Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Правдошукачі Свободи

Слово Просвіти, №36 за 2025 рік

Вересневий Кременець. “Діалог культур”. Українсько-польський форум, який цьогоріч відзначає своє 25-ліття. Колись давно цей місяць “подарував” своїм народам двох великих синів – Юліуша Словацького і Дмитра Павличка, народжених у різні століття й епохи, зі своєрідним і часто відмінним світоглядним баченням, які творили і обстоювали цінності, обрамлені національним чуттям власного “Я”. Однак обидва були обдаровані спільним знаменником – любов’ю до Рідної Землі, Батьківщини. ють українську Ідентичність, Державність. Про ці верховини його злету оповідали студенти, представники творчої інтелігенції, влади, запрошені учасники дійства з Києва (М. Жулинський, М. Сидоржевський, Г. Філіпчук). Особливо чутливо сприймалося слово, коли директор Інституту української літератури імені Т. Шевченка НАН України М. Жулинський читав вірш Д. Павличка “Пророцтво”, написаний ще в буремному 1991 (!) році. …І вбивці рушать знов з-під стін кремля. Знов буде бій! Будуть підступні чвари, Знов честь укрита буде наяву, І знову нас клястимуть яничари, Навколішки вітаючи москву. І знов імперію ошкірить сказ, І буде так продовжуватись доти, Допоки правда не прийде до нас. Допоки не воскресне Україна, Бо Він так хоче – наш безсмертний Бог. Боже, як далеко й істинно сягав заобрійний погляд цього прозорливого Словотворця! Як тонко, вправно і точно, виписуючи поведінкові норми для Нації поетичною трагікою, він обрамлював нашу будущину, нагадуючи народу про витоки і причинності майбутніх бід, пам’ятаючи Шевченкове: “Хто ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?..” Без міфологізації, пафосу і надмірної героїки варто визнати, що його Слово тоді (і тепер) надихало, навчало, спонукало спалахувати людські душі, слугуючи тим будівничим процесам, якими закладався наріжний камінь відновлення української Державности. Оте, що взяте ним із біблейських заповітів “не поклоняйся богові чужоземному”, “нехай бога чужого в тебе не буде”, стало в його творчості корінним життєпринципом, закличним для всіх українців та світу: “Та не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи умреш”. Багатовимірний, багатогранний, філософічний і знаменний для буття Нації, наділений цінністю загальнолюдськості, нуртуючи в позачассі, цей клич став визначальним кредо не лише для Павличка, а й для Українського народу, що віками виборює Свободу. Тому такими близькими по духу були для нього Мазепа, Костюшко, Орлик і Дудаєв, герої перекладених творів із понад 30-ти національних літератур світу, ідеї Данте, Бодлера, Шекспіра і Байрона… Він шукав їх майже на вічному роздоріжжі українсько-польського розбрату, одержимо перекладаючи антологію “50 польських поетів”, особливо шануючи згадуваного Ю. Словацького. Сьогодні вони знову “стрілися” в древньому Кременці, будучи вкотре тут (і не тільки) головними духовними “модераторами” діалогу між українцями та поляками, які нині долею і волею своїх будителів мусять “Бути разом”. Продовження на стор. 2 ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22). Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. Будьмо, друзі, разом!

с. 2 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Поч. на стор. 1 У пам’яті заново спливає Павличків твір “Іван Ганжа” (уманський полковник), написаний 2010 року, коли Україну вкотре оповили репресії, намагання знову запрягти її в московське ярмо. Ніби в очікуванні тих тривожних відчуттів і днів, описаних ним 1991-го у “Пророцтві”, він звертається до поляків: Чи ми поляки й козаки спізнали? Що триста літ б’ючись поміж собою Ми воювали за своїх сусідів За москалів і… Чи здатні ми покаятись, обнятись, помиритись, Втікаючи від власного безумства З азійської неволі до Європи. Відтоді минуло 15 років, а Павличків “Ганжа” ще більше актуалізується. Бо вже того ж року молох-московит знищив польський президентський літак разом із національною елітою, а Україна невдовзі була піддана жорстокій агресії рашистів-ординців, що триває донині. Тому так настійливо звучать у Павличка заклики до єдності двох народів (Viribus unitis – спільними зусиллями!) перед екзистенційною загрозою вселенського (кремлівського) зла. Правдошукач світлої будущини для обох народів, він невтомно торував дорогу до українського і польського Серця і тоді, коли, захоплюючись Словацьким та його “Мазепою”, створював про нього блискучі науково-літературні розвідки, і тоді, коли 2002 року його непогамовною енергією і любов’ю до України в центрі Варшави постав пам’ятник Тарасові Шевченку, який ніби через роки щиро звертається до поляків (“Отак-то, ляше, друже, брате!..”) викарбуваними на підніжжі постамента українською та польською мовами віщими строфами з вірша Шевченка “Полякам” (написаним на засланні): Подай же руку козакові І серце чистеє подай І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай. Сьогодні сивий давньою історією Кременець, пам’ятаючи відвідини Шевченком його уславлених місцин, свято береже заповіти Кобзаря, вшановуючи його не тільки величним монументом у центрі міста, але пере- Тарас Компаніченко, Вахтанг Кіпіані, Володимир Шовкошитний та Ростислав Семків на Гутірці “Живий Стус” у “Смолоскипі” В ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 в Кучино Пермської області загинув Василь Стус – геніальний поет, який заплатив власним життям за право бути українцем. Три дні (з 4 по 6 вересня) тривали різноманітні події фестивалю “СТУСуємось!?”, присвячені пам’яті видатного поета України. Початок поклали 4 вересня Меморіальні поетичні читання на могилі Василя Стуса на Байковому цвинтарі, в яких взяли участь сучасні поети столиці зі спільноти “Преримовані”. Адже добре відомо, що Поет живий, поки згадують його дусім високим етичним обов’язком чину любити Україну, “кохати” людей і добро, будучи вірним у братстві і дружбі. Навдивовижу світлий День пам’яті великих достойників (Юліуша Словацького і Дмитра Павличка), вшанування Українських Воїнів"Героїв був гармонійно заквітчаний службою Божою в Соборі, дитячою творчістю і музами Поезії, Живопису, Музики, Книги. У залах Собору і Музею звучали Лисенко, Шопен, Бах.., слова “ровесників” епохи – Шевченка і Словацького. Емоція Душі і мова Серця оповили всіх сущих у цих святошних залах, слухаючи верховинну “музику” пророчого Слова. 45 років тому пані Єжевська (дослідниця творчости Ф. Шопена) сотворила фразу, що слугує донині істиною щодо місії Мистецтва і Культури в історії боротьби людства за Свободу. Якби російський цар, писала вона, знав, якою небезпечною силою для нього є музика Шопена, то він ніколи не впустив би її до “своєї” імперії. Бо музика Шопена – гармати, прикриті трояндами… У такі миті здається, що війна, вбиваючи все на світі (адже московити зруйнували понад 8 тисяч закладів культури, дитсадків, шкіл, університетів, бібліотек, музеїв, сотні пам’яток національного значення, викрали близько двох мільйонів цінних художніх та науково-історичних артефактів), здатна знищити навіть цивілізацію. Однак вона-таки неспроможна вбити Культуру, бо Культура є серцем, двигуном, душею і не-вірші та поки ним цікавиться молодь. Меморіальні читання вийшли дуже світлими й теплими. Звісно, згадували й Олексу Тихого, й Юрія Литвина, що лежать поруч із Василем. Стусове покоління могло створити всього багато, якби його не знищила московія. Це була тиха, але смертоносна війна проти українського слова, думки, таланту. Тепер ворог взявся за покоління наше. Ізнову найкращі поети, прозаїки та мислителі воюють, гинуть за Україну... Василь Стус теж був воїном, бо мужньо боровся за Своє та Своїх. І якби належав до сьогоднішнього покоління, то так само взяв би до рук зброю в лютому 2022 року. А ввечері у видавництві “Смолоскип” відбулася Гутірка “Живий Стус”. На цьому заході відомий письменник Володимир Шовкошитний згадав про великі перепони пам’ятного перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина з табірного цвинтаря в російській Пермі на Байковому кладовищі Києва, одним з орздоланною духовою силою Народу. Вона народжує, виховує і зрощує Будителів і Воїнів, які ніколи і нікому не дозволять “проярмаркувати” життя націй і народів. Адже Культура, прагнення Свободи – всеперемагаючі. За умов відсутності власної держави саме такі визначні діячі українського і польського національного Відродження як Шевченко і Франко, Словацький і Міцкевич торували своїм культурним поступом дорогу до світла, свободи, суверенітету, державности. Вони стали оберегами національної Душі для своїх Народів, плекаючи любов до рідної Мови, шануючи історичну Пам’ять, Традицію і Віру своїх предків. Їх сила містилася не лише в природному таланті, але й у високості почуттєвого злету, наділені Божим даром писати історію і будущину “душею своїх народів”. Ця правда в далекі 70-ті (часи бездержав’я й упокореності українців та поляків) зазвучала вселенським голосом у з уст папи Павла ІІ. У передмові праці Дейвіса Нормана “Боже ігрище: історія Польщі / Пер. з англ. П. Таращук. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2008 / вміщені слова з проповіді Кароля Войтила, сказані у Кракові напередодні його інавгурації 1978 року: “Кожен з нас має в собі певну спадщину поколінь і століть, досягнень і тривог… Ми не можемо жити без неї. Це наша душа. Таким є закон дійсності”. А якщо втратимо власну душу, то “Чи калинова кров заспіва під березовою корою?”, запитує Д. Павличко, протестуючи проти обмосковлення. Очевидно, ні. Бо нація може багато втратити на тернистому шляху історії, але й повернути. За умови, коли збережено народну душу. Тому з таким глибоким пошанівком Павличко ставився до “тих, хто скинув кайдани”. Мабуть, такими думками й почуттями був надиханий цей знаний український дипломат “Культури” в Республіці Польща (1999–2002), коли за його каденції (у 2000- му) було замінено в містечку Піскова Скала старий московський напис на український: “Тут спочиває шістдесят п’ять невідомих повстанців 1863 року і серед них… українець Андрій Потебня (брат визначного українського вченого-мовознавця О. Потебні). Вічна слава бійцям за нашу і вашу свободу!” Цей невмирущий символ українськопольського братерства Дмитро Павличко оберігав як скарб і дороговказ для майбутніх поколінь. Незрима присутність цього заклику відчувалася впродовж усього урочистого дійства в Кременці, окутуючи цю священну чесноту теплом до кінця непізнаної 800-літньої історії. У такому світоглядно-чуттєвому образі сприймався Дмитро Павличко. Поет епохи – один із творців Акта проголошення Незалежности України, який так і не встиг віддати “все” своїй Україні. Всього я не віддав, що велено віддати, Бо то – в моїй крові, на дні мого життя… Тому й намагаються нині сущі дібратися до таїн Поетових мрій, недомовлених слів і надій, щоби життя знову заіскрилося радістю, любов’ю, незбагненним почуттям вічної молодості, щоби знову …заграла музика троїста, Весілля повставало з-за столів. Мене до танцю кликнула невіста, Я від святої волі захмелів. Слава Поетові, Поетам, яких у духовній ніші діалогу двох культур із такою знаковою честю та повагою прийняв у своїх обіймах древній Кременець! Георгій ФІЛІПЧУК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин