Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Боротьба не завершена: кожен її крок супроводжується новими викликами і атаками”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Наш режисер

Слово Просвіти, №36 за 2025 рік

Олег МАТІЮК, просвітянин, інженер, почесний працівник морського та річкового транспорту України, м. Миколаїв Переді мною старенька, потерта картонна папка з написом “Дідусева поезія”. На окремих цупких аркушах паперу – більше трьох десятків сатиричних гуморесок та начерки вистави про Голодомор одного з перших просвітян Миколаєва, режисера і сценариста Михайла Івановича Курінного (17.11.1928 – 07.1997). Постійним нагадуванням про страшні роки Голоду й Мору 1932–1933 років залишились чернетки кількох сторінок сценарію вистави “Про суд Божий над зловісними, нелюдськими постатями Сталіна, Берії, їх церберів – виконавців голодоморів в Україні”. Дійові особи вистави, зокрема, Бог, Дід, Лєнін, Сталін, Будьонівка, Кашкет, Капелюх, жінки: Дикторша, Україна, шестеро осіб, задіяних у масових сценах – танці, частівки, суд. Листок з варіантом розподілу ролей серед інженерів, робітників суднобудівного заводу “Океан” та вчителів Корабельного району Миколаєва. Серед них, власне, сам Михайло Курінний, Микола Жур-мій, Олександр Дмитрієв, Микола Бондар, Володимир Кучеренко, Володимир Гарус, Олександр Царенко, Олег Матіюк, Микола Меркулов, Микола Матвеєв, Ніна Гедеш, Анжела Шишман, Людмила Соколова. Відгукнувшись на моє прохання як члена осередку Товариства української мови суднобудівного заводу “Океан”, відповідального за співпрацю зі школами Корабельного району, Михайло Іванович погодився написати сценарій і поставити радіовиставу. На учнівській сцені школи № 54 в 1997 році почались репетиції невеликої самодіяльної студії. Недовго тривала робота малого театрального колективу… У липні 1997 року на дачі у Михайла Івановича стався раптовий шлунковий напад, не встигли довезти до міської лікарні… Залишилась папка з оригіналами гуморесок, які автор, буквально напередодні, дав прочитати. На прохання голови обласної “Просвіти” Валерія Петровича Бойченка отримав опис життєвого шляху режисера від його дружини Альбіни Дмитрівни. Донині знаходиться в архіві Валерія Петровича, але доступу до нього на сьогодні, на жаль, немає, бо величний Українець пішов у вічність у березні 2011 року. Зі спогадів та інтернету довелось відтворювати основні віхи життя та творчості призабутого митця. У 1964–1967 роках працював головним режисером Волинського обласного академічного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. Одночасно в Луцькому культурно-освітньому училищі з 1964 року очолював окремий режисерський курс. У ті ж роки вів театральну студію при педагогічному інституті. З 1968 по 1971 роки – режисер Закарпатського академічного обласного український музично-драматичний театру. Найповніше представлений в історичній пам’яті цього культурного закладу. У 1972–1975 рр. – на посаді головного режисера Хмельницького обласного академічного українського музично-драматичний театру. 1975 рік – гастролі в Казахстані. 1977–1979 рр. – Миколаївський національний академічний український театр драми та музичної комедії, працює режисером театру. На гастролях в Осетії в 1979 році. Газета “Соціалістичєская Осєтія” відзначила постановку режисером вистави “Сто перша дружина султана”. У 1981 році в одній із публікацій згадується як режисер Миколаївського академічного художнього російського драматичного театру. 1982–1983 рр. – режисер Криворізького театру драми та музичної комедії. 1986–1988 рр. – режисер Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. На проводах Михайла Івановича була керівниця театрального танцювального колективу, що приїхала з Луганська, одна від театральних колективів країни та міста. Познайомився з Михайлом Івановичем в 1989 році в невеликій кімнаті, на три довгих лавки, по вул. Адміральській, де щотижня збирались члени Товариства української мови (“Просвіти”) Миколаєва та області. Як творча людина Михайло Іванович не міг бути поза сценою. Співав в українському народному хорі суднобудівного заводу “Океан”, приїздив на кожну репетицію, незважаючи на чималу відстань до Корабельного району від центру. Допоміг режисеру в співпраці зі школами району. Спочатку була загальноосвітня школа № 40 якій залишив пісню-гімн, далі – школа № 33, нарешті школа № 1 імені Олега Ольжича, де він сподівався відзначити 70-літній день народження. Мріяв, щоб було так, як на ювілей В. П. Бойченка, проведений школою, бо місцеві відділи культури чомусь не помітили знаменну подію. Курінний, працюючи в навчальному закладі, з 1995 по 1997 роки ставив п’єси за мотивами творів Олега Ольжича в шкільному “Театрі поезії та музичного слова”. Його натхненна праця дала поштовх, вже без режисера, подальшому розвитку шкільного театрального колективу, а юним артистам допомагала стати лавреатами міжнародних театральних конкурсів в румунському місті Констанца. Михайло Іванович – активний учасник святкування днів козацької слави на Запоріжжі в 1991 р. та в 1992, 1993 роках на Миколаївщині. Пригадую спільну поїздку Михайла Курінного з заводським осередком Товариства української мови (“Просвіти”) на Дні козацької слави поблизу села Богданівки Доманівського району Миколаївської області в серпні 1992 року. Члени осередку, заводчани і запрошений, щойно створений ансамбль “Вільні козаки”, прибули на нашому автобусі, одні з Миколаєва. Пагорби на березі річки були всі- На 75-му році життя відійшов у вічність Володимир Васильович Піпаш – кандидат історичних наук, публіцист, багаторічний очільник Закарпатського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, депутат Закарпатської обласної ради V скликання, активний учасник громадсько-політичного життя краю. Володимир Піпаш був знаним дослідником історії Закарпаття, відомим громадським діячем і щирим патріотом. Упродовж багатьох років він очолював обласну організацію Народного Руху України, займався просвітницькою діяльністю, працював у сфері науки, журналістики та державного управ-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин