Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №36 за 2025 рік

16 с. · 36 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 36 (1317), 11—17 вересня 2025 ГЕОРГІЙ ФІЛІПЧУК

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Один – наш сучасник, якому довелося не тільки бути в горнилі змагу за вільну Україну, але й щастило бачити виборену Незалежність. Іншому, що життєтворив Словом у Шевченкову добу нескореності, випала доля бути незламним борцем за “вольность” свого народу, за свободу упокореної Польщі. Проживши лише 39 (!) літ, відійшов у засвіти в далекому від Кременця (в якому народився) Парижі. Але, пролетівши яскравим метеором дивовижного таланту у піднебессі Європи, Словацький навічно вписав своє ім’я в історію рідного народу, будучи похованим (як духовний поводир нації) у склепі національних пророків поруч із Адамом Міцкевичем. Звісно, тільки час стає тим неупередженим суддею і вправним майстром, який здатний зрощувати правдивість про Людину, про її слово, помисли, чин і діяння. Очевидно, що історія невдовзі більше розкаже і про “молодшого” (ніж Словацький) Д. Павличка. І тоді відбудеться повніше усвідомлення цього значущого передусім для України пророчого Поета. Очевидно, що хтось матиме право дещо більш контраверсійно реагувати на зазначене, буцімто великий, але не пророчий. Справді, в українців у цьому виборі “номінацій” є вже усталений і непорушний погляд на світ, бо маємо свого велета Духу і Пророцтва – Тараса Шевченка… Ці думки витали там, на просторій площі старого міста, під час відкриття пам’ятного знака почесному громадянину Кременця, державнику, дипломату, громадському діячу, Поету, одному із засновників літературно-мистецького форуму “Діалог двох культур”. Людина особливої енергетичної сили, наскрізь пронизана українськістю, тими чеснотами Культури, Мови, Національної Пам’яті і Віри, які оберігають та зрощу- ВОЛОДИМИР АНТОФІЙЧУК 12–13 ОКСАНА ГОРДІЄЦЬ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Правдошукачі Свободи

Вересневий Кременець. “Діалог культур”. Українсько-польський форум, який цьогоріч відзначає своє 25-ліття. Колись давно цей місяць “подарував” своїм народам двох великих синів – Юліуша Словацького і Дмитра Павличка, народжених у різні століття й епохи, зі своєрідним і часто відмінним світоглядним баченням, які творили і обстоювали цінності, обрамлені національним чуттям власного “Я”. Однак обидва були обдаровані спільним знаменником – любов’ю до Рідної Землі, Батьківщини. ють українську Ідентичність, Державність. Про ці верховини його злету оповідали студенти, представники творчої інтелігенції, влади, запрошені учасники дійства з Києва (М. Жулинський, М. Сидоржевський, Г. Філіпчук). Особливо чутливо сприймалося слово, коли директор Інституту української літератури імені Т. Шевченка НАН України М. Жулинський читав вірш Д. Павличка “Пророцтво”, написаний ще в буремному 1991 (!) році. …І вбивці рушать знов з-під стін кремля. Знов буде бій! Будуть підступні чвари, Знов честь укрита буде наяву, І знову нас клястимуть яничари, Навколішки вітаючи москву. І знов імперію ошкірить сказ, І буде так продовжуватись доти, Допоки правда не прийде до нас. Допоки не воскресне Україна, Бо Він так хоче – наш безсмертний Бог. Боже, як далеко й істинно сягав заобрійний погляд цього прозорливого Словотворця! Як тонко, вправно і точно, виписуючи поведінкові норми для Нації поетичною трагікою, він обрамлював нашу будущину, нагадуючи народу про витоки і причинності майбутніх бід, пам’ятаючи Шевченкове: “Хто ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?..” Без міфологізації, пафосу і надмірної героїки варто визнати, що його Слово тоді (і тепер) надихало, навчало, спонукало спалахувати людські душі, слугуючи тим будівничим процесам, якими закладався наріжний камінь відновлення української Державности. Оте, що взяте ним із біблейських заповітів “не поклоняйся богові чужоземному”, “нехай бога чужого в тебе не буде”, стало в його творчості корінним життєпринципом, закличним для всіх українців та світу: “Та не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи умреш”. Багатовимірний, багатогранний, філософічний і знаменний для буття Нації, наділений цінністю загальнолюдськості, нуртуючи в позачассі, цей клич став визначальним кредо не лише для Павличка, а й для Українського народу, що віками виборює Свободу. Тому такими близькими по духу були для нього Мазепа, Костюшко, Орлик і Дудаєв, герої перекладених творів із понад 30-ти національних літератур світу, ідеї Данте, Бодлера, Шекспіра і Байрона… Він шукав їх майже на вічному роздоріжжі українсько-польського розбрату, одержимо перекладаючи антологію “50 польських поетів”, особливо шануючи згадуваного Ю. Словацького. Сьогодні вони знову “стрілися” в древньому Кременці, будучи вкотре тут (і не тільки) головними духовними “модераторами” діалогу між українцями та поляками, які нині долею і волею своїх будителів мусять “Бути разом”. Продовження на стор. 2 ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22). Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. Будьмо, друзі, разом!
Національна еліта · “Кожен з нас має в собі певну спадщину поколінь і століть, досягнень і тривог”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Правдошукачі Свободи», с. 1

Правдошукачі Свободи

Закінчення. Поч. на стор. 1 У пам’яті заново спливає Павличків твір “Іван Ганжа” (уманський полковник), написаний 2010 року, коли Україну вкотре оповили репресії, намагання знову запрягти її в московське ярмо. Ніби в очікуванні тих тривожних відчуттів і днів, описаних ним 1991-го у “Пророцтві”, він звертається до поляків: Чи ми поляки й козаки спізнали? Що триста літ б’ючись поміж собою Ми воювали за своїх сусідів За москалів і… Чи здатні ми покаятись, обнятись, помиритись, Втікаючи від власного безумства З азійської неволі до Європи. Відтоді минуло 15 років, а Павличків “Ганжа” ще більше актуалізується. Бо вже того ж року молох-московит знищив польський президентський літак разом із національною елітою, а Україна невдовзі була піддана жорстокій агресії рашистів-ординців, що триває донині. Тому так настійливо звучать у Павличка заклики до єдності двох народів (Viribus unitis – спільними зусиллями!) перед екзистенційною загрозою вселенського (кремлівського) зла. Правдошукач світлої будущини для обох народів, він невтомно торував дорогу до українського і польського Серця і тоді, коли, захоплюючись Словацьким та його “Мазепою”, створював про нього блискучі науково-літературні розвідки, і тоді, коли 2002 року його непогамовною енергією і любов’ю до України в центрі Варшави постав пам’ятник Тарасові Шевченку, який ніби через роки щиро звертається до поляків (“Отак-то, ляше, друже, брате!..”) викарбуваними на підніжжі постамента українською та польською мовами віщими строфами з вірша Шевченка “Полякам” (написаним на засланні): Подай же руку козакові І серце чистеє подай І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай. Сьогодні сивий давньою історією Кременець, пам’ятаючи відвідини Шевченком його уславлених місцин, свято береже заповіти Кобзаря, вшановуючи його не тільки величним монументом у центрі міста, але пере- Тарас Компаніченко, Вахтанг Кіпіані, Володимир Шовкошитний та Ростислав Семків на Гутірці “Живий Стус” у “Смолоскипі” В ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 в Кучино Пермської області загинув Василь Стус – геніальний поет, який заплатив власним життям за право бути українцем. Три дні (з 4 по 6 вересня) тривали різноманітні події фестивалю “СТУСуємось!?”, присвячені пам’яті видатного поета України. Початок поклали 4 вересня Меморіальні поетичні читання на могилі Василя Стуса на Байковому цвинтарі, в яких взяли участь сучасні поети столиці зі спільноти “Преримовані”. Адже добре відомо, що Поет живий, поки згадують його дусім високим етичним обов’язком чину любити Україну, “кохати” людей і добро, будучи вірним у братстві і дружбі. Навдивовижу світлий День пам’яті великих достойників (Юліуша Словацького і Дмитра Павличка), вшанування Українських Воїнів"Героїв був гармонійно заквітчаний службою Божою в Соборі, дитячою творчістю і музами Поезії, Живопису, Музики, Книги. У залах Собору і Музею звучали Лисенко, Шопен, Бах.., слова “ровесників” епохи – Шевченка і Словацького. Емоція Душі і мова Серця оповили всіх сущих у цих святошних залах, слухаючи верховинну “музику” пророчого Слова. 45 років тому пані Єжевська (дослідниця творчости Ф. Шопена) сотворила фразу, що слугує донині істиною щодо місії Мистецтва і Культури в історії боротьби людства за Свободу. Якби російський цар, писала вона, знав, якою небезпечною силою для нього є музика Шопена, то він ніколи не впустив би її до “своєї” імперії. Бо музика Шопена – гармати, прикриті трояндами… У такі миті здається, що війна, вбиваючи все на світі (адже московити зруйнували понад 8 тисяч закладів культури, дитсадків, шкіл, університетів, бібліотек, музеїв, сотні пам’яток національного значення, викрали близько двох мільйонів цінних художніх та науково-історичних артефактів), здатна знищити навіть цивілізацію. Однак вона-таки неспроможна вбити Культуру, бо Культура є серцем, двигуном, душею і не-вірші та поки ним цікавиться молодь. Меморіальні читання вийшли дуже світлими й теплими. Звісно, згадували й Олексу Тихого, й Юрія Литвина, що лежать поруч із Василем. Стусове покоління могло створити всього багато, якби його не знищила московія. Це була тиха, але смертоносна війна проти українського слова, думки, таланту. Тепер ворог взявся за покоління наше. Ізнову найкращі поети, прозаїки та мислителі воюють, гинуть за Україну... Василь Стус теж був воїном, бо мужньо боровся за Своє та Своїх. І якби належав до сьогоднішнього покоління, то так само взяв би до рук зброю в лютому 2022 року. А ввечері у видавництві “Смолоскип” відбулася Гутірка “Живий Стус”. На цьому заході відомий письменник Володимир Шовкошитний згадав про великі перепони пам’ятного перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина з табірного цвинтаря в російській Пермі на Байковому кладовищі Києва, одним з орздоланною духовою силою Народу. Вона народжує, виховує і зрощує Будителів і Воїнів, які ніколи і нікому не дозволять “проярмаркувати” життя націй і народів. Адже Культура, прагнення Свободи – всеперемагаючі. За умов відсутності власної держави саме такі визначні діячі українського і польського національного Відродження як Шевченко і Франко, Словацький і Міцкевич торували своїм культурним поступом дорогу до світла, свободи, суверенітету, державности. Вони стали оберегами національної Душі для своїх Народів, плекаючи любов до рідної Мови, шануючи історичну Пам’ять, Традицію і Віру своїх предків. Їх сила містилася не лише в природному таланті, але й у високості почуттєвого злету, наділені Божим даром писати історію і будущину “душею своїх народів”. Ця правда в далекі 70-ті (часи бездержав’я й упокореності українців та поляків) зазвучала вселенським голосом у з уст папи Павла ІІ. У передмові праці Дейвіса Нормана “Боже ігрище: історія Польщі / Пер. з англ. П. Таращук. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2008 / вміщені слова з проповіді Кароля Войтила, сказані у Кракові напередодні його інавгурації 1978 року: “Кожен з нас має в собі певну спадщину поколінь і століть, досягнень і тривог… Ми не можемо жити без неї. Це наша душа. Таким є закон дійсності”. А якщо втратимо власну душу, то “Чи калинова кров заспіва під березовою корою?”, запитує Д. Павличко, протестуючи проти обмосковлення. Очевидно, ні. Бо нація може багато втратити на тернистому шляху історії, але й повернути. За умови, коли збережено народну душу. Тому з таким глибоким пошанівком Павличко ставився до “тих, хто скинув кайдани”. Мабуть, такими думками й почуттями був надиханий цей знаний український дипломат “Культури” в Республіці Польща (1999–2002), коли за його каденції (у 2000- му) було замінено в містечку Піскова Скала старий московський напис на український: “Тут спочиває шістдесят п’ять невідомих повстанців 1863 року і серед них… українець Андрій Потебня (брат визначного українського вченого-мовознавця О. Потебні). Вічна слава бійцям за нашу і вашу свободу!” Цей невмирущий символ українськопольського братерства Дмитро Павличко оберігав як скарб і дороговказ для майбутніх поколінь. Незрима присутність цього заклику відчувалася впродовж усього урочистого дійства в Кременці, окутуючи цю священну чесноту теплом до кінця непізнаної 800-літньої історії. У такому світоглядно-чуттєвому образі сприймався Дмитро Павличко. Поет епохи – один із творців Акта проголошення Незалежности України, який так і не встиг віддати “все” своїй Україні. Всього я не віддав, що велено віддати, Бо то – в моїй крові, на дні мого життя… Тому й намагаються нині сущі дібратися до таїн Поетових мрій, недомовлених слів і надій, щоби життя знову заіскрилося радістю, любов’ю, незбагненним почуттям вічної молодості, щоби знову …заграла музика троїста, Весілля повставало з-за столів. Мене до танцю кликнула невіста, Я від святої волі захмелів. Слава Поетові, Поетам, яких у духовній ніші діалогу двох культур із такою знаковою честю та повагою прийняв у своїх обіймах древній Кременець! Георгій ФІЛІПЧУК
Національна еліта · “Кожен з нас має в собі певну спадщину поколінь і століть, досягнень і тривог”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Я буду по стороні Ісуса, а не диявола”

ганізаторів якого разом з політв’язнем Василем Овсієнком він був. Дослідник українського дисидентства, автор книжки “Справа Василя Стуса” Вахтанг Кіпіані розповів, що для нього історія Василя Стуса – це насамперед історія людини волі, що зазнала мученицької смерті, та її безкомпромісної боротьби за свободу рідної України. Знаменитий бандурист і нині вояк ЗСУ Тарас Компаніченко згадав про свою участь в перепохованні на Байковому, прочитав вірші Василя Стуса, згадав про написані ним та іншими музикантами пісні на вірші поета-страдника. Модератор вечора Ростислав Семків розповів, зокрема, про складність поезії Василя Стуса, а також повідомив, що невдовзі у “Смолоскипі” має побачити світ перший том повного зібрання творів Василя Стуса із запланованих п’ятнадцяти томів. А 5 вересня відбулася вистава, присвячена життю і творчості Василя Стуса. Пам’ять — це теж зброя, адже вона служить не лише щитом, що береже нашу ідентичність, культуру від стирання, а й незламним свідком правди, що живить силу духу і веде націю до перемоги, не дозволяючи забути жодного злочину. Найбільш насиченою стала субота, 6 вересня. Зранку відбулася екскурсія місцями Василя Стуса, а ввечері на Співочому полі відбулася літературна сцена та музичний концерт на пошану Василя Стуса, організовані Тетяною Шептицькою разом з Сергій Пантюк і Тетяна Шептицька читають поезію Василя Стуса біля його могили на Байковому цвинтарі Ігором Двигалом, де сучасні гурти “Серце”, “МІ4” та інші музиканти читали вірші і співали пісні на тексти геніального поета. Фестиваль мав також благодійну складову – донатами можна було підтримати підрозділ, де служить один із організаторів фестивалю Ігор Двигало. Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Події, факти, коментарі · “Україні потрібно навести лад у своєму домі. Українцям потрібно перестати захоплюватися заявами, зустрічами, відосіками”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

редзамовлення. Як йдеться на сайті видавництва, це перша в історії книжка, яка розвінчує міфи про українську кухню. Написана зовсім не так, як звичайні історичні книги – це скоріше комедійний детектив. Дванадцять років гастрономічних експедицій, організації подій, пошуків рецептів і винайдення нових страв, створення ресторанів української кухні. Три роки розслідувань про вареники, борщ, ковбасу, сало, пляцки, каву та наливки. У роботі над книгою допомагали три десятки істориків, культурологів, етнографів і шеф-кухарів. Музейний фонд Культурно-археологічного центру “Пересопниця” отримав цінне поповнення — факсимільне видання Дубенського Євангелія. Цей рукопис є видатною пам’яткою волинської книжкової писемної школи третьої чверті XVI століття, а його точна копія була створена київським видавництвом “Горобець” у рамках проєкту “Повертаємо в Україну культурну спадщину”. Видання “ОГО” повідомляє, що подія має особливе значення, адже оригінал Євангелія, написаний у Дубенському Чеснохрестному монастирі, досі зберігається в російській державній бібліотеці в москві. На презентації книги представники видавництва Ганна Горобець та Олена Башкатова розповіли про складний процес створення факсимільного видання. Водночас науковці Державного історико-культурного заповідника міста Дубно, Надія Любецька та Іван Касянчук, поділилися результатами своїх досліджень про історію написання оригіналу. На Херсонщині 5 вересня внаслідок атаки російського дрона загинув фермер із Бериславського району, голова обласної Асоціації фермерів і приватних землевласників Олександр Гордієнко. Відомо, що дрон уразив автомобіль Гордієнка, коли він перебував у полі під час виконання робіт. Колеги вважають, що атака була цілеспрямованою, пише “Суспільне”. “Я впевнений на 100%, що це була ліквідація саме його. Він зараз як національний герой, фермер, який на нулі бореться за свій урожай, знищує дрони, використовує РЕБ і антидронові рушниці”, – зазначив депутат облради Ігор Йосипенко. Як повідомляє видання “МОСТ”, Гордієнко був депутатом облради від партії “Нам тут жити!”. До широкої війни його господарство працювало у Бериславі. Після деокупації правобережної частини Херсонщини він самотужки розмінував сотні гектарів землі, вивізши кілька тисяч протитанкових мін. Згодом організував роботу господарства в умовах постійних обстрілів, рятуючи техніку та людей. У серпні він став героєм репортажу “Суспільного”, де розповідав, як фермери працюють під час атак ворожих безпілотників. Гордієнко власноруч збив близько сотні дронів – переважно за допомогою систем радіоелектронної боротьби, а подекуди й рушницею. “Із першого разу не виходить, але з четвертого-п’ятого – падають. Для цього й купив десятизарядку, щоб точно влучати”, – казав він журналістам. Колеги згадують Гордієнка як людину, яка “жила своєю справою, віддану землі та людям”. Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “Україні потрібно навести лад у своєму домі. Українцям потрібно перестати захоплюватися заявами, зустрічами, відосіками”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Рашисти завдали масованого удару по Україні в ніч на 7 вересня, внаслідок якого є жертви та десятки поранених. У Європі прокоментували цинічну атаку рф. Так, за повідомленням “РБК- Україна” посол ЄС в Україні Катаріна Матернова відзначила, що диктатор Путін стає дедалі зухвалішим, завдавши удару по будівлі Кабінету міністрів у Києві. Дипломат розповіла, що щойно повернулися до Києва і пережила одну з найжахливіших ночей. “Я щойно повернулася до Києва вчора вранці, і тут мене чекала одна з найжахливіших ночей. Грім вибухів “проковтнув” сон, ія знову провела ніч на підлозі ванної кімнати свого готелю – у моєму укритті, коли виють сирени, а світ руйнується за вікном”, – цитує медіа пані Матернову. Вона наголосила на необхідності посилення тиску на кремль. “Не страшно, що внаслідок падіння уламків російського БпЛА сталося загоряння в будівлі Кабінету міністрів (з’ясувалося, що то був “Іскандер”, який дивом не вибухнув. – Ред.). Головне, що ніхто там не постраждав. Тому що сьогодні в Києві через російські влучання загинули люди, серед них – немовля. От це страшно. Страшно, що, попри всі розмови, шахеди так і не збиваються на підльоті до міст. Страшно, що, попри всі розмови, шахеди все ще тероризують Україну, а влада ефективно бореться з ними винятково у своїх обіцянках. Страшно, що з початку липня лунають заяви Тимура Ткаченка, фактично представника влади президента в Києві, про те, що Київ запускає систему повітряного перехоплення “Чисте небо”, а шахеди й далі руйнують столицю та вбивають киян. Страшно, що гучні заяви будуть лунати й далі, а результату не буде. Страшно, що через некомпетентність влади, через її невігластво та неспроможність проблеми з відсутністю захисту від шахедів не вирішуються не лише в Києві, а й у Запоріжжі, Сумах, Кривому Розі та на Одещині, які цієї ночі теж потерпали від російських терористичних атак”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці народний депутат України VIII скликання Борислав Береза. “Нічна повітряна атака (з 6 на 7 вересня. – Ред.) наочно продемонструвала і всю слабкість нашої української ППО, і безпорадність нашої далекобійної зброї, і помилки державної політики в розвитку цих двох найважливіших складових сучасної війни, і показала також причини цих помилок, цієї слабкості, цієї безпорадності – масовий дилетантизм і корупцію у верхах. Ось тільки не треба переможних реляцій – мовляв, летіли 805 шахедів, а ми майже всі збили (747). Якби це було так, то звідки стільки пожеж, зруйнованих житлових будинків, уражених військових об’єктів (а вони є – всім відомо). Якщо ППО так активно знищує шахеди, то чому це робить над Києвом та іншими містами України, чому не в полі, не на всьому протязі від кордону/ЛБЗ до місця попадання?” – зазначає в своєму дописі у Фейсбуці фахівець з аеророзвідки Юрій Касьянов. “Миру для нас без поразки московії не буде. Миру без розвалу московії не буде. Миру без притягнення до кримінальної відповідальності воєнних злочинців – не буде. Миру без нових коаліцій вільного світу не буде... Україні потрібно навести лад у своєму домі. Українцям потрібно перестати захоплюватися заявами, зустрічами, відосіками. Українцям потрібно перестати боятися своєї “найнятої на роботу влади”. ...Перший крок до поразки московії – це наведення ладу в Україні. Це очищення від неспроможних владоможців, відсторонення паразитів від управління країною”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці народний депутат України кількох скликань Павло Жебрівський. “Російські навчання “Захід- 2025”, які будуть проводитися на території Білорусі, – це достатньо серйозна загроза для української незалежності”, – попередив генерал-майор Сергій Кривонос в етері “Київ 24”. Генерал каже, що орки планують наступати на Куп’янському, Лиманському, Покровському напрямках і, можливо, на Запоріжжі. “Питання полягає в тому, щоб українське суспільство не подумало, що літо закінчилося, і закінчились наступальні дії російської армії. Насправді все ще попереду. І те накопичення величезної кількості дронів, які росіяни отримують на вересень місяць, показує, що вони активізують себе на багатьох ділянках (фронту. – Ред.)”, – сказав Сергій Кривонос. За інформацією видання “Фокус”, український волонтер Тарас Чмут підтвердив, що Україна втрачає набагато менше особового складу, ніж Росія. Він зазначив, що озвучені президентом України Володимиром Зеленським втрати ЗСУ – 18 солдат загиблими, 243 пораненими і 79 зниклими безвісти щодня – близькі до дійсності. Колишній віцепрезидент США в адміністрації Трампа Майк Пенс попередив, що країна-агресорка росія може напасти на одну з країн НАТО. Про це він сказав в етері ВВСNewsnight. Пенс пояснив, що такий сценарій можливий у випадку, якщо рф вдасться захопити Україну. А це, в свою чергу, стане можливим, якщо європейські країни перестануть підтримувати Україну. 5 вересня в Києві пройшла акція протесту проти утисків військовослужбовців. Активісти вимагали ухвалення закону про військового омбудсмена. Про це повідомляється на сайті телеканалу “Еспресо”. “Ми маємо показати, що все суспільство разом з ними (ред. — військовими), поки вони за нас б’ються. Ми вийшли за закон про військового омбудсмена, тому що це механізм захисту військовослужбовців, який зараз вже доступний, і його можна дуже швидко імплементувати”, – розповіла ветеранка Аліна Сарнацька. “Проблема зараз полягає в тому, що влада намагається посилити відповідальність військовослужбовців за непокору і за СЗЧ, і поламати механізм повернення із СЗЧ, який був напрацьований до цього... Я вважаю, що це абсолютно недопустимо стосовно людей, які зараз борються за нашу країну, захищають українців”, – наголосив ветеран російсько-української війни Дмитро Козятинський. Активісти вигукували: “захистіть права військових”, “військові не раби” та “де військовий омбудсмен”. Наприкінці серпня українські вчителі отримали на пошту листи від Міністерства освіти і науки України з новим наказом “Про затвердження концептуальних засад освітніх галузей та дорожньої карти реалізації концептуальних засад освітніх галузей на 2025–2030 роки”. Документ має 509 сторінок і те, як він написаний, обурює більшість освітян. Відео зі своєю думкою виклала у соціальній мережі TikTok вчителька літератури Юлія Євгенівна. Вона впевнена, що ніякої важливої цінності цей наказ не несе. У своєму зверненні освітянка запитує, навіщо щороку видавати нові концептуальні засади, адже в них практично нічого не змінюється. “Я не розумію, що хоче сказати Міністерство таким листом”, – говорить педагогиня. На її думку жоден наказ, написаний сухою мовою, не покращив якість викладання. Вчителька вважає, що для досягнення цієї мети треба зробити методичні рекомендації людяною мовою з красивою і зручною, максимально простою, інтерактивною картою. Попри заяви Міністерства освіти про своєчасне постачання підручників у українські школи, на 1 вересня низка навчальних закладів досі не отримала частину матеріалів. Про це повідомляють “Економічні новини” з посиланням на голову парламентського комітету з питань освіти Сергія Бабака. Зокрема, учні з особливими освітніми потребами залишилися без підручників шрифтом Брайля – жодного з 30 тисяч запланованих примірників не доставлено. За даними Міноборони, в ЗСУ служить близько 70 тисяч жінок. З них понад 5 тисяч виконують бойові завдання на передовій. Втім, окрім боротьби з ворогом, жінкам, подекуди, доводиться “воювати” й на внутрішньому фронті. Сексизм, домагання, знецінення, коментарі на кшталт “це не жіноча справа”, відсутність нормального забезпечення – проблеми, з якими майже кожного дня вимушені стикатися тисячі жінок в армії. “Я йшла вбивати росіян власними руками, а отримала сексуальні домагання”, – цитує видання “Телеграф” сержантку ЗСУ Аліну, яка розповіла “Телеграф” про будні жінок в армії. Росія продовжує мілітаризацію українських дітей на тимчасово окупованих територіях. Зокрема, агресор вивозить наших хлопців з України, після чого змушує їх проходити військовий вишкіл й ставати солдатами чужої армії. Так, 15-річний хлопець із Херсонщини, який раніше здобував медалі на українських змаганнях, нині перебуває в російському таборі на острові Шумшу, повідомляють у Центрі національного спротиву з посиланням на відео благодійної організації Save Ukraine. Микола Кулеба, засновник Save Ukraine, уповноважений Президента України з прав дитини (2014–2021), у своєму зверненні на відео говорить: “Сьогодні цей хлопець з Херсонщини записує “привітання” з Шумшу – острова, який радянські війська окупували у 1945 році, анексувавши його разом з Курилами у японців. Тепер тут готують українських дітей з окупованих територій до нової війни. І тисячі таких, як Корній, вирвані з рідних домівок та позбавлені дитинства, вчаться тут ненавидіти Батьківщину й тримати зброю в руках. Через рік-два ці діти можуть опинитися на полі бою проти України та Заходу”. Співробітники Пентагону, який президент Трамп перейменував на Міністерство війни США, обурені ребрендингом, бо він коштуватиме мільйони доларів. Про це пише “Politico”. Наразі деталі наказу Трампа точно незрозумілі, однак Вашингтону, ймовірно, доведеться змінити символіку Міноборони для понад 700 тис. об’єктів у 40 державах та 50 штатах. Так, змінити потрібно буде бланки, серветки, вишиті для посадовців куртки, а також сувеніри в магазинах Пентагону. “Це винятково для вітчизняної політичної аудиторії. Це не тільки коштуватиме мільйони доларів, але й матиме абсолютно нульовий вплив на китайські чи російські розрахунки. Гірше того, це буде використано нашими ворогами, щоб зобразити США як розпалювачів війни та загрозу міжнародній стабільності”, – висловився ексчиновник Міноборони США. Журналіст, письменник та ресторанний маркетолог Всеволод Поліщук анонсував свою нову книгу “Фантастична історія української кухні”, у якій він розкриває невідомі факти та цікаві історії про традиційні страви, що формували кулінарну культуру України. Про це повідомляє видання NV з посиланням на сайт видавництва “Віхола”. “Фантастична історія української кухні” вже надійшла в пе-
Погляд · “Знищення Московії означає лише знищення імперії зі столицею у Москві. Тут мають виникнути нові держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

у спадок найкраща у світі українська земля? Святе місце порожнім не буває. Я вже чую голоси у Верховній Раді про необхідність завезення робочої сили з інших країн світу. Це голоси ворогів українського народу, які ховаються під маскою його друзів. Задача знищення ворога двоєдина з задачею відродження української нації на звільненій від ворога землі. Великий демографічний потенціал України, попри її поневолення протягом століть, завжди залишав для неї шанс на майбутню незалежність. І нарешті цей шанс був у 1991 році реалізованим. У знелюднілій Україні, навіть після нашої перемоги, такого шансу немає. З якою країною можна порівняти нинішній катастрофічний стан України? Очевидна лише одна паралель – це Німеччина після Першої світової війни. Ситуація там була навіть ще гірша. 500000 марок за одне куряче яйце – як вам таке? За 6 років перед Другою світовою війною Німеччина повністю виправила катастрофічну економічну, військову і демографічну ситуацію. Не всі дії тодішньої Німеччини слід розглядати як прийнятні, але у сфері економіки, військового будівництва, патріотичного виховання молоді і всього населення, демографічній політиці успіхи були просто колосальні. Ті алгоритми відомі. Користуймося ними. Німеччина була єдиною країною Західної Європи, яка за 6 передвоєнних років зуміла фактично подолати глибоку демографічну кризу. Декілька моїх власних пропозицій: а) Жінки мають служити у війську нарівні з чоловіками. Винятки становлять жінки, які народили першу дитину у віці до 20 років, а другу – до 25 років. б) Починаючи з третьої дитини держава має забезпечувати достатнє матеріальне забезпечення саме цієї дитини і наступних дітей для їхнього повноцінного виховання. в) Якщо визначити програму демографічного відродження України однією короткою фразою, то вона звучить так: повернути жінку до родинного життя. Спроби перетворити жінку на чоловіка полишити. Для дітей диявола це є намаганням знищити білу расу як таку. Інші пропозиції: 1. Смертна кара має бути відновлена, але лише для однієї категорії злочинців – тих, хто зрадив Батьківщину. Нелояльність деяких громадян до України, доведену судом, слід карати позбавленням їх громадянства України. 2. Військовий, що пройшов війну, повинен мати щонайменше п`ять голосів на виборах. Ми маємо зменшили вплив соціальних низів суспільства на долю країни, якою, звичайно, вони не переймаються. 3. Населення має поступово озброюватись. Починати потрібно з героїв війни. Кожне нагородження українського воїна має супроводжуватись врученням йому іменної зброї. Всі військові, які пройшли фронт, мають залишити у себе свою табельну зброю. Потрібно спростити доступ до зброї і цивільного населення України. Стрілецька зброя має бути дома у дуже багатьох, але не у всіх. 4. Військові, які пройшли фронт, повинні мати пільгові умови для всіх видів професійної діяльності в України. Їм має бути відкрита широка дорога до влади всіх рівнів. 5. Україна має максимально зменшити втрати серед мирного населення у цій і наступних війнах з Московією. Для цього населення слід максимально розосередити територією України. Цьому сприятимуть якісні дороги і доступні за ціною автівки. 6. “Ворог приходить туди, де програли вчитель і священник” (Отто фон Бісмарк). Хіба не так було у Криму і на Донбасі? Необхідна реформа середньої освіти в Україні. З кожним роком до лав студентів вищих закладів освіти приходять все гірше підготовлені школярі. Характерний приклад. В моєму вузі колись найпрестижнішим фахом була теплофізика. І ось теперішній час. Від теплофізиків залишилась жменька студентів. Тема лекції була абсолютно безнадійна для їх сприйняття – інтеграл. Щоб якось розрядити гнітючу атмосферу, я спитав студентів: що довкола чого обертається – Земля довкола Сонця, чи Сонце довкола Землі? На мій подив зав’язалась жвава дискусія. Щоб з’ясувати переважаючу точку зору, я провів голосування. За те, що Земля обертається довкола Сонця проголосувало 5 студентів. За те, що Сонце обертається довкола Землі, – 6. Я не певний, що і більшість читачів цієї статті знає правильну відповідь на це запитання. Без припливу талановитою молоді у точні і прикладні науки науковий і технічний прогрес України не можливий. Зазначу, що сучасні інформаційні технології дозволяють читати лекції найталановитішим викладачам і науковцям України для всієї країни відразу. Один лектор і вся країна – це сучасний підхід. Насправді має існувати цілий спектр курсів, розрахованих на різний вихідний рівень слухачів. Читати лекції слід провідним фахівцям країни у відповідній царині знань. Читати і для студентів, і для школярів. Без якісної освіти ми не створимо наукові колективи, які відповідали б викликам ХХІ століття. Чому ці технології не запроваджуються у навчальний процес? Освіта у сучасних умовах – це теж лінія фронту, без перемоги на якому про світле майбутнє України годі і мріяти. У нас має існувати культ науки і навчання. Однією фразою суть реформи середньої школи я сформулював би так – повернути до середньої школи чоловіків. У сучасній середній школі більшість дітей не навчається, вона – ця більшість просто ходить до школи, як колись ходила у ди-
Погляд · “Знищення Московії означає лише знищення імперії зі столицею у Москві. Тут мають виникнути нові держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Тотальна війна

Валерій ШВЕЦЬ, доктор фіз.-мат. наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Очевидно, що жодна спроба зупинити нинішню російсько-українську війну, не досягнувши її мети, приречена на провал. Щодо мети Московії, то протягом століть вона незмінна – дійти до останнього моря, як заповідав своїй орді, частиною якої згодом стала і Московія, Чингіз-хан. Знищити свого ворога – такою є мета цієї війни для України. Лише у цьому разі українці отримають тривалий мир. Знищення Московії не означає знищення її населення або матеріальних засобів його існування. Знищення Московії означає лише знищення імперії зі столицею у Москві. Тут мають виникнути нові держави, а безпечні кордони України мають відповідати не лише відновленню кордонів 1991 року, але і долученням до складу України її інших історичних земель (дивись карту України 1918 року часів гетьмана Павла Скоропадського). Принциповим є чітке формулювання мети війни для українців, світу і Московії: “Свободу Україні і поневоленим народам”. Народи Московії мають бачити в Україні не лише хороброго захисника власної землі, але і їхнього визволителя від імперської Москви. Розуміння глобальної мети війни і впевненість у її справедливості є джерелом сили для армії і патріотів тилу. І ще населення України, починаючи з дитячого віку, слід привчати до думки, що Україна завжди була, є тепер і завжди буде територією війни. Така наша доля, що завжди вимагатиме від нас жити з повним напруженням всіх життєвих сил і прагнути до найвищих результатів у всіх ділянках діяльності і держави, і окремої людини. Однією з принципових помилок Німеччини під час Другої світової війни, що звела її шанси на перемогу нанівець, було ігнорування своєї визвольної місії. Гасло звільнення цивілізованого світу від більшовизму і комунізму було, але свою національну визвольну місію Німеччина проігнорувала. Перемігши Францію, Німеччина не унезалежнила її колоній, заграючи з імперськими колами вже окупованої Франції. Не сприяла вона і антиколоніальній боротьбі Британських колоній, заграючи з імперськими колами ще не переможеної Великої Британії. Наказом по повітряним силам Британії стріляти по всьому, що рухається німецькою землею, відповіла Британія на ці загравання. У висліді війни Британія все одно втратила свою колоніальну імперію, але без участі Німеччини. Захопивши Україну, Німеччина не заявила прямо і відверто про свою визвольну місію. Замість цього вона частково винищила, частково ув’язнила радикальне крило українських націоналістів, що виступало за негайне проголошення незалежності України. Ми ж маємо не лише захищати нашу національну свободу, але і нести її іншим уярмленим народам. Так, це не сподобається Сполученим Штатам, які вже понад 100 років всіма доступними їм діями підтримують абсолютне зло планети, що під різними назвами існує на території колишньої Російської імперії. Радянський Союз, а згодом і Російська федерація – це їх дітища. Без їх участі вони просто не виникли б. Які у нас шанси знищити Московію в ході нинішньої війни? Внутрішня дестабілізація Московії може різко підвищити шанси на переможне для України завершення цієї війни. Але у прогнозах краще покладатись на чинники, що легше піддаються оцінці. Першим таким негативним чинником є несформульованість на сьогодні для самих українців глобальної мети цієї війни. Другим чинником є неготовність суспільної думки Європи до розпаду Московської імперії. Європа не розуміє, що розділена Московія легше піддаватиметься впливу європейської цивілізації і вгамуванню мілітаристських настроїв її населення. Третій чинник – це геостратегічна гра Сполучених Штатів, у якій Московія займає чільне місце як зручний гравець на їх боці. Так було у Першій світовій війні. Так було і у Другій світовій війні, яку виграли винятково Сполучені Штати, втративши на європейському і африканському театрах військових дій менше 200 тисяч військовослужбовців. У цей же час Радянський Союз втратив не менше 27 мільйонів життів своїх громадян. Деякі дослідники доводять цю загальну кількість втрат до 50 мільйонів. Це при тому, що, якщо відкинути пропагандивну мішуру, Радянський Союз Другу світову війну програв. Поріділе населення Московії – загинули кращі, зруйнована інфраструктура, злидні і зневіра у майбутньому її громадян. Правда, це не завадило Москві влаштувати черговий геноцид українців через відпрацьований двома попередніми спробами механізм голоду. Україна втратила у 1946–1947 роках 1,5 мільйона осіб. Напівзруйнована Московія не спромоглася на більшу кількість жертв. Зауважу, що “найуспішнішою” була спроба знищення українців у 1932–1933 роках, коли загинуло 10,5 мільйонів українців. Щодо планів Сполучених Штатів стосовно Московії, то я зауважив би таке: якби Сполучені Штати дбали лише про доступ до природних ресурсів Московії, то їм зручніше було б мати справу з розділеною країною, де кожний регіон самостійно видобуває і продає природні ресурси. Якщо ж Сполучені Штати зворушливо турбуються вже більше ста років за територіальну цілісність Московії і її військовий потенціал, то мета цієї турботи інша. Отже, шанси на нашу перемогу вже в нинішній російсько-українській війні є, але більше шансів на те, що війна закінчиться тимчасовим компромісом. Нам слід розраховувати на гірший варіант як на базовий. Мені подобається точка зору московитів на Україну як на окраїну. Не заглиблюючись в історичне походження цієї назви, скажу, що нині Україна – це дійсно кордон цивілізованого європейського простору, а не дикого азійського, тобто Московії. Це і є наша доля нині і далеко у майбутнє. Ще не закінчилась тимчасовим миром нинішня російськоукраїнська війна, а вже слід думати про наступну. Скільки їх буде попереду – важко сказати. Але війни триватимуть, доки ми не досягнемо стратегічної мети – знищення нашого ворога. Що робити? І. Переводити все життя країни на військові рейки. Обмеження “демократії” неминучі. Слід ввести інститут військових комісарів, паралельний всім значним виборним посадам в державі. Це дозволить також ефективніше боротись з корупцією. ІІ. Потрібно нарешті подолати розхитаність тилу, в основі якої безвідповідальне ставлення значної частини населення до трагізму нинішнього моменту у житті української нації. В Україні мають бути закриті всі установи, діяльність яких шкідлива для української держави, та знищені всі ідеологічні символи імперії зла. Ставлення до осіб, що ухиляються від мобілізації до лав діючої армії, має бути як до дезертирів у військовий час. ІІІ. Чітко сформулювати для українського народу і світу мету нинішньої російсько-української війни як війну на знищення останньої імперії на європейському континенті. ІV. Використати для перемоги нашу найголовнішу перевагу над московитами, яка полягає у цивілізаційний вищості середнього українця над середнім московитом. Цю перевагу можна реалізувати через всебічний розвиток фундаментальних і прикладних наук та сучасних військових технологій на їх основі. Наука і технології мають бути підпорядковані інтересам перемоги у війні, оскільки мир з московитами можливий лише під загрозою застосування сили з нашого боку. Почати реалізації програми створення української ядерної зброї, відновити космічну програму України. На навколоземній орбіті має літати безліч українських супутників, які моніторять поверхню землі в інтересах безпеки України. Відновити авіабудування і створити власну сучасну військову авіацію. Відновити власне автобудування з метою створення надійного і недорого транспорту для найширших верств населення. Включитись у світову революцію у сфері інформаційних технологій, штучного інтелекту, квантових комп`ютерів, робототехніки. Не менш важливим є і розвиток гуманітарних досліджень, оскільки саме їх результати дають можливість ефективно впливати на свідомість власних громадян і населення ворожої нам країни. При малій чисельності населення України проти населення Московії шанс на перемогу дає лише наша технологічна, наукова і культурна перевага над ворогом, яка реалізовуватиметься на полі бою перевагою нашої зброї і наших можливостей впливу на свідомість солдат і населення ворога. Або глобальна модернізація України, або знову статус колонії Московії і участь у всіх її згубних для України і світу військових авантюрах. З країни хліборобів, якою Україна була починаючи з шостого тисячоліття до нової ери, Україна має стати країною науковців у військовій формі. V. Перемога у війні не має жодного сенсу, якщо немає людей, які могли б нею скористатись. А тенденція вимальовується саме такою. З моменту отримання незалежності населення України скоротилось майже вдвічі. Причому темпи скорочення збільшуються. Дітей народжується все менше, менше стає і чоловіків. Українська нація вимирає найшвидшими темпами у світі. Більше того, погіршується генетичний потенціал країни: на фронті гинуть найкращі, за кордон тікають найуспішніші. Якщо так піде і далі, то виникає запитання – для кого наші героїчні воїни виборюють перемогу над заклятим ворогом? Кому перейде
Позиція “Світ має чути українських дітей без посередників”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тячий садок. Тепер школа відіграє роль колективної няньки, даючи можливість батькам мінімально відволікатись на виховання своїх дітей. Слід суттєво підняти ефективність військової підготовки школярів. І тут досвід передвоєнної Німеччини є неоціненним. Також в школах корисно запровадити уроки інтелектуальних стратегічних ігор типу шахів, го тощо. Відповідні змагання дозволять виділити з маси школярів найінтелектуальнішу її частину, якій можна запропонувати спеціальну програму навчання. Навчання має будуватись на основі змагання, а не підневільної нецікавої рабської праці. Навчатись має бути цікаво і приємно. 6. “Ворог приходить туди, де програли вчитель і священник” (Отто фон Бісмарк). Як можуть виграти українські священники, якщо їх у церквах України абсолютна меншість. Доки Україна має миритись з тим фактом, що більшість церков в Україні – це оплот ворожої Україні пропаганди і, фактично, не є церквами? 7. Мільйони українців нині покинули Україну. Значна їх частина після закінчення війни схоче повернутись. Кожна така людина має пройти ретельну перевірку з приводу правомірності залишення нею Батьківщини під час смертельної для неї загрози. Влада навіть у воюючій країні не має бути зосереджена в однієї особи. Якісна Верховна Рада і підзвітний їй президент – таким я бачу політичне майбутнє України. Для того, щоб отримати право керувати автівкою, здають доволі складний іспит. Недосвідчена людина може позбавити життя іншу людину через власну помилку за кермом. А людина на високій політичній посаді, скількох людей може позбавити життя через помилкове рішення? Мільйони. Чому вона перед зайняттям відповідної посади не здає жодного іспиту? Найпростіший іспит – це вимірювання коефіцієнту інтелекту і звичайна медична комісія. Але варто використовувати і інші. Надто велика ціна помилкового кадрового призначення. Потрібна реформа виборчої системи України, яка зменшила б вплив малоосвіченої частини населення України на майбутнє України через вибори. Панове, ви хочете виграти цю війну? Сама перемога до нас не прийде. Для цього потрібно думати і діяти так, щоб сприяти нашій перемозі, а не фальшивими категоріями дітей диявола. Глобальна модернізація України – запорука нашої перемоги і у цій війні, і у наступних, які не змусять себе довго чекати. Україна – це східний кордон європейської цивілізації, це земля війни. Так було, так є і так буде. Тільки той українець, хто здатний жити на такій землі і у таких умовах. Так жили тут наші предки: кімерійці, скіфи, сармати, козаки. Так доведеться жити і нам. Війна вимагає від української нації колосальних жертв. Чоловіки сплачують за перемогу своїми життями. Жінки мають платити за перемогу народженням дітей. Ця війна з нашого боку має бути тотальною, охоплюючи всі сфери діяльності і держави, і окремої людини, лише тоді у нас будуть шанси на перемогу і тривалий мир. І ще: ми будуємо національну українську державу, пам’ятаючи, що переважна більшість народів Європи, Малої Азії і Кавказу є нашими братами. Навіть вступивши у НАТО і ЄС ми не повинні втратити нашу національну ідентичність.
Позиція “Світ має чути українських дітей без посередників”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Викрадене дитинство: чому Америка чує, а Україна мовчить

Микола ГОЛОМША, професор права, заслужений юрист України Понад 35 тисяч українських дітей були насильно вивезені до росії. Це не суха статистика, а тисячі поламаних доль, тисячі зруйнованих сімей. Світ визнає цей злочин воєнним, однак головне питання залишається відкритим: чому про біль українських дітей більше говорять у Конгресі та Сенаті США, ніж у Верховній Раді України? Голоси дітей, що вижили На слуханнях у Вашингтоні прозвучали свідчення, від яких холоне кров. 12-річний хлопчик із Маріуполя розповів, що росіяни намагалися переконати його: “твоя мама тебе не потребує” – і планували віддати його у прийомну сім’ю в росії. 13-річний підліток зізнався, що хотів утекти, але боявся, що його розстріляють на місці. Херсонський підліток Денис, хворий на діабет, пережив справжнє катування. В окупаційному таборі йому не давали ліків, а коли він слабшав, погрожували: “якщо не будеш слухняним – помреш”. Його ровесник Ростислав після смерті бабусі й госпіталізації матері залишився без захисту. російські військові силою вивезли його, видали нові документи, які хлопець відчайдушно рвав на шматки, намагаючись зберегти власну ідентичність. Це лише кілька прикладів зі свідчень, які пролунали під час слухань у США. Всі історії об’єднує спільний знаменник: приниження, цькування за українську ідентичність, заборона рідної мови, примусове “перевиховання” під наглядом камер, побиття, мілітаризація, пропаганда “патріотичних” російських пісень та символів. Реакція Америки Американські законодавці говорили відверто. Конгресвумен Шейла Джексон Лі підкреслила: “Українських дітей програмують воювати від імені росії”. Конгресмен Джо Вілсон порівняв дії кремля з практиками нацистів, наголосивши, що саме за такі злочини судили в Нюрнберзі. Сенатор Боб Менендес закликав Білий дім запровадити санкції проти всіх, хто причетний до депортацій. А його колеги Чак Грасслі та Емі Клобучар внесли двопартійну резолюцію, яка визначає повернення українських дітей однією з умов майбутнього миру. Америка говорить про це вголос, широко, системно. І головне – з акцентом на живі історії, які сприймає й розуміє світ. Чому Україна мовчить? Так, Верховна Рада ухвалювала заяви та резолюції. Так, існує програма Bring Kids Back UA, завдяки якій вже вдалося повернути понад тисячу дітей. Але чому ці історії не стають частиною парламентських слухань, національних дискусій, великої інформаційної кампанії? Чому в нас бракує саме того, що впливає на світову свідомість – мови образів, свідчень, живого болю? Мовчання – це поступка. Якщо ми самі не дамо голосу нашим дітям, то його дадуть інші, але вже не від нашого імені. Що робити? - Регулярні слухання у Верховній Раді. Кожне пленарне засідання має починатися з коротких, але гучних свідчень повернутих дітей, їхніх батьків та психологів. Це стане моральним центром української політики. - Міжнародна кампанія “Let the children speak”. Відеосвідчення, документальні фільми, виставки у світі, презентації у парламентах союзників. Світ має чути українських дітей без посередників. - Розширення програми Bring Kids Back UA. Більше ресурсів для пошуку й ідентифікації, психологічна реабілітація, створення єдиної ДНК-бази. - Парламентська коаліція дружніх країн. Спільні резолюції й законодавчі ініціативи про санкції проти всіх, хто причетний до депортацій. Викрадене майбутнє Депортація українських дітей – це не просто воєнний злочин. Це спроба вкрасти наше майбутнє, вирвати з нього коріння. І тому ми маємо говорити про це гучно, системно, щодня. Світ чує, коли ми говоримо мовою сердець. Америка вже говорить так. Час, щоб і Україна почала говорити голосом своїх дітей. Бо мовчання в цьому питанні – це теж злочин. бореться за свою незалежність. Наразі доречний роздум генерала: “Це не твоє діло – вмерти за свою країну, твоє завдання – змусити нещасного покидька з іншого боку померти!” І наостанок: “Позбувайтесь комплексу меншовартості й залежності від чогось московського, кацапського, російського. Знищуйте в собі всю залежність від російського – радянського менталітету. Поставте величезний паркан від усього російського. В голові має бути уявна огорожа від усього московського: “язик”, кіно, театр, книги, родичі з московських боліт. Усе викидайте на смітник. Якщо цього не зробимо зараз, не навчимо цьому дітей, то наші діти та онуки будуть воювати з москалями-“русскими”. Пам’ятаймо про це!” Чистимо зброю і не панікуємо. За Україну треба вбивати, а не гинути. “Русский мир” закінчується там, де він отримує по зубах. До діла, до зброї, до змагання за власну гідність! Будуймо Україну в собі і навколо себе для прийдешніх поколінь!
Позиція “Світ має чути українських дітей без посередників”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Ніхто, крім нас, не принесе нам Перемогу!

Сергій МАРТИНЮК, письменник Сьогоднішня московія – руїна, смердючий труп, страшний череп з великими порожніми зіницями, в яких стоїть огидний привид смерті з косою. І цей труп хочуть оживити за рахунок українських кісток. Це і є справжній привід для сучасної битви в 370- річній війни московії та України. Важливо зрозуміти, що мир з московією неможливий ніколи, доки вона існує як імперія, а ми – як вільна нація. Ми воюємо і знищуємо окупанта, допоки ми є. Будемо сподіватися на когось – нас уб’ють. Нам потрібна непохитна віра і воля до Перемоги. Московія – труп, що воскрес (і хоче воскреснути зараз) за рахунок України. Ось приклад з інтернету (Олександра Ярового): “У 1630-х роках московія була нічим. Виснажена, забруднена, голодна. Смутна доба тільки формально закінчилась, але справжній занепад тривав. Злидні, бунти, голодні руки в столиці, невиплачені борги найманцям. Ні війська, ні скарбниці, ні честі. Вигорілий череп, який ще називав себе царством. Але на південь від неї клекотіла нова сила – Запорозьке військо. У степу народився рух, який ударив у серце Речі Посполитої. Хмельницький підірвав підвалини польської монархії, і тим відкрив ворота москві. І тут почалось. Після так званої Переяславської Ради – того недокументованого міфу, оригінал якого не знайдено досі, – московія отримала новий шанс. Не союз, а можливість. Не любов, а привід втрутитися. І вона втрутилась, як завжди це робила – тихо, підступно, без зайвих слів. Це не була допомога Україні – це була гра на виснаження. Поки Україна боролася на два фронти – і з Польщею, і з татарами, і зі своїми зрадниками, – москва рахувала зерно з Поділля, розбирала церкви на ікони, ставила своїх воєвод. “Не дай, Боже, з москалем дружити, – писав Шевченко, – лучче в діжу головою, ніж з москалем брататися”. Але хто його слухав? Уже в 1667 році – менше ніж за два десятиліття – москва підписує Андрусівське перемир’я з Польщею без відома козаків. Вони поділили Україну навпіл, як шмат хліба. Якби можна було, той Дніпро переінакшили б на свій лад. Москва, вчорашній банкрут, тепер ділила чужу землю і диктувала умови. І от питання – чому вона не зникла? Чому не вмерла, коли була порожня й безсила? Бо ми її оживили. Ми, які билися за свободу, а віддали чужому в руки. Ми, які дали їй свій хліб, своїх воїнів, свої церкви. Ми не вкладали гроші – ми вкладали себе. Московія воскресла з нашої кістки. І зросла на нашій крові. Не одразу, не вмить – але тоді вона отримала кисень. Ми билися, а вона дихала. Ми гинули, а вона будувала армію. Ми розпинались у Руїні, а вона збирала податки. Ми бачили у москві православного брата. А вона бачила в нас ресурс. Сьогодні ми платимо за це. Платимо знову. Але тепер уже знаємо: воскресити труп — це накликати на себе прокляття. І якщо не вирвемо себе з його пазурів, то ніколи не будемо вільні по-справжньому Бо хто колись оживив мертве – сам може стати його м’ясом”. І що бачимо зараз? Те саме. Вигорілий череп, який ще хоче керувати імперією. Китай з радістю допомагає конати москві, бо по Уральські гори вже все Китай. Всі намагаються (вчергове) врятувати цей гниючий труп. Врятувати якусь “русскую культуру”, “загадкову русскую душу”, “русскую літературу”, “русский балет” через якийсь саміт або зустріч на Алясці. Цей президент не бачить за формою справжнього змісту московщини! Тому наш єдиний варіант – битися. І все залежить тільки від нас. Зрозуміємо це, буде Україна! І ще один історичний приклад. Джордж Паттон, американський генерал: “Росія знає, чого прагне, – світового панування. Івона будує свої плани відповідно. Ми, з нашого боку, і меншою мірою Англія і Франція, не знаємо чого хочемо. В результаті ми отримуємо менше, ніж нічого. Якщо нам потрібно битися з ними (СССР), то це потрібно робити зараз. Відсьогодні ми будемо слабкішими, а вони сильніші. Не будемо вдаватись до полірування чобіт і багатств, явімо росіянам силу і я б сказав, що ми перемогли німців і розброїли їх, але війну ми програли. Мені сумно від того, що побачив в Берліні. Ми знищили те, що могло бути хорошою расою і збираємось замінити їх монгольськими дикунами. Я міг заволодіти Берліном раніше совєтів, якби мені це дозволили. Я скажу – 3-тя армія самотужки і до біса малими втратами могла би змести те, що лишилося від росіян, за шість тижнів. Зафіксуйте ці слова! Ніколи не забувайте їх! Коли нам доведеться битись з ними, це забере шість років і коштуватиме нам шість мільйонів життів”. Застереження легендарного генерала справдились. Україна з 2014 року великими жертвами
На часі · “Світова спільнота зі значним запізненням офіційно засудила злочини кремля”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Цензура пам’яті: війна України за правду про геноцид українців

Росія десятиліттями тримала під контролем політику України в гуманітарній сфері, зокрема, через мережу своєї агентури на найвищих державних посадах, включаючи “цензорів історії” – посадовців, що не пропускали неугодні Кремлю наукові досліджен" ня. Служба безпеки України розпочала кримінальну справу за фактом вчинення держав" ної зради, яка полягає в організації інформаційної кампанії з метою знищення правди про Голодомор"геноцид українців в інтересах Кремля. Раса ПІЛВЕЛІТЕ, головна редакторка литовського видання Alkas.lt Війна, що триває понад століття Повномасштабна військова агресія Росії проти України триває майже три з половиною роки. Кожен новий день війни приносить нові жертви – небачені за масштабами в Європі з часів Другої світової. Так, 12 червня цього року кремлівський режим пройшов ще одну психологічну позначку, поклавши на вівтар смерті понад мільйон російських солдат: про такі втрати російської армії у цей день відзвітував Генеральний штаб Збройних Сил України. Ці цифри збігаються з даними, озвученими раніше американською та британською розвідками. Західному світові досі складно збагнути: як подібна жорстокість можлива у ХХІ столітті, та невже бажання диктатора відновити так звану “імперію” є настільки сильним, що він готовий знищити Українську державу, українську націю та народи європейських країн. Маніакальна зацикленість Путіна на Україні стає більш зрозумілою, якщо вивчити історію питання. Так, впродовж принаймні останніх ста років знищення Української державності включно з геноцидом українців як нації було головною метою всіх диктаторів Кремля. Російсько-українська війна розпочалась не у 2022-му і навіть не у 2014 році. Фактично її початком став 1991 рік, коли Україна проголосила незалежність від совєцької Росії після 70-ти років окупації. У серпні 1991 року, коли український парламент ухвалив Акт проголошення незалежності, з боку Москви лунали прямі погрози, які озвучив Анатолій Собчак – член російської делегації у Києві, помічником якого в той час був підполковник КГБ Владімір Путін. Собчак, що тоді вважався “демократичним” російським політиком, в ефірі російського телебачення заявляв: “Не можна допустити створення Україною власної армії”, закликаючи застосувати військову силу проти сусідньої країни. Через кілька років в українському Криму розпочалися заворушення, інспіровані Москвою, пов’язані з постаттю так званого “президента Криму” Юрія Мєшкова, що мали закінчитися військовою окупацією. У 2003 році Україна та Росія знову були на межі війни через острів Тузла в Керченській протоці. Події 2014 року – анексія Криму та окупація росіянами частини Донбасу – вже добре відомі західному світу. Проте поняття “війни” у сучасному розумінні виходить далеко за межі безпосередньо застосування військової сили. До 2014 року гармати мовчали, але Росія робила все, щоб Україна не вийшла з її зони впливу, проводячи спецоперації в політичній, економічній, інформаційній та гуманітарні сферах. У “спадок” від СРСР Україні дісталась передусім величезна кількість агентури колишнього КДБ (наступницею якого стала ФСБ), якою був насичений політичний істеблішмент, силові структури, бізнес, культура, освіта та наука. Зв’язки цих людей з кремлівськими спецслужбами ніколи не переривались. До революції 2014 року російська “п’ята колона” діяла всередині України відкрито. Так, у роки президентства Віктора Януковича Міністерство оборони, Службу безпеки України та інші силові органи очолювали громадяни Росії, російські паспорти мали і частина депутатів українського парламенту та членів уряду. Гуманітарна окупація Водночас головну ставку Кремль робив на підпорядкування гуманітарної сфери України своїм ідеологічним наративам. Не випадково на початку 2022 року у Москві щиро розраховували, що українці зустрічатимуть їхню окупаційну армію “з квітами”. Підґрунтя для цього Росія закладала всі 30 років після розпаду СРСР, зокрема, просуваючи російську мову в усі сфери публічного вжитку в Україні. Також на уми українців впливала так звана “Українська православна церква” Московського патріархату, що за сприяння українських високопосадовців отримала у своє розпорядження левову частку культових споруд, включно з храмами та монастирями, заснованими задовго до заснування Москви. Не менш важливим інструментом руйнування української ідентичності було переписування історії. Нині у це важко повірити, але борців за незалежність України у ХХ столітті на сторінках підручників, що видавалися державою для навчання українських школярів, ще донедавна називали “зрадниками” або “бандитами”. Значну роль у цьому відіграв Дмитро Табачник, що за правління Януковича був міністром освіти України, а до того – віцепрем’єр-міністром із гуманітарних питань. Табачник називав себе “істориком”, при цьому відкрито висловлював українофобські погляди. Нині він обіймає посаду в російській окупаційній адміністрації на окупованій росіянами частині України. Табачник був не єдиним у своєму роді. Історична школа також дісталась Україні у спадок від СРСР. Її декомунізації так ніколи і не відбулось, тож люди, що керували наукою за часів совєцької окупації, прославляючи “вождів світового пролетаріату” та, безумовно, тісно співпрацюючи з КДБ, залишилися біля керма і після 1991 року. Саме вони та їхні вихованці досі очолюють, з-поміж іншого, Інститут історії України Національної академії наук – орган, покликаний Москвою цензурувати українську історичну науку. Про те, наскільки успішною була ця цензура та наскільки реальний контроль над українською історичною наукою перебував (і, значною мірою, досі перебуває) в руках Москви, свідчить той факт, що з 1991 по 2021 роки в Україні не було захищено жодної кандидатської чи докторської дисертації, у якій би фігурував термін “геноцид українців” щодо Голодомору 1932–1933 років – одного з найжахливіших злочинів в історії людства, скоєного комуністичним режимом з метою знищення української нації. Злочин без кари: Голодомор як ахіллесова п’ята Кремля Го л о д о м о р – г е н о ц и д 1932–1933 років можна назвати справжньою “ахіллесовою п’ятою” Кремля. Світова спільнота зі значним запізненням офіційно засудила злочини кремля, саме тому комуністичний тоталітарний режим зумів мутувати в сучасний неофашистський путінський режим, який знову здійснює геноцид українців на очах у всього світу. Адже Росія, на відміну, наприклад, від Німеччини, не пройшла свою “денацифікацію” після вбивства більше 10 мільйонів людей за національною ознакою, а, як відомо, непокаране зло має властивість повторюватися. Голодомор офіційно визнано геноцидом парламентами 37-ми країн світу, в тому числі Європарламентом (грудень 2022 р.), попри те, що процес визнання стикається із запеклою протидією з боку Росії, включаючи прямі погрози. Відомо, що президент Росії Медведєв прямо шантажував президента Азербайджану, вимагаючи не визнавати Голодомор. Наразі Азербайджан утримується від такого визнання. Вражає те, що в самій Україні цей процес затягнувся аж на 15 років. Лише у листопаді 2006 року Верховна Рада ухвалила закон “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”. До того часу сама тема Голодомору-геноциду була табуйована цензорами Москви, хоча від дій комуністичного режиму постраждала кожна українська родина. Акт 2006 року став історичним, хоч сам документ і був вихолощений від важливих юридичних формулювань на вимогу проросійської частини українського парламенту. Так, у ньому йдеться про “геноцид українського народу”, а не “нації”, відсутні згадки про відповідальність комуністичного тоталітарного режиму та масштаби злочину. За 20 років після ухвалення закону парламентом України досі не були внесені законодавчі зміни, що встановили б кримінальну відповідальність за заперечення злочину геноциду. Лише у 2009 році Служба безпеки України провела розслідування щодо організаторів Голодомору. 13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва поставив крапку у цій кримінальній справі, визнавши винними Йосипа Сталіна та його поплічників Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря та Хатаєвича. Минуло ще 10 років – і СБУ розпочала досудове розслідування щодо виконавців злочину. У межах цієї кримінальної справи вперше були проведені комплексні судові експертизи, які встановили кількість жертв геноциду, а також мотиви організаторів. Експерти дійшли висновку, що в 1932–1933 роках комуністичний тоталітарний режим знищив 10,5 млн українців, серед яких – понад 4 млн дітей. Попередні висновки судових експертиз були оприлюднені у вересні 2021 року. Вони стали шоком для кремля та її агентури в Україні, хоча раніше про жертви Голодомору-геноциду у 10–16 млн вже повідомлялося, причому свідками – іноземними дипломатами, які звітували своїм урядам про вбивство комуністами до 50% етнічного складу України (німецький аташе Отто Шіллер, італійський консул Серджіо Ґраденіґо). Про масові вбивства та депортації українців писали й іноземні журналісти, такі як Ґарет Джонс і Малкольм Меггерідж. Перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну на адресу експертів, науковців та дослідників, залучених до проведення експертиз, посипалися звинувачення та погрози, – не лише з боку росіян, а й окремих представників української влади. Так, тодішній міністр культури Олександр Ткаченко вимагав встановити цензуру на дослідження геноциду українців та ліквідував Інститут дослідження Голодомору. А голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович публічно погрожував зруйнувати репутацію дослідникам Голодомору. Від наукових дискусій до репресій Головною мішенню стала генеральна директорка Національного музею Голодомору-геноциду Олеся Стасюк, яка у грудні 2021 року захистила першу докторську дисертацію з теми геноциду українців. На той час біля кордонів України вже були скупчені російські війська, проте окремі українські чиновники та “цензори історії” зосередили свої зусилля на знищенні наукового дослідження про злочини Росії проти українців. У переслідуванні науковиці взяли участь представники Інституту історії України: заступник директора Геннадій Боряк, Лариса Якубова, Оксана Юркова, Геннадій Єфіменко та Станіслав Кульчицький – головний цензор теми Голодомору з часів СРСР. Його трактування подій 1932–1933 років включає приховування мети та масштабів злочину. Прикладом фальсифікації історії є підміна понять: термін “вбивства українців” замінили на “померлих селян”, що ідеально вбудовується в російську пропагандистську концепцію “всесоюзного голоду”. Саме тому термін “геноцид” російська “п’ята колона” вживає зі знаком питання. Нескінченні дискусії та переслідування науковців з теми геноциду українців, у тому числі представниками влади, є причиною того, що українським вченим за 30 років так і не вдалося донести правду про злочини кремля до світової спільноти. Також на сьогодні очевидним єте, що діяльність “п’ятої колони” фінансується з третіх країн, щоб приховати зв’язки з Кремлем. Захист першої докторської дисертації з теми Голодомору-геноциду відбувся у грудні 2021 року. У червні 2022 року Міністерство освіти та науки України, провівши ще дві додаткові перевірки закритими спеціалізованими вченими радами та перевірки Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти (NAQA), присудило Олесі Стасюк докторський ступінь. Проте цензори кремля, продовжуючи свою антиукраїнську діяльність, не маючи будь-яких правових підстав, звернулися до NAQA втретє. Незрозуміло, чим керувалося агентство, прийнявши скаргу до розгляду, грубо порушуючи норми українського законодавства. З червня 2023 року NAQA вимагає у профільного міністерства позбавити Олесю Стасюк наукового ступеня. Українські суди першої і апеляційної інстанцій прийняло рішення на користь вченої. Верховний Суд не мав законного права розглядати цю справу. Однак судді Верховного Суду не лише порушили закон, а й внесли в рішення суду завідомо неправу інформацію, повернувши справу на розгляд в першу інстанцію. Виникає запитання: хто вплинув на рішення Верховного Суду? І це після проведення так званої “судової реформи”. Примітно, що юристи NAQA у матеріалах, поданих до суду, прямо вказали: метою агентства було знищення репутації дослідниці. На сьогодні наукова праця з теми геноциду вже пройшла 25 різноманітних перевірок. Щодо керівництва NAQA Національна поліція відкрила кримінальну справу за підробку документів, наданих до суду. Політичне переслідування Стасюк не обмежилося лише її науковою роботою. 24 червня 2022 року міністр культури Ткаченко без будь-яких підстав видав наказ про звільнення вченої з посади керівника Національного музею Голодомору-геноциду. Вже у листопаді 2022 року, під час вшанування 90-х роковин геноциду українців, міністр Ткаченко похизувався у Facebook знищенням білбордів, встановлених громадськими організаціями, до Дня пам’яті жертв Голодомору. Державне бюро розслідувань також проводить розслідування щодо політичного переслідування Олесі Стасюк – Ткаченком, Дробовичем та ін. Справа СБУ: чи будуть викриті агенти впливу? Незаконне звільнення Олесі Стасюк також було оскаржене в суді. Цього разу на бік вченої стали всі три інстанції – включно з
Пам’ять · “Боротьба не завершена: кожен її крок супроводжується новими викликами і атаками”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

яні сотнями жителів навколишніх сіл, якраз навпроти поромної переправи до Костянтинівки. Неповторний святковий день, початки українського відродження. На урочистостях побував президент України Леонід Кравчук. Уперше в історії Миколаївський український театр драми та музичної комедії поставив спектакль на відкритому майданчику, над річкою. В нашому автобусі перевдягались артисти театру на їх прохання. Виставу дивився Леонід Макарович з командою, розташувавшись на дерев’яному помості. Майже поряд, на відстані 20-30 м позаду гостей, був розташований наш осередок з наметом, брезентовим столом та великим казаном. Була чайка на Південному Бузі, битва з яничарами, визволення українських бранок з полону і перемога. Відзначення днів козацької слави через рік склалось по-іншому. Місцева первомайська влада, компартійна по суті, заглушила свято, прославляючи “катєрину вторую”, що поблизу Первомайська роз’їжджала на розцяцькованій бричці в серпні 1993 р. Можливо, у них стався переляк від початків українського відродження, а примітивні сценки, на замовлення місцевої мерії, були на догоду “братской дружбє с расєєй”. А ось (на світлині) в серпні 1992 р. Дні козацької слави поблизу с. Богданівки Доманівського району Миколаївської області: Михайло Курінний, Олег Матіюк, Віктор Спиця, голова заводського осередку ТУМ, та інші побратими. Шкода, що Михайла Івановича Курінного представлено в історії тільки одного українського театру, в Ужгороді. Сподіваюсь, що розповідь про нього з’явиться та знайде гідне місце в історичному висвітленні Миколаївськими та іншими театрами країни. Наш український режисер, просвітянин вартий того, щоб його знали, шанували і пам’ятали. ління. Його публікації та дослідження присвячені, зокрема, темам національного відродження, розвитку української культури та захисту історичної пам’яті. Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шев2 ченка глибоко сумує у зв’язку зі смертю Володимира Васильо2 вича Піпаша. Співчуття рідним, усім, хто знав покійного. Світла пам’ять.
Пам’ять · “Боротьба не завершена: кожен її крок супроводжується новими викликами і атаками”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Наш режисер

Олег МАТІЮК, просвітянин, інженер, почесний працівник морського та річкового транспорту України, м. Миколаїв Переді мною старенька, потерта картонна папка з написом “Дідусева поезія”. На окремих цупких аркушах паперу – більше трьох десятків сатиричних гуморесок та начерки вистави про Голодомор одного з перших просвітян Миколаєва, режисера і сценариста Михайла Івановича Курінного (17.11.1928 – 07.1997). Постійним нагадуванням про страшні роки Голоду й Мору 1932–1933 років залишились чернетки кількох сторінок сценарію вистави “Про суд Божий над зловісними, нелюдськими постатями Сталіна, Берії, їх церберів – виконавців голодоморів в Україні”. Дійові особи вистави, зокрема, Бог, Дід, Лєнін, Сталін, Будьонівка, Кашкет, Капелюх, жінки: Дикторша, Україна, шестеро осіб, задіяних у масових сценах – танці, частівки, суд. Листок з варіантом розподілу ролей серед інженерів, робітників суднобудівного заводу “Океан” та вчителів Корабельного району Миколаєва. Серед них, власне, сам Михайло Курінний, Микола Жур-мій, Олександр Дмитрієв, Микола Бондар, Володимир Кучеренко, Володимир Гарус, Олександр Царенко, Олег Матіюк, Микола Меркулов, Микола Матвеєв, Ніна Гедеш, Анжела Шишман, Людмила Соколова. Відгукнувшись на моє прохання як члена осередку Товариства української мови суднобудівного заводу “Океан”, відповідального за співпрацю зі школами Корабельного району, Михайло Іванович погодився написати сценарій і поставити радіовиставу. На учнівській сцені школи № 54 в 1997 році почались репетиції невеликої самодіяльної студії. Недовго тривала робота малого театрального колективу… У липні 1997 року на дачі у Михайла Івановича стався раптовий шлунковий напад, не встигли довезти до міської лікарні… Залишилась папка з оригіналами гуморесок, які автор, буквально напередодні, дав прочитати. На прохання голови обласної “Просвіти” Валерія Петровича Бойченка отримав опис життєвого шляху режисера від його дружини Альбіни Дмитрівни. Донині знаходиться в архіві Валерія Петровича, але доступу до нього на сьогодні, на жаль, немає, бо величний Українець пішов у вічність у березні 2011 року. Зі спогадів та інтернету довелось відтворювати основні віхи життя та творчості призабутого митця. У 1964–1967 роках працював головним режисером Волинського обласного академічного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. Одночасно в Луцькому культурно-освітньому училищі з 1964 року очолював окремий режисерський курс. У ті ж роки вів театральну студію при педагогічному інституті. З 1968 по 1971 роки – режисер Закарпатського академічного обласного український музично-драматичний театру. Найповніше представлений в історичній пам’яті цього культурного закладу. У 1972–1975 рр. – на посаді головного режисера Хмельницького обласного академічного українського музично-драматичний театру. 1975 рік – гастролі в Казахстані. 1977–1979 рр. – Миколаївський національний академічний український театр драми та музичної комедії, працює режисером театру. На гастролях в Осетії в 1979 році. Газета “Соціалістичєская Осєтія” відзначила постановку режисером вистави “Сто перша дружина султана”. У 1981 році в одній із публікацій згадується як режисер Миколаївського академічного художнього російського драматичного театру. 1982–1983 рр. – режисер Криворізького театру драми та музичної комедії. 1986–1988 рр. – режисер Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. На проводах Михайла Івановича була керівниця театрального танцювального колективу, що приїхала з Луганська, одна від театральних колективів країни та міста. Познайомився з Михайлом Івановичем в 1989 році в невеликій кімнаті, на три довгих лавки, по вул. Адміральській, де щотижня збирались члени Товариства української мови (“Просвіти”) Миколаєва та області. Як творча людина Михайло Іванович не міг бути поза сценою. Співав в українському народному хорі суднобудівного заводу “Океан”, приїздив на кожну репетицію, незважаючи на чималу відстань до Корабельного району від центру. Допоміг режисеру в співпраці зі школами району. Спочатку була загальноосвітня школа № 40 якій залишив пісню-гімн, далі – школа № 33, нарешті школа № 1 імені Олега Ольжича, де він сподівався відзначити 70-літній день народження. Мріяв, щоб було так, як на ювілей В. П. Бойченка, проведений школою, бо місцеві відділи культури чомусь не помітили знаменну подію. Курінний, працюючи в навчальному закладі, з 1995 по 1997 роки ставив п’єси за мотивами творів Олега Ольжича в шкільному “Театрі поезії та музичного слова”. Його натхненна праця дала поштовх, вже без режисера, подальшому розвитку шкільного театрального колективу, а юним артистам допомагала стати лавреатами міжнародних театральних конкурсів в румунському місті Констанца. Михайло Іванович – активний учасник святкування днів козацької слави на Запоріжжі в 1991 р. та в 1992, 1993 роках на Миколаївщині. Пригадую спільну поїздку Михайла Курінного з заводським осередком Товариства української мови (“Просвіти”) на Дні козацької слави поблизу села Богданівки Доманівського району Миколаївської області в серпні 1992 року. Члени осередку, заводчани і запрошений, щойно створений ансамбль “Вільні козаки”, прибули на нашому автобусі, одні з Миколаєва. Пагорби на березі річки були всі- На 75-му році життя відійшов у вічність Володимир Васильович Піпаш – кандидат історичних наук, публіцист, багаторічний очільник Закарпатського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, депутат Закарпатської обласної ради V скликання, активний учасник громадсько-політичного життя краю. Володимир Піпаш був знаним дослідником історії Закарпаття, відомим громадським діячем і щирим патріотом. Упродовж багатьох років він очолював обласну організацію Народного Руху України, займався просвітницькою діяльністю, працював у сфері науки, журналістики та державного управ-
Пам’ять · “Боротьба не завершена: кожен її крок супроводжується новими викликами і атаками”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Ми — мішені в тирі”

Верховним Судом, які постановили поновити її на посаді, ба більше, у рішеннях судів констатовано факти її політичного переслідування. Так, 8 вересня 2022 року представник Міністерства культури Дмитро Яцишин, виступаючи в суді, прямо заявив: наказ міністра Ткаченка був вмотивований його особистою незгодою з озвученою доктором наук цифрою втрат у 10,5 мільйонів внаслідок Голодомору-геноциду. Водночас і Олександр Ткаченко, і його наступник на посаді голови Міністерства культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв вирішили проігнорувати рішення судів. Обидва поновлювали Стасюк на посаді, після чого повторно звільняли заднім числом. Ці незаконні дії наразі також оскаржуються в судах. Не може не вражати свавілля та відкрите підігрування російським інтересам з боку українських чиновників у той час, коли України бореться за своє виживання, відбиваючи агресію Росії. Організоване переслідування дослідників Голодомору-геноциду зацікавило, передусім, Службу безпеки України, одне з головних завдань якої – виявлення ворожої агентури у різноманітних владних кабінетах. 2 травня 2025 року Служба безпеки України розпочала кримінальне розслідування за статтею “державна зрада”, що в умовах воєнного часу може каратися довічним ув’язненням. Фігуранти справи СБУ – ексміністр Олександр Ткаченко, ексголова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, голова НАЗЯВО (NAQA) Андрій Бутенко, в. о. генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду Леся Гасиджак, заступник директора Інституту історії України Геннадій Боряк, декан історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка Іван Патриляк (причетний до переслідування дисертації Стасюк і цькування відомого українського історика Володимира Сергійчука, підрахунки якого лягли в основу висновків судових експертиз щодо кількості жертв Голодомору-геноциду). Кримінальне провадження є справжньою сенсацією для українського суспільства, адже йдеться про цілу мережу можливих агентів російських служб, які обіймали (чи досі обіймають) найвищі посади в державних органах, що формують і реалізують державну політику України в гуманітарній сфері. Це розслідування повинно задокументувати дії Кремля та підконтрольну йому агентурну мережу та встановити, як саме Росія знищувала основи Української державності. СБУ повинна довести справу до логічного кінця, і ми станемо свідками викриття першої настільки глибокої та масштабної спецоперації, яку Кремль проводив проти іншої суверенної держави – проти її державних інституцій, цінностей і незалежності. Історія боротьби за визнання правди про Голодомор-геноцид українців демонструє, наскільки наполегливо Кремль намагається знищити будь-які свідчення власних злочинів. Ця боротьба не завершена: кожен її крок супроводжується новими викликами і атаками, спрямованими не лише на Україну, але й на інші європейські держави, що можуть стати наступними цілями російської пропаганди та підривної діяльності. Саме тому справа СБУ заслуговує на пильну увагу світу, адже байдужість міжнародної спільноти лише підживлює безкарність агресора. Дана ЯРОВА, громадська діячка Нас убивають, як у тирі. Ми всі заручники, ми всі учасники російської рулетки. Щоночі обертається барабан. Сьогодні вони, завтра будь-хто з нас. Нас вбивають у мирних містах. Сьогодні Київ, завтра Одеса, Харків, Суми, Херсон. Ми засинаємо і не знаємо – прокинемось чи ні. Родина з Маріуполя, яка вижила в одному пеклі, загинула в іншому в Києві, разом із дворічною дитиною. Бо жодне тилове місто в Україні не захищене. Жодне. І чому? Бо там, де мали бути ракети, – украли мільярд. Де мали бути дрони-перехоплювачі – украли ще мільярд. Де мали бути FPV, міни, постріли – там порожньо. “Відсутнє на складі”, але присутнє на віллах. Це гра під назвою: “Кради, яку останній день”. Ми втрачаємо: виробництва, будинки, життя, громадян України, дітей. І водночас – втрачаємо державу. Бо це не просто недбалість. Не просто байдужість. Не просто корупція. Це злочин. Проти народу, проти живих, проти мертвих, проти України. Бо поки вони крадуть, ми мішені в тирі.
З блокнота письменника · “Не сприймай серйозно думку людей про себе. Вічне майбутнє твоєї душі від них не залежить”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Серце хоче Бога Уривки із книги записок Ігоря Павлюка

*** – Поезія – сплав несумісних енергій. Добре сплавити метафізику та алхімію. Ото і буде Всесвіт. Коли сплавити два м’які метали – олово та мідь, то буде твердий метал – бронза. Це теж поезія. – У Середньовіччі автори підписувалися ноунеймами або ж взагалі не підписували своїх текстів. Така була етика. А зараз чужі тексти своїм іменем підписують. – Жах сучасності: нечисть опирається на книги святих, на досягнення науки, культури, ШІ теж у розпорядженні нечисті (З Інтернету). – Багатьох фарбованих патріотів сито годують Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка. – Святе діло – виганяти торгашів із храму Літератури, як Христос виганяв їх із Дому Отця Його. – Всьому свій час: у молодості гуляти, у середньому віці – працювати, у старості – молитися. – Первісній людині все одно де бути: в печері чи в космосі. Первісна людина ще нічого не розуміла... Напевно. – Людям, які говорять правду і зостаються вірними своїм предкам, завжди важко живеться. – Із людьми стає нецікаво. Цікаво з Богом та бісами. – Не сприймаю ідеологічно ангажованих поетів. Не сприймаю хімічних поетів. Лише метафізику та алхімію сприймаю. – Не національність, не ідеологія, навіть не релігія визначають суть (порядність) людини, а її совість. – Естетика – також етика, а етика – дієва естетика. – Якщо людина після смерті своєї не має ніякої вигоди від слави земної своєї, то всі потуги для здобування слави людської – треш. А якщо після смерті людини її земна слава її компрометує – то здобування слави – повна дурість. – Нормальна людина влади не бажає, тому влада завжди в руках ненормальних (Джордж Орвелл). – Усе більше переконуюся у важливості духовної формули: похвала від людей позбавляє нас похвали від Бога. Це ключовий алгоритм, який народжує багато інших порад для спасіння душі своєї. – Люблю думати і шліфувати думки свої, кожну думку окремо. Як пральна машина крутить (пере, полоще) одяг. – Розумні люди не бувають злими, злість передбачає обмеженість (Жан-Поль Сартр). – Ніяка робота не важлива. Люди колись збирали ягоди і так жили. Важлива молитва – спілкування із Богом. – Морська і космічна хвороба. Колись мене море хвилювало, а потім – космос. А тепер – внутрішній космос. – Поезія – дарування душі. Без душі поезії нема. Це мертвизна. – У могилі немає слави. Хробаки справедливі. – Не порівнюй себе з іншими. Кожен різний у Господа і кожен Йому милий. – У здоровому суспільстві кумирів не буває. – Святі не воюють. Вони вже перемогли. – Поки одні люди використовують ракети, щоб обстрілювати сусідів, інші – запускають їх у космос. – Їжа духовна і їжа фізична. Подібні процеси. Їсти потрібно постійно. У дитинстві для росту, а потім просто підтримувати життя тіла і душі. Якщо переїдати – буде ожиріння (для душі: багато знань – то багато печалі...). – Навіть дерева несуть свої хрести... – Справжній поет, як і справжній цілитель, не шукає клієнтів, а вони його шукають. – Рости можна, поповнюючи знання, а можна через біль. Через біль надійніше. – Видовищем бути легко, хлібом – ні... (Ярослав Басараб). – Христос був великим Воїном, який довів свою Місію до кінця, не відступаючи, не йдучи на компроміс. – Не очікуй, що тебе будуть любити у світі, в якому розіп’яли твого Господа (Чарльз Сперджен). – Штучний Інтелект не має душі... Тому не плаче і не сміється... – Хтось вважає так: Бог є, але життя для людини після її фізичної смерті нема. Є ще й така думка: Бог не втручається у життя людини навіть за її життя. – Основний конфлікт – це конфлікт між ангелом та бісом у душі моїй. – Кожен із нас носить маску. Хтось нею прикриває шрами і рани, а хтось – свою гнилу сутність. – Найкращий спосіб надання психіатричної або психологічної допомоги людині, що впала в депресію, – дати йому виговоритися, виплакатися, викричатися. – Понадмірна чутливість обертається нечутливістю, що властиво при паралічі. – У Бога смерті нема – лише переформатування. Тому не бійся смерті ні рідних, ні своєї тим більше. Бо твоя смерть – це вже не твоя проблема... – Демократія – нині влада демона, а не демосу (народу). – На Божій дорозі поразок нема. – Самотність – добре, коли ключ із твого боку дверей. Свобода (Почуте). – Забанили мене на Фейсбуці, бо написав “Христос Воскрес!”. Кажуть, це нетолерантно до інших релігій. – Якщо література не прославляє Бога, то вона – туфта, яка нікому і нічому не потрібна. Або й шкідлива. – Істина без совісті – дурість. – Хворі діти-сироти. Що може бути гірше?.. – Чи може та істота, яку нація називає своєю совістю, писати пасквілі на того, кому заздрить?.. – Аморальний авторитет... – Помилятися можна. Брехати не треба. – Найоптимальніша релігія – совість... – Знаю двох святих у роду своєму: баба Таня і двоюрідний брат Льоня... – Не сприймай так серйозно літературу. Хліборобство більш важливе. Хоча й воно вторинне. Бог усю їжу дав людині на планеті. Лише молися – і все тобі буде. Серйозно сприймай лише Релігію. – Можна жити з меншим мозком, але більшими зубами... Як динозаври. – Самогіпноз людині потрібен, як і алкоголь, який сам організм виробляє. – Милосердя – риса великих (Божих) людей. – Душа без тіла обійдеться, а тіло без душі мертве. – Драма поета-християнина: багатослів’я – то гріх. Де межа?.. Слова мають ставати Логосом. – Серце хоче Бога... *** Внук Данило запитує мене: – Діду, а що таке гріх? – То коли людина нечемна, – пробую пояснити йому я, – говорить погані слова, б’є діда, говорить неправду, щось краде... – Я чемний... трохи... – зніяковіло відповідає Даня. – Чемний-чемний, – ласкаю внукову рудувату, як і вменек, голівку. – Головне – попросити пробачення, якщо був нечемний. – А якщо ні... – То після смерті нечемні до пекла потрапляють, їх душі... А чемні – в рай, – пояснюю внукові, відчуваючи, що інакше не поясниш дитині... – А зо таке рай, пекло? – сподівано запитує Данилко. – Рай – то там, де добре, все і всі є, кого ти любиш. А пекло – то коли нудить, зубчик і вушко болить... – Пояснюю примітивно, додаючи глупо, знаючи, що Даня не любить їсти суп, – і суп треба постійно їсти. Внук задумався. На сьогодні достатньо, здалося мені. *** – Давай тебе молитися навчу, – кажу внукові. – Ми у школі молимося, – відповідає шестирічний Данилко. – А як? – Отче наш, прости нам провини наші... Далі забувся... – Господи Ісусе, помилуй мене грішного, – кажу йому дещо скорочену Ісусову молитву. Данило задумується. Свята у внука задума. – По-справжньому віруючі в Бога люди радісні у глибині своїй. – Літературний процес – ярмарок марнославства. Огидно. Тому грішно. Бо марнославство – донька гордині. – Людина, яка не пройшла через пекло своїх пристрастей, ніколи не подолає їх (Карл Юнг). – Різниця між геніальністю та дурістю в тому, що у першої є свої межі (Альберт Ейнштейн). – Як хочеться поплакати – поплач. Бо стримана сльоза – важка отрута. – Думай частіше про Бога і про динозаврів... – Розмова двох чоловіків: – Ким ти хочеш бути? – Святою... землею. – “На вас напали дегенерати, які заплутались у власних міфах” (Владімір Буковський). – Стукнувся в небо душею. Вертаюсь назад. – Ніхто не хоче чинити зло, воно здатне існувати, тільки мімікруючи під добро. – Дехто не боїться смерті, тому що боїться життя... – Держава, яка убиває свого поета і руйнує церкви, приречена на небуття. – Змінюється (деградує) не лише етика, але й естетика... – Хочеш смерті? Помри від праці, а не від алкоголю, наприклад. – Не сприймай серйозно думку людей про себе. Вічне майбутнє твоєї душі від них не залежить. – Ключове слово моєї поезії – печаль, яка у мене буває навіть сексуальна: сексуальна печаль. – Хотів би я бути первісною людиною: збирачем ягід... Коли ще люди не полювали, а їли те, що дала природа... Це і був рай. – Є поети: - духу - душі - букви – Є огидні грішники, які шукають жертву (добру і наївну людину), на яку гріхи свої хочуть перекласти. – Не той друг, хто напоїв, а той, хто похмелив. – Доки людина сама не захоче змінитися, ви її не зміните... – На золотому годиннику час іде швидше, ніж на залізному. – Чим церква відрізняється від театру? У церкву приходять як в гості до Бога, а в театр – до людей. У львівському видавництві “ЛА “Піраміда”” готується до друку третя книга вибраних записок українського поета і науковця Ігоря Зиновійовича Павлюка, які він відверто пропонує любителям афористичних висловів, а також тим, хто із користю для свого духовного розвитку заглядає у творчу лабораторію митця і сплітає вінки із терну та лавру на Божій дорозі. Ця книга – хрестоматійний додаток до монографії Ігоря Зиновійовича Павлюка “Українська авторизована поезія: світоглядні традиції та тенденції”, яка також готується до друку. Пропонуємо уривки записок із майбутнього третього тому.
Пошта “СП” · “Всі ми дзвонарі великої держави і Господньої волі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ти, дочалапати. Релігія на небі, а комуністи, які не визнають неба, – на горизонті. А виписують для того, як каже Франко, щоб тими міражами прикрити-замаскувати свої справжні наміри. І в такий спосіб націю ввести поза рами Нації, її ослабити і запанувати над нею, і на ній паразитувати. Вони добре приглянулися до українського горіха, фахово по шві його розкололи, звідти вилущили зерня горіха, в якому є сім’я для його життя. І на спорожніле місце напхали свого непотрібного сміття. Ізнову склеїли і це все видали як якийсь поступ і просвітлення. Зробили його меншовартісним, нав’язавши замість світла і волі філософію рабства і покори. Скреслили Шевченкову правду, прикрившись при тому скреслені самим Шевченком, замість того, щоб за Шевченком утямити, що не темного просвітлили, а премудрого одурили: Українську нову хату не вимили від чужинницького сміття, а ще більше того сміття у неї занесли. Як кажуть поважні академіки, що це був великий здвиг. Мальви Мальви – українська національна квітка, яка тягнеться увись перед нашими вікнами української національної хати, щоб через наші не зашторені вікна заглянути до нашої хати і забачити, що в тій хаті робиться; і щоб ми могли забачити й її красу і неповторність і полюбити її. І дати світу Катерину Білокур. Це вибух українського національного духу і краси, нашої незнищенності і розуміння того, що у світі нічого немає німого. Ми і усе навколо нас є говоряще і красиве. Ми світу дали багато чого, а самі від цього не взяли майже нічого. Друг Шевченка Прокопович, щоб не закурювати бджіл на смерть, придумав рамкового вулика. Це була революція у бджільництві. Але вулик Прокоповича прийшов до нас із… Німеччини. Ми зашторили подвійними запонами вікно української хати і мальва не може нам похвалитися своєю красою; і ми її також не можемо бачити. І так самі від себе взяли і виріклися. Нас вивели на роздоріжжя світового глупства. Як духовного паралітика там нас поставили на насміх. У ХХІ столітті зробили з України світовий полігон для випробування, як і якою зброєю вести сучасні війни, щоб паразитувати на духовному і матеріальному тілі України. І так ми відчужилися від своєї мудрості і своєї краси, і стали світовими жебраками. Як духовними, так і матеріальними. Та віримо, що буде, як мовив великий Іван Франко: …Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання… Дмитро СЕБІЙ, господар, філософ, Волинь
Пошта “СП” · “Всі ми дзвонарі великої держави і Господньої волі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Вірю в силу духа…”

Треба чітко визначити такі поняття: Бог – Людина – Нація. У нас є філософія світла, яку Сковорода розтлумачив так: “Не бійся померти тілесно, бо щохвилини будеш терпіти смерть духовну”. Бог і Людина “Віруймо, що Бог є в людськім тілі. Є справжній він у тілі нашім видимім: неречовинний – у речовиннім, вічний – у тліннім, один у кожнім з нас, і цілий у кожнім. Бог у тілі, і тіло в Бозі, а не тіло Богом, ані Бог тілом”. (Григорій Сковорода) І з цього ясно, що людина є посудина Божа. І так ми вияснили таке поняття: Бог – є людина. Тепер Людина повинна підтягнутися увись і відкрити у собі Бога. І повинна не дати вицідити із себе Бога і стати посудиною гріха, а далі – рабом гріха. Ото вони і проповідують: “Визнай себе грішником, який заслуговує на справедливе покарання”. Вони це проповідують, що їм є потрібне. Їм потрібен грішник – раб гріха. Людина є клітина такого організму як нація. І коли клітина рабська, то й нація рабська. І так ми уяснили такі поняття як людина і нація. Нація має свої національні рами. І свою національну мудрість. І ніхто не має права увести націю поза її національні рами. Коли це станеться, то нація сама себе вирікається. І стає пашею для світових паразитів. Рами нації “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів”. Іван Франко “Поза межами можливого” (1900). Інтернаціональні ідеали – це утопічні міражі, які малюють картину якихось благ, рівності, братерства, любові чи спасіння від гріха. У пелени, в які нас вповили, зробивши нас посудиною гріха, рабом гріха, ця фата моргана міражу – джерела, до якого маємо підійти і втолити свою спрагу, а коли підходиш до цього місця, а це всього-на-всього міраж, який манив і вабив, а насправді – ілюзія, яка взяла і розвіялася. То навіщо нам ці міражі? Виписують і вішають їх там, куди не можна дійти, добіг-
Пошта “СП” · “Всі ми дзвонарі великої держави і Господньої волі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Пам’яті маестро

У великій залі Будинку вчених (м. Київ) відбувся вечір пам’яті композитора Леоніда Нечипорука. Протягом майже трьох годин звучали пісні на його музику та вірші сучасних українських поетів. – Хочу скласти молитву вдячності Богові, що дав щастя жити з чоловіком, в якого я була його половинкою, його другим крилом, – наголосила дружина Нечипорука пані Людмила. – Бог благословив нас щасливим життям. Нам завжди було цікаво разом, він моя радість і щем. Для мене він завжди живий, а для доньки та онуків був найкращим батьком і дідусем. Вони все пам’ятають. Вдячна за його талант, за те, що дозволив і мені бути причетною до його творчості. Він був не тільки прекрасним артистом, а ще й мав величезний багаж знань про живопис. Він міг з захопленням мені і дітям розповідати про художників, яка різниця між символістами та авангардистами, реалістами та абстракціоністами. Так переживав, що не вистачає повітря в його пізніх картинах… Він любив Україну, любив усіх нас. Він шанував слухачів і виконавців своїх пісень. Був неймовірно талановитою, душевною, позитивною людиною. Видатний поет-пісняр, хрещений батько творчості Леоніда Нечипорука Вадим Крищенко пригадав: – Колись Леонід Матвійович прочитав мій вірш “Дзвонарі” і сказав, що всі ми дзвонарі. Є служителі різні у Храмі – І отці, й архіреї старі, І прості, непомічені нами, Без золочених риз – дзвонарі. В цьому храмі життя, в цьому світі, Що здійма свої бані до хмар, Серцю бачиться – я не єпископ, Не священник я – лише дзвонар... Всі ми дзвонарі великої держави і Господньої волі. Так трапилося, що я співпрацював з багатьма відомими людьми, їх уже немає. Дмитро Гнатюк, Раїса Кириченко, Назарій Яремчук, Ніна Матвієнко, Віктор Шпортько, Іван Мацялко, Микола Мозговий та багато інших. І серед них – мій товариш, мій близький друг Леонід Нечипорук. Дякую вам, пані Людмило (Нечипорук), за те, що організували цей вечір. Я вже мало де ходжу, але на цей вечір не міг не прийти. – Щоб бути людиною, потрібно відчувати любов і ненависть, радість і біль, задоволення життям і смертю, – переконана ведуча вечора, народна артистка України Світлана Мирвода. – Але залишимо в пам’яті ті чудові миті, коли ми раділи, ко- Світлана Мирвода та Людмила Нечипорук ли в країні був мир. І дні, коли з нами були кохані, пам’ять про них залишиться у наших серцях і наших душах. У виконанні пані Світлани прозвучала низка пісень на музику Леоніда Нечипорука: “Колискова для коханого”, “Тихо осінь прийшла у мій двір”, “Передзвін кохання” (прем’єра) у дуеті з Анатолієм Бабичем, “Моє літо пахне ще медами”, “Заманив мене глід”, “Кохання віри не втрачає”. – Пісня на музику Леоніда Нечипорука “Батьківська любов” стала моєю візитівкою, – зізнався народний артист України Леонід Сандуленко. – Колись він запропонував мені – “Бери, хороша пісня”. І по сьогоднішній день, де б я не був, обов’язково звучить ця пісня. І сьогодні я з задоволенням заспіваю цю пісню. Крім цього, виконую багато його інших пісень, завжди згадую Леоніда Матвійовича. – Я знав Леоніда Нечипорука з 2012 року, – зазначив співак Володимир Стельмах. – Він був людиною з великої літери, а людяність сьогодні велика рідкість. Леонід Матвійович для мене, як тато. Нехай про нього назавжди залишиться світла і добра пам’ять. Також у концерті взяли участь народний артист України Олесь Харченко, заслужені артисти Ірина Персанова, Віктор Кавун, Каріна Карасьова, Ярослав Гавюк, а також Ярослав Чорногуз, Тетяна Мірошниченко, Анна-Марія Миронова та інші. Прозвучали пісні на вірші Вадима Крищенка, Тетяни Череп-Пероганич, Степана Ткаченка, Вадима Крищенка, Наталії Коломієць, Ніни Діденко, Лариси Петрової, Тетяни Левицької, Світлани Короненко та інших поетів. А родзинкою вечора стало відео пісень у виконанні Леоніда Нечипорука. Серед них – прем’єра пісні на слова Наталії Матюх “Лиш тінь моя”. Едуард ОВЧАРЕНКО своє. Перша картина була “Молитва”. На ній я створила монахиню під час ревної молитви. Плела у вільний від роботи час. Іноді вночі, коли вже всі спали. Завершені роботи першим зустрічало сонце. Це рятувало на чужині від суму”. На виставці є картина “Хрест”, який несе, важко схилившись під тягарем, монах. Її майстриня створила під час війни, коли син перебував у Краматорську. Кожна робота має свою історію. Серед них є такі (“Щастя”), які легко плелися, а є ті, що важко. “Буває, починаю, залишаю, знову беруся. Скільки часу займає така праця, важко сказати. Плету за схемою. Було таке – сплела, придивляюся, рахую, овва… зробила помилку, тоді розпорюю ізнову починаю”. Крайня в часі її праця “Весна”. На ній сяє сонечко, дівчинка поливає квіти. Майстриня плела її з думкою (березень, квітень, травень), що у травні закінчиться війна… Вишуканість, філігранність, ніжність і чистота, невидима ангельська присутність, сонячна і творча енергія. Це перше, що спадає на думку під час перегляду експозиції. Кожна така робота – це велика праця, велике натхнення. Валентина СЕМЕНЯК, м. Тернопіль
Пошта “СП” · “Всі ми дзвонарі великої держави і Господньої волі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Першим її картини зустрічає сонце

На фото авторки (зліва направо): Марія Чумарна та Марина Футерко У Тернопільському обласному краєзнавчому музеї відкрилась персональна виставка “Мереживо – мистецтво гармонії” гачкованих картин бережанки Марини Футерко. Кожна її робота, а їх двадцять – це окрема історія, пронизана емоційними спогадами, глибокими роздумами. Це справжні мистецькі скарби, в яких знайшла прихисток частинка душі талановитої української майстрині. Народилася пані Марина 5 липня 1957 року на півночі, куди заслали її батька як “ворога народу”. Там промайнуло двадцять п’ять її найкращих юних років – відвідувала садочок і закінчила школу. Коли дівчина згодом поїхала в Україну, щоб вступити до навчального закладу, скрізь, куди зверталась, – їй відмовляли, документів не приймали. Вона була в розпачі, не знала, що робити. Тож, коли сестра запросила її в Казахстан, поїхала. У місті Кокшетау закінчила кооперативний технікум, бухгалтерське відділення. Згодом разом із батьками повернулися в рідний край. На цю зустріч, яку організувала ГО “Асоціація жінок України” (голова Лариса Римар), завітали шанувальники декоративно-ужиткового мистецтва, друзі майстрині Марини Футерко. Серед них – найближча її подруга, відома письменниця, авторка славнозвісної книжки “Код української вишивки” Марія Чумарна. Родовід обох із села Рекшина на Бережанщині. “Вишивки я відчуваю пальцями і серцем, – каже пані Марія. – Українська вишивка – це космос. Це запис космічної енергії. Те, що робить Марина, – це молитва. Вона обирає малюнок, який відповідає імпульсу її серця. Через кожну ниточку записується енергія серця, думки, посилання Ангелів. Марина знайшла для себе дивовижний спосіб молитися. А ще вона унікальна як людина, бо ніколи нікого не засуджує: мудра серцем, а це рідкісний дар”. Плести гачком пані Марину навчила мама. Довгими зимовими вечорами українці збирались до гурту, згадували Україну, читали рідною мовою вірші. “Коли через вимушені обставини я поїхала в Італію на роботу, то одного разу в дитячій кімнаті, де працювала, побачила на стіні зображення Ангела, – згадує Марина Футурко. – Саме тоді й з’явилося бажання створити щось
Витоки · “Походження української мови є одним із визначальних чинників формування української ідентичності”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ву найбільшою загадкою києвознавства. Серед численних версій пояснення назви Самватас на основі різних мов можна виділити припущення академіка Ніко Марі (Миколи Марра), що відкрив вірменську версію легенди про народження Києва, про зв’язок із вірменським іменем Смбат (зокрема, так звали вірменського царя, що правив упродовж 890–914 рр.). Припускають наявність у стародавньому Києві вірменських купців. Руси спільно з вірменами воювали проти сирійців у 954 р. А серед слов’янських інтерпретацій цієї назви можлива не тільки Сом-водъ “злиття річок”, ай Зомбатъ “зубатий” як назва фортеці (А. Мука). Не погоджуючись із реконструкцією Кіоава Самватас = Києв зомбатий (що пропонує польський мовознавець С. Роспонд), пропонуємо значно точніший, на наш погляд, варіант Кіоава Самватас = Куява зомбата “пагорб укріплений” (загострені палі образно осмислені як зуби). У праслов’янську епоху слово зуб вимовляли як зомб (така вимова збереглася тільки в польській мові). Виходить, що Київ – місто праслов’янських часів! Таким чином, виявляється, що арабська назва Києва – насправді праслов’янська, і так само праслов’янською є візантійська назва київської фортеці, яку раніше вважали вірменською.
Витоки · “Походження української мови є одним із визначальних чинників формування української ідентичності”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Місто на пагорбах

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук Може здатися дивним, але наблизитися до розгадки назви Києва нам допоможе його арабська назва, з одного боку, і візантійська (яку традиційно вважають вірменською), з другого. Київ на горах – Куява У “Слові про Ігорів похід” великий князь київський Святослав бачить мутний сон “у Києві на горах”. Ув іншому місці “Слова” тропа Трояня веде чересъ поля на горы – можливий натяк на полян і Київські гори. Гора, де пізніше постав Київ, виступає в легенді про апостола Андрія. Аскольд і Дір побачили градок на горі. Літопис згадує гори Київські під 882 р., гора Київська фігурує під 945 р. Старокиївська гора ра- Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Походження української мови – не вузько наукове, а суспільне і стратегічне питання, що є одним із визначальних чинників формування української ідентичності. Вирішення цього питання є результатом синтезу цілої низки наук – не тільки мовознавства, ай історії, археології, генетики, антропології тощо. А в межах мовознавства про формування мови свідчать усі галузі цієї науки – фонетика, морфологія, синтаксис, лексика. Серед сучасних досліджень походження української мови слід виділити декілька напрямків. Академік Григорій Півторак підкреслює, що українська мова зазнала впливу іранських (скитосарматських), тоді як білоруська – балтських, а московська – фінно-угорських мов. Іранські впливи на формування української мови досліджував і Орест Ткаченко. У серії публікацій професора Костянтина Тищенка було запропоновано низку паралелей українських слів зі словами багатьох ніше звалася Київською. Логічно, що річка Киянка мала протікати під горою Кия (Замковою горою). Візантійський імператор середини Х ст. Костянтин Багрянородний називає Київ Кіоава. Ув арабських джерелах Х–ХІІ ст. (аль-Істахрі, ібн Хаукаль, Димахкі, аль-Ідрісі) назва Києва (або Київської землі) – Kuyaba, Kuya- va, Chyiav, ув анонімного перського географа ІХ–Х ст. – Kuja- ba, Kujave. Першоджерелом уважають працю ал-Балхі початку Х ст. Ці форми вказують на українське слово кyява – “крутий пагорб” (словник за редакцією Бориса Грінченка), гуцульське діалектне кyєви “вершини гір”, польське діалектне kujawa “піщаний пагорб”. Порівняймо також польську область Kujawa, пізніше Kujawy, Cuiauia, Cuiavia, з якою пов’язане виникнення польської держави (тут розташоване місто легендарного Попеля). Тітмар Мерзебурзький на початку ХІ ст. називає Київ Cuieva (in Cuieva ci- vitate). Пов’язуючи Щека з чехами, а Хорива з хорватами, Кия співвідносять із західнослов’янським племенем куявів – порівняймо польських полян. Найменування Києва як “пагорба” порівнюють із тотожними значеннями назв Прага та Вавель (давня назва Кракова, збережена краківським замком). У пізніх літописах Кий пов’язаний із горою Києвицею (від давнішої форми *куявиця, *куєвиця?). Можна побачити суперечність у літописному повідомленні про полян, які мешкають на горах, і порівняти назву племені з назвою гір – українське карпатське полонина, болгарське планина “гори”. Отже, можливо, та сама ідея Києва на горі виражена трьома способами: а) протиставлена Подолу Гора, б) Куява “пагорб” та в) поляни “горяни”. Порівняймо в Якимівському літописі: Славяне, живущіе по Дніпру, зовомыи Поляне и Горяне. Зазвичай припускають, що варяг Олег Віщий назвав Київ “матір’ю городам руським” на основі грецького образу міста-матері (метрополіс буквально “мати-місто”, слово “місто” у грецькій мові – жіночого роду). Однак навряд чи варяг мислив погрецьки – вірогідніше, жіночий образ міста пов’язаний із формою Куява. Київська фортеця Самватас – “зубата” Подана візантійським імператором Костянтином Багрянородним (середина Х ст. – епоха княгині Ольги) назва Києва або київської фортеці або фортеці біля міста Самватас більше ніде не згадана й залишається загадковою. Дехто навіть уважає цю наз-
Витоки · “Походження української мови є одним із визначальних чинників формування української ідентичності”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Наші завдання

Дитяча діаспорна бібліотека імені Галини Король, просвітянки і української діячки з Флориди, була створена з ініціативи відомих українських діячів світової української діаспори: США – родини Воскобійників, родини Коновалів, Фундації імені Івана Багряного, родини Матул, родини Шевченків, Канади – родини Піцюри- Швець, родини Базюків, родини Латишків, Австралії – родини Борців, родини Домазарів для збереження друкованої спадщини закордонного українства, яке на чужині творило і примножувало українську літературу, культуру, книговидання. Однак поряд зі збереженням друкованої спадщини (літературної, публіцистичної, духовної) одним із основних завдань бібліотеки було і є патріотичне виховання дітей та молоді. Лише за останні роки нами видано і поширено в молодіжних громадах України цілий пласт дитячої просвітницької літератури – казки, азбуки, пісенники, збірники патріотичної літератури, зокрема про УПА, Голодомор. Перелік чималий. Унікальними і першими виданнями в українському просторі вважаємо казку “Зачарована держава” – про Україну, скуту цепами московської колонізації, і її боротьбу за визволення. Діти, які на цій казці вчились любити Україну, зараз на фронті захищають її від одвічного ворога. Іншим таким досягненням вважаємо видання книги-заповіту старшини УПА Юрія Борця, чиї нащадки проживають в Австралії, – “Відновимо славу України” і книги про Голодомор в Україні – “Тридцять третя сльоза України”. Ця література була видана і знайшла свого юного читача ще в темні 80-ті, коли наша держава стогнала під чоботом кривавого колонізатора. Книги мали великий вплив на формування національної свідомості підростаючих поколінь. Але ніколи не відсувалась на другий план і така важлива складова, як допомога і благодійність стосовно обездолених. Ми завжди опікувались і продовжуємо це робити зараз – дітьми-інвалідами, дітьми-сиротами, дітьми воїнів, які загинули чи зникли безвісти, дітьми біженців. Акумулювалися і використовувались наші та залучені кошти на формування пакунків допомоги – одяг, засоби гігієни, борошно, крупи, олія, рибні консерви, печиво, все найнеобхідніше по мірі наших можливостей. Ця допомога залишається актуальною. Нині ми збираємо принаймні невеликі запаси борошна, цукру, крупи, олії, консервів тощо. А також хочемо придбати морозильну камеру для зберігання продуктів. Тому нам не завадила б допомога. Наша картка у Приватбанку 4149 4993 8849 0375 або Пай Пал [контакт приховано] Наша адреса: 37602, Україна, Полтавська область, місто Миргород, вулиця Ведмедівка, 55. Адміністратор бібліотеки, письменник і дослідник світової української діаспори Анатолій Сазанський.
Витоки · “Походження української мови є одним із визначальних чинників формування української ідентичності”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Нова концепція генези української мови

інших мов, однак дослідник перебільшує роль запозичень в історії української мови (традиційно вважають, що близько 90% українського словника становить праслов’янську спадщину). Нарешті, Олександр Царук запропонував відмовитися від традиційного поділу слов’янських мов на східні, західні та південні, вважаючи, зокрема, “східнослов’янські мови” виокремленими не стільки лінгвістично, скільки географічно й навіть політично. Мовознавець уважає українську мову проміжною між західноі східнослов’янськими. Варто нагадати, що Михайло Максимович виділяв українську мову в окрему підгрупу слов’янських мов (південно-східну), протиставляючи її білоруській та московській (північно-східним), польській, чеській, словацькій та ін. (північно-західним), болгарській, сербській та ін. (південно-західним). Давно було висловлено і пропозицію вважати українську мову центральнослов’янською. Останнім часом сформульовано нову синтетичну (міждисциплінарну) концепцію формування української мови, що включає, серед інших, такі ідеї: мову носіїв Трипільської культури як праіндоєвропейську, найкраще збережену в балто-тракійців (найдавнішим етапам праіндоєвропейської мови відповідали археологічні культури Кріш- Старчево та лінійно-стрічкової кераміки – від останньої походить трипільська; праіндоєвропейська мова поширювалась у Європі VII-VI тисячоліть разом із продуктивним господарством); формування праслов’янської мови внаслідок спрощення праіндоєвропейської (= трипільської балто-тракійського типу) через контакти з праіндоіранською мовою (носії останньої – археологічна культура кулястих амфор, що контактувала з трипільською наприкінці існування Трипілля); спадкоємність вимови землеробської людності від праслов’янської відкритоскладовості через києворуський повноголос до врівноваження голосних і приголосних у сучасній українській мові (найвищий коефіцієнт голосних в українській мові порівняно з іншими слов’янськими пояснено її поширенням на території праслов’янської мови – київської археологічної культури); розселення носіїв пізньопраслов’янської мови з Наддніпрянщини завдяки демографічному піднесенню після знесення (за союзництва гунів) готського ярма (наслідок тісної праслов’янськогунської взаємодії – “гунські” слова мед, страва, квас та “гунський” бог блискавок Куар – український Кий); функціонування давньоукраїнської мови як літературної (спершу усної, потім писемної) починаючи з зафіксованого літописом героїчного епосу Х століття про перших князів-язичників (давньоукраїнська епічна мова, як давньогрецька гомерівська, через суспільну значущість та поширеність впливала на розвиток літературної мови в цілому); поширення давньоукраїнської (києворуської) літературної мови на всю територію Київської Русі, включаючи північно-східне “Залісся” (звідси й походження різних традицій літописання від київського, що слушно підкреслює Ганна Межжеріна); утворення московської мови внаслідок спрощення (недозасвоєння) давньоукраїнської іномовними (фінно-угорськими) людностями в процесі колонізації північного сходу (“Залісся”) з Наддніпрянщини, свідченням чого є втрата в московській мові низки праслов’янських та давньоукраїнських рис і, навпаки, поширення в багатьох “російських” (насправді первісно українських) слів та рис; базування нової української літературної мови на народній основі є виявом органічності мовної традиції – у княжій Русі, як показав академік Олександр Мельничук, давньоукраїнську знали досконально, а церковнослов’янську вживали з помилками (натомість у формуванні московської мови значно більшу роль відіграла церковнослов’янська – так само чужа мешканцям Залісся, як і давньоукраїнська); давньоукраїнська літературна мова княжої Русі зберігала низку праслов’янських рис переважно в архаїчних сталих висловах, а церковнослов’янські елементи використовувала зі стилістичною метою (загалом же праслов’янські риси, насамперед у звучанні, зберігалися значно довше, ніж здавалося раніше, – це засвідчують і суголосся в поезії, і запозичення до фінської, естонської, угорської, румунської мов); різноманітність надзвичайно мистецької давньоукраїнської язичницької поезії, реконструйованої на основі фольклорних та літописних джерел, засвідчує дуже високий рівень розвитку літературної мови. Детальніше про ці та інші особливості формування української мови з сучасного погляду йдеться в підготованій книжці “Народження української мови”.
Шевченкіана · “Нічого подібного не знайдемо у світовому мемуарному і епістолярному жанрі. У словах про Щепкіна – серце, що завмирає від щастя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Друже мій давній, друже мій єдиний” Розмова з Поетом про Михайла Щепкіна

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка – Дорогий Тарасе Григоровичу, ви познайомилися з Михайлом Семеновичем у лютому 1844-го, коли вперше побували в Москві. Дослідивши кріпацькі долі двох великих українців, вивчивши ваші характери та переконання, дозволю собі сказати, що взаємна приязнь була миттєвою й всеосяжною. Найвищим доказом цього стала посвята Щепкінові геніального вірша, “Чигрине, Чигрине…” – єдиного, написаного в Москві (19 лютого 1844-го)2. Наступного разу ви зустрілися з артистом восени того ж 1844 року в Петербурзі, де відбулися гастролі Щепкіна (закінчилися 31 жовтня). Невдовзі (13 грудня) з’явився вірш “Заворожи мені, волхве…”, в якому навічно збережено не лише ваші теплі, дружні, довірливі почуття до Щепкіна, а й болісні роздуми про життя… – Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий, Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Стань же братом, хоч одури, Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім’я розбити??! – Через більш як десять років артист подарував Шевченковому приятелю Якову Кухаренку рукописний список цього вірша під назвою “Пустка”. Наприкінці 1856 року Кухаренко повідомив про це в листі на заслання, і невдовзі ви відгукнулися… – Чи старий Щепкін ще живий? От щира козацька душа! І молода, як у дити$ ни. Чи не пишеш ти йому часом? Як пи$ шеш, то целуй його за мене. Яку він там тобі “Пустку” читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину. – Не забули. Певно, саме Щепкін так і назвав цей твір, в якому є образ хати-пустки… Пам’ятаєте, що в червні 1857 року з Новопетровського укріплення ви, незламний Кобзарю, попросили Кухаренка надіслати Щепкінові свої твори – поеми “Москалева криниця” (нова редакція) і “Чернець” та вірш “Садок вишневий коло хати…”, що той і зробив… – Дай доброму писареві переписать і “Криницю”, і “Ченця”, і “Вечір”. Та пош$ ли старому Щепкіну. Нехай на старість читає та не забуває безталанного кобза$ ря Тараса Дармограя. Я умисне приписав “Ченця” і “Вечір”, щоб порівняв його з “Криницею”, бо “Криниця”, бач, сього$ літня, а “Чернець” і “Вечір” Бог зна ко$ лишні. – У вашій безсмертно-молодій поезії слово “старий” і похідні від нього вживаються понад 250 разів, але у випадку з Михайлом Семеновичем, хоч ви й урахували значну різницю з ним у віці, йдеться найперше про великомудрість артиста… – Дуже, дуже мало серед людей таких, які, доживши до сімдесяти років, зберегли таку поетичну свіжість серця, як Михайло Семенович. Щасливий патріарх-артист! – Не промину зафіксувати, що надіслані Щепкінові поезії Шевченка припали до душі артистові. Скажімо, Кухаренко повідомляв, що той “за “Москалеву криницю” дякує і не надякується”. Та найголовніше, пане Тарасе, в тому, що ви, мабуть, і не знали, а саме: є приголомшливе свідчення про те, як Михайло Семенович передавав “освіченим москвичам” антицаристський характер і соціальну напругу ваших поезій. Літературознавець Олександр Афанасьєв, з яким ви познайомилися в березні 1858 року в домі Щепкіна, записав 1856-го: “М. С. Щепкін розповідав про Шевченка: він написав вірш “Пустка”… старий знає його напам’ять і читав мені вірш, справді зворушливий і прекрасний. Шевченко написав якось вірш, в якому “оспівував” силу та могутність Росії, і закінчив його так: “Якого люду в ній нема? Француз і німець, і татарин… і на всіх язицах всі мовчать. Бо благоденствують””. – У нас же й світа, як на те – Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! – Ось які поетові рядки читав Щепкін друзям! Ось із чим, дякуючи йому, був у Москві незримо присутній великий Шевченко! Не випадково московський генерал-губернатор Арсеній Закревський, за наказом якого було складено “Список підозрілих осіб у Москві”, вважав, що Михайло Щепкін був готовий на все аж до перевороту. Насправді годі було б і думати, що Щепкін стрімко революціонізувався під упливом Шевченкових творів, але, здається мені, що він і не протидіяв магічній невідпорній силі правдивих слів українського Кобзаря. З Шевченковою поезією у Щепкіновій душі прокинулося й розкрилилося українське єство, притлумлене московською дійсністю… Цікаво, що в липні 1857 року вам приснився великий друг… – Побачив я в Москві Михайла Семено$ вича Щепкіна, таким же свіжим і бадьорим, як бачив я його востаннє в 1845 році. Говори$ ли про театр, про літературу. Я йому заува$ жив, чому він не продовжує свої “Записки Т. Шевченко. Автопортрет. 1857 р. артиста”, початок яких надруковано в пер$ шій книжці “Современника” за 1847 рік. На що він мені відповів, що життя його про$ текло так тихо, щасливо, що нема про що і писати. Я хотів йому на це заперечити щось, але ми опинились в Новопетровському укріпленні… – Можна не сумніватися, що ваше, Поете, побажання щодо продовження “Записок артиста” перейшло в сон із реальних роздумів, як і внутрішня незгода з тим, що у Щепкіна було “тихе” життя. Недарма вві сні той опинився поруч із вами… Але першого листа Щепкіну ви написали вже дорогою із заслання, перебуваючи в Нижньому Новгороді, 12 листопада 1857-го. – Друже мій давній, друже мій єдиний! Із далекої киргизької пустині, із тяжкої неволі вітав я тебе, мій голубе сизий, щирими сер$ дечними поклонами. Не знаю тілько, чи до$ ходили вони до тебе, до твого щирого вели$ кого серця? Та що з того, хоч і доходили? Як$ би-то нам побачиться, якби-то нам хоть часиночку подивиться один на одного, хоть годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою во$ дою! Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі – на такій волі, як собака на прив’язі…3 Так щоб подивиться мені на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, от що придумав: чи не найдеться коло Москви якого-небудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком? Якщо єсть у тебе такий чолов’яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний! А я і приїду хоч на один день, хоч на одну годиночку. Зробімо так, мій славний друже! А якого б я тобі гостинця привіз ік празнику! уже так що гостинець! Порадься з своїм розумним серцем, мій друже єдиний! Та якщо можна буде побачиться нам і поколядувать на сих святках укупі, то поколядуєм. А до того року Бог знає, чи дождемося. Вибач мені, моє серце, за мою щирость, і як і щом придумаєш, то напиши мені, а тим часом оставайся здоровий і веселий і не забувай искреннего твого друга й поклонника Т. Шевченка. – Цей лист ніби прорвав греблю з океаном щирих і гарячих почуттів, які накопичилися в засланні, коли Щепкін приходив до вас лише уві сні… Ще хочу сказати про це дивовижне слово – “часиночка”, яке зустрічав у вас один лише раз, і воно справді передає невгамовне бажання побачитися з великим другом… Михайло Семенович відповів дуже швидко, і вже на початку грудня ви, дорогий Тарасе Григоровичу, щиро дякували йому… – Спасибі тобі, Богу милий мій друже, за твої сердечнії, ласкавії письма. Спасибі тобі за приглашеніє в село Нікольскоє, а тричі ра$ зом спасибі тобі за те, що ти хочеш сам приїхать в Нижній. О, як би ти добре зро$ бив, якби приїхав! Тут би тебе, преславного, на руках понесли твої безчисленнії поклонни$ ки. Щасливий ти, дуже щасливий, мій слав$ ний, мій великий друже! Всі тебе бачили, всі до єдиного руського чоловіка, всі тебе зна$ ють… Ото б порадував ти хуторянські ду$ ші, а мою щиру люблячу тебе душу переніс би на небо... Рішися, друже мій великий, на мою просьбу і, рішившись, напиши мені гарненько, коли б тебе ждать до себе… Прощай, моє серце! Нехай тебе Бог милує і стереже на славу великого святого искусства. Не отринь же просьби люблячого тебе друга Т. Шевченка. – А ще зачепило мене шанобливо-вагоме слово “чолов’яга”. Зустрічав у вас і таке: “Що се за дивний, чудний чолов’яга…” Тож і дозвольте, тримаючи це звернення в голові, попросити вас розповісти про вкрай важливий запис у Щоденнику 8 грудня 1857 року, в якому до друга полинула душа поетова святая… – Упродовж чотирьох днів писав поему, назву якої ще не придумав. Здається, я назву її “Неофіти, або перші християни”. Добре, якби не обманув мене Щепкін, я йому присвя$ чую цей твір, і мені б страшенно хотілося йому прочитати і почути його вірні дружні зауваження… – Не промину нагадати, що, за вашими словами, пане Тарасе, в аналізі поезії Щепкін якраз не найкращий оцінювач… – Михайло Семенович у цій справі мені не суддя. Він занадто захоплюється… – Утім, уже перші рядки поеми “Неофіти” переконують, що саме Щепкін і лише Щепкін органічно був необхідний вам у той час… – Возлюбленику муз і грацій Ждучи тебе, я тихо плачу І думу скорбную мою Твоїй душі передаю. Привітай же благодушне Мою сиротину, Наш великий чудотворче, Мій друже єдиний! Привітаєш; убогая, Сірая, з тобою Перепливе вона Лету, І огнем-сльозою Упаде колись на землю І притчею стане Розпинателям народним, Т. Шевченко. Портрет М. Щепкіна. 16 березня 1858 р. Грядущим тиранам. – Господи! Яка неймовірна, досі вповні не осмислена, довіра до законослухняного і несхильного до збройної боротьби Щепкіна, котрий мав “привітати” пророчість Шевченкової поезії з обіцянкою нещадної, страшної й невідворотної кари тиранам… Присвята поеми “Неофіти” Михайлові Щепкіну буда датована 24 грудня 1857 року – днем його приїзду в Нижній Новгород до Тараса Шевченка. – Святам свято і торжество з тор$ жеств! О третій годині ночі приїхав Михай$ ло Семенович Щепкін… – Про час, який ви провели з Михайлом Семеновичем у Нижньому Новгороді, зокрема, про його благородну участь у долі дорогої вам актриси Катерини Піунової, з вашого, Тарасе Григоровичу, дозволу поговоримо наступного разу. Сердечно дякую вам за цю розмову, додам лише, що з часу приїзду Щепкіна й до його від’їзду 29 грудня 1857 року ви не зробили в Щоденнику жодного запису. Не до того було! – Двадцять дев’ятого грудня о 12 годині ночі поїхав від мене Михайло Семенович Щепкін… Шість днів, шість днів повного, радісно-врочистого життя! І чим я заплачу тобі, мій старий, мій єдиний друже? Чим я заплачу тобі за це щастя? За ці радісні со$ лодкі сльози? Любов’ю! Але я люблю тебе давно, та й хто, знаючи тебе, не любить? Чим же? Крім молитви за тебе, найщирішої молитви, я нічого не маю… – Такої напруги щирих емоцій і дружніх почуттів, такої вдячності за справжнє, чудотворне щастя, подароване дружбою, у Тараса Шевченка, здається, більш не зустрічаємо. Нічого подібного не знайдемо у світовому мемуарному і епістолярному жанрі. У словах про Щепкіна – серце, що завмирає від щастя! _________ 1 Див. докладно: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”. М., 2009. 480 с.; Його ж. Як Тарас Шевченко зустрічав Великдень із Михайлом Щепкіним // Слово Просвіти. 28 квітня – 4 травня 2016 р.; Його ж. “Зобов’язаний я моєму знаменитому другові М. С. Щепкіну” // Подробиці Шевченкового життя. К., 2021. С. 90–102.; Його ж. Завдячую моєму другу Щепкіну // Тарас Шевченко: “Друзі мої єдині”. М., 2013. С. 306–438. 2 Згодом посвята була знята. Можливо, Шевченкові стало ясно, що вона звужує широчінь поетичного розкрилу, стримує височенний зліт національної медитації. Посвята такого вірша конкретній людині містила в собі й загрозу для неї. 3 Тарас Шевченко прибув у Нижній Новгород 20 вересня 1857 року, а виїхати з міста зміг аж 8 березня 1858 року. Це було зумовлено тим, що вирішувалося питання про дозвіл на його в’їзд до Москви та Петербурга. У межах цієї публікації немає жодної можливості та й потреби розпо" відати біографію Михайла Щепкіна (1788–1863)1. Про неймовірну дружбу Тараса Григоровича і Михайла Семеновича почуємо з вуст Шев" ченка. Розмова, звісно, уявна, зате Шевченкові тексти справжні, не за" чеплені чужим “ніже яким словом”. З його Щоденника, листів, поезій.
Незабутні · “Мій край – край золотих Карпат, край синього неба, край вільного лету орла, край талановитих, достойних і мужніх людей”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Бути мистцем – Божий промисел З промови голови комісії з присудження Літературної премії імені Дмитра Загула 28 серпня 2025 р.

Володимир АНТОФІЙЧУК, м. Чернівці Моя красуне Україно! Ти знову процвітеш! Дмитро Загул Сьогодні ми маємо честь зібратися тут, у самісінькому серці чудового буковинського села Мілієвого, щоби віддати шану Слову, яке не згасає, і вшанувати пам’ять Дмитра Загула з нагоди його 135- річчя, поета-мислителя і пророка, що став одним із тих духовних світочів, на яких тримається українська культура, людини трагічної й водночас світлої долі, мистця, що своєю творчістю відкрив українському народові вікна до світу і вікна до самого себе. Дмитро Загул увійшов у нашу літературу як мистець філософської глибини і символічної напруги. Його поезія сповнена пошуків сенсу буття, відчуття космічної гармонії й драматичного усвідомлення розриву між ідеалом і дійсністю. Його слово – це завжди пошук рівноваги між духовним і земним, між красою і стражданням, між національним і загальнолюдським. Тому цілком закономірно й виправдано його вірші сповнені ідеями Едему й Голгофи, втрат і воскресіння, адже він умів відчувати долю особистості й народу як єдине ціле. У поезії Дмитра Загула потужно озивалися пророчі мотиви, що сьогодні звучать напрочуд актуально. У вірші “Де сурма уст твоїх, пророче...” – переспіві книги пророка Осії – разом із гнівними інвективами на адресу народу (“Народ мій слухати не хоче! / Оглух, осліп і занімів”) поет передбачає агресію з півночі, яка загрожує поневоленням народові, схильному до відступу від національних традицій і духовних цінностей. Поет говорить від імені Творця, який дорікає за поклоніння чужим богам і втрату власних духовних основ. У цих рядках біблійне пророцтво переплітається з українською дійсністю 1918 року: так само й український народ, відійшовши від власної традиції, постав перед загрозою поневолення з боку північного агресора. Духовна деградація перетворюється тут на передумову рабства, а історична поразка набуває всесвітнього сенсу. Адже відступництво й поклоніння “чужим богам” – символи духовного падіння, яке, за логікою пророчої історії, неминуче веде до фізичного поневолення. Окремі вірші збірки Дмитра Загула “Мара” (1919) сприймаються як своєрідна паралель до пророцьких “плачів” над долею рідної землі, куди прийшли московські окупанти, яких поет-пророк сприймав як утілення всесвітнього зла. І якщо Павло Тичина в тому ж 1919 році вигукував: “Росіє, Росіє, Росіє моя! / …Стоїть сторозтерзаний Київ...”, то в Дмитра Загула цей Київ, зраджений і запроданий, зустрічає ворога фальшивими привітаннями, заквітчаний “плакатами страхіть”, і в екстазі вигукує смерть “жовтоблакиті”. Таке бачення набуває міфо-ритуального виміру: місто й народ входять у сферу апокаліптичної драми. Саме тут з’являється один із найстрашніших символів Дмитра Загула: “З безодні встав червоний звір, / одвічний звір – / з-за всіх залізних брам”. І якщо хтось називає цього російського звіра братом, то поет чітко окреслює його: він – “кат і хам”. Червоний звір апокаліпсису уособлюється в стоголову смерть, яка нищить Україну. Це багатоголове чудовисько, що символізує імперське зло, стає водночас образом кінця світу. Та поряд із цим образом у поета не зникає світлий полюс. У біблійній перспективі, яку засвоює Дмитро Загул, протиставлення добра і зла завжди розгортається в координатах боротьби між Христом та Антихристом, між Агнцем і звіром. Якщо “червоний звір” – це символ російського більшовизму, що несе смерть і нищення, то Христос для поета – це вічний образ істини й перемоги. Навіть коли у віршах прямо не названо імені Христа, вся апокаліптична візія спрямована до нього як до остаточного Судді й Переможця. Ця думка особливо виразна у вірші “Вся ваша гра – істерика пуста...”, де поет проголошує неминучість розпаду імперії зла: Збудуєте безумний Вавилон, Але розвалить час ваш перший архитвір! До зір доберетесь? Зруйнуєте закон? Та чи встоїть з Одвічним вічний звір? Тут відлунює Одкровення Івана Богослова: звір, що піднісся проти Бога, не встоїть перед Ним, Вічним. Це пророцтво про руйнацію імперії й водночас утвердження вічної перемоги Христа. Так апокаліптика стає для Дмитра Загула не зображенням безвиході, а дорогою надії, бо в кінці історії завжди стоїть Світло – Агнець Божий. Особливість Дмитра Загула ще й у тому, що він – син Буковини, краю, де українська культура формувалася серед багатьох впливів і мусіла виборювати право на власний голос. Цей голос він зберіг, підняв його звучання на високий рівень естетичного мислення, але водночас залишився поетом народу, якому служив і за який ішов на жертву. Сьогодні, коли знову повторюється агресія “звіра з півночі”, поезія Дмитра Загула звучить як духовне застереження й водночас як обітниця воскресіння. Пророче слово поета, народжене з досвіду національної катастрофи, переростає власний час і перетворюється на універсальне свідчення боротьби між світлом і темрявою, правдою й облудою, свободою й рабством. Тому й сама премія, що носить ім’я Дмитра Загула, мислиться чимось більшим, ніж літературна нагорода. Вона набуває духовного значення тяглості, свідчення того, що слово поета-пророка живе, що воно здатне освітити наш час так само, як освітлювало час його творця. І це слово нагадує нам: поезія, мистецтво, культура повинні служити правді, красі й національному обов’язку, бо в цьому – запорука нашої Перемоги й Воскресіння. Настав один із найурочистіших моментів нашого сьогоднішнього дійства – представлення лавреатів Літературної премії імені Дмитра Загула 2025 року. Серед них – видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, наш високоповажаний гість – Павло Мовчан. Його поетичний голос належить до найвиразніших у сучасній українській літературі. Від перших книжок він засвідчив себе як поет глибокої духовності та внутрішньої дисципліни слова. У його рядках відчувається висока відповідальність перед мовою, перед історією, перед самим буттям українського народу. Його поезія поєднує сувору зосередженість і ніжну лірику, гостре відчуття національного болю і водночас світлу надію на відродження. Павло Мовчан – один із найпослідовніших речників української політичної й духовної незалежності. Його громадська діяльність, подвижництво в утвердженні української мови як основи нашої ідентичності – невіддільна частина його творчого шляху. Він послідовно наголошує: слово має силу змінювати суспільство, формувати націю, виховувати прийдешні покоління. Сьогодні, вшановуючи Павла Михайловича, ми вшановуємо цілу епоху боротьби українського слова за своє місце у світі. Його поезія – це літопис національних змагань, у якому звучить і пам’ять про минуле, і молитва за сьогодення та майбутнє. Особливо промовистим є його вірш “Середжнив’я”, у якому символ зерна набуває й національно-етнографічного, й універсально-метафізичного значення. Зерно постає кодом буття народу, образом безперервності й відновлення життя, яке з рук предків переходить у руки сучасників: Ляга в майбутнє цар-колосся, Як у зачаття третій світ, Як прорість у дозрілий плід, У серцевину, в безголосся. Пшениця та в питомі жмені, З руки у руку – ланцюгом, Від пратрипільця і до мене, І, облоскочена кругом, Врожаєм вибуха шаленим. У цих рядках виписана художня формула народного безсмертя: зерно перетворюється на метафору нації, яка зберігає пам’ять про минуле, творить життєдайну силу сучасного й невичерпний потенціал майбутнього. У цьому символі поет вмістив історію українського буття – від прадавніх цивілізацій до сьогодення, драматизм випробувань і радість плодоносності, гіркоту руйнувань і тріумф відродження. Зерно у нього – не лише початок хліба, а й початок слова, пісні, культури, духовної сутності народу, яка, передаючись “з руки у руку – ланцюгом”, вибухає новим життям у кожному поколінні. Саме тому цей вірш слід вважати вершинним зразком символічної поетики Павла Мовчана, де земне й небесне, історичне й вічне зливаються в єдину духовну картину світу. Вельмишановний Павле Михайловичу! Вручаючи вам Премію імені Дмитра Загула, ми складаємо глибоку шану вашому слову – слову, яке єднає часи, підтримує серця й утверджує в нашій свідомості правду про українську душу. У колі цьогорічних лавреатів Загулівської премії – визначний український скульптор і громадсько-патріотичний діяч, автор пам’ятника та меморіальної дошки Дмитрові Загулу – Володимир Гамаль. Бути мистцем – то не випадковість, а Божий промисел, здійснення дитячої мрії. І навіть у його прізвищі закладене призначення: Гамаль – той, хто йде попереду. Це підтверджує і життєве кредо мистця: “Не здавайся! Бо хто не здається, той непереможний”. Творчість Володимира Гамаля – це унікальна мова форм і об’ємів, де відчувається точність руки віртуозного ювеліра і сила серця великого патріота. У його скульптурах оживають образи видатних діячів української культури, постають символи історичної пам’яті, народжується особливий простір краси й духовності. Про це красномовно свідчать творіння його таланту: композиції “Мій рідний край”, “Літописця Руси- України”, “Молитва”, “Ангел милосердя”; монументи Дмитрові Загулу, Петрові Сагайдачному, Остапу Вільшині, Юрію Федьковичу (у Чернівцях і Путилі), Михайлові Бажанському; меморіальні дошки Борисові Тимощуку, Олександрові Пулинцю, Дмитрові Загулу. Володимир Гамаль акцентує не лише на зовнішніх рисах героя, а й, що найголовніше, на його духовному світі, внутрішньому досвіді й цінностях. Тому його роботи сприймаються як жива форма, що промовляє, нагадує й надихає. Працюючи над пам’ятником Дмитрові Загулу, освяченому рівно 35 років тому, мистець прагнув зобразити поета, який немовби поривається вирватися із товщі сибірських снігів і зазирнути в небо, щоби з його безмежного простору привітати рідну землю. За складом мислення Володимир Гамаль – проникливий філософ, що уміє відкрити перед глядачем красу й істину. Коли говорить, то ніби орудує різцем, точно відсікаючи від кам’яної брили необхідну часточку, ні більшу, ні меншу, щоби зайвою чи замалою не спотворити задуманий образ. “Мій край, – каже він, – край золотих Карпат, край синього неба, край вільного лету орла, край талановитих, достойних і мужніх людей…”. Заряджений енергією й красою Буковини, її природою та талантом її людей, Володимир Гамаль творить духовні орієнтири й знаки пошани, що водночас закликають до відповідальності перед минулим і майбутнім. Премії імені Дмитра Загула 2025 року удостоєна також творча група кафедри декоративноприкладного та образотворчого мистецтва Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Під керівництвом доцента, завідувача кафедри Мирослави Жаворонкової та викладача цієї ж кафедри Олександра Толошняка студентки третього курсу Владислава Боднар, Олександра Вацик і Юлія Гунько виконали в індивідуальній творчій манері серію із вісімнадцяти ілюстрацій за мотивами поезій Дмитра Загула. Окремі малюнки
Незабутні · “Це дзвін, що кличе не забувати, хто ми і куди прямуємо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

створені вручну графічними техніками, інші – у цифровому форматі за допомогою Adobe Photos- hop, Adobe Illustrator та інших графічних редакторів. Поезії Дмитра Загула розкривається у цих ілюстраціях як мелодійна сфера, як акорди душі, де музика слова переходить у барву, а ритм – у зорову форму. Їх обрали не за зовнішньою легкістю, аза внутрішньою гармонією, за тією чистотою й щирістю почуттів, що перегукується з їхніми серцями. У цих віршах автор постає співцем тендітного і водночас величного – квітки, струни, голубки, весняної ночі. Художниці відчули у них щось споріднене з їхнім власним досвідом: прагнення вловити миттєве, подати його в образі, закарбувати в барві так, як поет закарбовує у слові і ритмі. Це образи, які зберігають свою притягальну ніжність і силу, бо народжуються із перших хвилювань любові, першої зустрічі з красою, першого подиву перед життям. Вибір саме цих текстів говорить і про особливу візуальність Дмитра Загула. Його слово малює картини – прозорі, легкі, ніби акварельні. Поезія уявляється як малюнок: “струни арфи”, “срібні павутинки”, “голубка в серці”, “квіти любові” – усе це готові символи для втілення у малярстві. У них виразно простежується декоративність, але водночас і філософська глибина: за образом арфи постає образ душі, за павутинкою – крихкість людського існування, за голубкою – поклик чистоти та любові. Тому не дивно, що до цих віршів потягнулися руки молодих мисткинь. Вони, можливо, інтуїтивно відчули: поезія Дмитра Загула відкриває простір співтворчості, де слово і малюнок рівноцінно промовляють про красу. Ілюстрації стають тут не зовнішнім коментарем, а продовженням поезії, її другим крилом. У цьому – глибинний сенс: нове покоління входить у спадщину через власний творчий жест, зрощуючи її зі своєю уявою, зі своїм світом образів. Так народжується діалог поколінь: поет початку ХХ століття і художниці початку ХХІ. Вони зустрічаються у пункті юності – водному ритмі переживань, у прагненні передати красу, у вірі, що мистецтво здатне підтримати дію серця. Ця зустріч робить слово Дмитра Загула сучасним, бо воно оживає в очах і руках молодих людей, а отже, – і в серці культури. Вітаємо вас із високим визнанням і з тим, що ваша праця стала містком між поезією і малярством, між минулим і сучасним. Хай ця нагорода додасть вам натхнення на шляху до нових творчих звершень. Ви подарували слову Дмитра Загула нове життя у світлі й барві, а, значить, увійшли в його духовну родину. І ще однією Премією імені Дмитра Загула 2025 року нагороджується доцент кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, член Національної спілки письменників України Ярослава Мельничук (по" смертно). У такий спосіб ми віддаємо шану талановитій дослідниці українського Слова в рік її недавнього 50-ліття.
Незабутні · “Це дзвін, що кличе не забувати, хто ми і куди прямуємо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Проливши у власні рядки біль серця і щирі думки”

За своє коротке 47-річне життя вона встигла зробити надзвичайно багато: видала монографію “На вечірньому прузі: Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 р.)” (2006), книгу “20 есеїв про Ольгу Кобилянську та її поціновувачів” (2014), опублікувала понад 150 статей, працювала заступницею голови редакційної колегії над десятитомним зібранням творів Ольги Кобилянської. Всебічне вивчення пізнього періоду творчості Ольги Кобилянської було головною науковою проблемою, якій Ярослава Мельничук присвятила себе. Вперше в українському літературознавстві вона комплексно дослідила творчість письменниці 1914–1942 років, яка доти розглядалася лише фрагментарно або ж спотворювалася ідеологічними стереотипами. Вона довела, що пізня творчість Ольги Кобилянської не була періодом занепаду, а навпаки – відзначалася активними художніми та ідейними пошуками, зокрема в жанрі новелістики, роману “Апостол черні” та публіцистики. Особливе значення мають текстологічні студії Ярослави Мельничук, які спростували радянський міф про те, що публіцистичні виступи 1940–1941 років належать Ользі Кобилянській. Спираючись на аналіз стилю, лексики та документальні свідчення сучасників, дослідниця переконливо довела, що ці тексти були сфабриковані радянськими ідеологами. Її висновки суттєво оновили уявлення про пізню спадщину Ольги Кобилянської та повернули образ письменниці до автентичного, очищеного від ідеологічних нашарувань літературного контексту. Надзвичайно прикро, що Ярослава Мельничук не змогла отримати цю нагороду за свого життя. Майже три роки тому вона покинула цей світ, як і нещодавно її батько – багаторічний голова журі Премії імені Дмитра Загула, професор Богдан Іванович Мельничук. Вічна їм пам’ять і щира подяка за чесну й самовіддану працю на славу українського Слова, на славу України. Ще раз щиросердно вітаємо лавреатів із заслуженим визнанням. Нових вам творчих висот, невичерпного натхнення й радості від своєї праці. Хай кожне Ваше слово і кожен Ваш твір примножують силу нашої культури і зберігають духовну єдність народу. Пам’ятаймо: мистецтво – це дзвін, що кличе не забувати, хто ми і куди прямуємо. Слава Україні! Микола ШОТ Він народився 1 серпня. Примітно, що саме цього благословенного для пана Петра місяця через 19 років він за щиру любов до рідної землі потрапив у лабети сталінського ГУЛАГу. Його “невтишима журбота, мрія солодка й гірка” – Україна – теж відзначає День незалежності останнього місяця літа. Життєпис Петра Тимочка став і “частинкою історії нашого народу, нищеного червоною та коричневою чумою, нещадно паленого вогнем апокаліптичної Другої світової війни”. Україна – сенс життя Петра Тимочка. Навіть “у найглибшій зневірі ніс її з болем у серці своїм”. Він народився у національно свідомій родині. Батько був вояком Української Галицької армії. Невтомний селянин-трудар, він прагнув дати синові добру освіту. 1938 року малий Петрусь вступив на навчання в Тернопільську українську гімназію “Рідна школа”. Тут здобув не лише ґрунтовні знання, а й оволодів кількома мовами. В гімназійні роки долучився до красного слова. З-під пера п’ятнадцятирічного хлопця з’явився навіть вірш “Сталіну”: Тобі хвали не проспіваю, Кривавий іроде, як ті Кати, що звів тив підлу зграю, На трупах всіяній путі. Згодом радянська комуністична система залишить глибокий шрам на долі пан Петра. Він пройде крізь перевірочно-фільтраційні табори ГУЛАГу, в’язнем добуватиме вугілля, буде вивезений на спецзаслання в Забайкалля, де працюватиме в золотодобувній промисловості. В далекому краю знайде кохання. Його дружиною стане забайкальська козачка Валентина. Звичайно, вона боялася виходити заміж за націоналіста. Та почуття любові виявилося міцнішим за страх. Жили вдвох, як-то кажуть, душа в душу. Виростили трьох доньок, дочекалися внуків і навіть правнуків. На засланні Петро Тимочко оволодів гірничою справою, згодом здобув диплом гірничого інженера. Після повернення 1956 року на рідну землю став працювати майстром Добриводського кар’єру, відтак трудився на інженерних посадах у промисловості та будівництві. Петро Тимочко казав, що його життєва точка зору, характер поведінки та дії завжди збігалася з позицією поета. Ще в юнацькому віці, коли починав римувати, дав собі слово, що де б не був, ким би не став, писатиме лише українською мовою. А ще – поклявся ніколи не хвалити деспотичну владу та її вождів-божків. Слова свого дотримав. Не був я поетом партійним, не звався, на щастя, радянським, столичним не був, провінційним, не йшов за кумиром поганським, не був і не буду ніколи стилістом штукарської школи, проливши у власні рядки біль серця і щирі думки. Від кінця сорокових до середини шістдесятих Петро Тимочко навіть не уявляв, що буде в літературі. Певною мірою змирився з таким гірким становищем. Писав, що називається, для шухляди. Та в тогочасній періодиці його прізвище все-таки з’явилося. Щоправда, як перекладача з німецької й польської мов. Критики стверджують, що його переклади справляють приємне враження, адже пан Петро старався зберегти не лише всі прикметні особливості авторського стилю, ай дух часу. 1980 року в перекладі П. Тимочка вийшла книга поезій польського митця епохи Відродження Яна Кохановського, 1998 р. – “Невгасима любов” німецького поета Йоганна-Вольфганга Ґете, а також “Вибрані твори” Ганса Сакса. Власну поетичну збірку вдалося видрукувати аж після проголошення незалежності України. 1991 року видав книжку “На канадській землі”. Країна кленового листка дала вічний притулок його батькові, стала другою батьківщиною братові Михайлу та сотням тисяч українців, гнаних невольничим горем із рідного краю. У час горбачовської гласності поетові пощастило побувати за океаном. Враження від перебування в Канаді вилилися у книжку віршів. До власного 75- річчя зробив собі приємний подарунок – видав нову поетичну збірку “Із вічності у вічність”. Уній занурився у вир непроминальних тем добра й світла, щему за Україну, інтимної сповіді. “У ваших віршах чимало запитальних “чому?”, “куди?”. Ви – у безвиході?” – запитав я тоді Петра Тимочка. “Таке наше життя, – відповів письменник. – Куди йдемо? Чого шукають люди? Якого лиха прагнуть чи добра? Запитання, запитання... Радіймо, братове, ми волю здобули всім недругам нашим на зло. Але пам’ятаймо, що наше минуле між нами й майбутнім лягло”. Письменник Петро Тимочко Минуле й справді лежить у наших душах важким тягарем. Звісно, роки комуністичного режиму не могли не відбитися на справах українців. Це найбільша біда, яка не дозволяє нам рухатися вперед. “Чого нам не вистачає? Справжнього патріотизму, щирого вболівання за незалежну Україну. Але я вірю, що українці стануть людом гідним у майбутті. Інакше весь світ тоді нічого не вартий”, – ділився думками у серпні 2002 року пан Петро. На щастя, нині знаємо, що українці палають і патріотичним духом, і є людьми гідними, хоробрими, нескореними, захищають Україну, нашу відновлену державність від російського агресора-загарбника. Твори Петра Тимочка – насамперед великий біль його життя. Літературні критики ще за його життя твердили, що він “передовсім мислитель у поезії, кожен його вірш – не гола констатація з приводу якоїсь події чи враження, а узагальнення життєвого досвіду, творчий підсумок пережитого й передуманого за тривалі роки”. Світло правдивого слова проливав пан Петро й у драматичних творах. Здається, в них він взявся знайти відповідь на одне запитання: “Чому українцям зрадницьке тавро випалюють як не одні, то інші сусідські верховоди й посіпаки?” “Українців протягом віків звинувачували в зраді, – мовив мені письменник. – Російське православ’я століттями, скажімо, співає анафему українському гетьманові Івану Мазепі за те, що не хотів мати жодних справ з Петром І. Невже не мав такого права? Оце і є українська трагедія. Ми нікого не зраджували, хіба самих себе. Моя драматична трилогія – “Трагедія зради, або Українська трагедія”, “Пекельний суд”, “День перемоги” – має розплющити людям очі, хто є хто та якими маємо бути, аби Україна міцно утверджувалася на землі”. Немає жодної сторінки життя в Петра Тимочка, якої він не хотів би тепер. Казав: “Я це пережив, це моє життя”. Попри весь трагізм долі, Петро Тимочко вважав себе все-таки щасливим. Йому поталанило вижити на війні, витерпіти сталінський ГУЛАГ і підневільну працю. Бог запалив у ньому ватру любові до України, красного слова. “Роздуми над пережитим” – цю книжку почав писати ще 1989 року в Канаді. У ній читач зможе познайомитися з його життям. Працю за двох лишити – прагнення, заповідь письменника й патріота. Маємо ювілейний рік відомого українського пое" та, драматурга, перекладача, лавреата премій іме" ні М. Рильського, У. Самчука, братів Лепких Петра Тимочка. 100 років тому серпневої днини в селі Іва" чів"Долішній на Тернопільщині він народився. Май" же 80 літ ішов земним шляхом – часто"густо важ" ким, тернистим. Я був добре знайомий з паном Петром, зустрічався з ним, спілкувався і, звісно ж, готував публікації про нього у засобах масової ін" формації. В моєму архіві зберігся запис однієї з та" ких розмов, що вилилася в матеріал у газеті “Уря" довий кур’єр” до 77"річчя поета. Зараз перечитав ці нотатки, у пам’яті зринули миті цієї зустрічі"роз" мови з паном Петром. Він згадував, ділився спога" дами і болем власного життя. Гадаю, що я повинен ними поділитися цієї сотої ювілейної пори Петра Тимочка. Адже все почув не від когось, а від самого письменника.
Спадщина · “Твердий змуруємо гостинець, і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ”. Іван Франко · с. 14сторінка оригіналу ↗

Франковими стежками Калуш презентував туристичний путівник, присвячений каменяреві

Леся КОРОЛИК"БОЙКО, амбасадорка української культури і мистецтва, почесна амбасадорка Івано-Франківська, Посол Миру, Посол української пісні у світі 27 серпня, до 169-ї річниці від дня народження Івана Франка, у стінах Краєзнавчого музею – Комунального закладу “Музейно-виставковий центр Калуської міської ради” відбулася презентація туристичного путівника “Іван Франко і Калуш”, присвяченого місцям, які відвідував Франко у Калуші та на його околицях. Цей проєкт – не просто краєзнавче видання, а новий етап у збереженні та популяризації національної культурної спадщини. Путівник – результат багаторічної праці редакційної колегії, до якої увійшли історики, літературознавці, музейники. Він охоплює 22 локації, які відвідував Іван Франко впродовж 1860, 1884 та 1913 років. Саме тут він збирав фольклор, виступав як громадський діяч, відвідував родину та знайомих. Видання вийшло накладом у 100 ошатних примірників і вже стало помітною культурною подією. Особливої уваги заслуговує унікальна світлина “Генеалогічне дерево Франкового роду”, створена Андрієм Франком – правнуком Онуфрія Франка, кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником відділу франкознавства Львівського інституту Івана Франка НАН України. Автор обкладинки – калуський художник Ігор Бойкович, більшість світлин – результат кропіткої праці Наталії Кулай та Людмили Андрійчук, яка оцифрувала архівні матеріали. Для зручності мандрівників створено Google-карту Франкових локацій (автор Оксана Паламар) та розміщено QR-коди для переходу на соцмережі музею. Захід розпочався покла- Ім’я дослідниці української драматургії Лариси Захарівни Мороз не потребує додаткових пояснень. Воно належить до “промовистих імен” у нашому літературознавстві, вже чимало десятиліть користується заслуженим авторитетом як у фахових, так і в читацьких колах. Особливо цінними є розвідки філологині в царині вітчизняної драматургії, деякі з них можна сміливо кваліфікувати як класичні та знакові (на мою думку, це передусім дослідження Л. З. Мороз із української кінодраматургії та драматургії Володимира Винниченка). Тому-то й нову книжку Лариси Захарівни і професійний читач, і читач широкий, а разом із ними безперечно й театральний діяч може однаково кваліфікувати як довгоочікувану. Книжка “Драма особистости – драма нації” є особливою у науковій спадщині Л. З. Мороз, насамперед тому, що є фундаментальною і підсумковою. Адже її окремі складові публікувались у різні роки (частіше за все у вигляді наукових статей). Так, наприклад, ще 1986 р. вийшла друком праця “Драматургия И. Франко и европейская драма второй половины ХІХ – начала ХХ вв.”, 1993 – стаття “Про символізм в українській драматургії”, тоді як її праця “Свобода/Воля як Гідність в українській класичній драматургії ХІХ століття” надрукована 2018 року в часописі “Слово і Час”. Деякі ж частини книжки ще не були оприлюднені. Проте слід зауважити, що незважаючи на часові відрізки (нерідко значні), котрі відділяють структурні підрозділи дослідження Л. З. Мороз, вони абсолютно не впливають на цілісність тексту і цілісність його рецепції. Адже книжка є не просто традиційним виданням вибраних статей поважного вченого. Вона є органічною за своєю наскрізною концепцією, яка полягає, на мою думку, насамперед у тому, щоб, з одного боку, через аналіз окремих драматичних творів класичного українського репертуару продемонструвати рух суспільних ідей, вкрай важливих і водночас напружених, драматичних, а нерідко й трагічних для вітчизняної історії данням квітів до пам’ятника Каменяру в центрі міста. З вітальним словом виступила Дарія Ониськів – науковий співробітник Музею-оселі родини Івана Франка, яка була модератором всієї події та Андрій Франко. Основна частина презентації відбулася у виставковій залі Краєзнавчого музею, де на початку презентації хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих Героїв. Дарія Ониськів розповіла про історію створення путівника, зазначивши, що перше подібне видання – буклет “Франковими стежками” з’явилося у 2016 році, і включало лише сім локацій села Підгірки. У 2019–2020 рр., провідного наукового співробітника Краєзнавчого музею Івана Тиміва надихнула ідея розширити дослідницьке поле – зібрати матеріал про родину Онуфрія Франка, про місця перебування Івана Франка на Калущині, пов’язані з історією родини геніального бойка. З цією метою було створено редакційну колегію, до якої увійшли науковці, історики, краєзнавці, музейники, які майже п’ять років працювали над створенням видання. Серед них: Олег Малярчук – доктор історичних наук, професор ІНТУНіГ (головний редактор), Андрій Франко – упорядник видання, Оксана Франко (мати Андрія Франка, нині вже покійна) – докторка історичних наук, професорка, дійсна членкиня НТШ (упорядниця видання), Олег Відливаний – директор Музейно-виставкового центру Калуської міської ради, Іван Тимів – відповідальний науковий редактор, Людмила Андрійчук – старша наукова співробітниця Меморіального музею “Калуська в’язниця”, Наталія Мельник – наукова співробітниця Музею-оселі родини Івана Франка в Підгірках (2017–2022), упорядниця видання, Леся Довженко – директорка БК ім. А. Могильницького (2019–2022), Тетяна Юзв’як – вчителька української мови та літератури Калуського ліцею №10 (літературна редакторка), Леся Кирилович – голова Калуського міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, депутатка Калуської міської ради, Дарія Ониськів – упорядниця видання. Анотацію англійською мовою підготувала Уляна Голинська, вчителька Голинського ліцею. Як підкреслив Андрій Франко: “Цей путівник має високий науково-джерельний рівень”. Окрім упорядників, які поділилися цікавими фактами з життя Івана Франка на Калущині та з процесу підготовки путівника, з вітальним словом виступили: Любов Джуган – начальниця Управління культури, національностей та релігій Калуської міської ради, Оксана Максим’як – краєзнавиця, Оксана Тебешевська – філологиня, письменниця і краєзнавиця, яка запропонувала доповнити видання відомостями про перебування Івана Франка в інших населених пунктах Калущини і дати путівнику назву “Іван Франко і Калущина”, а також доповнити матеріалами про пісню “Франкова родина” на слова Василя Ганущака, музика і виконання Романа Бревка, Ігор Ільницький – кандидат історичних наук, Роман Матковський – колишній секретар Калуської міської ради. Пропозиції вніс і Іван Тимів. Він запропонував розширити ще деякі факти і до путівника. Атмосфера заходу була наповнена теплом, світлом пам’яті та вірою у силу слова, у місію Франка як Мойсея українського духу, що “клепав слово, як меч на ковадлі”, і залишив нам не лише біографію, а й вогонь, у якому кується воля. Мала за честь виступити і я та привітати всю “Франкову родину” – пана Андрія Франка, редакційну групу – з виданням цього надзвичайного путівника, та разом з усіма вшанувати пам’ять про Каменяра. Іван Франко пішов у засвіти, але залишив не лише біографію, а вогонь, у якому й досі кується воля. І вірю – здійсниться його мрія: Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт, Що кров’ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець, і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ.
Спадщина · “Твердий змуруємо гостинець, і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ”. Іван Франко · с. 14сторінка оригіналу ↗

Від драми особистости до драми нації

Відомий вчений Євген Васильєв – доктор філологічних наук, доцент, завідувач кафедри теорії та історії світової літератури Рівненського державного гуманітар2 ного університету – написав цю рецензію2рекомендацію для видавництва щодо рукопису книги науковиці Інституту літератури Л. З. Мороз – книги, що є своєрід2 ним вибраним її праць, створюваних упродовж багатьох років. З2поміж позитив2 них одзнак книги, що їх вимічає рецензент, хотілося б додатково наголосити на ствердженні дослідницею високої актуальності творів української класики, що ро2 бить актуальним і саме дослідження. (У момент написання рецензії цей аспект іще не нагадував про себе так гостро, але він виразно заявлений у розділах книги). На жаль, шановний Є. Васильєв передчасно пішов у засвіти, не дочекавшись виходу рецензованої книги (видавництво “Наукова думка”, 2023, 280 с.). Цю пуб2 лікацію розглядаємо як нагоду пошанування світлої пам’яти Євгена Васильєва і вдячности йому за добре слово про працю нашої колежанки. А також можливість повідомити, що текст книги, видрукуваної з огляду на сьогоднішні обставини зов2 сім невеликим накладом (50 примірників), представлено в Інтернеті (сайт Інститу2 ту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України). ХІХ–ХХ століть, а з другого – створити оригінальну авторську версію історії української драматургії від Григорія Сковороди й Івана Котляревського до Спиридона Черкасенка і Василя Пачовського. І попри те, що авторка не дає своїй книжці жанрової дефініції, думається, що, зважаючи на цілісний і концептуальний характер праці, цілком слушно кваліфікувати її як монографію. Зауважимо також важливість для Л. З. Мороз теоретичного дискурсу. У її здебільшого історико-літературній праці чільне місце посідають питання теоретичні, наприклад, актуальні проблеми генології (об’ємні розвідки “Жанр трагікомедії в українській класичній драматургії” та “Комедія чи трагікомедія?”). Не можна не схвалити і постійно присутню авторську інтенцію вписати класичну українську драматургію (особливо на межі ХІХ–ХХ століть) у світовий театральний контекст, долучитися до компаративістського вектору драмознавчих досліджень, яких в українській науці завжди було обмаль. Наприклад, цікаво зіставляються з символістським “театром смерті” Моріса Метерлінка драматичні твори С. Черкасенка “Жах” і “Хуртовина”. Безперечно заслуговує на схвалення й те, що дослідниця звертається не лише до драматичних творів визнаних класиків (Михайло Старицький, Іван Франко, Леся Українка та ін.), у спадщині яких вона завжди звертає увагу на невідомі, невисвітлені аспекти творчості, але й вводить до наукового поля значно менш відомі постаті наших драматургів (розділ “Галицький пересмішник із сумним поглядом Григорій Цеглинський”). Хотілося б відзначити також авторську позицію Л. З. Мороз, завжди небайдужу, особистісно-зорієнтовану, яскраво-громадянську, патріотичну. Це, наприклад, засвідчує така її праця, як “Свобода/Воля як Гідність в українській класичній драматургії ХІХ століття”, що відкриває книжку і звучить як своєрідний духовний камертон. Варто зауважити, що фахові дослідження Л. З. Мороз, присвячені вкрай важливим науковим проблемам, написані яскравою і доступною мовою, за принципом “просто про складне” (а не навпаки, що нерідко зустрічаємо нині в філологічних текстах). Через це потенційна читацька аудиторія її монографічного дослідження значно розширюється. І передусім я маю на увазі українське студентство. Переконаний, що глибокі й вишукані високопрофесійні студії з української класичної драматургії Л. З. Мороз ще надовго прислужаться численним генераціям студентів гімназій, ліцеїв, університетів, виконуватимуть роль цінного дороговказу світом вітчизняної драми. Я би навіть сказав, що книжка Л. З. Мороз цілком могла бути рекомендована як навчальний посібник для студентів-філологів. Не можу не зауважити цінність розвідок Л. З. Мороз не лише для філологічної , але й для мистецької, насамперед театральної сфери. Оскільки і в сучасному українському театрі вітчизняна класична драма посідає значне місце (від традиційних ілюстративних постановок до сміливих експериментальних втілень постдраматичного або постепічного ґатунку на кшталт “Благодарного Еродія” у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса), студії про традиційне і нове в українській драматургії були б надзвичайно корисними для драматургів, режисерів-постановників, сценографів, акторів, інших театральних діячів. Отже, можна констатувати, що книжка доктора філологічних наук Лариси Захарівни Мороз “Драма особистости – драма нації. Традиційне і нове в українській класичній драматургії. Ідеї. Жанри” є надзвичайно цінним, оригінальним, авторським дослідженням. Євген ВАСИЛЬЄВ, доктор філологічних наук, доцент Микола БОНДАР, кандидат філологічних наук, завідувач відділу української класичної літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Арт-калейдоскоп · “Це справді магія театру, коли ми дихаємо разом із глядачами, відчуваємо єдність із ними”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

В унісон з глядачем

Вистава присвячена всесвітньо відомому оперному співаку, солісту Паризької національної опери Василю Сліпаку. Він залишив Париж після 20-ти років блискучої кар’єри оперного співака, і під позивним “Міф” – на честь улюбленої арії Мефістофеля в опері “Фауст” – повернувся в Україну, добровільно пішов на фронт і загинув у 2016 році під Дебальцевим. У центрі вистави – вагітна вдова-українка, яка намагається дати відповідь на запрошення російської подруги стати свідкою на її весіллі. Крізь призму цієї драми проявляються й інші глибинні теми: доля України, сутність російської агресії, проблема частини байдужих європейців до війни. Творцями вистави за п’єсою української драматургині Неди Неждани стали: режисер, заслужений артист України Богдан Чернявський, який долучився до “Хартії” у 2023-му та актриса театру і кіно Ольга Чернявська, яка виконує головну роль. Виставу було показано понад 30 разів, зокрема в Німеччині, Польщі, Франції та Швеції, зі збором коштів на потреби 2-го батальйону оперативного призначення 13-ї бригади НГУ “Хартія”, у якому служить режисер постановки Богдан Чернявський. – Ми всі разом – один єдиний фронт, – переконаний Богдан Чернявський, – кожен виконує своє завдання у своєму секторі. Сьогодні у нас завершальна вистава цього туру. Встигли показати її як в Україні, так і за кордоном. Цього вечора зіграли 36-й раз. Народилася вистава у 2022 році під час війни. Вона була по- – Я радію, що сьогодні українське слово та пісня виходять на нові щаблі й набирають популярності серед широких верств суспільства, – наголосила режисерка-постановниця концерту Надія Агєєва"Швед. – Наше суспільство відчуває потребу і духовну, і моральну слухати своє. Власне тому ми звернулись в цій програмі до творчості Василя Симоненка та українських пісень як народних, так і сучасних. На початку концерту до при$ сутніх у залі звернувся один з його учасників Андрій Карпов: – Тільки завдяки мові ми можемо ідентифікувати себе у світі. Дуже прикро, що не всі люди у нас ще це розуміють. Національна філармонія України створює камерні проєкти для того, щоб популяризувати українське – те що ми любимо, те чим ми насолоджуємося. На нашу думку Василь Симоненко, чиї вірші сьогодні прозвучать у концерті, є одним найяскравіших прикладів того, як може існувати українське слово. А його пророчі поезії, що були написані у 50-х – 60-х роках минулого століття, сьогодні актуальні як ніколи. Як це не парадоксально, але, можливо, саме повномасштабне вторгнення допомогло нам зрозуміти код нашої ідентичності. Зрозуміти, як ми маємо діяти, щоб нарешті віднайти внутрішню силу і відшукати музичні та віршовані смарагди, які були від нас довго сховані. Під час концерту слухачі зможуть познайомитися не тільки зі словом Василя Симоненка, а й сторінками історії української пісні. У виконанні пана Андрія проз$ вучали вірші Василя Симоненка – “Ти знаєш, що ти людина”, “Ну скажи, хіба не фантастично”, “Де зараз ви, кати мого народу”, “На цвинтарі розстріляних ілюзій” та трібна нам, розуміли, що ця вистава потрібна й іншим людям. Прем’єра відбулася 30 червня у Полтаві. Ми дуже хвилювалися. Не знали, якою буде доля цієї вистави. Хотіли її показати хоча б кілька разів і зібрати якісь кошти. Надзвичайно вдячні авторці п’єси Неді Нежданій, яка була на прем’єрі у Полтаві і дуже раді, що вона й сьогодні з нами. Це ще болюча рана. Багато людей, які знали Василя Сліпака, приходили на ці вистави. У Парижі половина зали з ним працювала. Підходили, розповідали про нього і навіть пропонували особисті речі Василя. Це було надзвичайно хвилююче. У Львові познайомилися з його братом Орестом, якого на жаль теж вже немає з нами. Також у Львові прийшов побратим Василя і передав фотографії, що були, як виявилося, зроблені перед днем його гибелі. І ще підходили військовослужбовці, які знали Сліпака. Особливо щемливою була зустріч у цьому місті з мамою героя. Ми дуже хвилювалися, коли Надія Василівна прийшла на виставу. Нам дуже складно грати цю виставу. Ми б дуже хотіли, аби вона вже не була актуальною, аби скоріше повертатися до інших тем. Але на сьогодні ця вистава залишається потрібною людям. Такі люди, як Василь Сліпак на позивний “Міф”, не вмирають. Вони перетворюються на легенди і продовжують надихати нас на боротьбу. Після перемоги про кожного з героїв будуть поставлені фільми, написані книжки. Про кожного потрібно буде розповідати, робитимемо це разом. – Це дивовижна вистава, дивилася її не один раз, – зізналася Неда Неждана. – Вона живе, розвивається, стає трішечки іншою. І на жаль, як сказав Богдан, залишається актуальною, хоча п’єса й була написана ще у 2017 році. Сподіваюсь, що вона робить свій внесок у нашу спільну справу. Вона говорить про те, що багато хто відчуває, але не може сказати. Думаю, що вона допомагає нам боротися, вірити в нашу перемогу. Я бажаю сил, енергії і захисту ангелів-охоронців, і дай нам Боже Перемоги! – Під час створення образу героїні багато чого взяла від себе, – розповіла Ольга Чернявська, – можливо, навіть занадто багато. Я замислювалася над тим, наскільки мені взяти цей матеріал на себе. Не граю сама себе, це не моя історія. Але як акторка вирішила близько до серця підпустити цю історію. Після кожного показу люди підходять і говорять: “Дякую. Вистава дуже важка, Богдан Чернявський, Неда Неждана та Ольга Чернявська емоційно тяжка, але вона як терапія. Тобто ми маємо вихід за рахунок тих емоцій, які переживаємо під час того, що відбувається на сцені”. Цей обмін я відчуваю з першого кроку, навіть з першого звуку фонограми. Вистава вже стала більш, ніж про Василя Сліпака, вона стала про кожного нашого героя. Я граю українську жінку, яка сьогодні тут і зараз з нами переживає трагедії. Але чим мені подобається ця вистава – фінал світлий. Він про вибір, він дає нам надію. Після смерті ми маємо життя, народження дитини. Після вистави у мене також часто запитують, чи справді у Василя Сліпака є діти. Насправді я не знаю, але всім нам хочеться вірити, що є продовження такого таланту. Богдан уже згадував про те, що коли показували виставу у Львові, там був брат Василя Орест. І він сказав, що я подібна на одну з жінок його брата. А це значить, що я правильно намислила, пропустила через себе цю історію. Це перша вистава, яку мій чоловік поставив саме на мене. Почалася велика війна, були закриті всі сценічні майданчики. Ми займалися волонтерством. Але хотілося займатися і своєю професією. Почали цю виставу робити в себе вдома… Вистава змінюється, продовжує жити, дихати. Якісь моменти з особистого життя додають енергетичних сил. Це справді магія театру, коли б’ється в унісон багато сердець, коли ми дихаємо разом із глядачами, відчуваємо єдність із ними! інструментальна гра, перехід з однієї точки в іншу. У такі важкі часи наше життя, на жаль, тримається на волосині. І я можу собі дозволити співпрацювати з тими людьми, з якими мені комфортно, які мені до душі. Минув час, коли я себе до чогось змушувала. Тому щаслива, що моя співпраця з Національною філармонією України, з Надією Агєєво-Швед, Андрієм Карповим, Оленою Немеш є не просто співпрацею, а співпрацею-дружбою. До речі, Андрій Карпов тепер мій колега і по ансамблю Збройних Сил України. Моя професія рятує мене у цей важкий час, рятують поїздки на фронт. Тому, що відчуття бути корисною для наших захисників – це надзвичайне зцілення для моєї душі. Бо душі тяжко, коли ти без дії. А коли ти постійно в русі, коли ти щось робиш, допомагаєш, то тоді й жити легше. Також було цікаво дізнатися про творчі плани режисерки-по$ становниці цього концерту Надії Агеєвої0Швед: – На сьогодні працюю у філармонії ще над низкою проєктів. Найближчій – це “Mozart. Зваблення”, що відбудеться 31 серпня у Музичному салоні та буде мати своє продовження у майбутньому. В ньому будуть задіяні одні з кращих оперних співаків країни – Тарас Бережанський, Микола Губчук, Катерина Ясенчук та солісти-інструменталісти філармонії Анна Поліщук (фортепіано) та Ігор Тюнніков (флейта). Також водному з комічних номерів нашого дійства можна буде почути артистку з ансамблю “Рідні наспіви” Ганну Лещенко (мандоліна). На жовтень запланований концерт з Маріупольським камерним оркестром “Ренесанс” Маріупольської камерної філармонії (головний диригент Василь Крячок), який буде присвячено пам?яті загиблих митців. Адже сьогодні важливо згадувати наших колег і друзів, котрі віддали найцінніше – свої життя за те, щоб ми сьогодні могли ось так спілкуватись та мати можливість творити і говорити про творчість. Ще один проєкт, який відбудеться у листопаді за підтримки бренду “Не хустка” матиме назву “Зерна”. Головною дійовою особою цього вечора буде поезія Анатолія Матвійчука, до якої я звертаюсь далеко не вперше у своїй творчості, бо вважаю, що вона є глибоко філософською та суголосною нашій сучасності, надзвичайно драматично і влучно рефлексує на ці болючі часи в які ми сьогодні з вами живемо. Особливістю цього проєкту буде те, що він включатиме у себе інклюзію і буде доступним для людей з вадами зору і слуху, будуватиметься на музиці сучасних українських композиторів. Не можу сказати, що якийсь з цих проєктів є більш або менш важливішим. Переконана, що сьогодні саме українське мистецтво – поетичне слово, українська пісня музика мають величезну силу і здатні боротися з ворогом. Саме через наше мистецтво ми можемо на весь світ заявляти про свою ідентичність та велич народу, адже саме з культури все починається. Сьогодні я безмежно радію, коли бачу переповнені зали у Національній філармонії України саме на справжню українську пісню. Коли зал співає разом з виконавцями і коли неможливо купити квитки за 2-3 місяці на певні події! Можливо, саме культура і мистецтво сьогодні пробуджує нашу свідомість і ми починаємо усвідомлювати, хто ми насправді є. Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО У просторах Хартія"Хаб показали виставу “OTVETKA@UA” Неди Нежданої від військовослужбовця “Хартії” Богдана Чернявського і акторки Ольги Чернявської. Це та сама ле" гендарна вистава, яка вже об’їздила в гастрольному тур" не пів України і пів Європи.
Арт-калейдоскоп · “Це справді магія театру, коли ми дихаємо разом із глядачами, відчуваємо єдність із ними”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Мистецтво, що пробуджує

У Музичному салоні Національної філармонії України нещодавно відбувся концерт “Задивлюся у твої зіниці”, що став справжнім святом вишуканої поезії та мелодійної української пісні. Андрій Карпов, Олена Немеш та Ярослава Руденко Неймовірна юна бандуристка-віртуозка Олена Немеш, може зіграти будь-яку пісню. Чи я попрошу її акомпанувати народну пісню чи авторську, вона завжди гарно зробить обробку. Відчуваю себе з нею комфортно як вокалістка. Це справді людина-оркестр. Підбір моїх пісень, моя участь у цій програмі, мої рухи – все це робила Надія Агєєва-Швед. А я виконавиця, яка їй повністю довірилася. Надія професіонал, людина, яка щиро робить свою справу. Це для артиста найбільша цінність. Зізнаюся, що деякі пісні виконувала вперше. Приміром пісню на музику Олександра Злотника і вірші Юрія Піжука “Мамина любов”. Оригінальний режисерський задум концерту. У нас на сцені немає статистики. Як каже Надія, у нас на сцені рух – слово, пісня, інші. А народна артистка України Ярослава Руденко (вокал) у супро$ воді Олени Немеш (бандура) пода$ рувала пісні “Ой на горі роман цві$ те” (слова народні, музика Тараса Шевченка), “Мамина любов”( Олександра Злотника та Юрія Пі$ жука), “Жовто-синя душа” (Пет$ ра Маги та Юрія Володькова), а також низку народних пісень. Після завершення концерту ми мали можливість поспілкуватися з Ярославою Руденко: – Сьогодні ми презентували романтичну програму, в якій звучали різні пісні – як народні, такі авторські. І, власне, склад учасників просто неймовірний. Андрій Карпов – відомий актор, який грає головні ролі не тільки на сценічних майданчиках, а також знімається у фільмах та серіалах. Також він є відомою фото моделлю.
16 Наші обереги · “Для української традиції вишиті сорочки – не лише краса, а й невичерпний скарб оберегів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Словом, 24 серпня, у День відновлення Незалежності України, до Музею я так і не спустилася, бо заслухалася і ще б слухала. Бо так фахово і з любов’ю про вишивку може розповісти тільки пані Оксана Гордієць, мисткиня і мистецтвознавиця. І волонтерка, яка усі роки війни плете з подругами маскувальні сітки на Вежі над Дніпром. Встигла в маленьку перерву підписати пані Оксані свою книжку “Світло повертається”, Видавничий Дім “Букрек”, 2025. Там про її працю два есеї – “Пташок викликаю…” (про виставку, пов’язану з птахами в українській культурі, 2023 р., Музей історії Києва) і “Кохайтеся, чорноброві…” (про унікальний обряд з атрибутами українського весілля, 2023 р., “Хлібня” Софії Київської). Щаслива, що багато літ знаю чудових мисткинь і народознавиць Оксану Гордієць і Тетяну Островську, які навчили мене абетки Знаків. Дякую, мої дорогі! Ваша наука часом стає найнадійнішою ниткою, що тримає серце в рівновазі.
16 Наші обереги · “Для української традиції вишиті сорочки – не лише краса, а й невичерпний скарб оберегів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Білим по білому

Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ Фото Олександри ГОРДІЄЦЬ Якщо підете сьогодні до Пирогова на Свято Майстрів, то завітайте на виставку сорочок у новому сучасному павільйоні. Білими крильми сорочки запрошують до зали. Вишиті білим по білому, вони білі – як білий світ. Тим і ваблять. У їхньому білому вишитті, кожному взорі, “солов’їному вічку”, мережці закодовані книга Фрагмент полтавської сорочки, домоткане полотно, вишивка мережка по сітці, с. Велика Багачка, поч. ХХ ст. буття, людські почуття, прагнення уладнати власне життя. Сорочки стрункі, як дівчата, їхня постава – готика стилю. Дивовижну колекцію – з фондів Національного музею архітектури та побуту України – добирала і організувала мистецтвознавиця, провідна наукова співробітниця Музею пані Оксана Гордієць. Білим по білому вишивали по всій Україні. На виставці ж представлені вишиті біллю сорочки з Полтавщини. Їх можна було одягати на різні святкові оказії, проте лише під плечовий і поясний одяг, оскільки сорочка в українській традиції була натільним одягом. І лише на Купайла таку сорочку можна було носити без плахти, спідниці та плечового одягу, тобто просто сорочку. Голову дівчата убирали вінком, водили навколо купайлиці хороводи і купальської зоряної ночі заходили в річку так глибоко, щоб сама Вода зняла вінок з голови. У кожному рухові, куплеті купальської пісні, кожному стібку, фігурі – система знаків, у яких сконцентровані людські задуми і бажання. Зустріти кохання, створити родину, народити дітей, засіяти поле, напекти хліба і подякувати Небу за життя. “Ми хлібороби, і для нас важливо, щоб усе, що ми заклали у вишиту сорочку, працювало”, – впевнена пані Оксана. Сорочка здатна уладнати наше буття. Вона наш захист і криниця сили з дитинства. Коли мама у вишитій сорочці обіймає немовля, вона ніби крильми його огортає. Під маминими вишитими “крильми” нам затишно і хочеться залишатися назавжди. Тканина сорочок доморобна: від посіяної зернини, зібраного стебла, випряденої нитки до витканого і вибіленого полотна – все вручну. І жодна машина не зробить так, як жіночі руки. Можна звісно закласти програму вишивання, але як закласти помисли і любов? “Я можу за годину навчити техніки, – каже пані Оксана, – але, щоб вона запрацювала, треба опанувати науку знаків, машина на таке не здатна”. Коли придивишся до сорочок уважніше, то побачиш, наскільки філігранною є робота майстринь. На одному рукаві трапляється кілька технік – вишивка хрестиком, лічильна гладь, ажурне вирізування, мережка. Це ж скільки терплячості і хисту треба мати! Зібрані у святочній залі, вишиті “білим по білому” сорочки свідчать, що з прадавніх давен українське жіноцтво творило взірці європейської культури найвищого ґатунку. Для української традиції вишиті сорочки – не лише краса, а й невичерпний скарб оберегів. Закодовані на полотні упорядковані символи нам помічні і надійні. Вони додають енергії Всесвіту нашому життю. Яке сьогодні потребує захисту, як пломінець світла під навалою болотяної темряви. …Люд ішов на виставку безперестану. І за ті кілька годин, що тут перебувала, я зустріла літніх, юних і зовсім малечу. Розпитували, приглядалися, прицінювалися (“не продається, то з фондів”), витягували з торбинок принесені заздалегідь свої родинні реліквії, щоб пані Оксана “прочитала”, яка ж історія там вишита. І вона розповідала, пояснювала, і очі у власниць просвітлювалися радістю: “Який ми родинний скарб зберегли!” Виставка “Білий світ полтавської сорочки. Перлини з колекції Національного музею народної архітектури та побуту України” Купальський дівочий хоровод. Фрагмент експозиції виставки
16 Наші обереги · “Для української традиції вишиті сорочки – не лише краса, а й невичерпний скарб оберегів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: Присухін Сергій Іванович — 1500 грн. Мороз Лариса Захарівна — 500 грн. Пяткін Віктор Миколайович — 5000 грн. Скрипник Віктор Петрович — 500 грн. Опімах Анастасія Андріївна — 80 грн. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. Швед Марія Геннадіївна — 900 грн. Порох Марія Юріївна — 200 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Наші обереги · “Для української традиції вишиті сорочки – не лише краса, а й невичерпний скарб оберегів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин