Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На часі · “Світова спільнота зі значним запізненням офіційно засудила злочини кремля”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Цензура пам’яті: війна України за правду про геноцид українців

Слово Просвіти, №36 за 2025 рік

Росія десятиліттями тримала під контролем політику України в гуманітарній сфері, зокрема, через мережу своєї агентури на найвищих державних посадах, включаючи “цензорів історії” – посадовців, що не пропускали неугодні Кремлю наукові досліджен" ня. Служба безпеки України розпочала кримінальну справу за фактом вчинення держав" ної зради, яка полягає в організації інформаційної кампанії з метою знищення правди про Голодомор"геноцид українців в інтересах Кремля. Раса ПІЛВЕЛІТЕ, головна редакторка литовського видання Alkas.lt Війна, що триває понад століття Повномасштабна військова агресія Росії проти України триває майже три з половиною роки. Кожен новий день війни приносить нові жертви – небачені за масштабами в Європі з часів Другої світової. Так, 12 червня цього року кремлівський режим пройшов ще одну психологічну позначку, поклавши на вівтар смерті понад мільйон російських солдат: про такі втрати російської армії у цей день відзвітував Генеральний штаб Збройних Сил України. Ці цифри збігаються з даними, озвученими раніше американською та британською розвідками. Західному світові досі складно збагнути: як подібна жорстокість можлива у ХХІ столітті, та невже бажання диктатора відновити так звану “імперію” є настільки сильним, що він готовий знищити Українську державу, українську націю та народи європейських країн. Маніакальна зацикленість Путіна на Україні стає більш зрозумілою, якщо вивчити історію питання. Так, впродовж принаймні останніх ста років знищення Української державності включно з геноцидом українців як нації було головною метою всіх диктаторів Кремля. Російсько-українська війна розпочалась не у 2022-му і навіть не у 2014 році. Фактично її початком став 1991 рік, коли Україна проголосила незалежність від совєцької Росії після 70-ти років окупації. У серпні 1991 року, коли український парламент ухвалив Акт проголошення незалежності, з боку Москви лунали прямі погрози, які озвучив Анатолій Собчак – член російської делегації у Києві, помічником якого в той час був підполковник КГБ Владімір Путін. Собчак, що тоді вважався “демократичним” російським політиком, в ефірі російського телебачення заявляв: “Не можна допустити створення Україною власної армії”, закликаючи застосувати військову силу проти сусідньої країни. Через кілька років в українському Криму розпочалися заворушення, інспіровані Москвою, пов’язані з постаттю так званого “президента Криму” Юрія Мєшкова, що мали закінчитися військовою окупацією. У 2003 році Україна та Росія знову були на межі війни через острів Тузла в Керченській протоці. Події 2014 року – анексія Криму та окупація росіянами частини Донбасу – вже добре відомі західному світу. Проте поняття “війни” у сучасному розумінні виходить далеко за межі безпосередньо застосування військової сили. До 2014 року гармати мовчали, але Росія робила все, щоб Україна не вийшла з її зони впливу, проводячи спецоперації в політичній, економічній, інформаційній та гуманітарні сферах. У “спадок” від СРСР Україні дісталась передусім величезна кількість агентури колишнього КДБ (наступницею якого стала ФСБ), якою був насичений політичний істеблішмент, силові структури, бізнес, культура, освіта та наука. Зв’язки цих людей з кремлівськими спецслужбами ніколи не переривались. До революції 2014 року російська “п’ята колона” діяла всередині України відкрито. Так, у роки президентства Віктора Януковича Міністерство оборони, Службу безпеки України та інші силові органи очолювали громадяни Росії, російські паспорти мали і частина депутатів українського парламенту та членів уряду. Гуманітарна окупація Водночас головну ставку Кремль робив на підпорядкування гуманітарної сфери України своїм ідеологічним наративам. Не випадково на початку 2022 року у Москві щиро розраховували, що українці зустрічатимуть їхню окупаційну армію “з квітами”. Підґрунтя для цього Росія закладала всі 30 років після розпаду СРСР, зокрема, просуваючи російську мову в усі сфери публічного вжитку в Україні. Також на уми українців впливала так звана “Українська православна церква” Московського патріархату, що за сприяння українських високопосадовців отримала у своє розпорядження левову частку культових споруд, включно з храмами та монастирями, заснованими задовго до заснування Москви. Не менш важливим інструментом руйнування української ідентичності було переписування історії. Нині у це важко повірити, але борців за незалежність України у ХХ столітті на сторінках підручників, що видавалися державою для навчання українських школярів, ще донедавна називали “зрадниками” або “бандитами”. Значну роль у цьому відіграв Дмитро Табачник, що за правління Януковича був міністром освіти України, а до того – віцепрем’єр-міністром із гуманітарних питань. Табачник називав себе “істориком”, при цьому відкрито висловлював українофобські погляди. Нині він обіймає посаду в російській окупаційній адміністрації на окупованій росіянами частині України. Табачник був не єдиним у своєму роді. Історична школа також дісталась Україні у спадок від СРСР. Її декомунізації так ніколи і не відбулось, тож люди, що керували наукою за часів совєцької окупації, прославляючи “вождів світового пролетаріату” та, безумовно, тісно співпрацюючи з КДБ, залишилися біля керма і після 1991 року. Саме вони та їхні вихованці досі очолюють, з-поміж іншого, Інститут історії України Національної академії наук – орган, покликаний Москвою цензурувати українську історичну науку. Про те, наскільки успішною була ця цензура та наскільки реальний контроль над українською історичною наукою перебував (і, значною мірою, досі перебуває) в руках Москви, свідчить той факт, що з 1991 по 2021 роки в Україні не було захищено жодної кандидатської чи докторської дисертації, у якій би фігурував термін “геноцид українців” щодо Голодомору 1932–1933 років – одного з найжахливіших злочинів в історії людства, скоєного комуністичним режимом з метою знищення української нації. Злочин без кари: Голодомор як ахіллесова п’ята Кремля Го л о д о м о р – г е н о ц и д 1932–1933 років можна назвати справжньою “ахіллесовою п’ятою” Кремля. Світова спільнота зі значним запізненням офіційно засудила злочини кремля, саме тому комуністичний тоталітарний режим зумів мутувати в сучасний неофашистський путінський режим, який знову здійснює геноцид українців на очах у всього світу. Адже Росія, на відміну, наприклад, від Німеччини, не пройшла свою “денацифікацію” після вбивства більше 10 мільйонів людей за національною ознакою, а, як відомо, непокаране зло має властивість повторюватися. Голодомор офіційно визнано геноцидом парламентами 37-ми країн світу, в тому числі Європарламентом (грудень 2022 р.), попри те, що процес визнання стикається із запеклою протидією з боку Росії, включаючи прямі погрози. Відомо, що президент Росії Медведєв прямо шантажував президента Азербайджану, вимагаючи не визнавати Голодомор. Наразі Азербайджан утримується від такого визнання. Вражає те, що в самій Україні цей процес затягнувся аж на 15 років. Лише у листопаді 2006 року Верховна Рада ухвалила закон “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”. До того часу сама тема Голодомору-геноциду була табуйована цензорами Москви, хоча від дій комуністичного режиму постраждала кожна українська родина. Акт 2006 року став історичним, хоч сам документ і був вихолощений від важливих юридичних формулювань на вимогу проросійської частини українського парламенту. Так, у ньому йдеться про “геноцид українського народу”, а не “нації”, відсутні згадки про відповідальність комуністичного тоталітарного режиму та масштаби злочину. За 20 років після ухвалення закону парламентом України досі не були внесені законодавчі зміни, що встановили б кримінальну відповідальність за заперечення злочину геноциду. Лише у 2009 році Служба безпеки України провела розслідування щодо організаторів Голодомору. 13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва поставив крапку у цій кримінальній справі, визнавши винними Йосипа Сталіна та його поплічників Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря та Хатаєвича. Минуло ще 10 років – і СБУ розпочала досудове розслідування щодо виконавців злочину. У межах цієї кримінальної справи вперше були проведені комплексні судові експертизи, які встановили кількість жертв геноциду, а також мотиви організаторів. Експерти дійшли висновку, що в 1932–1933 роках комуністичний тоталітарний режим знищив 10,5 млн українців, серед яких – понад 4 млн дітей. Попередні висновки судових експертиз були оприлюднені у вересні 2021 року. Вони стали шоком для кремля та її агентури в Україні, хоча раніше про жертви Голодомору-геноциду у 10–16 млн вже повідомлялося, причому свідками – іноземними дипломатами, які звітували своїм урядам про вбивство комуністами до 50% етнічного складу України (німецький аташе Отто Шіллер, італійський консул Серджіо Ґраденіґо). Про масові вбивства та депортації українців писали й іноземні журналісти, такі як Ґарет Джонс і Малкольм Меггерідж. Перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну на адресу експертів, науковців та дослідників, залучених до проведення експертиз, посипалися звинувачення та погрози, – не лише з боку росіян, а й окремих представників української влади. Так, тодішній міністр культури Олександр Ткаченко вимагав встановити цензуру на дослідження геноциду українців та ліквідував Інститут дослідження Голодомору. А голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович публічно погрожував зруйнувати репутацію дослідникам Голодомору. Від наукових дискусій до репресій Головною мішенню стала генеральна директорка Національного музею Голодомору-геноциду Олеся Стасюк, яка у грудні 2021 року захистила першу докторську дисертацію з теми геноциду українців. На той час біля кордонів України вже були скупчені російські війська, проте окремі українські чиновники та “цензори історії” зосередили свої зусилля на знищенні наукового дослідження про злочини Росії проти українців. У переслідуванні науковиці взяли участь представники Інституту історії України: заступник директора Геннадій Боряк, Лариса Якубова, Оксана Юркова, Геннадій Єфіменко та Станіслав Кульчицький – головний цензор теми Голодомору з часів СРСР. Його трактування подій 1932–1933 років включає приховування мети та масштабів злочину. Прикладом фальсифікації історії є підміна понять: термін “вбивства українців” замінили на “померлих селян”, що ідеально вбудовується в російську пропагандистську концепцію “всесоюзного голоду”. Саме тому термін “геноцид” російська “п’ята колона” вживає зі знаком питання. Нескінченні дискусії та переслідування науковців з теми геноциду українців, у тому числі представниками влади, є причиною того, що українським вченим за 30 років так і не вдалося донести правду про злочини кремля до світової спільноти. Також на сьогодні очевидним єте, що діяльність “п’ятої колони” фінансується з третіх країн, щоб приховати зв’язки з Кремлем. Захист першої докторської дисертації з теми Голодомору-геноциду відбувся у грудні 2021 року. У червні 2022 року Міністерство освіти та науки України, провівши ще дві додаткові перевірки закритими спеціалізованими вченими радами та перевірки Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти (NAQA), присудило Олесі Стасюк докторський ступінь. Проте цензори кремля, продовжуючи свою антиукраїнську діяльність, не маючи будь-яких правових підстав, звернулися до NAQA втретє. Незрозуміло, чим керувалося агентство, прийнявши скаргу до розгляду, грубо порушуючи норми українського законодавства. З червня 2023 року NAQA вимагає у профільного міністерства позбавити Олесю Стасюк наукового ступеня. Українські суди першої і апеляційної інстанцій прийняло рішення на користь вченої. Верховний Суд не мав законного права розглядати цю справу. Однак судді Верховного Суду не лише порушили закон, а й внесли в рішення суду завідомо неправу інформацію, повернувши справу на розгляд в першу інстанцію. Виникає запитання: хто вплинув на рішення Верховного Суду? І це після проведення так званої “судової реформи”. Примітно, що юристи NAQA у матеріалах, поданих до суду, прямо вказали: метою агентства було знищення репутації дослідниці. На сьогодні наукова праця з теми геноциду вже пройшла 25 різноманітних перевірок. Щодо керівництва NAQA Національна поліція відкрила кримінальну справу за підробку документів, наданих до суду. Політичне переслідування Стасюк не обмежилося лише її науковою роботою. 24 червня 2022 року міністр культури Ткаченко без будь-яких підстав видав наказ про звільнення вченої з посади керівника Національного музею Голодомору-геноциду. Вже у листопаді 2022 року, під час вшанування 90-х роковин геноциду українців, міністр Ткаченко похизувався у Facebook знищенням білбордів, встановлених громадськими організаціями, до Дня пам’яті жертв Голодомору. Державне бюро розслідувань також проводить розслідування щодо політичного переслідування Олесі Стасюк – Ткаченком, Дробовичем та ін. Справа СБУ: чи будуть викриті агенти впливу? Незаконне звільнення Олесі Стасюк також було оскаржене в суді. Цього разу на бік вченої стали всі три інстанції – включно з

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин