Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Нічого подібного не знайдемо у світовому мемуарному і епістолярному жанрі. У словах про Щепкіна – серце, що завмирає від щастя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Друже мій давній, друже мій єдиний” Розмова з Поетом про Михайла Щепкіна

Слово Просвіти, №36 за 2025 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка – Дорогий Тарасе Григоровичу, ви познайомилися з Михайлом Семеновичем у лютому 1844-го, коли вперше побували в Москві. Дослідивши кріпацькі долі двох великих українців, вивчивши ваші характери та переконання, дозволю собі сказати, що взаємна приязнь була миттєвою й всеосяжною. Найвищим доказом цього стала посвята Щепкінові геніального вірша, “Чигрине, Чигрине…” – єдиного, написаного в Москві (19 лютого 1844-го)2. Наступного разу ви зустрілися з артистом восени того ж 1844 року в Петербурзі, де відбулися гастролі Щепкіна (закінчилися 31 жовтня). Невдовзі (13 грудня) з’явився вірш “Заворожи мені, волхве…”, в якому навічно збережено не лише ваші теплі, дружні, довірливі почуття до Щепкіна, а й болісні роздуми про життя… – Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий, Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Стань же братом, хоч одури, Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім’я розбити??! – Через більш як десять років артист подарував Шевченковому приятелю Якову Кухаренку рукописний список цього вірша під назвою “Пустка”. Наприкінці 1856 року Кухаренко повідомив про це в листі на заслання, і невдовзі ви відгукнулися… – Чи старий Щепкін ще живий? От щира козацька душа! І молода, як у дити$ ни. Чи не пишеш ти йому часом? Як пи$ шеш, то целуй його за мене. Яку він там тобі “Пустку” читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину. – Не забули. Певно, саме Щепкін так і назвав цей твір, в якому є образ хати-пустки… Пам’ятаєте, що в червні 1857 року з Новопетровського укріплення ви, незламний Кобзарю, попросили Кухаренка надіслати Щепкінові свої твори – поеми “Москалева криниця” (нова редакція) і “Чернець” та вірш “Садок вишневий коло хати…”, що той і зробив… – Дай доброму писареві переписать і “Криницю”, і “Ченця”, і “Вечір”. Та пош$ ли старому Щепкіну. Нехай на старість читає та не забуває безталанного кобза$ ря Тараса Дармограя. Я умисне приписав “Ченця” і “Вечір”, щоб порівняв його з “Криницею”, бо “Криниця”, бач, сього$ літня, а “Чернець” і “Вечір” Бог зна ко$ лишні. – У вашій безсмертно-молодій поезії слово “старий” і похідні від нього вживаються понад 250 разів, але у випадку з Михайлом Семеновичем, хоч ви й урахували значну різницю з ним у віці, йдеться найперше про великомудрість артиста… – Дуже, дуже мало серед людей таких, які, доживши до сімдесяти років, зберегли таку поетичну свіжість серця, як Михайло Семенович. Щасливий патріарх-артист! – Не промину зафіксувати, що надіслані Щепкінові поезії Шевченка припали до душі артистові. Скажімо, Кухаренко повідомляв, що той “за “Москалеву криницю” дякує і не надякується”. Та найголовніше, пане Тарасе, в тому, що ви, мабуть, і не знали, а саме: є приголомшливе свідчення про те, як Михайло Семенович передавав “освіченим москвичам” антицаристський характер і соціальну напругу ваших поезій. Літературознавець Олександр Афанасьєв, з яким ви познайомилися в березні 1858 року в домі Щепкіна, записав 1856-го: “М. С. Щепкін розповідав про Шевченка: він написав вірш “Пустка”… старий знає його напам’ять і читав мені вірш, справді зворушливий і прекрасний. Шевченко написав якось вірш, в якому “оспівував” силу та могутність Росії, і закінчив його так: “Якого люду в ній нема? Француз і німець, і татарин… і на всіх язицах всі мовчать. Бо благоденствують””. – У нас же й світа, як на те – Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! – Ось які поетові рядки читав Щепкін друзям! Ось із чим, дякуючи йому, був у Москві незримо присутній великий Шевченко! Не випадково московський генерал-губернатор Арсеній Закревський, за наказом якого було складено “Список підозрілих осіб у Москві”, вважав, що Михайло Щепкін був готовий на все аж до перевороту. Насправді годі було б і думати, що Щепкін стрімко революціонізувався під упливом Шевченкових творів, але, здається мені, що він і не протидіяв магічній невідпорній силі правдивих слів українського Кобзаря. З Шевченковою поезією у Щепкіновій душі прокинулося й розкрилилося українське єство, притлумлене московською дійсністю… Цікаво, що в липні 1857 року вам приснився великий друг… – Побачив я в Москві Михайла Семено$ вича Щепкіна, таким же свіжим і бадьорим, як бачив я його востаннє в 1845 році. Говори$ ли про театр, про літературу. Я йому заува$ жив, чому він не продовжує свої “Записки Т. Шевченко. Автопортрет. 1857 р. артиста”, початок яких надруковано в пер$ шій книжці “Современника” за 1847 рік. На що він мені відповів, що життя його про$ текло так тихо, щасливо, що нема про що і писати. Я хотів йому на це заперечити щось, але ми опинились в Новопетровському укріпленні… – Можна не сумніватися, що ваше, Поете, побажання щодо продовження “Записок артиста” перейшло в сон із реальних роздумів, як і внутрішня незгода з тим, що у Щепкіна було “тихе” життя. Недарма вві сні той опинився поруч із вами… Але першого листа Щепкіну ви написали вже дорогою із заслання, перебуваючи в Нижньому Новгороді, 12 листопада 1857-го. – Друже мій давній, друже мій єдиний! Із далекої киргизької пустині, із тяжкої неволі вітав я тебе, мій голубе сизий, щирими сер$ дечними поклонами. Не знаю тілько, чи до$ ходили вони до тебе, до твого щирого вели$ кого серця? Та що з того, хоч і доходили? Як$ би-то нам побачиться, якби-то нам хоть часиночку подивиться один на одного, хоть годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою во$ дою! Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі – на такій волі, як собака на прив’язі…3 Так щоб подивиться мені на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, от що придумав: чи не найдеться коло Москви якого-небудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком? Якщо єсть у тебе такий чолов’яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний! А я і приїду хоч на один день, хоч на одну годиночку. Зробімо так, мій славний друже! А якого б я тобі гостинця привіз ік празнику! уже так що гостинець! Порадься з своїм розумним серцем, мій друже єдиний! Та якщо можна буде побачиться нам і поколядувать на сих святках укупі, то поколядуєм. А до того року Бог знає, чи дождемося. Вибач мені, моє серце, за мою щирость, і як і щом придумаєш, то напиши мені, а тим часом оставайся здоровий і веселий і не забувай искреннего твого друга й поклонника Т. Шевченка. – Цей лист ніби прорвав греблю з океаном щирих і гарячих почуттів, які накопичилися в засланні, коли Щепкін приходив до вас лише уві сні… Ще хочу сказати про це дивовижне слово – “часиночка”, яке зустрічав у вас один лише раз, і воно справді передає невгамовне бажання побачитися з великим другом… Михайло Семенович відповів дуже швидко, і вже на початку грудня ви, дорогий Тарасе Григоровичу, щиро дякували йому… – Спасибі тобі, Богу милий мій друже, за твої сердечнії, ласкавії письма. Спасибі тобі за приглашеніє в село Нікольскоє, а тричі ра$ зом спасибі тобі за те, що ти хочеш сам приїхать в Нижній. О, як би ти добре зро$ бив, якби приїхав! Тут би тебе, преславного, на руках понесли твої безчисленнії поклонни$ ки. Щасливий ти, дуже щасливий, мій слав$ ний, мій великий друже! Всі тебе бачили, всі до єдиного руського чоловіка, всі тебе зна$ ють… Ото б порадував ти хуторянські ду$ ші, а мою щиру люблячу тебе душу переніс би на небо... Рішися, друже мій великий, на мою просьбу і, рішившись, напиши мені гарненько, коли б тебе ждать до себе… Прощай, моє серце! Нехай тебе Бог милує і стереже на славу великого святого искусства. Не отринь же просьби люблячого тебе друга Т. Шевченка. – А ще зачепило мене шанобливо-вагоме слово “чолов’яга”. Зустрічав у вас і таке: “Що се за дивний, чудний чолов’яга…” Тож і дозвольте, тримаючи це звернення в голові, попросити вас розповісти про вкрай важливий запис у Щоденнику 8 грудня 1857 року, в якому до друга полинула душа поетова святая… – Упродовж чотирьох днів писав поему, назву якої ще не придумав. Здається, я назву її “Неофіти, або перші християни”. Добре, якби не обманув мене Щепкін, я йому присвя$ чую цей твір, і мені б страшенно хотілося йому прочитати і почути його вірні дружні зауваження… – Не промину нагадати, що, за вашими словами, пане Тарасе, в аналізі поезії Щепкін якраз не найкращий оцінювач… – Михайло Семенович у цій справі мені не суддя. Він занадто захоплюється… – Утім, уже перші рядки поеми “Неофіти” переконують, що саме Щепкін і лише Щепкін органічно був необхідний вам у той час… – Возлюбленику муз і грацій Ждучи тебе, я тихо плачу І думу скорбную мою Твоїй душі передаю. Привітай же благодушне Мою сиротину, Наш великий чудотворче, Мій друже єдиний! Привітаєш; убогая, Сірая, з тобою Перепливе вона Лету, І огнем-сльозою Упаде колись на землю І притчею стане Розпинателям народним, Т. Шевченко. Портрет М. Щепкіна. 16 березня 1858 р. Грядущим тиранам. – Господи! Яка неймовірна, досі вповні не осмислена, довіра до законослухняного і несхильного до збройної боротьби Щепкіна, котрий мав “привітати” пророчість Шевченкової поезії з обіцянкою нещадної, страшної й невідворотної кари тиранам… Присвята поеми “Неофіти” Михайлові Щепкіну буда датована 24 грудня 1857 року – днем його приїзду в Нижній Новгород до Тараса Шевченка. – Святам свято і торжество з тор$ жеств! О третій годині ночі приїхав Михай$ ло Семенович Щепкін… – Про час, який ви провели з Михайлом Семеновичем у Нижньому Новгороді, зокрема, про його благородну участь у долі дорогої вам актриси Катерини Піунової, з вашого, Тарасе Григоровичу, дозволу поговоримо наступного разу. Сердечно дякую вам за цю розмову, додам лише, що з часу приїзду Щепкіна й до його від’їзду 29 грудня 1857 року ви не зробили в Щоденнику жодного запису. Не до того було! – Двадцять дев’ятого грудня о 12 годині ночі поїхав від мене Михайло Семенович Щепкін… Шість днів, шість днів повного, радісно-врочистого життя! І чим я заплачу тобі, мій старий, мій єдиний друже? Чим я заплачу тобі за це щастя? За ці радісні со$ лодкі сльози? Любов’ю! Але я люблю тебе давно, та й хто, знаючи тебе, не любить? Чим же? Крім молитви за тебе, найщирішої молитви, я нічого не маю… – Такої напруги щирих емоцій і дружніх почуттів, такої вдячності за справжнє, чудотворне щастя, подароване дружбою, у Тараса Шевченка, здається, більш не зустрічаємо. Нічого подібного не знайдемо у світовому мемуарному і епістолярному жанрі. У словах про Щепкіна – серце, що завмирає від щастя! _________ 1 Див. докладно: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”. М., 2009. 480 с.; Його ж. Як Тарас Шевченко зустрічав Великдень із Михайлом Щепкіним // Слово Просвіти. 28 квітня – 4 травня 2016 р.; Його ж. “Зобов’язаний я моєму знаменитому другові М. С. Щепкіну” // Подробиці Шевченкового життя. К., 2021. С. 90–102.; Його ж. Завдячую моєму другу Щепкіну // Тарас Шевченко: “Друзі мої єдині”. М., 2013. С. 306–438. 2 Згодом посвята була знята. Можливо, Шевченкові стало ясно, що вона звужує широчінь поетичного розкрилу, стримує височенний зліт національної медитації. Посвята такого вірша конкретній людині містила в собі й загрозу для неї. 3 Тарас Шевченко прибув у Нижній Новгород 20 вересня 1857 року, а виїхати з міста зміг аж 8 березня 1858 року. Це було зумовлено тим, що вирішувалося питання про дозвіл на його в’їзд до Москви та Петербурга. У межах цієї публікації немає жодної можливості та й потреби розпо" відати біографію Михайла Щепкіна (1788–1863)1. Про неймовірну дружбу Тараса Григоровича і Михайла Семеновича почуємо з вуст Шев" ченка. Розмова, звісно, уявна, зате Шевченкові тексти справжні, не за" чеплені чужим “ніже яким словом”. З його Щоденника, листів, поезій.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин