Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Витоки · “Походження української мови є одним із визначальних чинників формування української ідентичності”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Нова концепція генези української мови

Слово Просвіти, №36 за 2025 рік

інших мов, однак дослідник перебільшує роль запозичень в історії української мови (традиційно вважають, що близько 90% українського словника становить праслов’янську спадщину). Нарешті, Олександр Царук запропонував відмовитися від традиційного поділу слов’янських мов на східні, західні та південні, вважаючи, зокрема, “східнослов’янські мови” виокремленими не стільки лінгвістично, скільки географічно й навіть політично. Мовознавець уважає українську мову проміжною між західноі східнослов’янськими. Варто нагадати, що Михайло Максимович виділяв українську мову в окрему підгрупу слов’янських мов (південно-східну), протиставляючи її білоруській та московській (північно-східним), польській, чеській, словацькій та ін. (північно-західним), болгарській, сербській та ін. (південно-західним). Давно було висловлено і пропозицію вважати українську мову центральнослов’янською. Останнім часом сформульовано нову синтетичну (міждисциплінарну) концепцію формування української мови, що включає, серед інших, такі ідеї: мову носіїв Трипільської культури як праіндоєвропейську, найкраще збережену в балто-тракійців (найдавнішим етапам праіндоєвропейської мови відповідали археологічні культури Кріш- Старчево та лінійно-стрічкової кераміки – від останньої походить трипільська; праіндоєвропейська мова поширювалась у Європі VII-VI тисячоліть разом із продуктивним господарством); формування праслов’янської мови внаслідок спрощення праіндоєвропейської (= трипільської балто-тракійського типу) через контакти з праіндоіранською мовою (носії останньої – археологічна культура кулястих амфор, що контактувала з трипільською наприкінці існування Трипілля); спадкоємність вимови землеробської людності від праслов’янської відкритоскладовості через києворуський повноголос до врівноваження голосних і приголосних у сучасній українській мові (найвищий коефіцієнт голосних в українській мові порівняно з іншими слов’янськими пояснено її поширенням на території праслов’янської мови – київської археологічної культури); розселення носіїв пізньопраслов’янської мови з Наддніпрянщини завдяки демографічному піднесенню після знесення (за союзництва гунів) готського ярма (наслідок тісної праслов’янськогунської взаємодії – “гунські” слова мед, страва, квас та “гунський” бог блискавок Куар – український Кий); функціонування давньоукраїнської мови як літературної (спершу усної, потім писемної) починаючи з зафіксованого літописом героїчного епосу Х століття про перших князів-язичників (давньоукраїнська епічна мова, як давньогрецька гомерівська, через суспільну значущість та поширеність впливала на розвиток літературної мови в цілому); поширення давньоукраїнської (києворуської) літературної мови на всю територію Київської Русі, включаючи північно-східне “Залісся” (звідси й походження різних традицій літописання від київського, що слушно підкреслює Ганна Межжеріна); утворення московської мови внаслідок спрощення (недозасвоєння) давньоукраїнської іномовними (фінно-угорськими) людностями в процесі колонізації північного сходу (“Залісся”) з Наддніпрянщини, свідченням чого є втрата в московській мові низки праслов’янських та давньоукраїнських рис і, навпаки, поширення в багатьох “російських” (насправді первісно українських) слів та рис; базування нової української літературної мови на народній основі є виявом органічності мовної традиції – у княжій Русі, як показав академік Олександр Мельничук, давньоукраїнську знали досконально, а церковнослов’янську вживали з помилками (натомість у формуванні московської мови значно більшу роль відіграла церковнослов’янська – так само чужа мешканцям Залісся, як і давньоукраїнська); давньоукраїнська літературна мова княжої Русі зберігала низку праслов’янських рис переважно в архаїчних сталих висловах, а церковнослов’янські елементи використовувала зі стилістичною метою (загалом же праслов’янські риси, насамперед у звучанні, зберігалися значно довше, ніж здавалося раніше, – це засвідчують і суголосся в поезії, і запозичення до фінської, естонської, угорської, румунської мов); різноманітність надзвичайно мистецької давньоукраїнської язичницької поезії, реконструйованої на основі фольклорних та літописних джерел, засвідчує дуже високий рівень розвитку літературної мови. Детальніше про ці та інші особливості формування української мови з сучасного погляду йдеться в підготованій книжці “Народження української мови”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин