відбувається ще одна вагома для міста енергетиків подія: відділ культури Новодністровської міської ради став ініціатором присвоєння найвищої в місті відзнаки в галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики, драматургії, театрального мистецтва – премії імені Івана Семеновича Нагірняка. На підставі рішення комітету та розпорядження міського голови від 28 серпня 2024 року було визначено переможця: володаркою премії імені Івана Нагірняка стала поетеса, журналістка Інна Руснак. До речі, рекомендацію до вступу у НСЖУ у травні 2013 р. та передмову до другої її збірки “Трагедія закоханого серця” написав Іван Нагірняк. Третя книга поетеси – збірка зболених і прожитих кожним нервом поезій “Байрактар”, яка вийшла друком у липні цього року. Ці 32 вірші – особлива сповідь Інни, яка писала, задихаючись від болю, бо її чоловік уже 21 місяць у російському полоні, і присвятила книжку нашому захиснику, солдату 1 роти 97 батальйону ТрО 107 бригади Павлу Балахтарю. Пам’ятну відзнаку і диплом вручила Інні міська голова Наталя Цимбалюк, підкресливши, що “Байрактар” віднедавна – на почесному місці у її робочому кабінеті, а глибоке і щире слово поетеси вражає справжністю і силою. Особливим трепетом проймала присутніх промова лавреатки, котра, дякуючи усім причетним за підтримку і вагоме відзначення її творчого здобутку, ділилася хвилюючими моментами народження виняткової для неї книги, що стала голосом не тільки її Павла, а й усіх полонених українських захисників. Зізналася, що Направду про Івана Семеновича можна говорити і згадувати не одну годину, сміятися і плакати, вражатися і дякувати. Пам’ятаємо і навчаємо молоде покоління плекати та прославляти рідний край, видатних і талановитих людей. У сердечних обіймах і фотографуванні на згадку з третьою лавреаткою, поетесою Інною Руснак звучав неофіційний гімн Новодністровська – “Місто моєї юності” на слова Івана Нагірняка, музику композитора Михайла Рожка.
Добросердя · “Силу волі й натхнення до перемоги можна і слід черпати від тих, кого ми й донині достойно не пізнали”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Чин вояків ОУН(УПА як взірець нинішнім захисникам України

У містечку Сколе, що на Львівщині, офіційно зареєстровано фонд ““Слава Україні – Glory to Ukraine” імені Галини Кавки-Прохни”. Хто така організаторка цього благородного починання? Чим пояснюється така назва фонду? Які його цілі? Чому в Сколе? Микола ТИМОШИК, журналіст Громадянка США Галина Кавка, з якою я познайомився в час недавнього наукового стажування в цій країні, за освітою іродом діяльності – медична сестра. Отож, далеко не бізнесменка. Не має вона стосунку й до фінансових, державних чи політичних структур, де зазвичай крутяться великі кошти чи приймаються впливові рішення. Втім, є найголовніше, що віддавна вирізняє пані Галину з-поміж багатьох наших земляків: активна громадянська й патріотична позиція, уболівання не на словах, а на ділі за долю України. Вона – бандерівка. І ніколи цього не приховувала. За роки життя в підрадянській Україні на власній гіркій долі відчула, що значить бути донькою ворога народу. Чин її батька Михайла Кавки – безстрашного юного героя ОУН-УПА за псевдо Карпо, Чех – увічнив і поширив далеко за межі краю народжену на Сколівщині легенду про 12 лицарів-повстанців, які свідомо прийняли мученицьку смерть водній із криївок урочища Альта неподалік рідного села Верхнє Синьовидне, але не здалися озвірілим енкаведистам. Волею долі опинившись у вільному західному світі, донька безстрашного бандерівця дала слово за будь-яких житейських обставин бути вірною справі свого батька. В одному з найбільших українських анклавів США – Пармі-Клівледні (штат Огайо) – Галину Кавку знають від старого до малого. Без неї не відбувається жодна голосна українська імпреза – будь то національний фестиваль, благодійні акції православних чи греко-католицьких парафій, збирання пожертв на потреби Збройних Сил України. За жертовність, щирість, непідробну доброту й готовність допомогти кожному, хто в біді, Галину Кавку називають наші земляки в Америці і сестрою Милосердя, і Матір’ю Терезою. Маючи талант до слова, стала письменницею, журналісткою. Тексти її щирі, правдиві, сповнені образності, публіцистичної наснаги, переконливості. Такі тексти зазвичай читач сприймає не очима, а серцем. Немало їх вийшло окремими книгами, що відомі і в Україні. Варто пригадати назви кількох, що мають дослідницький характер і містять цінний архівний компонент: “Медична служба УПА на Бойківщині” та “Обличчя української історії”, “Добро людину славить”, “Струни серця емігрантки”. Нині у львівському видавництві “Сполом” готується до виходу в світ ще одна книга цієї авторки з досить актуальною натепер назвою “Зрада”. Тут авторка пробує сягнути феномена національної зради, яка домокловим мечем століттями висить над нашою українською долею. Ідеться, зокрема, про зраду Івана Мазепи і Симона Петлюри, Євгена Коновальця і Степана Бандери, В’ячеслава Чорновола й нинішньої непохитної борчині за українську правду в поки що не українській Україні Ірину Фаріон… Назву свого фонду “Слава Україні!”, з повтором англійською, Галина Кавка обрала не випадково. Гасло це, за яке раніше комуно-більшовицька влада садила патріотично налаштованих підрадянських українців до в’язниць, належить самому Степанові Бандері. Прийде час, якось сказав він, коли один скаже “Слава Україні!”, а мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”. Цей час настав... Родинне село Галини Кавки – ніколи не впокорене радянцями Верхнє Синьовидне в теперішньому Стрийському районі – знамените тим, що довкола нього було багато криївок ОУН-УПА, які тривалий час енкаведисти не могли викрити і зруйнувати. Одна зних відкрита недавно, і то не вся, ласті. Захід начебто буденний. Але цього разу він був збурений важливою подією. Олекса Різників з Одеси, знаний в Україні і не тільки, поет, прозаїк, автор декількох десятків книг, лавреат поа лише її частина. Тут знайдено немало артефактів національновизвольної боротьби українців. Найдивовижніше, що збереглося до нашого часу, – схована у бідоні брошура “Хто такі бандерівці та за що вони борються”. За кордоном цю книгу, автором якої є легендарний публіцист Леонід Федун (Полтава), давно вже назвали легендою воюючої нації. Новина про цю воістино сенсаційну знахідку в тамтешній криївці ОУН-УПА не давала увесь цей час мені спокою. Тому й рішився відкласти все суєтне й вибратися цього літа з Києва в те гірське село. Інтерес спонуканий зосібно й тим, що історію написання та побутування цієї легендарної брошури мені пощастило дещо раніше достеменно дослідити й описати в час наукового стажування у Великій Британії. Як відомо, після завершення Другої світової війни в Лондоні осіло бандерівське крило української політичної еміграції. Воно й заснувало там знамениту на весь світ Українську Видавничу Спілку (УВС), місячник української суспільно-політичної думки “Визвольний Шлях” та єдиний у світі музей Степана Бандери. Саме з Лондона упродовж десятиліть посередництвом ефектно діючої агентурної мережі на територію підрадянської України було нелегально переправлено десятки тисяч “бронебійних” видань УВС. Вони й допомагали руйнувати російсько-радянську імперію зсередини. Серед низки видавничих серій УВС були дві, які мали стосунок до діяльності підпільних друкарень повстанців в Україні: “Бібліотека українського підпільника” та “Передруки з друкарень криївок ОУН-УПА”. Найголовнішою з них якраз і була “Хто такі бандерівці та за що вони борються”. В Лондоні її перевидали 1953 року накладом 13 тисяч прим. Доти її тиражували в підпільних умовах в Україні. Примірник, що виявлено в Криївці Верхнього Синьовидного – видання 1948 року. Поряд у бідоні сусідував ще один раритет – “Український колядник”, виданий у Відні 1944 року… З почастішим сердечним пульсом беру до рук ці книги. Побиті часом, але ще живі. Ще тримають між своїми сторінками тепло, емоції, мрії тих, хто творив їх, передавав з рук у руки, ховав для нащадків у цьому легендарному бідоні. Енкаведисти з особливою люттю руйнували не стільки самі криївки УПА, скільки все те, що там було, що живило дух воюючої нації: жовто-сині і червоно-чорні прапори, друкарські машинки, радіоприймачі. І ось такі брошури. Але, виявляється, знищити їм вдалося не все… Заходами Галини Кавки та інших знакових земляків на знаменитій Золотій Горі Верхнього Синьовидного нещодавно зведено символічну могилу-пам’ятнику героям ОУН-УПА. Її видно на багато верст довкруж. І то стало початком нового оберемку зусиль пані Галини, спрямованих не лише на увічнення пам’яті батька та його побратимів, а й вивчення Чину й Поклику всіх героїв ОУН- УПА, осмислення та промоцію серед сучасної молоді їхніх подвигів. Нині Галина Михайлівна відважилася на створення у Верхньому Синьовидному цілісного Музейного осередку ОУН-УПА. Цей осередок має включати бібліотеку-архів, Хресну дорогу та впорядковану сповна нещодавно відкриту криївку. Для втілення свого задуму вона й створила цей фонд із промовистою назвою “Слава Україні!”. Для музею фундує купівлю будинку. Головним аргументом, що це на часі, для ініціаторки цього благодійного проєкту слугували дві обставини: нова російськоукраїнська війна та 82-річчя подвигу 12-ти лицарів ОУН-УПА у її рідному селі. Відома синьовидчанка Галина Кавка (Прохна) глибоко переконана, що силу волі й натхнення до перемоги і нинішнім оборонцям України на фронтах цієї кривавої війни, і часто зневіреним українцям в Україні і світовому розсіянні сущим можна і слід черпати від тих, кого ми й донині достойно не пізнали й не пошанували, – безстрашних вояків і взірцевих патріотів ОУН-УПА. Наостанок – про реквізити іменного фонду Галини Кавки- Прохни, який можуть підтримати небайдужі читачі. Найменування організації: Благодійний фонд “Фонд громад “Рідня” Адреса: вул. Незалежності, 17, м. Стрий, 82400, Львівська обл. Код ЄДРПО: 37870413 Рахунок у гривнях: UA813052990000026002011001873. АТКБ “ПРИВАТБАНК”, МФО: 305299. У призначенні платежу просять вказувати: “Безповоротна пожертва на Музейний осередок ОУН-УПА у В. Синьовидному”. Фундаторка згаданого фонду через юридично оформлену довіреність визначила свого представника в Україні – відомого громадського діяча і журналіста Ігоря Чудійовича з міста Сколе. Село Верхнє Синьовидне на Сколівщині – Київ
Добросердя · “Силу волі й натхнення до перемоги можна і слід черпати від тих, кого ми й донині достойно не пізнали”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Вдячні за подаровані книги

Чергова вереснева зустріч членів “Поетичної вітальні” верхньодніпровських просвітян відбулася, як завжди, у Верхньодніпровській міській центральній бібліотеці Дніпропетровської об-над десятка літературних премій, активний і багатолітній активіст просвітянського руху в Одесі, дисидент, що за свою патріотичну діяльність був двічі репресований і карався у мордовських таборах, прислав у подарунок читачам нашого міста тридцять три книги свого авторства, зокрема, примірники книги “Чому українська мова багатша за інші (Українська мова – спадщина тисячоліть)”. Також півтора десятка примірників громадського та літературного часопису Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих “Зона” тридцять друге й тридцять третє числа. А ще художньо-пригодницькі – “Украмарс” і “Маюнела”. І найновіша, дослідницька робота “261 кущогроно у мові українців=русів=антів=княза Богдана Гатила” з рецензією Олени Федіної, кандидатки філологічних наук, доцентки кафедри соціально-гуманітарної освіти Дніпровської академії неперервної освіти, членкині НСПУ. Вручити книги Олекса Різників доручив автору цих рядків. Безперечно, це надзвичайно важливий подарунок. Особливо, зважаючи на те, що більшість подарованих Олексою Різниківим книжок будуть вручені учасникам літературно-патріотичного конкурсу, що проводиться у цьому році серед учнів шкіл Верхньодніпровської громади. Частину книг автор презентував найбільш активним читачам Верхньодніпровської центральної міської бібліотеки. Декілька примірників його книг поповнили бібліотечний фонд Верхньодніпровської центральної міської бібліотеки та місцевої “Просвіти”. Тож сьогодні в бібліотеці був по-справжньому святковий день. Місцеві поети, бібліотекарі й активні читачі висловлюють щиру вдячність вельмишановному Олексі Різниківу. Адже в ці суворі для нас дні, коли рашистська банда намагається упокорити українців, скидаючи на мирні міста й села сотні ракет і бомб, коли кацапи, немов таргани, лізуть і лізуть на українську землю, несучи смерть і страждання не тільки дорослим, а й маленьким діткам, Олекса Різників своїми творами, своєю громадянською позицією, виконуючи просвітницьку місію, підносить українське слово до всесвітніх висот і піднімає дух волі й відчуття патріотизму. Євген БЕЗУС, член НСПУ, член ради Верхньодніпровського відокремленого підрозділу ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Очевидець і літописець · “Звірства, скоєні російською армією, не мають аналогів у світі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

імперської вигадки Путіна про те, що нібито “росіяни та українці – один народ”. За рахунок чергової русифікації та асиміляції 45 мільйонів українців він прагнув поліпшити демографічну ситуацію щодо росіян в РФ та знову творити “велікій русскій народ”, штучно збільшивши його справжню чисельність. Але насправді російський народ зовсім не є “великим”. Ні за чисельністю населення, ні за рівнем економічного розвитку, ні за технологічними досягненнями Росія не входить навіть у десятки кращих із багатьох показників, тому вона не є передовою країною у світі. А тепер розгляньмо вкрай цікаве питання про місце Росії у світі за основними даними. Головний економічний показник – то валовий внутрішній продукт (ВВП). Він складається з обчисленої у доларах загальної суми вартості усіх товарів і послуг, вироблених в країні протягом одного року. Наводимо цифри ВВП перших 10 країн світу, згідно з даними Міжнародного валютного фонду (МВФ) за 2021 рік. На першому місці США – 22 трильйони 900 мільярдів доларів; на другому місці Китай – 16,9 трлн; третє місце посідала Японія – 5,1 трлн; четверте Німеччина – 4,2 трлн; п’яте Велика Британія – 3,1 трлн; шосте Індія – 2,9 трлн; сьоме Франція – 2,9 трлн; восьме Італія – 2,1 трлн; дев’яте Канада – 2,0 трлн; десяте Південна Корея – 1,9 трлн. Одинадцятий показник 1,6 трильйона доларів показали одразу 3 країни: Росія, Бразилія, Австралія. За ними на чотирнадцятому місці йшла Іспанія – 1,4 трлн, а замикала двадцятку найбільших економік світу Швейцарія – 0,8 трильйона доларів. Внаслідок російсько-української війни економіка Росії у 2022 р. неминуче впаде ще нижче. Тобто згідно з головним економічним показником – ВВП за 2021 рік – Росія не входила навіть до першої десятки найрозвинутіших країн світу. За цим показником вона лише трішки випереджала Іспанію та відставала від США більше, ніж в 11 разів. За розміром ВВП на душу населення Росія займала 60 місце у світі, а за якістю життя – 96-те. В офіційній бідності перебувало 20 млн росіян. До цього слід додати повну відсутність свободи слова, поліцейську і судову сваволю. То про які “два полюси” можна го-
Очевидець і літописець · “Звірства, скоєні російською армією, не мають аналогів у світі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Чому війну назвали “спеціальною воєнною операцією”

Дмитро ЧОБІТ Продовження. Початок у ч. 34, 35 за 2024 р. Згодом сам Путін дещо уточнив причини війни з Україною. 18 березня 2022 р., виступаючи у Москві на мітингу-концерті на честь 8-ї річниці приєднання Криму до Росії, він сказав: “Позбавити людей цих страждань, від цього геноциду є основною причиною, спонукальним мотивом і метою воєнної операції, яку ми почали на Донбасі та в Україні. Саме у цьому мета”. Із слів Путіна можна подумати, що він розпочав війну з благородних мотивів і гуманітарних потреб. Нагадаю, що за два дні до цього виступу Путіна, – 16 березня 2022 року російські збройні сили завдали авіаційного удару по будівлі Драматичного театру в Маріуполі, який використовувався як бомбосховище під час блокади російськими військами міста. У ньому переховувалися до 1200 мирних жителів. Міжнародна організація Amnesty Internatio- nal, що займалась розслідуванням знищення Маріупольского драматичного театру, дійшла висновку, що окупанти свідомо скинули на театр дві п’ятсоткілограмові бомби, знаючи, що там переховуються мирні люди. Знищення драмтеатру є воєнним злочином. Кількість загиблих встановити неможливо. А за день до знищення драмтеатру, 15 березня, цілком зруйноване місто залишив генеральний консул Греції М. Андрулакіс, який, приїхавши в Афіни, заявив, що Маріуполь знищено майже повністю, як Герніку чи Алеппо. Як бачимо, станом на 18 березня 2022 р., на день виступу Путіна на московському стадіоні “Лужники”, півмільйонний Маріуполь лежав у суцільних руїнах і згарищах з десятками тисяч трупів ні в чому не винних жертв. Подібне російські воєнні терористи тоді чинили й у багатьох інших окупованих ними українських місцевостях. Як згодом стало відомо, у ці ж дні, у середині березня 2022 року, російська армія варварів коїла масові вбивства, катування й ґвалтування українців та здійснювала повсюдні мародерства у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці, Великій Димерці, Перемозі та багатьох інших населених пунктах Київщини, Житомирщини, Чернігівщини і Сумщини. Тобто ці звірства російські солдати творили тоді, коли їхній верховний головнокомандувач Путін виступав із промовою у “Лужниках”! Звірства, скоєні російською армією, не мають аналогів у світі, такого навіть гітлерівські есесівці не чинили, що коїла росгвардія в Україні! Усе це воєнні злочини, злочини проти людяності та злочини геноциду. Із вищенаведених слів і крокодилячих сліз Путіна, незаперечних фактів і конкретних наслідків його жорстоких діянь кожен може зробити самостійний висновок щодо рівня моральності та ступеня правдивості президента Російської федерації загалом і щодо його демагогії про так звану “денацифікацію” України зокрема. Однак найголовнішим доказом фальшивості звинувачень України у нацизмі є повне і безжалісне руйнування за наказом Путіна українських міст, масові вбивства мирних жителів, проявлені російськими солдатами звірства на тимчасово окупованих територіях. До цього слід додати здійснювані впродовж осені 2022 – січня 2023 р. цілеспрямовані ракетні удари по електростанціях, трансформаторних вузлах, мережах водопостачання та каналізації великих і середніх міст України. Усі вони забезпечували життя мирного населення та не мали жодного відношення до воєнних об’єктів. Ці масовані бомбардування та обстріли здійснювалися для того, аби у зимову пору року залишити українців без електрики, без тепла, без води, без хліба, без їжі, без каналізації. Тобто росіяни прагнули штучно створити умови для масового вимирання мирних людей. Такого варварства не допускали навіть гітлерівські нацисти. Про цю людиноненависницьку мету відверто й цинічно говорили з екранів російського телебачення московські пропагандисти та ще й скаржилися, що в Україні “як на зло, стоїть тепла погода”. То слова відомої московської пропагандистки Скабєєвої. Що тут скажеш? На все воля Божа. З цього приводу прекрасну відповідь росіянам дав Президент України Володимир Зеленський: “Без світла? Без світла. Без води? Без води. Без тепла? Без тепла. Але головне – без вас!”. Отже, твердження Путіна про те, що “росіяни та українці – один народ”, і поставлене ним завдання щодо так званої “денацифікації” України – це не що інше, як засоби ідеологічного виправдання воєнних злочинів Росії та масових вбивств усіх незгідних українців як нібито “нацистів”. Водночас путінські формули та завдання є прямими й незаперечними доказами організованого кремлівським режимом геноциду 45-мільйонного українського народу. Розповідаючи про так званий “нацизм” і “геноцид”, росіяни таким чином намагалися звинуватити українців у тому, що коїли самі. То був заздалегідь підготовлений і далекосяжний спосіб перекласти на противника вину за вже заплановані власні воєнні злочини в Україні. Це перше. І друге, найголовніше: звинувачуючи Україну в розгулі так званих “нацизму”, “націоналізму”, “фашизму”, “сатанізму”, вживаючи в негативному значенні терміни “київський режим”, “бандерівщина”, “бандерівці”, кремлівські воєнні злочинці у такий спосіб намагалися демонізувати українців, українську владу й українську армію для того, аби посіяти ненависть до противника та подати його як смертельного ворога росіян. Тобто, це є не що інше, як підлий і підступний метод підняття бойового духу російської армії й збільшення мотивації російських солдатів для ведення ними розв’язаної московським Кремлем нічим не спровокованої, незаконної, несправедливої та явно загарбницької війни проти України. Окрім цього, зумисно сіючи злобу та ненависть, російських солдатів готували до звірячих розправ над українцями як нібито нацистами. Таке московським правителям було потрібно, аби залякати народ України. Тільки в умовах масових репресій, звірств, вбивств можна було створити загальну атмосферу страху, у якій воєнний злочинець Путін міг би досягнути своєї головної мети – зробити з України Росію, а з українців – росіян. Московська манія величі Після завершення Другої світової війни і аж до 1991 року світ був біполярним. У ньому домінували дві великі супердержави – США й СРСР. За ядерним озброєнням та економікою вони мало чим поступались одна одній. Відповідним був і їхній вплив у світі. США складали основу НАТО, СРСР – Варшавського Договору. Окрім того, Радянський Союз повністю контролював усі соціалістичні країни Східної і Центральної Європи. Станом на 1989 рік населення СРСР становило 286,7 мільйонів чоловік, а у США – 246,8 мільйонів. Незважаючи на значне технологічне відставання, економічний і воєнний потенціал Радянського Союзу був значним, a у деяких сферах випереджав США, зокрема щодо чисельності збройних сил і зброї масового знищення. Із проголошенням Україною незалежності 24 серпня 1991 року та наступним розпадом СРСР ситуація у світі стала зовсім іншою. З карти світу зникла супердержава, розвалився Варшавський Договір, усі його колишні члени, навіть Литва, Латвія й Естонія, які 50 років перебували у складі СРСР, вступили у НАТО. Однак при правлінні Путіна Російська Федерація запрагла повернути собі колишню велич Радянського Союзу й зайняти його місце. Це проявило себе у постійних скигленнях Путіна і Лаврова щодо обмеження якихось міфічних прав та інтересів Росії, їхніми частими наріканнями на “однополюсний” світ, вимогами зробити його “двополюсним” або “триполюсним”. Останній варіант явно спрямовувався на здобуття прихильності Китаю. Під так званим “однополюсним” світом Путін та його кліка розуміли гегемонію одного центру, тобто однієї держави. І хоча вони її не називали, але усі розуміли – йдеться про США. Напередодні російської агресії проти України заступник Лаврова Рябков, виступаючи 9 січня 2022 р. в Женеві, вкотре публічно заявив, що впродовж останніх десятиліть Росію нібито намагалися відтіснити на “другі ролі у європейській та міжнародній політиці”. Із цих слів видно: Росію не задовольняв її теперішній стан, івона прагнула повернути собі провідну роль у світі. Для цього використовували риторику про якісь “історичні права” Росії та її особливу місію у світі. І хоча за площею території Росія зберегла першість у світі, але за чисельністю населення не входила навіть у п’ятірку найбільших: у 2012 р. в РФ проживало 142,4 млн чоловік – це вдвічі менше, ніж у США (313,8 млн). Людський фактор вплинув на економіку, армію та усі інші сфери. Відбувся цілком природний процес. За 30 років, що минули після розпаду СРСР, світ кардинально змінився, московський Кремль втратив свій вплив та колишню “велич”, із чим ніяк не міг змиритися. Однак жодної вини умовного Заходу тут нема – справу вирішує реальний стан справ в економіці, що добре видно у цифрах. Для того, аби краще зрозуміти теперішнє місце Росії в світі, наведемо у порівнянні деякі визначальні показники. Безумовно, що за площею території Російська Федерація займає перше місце – 17 млн 98 тис. квадратних кілометрів; на другому місці Канада – 9 млн 976 тис. кв. км.; на третьому КНР – 9 млн 770 тис.; на четвертому США – 9 млн 430 тис., далі йдуть Бразилія, Австралія, Індія. Україна займає 42 місце в світі та перше в Європі, якщо не рахувати РФ; її площа 603 тис. 628 кв. км. За чисельністю населення станом на 2012 рік на першому місці Китай – 1 мільярд 420 мільйонів; на другому Індія – 1 млрд 343 млн; на третьому США – 313 млн 847 тис. чоловік. Російська Федерація займала дев’яте місце – 142 млн 856 тис. Мало що Російській Федерації уступала Японія, яка на 11 місці – 127 млн 368 тис. Населення Європейського Союзу сягає 499 млн 770 тис. Згідно з переписом населення Російської Федерації 2010 року, переважну більшість становили росіяни – їх записано 111 млн 16 тисяч. Однак ця цифра навмисно і набагато завищена, та й у графу “русскіє” офіційно включили аж 62 етнічні групи, серед них: буртаси, ведруси, дирники, кіржаки, сибіряки, якутяни, помори і т. д., тобто усіх представників зросійщених малих народностей Сибіру та Крайньої Півночі. Ось чому імперії потрібна русифікація. У такий спосіб чисельність росіян постійно штучно роздували за рахунок інших народів та народностей. Але навіть коли повірити перепису 2010 р., то росіян на 15 мільйонів менше, ніж етнічних японців. Наголошу на тому, що населення Японії – то монокультурна спільнота, 99% якої – японці. Чисельність росіян практично відповідала чисельності німців. У Німеччині проживало 83,2 млн людей, із них етнічних німців – 75,9 млн. Тобто в Європі росіян проживало майже стільки ж, як і німців. У вказаних цифрах ховається одна з найважливіших причин
Очевидець і літописець · “Збирати землі” — головний закон життя Російської імперії Зла, який підтверджений правдою фактів усієї її історії”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ворити? Яким чином Росія може зрівнятися із США або Євросоюзом? Подаймо ще один важливий показник – запаси банківського золота в країнах станом на 2020 рік. На першому місці США – 8133,5 тонни; на другому Німеччина – 3364,2 т; на третьому Італія – 2451,8 т; четверте місце посідала Франція – 2436 т; Росія на п’ятій позиції – 1999, 2 т; Китай на шостій – 1948,3 т, а замикали десятку Нідерланди. Отже, навіть по запасах золота Росія не мала домінуючих позицій, хоча його й видобувала. Як бачимо, згідно з показником ВВП, за запасами золота й за багатьма іншими параметрами Росія не посідала чільних місць у світі, тому й не могла і не здатна грати провідну роль на міжнародній арені, але вона завжди мала непомірні політичні амбіції та відзначалася манією величі, бо спиралася передовсім на свою ядерну зброю та збройні сили, які вихваляла як “найкращі” і “найсильніші” у світі. І світ у це вірив, але саме життя показало, що то неправда, як і багато інших російських міфів. Узяти хоча б звичайну географічну карту. Кожен пересічний громадянин сприймає країну насамперед з карти. На карті світу теперішня Російська Федерація займає сьому частину планети, і саме за цим показником більшість оцінює її як “велику” державу. Проте за чисельністю населення РФ є дев’ятою у світі та мало чим випереджає невелику Японію. (В Росії 142 млн, а в Японії 121 млн). Але коли поєднати площу РФ з її населенням, то виникає прецікава картина реального стану справ. Із загальної чисельності населення РФ 142,8 млн в Азійській частині, за даними перепису 2012 р., проживало 37,6 млн.; згідно з переписом 2002 р. воно дорівнювало 39,1 млн. Тобто за 10 років скорочення населення в Азійській частині РФ сягнуло 1,5 млн. Таке сталося за рахунок міграції у Європейську частину країни. Цей процес постійно зростає. З цього видно, що в значно більшій Азіатській частині РФ, тобто за Уралом, проживає набагато менше людей, ніж в Європейській. Відтік росіян з Азійської частини викликає занепокоєння в Кремлі, бо частка росіян порівняно з тамтешніми корінними народами там невпинно зменшується. Для прикладу наведімо Республіку Саха (Якутію). То найбільша республіка Російської Федерації, її територія простягається у трьох часових поясах і займає площу 3 млн. 84 тис. кв. км. – це більше, ніж площа Аргентини. 27 вересня 1990 р. Якутська Радянська Автономна Соціалістична Республіка проголосила державний суверенітет у складі СРСР і РРФСР, згодом вона ще й змінила назву на Республіка Саха (Якутія). Прийшовши до влади, Путін доклав величезних зусиль, аби позбавити цю сибірську республіку юридичного права на державну незалежність. І тільки в 2009 р. конституційний суд РФ призупинив положення про суверенітет. Однак політичну ситуацію у цій республіці неабияк ускладнює ще й демографічна для імперії криза. Відсоток росіян невпинно зменшується. У 1989 р. в Якутії проживало 550 тис. росіян, що становило 50,3%; якутів тоді було 365,2 тис. (33,4%); у 2012 ситуація змінилася: число росіян різко зменшилося – до 353,6 тис. (36,9%), а якутів суттєво збільшилося – 466,5 тис.(48,7%). Якутію віднесено до депресивних районів, куди вже почали переселяти українців із окупованих територій. Ось для чого Путіну потрібні українці та байка про один народ – він за їхній рахунок прагне вбити двох зайців – змінити на користь росіян демографічну ситуацію у так званих депресивних територіях переселенням туди українців, ана окуповані території України завезти етнічних росіян і тут теж провести демографічні зміни на користь Росії. Такими були плани недофюрера рашистського рейху. Головна проблема імперії, на думку Путіна, полягає у територіях і населенні. Тільки за умови об’єднання колишніх радянських республік в одній державі він зміг би дещо виправити ситуацію, але то тільки на деякий час, далі знову стало б потрібно із кимось боротися та когось приєднувати – “збирати землі”, то головний закон життя Російської імперії Зла, який підтверджений правдою фактів усієї її історії. Окрім цього, найбільша густота населення спостерігається довкола великих міст Європейської частини Росії, насамперед Москви і Санкт-Петербурга, північ малозаселена. Особлива ситуація в Азійській частині Росії – там від Уралу до Тихоокеанського Помор’я населення проживає в основному вздовж Транссибірської залізничної магістралі – решта території не заселена через вкрай несприятливі природні умови для проживання. На сотнях квадратних кілометрів Сибіру зовсім немає людей, а середній показник густоти населення Азійської частини РФ – 1,8 чоловіка на один квадратний кілометр, такого у жодній країні світу немає. Тобто розміри Російської Федерації на карті світу абсолютно не свідчать про її “велич”. Однак справжня манія так званої “Великої Росії” не дає спокою теперішнім правителям Московії, насамперед Путіну, тож аби повернути цю ефемерну “велич”, вони вдаються до неймовірно огидних кроків. Узяти хоча б спорт. Свого часу Радянський Союз на усіх повоєнних Олімпіадах у командному заліку за кількістю золотих, срібних і бронзових медалей завжди посідав перше місце. Після розпаду СРСР Росія не могла такого повторити, тому, заради повернення колишньої “величі”, на урядовому рівні вдалася до неймовірного – масового застосування допінгу майже в усіх спортивних дисциплінах, особливо у легкій атлетиці та плаванні. Як наслідок – увесь російський спорт охопили допінгові скандали, дискваліфікації спортсменів, Росію позбавили права участі в Олімпійських іграх, чемпіонатах світу, Європи та в міжнародних змаганнях. Росіян навіть позбавили права транслювати Олімпіади 2026-го і 2028 року. То наслідки того, що уряд Росії за допомогою допінгу прагнув фальшивої “величі”. Так само виглядають справи Росії в усьому, бо така в неї неправдива природа, особливо в її вождів і поводирів. Українці – кров і тісто Російської імперії Після розпаду Радянського Союзу в Російській Федерації з’явилося таке поняття, як депресивні райони, тобто малозаселені та економічно недостатньо освоєні території. До таких передусім належать у різний час захоплені Московією землі Сибіру, Уралу, Алтаю, Тихоокеанського Помор’я і Крайньої Півночі. Люди із них невпинно виїжджали. Станом на 2022 рік населення у Європейській частині Росії становило 106,9 мільйона осіб, а за Уралом – усього 35,5 млн. Окрім цього щільність населення відзначалася величезним контрастом, особливо за Уралом: там люди проживали і досі проживають в основному вздовж транссибірської залізниці Москва – Владивосток. Решта – то фактично малозаселені та безлюдні простори. Вирішення проблеми заселення азійських територій стало нагальною справою московського керівництва. В часи Радянського Союзу заселеність віддалених районів спочатку підтримувалася штучно, в основному за рахунок примусових переселенців, депортованих інородців і ув’язнених. Така практика мала великі традиції і сягала ще царських часів, коли в Сибір масово переселяли українських козаків за різні провини, учасників польських повстань, сотні полонених у Північній війні шведів теж потрапили туди. Процес захоплення чужих територій, який розпочався в Московії в XVI ст. й не закінчився у ХХ ст., називали “собіранієм зємєль”. Тобто, загарбуючи воєнною силою чужі країни, поневолюючи чужі народи, росіяни називали цей процес безневинно – “збиранням земель”. Загарбані у процесі “збирання” чужі землі поступово колонізувалися вихідцями з Європейської частини. Після приєднання України до Росії у ХVII столітті для колонізації активно використовували українців, які були близькі росіянам мовою та православною вірою. Можна сміливо сказати, що за рахунок українців Московія колонізувала захоплені нею чужі землі Сибіру й Далекого Сходу, про таке свідчать тисячі українських топонімів на цих далеких від України землях: Українка, Полтавка, Чернігівка, Переяславка, Житомирка, Фастівка, Київ, Хрещатик, Ромни, Біла Церква, Золотоноша, Каховка, Тараща, Гайворон, Черкасове, Василькове тощо. Топоніми Сибіру і Далекого Сходу – це незаперечні докази того, як Московія століттями пила українську кров та нищила Україну; про таке ж свідчать у цих далеких краях сотні тисяч носіїв українських прізвищ. Українці становили основну національну групу, завдяки якій здійснювалося примусове заселення величезних сибірських і приморських просторів, вони були головним тістом і кров’ю для колонізації протягом ХVII – початку ХХ ст. Азійської та Американської частин Російської імперії. В радянські часи винайшли нові способи заселення Сибіру. Тоді досить активно використовували примусову працю випускників вищих і середніх навчальних закладів, яких скеровували за спеціальними направленнями; дуже поширеною була практика переселення через бюро працевлаштування й за так званими комсомольськими путівками для молоді. Внаслідок цього мільйони українців поселяли у віддалених районах Радянського Союзу, де багато хто заводив сім’ї та залишався там на постійне проживання. Цей процес різко припинився з розвалом СРСР. Більше того, переселенці стали масово залишати чужі для них краї. Як наслідок – сибірські міста й поселення безлюдніли та перетворювалися на пустки. Російський уряд дав їм назву “депресивні”. Проблема депресивних територій стала однією з найбільших у Російській Федерації. Влітку 2021 р., тобто напередодні агресії Росії проти України – тоді, коли російські війська концентрувалися довкола українських кордонів, міністр оборони Російської Федерації С. Шойгу зробив гучну заяву про необхідність створення на території Сибіру нових двох, а ще краще трьох чи п’яти міст-мільйонників. На перший погляд таке видавалося дивним, але тепер російські плани стали зрозумілими: Сибір мали заселити депортованим населенням України. Підтвердженням цієї думки є той факт, що під час російсько-української війни російські окупанти депортували з рідної землі понад 1 млн українців, значну частину з яких вивезли у віддалені райони Сибіру, Уралу, Алтаю, на Сахалін і Камчатку. Можна лиш уявити, який масштаб переселень і депортацій очікував українців у разі перемоги Росії у війні проти України. Підставами стверджувати, що Росія мала та очевидно ще має намір переселити мільйони українців у свої депресивні райони, служать факти теперішніх депортацій українців з Донбасу, Херсонщини та інших окупованих країв. Є й недвозначне документальне підтвердження цим переселенським планам московського Кремля. Путінські плани масової депортації українців Третього березня 2014 року в російських ЗМІ, зокрема ІТАР- ТАСС, інтернет-виданнях “Газета. Ru”, “Forbes”, “ЛиГА. Новости”, “Взгляд”, з’явилися дуже цікаві публікації, які тоді чомусь не привернули належної уваги в Україні. Йшлося про те, що міністерство Російської Федерації у справах розвитку Далекого Сходу розглянуло план “Про залучення жителів України на Далекий Схід”. З цього приводу міністр О. Галушка дав інтерв’ю, у якому пояснив, що “до 1917 року вихідці з України становили 52% населення Далекого Сходу. Там і сьогодні є населені пункти із чисто українськими назвами: Чернігівка, Чугуївка, Новочугуївка, Прилуки, Хорол, Київка, Новоселище, Барабаш, Левада, Гайворон, Михайлівка, Васильківка, Андріївка, Яблунівка, Монастирище та багато інших”. Назви-то українські, але населення, у своїй більшості, вже давно русифіковане й асимільоване. Російська імперія впродовж трьох століть смоктала українську кров, збільшувала нею свою потугу й нищила Україну. І завжди знаходила виправдання своїм колоніальним діям, розповідала байку, що українці і росіяни “братні народи”, що українцям роблять добре, бо у Сибіру краще живеться. Ось і російський міністр з чисто українським прізвищем Галушка стверджував: “Очевидний плюс залучення жителів України полягає в тому, що на Далекому Сході з’являться люди з тою ж ідентичністю: коли нема мовного, ментального і культурного бар’єрів”. Необхідність переселення українців російський міністр пояснив потребою розвитку Далекого Сходу і додав, що у міністерстві “ця раціональна пропозиція… розглядалася ще задовго до подій, які тепер відбуваються в Україні”. Нагадаю: на той час російська армія без розпізнавальних знаків уже окупувала частину Донбасу й готувалася до подальшого вторгнення в Україну. Дуже і дуже цікавий коментар російського міністра з українським прізвищем Галушка. З нього напрошується ряд запитань і висновків. Перше. З якої б то рації російське міністерство розглядало питання про масове переселення на свій Далекий Схід українців, тобто громадян іншої суверенної держави? Друге. Якщо є потреба у людях на Далекому Сході, то чому російський уряд не переселяє туди своїх власних громадян з Москви, Санкт-Петербурга? Зрештою, могли б закликати до переселення “російськомовне населення” Криму і Сходу України. Чому режиму Путіна захотілося переселяти в Сибір і на Далекий Схід саме українців? Третє. Хто повірить у те, що російське міністерство розвитку Далекого Сходу розглядало питання про масове переселення українців із власної ініціативи? Чому раптом приспічило переселяти українців, а не поляків, литовців чи фінів? Відповідь напрошується сама собою. Агресія проти України та окупація українських земель планувалася режимом Путіна заздалегідь, а міністерству у справах Далекого Сходу доручили розглянути питання, куди й скільки людей можна переселити. Далі мала йти, вже знайома із сталінських часів, розверстка: скільки з якої української області, району, міста, села має бути переселено. А переселятимуть сучасні російські фашисти так, як колись комуністи-енкаведисти, – усіх “неблагонадійних” та їхніх “пособників”, яких для цього обізвуть “фашистами”, “нацистами”, “екстремістами”, “націоналістами”, “майданівцями”, “сатаністами” і т.ін. Звичайно, із сім’ями та почуттям “братерської” любові. Отакі плани, публічно оприлюднені в Росії, але своєчасно і належно не оцінені в Україні. Сам факт підготовки російським міністерством у справах Далекого Сходу питання про масове переселення українців ще у 2014 році свідчить, що вже на той час планувалася російська агресія не лише на Донбас, а й на усю решту території України. Тоді про це відкрито говорила російська пропаганда. Але трагедія із збитим над Донбасом літаком малайзійських авіаліній рейсу МН 17, яка сталася 17 липня 2014 р., змусила росіян брехати, що “їх там нема”, а Путіна відкласти подальшу агресію проти України. Тому й плани з масового переселення українців, а фактично їхньої депортації до Сибіру і на Далекий Схід, теж довелося відкласти аж до 2022 року. Про те, що плани війни проти України існували ще в 2014 р., підтвердив сам Путін в інтерв’ю російському пропагандистові Павлу Зарубіну, даному вже у березні 2023 р. У ньому Путін пояснив, що тоді не розпочали наступ, бо, мовляв, ще не мали гіперзвукових ракет. “А тепер вони є”, – усміхнувся кремлівський диктатор. Із цих слів Путіна добре видно, що війну проти України він готував ще у 2014 р. Звідси напрошується висновок: уся московська маячня про “нацистів”, “фашистів”, “націоналістів”, “бандерівців”, “сатаністів”, “один народ” та інші бздури – то ідеологічне прикриття для російської агресії та загарбницької війни Росії проти України. Далі буде.
Про читання · “Фізичним зором не розгледіти усієї таємниці буття, до якого має стосунок ліричний суб’єкт поезії”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

читачем комплекс етичних максим, які мають значний вплив для формування переможного наративу України майбутнього. Нестримність і нескореність, вільність духу й абсолютне відчуття свободи – ось ті чинники, що визначають аналізований у монографії Н. Гаврилюк поетичний космос. Але також ідеться про зв’язок із досократичними уявленнями про світ, який подеколи є змаганням вогню, а часом світ є плинним, немов вода, часом це повітря, а часом земля. Й лише поет залежно від зовнішніх обставин і від глибинного власного відчуття тієї землі, з якої з’явився, має здатність упорядкувати безмір хаосу й створити з нього гармонію. Поетичний Всесвіт П. Мовчана має здатність перетворювати наш часопростір, відкриваючи в нас екзистенцію абсолютної свободи: таким є повітря й земля, вогонь і вода. Стихії не мають обмежень, вони існують як чиста енергія. І поетичне слово П. Мовчана – це також чиста енергія, у якій відбувається злиття стихій, у якій макрокосм відлунює мікрокосму й навпаки. Усе перебуває в дзеркальній проекції, і водночас з поєднання стихій щоразу народжується щось принципово нове. П. Мовчан “зостається поетом-філософом, якому важить справжність особистісна (“з обличчя сповза личкуватий папір”), а також і непідробність творча (остання оперта на реальність побаченого, але зігріта авторською уявою). П. Мовчан залишається поетом, у якого кожна хвилина-хвиля часу є вагомою і потребує фіксації в словесному полотні. Крім того, митцеві йдеться про світоглядне переконання щодо єдності всього сущого, що одначе не є сумою частин-фрагментів, а радше – калейдоскопом змін одного в інше: струмує – струменіє (як вода) і сповнюється струмом (світова хвиля)” (с. 33). Саме в цьому сила поетичної метафори, яка ніколи не може бути повторенням чогось сказаного, тобто замуленим буттям. Н. Гаврилюк у монографії “Бачить далі, аніж зір: поезія Павла Мовчана” переконливо розкриває перед нами поетичний світ як простір праматерії: раціональні первні нічого не дадуть для її пояснення. Потрібно вимкнути розум і зануритися в сугестивну глибину того Всесвіту, з якого промовляє ліричний суб’єкт П. Мовчана. Пунктирна нитка обрію тремтить, Горить жарина у пташинім оці, І сплескують у вічність хвилі – мить Зростає мур пітьми на кожнім кроці... Важливий іще один філософський концепт, що розкриває сутність аналізованого в монографії поетичного світу, – принцип кордоцентризму, якому підпорядковано ансамбль мотивів і сув’язь образів у поезіях П. Мовчана. Як я вже писав, фізичним зором не розгледіти усієї таємниці буття, до якого має стосунок ліричний суб’єкт поезії. Потрібно рухатися в фарватері філософії серця: саме такий керунок допомагає дійти тієї точки, де поєднується макросвіт із мікросвітом. Саме там той кратер, куди нестримно стрибає читач, щоб, заглибившись у праматерію, відчути силу поетичного слова Павла Мовчана. Поет “бачить далі, аніж зір”.
Про читання · “Фізичним зором не розгледіти усієї таємниці буття, до якого має стосунок ліричний суб’єкт поезії”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Зримі й незримі світи Павла Мовчана Рецензія на монографію: Гаврилюк Н. Бачить далі, аніж зір: поезія Павла Мовчана / Монографія. К.: Ярославів Вал, 2024. 368 с.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, к. філол. н., науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, секретар НСПУ В самоті душа пильніша бачить далі, аніж зір: простір – інший, колір – інший, гори хмар чи хмари гір. П. Мовчан 6 вересня під час книжкової ярмарки “KyivBookFest” було презентовано монографію “Бачить далі, аніж зір: поезія Павла Мовчана” (“Ярославів Вал”, 2024), у якій літературознавиця Надія Гаврилюк, наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, пропонує віршознавчу й філософську реконструкцію творчості Павла Мовчана, конструюючи власні наукові шукання за допомогою підходів міфокритики, вияскравлюючи ключові концепти в поезіях та інтерпретуючи їх через поетику стихій. Монографія складається з передмови “Великий дух тебе безмежним робить”, семи розділів (“Ефірні стихії: світ у поезії Павла Мовчана”, “Між паузами в часі я жив, і вічність розумів”, “Мов мед грудневий, простір пився”, “Вже вийшов голос мій за береги”, “Життя в словах мудріша”, “Промита пам’ять, наче скло”, “Людина. Сіль. Дерево”) та післямови “Зусилля твоїх рук чого на світі варті”. Досліджуваний поетичний світ представлено як міфологічний, де в центрі – світове дерево, а навколо цього міфологічного центру оприявлено різні екзистенції, що мають позачасове існування. Н. Гаврилюк здійснює скрупульозний філологічний аналіз поезії, передусім досліджуючи систему образів і мотивів. Її аналітичні рефлексії дають можливість зрозуміти естетичну позачасовість поезії. І загалом ідеться про універсальні сенси: поетичний вимір П. Мовчана випливає з містичного уявлення про одвічний колообіг матерії та енергії у Всесвіті. Й тільки поет здатний на хвилину увійти в осердя цих космічних трансформацій і явити читачам невидиме. Н. Гаврилюк звертає увагу читачів на те, що в художньому вимірі П. Мовчана домінує саме час (“В творчості Павла Мовчана категорія часу вагоміша, ніж простору”, – зауважує літературознавиця, с. 53 рецензованої монографії). Варто наголосити, що поезія П. Мовчана є формою оприявнення буття українського світу. Дослідниця звертає увагу на те, що відповідно до міркувань самого поета, окремою стихією в цьому міфологічному світі є мова. Вона відповідно до відомої метафори Гайдеґґера є домом буття. У поезіях П. Мовчана значущим є іманентний зв’язок поета з буттєвим простором, із якого він виростає. Життя поета в такому поетичному світі уподібнюється до дерева, яке є провідником до метафізичного світу. Виразною є апеляція до трансцендентального в такій поезії: Слово є медіумом, а поет – деревом, яке розростається, щоб у світі фізичної екзистенції явити екзистенцію метафізичну. “Хребет людини, як і хребет дерева, – серцевина, що тримає і визначає керунок руху, а отже, і засади, що цей рух уможливлюють. Їх часто не бачиш безпосередньо, вони ніби невидимі – під землею (камінь-корінь), але без цього опертя не проростеш. Незримі, принаймні спершу, і роки дерева. Воно росте повільно, тож висота – питання часу” (с. 13). Наукова монографія Н. Гаврилюк є не біографічною, а теоретичною візією поетичного часоплину. Завдяки таким дослідженням розумієш, що поетична творчість є спробою поринання в іносвіт. І саме поезія – формою промовляння до буття, яке розкриває себе в метафорах стихій. Такі метафори відображають здатність поета розчинятися в бутті й віддавати своє життя тає й до якого повертається. Відповідно до теоретичних розмислів М. Еліаде поруч зі світовим деревом завжди є світова вісь (axis mundi). І саме така вісь визначає топографію того буттєвого поетичного світу, до якого здатний входити суб’єкт лірики. Вісь вияскравлює метафізичну вертикаль, тобто ціннісну модель перебування суб’єкта, який не мислить себе на горизонталі пересічного життя. Важливо тримати верх у фокусі, рухатися вгору, наближатися до того, що є забороненим і непізнаваним, але лише доти, доки ти не розвинув у собі метафізичного внутрішнього зору. Щойно він з’являється, ти поринаєш далі в інші світи і розумієш усю мізерність фізичної реальності, її несправжність та ілюзорність. Буттєві цінності сховані в часопросторі інобуття, у якому інша вісь, що поєднує земну твердь і “голубу блакить”. Метафора реальності, яка понад фізичним і яка поза фізичним зором ключова в поетичному світі П. Мовчана. Зрештою, стихії незримі. Їх неможливо побачити: це скупчення енергетичних потоків. Лише коли занурюєшся в них, коли потрапляєш у це силове поле, відчуваєш справжню могуть нової реальності. Так і з поезією П. Мовчана – це храм, у якому є портал до невидимого для пересічного ока буття, потрапляння в яке й дає можливість побачити реальність нову, де все у стократ потужніше та яскравіше. Це як входження до раю після протирання очей у Данте. Потрібно протерти очі й зрозуміти, що далі, за словом, є енергія, і ця енергія скеровує в часові екзистенції, де світова вісь, якої не побачиш у земному житті, але яку схопиш внутрішнім зором, що бачить стихії буття в різних екзистенційних експлікаціях. Аналіз поетичного Всесвіту П. Мовчана, який здійснила Н. Гаврилюк, засвідчує, наскільки органічним є зв’язок поета з його країною, мовою, історію, природою. Йдеться про своєрідну єдність макрой мікросвітів, які проходять через поетичне єство. Поезія П. Мовчана репрезентує саме таке поєднання макрой мікросвіту, розкриваючи топологічну подібність поета з деревом. Поет виростає з видимого й невидимого, але для того, щоб зрозуміти поетичний безмір, потрібно відмовитися від фізичних окулярів. Поезія П. Мовчана розкриває перед вищому єству – поетичному, міфологічно укоріненому й трансцендентально наснаженому. Поезія П. Мовчана – космічний храм стихій праматерії й буття, у якому інтелект ліричного суб’єкта прагне зафіксувати ті енергії, що визначають метафізичне буття України. З такої романтичної інтенції випливає іманентний зв’язок поета з його землею. Ландшафт фізичний – інший бік ландшафту духовного, який оприявнюється зокрема в мові. Обрана методологія (передусім взорування на роботи Ґастона Башляра) дають доволі цікаві результати в науковому проєкті Н. Гаврилюк: перед нами монографія, яка розкриває логіку саморуху поетичних стихій, що створюють могутній образ ліричного суб’єкта, який є незнищенним, бо через нього промовляє Час. Метафора Часу в поетичному світі П. Мовчана архіважлива: поет – передусім медіум Часу, але також заручник Часу, а понад те: творець окремих екзистенційних часосвітів, які важливо відтворити в мові. Структури, які він бачить в інобутті, настільки потужні, що потрібно знайти за допомогою поезії аналогії й асоціативні ланцюжки, щоб донести до читачів квінтесенцію побаченого. З цього випливає назва монографії Н. Гаврилюк, яка утверджує намагання дослідниці побачити те, що за формою слова й що водночас розкриває ключову інтенцію поетичного суб’єкта П. Мовчана – явити в слові те, що є надбуттєвим, що неможливо побачити фізичним зором, але що можна побачити зором серця, тобто зором внутрішнім, метафізичним, ірраціонально-містичним, коли відкривається третє око. Поштовхом постає здатність поета входити в епіцентр стихій, у центр їхньої взаємодії, коли працює вже не сила гравітації, а якась космічна сила, що відкриває перед читачами принципово нову реальність. У тій реальності бачиш образи, які дають можливість збагнути буттєві цінності. Це світ архаїчний і, по суті, незнищенний (перефразовуючи: поезія П. Мовчана – “пісня про незнищенність матерії”). Зрештою, коли ти перебуваєш поруч зі світовим деревом, то ніщо не здатне тебе похитнути. А саме таким є ліричний суб’єкт поезій П. Мовчана: завжди в епіцентрі напруги й енергій, завжди біля світового дерева (arbol mundi), з якого вирос- Надія Гаврилюк, Світлана Короненко, Дмитро Чистяк, Павло Мовчан під час презентації 6 вересня
Спадщина · “Це світ зачарований, безмежний і незбагненний. Це високої ноти Гімн нашому прадавньому роду”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Іван Чендей, Сергій Параджанов і Рената Король: з історії створення фільму “Тіні забутих предків”

Сидір КІРАЛЬ, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу національної бібліографії НБУВ В архіві українського письменника Івана Чендея збереглися листи головної редакторки кіностудії імені Олександра Довженка Ренати Король (21.04.1926 – 04.04.2009). Після закінчення філологічного факультету Київського університету імені Т. Шевченка доля привела цю красиву жінку в українське кіно. Власне, саме з Ренатою Король тісно пов’язана історія створення світового кіношедевру “Тіней забутих предків”, про що вона докладно оповіла у статті “Тіні незабутих днів”, опублікованій 3 вересня 1996 р. на сторінках, як не дивно, “непрофільної” російськомовної газети “Финансовая Украина”. На жаль, про цей факт, тобто причетність Ренати Степанівни до появи відомого фільму, як це часто буває, широкий загал (та й фахівці також!) практично нічого не знає. По-перше, сама “вузькопрофільна” газета цьому не сприяла (на сьогодні вже й спочила в Бозі), а, по-друге, після виходу фільму в кінопрокат вся увага була зосереджена на заслузі головного режисера Сергія Параджанова. Зрештою, якби не відома дослідниця кіно Лариса Брюховецька (до речі, упорядниця унікальної книжки “Фільм “Тіні забутих предків”: погляд через століття”, Київ, 2018), а також архів Івана Чендея, то ці цікаві й водночас важливі факти “загубились” би в історії українського кінознавства. Саме завдяки пані Брюховецькій (за що складаю їй щиру вдячність) довідався і про те, що в Києві живе дочка Р. Король, Наталя Дніпренко, яка теж працює в кіно. На радість, пані Наталя стішилася моєму дзвінку та люб’язно відповіла на всі запитання й, зрештою, дала згоду на зустріч, обіцяючи переглянути родинний архів із такої оказії. На жаль, клятий китайський коронавірус перешкодив нашій зустрічі, яка відбулася лише 4 вересня 2020 року: думаю, що це не випадково, адже в датах життя і смерті Ренати Король є чимало четвірок, та й прем’єра фільму відбулася саме 4 вересня вже далекого 1964 року (спрацювала, мабуть, магія цифр). Пані Наталя ділилася враженнями, які запам’ятала ще дитиною, коли з мамою бувала у Параджанова (пригощав смачнющими саморобними ласощами з цукрової пудри, натоді дефіцитної), принесла чеканки, виготовлені режисером, з дарчими написами Ренаті Король, розповіла, що мама передала чимало цінних матеріалів у музей Параджанова, адже товаришувала з ним та його дружиною Світланою Щербатюк. З якою гордістю та любов’ю показувала пані Наталя сценарій фільму Сергія Параджанова “Дремлющий дворец” за твором Пушкіна (запропонував їй, натоді студентці театрального інституту, зняти фільм як дипломну роботу), який не встиг сфільмувати через ув’язнення. Не без здивування слухав розповідь, як Наталя, внісши корективи у сценарій та придбавши квиток у Грузію, мала намір летіти до Параджанова на консультацію для благословення маестро на підготовку дипломної роботи. Та не судилося, з жалем говорила моя красива співбесідниця, адже зателефонувала Світлана Щербатюк, якій повідомили про загрозливий стан здоров’я Параджанова. Роздобути квиток на літак у ті совєтські часи було вкрай складно, а вилітати треба негайно. І тоді Наталя віддала свій квиток, який вдалося таки переоформити на Світлану Щербатюк, але живим Параджанова вона, на жаль, уже не застала. Наталя Дніпренко подарувала мені рідкісну “Українську газету” за квітень 1995 року, у якій уміщено унікальне інтерв’ю із Сергієм Параджановим власної кореспондентки газети в Австралії Марійки Галабурди-Чигрин під час його першої закордонної поїздки на кінофестиваль до Німеччини 1988 року. Мовлячи про історію фільму “Тіні забутих предків”, режисер добрим словом згадав саме Ренату Король, “жінку таку цікаву і добру – розказала мені про “Тіні забутих предків””. Твір полонив молодого режисера, який дійшов висновку, що “найкращий кінематографіст і письменник-кіносценарист є Михайло Коцюбинський” (і це при тому, що українською не володів). Прикро, що С. Параджанов не згадав автора сценарію Івана Чендея, який, до речі, у виступі на V з’їзді письменників України в листопаді 1966 року високо оцінив роботу всієї творчої групи і, зокрема, “велику роботу вірменина Сергія Параджанова” за любов до України. При тому закарпатський сценарист ще задовго до згаданого інтерв’ю С. Параджанова на цьому ж з’їзді цілком справедливо зауважив, що “творче досягнення в картині” зумовлене “перш за все, генієм Михайла Коцюбинського” (на цьому Чендей, до слова, наголошував не раз). С. Параджанов фактично через 12 років майже дослівно повторив цю слушну думку закарпатського митця, ім’я якого довгий час замовчували як співтворця фільму. Зрештою, не зовсім етичним і справедливим було й те, що в титрах “Тіней...” не вказали імені фактичної головної редакторки фільму Ренати Король, а лише прізвище письменника О. Сизоненка, який перейняв з її рук розпочату справу зі створення фільму. Справа в тому, що Рената Степанівна якраз носила під серцем Наталку, і, зрозуміло, пішла в декретну відпустку, тож не змогла далі працювати над фільмом у складі творчої групи. До речі, Іван Чендей також не брав безпосередньої участі у зйомках (і згодом дуже жалкував із цього приводу), оскільки терміново завершував роботу над романом “Птахи полишають гнізда...”, рукопис якого мав здати видавництву у відповитися на небеса, бачити через безмежжя його витвори може в хмарах а може і наяву та жалкувавідні терміни згідно з укладеною угодою. Наталя Дніпренко з прикрістю мовила й про те, що її народження перешкодило здійсненню мрії мами, яка все життя шкодувала, що не змогла довести до завершення розпочату роботу, а її участь як “жінки цікавої і доброї” у створенні фільму “юридично” не зафіксовано в титрах фільму. Постає запитання: чому С. Параджанов упустив цей факт, тобто не наполіг на внесенні прізвища Р. Король у титри фільму? Гадаю, що якби з його боку такі спроби були, а тим більше невдалі для нього, то він би про це сказав у згаданому попереду інтерв’ю! Але чомусь промовчав, як, зрештою, і про Івана Чендея, хоча водному з листів до “співсценариста” зізнавався у своїй любові не лише до його письменницького таланту, а й до світлої та великої душі людини, закоханої в рідний край. Тож свій допис присвячую св. пам’яті Ренаті Король та Іванові Чендею – людям, які були не лише очевидцями, а й реальними співтворцями фільму “Тіні забутих предків”. Заради справедливості слід наголосити й на тому факті, що ініціаторкою екранізації “Тіней...” була Ірина Коцюбинська, дочка письменника, яка з нагоди ювілею батька (17 вересня 1964 року виповнювалося 100 років від дня народження класика) запропонувала ще в 1962 р. екранізувати однойменну повість. Її лист потрапив саме до рук “доброї жінки” Ренати Степанівни – і так розпочався шлях народження шедевра світового кіно! До речі, Ірина Коцюбинська високо ставила письменницький талант Івана Чендея і на знак вдячності за створений ним сценарій запрошувала закарпатця відвідати музей М. Коцюбинського в Чернігові. Отже, магія цифр таки існує, адже саме 4 вересня 1963 року було остаточно затверджено необхідну документацію для виробництва фільму! І насамкінець. Як добре, що були і є такі славні дочки – берегині роду і пам’яті своїх кревних талановитих родичів: Ірина Коцюбинська, Наталя Дніпренко, Марічка Чендей-Трещак. ти що він не з нами. Будем сумувати за його тихим голосом і чистими як сльоза очима. Михайло, будучи бунтівником в душі, не сприймав гамору, тому ми, колеги і друзі, котрі прийшли 30 серпня 2024 р., в муніципальну галерею мистецтв Деснянського району м. Києва на пам’ятну виставку “Друзі вклоняться тобі”, зустрілися тихо згадати тебе, поклялися ніколи не забувати такого майстра. Царство небесне і милість Божа хай буде над тобою! Родина Франчуків, друзі
Спадщина · “Це світ зачарований, безмежний і незбагненний. Це високої ноти Гімн нашому прадавньому роду”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Пам’яті Михайла Горлового

Він покинув рідну Україну, котру любив як син матір, самовіддано і чисто. Може через наші покірну байдужість, безпам’ятство і всепрощення? Михайло волав у пустелі до нас. Але хіба глухий почує? Через свої геніальні твори він відкривав нам очі на нас самих. Але хіба сліпий побачить? Він старався зцілити наші вихолощені душі, показуючи через свої твори, які ми були колись, але хто ми є тепер? Та його ігнорували, замовчували, а то нахабно-цинічно насміхалися над його благаннями до нас бути українцями. Тому Михайло Горловий і залишив нас в цій темені так миттєво і так невчасно. Творчість цього подвижника-патріота не вміщується в якусь єдину канву. Це світ зачарований, безмежний і незбагненний. Праця його незвичайна для осягнення розумом і серцем. Це високої ноти Гімн нашому прадавньому роду. Цей відчайдух вміщував у своїх творах не одну тисячолітню історію і робив він це так просто і так щиро. “Горю, цвіту, полум’янію”. Цей чистої джерельної води першовідкривач кришталю прадавнини, так високо ткав свою “основу”, що дивуєшся його глибинному розумінню неперевершеного тисячолітнього пласту скіфо-сарматської, трипільської ріллі, того святого карбу нашого праукраїнського світу… Скіф-творець Михайло Горловий – найвищої проби золотий скарб українського сучасного мистецтва залишиться, на віки… Тепер він у Всевишнього в райському саду буде прищеплювати до небесних дерев пагінці нової України. Буде розповідати своєю високою поезією, про рідний край Щербанівський. Буде із небесного мармуру творити Україну. А ми, хто його любив і шанував, сприймав Горлового як брата по “сродній” (Г. Сковорода) праці, будемо ди- Як смолоскип, осяявши божі небеса і осиротівши рідну Україну, пішов у вогняну Голгофу навіки-вічні унікальний і неперевершений митець, поет, філософ, воїн, Михайло Петрович Горловий.
Тільки в “СП” · “Крути, Базар, Гурби, Чорний Ліс. Без сумніву до цього списку можна прилучити ще одну славетну назву – українське село Антонівці!”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Воскресіння через пів століття

Микола ПРОЦЮК Продовження. Початок в ч. 34, 35 за 2024 р. Завіса часу і тенета протиріч Ось так, спираючись на знайдені джерела, розкривав я таємницю Невідомого Українського Повстанця, свого батька Василя Процюка-Кропиви. Наскільки правдиво і переконливо вдалось це зробити, судити не мені. Вчені-демографи підрахували, що в умовах нормального природнього розвитку нас, українців, до кінця двадцятого століття мало б бути десь 115-120 мільйонів. Мало б бути… А налічується (без діаспори) менше 40 мільйонів, тобто менше третини. Ми повинні пам’ятати ці числа і знати, чому так склалося. Чому так багато українців у молодому віці мусіли лягти в сиру землю, не виростивши своїх потомків-нащадків? Особливо важкою була доля нашого народу в 20-му столітті. Дві світові війни, три голодомори, репресії, ГУЛАГи, знущання, фізичне винищення… Який би ще народ зумів витримати таке? Треба нам всім чітко усвідомити і головну помилку, якої допустилися наші керманичі та і всі верстви українського суспільства у ХХ столітті. Помилка ця полягає в тому, що навесні 1917 року не була проголошена Українська Соборна Самостійна Держава. Так, як це зробили фіни, поляки і народи Прибалтики відносно своїх держав. А в нас спочатку була проголошена тільки автономія України у складі майбутньої “демократичної” Росії. Наступні криваві жертви – наслідки цієї фатальної помилки. Крім фізичного винищення, вороги широко застосовували різноманітні методи психологічного впливу. Це, перш за все, відверта брехня про бойові дії Української Повстанської Армії, перекручення і спотворення відомих фактів героїзму українських повстанців. Володіючи величезним пропагандивним апаратом, використовуючи неможливість спростування брехні, комуністи “успішно” спотворювали свідомість молодого покоління. Але були місця, де шалена антиукраїнська пропаганда була безсилою. Це терени дій УПА, де тисячі людей знали правду про українських повстанців. Ось такою була Південна Волинь – героїчною і нескореною. В роки війни тут були зосереджені головні сили Військової Округи Волинь-Південь, яка в документах УПА називалась Група “Богун”. А в листопаді і грудні 1943 року на Південній Волині перебував Головний Командир УПА Роман Шухевич. Його перебування тут було пов’язане з формуванням групи УПА-Південь. Притулок повстанцям дав великий лісовий масив з чотирикутнику Дубно-Крем’янець-Шумськ- Остріг. Тут була утворена своєрідна Повстанська Республіка, столицею якої було старовинне українське село Антонівці. Згадку про Антонівецьку Республіку я вперше зустрів, читаючи в 1992 році спогади курінного УПА Максима Скорупського – Макса. Пізніше, подорожуючи мальовничими дорогами Південної Волині у пошуках слідів свого батька – Командира УПА Кропиви, я зрозумів, що тут в роки війни, посеред страшного моря злоби і ненависті, існував своєрідний острівець української духовності, де на повну потугу працювала Українська Національна ідея. Та ідея, якої так бояться сьогоднішні можновладці. Вдихнувши ковток Волі, молодий повстанець, чи юнка – медсестра УПА, чи статечний волинський селянин органічно вже не могли бути рабами будь-якого окупанта. Перш ніж виступити проти окупантів зі зброєю в руках, потрібно було вбити раба в собі, змінити внутрішній стрій своєї душі, зробити її вільною. І жителі Антонівецької Республіки зуміли це зробити. Не всі вони могли ходити в далекі рейди у складі сотень чи куренів УПА. Але і старі і малі жертовно працювали в тій чи іншій ділянці суспільного і господарчого життя, щоб забезпечити бойову діяльність УПА. У спогадах районової Українського Червоного Хреста Антоніни Мазурчук – “Вишні”, медсестри УПА Лариси Медведчук – “Тополі”, фельдшера УПА Сергія Мацишина – “Павлюка” йдеться про те, як було організоване медичне забезпечення повстанців і як працювало запілля УПА. Читаючи ці спогади, мимоволі хочеться порівняти стан господарського життя Південної Волині в роки війни і тепер. Порівняння ці далеко не на користь сучасної постсоціалістичної економіки. Посудіть самі. Під час війни на теренах Антонівецької Республіки працювали швейні і взуттєві майстерні, скотобійні, млин. Проводилась вичинка шкір, шилось взуття, кожухи, одежа, була організована переробка і заготівля м’ясних продуктів. Про сьогоднішній стан економіки писати не буду – його знають всі. Це – криза, колапс. А відповідь на запитання “Чому це так?” лежить на поверхні. Повчальними є розповідь Антоніни Мазурчук – “Вишні” про надзвичайно вміле і підступне маскування ворогів. Ми дотепер більше знали про спецзагони НКВД, які діяли під виглядом УПА. А вона розповідає про випадок, коли нібито по зв’язку, тобто за призначенням “зверху”, прибув новий “виховник”. І навіть хустинку з вишитим тризубом демонстративно показував. А коли повстанці помагали селянам на сіножаті, передав про це по рації “куда надо”. Наслідки були трагічні… Особливе значення мають спогади Григорія Ільченка-“Степового”. Впродовж пів століття комуністична пропаганда твердила нам, що УПА діяла тільки на місцевому рівні в Західній Україні. Григорій Ільченко повністю спростовує цю брехню і подає правдиві відомості про бойові дії УПА в південній Україні. У важких умовах степу, де не було великих лісових масивів, діяли українські повстанці. На Вінниччині великим загоном УПА керував відомий організатор національно-визвольної боротьби Омелян Грабець – “Батько”, під Уманню діяв відділ “Сталевого”, в Знаменських лісах – відділ “Остапа”, під Казанкою – відділ “Костя”. Холодний Яр знову став центром гартування українських повстанців. Умови, в яких воювали повстанці на Південній Україні, Григорій Ільченко називає одним словом – “пекло”. У цьому контексті виразно вимальовується Великий Задум Головного Проводу ОУН: - створити надійну базу для розташування, вишколу і переформування сотень і куренів УПА на Південній Волині, тобто в Антонівецькій Республіці; - рейдовими куренями і групами наносити постійні дошкільні удари окупантам на Півдні і Сході України, одночасно вести широку пропагандивну роботу серед місцевого населення; створити на Півдні і Сході України вогнища Опору окупантам (брунатим і червоним), підсилювати їх і постійно їм допомагати, налагодити надійні лінії зв’язку “Північ – Південь”, “Захід – Схід”; - у визначений час розпочати всеукраїнське повстання з метою повалення ненависного антилюдського сталінського режиму і утворення Української Самостійної Соборної Держави; - головною ударною силою для ведення бойових дій на Південній Україні мала стати Група УПА-Південь, яка формувалась на основі групи “Кодак”. Бойовим ядром Групи УПА- Південь мала бути дивізія УПА “Холодний Яр”. Головною умовою для початку Повстання мало бути зіткнення англо-американських та радянських військ після поразки гітлерівської Німеччини. Сьогодні дехто з висоти нашого прагматичного часу глузливо і спогорда сприймає ці наміри українських повстанців, вважаючи їх нездійсненими романтичними мріями. А чи не тому до цього часу Україна ніяк не може піднятися з колін, що нашими можновладцями так цинічно спотворена Українська Національна Ідея? Кожен представник Невідомі повстанці. Фото з архіву СБУ старшого покоління добре знає, що найменший прояв української духовності за часів СРСР жорстко придушувався. Навіть за зберігання української символіки (Тризуб, Синьо- Жовтий прапор) “винуватець” отримував щонайменше 10 років ГУЛАГу. А наші забудькуваті короткопам’ятні ЗМІ представляють тепер справу так, ніби совєтська армія (а разом з нею, звичайно, і НКВД) боролися за самостійну Україну. Чи є межа людському цинізмові? Напевно, в недалекому майбутньому молоде покоління українців вповні серйозно буде вважати, що совєтська армія воювала під синьожовтими прапорами, а кожний ветеран “вєлікой отєчєствєной” мав на своїй гімнастерці значок з тризубом. При сучасному стані “інформаційного поля” ця версія виглядає не такою неправдоподібною. А як же бути з історичною Правдою? Але стримати московську навалу не було змоги, забракло сил. Дорогою ціною заплатили жителі Антонівецької Республіки за те, що вони скинули з себе рабське тавро. Загинули тисячі повстанців і їх родини, інші були вивезені до Сибіру, поневірялись в тюрмах і ГУЛАГах. Але і цього більшовицьким зайдам було мало. Намагаючись знищити генетичну пам’ять народу, вони вже в мирний час, на початку 50-х років, вирішили стерти з лиця землі село Антонівці. Жителі села були переселені в Запорізьку область, хати розібрані, повстанські могили на цвинтарі зрівняні бульдозером. Старовинне село Антонівці перестало існувати. Тепер на свято Покрови тисячі жителів Шумщини, Крем’янеччини, Лановеччини, Здолбунівщини, Дубенщини та інших прилеглих теренів приїжджають на місце, де під час війни був Штаб УПА-Південь, віддають шану полеглим повстанцям. Вже більше двох десятків будинків з’явилися в Антонівцях. Вірю: пройдуть роки і на цьому святому місці забуяє нове життя. Тут виросте нове село з новими ошатними хатами. І робота знайдеться для всіх, і буде тут проживати багато щасливих людей, і нова церква буде, і нова школа. Заради цього віддавали своє життя українські повстанці. А ще тут можна буде створити Науково-дослідний Центр Історії УПА, відкрити таємничі екскурсійні маршрути, влітку організувати молодіжні табори. Щоб наступні покоління українців могли тут долучитися до нашої історії, гартувати свою душу і тіло. Хочу звернути увагу на невирішені проблеми. Нинішнє вище державне керівництво України ще до цього часу не спромоглося однозначно і безумовно визнати жертовну боротьбу патріотів, чим продемонструвало свою дволикість і фарисейство. Українське суспільство ще не усвідомило, що це “невизнання” – тяжкий гріх не тільки для Президента, Верховної Ради і Уряду. Це – велика провина всього українського народу! Покаймося ж, поки ми можемо це зробити! Адже воїни УПА і підпільники ОУН проливали свою кров за Незалежність України, за наші національні святині – синьо-жовтий прапор і тризуб, за гімн. Це “невизнання” спричинилось вже до величезних духовних і матеріальних втрат. Ветерани ОУН-УПА, які тепер живуть ще серед нас, не вимагають для себе чогось особливого. Необхідно просто визнати їх учасниками бойових дій, ким вони й насправді були. Основні документи для визнання повинні надаватись Всеукраїнським Братством вояків ОУН- УПА. Тепер подекуди таке визнання проводиться на основі архівних матеріалів допитів повстанців і підпільників катами-слідчими НКВД. Який цинізм! Гіршого знущання для ветеранів УПА годі придумати. А який це “мудрець” вирішив не включати до списків учасників бойових дій медсестер і зв’язкових спеціальностей? Кожен, хто має хоча би елементарні поняття про військову справу, може довести цим “мудрецям” помилковість їхніх “мудрих” рішень, які потрібно негайно відмінити. Відродження старовинного українського села Антонівці – справа честі всього нашого суспільства, а особливо громадськості Тернопільщини, Крем’янеччини і Шумщини. В українській історії є багато символічних місць: Холодний Яр, Крути, Базар, Гурби, Чорний Ліс. Без сумніву до цього списку можна прилучити ще одну славетну назву – українське село Антонівці! Останній рейд Нащо б, бачся, те згадувать, Що давно минуло, Будить бознає колишнє, – Добре, що заснуло. Т. Шевченко. Холодний Яр Південна Волинь, Шумщина, село Кордишів, 6 листопада 1994 року. Незвичне пожвавлення відбувалось в цей осінній холодний день у тихому волинському селі Кордишеві, що розкинуло свої хати по обидва боки неширокої річки Вілії. Зранку на край села, що знаходився на високому північному березі Вілії, почали прибувати незвичайні гості. Приїздили з Тернополя і Шумська автобуси з людьми в основному похилого віку зі слідами ГУЛАГів, назавжди закарбованими на їхніх мужніх обличчях. Декілька десятків чоловіків були в одностроях УПА, керував ними Голова Братства ОУН-УПА Подільського краю “Лисоня”
Тільки в “СП” · “Коли йшла така жорстока війна з сатанинськими силами зла, командири УПА не могли позволити ніякого послаблення”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Петро Косінчук. У супроводі церковного хору прибув священник, підійшли місцеві жителі. Тут, в садибі місцевого жителя Петра Пархомюка, 13 червня (травня — Г. Д.) 1944 року прийняв свій останній бій відомий організатор повстанського руху на Південній Волині, Начальник Штабу УПА – Південь Василь Процюк – “Кропива”. Тут таки в садочку він був тоді й похований разом зі своїм невідомим побратимом. Лист від Антоніни Мазурчук – “Вишні” 21 жовтня 1994 року. Шановний пане Миколо! Не можу Вам описати почуття, яке охопило мене, коли я одержала Вашого листа. Так, пане Миколо, це той самий курінний Кропива, який загинув і похований в селі Кордишів в північній частині села на горі. Там була крайня хата від поля і великий садок. Ось у цьому садку він і був похований. Питаєте мене, звідки я знала, що в цей час в селі був Кропива? Якраз в цей час я перебувала в цих теренах. Тоді вже в 1944 році, після великого бою, який відбувся на Гурбах, всі відділи розбились на малі боївки, щоб легше було переходити з місця на місце. Таким способом і зупинився курінний Кропива в Кордишеві, щоб зорієнтуватись, що робити дальше. Зв’язався з районовим провідником ОУН по господарчій частині Кучернюком псевдо “Вир”, який був своїм чоловіком і рідним братом згадуваної Вами Валентини. Від Вира я взнала, що на хуторі знаходиться командир Кропива, і його треба забезпечити продуктам, зміною білизни і ще деякими необхідними речами. Але цього ми навіть не встигли зробити, бо прийшла облава сталінських посіпаків. І невідомо, чи то їх випадково виявили, чи по наведенню. Подробиці я вже забула. Помоєму, з ними був ще один повстанець. Пам’ятаю тільки, що Кропива відстрілювався, а потім підірвав себе гранатою. Тоді ще вбитих не завозили до Шумська, як це робилося пізніше, а залишали на місці. Але перевезти тіло на сільський цвинтар не було можливості, бо в селі стояли більшовики. І хлопці поховали його втому ж садку, насипали високу могилу і поставили березовий хрест. Все це робилося вночі. Мені не прийшлось його ховати, але на могилі була часто. На могилу, поки це було можливо, клали квіти дівчата. Ви, шановний пане Миколо, маєте гордитись своїм батьком. Це був справжній патріот України! Щодо того, який звіт і кому я передала про його смерть. Звичайно, Вирові, а від нього вже були відповідні вказівки щодо його похорону. Шановний пане Миколо, дорогий сину нашого командира, відданого патріота України! Ви хочете знати правду про свого батька, якого не пам’ятаєте. Оце і є основна правда. Але подробиць в цей час ніхто про себе не розголошував, були псевда і конспірація. Але всі знали, що це був командир вимогливий в першу чергу до себе, а також до своїх підлеглих. В Антонівцях на початку 1943 року був організований Штаб Крука. Одним з перших прославився курінь Кропиви. Брав він участь в боях з німцями із тими “визволителями”. Дуже жаль, що так скоро після цього “визволення” йому прийшлось зложити свою молоду голову. Бажаю щастя Вам і Вашій сім’ї. До речі, я недавно була в Шумську, хотіла зустрітися з головою Руху і дати йому оцю інформацію, бо чула, що син Кропиви розшукує могилу свого батька. І чула також, що Вас неправильно інформували, а я знаю точно місце його поховання. Його я не зустріла, був десь у відпустці. А я носила на серці свій обов’язок. Дякую Вам щиро, що написали мені. Дуже мені хотілося би бути на перезахороненні. Якби мені хтось повідомив. Поки що все, пробачте за почерк, – відвикли руки. З повагою до Вас Антоніна Марчук. І ось цей день настав. До Кордишева приїхали з Сокальщини вдова командира Кропиви Параскевія, донька Галина, племінники Ярон і Богдан. А я, його син Микола, приїхав з Києва, де тепер мешкаю. Приїхали бойові друзі, знані і незнані, медсестри УПА, представники національно-патріотичних організацій Тернопільщини. На подвір’ї були встановлені дві відкриті труни з останками легендарного командира Кропиви і його невідомого бойового побратима. А недалеко в садочку виднівся невисокий горбочок свіжої землі – то була могила, в якій понад пів століття пролежали Герої України. Над могилою розкинули свої гілки два берести, що виросли з повстанських тіл за минулі п’ятдесят років. Листя на берестах вже не було. За садочком виднілось поле, аза ним – зарослий кущами видолинок. Подумалось: от, якби вдалось тоді батькові перебігти те поле і сховатись в тих кущах. Може, і жив би донині. Але не вдалось йому тоді перебігти тих декількох десятків метрів… А до цього багато разів берегла його від смерті невидима сила. Бо сам він не дуже берігся. Два рази був поранений. Не встигнувши вилікуватись, знову йшов у бій. Ніби від нього одного все залежало. Ніби хотів всю нашу стражденну Україну прикрити собою і захистити від поневолення. 13 червня (травня — Г. Д.) 1944 року близько 10-ї години ранку прийшов і його час. Коли облавники оточили клуню і запропонували здатися, відбулася коротка нарада. – Я мушу піти з життя, – вимовив Кропива, – а ви як, друзі? – Я також не здамся, – сказав старший за віком повстанець. А молодий хлопець-охоронець, який не мав ще й 20 років, мовчав, схиливши голову. – Чому мовчиш, друже, скажи свою думку, – співчутливо звернувся до нього Кропива. Прийнявши своє останнє прижиттєве рішення, він весь ніби світився якоюсь незвичайною духовною життєрадісною силою і зовсім не був подібним на смертника, який через декілька секунд піде з життя. – А я хотів би ще жити, – тихо промовив юний повстанець, – адже я ще такий молодий. Я є простий вояк і може вони не вб’ють мене, – якщо я здамся. – Ні, ми не можемо дозволити тобі здатися, – обізвався літній повстанець, – адже ти можеш під тортурами зрадити ще багатьох друзів і тобі краще вмерти тепер. – Нехай виходить, – сказав Кропива, – я його знаю, він не повинен зрадити. Нехай живе, Фрагменти речей, віднайдених на місці загибелі Кропиви рез 50 років, восени 1994 року, вона й розказала нам про останні хвилини життя нашого батька. А я слухав розповідь пані Ольги або, як її по-сільському називають, баби Гольки, і думав ось про що. В сучасній літературі про бойові дії УПА автори іноді звинувачують повстанців в надмірній жорстокості. Можна ще зрозуміти людей, які з тих чи інших причин перебувають в блаженному невігластві відносно законів ведення війни. Але дуже болить, коли такі звинувачення надходять від тих, хто мав би добре розумітись на таких справах. Ось недавно я побачив в одній книжці цитату із спогадів М. Скорупського – “Макса” “У наступах і відступах”. Цитата стосується епізоду роззброєння мельниківського загону “Хрона” бандерівцями “Крука”, а саме, як Кропива, погрожуючи “емпі”, примушував Макса скласти зброю. Автор книжки вирвав цю цитату із контексту спогадів Макса, щоб нею продемонструвати “жорстокість” бандерівця Кропиви. Але, якби шановний автор не обмежувався тільки примітивними цитуваннями тих спогадів, а подумав би більше, а головне – глибше, над такими випадками, то може прийшов би до інших висновків. Адже сам М. Скорупський, у своїх спогадах більше двадцяти разів згадує Кропиву. І жодного разу ніяких образливих висловів! Більше того, почувається, що після того роззброєння загону Хрона суттєво не вплинуло на їх відносини. Бо вони обидва розуміли штучність і дріб’язковість тодішніх непорозумінь і спільно робили одну велику справу во ім’я Свободи свого народу. Кропива був галичанин, Макс – волиняк. Кропива – бандерівець, Макс – мельниківець. Але обидва почували себе перш за все українцями. І в останніх розділах своїх спогадів Макс пише про Кропиву з великою симпатією. Але наш “автор” чомусь цього не бере до уваги. А чи не є ці взаємовідносини достойні наслідування і в наш час? Чи не є мудрим прикладом для наших сучасних політиків, які готові за посаду (тобто за місце біля бюджетного “корита”) перегризти горло один одному, повністю забувши про долю і інтереси свого народу? Другий випадок, за який звинувачують Кропиву у “жорстокості”, — це його участь у польовому суді, на якому було засуджено до смертної кари хлопця-вартового. Про цей випадок згадує в своїх спогадах Лариса Медведчук – “Тополя”. Хлопець покинув стійку і пішов до своєї дівчини, яка проживала в сусідньому селі. Напевне, він її дуже любив і це почуття було сильнішим, ніж військовий обов’язок. А може, він ще не відчував себе в повній мірі може випаде йому побачити Україну вільною і тоді він розкаже людям, як ми воювали і вмирали за нашу Волю. Прощай, друже, виходь наверх. Хлопець вдячно глянув на свого командира і вийшов з криївки. Його одразу оточили енкаведисти, стали штовхати, глузуючи з “бендеровца”. А з криївки почулись глухі постріли – командир УПА Кропива і його побратими відійшли у вічність. З листа Валентини Коломієць, 30 жовтня 1994 року Шановний пане Миколо! Пробачте, що затрималась трохи з відповіддю. Справа в тому, що мене не було вдома. Приїхала і побачила Вашого листа. Ну що я Вам можу написати. Дуже підводить пам’ять і дуже важко все згадати. Що стосується Кропиви, то я чула про нього і знала, що він – людина вищого рангу, але бачила я його тільки один раз, так що добре його не запам’ятала. Чула про нього від свого брата, який теж загинув на Шумщині. А місце загибелі Кропиви по всіх даних в Кордишеві. Там була облава, а після того знайшли в криївці двох убитих. Якраз я теж там перебувала. Пам’ятаю, прибігла перелякана жінка чи дівчина і каже: – Ти знаєш, Кропиву вбили. А я кажу: – Де, як? – Ходи подивись, – каже вона. І я пішла з нею. Вона відкрила криївку, я побачила двох убитих чоловіків з понівеченими обличчями. Лежали рівно горілиць, один з них вищого росту, а другий чуть нижчий. У того, що був вищого росту, все лице було зняте, а русява чуприна була акуратно зачесана догори. Той, що нижчого росту, був чуть темніший і волосся над лобом якби чуть хвилясте, а лице дуже пошарпане. Значка, про який Ви писали, я там ніякого не бачила. Може, хтось бачив його, як їх хоронили, бо я при цьому не була присутня. Знаю тільки, що хоронити їх мали вечором. Про ті обставини і ситуацію, в яку вони попали, я можу Вам тільки розказати, бо інакше Ви не зрозумієте. Якщо мене вчасно повідомлять, то може я буду в Шумську на перепохованні. До побачення. З повагою до Вас Валентина. Місцеву жительку Ольгу Бабій (1909 р. н.) примусили запрягти коней і вести полоненого хлопця-охоронця до Шумська. Дорогою енкаведисти вели допит полоненого повстанця. Ольга прислухалась до того допиту і все запам’ятовувала. А більш ніж чеповстанцем, не усвідомив своєї особистої відповідальності за свої дії. Але війна нічого не прощає. Вартового на місці не було, німці напали зненацька. Розбуджені шквальним вогнем, повстанці вибігали з хат і падали, прошиті ворожими кулями. Почалася паніка, яку з великими труднощами вдалося зупинити командирові Кропиві. Але загинуло 12 повстанців. Ось за це і поніс вартовий таке покарання. Недавно мені один добродій написав листа, в якому висловив свою думку, що цього хлопця не треба було так жорстоко карати. Треба було йому дати 20 буків і прогнати додому. Життя дав йому Бог і ніхто не має права насильно його відбирати. Це дуже добре, що хоч в кінці ХХ століття ми дійшли до такої думки і тепер хочемо бути “великими гуманістами”. Адже це тепер так престижно! Тільки де були ті “гуманісти”, як нас в ХХ столітті три рази морили штучним голодом, доводячи до канібалізму (десять мільйонів насильницьких смертей)? А у вищенаведеному випадку така “доброта” могла би коштувати дуже дорого. Бо можна впевнено сказати, що через деякий час ще одному такому ж “вартовому” захотілось би піти до дівчини (природне ж бажання). Але цей “похід” вже обійшовся би не 12-ма, а ще більшою кількістю загиблих. Тому що ці недолугі і лицемірні звинувачення повністю відкидаю. Право на це дають мені свідчення пані Ольги Бабій про останні хвилини життя мого батька, про те, як він відпустив цього молодого хлопця, не примусив його піти з життя. Якщо Кропива і був жорстоким, то перш за все до самого себе. Історія цього хлопця-охоронця мала своє цікаве продовження. Через деякий час після цієї трагічної події до Неоніли Пархомюк (1898 р. н.), господині садиби, де загинув Кропива, прийшла повістка з Тернополя з вимогою прибуття в якості свідка на засідання військового суду, на якому мала розглядатись справа цього хлопця. Але потім її повідомили, що їхати на суд вже не треба. Хлопець зумів втекти – і суд не відбувся. Чи це дійсно було так, тепер важко сказати. Адже він міг бути просто “убіт прі попиткє к бєгству”. Але якщо цьому хлопцеві дійсно вдалось втекти, і він ще живе, то напевно зустріч з ним була б однією з найщасливіших у моєму житті. Відгукнися, дорогий невідомий Друже! Коли йшла така жорстока війна з сатанинськими силами зла, командири УПА не могли позволити ніякого послаблення. Вже у вересні 1939 року на польсько-німецькій війні батько бачив, як безжалісно розстрілювали німецькі танкісти і летуни майже беззбройну проти них польську піхоту і кавалерію. УПА вела партизанську війну в суцільному ворожому оточенні при наявності ворожої агентури в своїх рядах, і вимоги до кожного вояка були набагато більшими, ніж в регулярній армії. Повстанські командири самі мусіли бути дисциплінованими і вимогливими, як до себе, так і до підлеглих. Той командир, який дозволяв собі якісь порушення, навіть не військових, а просто людських етичних чи моральних норм поведінки, зразу втрачав свій авторитет і право керувати повстанцями. Далі буде.
Інформаційний простір · “Нині Доля і Воля українців, самостійність Української Держави вирішується на полі бою найдостойнішими синами і дочками України”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Утверджуймо правдоцентричне переконання на українськоцентричних засадах!

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Закінчення. Початок у ч. 35 за 2024 р. “Геть Москву!” з усіх сфер українського життя Найновіші соціологічні опитування і суспільна практика підтверджують, що престиж української мови і пісні зростає. Проте є досить велика кількість “какаяразніц”, які ще не повернулись у лоно свого українськомовного роду. Їхнє зневажливе ставлення до української державної мови підживлюють такі “діячі”, як депутат Верховної Ради України М. Бужанський. Він 14 квітня 2023 року безцеремонно, безпардонно верещав в радіоефірі “великім могучім”, що “русскій язик – ето наш язик” і він, мовляв, має бути державним на рівні з українською мовою. Безперечно, для моксельців=московитів=росіян російська мова – це їхня мова. Для русів=русинів=українців родовою, рідною мовою є українська. Цей же Бужанський влаштував скандал на муніципальному телеканалі “Київ”. Спекулюючи поняттям “свобода слова”, відмовився розмовляти українською мовою. Вчинки М. Бужанського свідчать, що він є слугою не українського народу. То чому журналісти запрошують до спілкування по радіо і телебаченню пропагандиста зловорожого “русского міра”, сповідувача російської імперської, аморальної правди?! Тим часом за українську національну правдоцентричність як визначальний принцип формування української свідомості та ідентичності, громадянського і державницького переконання патріотів не лише цькують, а й вбивають. 19 липня 2024 р. чорна зловісна рука підступно і цілеспрямовано навічно зупинила праведне серце талановитої мовознавиці, доктора філологічних наук, професорки Національного університету “Львівська політехніка”, політика, громадської діячки, депутата Верховної Ради України (2012–2014), публіцистки, блогерки, щедрої, мудрої, ніжної матері й бабусі Ірини Дмитрівни Фаріон. Десятки тисяч глядачів захоплено дивилися на парламентському телеканалі “Рада” культурологічну програму І. Фаріон “Велич особистості” (2013–2019), метою якої були правдива популяризація знакових постатей української історії, культури, політики. І. Д. Фаріон створила 160 передач. З метою висвітлення життя видатних українців заснувала і була автором телевізійного проєкту “Ген українців” (2019–2023) на Львівському телеканалі “НТА”. Ірина Дмитрівна створила два авторські You-Tube-канали (Iryna Farion та Cтудія Фаріон), де вела проєкти “ПротиАнглізм”, “ПолітОгляд” та “Курси з культури української мови”. Вона авторка 7 монографій, навчального посібника, 3 монографій у співавторстві, понад 150 наукових статей та праць іншого характеру. Ірина Фаріон, ґрунтовно володіючи правдивими історичними і сучасними фактами, переконувала, просила, спонукала й часто заставляла українців не забувати ні за яких обставин тієї гіркої правди, закладеної москвинами в уста ката українського народу Петра I і про що писав Іван Огієнко в “Українській культурі” (1918): “Малоросію крукам прібрать”. Професор І. Д. Фаріон була безкомпромісною в оцінках і ставленні до українофобних київських “професорок” на кшталт зайцевих, кондратьєвих, більченкових чи завкафедрових шубіних з Одеської юракадемії (Миколаївський філіал), які публічно проголошували московську брехню, видаючи її за правду, називали Україну “онкохворою американською колонією”, а українську державну мову “блювотною”. Справедливу думку висловив академік Георгій Філіпчук: “Проте чомусь не в цих україножерних постатях очільники та всілякі зверхники вбачали небезпеку, не проти них спрямована заслужена покара за антиконституційність і неправдивість, а чомусь запанікували від надуманих українськоцентричних “загроз” Ірини Фаріон, влаштовуючи їй судові екзекуції, моральні й фізичні репресії за правду”... Вона перебувала в тому “передньому” ряду, де лунав заклик не просто “геть від Москви””, а “Геть Москву!” з усіх сфер національного життя. Аналіз матеріалів засобів масової комунікації свідчить, що гасло “Геть Москву!” з усіх сфер українського життя надзвичайно актуальне. Уже 10 років триває російсько-українська війна, з них майже три роки – повномасштабна геноцидна, терористична, руйнівна війна проти України, а чимало українців і досі у полоні російської психічно отруйної маніпулятивної пропаганди, що призвело до гострого “зіткнення” в інформаційному просторі двох правд – російської та української – про Голодомор-геноцид в Україні. На боці великої московської брехні Станіслав Кульчицький, Антон Дробович, Людмила Гриневич, Лариса Якубова, які дотримуються московської маніпулятивної концепції про так званий “всесоюзний голод”. Спущену з Москви цифру 3,5 мільйона втрат українців у 1932–1933 роках “обґрунтовував” у своїх публікаціях історик Станіслав Кульчицький і нині він рвійно захищає ці неправдиві, значно зменшені дані. Українську національну правду про Голодомор-геноцид, який спричинив жахливі смерті 10,5 мільйона українців, з них 4 млн дітей, захищають Володимир Сергійчук, Олеся Стасюк та їхні однодумці, позиція яких ґрунтується на скрупульозних сучасних наукових дослідженнях та правдивих судових експертизах. П’ятнадцять українських неурядових організацій у “Зверненні до українців світу, урядів України та Канади” наголосили, що “українське суспільство глибоко занепокоєне діяльністю створеного 2013 р. на кошти канадського бізнесмена Джеймса К. Темертея Центру “Студії Голодомору” (HREC), під керівництвом Людмили Гриневич, який під прикриттям нібито досліджень Голодомору займається розмиванням історичної правди про злочин-геноцид українців, дискредитуючи новітні наукові дослідження Голодомору-геноциду. Антиукраїнську діяльність проводить голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, який за роки свого керівництва займався переслідуванням науковців, які розкривали злочини Кремля проти українців. Нині навколо Музею Голодомору створена комерційна атмосфера “купівлі-продажу” національних інтересів України. Брудне замовлення на приховування чисельності жертв геноциду українців є черговим злочином, оскільки п’ята колона та агенти Кремля намагається нав’язати Українському народові, державі та світу велику брехню. Українському суспільству добре зрозуміло, що йде боротьба за створення експозиції, яка повинна розкрити злочин геноциду українців, а не приховувати історичну правду, що є загрозою національній безпеці України, тобто антиукраїнські сили намагаються знищити історичну правду про злочини Кремля, вчинені у 1932–1933 роках проти українців, використовуючи брудні кошти. Не можна будувати державу на антиукраїнських засадах”. Деструктивна енергія російських маніпуляторів Безперечно, тільки правдивим, одухотвореним, високим українським Словом і відеозображенням можна відроджувати, розвивати національну пам’ять, українську мову і культуру, національну свідомість і гідність, ідентичність та незламність духу у боротьбі з російськими завойовниками-нищителями за свободу України, утверджувати демократичні цінності. Однак інформаційний простір переповнюють фейкові, брехливі наративи, які російські маніпулятори спрямовують не тільки на українців, а й на громадян близьких і далеких зарубіжних країн. Вони використовують найрізноманітніші методи впливу на духовно-психічний стан людини. Нині по всій Європі, Америці, Азії і навіть Африці московські ідеологи-маніпулятори лицемірно тиражують вислів Путіна, у якому органічно переплелися постправда, брехня і популізм, що російські війська не вбивають свій слов’янський народ на своїй історичній території (мовляв, білоруси, росіяни і українці – один народ), а воюють з нацистами, фашистами, бандерівцями, новітніми мазепинцями і петлюрівцями, які внаслідок націоналістичного перевороту захопили владу по всій Україні, а тепер, мовляв, зневажають, принижують, переслідують росіян і російськомовних українців. Російські пропагандисти-маніпулятори всебічно застосовують впливову емоційну форму для створення фейкових антиукраїнських наративів. Для цього користуються досвідом американських і європейських гонзожурналістів, матеріали яких насичені особистісними емоціями, почуттями, переживаннями. Якщо “читач чи глядач спостерігає за детальним і емоційним, радше гостро суб’єктивним розвитком подій, він ототожнює себе із журналістом, починає йому симпатизувати, співчувати і щиро вболівати за вирішення тієї чи іншої проблеми, про яку мовиться”, – зазначає Роксоляна Білоус. Яскравим прикладом емоційної зарядженості є розширена оповідь російського маніпулятора про те, що вихователька дитячого садочка “Сонечко” у Вінниці брутально вимивала милом рот хлопчика, бо він, мовляв, говорив по-російськи. Цей надзвичайно емоційний, але стовідсотково брехливий матеріал ґрунтовно розвінчали у програмі “Стоп-фейк” (Українське радіо, 12 серпня 2024 р.) українські журналісти Наталя Соколенко і Сергій Стуканов. Вони також під рубрикою “Фейк-контроль” професійно викрили облудність емоційно створеного російським постправдистом матеріалу про те, що нібито Світлана Чернишова з Дніпра у своїх блогах навчає дітей військової термінології і таким чином психологічно готує їх бути готовими вмирати за бандерівців. Лицемірство новітнього Гітлера-Сталіна – рашиста Путіна та його очманілих поплічників безмежне. До речі, світ має знати, що Московія=Росія – це єдина на планеті країна, яка ще в роки середньовіччя двічі в чаду злоби та ненависті знищила під корінь перші паростки демократії в Європі, які існували ще до появи парламентського демократичного устрою в Англії, – це Новгородська Республіка (1478 р.) і Запорізька Січ (1775 р.). Вся історія загарбницького творення московсько-царської та московськокомуністичної імперії – це водночас драматично-трагічна історія переплавлення ідентичностей (насамперед української) в одну – російсько-православну, російсько-імперську та російсько-євразійську (О. Пахльовська). Концептуально об’єднуючий принцип Нині Доля і Воля українців, самостійність Української Держави вирішується на полі бою найдостойнішими синами і дочками України. “Але війна проти Московії=Росії повинна вестися скрізь”. Цю дуже важливу пропозицію академіка Георгія Філіпчука доповнюю: тотальну війну проти московитів=росіян – одвічних загарбників треба вести всіма доступними методами і способами, органічною складовою яких може бути стиль гонзожурналістів – правдива, гостра, дошкульна, емоційна інформація про новітніх російських варварів. Дослідниця гонзожурналістики Роксоляна Білоус справедливо зазначає, що, наприклад, “Яніна Соколова вміло оперує фактами, сатирою, гумором, іронією, метафорами; дотепно, а головне – аргументовано спростовує фейки, маніпуляції та російську ворожу дезінформацію”. Тому дещо парадоксальними є “Пропозиції до критеріїв віднесення інформації до такої, що розпалює ненависть, ворожнечу, жорстокість до окремих осіб чи груп осіб” Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, опубліковані 14 травня 2014 р. Згодом Нацрада видалила з сайту свої “Пропозиції…” не використовувати у ЗМК слова “орки”, “русня”, “чмоні” та інші, мовляв, некоректні вислови про військових Російської Федерації, щоби “зберегти людську гідність”. У “Пропозиціях…” зазначено, що ненормативна лексика та образи на адресу окупантів у медіа “мають на меті демонізувати противника”. Нацрада вважає, що агресивна лексика може “сприяти ескалації війни”. Журналісти повинні уникати агресивних та неетичних висловлювань стосовно збройних сил Російської Федерації, представників окупаційної військової та/або політичної адміністрації (окупаційної влади) що “може призвести до загострення військових дій та створення додаткових напруг у суспільстві”. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення рекомендує “дотримуватися об’єктивності до всіх ворогуючих сторін”. На мою думку, у “Пропозиціях…” Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення не взято до уваги особливості безпрецедентної повномасштабної гібридної війни Російської Федерації проти України, які спонукають по-новому осмислювати морально-психологічні, професійно-етичні, політико-ідеологічні засади принципів і стандартів журналістської творчості. Стосовно дотримання принципів, функцій і стандартів функціонування ЗМК в Україні дуже важливо враховувати особливості історії України, яку впродовж століть колонізували, зросійщували, полонізували, мадяризували, румунізували і навіть чехізували; формували в українців свідомість бездержавності, меншовартості, ущербності, малоросійства, рабської покори. У сучасних умовах повномасштабної російсько-української війни, конституційний обов’язок кожного громадянина стати на захист Батьківщини. З огляду на те, що український журналіст є громадянином України, то він, як особистість, покликаний принципово поєднувати професіоналізм, патріотизм, політичну далекоглядність на засадах українського правдоцентризму. Адже принцип довіри до журналістського слова і відеозображення є визначальним у створенні українськоцентричного життєдайного духовно-національного середовища. У сучасних умовах концептуально об’єднуючим принципом функцій, стандартів журналістської творчості є “український націоцентризм”, який визначає вибір оптимальних варіантів висвітлення української національновизвольної боротьби з московськими загарбниками-нищителями та розв’язання проблем мирного національного державотворення. Отже, українські ЗМК покликані називати українських героїв – героями, подвиг захисників України – подвигом, російську агресію – агресією, російську брехню – брехнею, російських вбивць – вбивцями, російських ґвалтівників – ґвалтівниками, російських грабіжників – грабіжниками, московський зло-
Пошта “СП” · “Думаймо, аналізуймо, бо “запорука успішної держави – мислення”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

чин – злочином, сепаратистських зрадників – зрадниками, українських колаборантів – колаборантами… Такий професійний підхід забезпечується високим рівнем правдивих історичних, філософських, політологічних, мовно-культурних, журналістських знань. Націоцентрична правда – головна психологічна зброя українців Під час нинішньої повномасштабної війни Російської Федерації проти України загострилися дискусії про сутність Правди, її розуміння в історичному і сучасному контексті суспільно-політичних подій. Правда є своєрідним киснем засобів масової комунікації, без якої вони не можуть формувати глибоке усвідомлення, що нинішня 28-ма російсько-українська війна – це війна ідентичностей, війна цивілізацій, це – терористична війна московських мутантів з усіма верствами українського населення – від немовлят до людей статечного віку; це – національно-визвольна війна українського народу з одвічними ворогами за своє життя на Богом даній українській землі, це – війна за територіально і духовно соборну українську Україну, це – війна за самостійну, правову, соціальну, демократичну Українську Державу, це – війна за особисту, родинну, суспільну, державну Свободу, це – війна за європейські й світові демократичні, морально-духовні цінності. Найоптимальніший спосіб розвивати власну здатність мислити самостійно, українськоцентрично – це всебічне поглиблення знань, щоби професійно розрізняти правду, постправду та істину, що є найкращою “протиотрутою” від будь-яких російських маніпуляцій фактами, історичною правдою та підступів інших ворогів України. Не тільки журналісти, а й політики, службовці всіх рівнів, депутати, науковці мають знати правдиву історію Росії та України, щоби не потрапляти у капкан зловісного “русского міра”. Адже “моральний нейтралітет”, “етична амбівалентність” є серйозною загрозою українській журналістиці (Мирослава Барчук). Щоби не потонути в улесливій, медоточивій олжі токсичного контексту, то розпізнаваймо аморальних носіїв “грязі Москви”, очищаймося від маніпулятивної постправди, не впускаймо брехливу інформаційно-психологічну отруту до серця і розуму, відкидаймо її разом з носіями у безодню небуття, щоби не перетворитися у московських “подножок”. Тому думаймо, аналізуймо, бо “запорука успішної держави – мислення” (Андрій Содомора) – правдоцентричне мислення на українськоцентричних засадах. Особливість нинішнього інформаційно-гуманітарного простору полягає в тому, що він є своєрідним інтелектуальним полем гострої, безкомпромісної комунікативної боротьби української одухотвореної правдоцентричності з російською маніпулятивно-отруйною пропагандою за українську автентичність, самобутність, національну ідентичність, морально-духовні, демократичні цінності, за Перемогу над одвічними московськими ворогами. Кремлівські політико-ідеологічні маніпулятори безпрецедентно переповнюють європейський і світовий інформаційно-гуманітарний простір брехливими постулатами, що, мовляв українці і росіяни – один народ, у якого одні й ті самі мова, віра, історія, територія. Новітній “історик” Путін опублікував статтю “Про історичну єдність росіян і українців”. У цьому наскрізь імперськобрехливому опусі та під час прямих ліній з російським народом Путін зухвало розкриває агресивну суть ідеології гібридної війни Росії проти України і зовнішньої політики Кремля. Цей трактат за наративами подібний до “Майн камф” Гітлера. Ідеологи “русского міра” заповзято нав’язують засобами масової комунікації, соціальними мережами постмодерні постулати, що, мовляв українська держава – це штучне утворення, це помилка історії, тому її треба виправити: повернути Україну в лоно російської імперії. Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку московські рашисти переплели зі сталінською – комуністичною і гітлерівською – нацистською ідеологією і політикою людиновбивства, “все годиться, все прийнятно”. Кремль та п’ята колона в Україні розуміють, що головною складовою ідеологічної боротьби та поневолення українського народу є знищення його правдивої історії, мови, освіти, культури. Уже 10 років триває російсько-українська війна, з них – майже три роки повномасштабна геноцидна, терористична, руйнівна війна, а у багатьох українців досі не відбулася деокупація свідомості. Чимало з них не розрізняють понять “знати” і “розуміти”; будь-яку інформацію сприймають, тиражують її, хизуючись, що, мовляв, знаємо правду. Але в них відсутнє глибоке розуміння сутності інформації на засадах україноцентризму. Це стосується декотрих політиків, службовців, депутатів, журналістів, які з брехливого голосу російських маніпуляторів пропагують нейтральність. Мовляв, мова, пісня, спорт, культура поза межами політики і війни, добра і зла. Надзвичайно актуальними і нині є слова Івана Франка: Не може при добрі той жить, Хто хоче злу й добру служить. Бо, хтівши догодить обом, Він швидко стане зла рабом. Щоби журналісти, політики, депутати, службовці, педагоги служили суспільству правдою, у них має бути сформоване переконання моральної і соціальної відповідальності, вони повинні володіти глибокими правдивими знаннями про минуле, сучасне, що є передумовою правдивого прогнозування майбутнього розвитку України. Сповідуючи правдоцентричність, для українських націоналістів національні ознаки інших народів і їхні святині: мова, культура, церква, традиції, звичаї, територія, ідентичність – є об’єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста і расиста – це те, що потрібно загарбати, викорінити і замінити своїм імперським. Саме такою є мета повномасштабної війни Російської Федерації проти України. Український націоналізм породжує патріотів, героїв, подвижників, волонтерів, жертводавців, а російський шовінізм, нацизм, фашизм, рашизм і расизм витворює загарбників, убивць, мародерів, грабіжників, ґвалтівників, холуїв, рабів. Для медійників, як і для всіх українців, російська геноцидна, терористична, руйнівна війна – це визначальний момент історичної Істини. Історична Правда – головна ідентична зброя національно свідомого українського політика, депутата, службовця, журналіста.
Пошта “СП” · “Думаймо, аналізуймо, бо “запорука успішної держави – мислення”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Діти відтворюють мирний чарівний світ мрій

День знань у Національному музеї літератури України став пам’ятним для багатьох, хто другого вересня знайшов час сюди завітати. Музейники вклали в підготовку запланованих заходів, як то кажуть, всю душу. Активними учасниками стали вихованці Київської дитячої школи мистецтв № 8 (директор Валерій Федченко). Нині, у час жорстокої війни з росією, коли школи, садки, житлові будинки майже щодня перебувають під обстрілами, українські діти все-таки чекають хороших подій, цікавих приводів для радощів. Трохи гуртом побешкетували під час презентації книжечки “Щасливі віршенята”, яку створила разом зі своїм одинадцятирічним сином Богданом Пероганичем письменниця Тетяна Череп-Пероганич. Малюнки юного художника, якими ілюстровано книжку, були представлені й на виставці, яку урочисто відкрили одразу після презентації. До речі, основна частина виставкових учнівських робіт, які тепер милують око відвідувачів виставки в музеї літератури, – це роботи учнів класу образотворчого мистецтва (викладач Лариса Кузнецова) Київської дитячої школи мистецтв № 8. Дитячі роботи Давиденко Вікторії, Марчук Маргарити, Чуканової Вікторії, Дарини Будяківської, Валерії Голікової, Маргарити Плаксюк, Аліси Пилипчук, Ольги Поганяй, Карини Бевз, Джани Макансі, Віолетти Стаценко, Тимофія Головка створено у різних техніках та на різну тематику. До прикладу, тут роздуми юних художників, їх прочитання творів українських класиків Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка. Залюбки діти відтворюють бажаний, мирний, чарівний світ мрій, а також занурюються у давнину козаччини та бандуристів. Про талановитих вихованців закладу з гордістю говорила на відкритті заступниця директорка Олена Лаврик. Яскравим підтвердженням її словам став і концерт за участі учнів та викладачів школи мистецтв: Олексія Яковенка (викладач Степан Рура), Гліба Нестеренка (викладач Тетяна Ляшенко), Єлизавети Губської (викладач Іванна Бойко), Ксенії Самчук, Таїсії Іщук, Катерини Лимаренко (викладач Наталія Оржехівська), Світлани Ковтун, Богдана Толстова, Максима Савицького (викладач Олена Рура, концертмейстер Лідія Дюбург), та викладачів Ольги Тюніної й Анастасії Сорочан. На завершення заходів всім учасникам були вручені пам’ятні подяки від директорки музею Галини Сороки. Попереду новий навчальний рік. Хай він буде для всіх таким світлим, змістовним, різноманітним, цікавим, як свято, що відбулося. Людмила ТАНИЧ
Пошта “СП” · “Думаймо, аналізуймо, бо “запорука успішної держави – мислення”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Музей Сковороди, зруйнований росіянами, відтепер можна відвідати онлайн

Команда Національного літературно-меморіального музею імені Григорія Сковороди на Харківщині запустила новий проєкт “Музей майбутнього”. Він дає змогу подорожувати в онлайн-форматі музеєм, який був зруйнований російською ракетою 6 травня 2022 року. Після удару вціліла статуя великого українця. Головне завдання проєкту – зберегти зміст музею. Він охоплює низку культурних ініціатив, які переосмислюють і формують сучасну ідентичність музею Сковороди. Таким чином забезпечуючи його роботу навіть попри фізичні руйнування. На сайті музею, окрім його історії, існує два онлайн-маршрути “Сковорода садівник” та “Сковорода друг”. Настя Іщенко, кураторка проA єкту “Музей майбутнього”, засA тупниця директорки із загальних питань НЛММ Г. С. Сковороди, підтвердила, що команда музею, впроваджуючи цінності філосоA фа, звертала увагу більше на зміст, “відкидаючи стереотипні уявлення про форму”: “ПлатA форма – нова безпечна форма муA зею та одна велика казка про наA шого справжнього друга Григорія Савича. Ця казка огортає відвідуA вача, дає відчуття безпеки та щімкого дитячого щастя всередиA ні, якого нам, дорослим і малим, так не вистачає”. Маршрут “Сковорода садівник” розповідає про життя поета та дуб, під яким він любив відпочивати. Це дерево також вціліло після російського ракетного удару і стало одним із ключових символів музею. Окрім цього, відвідувачі сайту отримали можливість зробити передзамовлення на “Жолудь Сковородуба”, який потім можна буде виростити самостійно. Маршрут “Сковорода друг” дозволяє дізнатися історію міцної дружби педагога зі своїм учнем Михайлом Ковалинським, а також написати листа Григорію Савичу та отримати безпосередньо відповідь від нього. Музей планує відкрити ще один напрямок “Сковорода серцелюб”, який залучатиме відвідувачів не тільки до духовної взаємодії з мислителем, а й до добрих справ. За інформацією Міністерства культури та інформаційної політики
Шевченкіана · “Мій Боже милий, Даруй словам святую силу – Людськеє серце пробивать…” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Дві маловідомі історії з життя Тараса Шевченка

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “…А в чужоземщині хочеться бути” На початку Шевченкового листа від 18 листопада 1842 року до знайомого Пилипа Корольова читаємо молодечо-зухвалу фразу: “Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину”. Це настільки несподівано й категорично, що в академічному виданні листів поета шевченкознавці відразу застерігають: “Ця подорож поета документально не встановлена”. Відомо тільки, що 30 вересня 1842-го Шевченко був іще в Петербурзі, а останній пароплав у Стокгольм вирушив 5 жовтня (“Пливши в Стокгольм, я скомпонував “Гамалія”, невеличку поему…”). На ньому поет міг здійснити подорож до Ревеля (тепер Таллінн). Він повернувся в Петербург 16 листопада 1842 року. Скрупульозний шевченкознавець Петро Жур іще кілька десятиліть тому зафіксував по-науковому спокійно й без перебільшень: “5 жовтня. Шевченко вирушив у подорож на пароплаві “Фінланд”, який прямував до Ревеля та інших балтійських портів”. Уже в цьому столітті мудрий Іван Дзюба зауважив: “З чим була пов’язана ця подорож, яку мала мету і з ким Шевченко та в якій ролі мандрував (і чи мандрував узагалі) – залишилося невідомим”. Власне, сам Тарас Григорович у згаданому листі до Корольова пояснив, що в дорозі занедужав: “…Ледви привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото та й не знаю чи вже й виїду”. Так ось воно що! Молодий український Кобзар забажав вирватися з проклятого болота – Петербурга! У поемі “Іржавець” (1847) засланець прокричав, “що ж діялось по шведчині!” й болісно нагадав, як з наказу скаженого Петра погнали козаків і селян з України “на болото / Город будова-ти”. У листі до Григорія Тарновського від 25 січня 1843-го поет гірко поскаржився: “…Сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну”. До речі, це написано майже за півтора року до поеми “Сон” (Комедія), в якій Шевченко поширив прокляту болотяність на всю Росію: Лечу, лечу, а вітер віє, Передо мною сніг біліє, Кругом бори та болота, Туман, туман і пустота. Йому хотілося хоча б ненадовго вирватися саме “за гряницю”, в інший, вільний світ! У листі до Якова Кухаренко від 31 січня 1843 року Тарас Григорович написав: “Яв марті місяці їду за гряницю, а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую”. Пам’ятаєте в тій же поемі “Сон”? Тяжко матір покидати У безверхій хаті. А ще гірше дивитися На сльози та лати. Таж ми знаємо, що у травні 1843 року Шевченко виїхав саме в Україну й перебував у ній до початку лютого 1844 року, а, повернувшись, у листі до Кухаренка 26 листопада 1844-го, тобто через багато місяців, бо листування між ними було надовго перервано, болісно згадував: “Був я уторік на Україні – був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями…” На запитання Кухаренка в попередньому листі від 2 листопада до нього, “чи ви вже з’їздили з Бориспольцем на білому коневі в дріжках до чужоземців?”1, Шевченко навіть не відповів… Ні, не з’їздили! Про можливу поїздку саме з українським живописцем Платоном Бориспольцем, який разом із Шевченком навчався в Академії мистецтв, а пізніше, до речі, жив і працював у Франції та Італії, відомо лише з цитованого листа Кухаренка. Утім і сам-один Шевченко за кордон не потрапив, вочевидь, через брак грошей. Між іншим, уповні не відомо, за які гроші він збирався раніше побувати в “Шведчині й Датчині”, тим більше що в середині травня 1842 року Комітет Товариства заохочування художників виключив Шевченка з числа пансіонерів Товариства і в згаданому листі до Пилипа Корольова поет скаржився, що “заставили мене злидні продать свої компоновання всі – і дрюковані і не дрюковані”. У нездійсненій подорожі на пароплаві “Фінланд” таїлося, мабуть, і щось романтичне, подібно до того, як у поетовій “Гамалії” козаки-запорожці Пливуть собі, а зDза хвилі Сонце хвилю червонить, Перед ними море миле Гомонить і клекотить. Нагадаю й про таке: певний час Шевченко мав якісь сподівання, що за успіхи в навчанні Академія мистецтв усе-таки відправить його в Італію для творчого вдосконалення в живописі, як це сталося, скажімо, з його близьким другом Василем Штернбергом, котрий від’їхав у липні 1840 року. З часом ця надія згасла, тоді як Шевченків добрий приятель, український живописець Аполлон Мокрицький, який також був стороннім учнем Академії мистецтв (1831–1839), поїхав до Італії у 1842 році з традиційною метою вдосконалення художньої майстерності… власним коштом. Поготів Василь Штернберг писав йому в липні 1842-го з Рима, що “Мокрицький… займається мистецтвом із незвичайною шаленістю”. Та ще й додав: “Прощай, люб’язний Шевченко, будь здоров, і дай тобі Бог успіху, щоб скоріше прибути до нас”. І це запало в Шевченкову душу, час від часу спливало в пам’яті, скажімо, спалахом осяяло Шевченків лист від 28 грудня 1843 року до Василя Григоровича – старшого друга, вихідця з України, конференц-секретаря Академії мистецтв, який відіграв важливу роль у звільненні поета з кріпацтва й допомагав йому під час навчання в Академії: “Батьку мій рідний, порай мені, як синоD ві, що мені робить? Чи оставаться до якої пори, чи їхать до вас. Я щось не дуже ударяю на Академію, а в чужоземщині хочеться буD ти. Я тепер заробляю гроші…, а заробивши, думаю чкурнуть, як Аполлон Ніколаєвич. Думаю, що так лучше, а може і помиляюсь. Порайте, будьте ласкаві!” Невідомо, що конкретно й буквально пораяв Григорович, але відомо, що Шевченко повернувся в Академію мистецтв і зрештою ніколи не виїжджав за межі Російської імперії та не бував у європейських столицях. Не судилося! Певно, цього не забажав сам Господь, який уже призначив Шевченка Рятівником України, втіливши найголовнішу поетову мольбу: Мій Боже милий, Даруй словам святую силу – Людськеє серце пробивать… Таж і не забудьмо, що в осердному вірші “Сон” (“Гори мої високії…”) (1847) поет сказав вустами старого козака й про себе – “Блукав я по світу чимало…” Цілим світом була для нього найперше Україна, про яку в цьому вірші видихнув самовідречено: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Саме “невиїзний” поет уособив історичну сутність українців, став духовним символом української нації, ментальним єством українського народу, який живе, бореться і воює пліч-о-пліч із Шевченком… “Але Скобелєв таки пронишпорив і вимантачив…” В “Автобіографії” Миколи Костомарова, який навесні 1847 року сидів із Шевченком у казематі ІІІ відділу в справі Кирило-Мефодіївського братства, є прецікавий сюжет: “…Коли якийсь жандармський офіцер, що знав його особисто в пору його попереднього життя в Петербурзі, сказав йому: “От, Тарасе Григоровичу, як ви звідси вирветесь, отоді заспіває ваша муза”, Шевченко іронічно відповів: “Не який чорт мене сюди заніс, коли не та бісова муза””2. Звісно, найперше привертає увагу спокійний їдко-глузливий настрій арештованого поета, який недавно переступив вік Ісуса Христа. Проте не менше цікаво дізнатися, хто той жандармський офіцер, який, очевидно, був знайомий не лише з Шевченком, а й з його творчістю. Спробуємо розібратися. У записах етнографа Миколи Білозерського “Тарас Григорович Шевченко за спогадами різних осіб (1831–1861 рр.)”, який особисто не знав поета, є згадка: “Один жандармський офіцер, поручик Тельнов, який сидів навесні 1847 року в ІІІ відділі під арештом, повідомив мені (весною 1851 р.), що він там бачив Шевченка, який стояв біля вікна; Тарас був одягнений у білий костюм, стояв смутний і тихенько наспівував якусь журливу українську пісню”. Певно, Тельнов, якби він особисто, безпосередньо спілкувався з поетом, не проминув сказати про це, значить, не він… Інша річ, у Білозерського занотовано, мабуть, із вуст того ж-таки Тельнова, що “під час перебування в Академії мистецтв Шевченко бував у домі відомого ветерана-інваліда Скобелєва, тодішнього коменданта Петропавловської фортеці, і дарував старому картини своєї роботи”. Як таке могло статися? Оскільки конкретної відповіді не було, поясню. З початку 1840-х років Шевченко був знайомий через своїх друзів Аполлона Мокрицького та Євгена Гребінку з Іваном Масловим (1817–1891), який служив секретарем у коменданта Скобелєва. Між поетом і чиновником склалися настільки добрі й дружні стосунки, що, випадково побачивши Маслова в Петербурзі після заслання, Шевченко записав у Щоденнику 2 травня 1858 року про зустріч із “старим другом”. Підтвердження знайомства Шевченка зі Скобелєвим знаходимо в його листі від 25 січня 1843 року до Григорія Тарновського: “Ще ось що, намалював я се літо дві картини і сховав, думав, що ви приїдете, бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував. Але Скобелєв таки пронишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за якимDнебудь москалем (бо це, бачте, моя “Катерина”), то я думаю послать її до вас…” У “Шевченківському словнику” читаємо про Івана Скобелєва (1778–1849): “З 1839 – комендант Петропавловської фортеці. Шевченко знав Скобелєва особисто і в листі до Г. Тарновського 25.І.1843 писав, що Скобелєв “випросив” у нього картину, намальовану минулого літа. Яка це була картина і де вона тепер, невідомо”3. Нині вважається, що “крім “Катерини”, йдеться, очевидно, про акварель “Група жебрачок, які сплять”…”. Відомо, що цей твір експонувався на художній виставці в Академії мистецтв у вересні 1842 року, де його й “пронишпорив” Іван Скобелєв, який був, за оцінкою згаданого “Шевченківського словника”, “російським письменником реакційного напряму” й мав зв’язки у мистецькому світі. Оскільки малюнок не розшукано, цілком імовірно, що він і загубився по комендантській лінії. Не промину висловити щирий подив, навіщо в академічному Словнику дистилювали поетове точне, соковите й красиве українське слово “вимантачив”, що означає видурив у когось що-небудь? Поготів, що Шевченко вживав його лише один раз! Адже, скажімо, у Панаса Мирного зустрічаємо добру пораду держати свої грошенята при собі, “щоб не знайшовся якийсь пройдисвіт, що, прикриваючись добрим ділом, не вимантачив їх у Вас”. Та й у радянського класика Михайла Стельмаха в романі “Кров людська – не водиця”, який побачив світ за двадцять років до Словника, читаємо: “Всієї землі не повернуть…, а десятинок з десять можна буде вимантачити”. Але в нашому контексті головне те, що, починаючи з уже згаданого 1839 року і до року 1849-го, генерал Скобелєв був комендантом Петропавловської фортеці, тобто й у той час, коли у квітні-травні 1847 року там у казематі перебував арештант Тарас Шевченко. Отже, можна припустити, що під “жандармського офіцера” Микола Костомаров закамуфлював генерала, не бажаючи розкривати його імені. Утім абсолютно категорично не наполягаю, бо це міг бути і хтось із його підлеглих, з яким Шевченко познайомився під час доказематних зустрічей у Скобелєва. За нотатками вже згаданого Миколи Білозерського, після арешту Шевченка генерал називав його “невдячним”, звісно, цареві. Щодо Тараса Григоровича, то він і слова доброго про Скобелєва не залишив. У липні 1857 року згадав іронічно в Щоденнику “відомого балагура Руського інваліда Скобелєва”. Річ у тім, що під псевдонімом “Русский инвалид” Скобелєв писав книги для солдатського читання саме в балагурно-жартівливій манері. Шевченко мав добру пам’ять! Важливо знати й таке. Того року, коли Скобелєва призначили комендантом Петропавловської фортеці, в Петербург приїхав відомий мандрівник, французький маркіз Астольф де Кюстін, якого пошанував особистим прийомом сам цар Микола І. Показали іноземцю й Петропавловську фортецю – каторжну тюрму для “державних злочинців”, унікальний зловісний символ російського рабства. Француз написав у книзі “Росія в 1839 році”: “Ми, люди Заходу, революціонери й роялісти, бачимо в російському державному злочинцеві лише безневинну жертву абсолютизму, а росіяни бачать у ньому людину, якої всі відцуралися… Я не можу без жаху думати про те, що справді віддані та бездоганно чесні люди можуть будь-якої хвилини опинитися в казематах петербурзької фортеці…” Ніби пророчив і долю Тараса Шевченка… Насамкінець зауважу, що в згаданому двотомному “Шевченківському словнику” 1970-х років уміщено замітку про поетового знайомого Івана Скобелєва, а в незмірно більшій, фундаментальній, фантастично цікавій шеститомній “Шевченківській енциклопедії”, що побачила світ у ХХІ столітті, для нього, на жаль, не знайшлося місця… ____________ 1 Павло Зайцев чомусь трактував цю дорогу як плавання “пароплавом”, але Кухаренко мав, очевидячки, на увазі дрожки – легкий екіпаж, запряжений конем. 2 Спогади про Тараса Шевченка. Київ : Дніпро, 1982. С. 149. 3 Шевченківський словник : у 2 т. Т. 2. Київ, 1977. С. 214.
Арт"калейдоскоп · “Дуже добре, що наш театр відкритий для нових творчих ідей”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Театральна терапія для наймолодших

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром “Пригоди бурундучків” – це інтерактивна вистава, під час якої юні глядачі разом із двома детективами Чіпком і Дейликом розшукають і розчаклують циркових тваринок, яких маленька фея випадково перетворила на людей. Ця вистава особлива. Насамперед тим, що вперше в історії закладу, тобто вперше за 97 років, основним художнім рішенням вистави було обрано тіньовий театр. У “живому” ж плані задіяні молоді актори. Також для режисерки Адріани Метельської ця вистава є дебютом на “великій” сцені, після університетських постановок. Драматургами, так само вперше, виступили Денис Варяниця і Роман Горбач, використавши в драматургії свій досвід аніматорів та відповідну освіту. – До початку повномасштабного вторгнення у нас був бебітеатр від нуля до трьох років, – пригадує директор – художній керівник театру Ігор Гулий. – Тобто театр для зовсім маленьких. Під час повномасштабної війни такий театр не міг себе реалізувати через його особливості і специфіку ситуації. Ми почали шукати альтернативу і запропонували нашій помічниці режисера Адріані Метельській, яка має режисерську освіту, втілити такий проєкт, як вистава для глядачів від двох до чотирьох років. Вона пішла до головного художника театру Миколи Данька, а драматургами виступили наші молоді актори Роман Горбач і Денис Варяниця. Це була колективна молодіжна робота. Вже не вперше наші актори виступають як драматурги. Нещодавно у виставі “Дюймовочка в Парижі” авторкою виступила Катерина Устинова, як на мене, вийшло непогано. Є таланти, які потрібно відкривати. Можливо, такий досвід продовжимо й далі. До повномасштабного вторгнення ми могли паралельно працювати на двох сценах – великій і малій. Коли почалася війна, наш музей перетворився на найпростіше укриття. Там ми можемо розмістити 298 людей. Саме стільки посадкових місць на великій сцені. Зрозуміли, що можемо використовувати лише одну сцену одночасно. Мала сцена раніше була для зовсім маленького глядача. Але запрошувати на неї діточок нині нереально, бо це четвертий поверх. Насамперед через повітряні тривоги і можливі відключення світла. Поговорили з Адріаною і вирішили спробувати зробити ще одну сцену в укритті. В інших театрах також є мікросцени, то чому б не спробувати нам? Площа в 140 квадратних метрів дозволяє це зробити. До того ж, оскільки це укриття, то під час повітряної тривоги ми можемо не переривати виставу. Це була “проба пера”. Ідея нам зайшла, побачили, що такий формат має великий попит. Тут може розміститися сорок глядачів. Можливо продовжимо ставити тут вистави. Особливо, якщо це буде супердитячий формат від двох до чотирьох років. Якщо все складеться добре, то на весну плануємо велику прем’єру, в якій буде задіяна вся трупа театру (більше двадцяти осіб). Це буде “Синій птах” за п’єсою Моріса Метерлінка. Режисерами виступимо я та завідувачка режисерського управління нашого театру Лідія Філовська. Ми вже написали інсценізацію. Невдовзі почнемо працювати над розробкою матеріально-технічної бази, а далі – репетиції та реалізація проєкту. Плануємо завершити роботу орієнтовно в бе-дів роллю казкаря Дідуся Василя в передачі “Вечірня колисанка”. Він щовечора тішить маленьких та дорослих слухачів Радіо “Культура” новою захопливою казкою. Пресслужба Полтавської обласної організації НСПУ резні, можливо, у травні. – Це моя дебютна вистава у професійному театрі, – зізнається режисерка-постановниця Адріана Метельська. – Коли закінчувала навчання в університеті, то дізналася, що тут є вакансія. Пройшла співбесіду. Мені пощастило, можна сказати доля усміхнулася, що я можу працювати в такому прекрасному театрі. Прийшла на посаду помічника режисера. Потім Денис та Роман написали п’єсу. Почалася робота над виставою. Зазвичай молодий режисер мріє поставити Шекспіра чи якогось іншого класика. А ми працювали над матеріалом для наймолодших глядачів. Треба було врахувати багато деталей. Правильно подати всю інформацію, аби вистава була доступною для діточок, щоб вона їм сподобалася. І щоб батьки могли отримати насолоду від того, що відбувається на сцені. Почали роботу над виставою в червні. Потім пішли у відпустки, а з 17 липня активно відбувалися репетиції. До того часу вже мали декорації й ляльки. Постановочний процес був дуже цікавий. Для мене це нові враження. Як я вже сказала, це моя дебютна вистава. Після університету знаєш, як до цього підходити технічно. А коли стикаєшся на практиці, то з’являються якісь нові виклики, з якими ніколи не стикався. Робота з акторами, художником, цехами – це цінний досвід. Кожна репетиція була для мене цікавим відкриттям. Коли головний художник театру Микола Данько прочитав п’єсу, то одразу побачив її в тіньовому рішенні. Вважаю, що це досить цікавий метод. Водночас, це виклик, бо працювати з тінню дуже важко. Для нас це було щось нове. Микола Іванович підказував і спрямовував. Постійно зверталася до нього за порадами. Дякую йому за наставництво. У виставі багато інтерактиву. Це зроблено для того, аби діткам було цікаво. Вистава розвиває. Нашою головною метою було, щоб дітлахи стали безпосередніми її учасниками. При виборі виконавців були зорієнтовані на молодих акторів. Серед старших лише Вадим Даценко, який виконує роль Конферансьє. Ми одразу розуміли, що Вадим зможе втілити її якнайкраще. Головні герої, вони ж драматурги Денис Варяниця (Чіпко) та Роман Горбач (Дейлик). Черепаха – Яна Бузовська, Кішечка – Катерина Шевчук, Песик – Даниїл Лиманюк, Папуга – Артем Бал-кін. Приміщення сцени в укритті дозволило нам зберегти затишну атмосферу вистави. Щоб артисти та глядачі були на одній хвилі, всі відучували себе учасниками вистави. З нами постійно працював звукорежисер Дмитро Шаламов. Він допомагав у підборі музики та створенні шумів. Загалом була проведена велика робота. Розуміли, що коли на виставу прийде глядач, то у нас буде стрес. Так, мабуть, і має бути. Для нас це був цікавий і цінний досвід. Була захоплена і приємно вражена своїми колегами. Вистава живе, і ми постійно будемо її вдосконалювати. – Якось я спілкувався зі своїм другом і колегою Романом Горбачем, – продовжує виконавець ролі Чіпка Денис Варяниця. – Виникла ідея створити інтерактивну виставу на нашому досвіді анімації. Захотілося поєднати анімацію з театром. Було кілька варіантів, іна основі вже третього написали сценарій, якій і ліг в основу вистави. Робота над постановкою була складною, але цікавою. Актори і звукорежисер мали творчу свободу. Кожен приніс щось своє, кожен мав можливість працювати над своїм образом. Звісно, режисерка приймала не всі ідеї, але кожен учасник проєкту мав власний політ фантазії. Це був перший досвід написання п’єси. Ми з Романом знайомі давно, дружимо багато років. У нас така хімія, що ми доповнюємо один одного. Маємо схожі ідеї, схожі думки, а писати разом навіть було легше. Я вигадував якийсь хід, Роман його доповнював. Потім щось вигадував він, доповнював я. А на сцені відчуваємо один одного як партнери. Показуємо стосунки конферансьє з тваринками, яким він приділяв мало уваги. А насправді хотіли показати стосунки батьків та дітей. Тому що часто батьки бувають дуже зайнятими і їм не вистачає часу на своїх діточок. Хочемо через всю виставу провести думку настільки важливі спілкування і можливість почути одне одного. Спершу наші з Романом персонажі були дуже схожі, наче одне ціле. Але зрозуміли, що при цьому втрачається інтерес. Чи потрібні два актори, якщо герої настільки схожі? Герой Романа – бешкетник, десь трохи неуважний, трохи несерйозний. А мій – більш відповідальний, дисциплінований. І такий контраст спрацьовує. Хтось із дітей впізнає себе в Чіпку, хтось – у Дейлику. Ці бурундучки так само різні, як і діти. Ми довго шукали. Інтерактив – це завжди ризик. На репетиції не було можливості запросити дітей. Тому, звісно, хвилювалися коли виходили на прем’єру. Глядачі дають енергію і ти вже граєш зовсім не так, як на репетиціях. Ти відчуваєш віддачу дітей, адже вони задіяні в процесі і це дуже підсилює твою гру як актора. Хотілося б, аби цю виставу побачили не лише в Києві. Було б добре, якби ми могли робити виїзні вистави. Чи вийде – покаже час. Не скажу, що націлений на драматургію, але ми люди творчі. У будь-яку хвилину може виникнути ідея, тоді ми швидко зберемося і почнемо писати. Дуже добре, що наш театр відкритий для нових творчих ідей! – Ідея написання цієї п’єси була спільною, – завершує розмову виконавець ролі Дейлика Роман Горбач. – Пропозиція щодо написання цього твору з’явилася ще коли ми з Денисом завершували навчання в університеті. Наш знайомий хотів, аби ми щось подібне поставили в дитячій лікарні “Охматдит”. Тоді не склалося, але ідея залишилася. Ця ідея збіглася з планами директора – художнього керівника Київського академічного театру ляльок Ігоря Гулого. Театру потрібна була вистава саме для маленьких. Підтверджую слова Дениса, що писати вдвох навіть легше. Адже ми найкращі друзі і розуміємо один одного з пів слова. Ще одна перевага писати удвох у тому, що в одного з авторів може замилитись око і потрібен погляд збоку. Писали п’єсу не під себе. У першому варіанті сценарію було багато бурундуків. Потім вирішили, що у виставі гратимуть лише молоді актори і скоротили бурундуків до двох. З режисеркою Адріаною Метельською знайомі давно, вона наша однокурсниця і ми брали участь у її студентських виставах. Цей досвід допоміг у новій роботі. Мій персонаж легкий на підйом, я теж. Нас вчили, що немає проблеми, а є завдання. Живу за таким принципом, за ним живе і мій герой. Він припав мені до душі через схожість темпераменту і характеру. Можливо, я щось не дограв, хвилювався. А роботою колег задоволений повністю. Всі молодці – зібралися і зробили класну виставу. Вперше працювали з театром тіней. Надзвичайно вдячні асистенту режисера Володимиру Малинському, він у театрі майстерляльковод. Навчав, як водити ляльку в тіні, як з нею поводитися. Ми звикли на сцені говорити голосно. А тут малий зал, маленькі дітки. З ними треба м’якше, тихіше. Тож довелося звикати до цього сценічного простору. Київський академічний театр ляльок “Замок на горі” офіційно відкрив новий театральний сезон прем’єрою для зовсім юних глядачів (дітей від двох років) інтерактивною виставою “Пригоди Бурундучків” молодої режисерки Адріани Метельської.
Арт"калейдоскоп · “Дуже добре, що наш театр відкритий для нових творчих ідей”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Слухайте казки

“Нове дихання” отримали казки знаної полтавської письменниці і журналістки, членкині Національної спілки письменників України Галини Пустовгар. Її казки та інші дитячі твори друкувалися у книзі “Нащо равликові хатка?” та дитячих журналах. А нещодавно Радіо “Культура” для дитячої передачі “Вечірня колисанка” створило аудіоформат чотирьох із них. Протягом місяця казки “Про троянду і будяки”, “Дивовижний нуль”, “Оленчині олівці” та “Киця Сметанка” транслювалися у прямому етері. Радіо “Культура” також оприлюднило казки Галини Пустовгар на своєму сайті для зручності користувачів, аби кожен охочий міг прослухати їх у зручний час. Озвучив казки ведучий передачі актор, народний артист України, диктор на Українському радіо, майстер художнього слова Василь Чорношкур, який оволо-
16 “Просвіта” сьогодні · “Культура – це не тільки те, що наша нація накопичила і зберігала, а й те, що вона має передати наступним поколінням”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок російсько-української війни “Українська військова організація” та дітей, які влітку відпочивали в наметовому містечку “Місце сили”. Житомирці долучились до урочистостей, які проходили на пам’ятному місці, де поховано учасників гайдамацького руху часів Коліївщини, вшанували пам’ять героїв сьогодення і відвідали Народний музей історії села Кодня. Вийшло душевно, діти поспілкувались з ветеранами та отримали ще одну цеглинку в фундамент розуміння історії рідної землі. Для тих, хто залишився в Житомирі, заступник голови Житомирського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”, краєзнавець, доцент Поліського національного університету Геннадій Махорін запропонував екскурсію “Католицьким кладовищем”. “Це мій новий маршрут. Він включає праву частину некрополя, відрізняється тим, що ми побачимо унікальні поховання, пам’ятники, але на які мої колеги-екскурсоводи в своїх традиційних екскурсіях не звертають уваги. Я підготував життєві історії про похованих тут людей, дізнався за якими адресами вони проживали, чим займались, ким стали їхні діти. Готував екскурсію десь два-три тижні. Тривалість прогулянки – дві години”, – розповів Геннадій Леонідович. Просвітянин зробив ґрунтовний екскурс в історію некрополя, історія якого розпочинається з 1799 року. План кладовища станом на 1888 рік залишив житомирський землемір Фердинанд Броневич, описавши 246 найцікавіших надгробків. На погості знайшли спокій сповідники католицизму, серед яких були поляки, німці, чехи та представники інших національностей. Найдавніший надгробок католицької частини цвинтаря – поховання Юзефи Скальцовської, яке датується 1816 роком, пам’ятник встановив її син Аполло. Геннадій Махорін сім років проводить різнопланові екскурсії Житомиром. Долучитися до історичних мандрівок можна за попереднім записом.
16 “Просвіта” сьогодні · “Культура – це не тільки те, що наша нація накопичила і зберігала, а й те, що вона має передати наступним поколінням”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Культура є основою

Людмила ЛОБАЧОВА, м. Житомир Фото просвітян – організаторів заходів Минув певний час відтоді, як на Житомирщині пройшла низка урочистостей до Дня Державного прапора та Незалежності України, але події варті того, щоб про них знали читачі. Розпочнемо з літературномистецького заходу “Ми – вільні!” у приміщенні Житомирського обласного літературного музею. “Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає! / За вас правда, за вас слава / І воля святая!” – словами великого Кобзаря просвітяни відкрили зустріч, на яку завітали науковці, журналісти, бібліотекарі, молодь і ветерани ЗСУ. З вітальним словом виступив голова організації, заслужений журналіст України Святослав Васильчук. Насамперед він схилив голову перед нашими воїнами, які нині продовжують боротьбу з московською навалою, і поділився своїми спогадами про підготовку та відстоювання проголошення Акту Незалежності України. Заступник голови, просвітянин Михайло Сліпченко зробив невеликий історичний екскурс, вказав і на важливість розвитку культури, освіти та патріотичного виховання в наш час: “За що ми воюємо? Щоб тут молодь могла спілкуватися, знайомитися, пройтися парком, створити сім’ю. І головне – культура. Культура – це не тільки те, що наша нація накопичила і зберігала, а й те, що вона має передати наступним поколінням. Тому що культура є основою! Але ще з комуняцьких часів, коли голосується питання бюджету, то питання молоді, культури, освіти розглядають останніми. Запитую в Житомирській обласній військовій адміністрації, скільки ж коштів виділили на втілення заходів з національнопатріотичного виховання молоді. Всього 88 тисяч гривень на область у рік! Тому ми не будемо чекати від когось з управління чи міністерства, що прийде і буде втілювати культуру тощо. Ми самі потрошку щось робимо, відбілюючи світ від московського бруду, щоб Україна відбулася такою, якою ми хочемо”. Гармонійно захід перейшов у літературно-мистецьку площину. Слова, від яких оживали серця, прозвучали з вуст поетів Михайла Жайворона, Олега Озарянина та просвітянки Євгенії Юрченко. Літературно-мистецьку зустріч “Ми – вільні!” приурочили і до Дня поета. Модерувала подію просвітянка Людмила Заліщук. Наступного дня долучилися до святкового заходу “Квітуй у серці, Україно моя”, який підготувала просвітянка та бібліотекарка Лідія Охрименко. З юними читачами “Табору книголюбів” у бібліотеці на Київський своїми спогадами про роль просвітян у становленні незалежності України поділився Святослав Васильчук. Просвітянин Михайло Сліпченко організував патріотичну мандрівку в село Кодню. Це була спільна поїздка ветеранів з Житомирської обласної спілки учас-
16 “Просвіта” сьогодні · “Культура – це не тільки те, що наша нація накопичила і зберігала, а й те, що вона має передати наступним поколінням”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279 41 46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 “Просвіта” сьогодні · “Культура – це не тільки те, що наша нація накопичила і зберігала, а й те, що вона має передати наступним поколінням”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин