Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Це дзвін, що кличе не забувати, хто ми і куди прямуємо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Проливши у власні рядки біль серця і щирі думки”

Слово Просвіти, №36 за 2025 рік

За своє коротке 47-річне життя вона встигла зробити надзвичайно багато: видала монографію “На вечірньому прузі: Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 р.)” (2006), книгу “20 есеїв про Ольгу Кобилянську та її поціновувачів” (2014), опублікувала понад 150 статей, працювала заступницею голови редакційної колегії над десятитомним зібранням творів Ольги Кобилянської. Всебічне вивчення пізнього періоду творчості Ольги Кобилянської було головною науковою проблемою, якій Ярослава Мельничук присвятила себе. Вперше в українському літературознавстві вона комплексно дослідила творчість письменниці 1914–1942 років, яка доти розглядалася лише фрагментарно або ж спотворювалася ідеологічними стереотипами. Вона довела, що пізня творчість Ольги Кобилянської не була періодом занепаду, а навпаки – відзначалася активними художніми та ідейними пошуками, зокрема в жанрі новелістики, роману “Апостол черні” та публіцистики. Особливе значення мають текстологічні студії Ярослави Мельничук, які спростували радянський міф про те, що публіцистичні виступи 1940–1941 років належать Ользі Кобилянській. Спираючись на аналіз стилю, лексики та документальні свідчення сучасників, дослідниця переконливо довела, що ці тексти були сфабриковані радянськими ідеологами. Її висновки суттєво оновили уявлення про пізню спадщину Ольги Кобилянської та повернули образ письменниці до автентичного, очищеного від ідеологічних нашарувань літературного контексту. Надзвичайно прикро, що Ярослава Мельничук не змогла отримати цю нагороду за свого життя. Майже три роки тому вона покинула цей світ, як і нещодавно її батько – багаторічний голова журі Премії імені Дмитра Загула, професор Богдан Іванович Мельничук. Вічна їм пам’ять і щира подяка за чесну й самовіддану працю на славу українського Слова, на славу України. Ще раз щиросердно вітаємо лавреатів із заслуженим визнанням. Нових вам творчих висот, невичерпного натхнення й радості від своєї праці. Хай кожне Ваше слово і кожен Ваш твір примножують силу нашої культури і зберігають духовну єдність народу. Пам’ятаймо: мистецтво – це дзвін, що кличе не забувати, хто ми і куди прямуємо. Слава Україні! Микола ШОТ Він народився 1 серпня. Примітно, що саме цього благословенного для пана Петра місяця через 19 років він за щиру любов до рідної землі потрапив у лабети сталінського ГУЛАГу. Його “невтишима журбота, мрія солодка й гірка” – Україна – теж відзначає День незалежності останнього місяця літа. Життєпис Петра Тимочка став і “частинкою історії нашого народу, нищеного червоною та коричневою чумою, нещадно паленого вогнем апокаліптичної Другої світової війни”. Україна – сенс життя Петра Тимочка. Навіть “у найглибшій зневірі ніс її з болем у серці своїм”. Він народився у національно свідомій родині. Батько був вояком Української Галицької армії. Невтомний селянин-трудар, він прагнув дати синові добру освіту. 1938 року малий Петрусь вступив на навчання в Тернопільську українську гімназію “Рідна школа”. Тут здобув не лише ґрунтовні знання, а й оволодів кількома мовами. В гімназійні роки долучився до красного слова. З-під пера п’ятнадцятирічного хлопця з’явився навіть вірш “Сталіну”: Тобі хвали не проспіваю, Кривавий іроде, як ті Кати, що звів тив підлу зграю, На трупах всіяній путі. Згодом радянська комуністична система залишить глибокий шрам на долі пан Петра. Він пройде крізь перевірочно-фільтраційні табори ГУЛАГу, в’язнем добуватиме вугілля, буде вивезений на спецзаслання в Забайкалля, де працюватиме в золотодобувній промисловості. В далекому краю знайде кохання. Його дружиною стане забайкальська козачка Валентина. Звичайно, вона боялася виходити заміж за націоналіста. Та почуття любові виявилося міцнішим за страх. Жили вдвох, як-то кажуть, душа в душу. Виростили трьох доньок, дочекалися внуків і навіть правнуків. На засланні Петро Тимочко оволодів гірничою справою, згодом здобув диплом гірничого інженера. Після повернення 1956 року на рідну землю став працювати майстром Добриводського кар’єру, відтак трудився на інженерних посадах у промисловості та будівництві. Петро Тимочко казав, що його життєва точка зору, характер поведінки та дії завжди збігалася з позицією поета. Ще в юнацькому віці, коли починав римувати, дав собі слово, що де б не був, ким би не став, писатиме лише українською мовою. А ще – поклявся ніколи не хвалити деспотичну владу та її вождів-божків. Слова свого дотримав. Не був я поетом партійним, не звався, на щастя, радянським, столичним не був, провінційним, не йшов за кумиром поганським, не був і не буду ніколи стилістом штукарської школи, проливши у власні рядки біль серця і щирі думки. Від кінця сорокових до середини шістдесятих Петро Тимочко навіть не уявляв, що буде в літературі. Певною мірою змирився з таким гірким становищем. Писав, що називається, для шухляди. Та в тогочасній періодиці його прізвище все-таки з’явилося. Щоправда, як перекладача з німецької й польської мов. Критики стверджують, що його переклади справляють приємне враження, адже пан Петро старався зберегти не лише всі прикметні особливості авторського стилю, ай дух часу. 1980 року в перекладі П. Тимочка вийшла книга поезій польського митця епохи Відродження Яна Кохановського, 1998 р. – “Невгасима любов” німецького поета Йоганна-Вольфганга Ґете, а також “Вибрані твори” Ганса Сакса. Власну поетичну збірку вдалося видрукувати аж після проголошення незалежності України. 1991 року видав книжку “На канадській землі”. Країна кленового листка дала вічний притулок його батькові, стала другою батьківщиною братові Михайлу та сотням тисяч українців, гнаних невольничим горем із рідного краю. У час горбачовської гласності поетові пощастило побувати за океаном. Враження від перебування в Канаді вилилися у книжку віршів. До власного 75- річчя зробив собі приємний подарунок – видав нову поетичну збірку “Із вічності у вічність”. Уній занурився у вир непроминальних тем добра й світла, щему за Україну, інтимної сповіді. “У ваших віршах чимало запитальних “чому?”, “куди?”. Ви – у безвиході?” – запитав я тоді Петра Тимочка. “Таке наше життя, – відповів письменник. – Куди йдемо? Чого шукають люди? Якого лиха прагнуть чи добра? Запитання, запитання... Радіймо, братове, ми волю здобули всім недругам нашим на зло. Але пам’ятаймо, що наше минуле між нами й майбутнім лягло”. Письменник Петро Тимочко Минуле й справді лежить у наших душах важким тягарем. Звісно, роки комуністичного режиму не могли не відбитися на справах українців. Це найбільша біда, яка не дозволяє нам рухатися вперед. “Чого нам не вистачає? Справжнього патріотизму, щирого вболівання за незалежну Україну. Але я вірю, що українці стануть людом гідним у майбутті. Інакше весь світ тоді нічого не вартий”, – ділився думками у серпні 2002 року пан Петро. На щастя, нині знаємо, що українці палають і патріотичним духом, і є людьми гідними, хоробрими, нескореними, захищають Україну, нашу відновлену державність від російського агресора-загарбника. Твори Петра Тимочка – насамперед великий біль його життя. Літературні критики ще за його життя твердили, що він “передовсім мислитель у поезії, кожен його вірш – не гола констатація з приводу якоїсь події чи враження, а узагальнення життєвого досвіду, творчий підсумок пережитого й передуманого за тривалі роки”. Світло правдивого слова проливав пан Петро й у драматичних творах. Здається, в них він взявся знайти відповідь на одне запитання: “Чому українцям зрадницьке тавро випалюють як не одні, то інші сусідські верховоди й посіпаки?” “Українців протягом віків звинувачували в зраді, – мовив мені письменник. – Російське православ’я століттями, скажімо, співає анафему українському гетьманові Івану Мазепі за те, що не хотів мати жодних справ з Петром І. Невже не мав такого права? Оце і є українська трагедія. Ми нікого не зраджували, хіба самих себе. Моя драматична трилогія – “Трагедія зради, або Українська трагедія”, “Пекельний суд”, “День перемоги” – має розплющити людям очі, хто є хто та якими маємо бути, аби Україна міцно утверджувалася на землі”. Немає жодної сторінки життя в Петра Тимочка, якої він не хотів би тепер. Казав: “Я це пережив, це моє життя”. Попри весь трагізм долі, Петро Тимочко вважав себе все-таки щасливим. Йому поталанило вижити на війні, витерпіти сталінський ГУЛАГ і підневільну працю. Бог запалив у ньому ватру любові до України, красного слова. “Роздуми над пережитим” – цю книжку почав писати ще 1989 року в Канаді. У ній читач зможе познайомитися з його життям. Працю за двох лишити – прагнення, заповідь письменника й патріота. Маємо ювілейний рік відомого українського пое" та, драматурга, перекладача, лавреата премій іме" ні М. Рильського, У. Самчука, братів Лепких Петра Тимочка. 100 років тому серпневої днини в селі Іва" чів"Долішній на Тернопільщині він народився. Май" же 80 літ ішов земним шляхом – часто"густо важ" ким, тернистим. Я був добре знайомий з паном Петром, зустрічався з ним, спілкувався і, звісно ж, готував публікації про нього у засобах масової ін" формації. В моєму архіві зберігся запис однієї з та" ких розмов, що вилилася в матеріал у газеті “Уря" довий кур’єр” до 77"річчя поета. Зараз перечитав ці нотатки, у пам’яті зринули миті цієї зустрічі"роз" мови з паном Петром. Він згадував, ділився спога" дами і болем власного життя. Гадаю, що я повинен ними поділитися цієї сотої ювілейної пори Петра Тимочка. Адже все почув не від когось, а від самого письменника.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин